Реферат
на тему:
Українознавство — наукове підґрунтя, ідеологічний стрижень Української
Самостійної Соборної Держави та сучасної української політичної нації
Вся багатовікова історія українського народу свідчить, що тільки маючи
власну державу, він може розвиватися у просторі й часі, впевнено
реалізуючи себе як національний цивілізаційний комплекс. Разом з тим,
однією з основних засад державності є національна ідеологія. Вона і
тільки вона має бути тією силою, яка в змозі згуртувати український
народ і успішно протидіяти будь-яким викликам і загрозам.
Українознавство може і повинно стати одним із важливих, якщо не
найголовнішим, чинником ідеологічного наступу на внутрішньо-вітчизняне і
зовнішньо-світове поле діяльності.
Українознавство – це не тільки система наукових знань про Україну та
українців у просторі й часі, якою вона є в даний історичний момент на
початку XXI століття. Насамперед українознавство маєстати потужною
національною ідеологією, міцним ідеологічним стрижнем української
держави, української політичної нації і кожного свідомого українця!
Нам, ученим-українознавцям, опоненти можуть закинути, що ми замість
більшовицько-комуністичної ідеології хочемо насильно насадити іншу, так
звану українознавчу. Проте, всім відомо, що навколишній світ – чи то
фізичний, чи то цивілізаційний – ніколи не терпить порожнечі. Якщо
українознавство по праву не опанує ідеологічну нішу сучасного
вітчизняного соціуму, то її опанують інші концепції і реалії, а саме:
сепаратизм, космополітизм (у найгіршому розумінні його значення),
малоросійство (плазування перед так званим “старшим братом” з Росії),
корупціонізм, клановість, державний бандитизм тощо. Купка
олігархів-можновладців багатіє і жиріє, а більшість пересічних громадян
існує та животіє. Хіба про таку незалежність мріяли ми у 1991 році? Ні!
Хіба за таку українську державу кінця XX – початку XXI століття гинули
герої-українці у 1917 – 1921 рр. та 1942 – 1952 рр.? Ні! Не треба
боятися українознавства і не треба з ним затято боротися, як це роблять
деякі державні службовці й науковці. Треба лише допомогти йому впевнено
спертися на ноги та зайняти своє місце в українському суспільстві. Дуже
влучно зазначає з цього приводу вчений-українознавець Петро Кононенко:
“Українознавство в своїй основі має спрямовуватися не проти когось (чи
то подібних наукових предметів), а на пізнання та розбудову Вітчизни,
отже, – в ім’я торжества правди, добра, справедливості, миру і в
Україні, і в інших народів” [2, 11].
Отже, українознавство як державна ідеологія має на меті не розколоти і
так пошматований на різні політичні та регіональні угруповання
вітчизняний соціум, а стати тим міцним підґрунтям, завдяки якому
завершиться процес становлення громадянського суспільства й української
політичної нації, розбудова демократичної, правової,
високотехнологічної, сильної і заможної національної держави. Саме
власна національна держава і тільки вона дасть змогу всебічно
розвиватися індивідууму-особистості зокрема і українському народу
взагалі, тим самим збагативши політичне, економічне, культурне і
мілітарне надбання світової людської цивілізації.
І це не маячня кабінетних вчених, не солодкі мрії маргінальних патріотів
у вишиванках. Це – доконаний факт! Це – київський Майдан. Це –
українська Помаранчева (Оранжева) революція! Вона зі своїм гаслом “Разом
нас багато – нас не подолати!” не тільки підняла з колін українців, а й
змусила всю Європу і весь світ відкрити для себе нашу країну. Ми ще раз
нагадали людству, що понад будь-які найдорожчі матеріальні цінності
найвищим благом є Духовність. Найцинічніші політтехнологічні схеми,
найбрутальніші дії корумпованої влади, найпідліші брехливі повідомлення
друкованих і електронних засобів масової інформації розбилися вщент об
громадянську позицію свідомих українців. Віктор Ющенко в перший день
Помаранчевої революції, в понеділок 22 листопада, наголосив у своєму
виступі перед Майданом: “Моя країна переживає важкі часи. Драматичні
часи. Сьогодні твориться велике зло, щоб продовжити панування злочинців.
Панування, яке 14 років із дня до дня плюндрувало нашу землю. Ми
сподівалися, що чесно проведені демократичні вибори поставлять крапку на
минулому й стануть прологом майбутнього. Ми сподівалися, що влада мирно
відійде, дасть нам можливість відділити минуле від майбутнього, як зло
відділяють від добра. Але цього не сталося. Народе мій, я твердо й чесно
заявляю тобі: ми перемогли! Вперше за 14 років незалежності український
народ зробив свідомий вибір й обрав дорогу в те майбутнє, де Україна
буде заможною, а її народ – вільним… Закликаю вас захистити всій
вибір. У нас немає іншого захисту, як ми самі. Будемо пам’ятати, що
вищою владою в Україні є народ. Звернімося до нашої історії, до звитяги
наших предків. Звернімося й побачимо, що перед нами не найбільша біда й
не така могутня сила, якою вона себе вважає. Я закликаю вас, друзі, до
єднання… Разом – переможемо!” [6, 2].
І ми перемогли! Крок за кроком, день за днем учасники Помаранчевої
революції по краплі вичавлювали з себе раба-малороса, творили сучасну
українську політичну націю, розбудовували справжню, а не фіктивну
Українську Самостійну Соборну Державу! Кожен українець у цей час став
творцем не тільки своєї долі, а й Долі усієї багатомільйонної країни,
яка розташована в географічному центрі Європи. У четвер 25 листопада
2004 р. на четвертий день Помаранчевої революції, о 15:00 ведучий
запросив на головну сцену Майдану Михайла Гориня і Петра Кононенка.
Першому надали слово Голові Української Всесвітньої Координаційної Ради
Михайлу Гориню. У своєму розлогому виступі він навів слова видатного
італійського революціонера Джузеппе Гарібальді, що визволити від
окупантів і створити об’єднану республіку Італії було важко, але ще
важчою справою буде творення єдиної італійської нації. М. Горинь
підкреслив, що перед українцями теж гостро постала ця проблема, а саме:
створення української політичної нації. Проте Майдан і Помаранчева
революція пробуджують у нас надію і віру в те, що українці не тільки
успішно реалізують український проект (розбудова Української Держави),
побудують громадянське суспільство, а і сформують українську політичну
націю.
Потім було надано слово директору Науково-дослідного інституту
українознавства МОН України Петру Кононенку. Образно й лаконічно (його
промова тривала біля двох хвилин) виступаючий охарактеризував складну
політичну ситуацію, яка склалася в Україні. Звертаючись до величезної
аудиторії Майдану, вчений-українознавець, наголосив, що та боротьба зі
злочинною, знахабнілою і корумпованою владою не є вузько-українським
містечковим питанням, навпаки, вона, передусім, є не тільки
європейською, а й загальносвітовою борнею за Свободу, Демократію, Право
і Людяність. Виступаючий закликав Майдан не зламатися, а боротися і
перемогти, тому що до України і українців зараз прикута увага всього
світу, найвідоміші і найпотужніші теле- і радіокомпанії починають свої
новини з найсвіжішої інформації про останні події Помаранчевої
революції; прості люди в країнах Європи, Азії, Америки й Африки
затамували подих і з нетерпінням чекають новин з України, і тому ми –
українці – не маємо морального та історичного права злякатися і
відступити, ми повинні тільки перемогти, тому що Майдан – це не тільки
шанс для України, це момент істини для всієї людської цивілізації, саме
тому ми не відступимо, ми – переможемо!
На нашу думку, виступ Петра Кононенка на революційному Майдані є глибоко
символічним, тому що у деяких представників творчої і наукової
вітчизняної еліти іноді слова (художньо-поетичні твердження, теоретичні
концепції) розмежовуються з реальними справами. Вони багато розпатякують
про нещасну Неньку-Україну, але коли час потребує конкретних дій, їх
чомусь не видно, і, в кращому випадку, ці “щирі” патріоти з’являються
тоді, коли в них уже нема ніякої потреби. На противагу цьому,
співробітники НДІУ на чолі зі своїм директором чітко визначилися зі
своєю громадянською і державницькою позицією і стали активними
учасниками Помаранчевої революції, так що в її перемозі є і наша
часточка.
Показово, що академік Академії наук вищої школи України та Української
Вільної Академії Наук, доктор філологічних наук, професор Петро
Кононенко був серед 27 підписантів “Звернення українських вчених до
співвітчизників”, яке було оприлюднене напередодні 21 листопада 2004 р.
Назвемо лише деякі прізвища вчених-патріотів: Костянтин Ситник, Ігор
Юхновський, Микола Жулинський, Олександр Шалімов, Микола Дробноход,
Георгій Щокін, Анатолій Погрібний, Максим Стріха та інші. Наведемо
невеликий, але яскравий фрагмент з цього звернення: “Шановні
співвітчизники! Сьогодні, під час президентських виборів, коли
вирішується доля України на багато років уперед, ми, науковці, не можемо
мовчати й не маємо права на бездіяльність. Ще не так давно ми були
певні: незалежність України означатиме не лише добробут її громадян, а й
духовне піднесення та культурний розквіт, розвиток науки і високих
технологій, формування суспільства по-справжньому вільних, освічених
людей, національне свідомих господарів на своїй землі. На жаль,
дійсність поки що повністю не виправдала цих сподівань. Переважна
більшість українців досі живе в бідності й безправ’ї. Наука й освіта
виявилися пасинками в державі, де можновладці роблять граматичні
помилки, де діючий уряд у першу чергу несе відповідальність за кризовий
стан освіти та знекровлення науки, де фальсифікація, залякування і
підкуп стали провідними технологіями привладного кандидата в президенти
України… Ми віримо в демократичне європейське майбутнє нашої держави.
Але вибороти його можемо лишень своєю свідомою позицією на виборах. 21
листопада Українські вчені – інтелект нації – мусять бути і її совістю!
Борімося – поборемо!”
Мені приємно усвідомити, що директор НДІУ, творець наукової концепції
сучасного українознавства, вчений-літературознавець Петро Кононенко був
особисто причетний до подій Помаранчевої революції. І своєю
громадянською позицією, і своїми конкретними вчинками він із честю
відстояв не тільки власну, а національну гідність як українця, як
патріота, як вченого-українознавця. Ось так охарактеризувала П.Кононенка
дослідниця з Польщі Ярослава Конєва: “Але він завжди залишався на
висоті: “Не можу не бути українцем!” На власному досвіді вчений
переконався втому, що ні колонізаторська політика, ні ворожа школа та
ідеологія неспроможні витравити з душі людини закладеного піснею матері
ще в колисці. Навчання має здійснюватися тільки рідною мовою і
починатися іще в сім’ї, адже мова – це універсальний код, за допомогою
якого не тільки відбувається спілкування на побутовому рівні, а й
передається досвід народу, його традиції. Усе особисто пережите вилилося
в струнку концепцію українознавства, теорію національної освіти. Виникла
ідея про неминучість створення Інституту українознавства, який би
глибоко осмислив минуле, сучасне і через призму досвіду спроектував,
сконструював майбутнє. Сьогодні у створеному Петром Кононенком Інституті
українознавства зосереджені добрі сили гуманітарної науки в Україні. Під
керівництвом директора тут наполегливо працюють над тим, щоб повернути
не тільки інтелектуальний досвід, а й психічний код – щоб українці стали
тією нацією, яка може щедро ділитися з іншими своїми здобутками.
Професор переконаний, що на нашій землі можна збудувати потужну державу
з високим добробутом, високорозвиненою економікою, яка б була рівною
іншим країнам Європи і світу…” [7, 45].
Саме Петро Кононенко в 2001 р. ініціював створення фахового періодичного
видання з українознавчої тематики, доклавши до цього весь свій потужний
організаторський досвід і непересічний хист вченого-українознавця. Так,
Петро Кононенко став головним редактором журналу “Українознавство”,
зваливши на свої плечі таку важку, але разом з тим таку конче потрібну
місію, як створення сучасного наукового, громадсько-політичного,
культурно-мистецького, релігійно-філософського і педагогічного часопису,
в якому би професійно досліджувалося місце і роль України та українців у
часопросторовому континуумі (інформаційному середовищі) на початку XXI
ст.
D 3/4
?????¤?¤?$????десятиліття бездержавності й рабства від доби великих
надій та сподівань на відродження України як правової, демократичної,
соборної, суверенної держави та на розквіт великої нації, призначеної
самою Природою на здійснення тільки їй наперед визначеної високої
загальнолюдської місії” [3, 4].
Також Петро Кононенко накреслив редакційну політику щодо дослідження
концептуальних засад українознавства як цілісної та інтегративної
системи наукових знань і навчальної дисципліни: “Журнал
“Українознавство” є спадкоємцем не тільки однойменного вісника 90-х
років XX ст., а й ЛНВ Наукового товариства імені Шевченка 90-х років XIX
ст.: відповідно до предмета дослідження – Україна, світове українство,
українознавство у їхній часопросторовій ґенезі – він буде відбивати не
лише синтез українознавчих наук у їхній універсальній цілісності та
системності, а й українознавчі сфери буття та життєтворчості. Це
означає, що будуть друкуватися матеріали фундаментальних досліджень і
гіпотези, версії, полемічні трактати; напрацювання у сферах
джерелознавства й археології, найхарактерніші набутки літератури і
мистецтва; напрями практичного втілення українознавства в заклади
виховання й освіти; плани, наслідки роботи вітчизняних і зарубіжних
українознавчих центрів. Разом з цим наголосимо: розширення меж
українознавчих публікацій – це веління часу, але й воно не стільки мета,
скільки засіб, один із шляхів до головної мети. Та мета – новий якісний
рівень українознавства у всіх його сутностях і формах. З огляду на це
особлива увага буде приділятися розробці історико-теоретичних,
методологічних проблем… Маємо відштовхуватися від вимог XXI століття:
науці – науковий метод. У світлі цієї вимоги маємо дослідити й
висвітлити історію українознавства: у її корінні; вітчизняних і
зарубіжних джерелах; у характерних рисах етапів і шкіл; бодай у
найяскравіших постатях світочів українознавства – і на цій основі
скристалізувати найголовніші принципи подальшого розвитку науки. Цілком
зрозуміло, що найпершою вимогою тут буде збір та аналіз джерел і
документів” [3, 8].
У вітчизняній академічній і освітянській науці впродовж довгого часу
дискутується проблема місця українознавства в системі наукових і
навчальних дисциплін. Ми вважаємо, що серед важливих проблем, які
потрібно вирішити українознавству, чи не найактуальнішими постають
питання сенсу, характеру, принципів його взаємодії з галузевими науками
та навчальними дисциплінами. Як головний редактор, П. Кононенко так
розуміє вирішення цієї проблеми: “Потрібні кооперація й координація
зусиль фахівців, науково-системний метод і вивчення, й аналізу, й
інтерпретації. А для нас – розуміння: українознавство не претендує ні на
замінника, ні на дублера історії, мовознавства, природознавства,
культурології, філософії, психології, релігієзнавства, політології тощо.
Воно – синтез та інтегратор досліджень і відкриттів усіх наук, котрі
займаються Україною й світовим українством, як і його мета – дати
цілісний образ України в усіх гранях та часопросторових вимірах її буття
й перспектив. Тому журнал публікуватиме дослідження, що розкриватимуть
не сутності й проблеми фольклору, етнології, мовознавства,
літературознавства, мистецтва й культурознавства… як окремих наук і
чинників буття та поступу, зокрема в проблемах їхнього внутрішнього
розвитку, а роль фольклору, етнології й етнографії, мови, культури… як
форм українознавства [3, 9].
І підсумовуючи, головний редактор наголошує: “З якомога повнішої системи
окремих фактів, подій, історичних особистостей давньої і сучасної
історії, на засадах аналізу причин і наслідків важливих тенденцій
розвитку суспільства, нації, держави, мови, культури, політичної і
правової системи, характеру й наслідків взаємодії людини, роду, етносу і
природи, суспільства, людини й мови, цивілізації і культури, внутрішніх
і міжнародних інтересів, самосвідомості, ментальності, психіки, долі й
історичної місії створити цілісний образ Українського світу, щоб,
пізнавши його, творити в світлі найгуманістичніших ідеалів, – таке
завдання українознавства” [3, 9].
За чотири роки свого існування журнал “Українознавство” завжди намагався
бути послідовним прихильником розбудови Української Самостійної Соборної
Держави та Української Національної Ідеї. Як головний редактор, так і
кожен автор публікацій, спільними зусиллями намагалися пробудити
політичну, бізнесову, інтелектуальну еліту й простих пересічних
українців до активної співпраці на благо України і її громадян. Кожне
число часопису сіяло зерна Мудрості й Наснаги, Віри й Любові, Мужності й
Завзяття, Сміливості й Толерантності. І врешті-решт ці зернятка пустили
паростки Надії. І саме ця Надія на побудову в Україні вільної, заможної,
цивілізованої і правової держави підштовхнула всіх свідомих громадян
нашої країни до протестних акцій щодо злочинної, корумпованої,
збанкрутілої й малоросійської влади.
Отже, я переконаний що журнал “Українознавство” своєю громадянською
позицією, своїми публікаціями статей, своїм існуванням сприяв формуванню
в суспільстві тієї критичної маси, яка не тільки розпочала Помаранчеву
революцію, а й довела її до переможного завершення. Все це дало повне
право головному редактору журналу “Українознавство” Петрові Кононенку у
своїй статті “Оранжево-сонячна революція” так сказати про творців
Помаранчевої революції: “Зрештою, і це основне, мільйони
реально-міфологічних Антеїв, які були голосом Землі і народу: “Разом нас
багато – нас не подолати!” Зрештою – мільйонів тих, що усвідомили: щоб
стати європейцями – насамперед необхідно стати українцями – духом і
діяннями! Традиціями і новотворчістю, гордістю за верховенство закону,
Конституції. … Астрономи повідомили, що під час виборів в Україні на
небі появилася незвичайно сяйлива, загадково-пророча комета. Світова
преса сповістила, що на Землі засяяла сонячна планета – Україна.
Розпочався новий етап розвитку світової історії. Розпочався у Києві” [4,
12].
Згадаймо, ще в XVI ст. французький вчений і провидець Мішель Нострадамус
у своїх “Центуріях” передбачав, що в III тисячолітті саме з українських
земель людська цивілізація отримає новий позитивний імпульс для власного
поступального саморозвитку. Ще зовсім недавно це сприймалося як маячня
середньовічного астролога, але листопадово-грудневі події вщент розбили
старі стереотипи. Світ із подивом і повагою подивився на Україну. Доля
кинула нам, українцям, як рукавичку, виклик. Ми спокійно прийняли його і
впевнено відповіли Помаранчевою революцією! Хоча, на наше тверде
переконання, Майдан – це лише перший крок на довгому і тернистому шляху
України й українства до реалізації себе і своїх задумів. Нас ніхто, ніде
не чекає… На жаль? Ні, на щастя! Тому що наше майбутнє, наше життя
тільки в наших руках. Тільки згуртувавшись, об’єднавши всі свої сили, ми
впевнено здолаємо будь-які перешкоди на тернистому шляху щодо досягнення
мети – демократичної, правової, заможної Української Самостійної
Соборної Держави. А щоб здійснити цей задум, вітчизняному суспільству
треба мобілізувати всі свої сили, а також задіяти на повну силу власний
науковий потенціал, в тому числі вчених-українознавців.
Директор НДІУ Петро Кононенко так сформулював “Відповідним постає й
завдання журналу: пізнаючи, розкриваючи образ України, трансформувати
українознавство в українолюбство, виховувати українську людину,
спроможну на свідому історичну життєдіяльність в ім’я розквіту
Батьківщини, «не ридати, а здобувати хоч синам, як не собі, кращу долю в
боротьбі!”. Борімося – поборемо! Нам Бог помагає…” [З, 9].
Отже, перед українознавцями стоять великі і відповідальні завдання. Для
втілення їх у життя науковцям треба буде сповна задіяти свій професійний
досвід і знання. Загальновизнано, що обов’язковою умовою для фахового і
ґрунтовного вивчення і практичного застосування наукових матеріалів є
створення відповідної бібліографії. А позаяк у журналі “Українознавство”
за чотири роки його існування було надруковано більше як 700 публікацій
(статей, розвідок, мистецьких творів, есе, повідомлень тощо), то всі
вони потребують, на нашу думку, класифікації і систематизації. Створення
будь-якого бібліографічного покажчика – справа досить важка, марудна,
кропітка і невдячна. Разом з тим, покажчики такого типу користуються
підвищеним попитом як серед учених, викладачів, учителів, аспірантів і
студентів, так і в середовищі тих, кого хвилюють ті чи інші наукові
проблеми. Отже, постала нагальна потреба у створенні бібліографічного
покажчика до журналу “Українознавство”, що, на нашу думку, успішно
здійснив авторський колектив упорядників у складі Петра Кононенка, Олега
Ярошинського та Аліни Пономаренко. Концептуальна особливість
українознавства як інтегративної системи наукових знань полягає, як уже
зазначалося вище, у комплексному підході до добору, систематизації й
використанні отриманих і попередниками, і сучасниками величезних
наукових, культурно-мистецьких і джерелознавчих матеріалів.
Вчені-українознавці переконані, що, залежно від предмета дослідження та
характеру пізнання, ці наукові надбання, документи, матеріали й
свідчення можуть служити і служать інформаційною базою для різних
галузей знань, проте, лише українознавство дозволяє не тільки осмислити
їх комплексно, системно і залучити оптимальний обсяг фахової інформації,
а й найбільш корисно використати їх в ім’я розбудови демократичної,
правової, заможної Української Самостійно Соборної Держави [5, 4].
Бібліографічний покажчик містить узагальнений огляд статей, які були
надруковані у 2001 – 2004 рр. у часописі “Українознавство”. Ця важлива
інформація може бути використана переважно у науковій і
навчально-методичній діяльності, а також для підвищення кваліфікації з
українознавства.
Структурно видання складається з передмови та алфавітного, тематичного й
іменного покажчиків. У передмові упорядники обґрунтували необхідність
введення в науковий обіг біографічного покажчика до журналу
“Українознавство”. Зокрема автори наголосили, що обов’язковою умовою для
ґрунтовного вивчення і практичного застосування українознавчих
матеріалів є створення докладної бібліографії, в остаточному підсумку це
і визначило мету і зміст наукового видання. В алфавітному покажчику
наведено бібліографічний опис статей часопису за абетковим принципом
(авторів і назв публікацій). Тематичний покажчик згруповано за такими
розділами: “Українознавство: теорія і методологія науки і навчальної
дисципліни”, “Українська освіта, наука”, “Культура”, “Релігієзнавство”,
“Етнос, нація”, “Україна вчора, сьогодні, завтра: політичні та соціальні
орієнтири”, “Геополітика, міжнародні зв’язки”, “Література (художня
словесність)”, “Мова”, “Уроки історії”, “Філософія”, “Українознавство,
українці у світі”, “Видатні українці”, “Діяльність НДІУ”, “Художні
твори”, “Огляд книжок, рецензії”. У межах розділів тематичного покажчика
бібліографічні записи подаються в алфавітному порядку. Іменний покажчик
охоплює інформацію про авторів публікацій у журналі та прізвища,
згадувані у їх назвах.
Отже, ми сподіваємось, що бібліографічний покажчик, який містить
узагальнену інформацію про статті, що були надруковані у 2001 – 2005 рр.
у журналі “Українознавство”, стане у пригоді всім тим, хто цікавиться
Україною, українством у просторі і в часі. Також він може бути
використаний у науково-дослідній та навчально-методичній діяльності і
для підвищення кваліфікації з українознавства. А тепер ми хочемо
представити нашим читачам на їх розсуд першу частину цього
бібліографічного видання, а саме – алфавітний покажчик.
Література:
Конєва Я. Особисто причетний // Наука самопізнання народу. 36. мат. і
наук праць. – К., 2002. – С. 43 – 47.
Кононенко П.П. Українознавство. Підручник. – К., 1996. – 384с.
Кононенко П. Українознавство III тисячоліття // Українознавство. – 2001.
– Число 1. – С. 4 – 9.
Кононенко П. Оранжево-сонячна революція // Українознавство. – 2004. –
Число 3 – 4. – С. 5 – 12.
Українознавство. Науковий бібліографічний довідник. – Т І., Ч. 1. –
Бровари, 2002. – С. 424.
Ющенко В. [Виступ на Майдані Незалежності 22. 11. 2004 р.] // Свобода. –
2004. – Спец випуск № 1. – 22 листопада. – С. 1 – 2.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
