.

Українознавство – наука любові, етики, життєтворчості (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
339 6253
Скачать документ

Реферат на тему:

Українознавство – наука любові, етики, життєтворчості

Нині з усією очевидністю постає воістину гігантська реформаторська роль
науки.

Підтвердження – вже згадувані традиції: ще в Києво-Печерський лаврі були
започатковані видання церковного і світського змісту, які вводили нашу
праматір Київську Русь в ареал міжнародного життя. Кияни постійно
співвідносили себе не лише з Візантією як державою, а й – головним чином
– з державно-політичними, релігійними рухами їхньої доби, що означало –
з Богом. І закономірно, що в цьому процесі сформувалися не лише великі
князі, а й вітчизняні вчені, серед яких особливо високе місце посіли
насамперед лідери релігієзнавства, історіософії, філософії, які, подібно
Никону, Сильвестру, Нестору, ще тоді поставили інтегрально засадниче
питання: “Звідки пішла Руська земля, хто в ній почав першим княжити, як
Руська земля постала є”. Все було в Київському та Галицько-Волинському
літописах: й історія створення світу, і потоп та розподіл земель синами
Ноя, і не тільки міфологічні, а й цілком документовані реалії ґенези
нашої прадержави.

Ще тоді заторжествувала мудрість прапредків: вони бачили Європу й Азію,
найдавніше минуле і сучасне, – але центром Землі і Всесвіту, минулого і
сучасного, справ мирських і божих була для них Русь-Україна.

Страшно подумати, що їх могло не бути!

Ще тоді українознавство постало як наука, і наука системна: як єдність
міфології й історіософії, географії й історіографії, етнології і
релігієзнавства, державо- і правознавства, фольклористики, патристики,
мовознавства. На цій основі розвивалися виховання й навчання. І цілком
закономірно, що тоді не тільки зародилася, а й розквітла педагогіка,
вершиною якої стало “Поучення дітям” Володимира Мономаха. А головною
метою тієї педагогіки постала людина.

І буде цілком логічним повернутися до ідеї Інституту людини.

Логічним, бо ядром українознавства (як і японо-, британіє-,
росієзнавства) є людинознавство, – а людинознавство є чи не
найскладнішою, найтаємничішою системою, в якій важливу роль відіграють і
потребують знань: біологічна природа; фізична структура; родові чинники;
соціальна зумовленість світосприйняття і життєвої позиції; традиції;
культура; життєва воля; психіка. У кожному напрямі в справі вивчення
людини досягнуто значних, а часом і видатних досягнень.

Але відомо: кожен з лікарів може багато знати про певні особливості
організму, – але у вирішальні моменти потрібен терапевт, а то й
консиліум фахівців різного профілю. Знає будову тіла анатом, – але тіла
загалом. Для конкретного індивіда потрібен індивідуальний лікар, або
фахівець з серцево-судинних захворювань, кардіолог, сексопатолог,
психо-фізіолог, соціолог, а то й знахар-ерудит з народної медицини. Як
правило, кожен із них може дати кваліфікований діагноз. Одначе допомагає
не завжди. Є хвороби тіла, а є – душі, зумовлені як індивідуальним
буттям (родинним, виробничим), так і комплексно-громадянським:
етнонаціональним, державно-міжнародним, культурно-мистецьким. Тому кожна
сфера буття виступає як підсистема, має і незаперечну автономію, але
“розуміє”: суб`єктом життєвого процесу є тільки цілісний організм як
система.

З огляду на все це організація життя кожного індивіда – найскладніше з
існуючих завдань вселюдства й успішно реалізуватися воно може лише
комплексною системою вивчення, аналізу, виховання, отже – цілісною
системою наук.

І тут постає два аспекти: 1) вивчення й формування людини як окремого
індивіда; 2) бачення його в системі рід – нація – вселюдство.

Як можна здійснити першу мету? Тільки комплексними зусиллями батьків і
медиків, природодослідників і соціологів, етнологів і культурологів,
політологів, економістів, демографів, істориків і психологів, – адже на
розвиток дитини впливає універсальна система чинників. У тому числі:
материнське чи штучне годування; домашнє чи громадське виховання; тип
харчування і клімат, різноманітні форми способу життя; характер
довкілля, інтенсивність і тип культури, дозвілля; психічно-вольова
орієнтація; становище в національно-державній структурі.

Ми вивчаємо землю і космос у єдності та взаємозалежності. Знаючи: за
кожною зорею є інша зоря; за кожною галактикою – інша галактика; за
кожною геолого-географічною формацією – інша; за кожною людською
цивілізацією і культурою – безліч інших; за однією безкінечністю – ще
безкінечніша. І разом з тим вони – єдність, яку пробують осягнути
дослідники практично всіх галузей наук.

Чому ж людину вивчаємо розрізнено й спорадично? Без врахування її
двоєдиної сутності: індивідуальної і загальнолюдської?

І аналогічно до цього: чому цілий народ, насамперед – свій намагаємося
осягати переважно в його абстрактно-загальнолюдській сутності, без
належного врахування: як українознавство є першоосновою
вселюдствознавства, так основою українознавства є людинознавство. При
цьому в усіх аспектах: як пов`язані між собою доля людини і нації, так
пов`язані й ментальність та вітаїзм (воля до життя); і як педагогу,
батькам необхідно знати природу дитини, так керівнику держави необхідно
знати ментальність народу, а народові – ментальність претендентів у
керівники.

Не меншою мірою це віддзеркалюється у міжнародних відносинах, у виборі
політичних систем, права, ідеології. Але чи здійснюється наш вибір на
практиці з урахуванням особливостей кожного? Ні.

Це тим прикріше, що ми не проминаємо нагоди наголосити: М.Грушевський,
В.Вернадський – генії, які…

Які, чомусь забуваємо наголосити, крім усього іншого, відкрили саме
зазначений методологічний принцип: починати висвітлення кожного питання
з його першооснов: всесвіт бачити із творення матеріального світу, який
колись був Хаосом (і з волі людини може розщепитися в Хаос), вселюдство
– з людини. А цивілізацію і культуру як продукти безберегої еволюції – з
єдності розвитку матерії і духу, землі і неба, людини й природи, нації й
вселюдства, досвіду і творчості мільйонів.

Мільйонів! – які, одначе, починалися з одиниць і родів, етносів і націй.

Чи можна йти до людини, починаючи з Космосу? Загалом – можна, бо
неможливого Бог не створив. Але чи цей шлях може бути найефективнішим
для школярів? Та ще й для І – IV класів, які мають оволодівати воістину
космічним масивом “Людина і світ”; масивом, коли бути послідовним, який
вимагає знання всього і всіх, од Хаосу до постмодерних цивілізацій і
культур…

Як же тоді бути з принципами природовідповідності, розвивальності,
найбільшої життєвої доцільності?

Найкраще відповісти на ці питання міг би Інститут людини. Одним з
доказів тому є й те, що ще в надрах Київської Русі ядром педагогіки
постала проблема Людини. До того ж, уточнимо, праукраїнської – з одного
боку; і – справжньої (отже, глибоко пізнаної) – з другого. А проблема
людини органічно злилася з проблемою генезису, стану, перспектив
розвитку Русі.

Новий етап – зближення з Європою та відновлення державності
(Хмельниччина) – також пов’язаний не просто з наукою, а з
українознавством як наукою, бо й на цьому етапі чільні позиції зайняли
літописи, а паралельно з ними бурхливо розвивалися школи, колегіуми,
академії, наука в яких органічно поєднувала міжнародні здобутки знань і
народно-державні інтереси.

На грані XVIIІ – ХІХ віків вийшла “Історія Русів” та визріли умови
створення ліцеїв і університетів у Харкові, Львові, Києві, фундаторами
яких були великі патріоти, а педагогами й вченими – представники не лише
України, а й країн Європи.

Все поглиблювалися потоки, диференціація різних наук; це увиразнювало
взаємозалежність як сфер державно-політичного життя, людини і
суспільства, внутрішньої і міжнародної еволюції, так і різних сфер
науки: історії й етнології, соціології й філософії, економіки і
лінгвістики. І наука від диференціації перейшла на шлях синтезу.
Вершиною цього процесу став Михайло Максимович – патріарх наукового
українознавства, що своїм інтересом охопив як епохи, так і
найрізнорідніші сфери суспільного і наукового розвитку, підтримав і
виховав цілу плеяду українських дослідників.

На пізнавальну арену виходять історики М.Костомаров і В.Антонович,
етнолог П.Куліш, етнопсихолог, політолог М.Драгоманов, соціологи,
економісти С.Подолинський і М.Зібер, математики М.Гулак,
М.Остроградський, космолог М.Кибальчич, антропологи, етнографи В.Хвойка
і Ф.Вовк, могутні таланти універсального плану – І.Франко, П.Чубинський,
Д.Яворницький, Г.Кониський, М.Грушевський з його “Історією
України-Руси”, – і просто невідворотною стає створення “Просвіти” та
Наукового товариства ім. Шевченка (з його “Літературно-науковим
вісником”) – прообразу Національної академії наук; а також талантів типу
П.Чубинського – універсального дослідника і творця українського гімну
“Ще не вмерла Україна”.

І українознавство стає не тільки повноправною, а й інтегруючою системою
наук; воно як синтезує національно-державну ідею, так і одержує від неї
нове дихання, крила.

Закономірно, що створюється Національна академія наук, а її президент
В.Вернадський категорично наполягає: не тільки створити при ній окремий
відділ українознавства, а й усі відділення УАН розвивати на
українознавчій основі.

Важливо, що тоді українознавству не шукали альтернативи, а сам
В.Вернадський на його основі створив славнозвісну теорію ноосфери –
теорію єдності та взаємовпливу не лише геолого-географічних епох, а й
природи та суспільства, земного і космічного начал, цивілізації і
культури, взаємовпливу Космосу (фізичної природи) й інтелекту, що
визначає характер розвитку не лише внутрішнього життя людей та поколінь,
а й самої природи (її внутрішньої структури), внутрішньої динаміки.

І не випадково як те, що на чільні позиції виходять запліднені
українським духом світочі української космонавтики Е.Ціолковський,
В.Шаргей (Кондратюк), С.Корольов; державна, політична, конфесійна,
освітньо-наукова еліта підносить українознавство на рівень філософії і
політики держави, – так і те, що все те стає фундаментом українського
Відродження 20-х років ХХ ст.

Важливо: у виданні “Українознавство” (1920 р.) віце-президент УАН
С.Єфремов визначає інтегральну роль українознавства: головного важеля
пізнання й творення України та українського світу, – а відповідно до
цього рекомендує вітчизняну і зарубіжну літературу не лише
українофільського, а й українофобського змісту (розділ “антиукраїнські
писання”), бо вважає: щоб розвиватися, творити, мати майбутнє –
необхідно знати все! Бачити себе всебічно та об’єктивно – вимогливо.

Більшовизм це розумів, тому розпочав знищення України із знищення
української науки, освіти, синтезу, досвіду, Буття і Свідомості народу,
його історіософії, ідеології, філософії, глибини психіки й волі.

На середину 30-х років було підготовлено мільйони карток до Української
енциклопедії, розгорталися виднокола самопізнання й самотворення, – але
вони були знищені колоніально-імперським режимом. Українці стали єдиним
народом, що в навчальних закладах не вивчав своєї історії, а ті, що
вивчали, – оголошувалися ворогами… народу (О.Довженко: “Щоденник”).

Абсурдно, але подібними вандалами захотіли виявити себе і знищувачі
українознавства на грані ХХ – ХХІ століть. І не мають значення їхні
псевдонаукові та псевдопатріотичні пояснення “добрими намірами”. Давно
відомо: добрими намірами встелена дорога в пекло. Вони також
перетворюють Україну в новочасне пекло. Чи й справді не вірять Гімнові:
“Ще не вмерла Україна”, – та вірять у можливість повернення її в
більшовицьку нірвану?

На жаль, є зневірені в тому, що “І не вмерла, і не вмре!” Є занадто
оптимістичні, аж до байдужості, тому схильні лише до споглядання за
ходом протиборства українознавців і їхніх поборювачів.

Наслідки відомі: за умов СРСР українські вчені “романтично” літали в
широтах Антарктики і Казахстану, Нігерії, Куби, Сибіру, вивчали й
прогнозували розвиток тих країв, – а свої землі і люди чекали “божої
ласки”. Тому й не маємо глибоких розвідок надр землі і надукраїнських
небесних обріїв, річок і морів, міст і сіл, – а як наслідок – стаємо
заручниками російських нафтогазових інституцій, зарубіжних валютних
фондів і політичних структур; нам накидають свої моделі розв’язання
конституційних і конфесійних проблем. Ми досі не маємо не тільки
агропромислової політики, а й державної ідеології – концепції
національно-державного розвитку. Бо все їздимо за чужим досвідом (чи не
точніше – розумом!?) та займаємося вливанням чужої крові і
трансплантацією чужих сердець.

Де візьмуться позитивні зміни, коли ми не виробили конструктивної
програми розвитку, – а українська наука відсторонена від важелів
державотворення, так і не стає – як “політика і філософія держави” – на
ґрунт системно-інтегрального українознавства?!

Гірше: ми не готуємо до цього учнівсько-студентські покоління; зникають
наукові школи; руйнуються традиції, – а ті, хто повинні б проектувати
краще майбутнє, тішаться примарами формальних інновацій, постанов,
резолюцій та владного становища, ілюзіями успіхів. Таке враження, що
теоретично ми знаємо: інтелект, пізнавальна діяльність, підготовка
кадрів, спроможних поставити освіту й науку на рівень сучасних завдань,
– це неодмінна “основа державотворення” (М.Дробноход), але на практиці
не схильні чи неспроможні реалізувати цей імператив ХХІ століття.

А тим часом, як нива дощу, так спраглі інтелекти потребують дійсно
новочасних досліджень, особливо з українознавства. Фундаментальних
досліджень.

У цьому зв’язку зауважимо: більшовизм, свідомо відсуваючи
соціально-національні проблеми на узбіччя мислення і життя, так само
свідомо поділив науки на точні, фундаментальні (природничого циклу) і на
“неточні”, прикладні (соціально-економічні, особливо гуманітарні). І
було в тому поділі й “раціональне” зерно, бо якою могла бути точність,
фундаментальність наук, які мали не шукати істини, а утверджувати
(“розвивати”) як аксіоми “одкровення” класиків марксистсько-ленінської
релігії?

Але невже хочемо залишатися марксистами, правовірнішими, ніж сам Маркс?

Невже не усвідомлюємо, що в основі того поділу криється методологічний
нонсенс: ділити не фундаментальне і прикладне в кожній науці, а на
фундаментальні і прикладні самі науки?

А також: невже досі не усвідомлюємо, що напрямки, проблеми природничих
наук – архіважливі, – і все ж первісно, основоположно, навіть –
трансцендентно фундаментальними є проблеми людини – суспільства –
цивілізації і культури? Живемо ж не заради науки: вона – засіб, а заради
найвищої мети – людини.

Уже була доба культу розуму і науки (Просвітництва й першої НТР); вона
була гігантською силою поступу. Але хіба не вона своїм закультивованим
раціоналізмом проорала глибокі борозни на серці гуманізму?! Чи варто
повторювати болючий досвід?

Ось чому проблема проблем і в українській науці – методологія загалом та
методологія українознавства зокрема.

Це означає, що без вироблених принципів сприйняття (дослідження),
аналізу, порівняльного синтезу неможлива об’єктивна рецепція й
інтерпретація явищ, а без них, зрозуміло, – прогноз і вироблення
конструктивних програм розвитку. Найперше – розвитку людини, яку ми
прокламуємо як найвищу цінність, однак не зробили предметом
системно-універсального методу, бо, зокрема, не створили для цього
відповідного типу Інституту людини (що пропонувалося нами ще в 70-х
роках).

І тут криється ядро проблеми.

Тисячоліттями в усіх народів найголовнішою була турбота про свій тип
людини (а тим самим і народу).

Це не обов’язково “чисто” етнічний тип, а тип – характер свого
суспільства. В Україні – це, зрозуміло, й українця, але і білоруса,
єврея, росіянина, татарина, поляка, мадяра, румуна та ін. – громадян
Української держави, які свідомо, добровільно поєднали свою долю з
Україною і чесно віддані їй, як своїй матері.

Лише такі громадяни можуть створити суспільство високого добробуту,
гідну і міжнародної поваги Батьківщину – втілення ідеалу правового,
демократичного “громадянського” суспільства.

Але самі собою такі люди не з’являються. Не виховають їх і люди, для
яких певна партія, конфесія, секта, група (олігархів) є ближчою і
“дорожчою”, ніж уся Україна.

Їх потрібно сформувати, виплекати, виростити.

А для цього необхідне поєднання сил науковців усіх сфер суспільного
організму: дослідників дитини, сім’ї і роду; соціологів і психологів;
народної і академічної педагогіки; культурологів і філософів; географів
і біологів; філологів і релігієзнавців; і не так заради дисертацій, як
заради дітей.

З цією метою Інститут українознавства за благословенням Міносвіти шість
років по всій Україні проводить дослід у найрізноманітніших
освітньо-виховних закладах за програмою “школа-родина”, а нині на базі
252 школи м.Києва створено науково-освітній комплекс “садок + школа +
гімназія + інститут” як єдина система, в якій звичайнісінькі діти будуть
учасниками єдиного процесу взаємодії: діти + родини + вулиці + школи +
сфери життя, – а теоретиками і практиками – також усі учасники процесу
розвитку дітей.

Покладено початок. Є спроба створення подібних комплексів на Київщині,
Дніпропетровщині, Миколаївщині, у Кривому Розі. Але – це тільки початок!

Одне з найневідкладніших завдань – це, безумовно, дослідження проблеми
українського етносу; зокрема в надзвичайно важливих аспектах: етнос як
феномен; український етнос серед інших етносів; співвідносно з наукою; у
його генезисі й долі як в Україні, так і в зарубіжних країнах. І це тим
актуальніше, що реальність виявляє не лише висхідні потоки нашого життя.

Як показує авторитетний педагог і вчений Я.Розумний, українство Канади
стало на тривожну межу: нові покоління все більше диференціюються з
батьками, асимілюються і все далі й далі відходять від
національно-культурної самоідентифікації.

Як показує О.Кровицька, є в еволюції діаспори і позитивні тенденції: до
відродження своєї кореневої системи, – як у Білорусі чи в Бразилії (штат
Парана).

Але це не компенсує масштабнішого: усе більшої асиміляції українства
навіть у Польщі, поки що мало потужних вольових тенденцій до пробудження
українства в Росії та й в інших сусідніх державах. І не тільки через
прес тамтешньої політики, а й тому, як з гіркотою наголошує Голова
національної автономії українців Далекого Сходу Орися Бондаренко, “що
нас не підтримує Українська держава… нас покинули.”

Покинули… І вже російське Міністерство освіти заявляє, що на Кубані не
було і немає української мови, є лише “кубанський діалект”. Отже, не
було та немає українського етносу та культурного ареалу. А тому не може
бути й відповідного спрямування досліджень…

І це, на жаль, – реальність не місцевого значення.

…Наймолодших представників марківецько-решетилівського роду Андрія і
Тараса доля “закинула” в Туреччину (дипломатична робота) та Велику
Британію (довготривалі курси конфліктології – як шляху пізнання й
утвердження гармонізації суспільного життя).

Виявилось: скрізь є реальними й відчутними знаки багатовікових і
турецько-українських (татарсько-українських), і британсько-українських
зв’язків. Достатньо зазначити: у Британії понад 30-тисячна українська
діаспора, у Лондоні є Український католицький університет, а в
Північному та Центральному університетах розвиваються потужні центри
українознавства, очолювані проф. Бойцуном та проф. Дінглі. При укладанні
угоди між тими центрами та Інститутом українознавства були окреслені
широкі перспективи співробітництва: науково-дослідного, освітнього,
культурологічного, по підготовці кадрів українознавців-магістрів,
докторів. Перша група дослідників проблем соціального розвитку та
української мови, англо-українських відносин прибула в Україну й
засвідчила важливість співробітництва, зокрема і в питаннях методології.

Однак знову “але” й “але”…

Ми ще не розгорнули національної координації співпраці з турецькими
центрами, і коли б наважилися порівнювати колишній рівень орієнталізму,
започаткованого акад. А.Кримським, і теперішній, то нам довелося б
визнати стрімкий рух, проте – назад… Пробують ворушити старі “згадки”
митці (фільм “Роксолана”), але й тут гостра колізія: наявні вправи, хоча
це й мистецькі, отже яким допустимі більші “вольності”, є одначе занадто
далекими від історично реальних наших стосунків з Туреччиною. Чого ж
чекаємо від таких аматорських “відкриттів”? Чим збагатимо свій досвід?
Які усвідомимо перспективи?

І зокрема у проблемі: українці-татари (кримці) – турки; що чекає цей
альянс у майбутньому? Чи не виявиться реальним працівником на цій ниві
лише московський мер Лужков?

Напівзамерзли добрі початки нашої співпраці й з англійцями (до яких
готові були залучитися бразильські українознавчі центри, зокрема з штату
Парана, в якому майже 500 тис. етноукраїнців і розпочинає діяльність
освітня мережа): ми не змогли зробити до спільного фонду свій внесок у
сумі… 5 – 7 тисяч доларів. Бо й справді бідні, хоча не так фінансово,
як, за висловом марківчан, “на голову”. Активно працювали деякі
українські романтики хіба що в напрямі пошуків золота Полуботка,
сподіваючись у такий спосіб кардинально поліпшити фінансову
кон’юнктуру… Ми не хочемо бачити, що для іміджу України в 20 – 80-ті
роки найбільше зробили політ-емігрантські науково-освітні центри, – але
ці центри і їх корифеї або відійшли, або вже на схилі років. І ми все
більше втрачаємо за кордоном активні позиції, прирікаючи себе на
неминучі поразки в змаганні за інтелектуально-пропагандистський простір
(що, як відомо, відбувається і всередині України). Колишні українознавчі
центри Подєбрад, Мюнхена, Данії, Австралії, Японії, Китаю, навіть США і
Канади все очевидніше здали чи здають високоавторитетні позиції, а ми
самі перетворюємо себе в маловідомий хутір, у тому числі й шляхом
заступання власного світобачення усім чужинським, несамовито
насаджуваним мало не з колиски… Тож і виходить: Є.Федоренко,
В.Воловодюк, Т.Гунчак, Я.Розумний, В.Шпорлюк, О.Баканідзе,
О.Руденко-Десняк, Л.Терзійська, Л.Кравченко, М.Мушинка, М.Неврлий,
десятки інших провадять гігантську роботу (зокрема – з центром
українознавства т-ва “Знання” (А.Мартинюк) по вихованню сучасних
педагогів, офіцерів, а свої “месії відродження” продовжують політику
капітулянтів ХVIII століття.

А відомо ж: ніщо не минає безкарно. Коли ми з другої половини ХVII ст.
все слухняніше замикалися в собі, культивували тип антикозака
(антимазепинця) – обережного пристосуванця й неминуче сходили з
історичної арени, – московити все нарощували не лише територію, а й
саморекламну пропаганду (“Москва – третій і останній Рим”). Наслідок
ганебно плачевний: навіть у зарубіжних “історіях” все послідовніше нам
відводилося місце або “молодшого брата з однієї колиски”, або околиці чи
провінції Російської імперії. А наша освіта культивувала образ
добровільного раба, психіка якого мало змінилася навіть за 10 років
незалежності. Й дивуватися абсурду великих підстав не маємо.

Бо чи ж дивно й те, що навіть у Верховній Раді та в урядуючих сферах
визивно організовуються “зубри” – одверті антидержавники, а мовчать Суд
і Прокуратура, гарант Конституції. Не стає на захист суверенітету народу
система ЗМІ, бо її утримувачі купили журналістів і навіть мовою
протиставили їх Конституції та народові, а панівною формою боротьби з
власною державою обрали тиражування дискредитації патріотів та
аморалізм.

Тому: чи можна “вивчити” й сучасний зарубіжний світ, не співвідносячи
його з українською нашою долею і будучиною? Тим більше, що той світ
буває й одверто зажерливим, і лиховісно підступним.

…Ще дві дороги привели в Грецію й Данію. Обидві вони – як спогад і
таємниця дитинства, тому манливі і романтично привабливі.

Греки! – і цим, здається, сказано все. Яка освіта без Олександра
Македонського, Гомера, Перікла, Аристотеля?

Щоправда, бачення, як правило – поза Україною. Ніби й не писали про нашу
праземлю і наших прапредків Гомер і Геродот, Гіппократ і Комнін… Ніби
не показали: ще тоді, тисячі років назад, на наших землях творили
матеріальну й духовну культуру могутні племена й фізично та морально
красиві люди; що наш Дніпро порівнювався по силі й красі хіба що з
Нілом, – а втіленням найвищої краси – вірності, злитності з Землею
виступав опонент гіганта Геракла наш Антей. Звідси і наша прафілософія –
антеїзму як патріотизму, родової спорідненості з Природою, могутньої
психофілософії козацького побратимства.

…Пригадалось: у час огляду Ольвії (міста щастя) на нашій Миколаївщині
працівник Академії наук пафосно говорив: “тут жили елліни! Люди – боги.
Люди – воїни, – які утримували високу цивілізацію серед цілого моря
варварів – наших прапредків. Уявляєте?”

 – А скажіть, – попросили ми, – ви й справді вірите, що
цивілізатори-греки могли десятиріччями триматися серед дикунів? Отже, що
ми в час еллінства були варварами? Як же тоді колись не було з’їдено не
лише Назона, а й багатьох інших засланців імперського Риму?

Пізніше науковець вибачився і сказав: – Так нас учили. А тепер оце
думаю: ольвійська, як і культура багатьох інших причорноморських міст,
тож – наша культура! Наша! Але ми не знаємо себе…

… На конференції в Афінах обговорювався план співробітництва
причорноморських народів. Болгари, грузини, греки, турки, румуни
спілкувалися як добре обізнані між собою сусіди. Українці почувалися як
пришельці з іншої планети: досі вони не вважались народом. Тож не дивно,
що в Маріупольщині, серед моря українців – тисячі греків; їм необхідно
будувати спільну “домівку”, – але кадри десятиліттями там готувалися
практично для Росії.

Не погодилися з цією ситуацією греки. Їхній Президент сказав
українському про необхідність і готовність принципово змінити укорінену
практику. Обидва Президенти узгодили позиції. За їхнім дорученням
Міносвіти (міністр М.Згуровський) рекомендувало Київському університету
силами Інституту українознавства разом з навчальними закладами Маріуполя
розпочати перебудову порочної системи. Надавати необхідну допомогу
висловлювали готовність ректор Афінського університету і Надзвичайний та
Повноважний посол України в Греції Ю.Сергєєв. Але ректор Київського
університету це завдання не визнав актуальним…

Широкі перспективи взаємовідносин між Грецією й Україною (у тому числі:
написання наукової історії, складання узгоджених навчальних програм,
підручників і посібників, скоординована підготовка кадрів у Києві й
Афінах) належного розмаху не набули. А деякі навіть керівники
маріупольських вузів досі орієнтуються на Москву. Допоки й в ім’я
чого?..

Рій думок породила й дорога в Орхус (Данія). Запрошення від імені
університету орієнтувало на міжнародну конференцію, присвячену темі:
“Галичина: територіальна ідентичність?”

Данія, ювілей університету і конференція про Галичину… Чи не якась
випадковість? Містифікація?

Виявилося: ні. Подібного плану конференція вже була проведена… в Японії,
а далі планувалося у Львові, Варшаві, Відні та США. Ініціатори? Добре
відомий ще з 1983 р. по Канаді П.Магочі, який ще тоді започаткував “рух”
політичного русинства (хочу, пояснював нам, відродити цю “націю”;
відроджували ж колись будителі українців?), а в 1998 р. вирішив поширити
свої “апетити” і на галичан. Його “асистентом”, як це не дивно, став
директор одного з інститутів Львівського університету. Мета: показати,
що Галичина лише формально належить Україні. Це – Старопольський, а
згодом – Австрійський край. Що було праукраїнське Галицько-Волинське
князівство? На те можна не зважати. Культуру, бачите, там творили лише…
поляки, євреї, німці. Тому перспектива: створення буферної держави
Галичина між Європою й Україною…

Разом із професором В.Потульницьким нам вдалося довести не лише Магочі –
завідуючому кафедри… українознавства в Торонто, а й датським освітянам,
що українознавство a la Магочі (як і a la кількох “українознавців”
Київського університету) – не що інше, як політичний маразм, спрямований
проти суверенітету і соборності України.

Однак знову “але”…

Хтось же фінансував цю міжнародну “освітньо-наукову” провокацію?

Як розуміти те, що антиукраїнська кампанія в зарубіжних країнах
суголосно співпала з атакою на українознавство в Донецьку, Криму, Києві,
оголивши як антиукраїнський інтерес, так і незаперечний висновок: без
наукового українознавства і не усвідомити, і не розв’язати ні зовнішніх,
ні внутрішніх проблем України! А тим самим – і світових проблем.

А це означає: має бути скоригованою вся система нашої освіти і науки, –
і тільки завдяки цьому ми зможемо принципово змінити ставлення до
України як у нашому суспільстві, так і за кордонами Вітчизни.

Тим більше, що це проблема гостра на всіх широтах планети. Не дивно ж
навіть після Всеукраїнського референдуму нас питали і в США: – Ваш
суверенітет – це воля всіх українців чи тільки партії націоналістів?..

А також тому, що світ розкрив очі на нас, приглядається і прицінюється:
“Хто ви? Чиїх батьків діти?”, “Хто такі українці і чого вони хочуть?”

Інші народи хочуть бачити нас відродженими у державно-національній та
культурно-духовній субстанційності. Бо знають: як буде в Україні – так
значною мірою буде в усій Європі, отже – й в усьому світі, бо він
цілісний і взаємозалежний.

Датчани дивилися на нас дружньо і доброзичливо. Певне й тепер бачили не
лише своїх вікінгів (житло яких у формі корабля було готове й тепер до
плавання з Данського моря до Дніпра), а й наш Київ – місто “сорока
сороков церков”, місто космічної центрооб’єднуючої місії, місто спільної
долі прадавніх датчан і українців, що ставлять одвічно актуальне
Гамлетівське питання: бути чи не бути?!

Ясно горіли в протестантських храмах вогні, напоєні, як і українська
віра, духом свободи. Горнулись до нас студенти, охочі вчитися в Україні.
Мудро всміхався професор Петерсен, що не приховував симпатії до цілісної
і суверенної України.

Ніжно плескалося й манило в рідну Україну тепле, спокійне море.

Синіло сизе море на грозу,

Лякало холодом. Й не данським, а гренландським.

Ступить у воду – мужньо? По-спартанськи?

Зігне простуда й кості, як лозу!..

Тож – лиш дивись, як води берег точать,

І Балтику морозять, і Дніпро…

Та Всесвіт – це і contr, і pro!

Велике серце відьми не зурочать.

Негадано відчувся вітру легіт,

І солов’ями заспівали хвилі!..

Ступив у воду – ніби руки милі

Зняли утому. Рідні обереги

Наблизились і зацвіли садами.

Я застрибав, як хлопчик, по камінню.

І води лащились, і пахнули медами,

Любисток пах, і на горищі сіно…

Здалось: віки проходять, як прочани.

Постали Київ, гори і лани.

В Дніпро впливають вікінгів човни,

І грізний дзвін спалахує мечами…

Чи й знов бої?! Спокійно Орхус мліє.

Сплять вікінги. І море мирно спить.

Вже теплі хвилі можна пить і пить:

То ними Україна лебедіє…

30.05.1998

Світ нас бачить по-різному. Як побачимо і чи побачимо? – себе справжніми
?!

Чи усвідомимо: українці й українство – це міжнародна проблема!

І це проблема не лише історіософії та гуманітарних наук, а й
природничих; а також не лише стосовно етнічного генезису. Має цілковиту
рацію М.Згуровський, наголошуючи: “Попри помітні успіхи у розбудові
міжнародної науково-технічної співпраці, їй бракує певної системності і
стратегії, – а це може бути реалізовано лише кооперацією вчених різних
галузей наук.”

Ще ждуть своїх дослідників теми – проблеми: етнос і природа; етнос –
нація і держава; нація й етноменшини; етнос – нація – народ. Український
народ – політична нація у міжнародних відносинах, у розвитку цивілізації
і культури, в його ментальності, долі, історичній місії.

Тож ще раз наголосимо: проблема проблем в Україні – максимальна
кооперація всіх наукових досліджень, до того ж – як всеукраїнська, так і
міжнародна. Адже дослідити закономірності, форми, наслідки, перспективи
еволюції українського етносу – в його етнонаціональному,
державно-політичному, соціально-економічному, освітньо-науковому,
мистецькому, релігійному, правовому, а співвідносно до цього –
ментально-психологічному розвої неможливо без кооперації вчених різних
галузей науки як в Україні, так і в інших країнах планети, де
етноукраїнці творять матеріальну й духовну культуру, нерідко докладають
героїчних зусиль, щоб протистояти тотальним асиміляційним процесам, якщо
не розвинути національно-політичні інституції, то хоча б зберегти “чуття
єдиної родини”, без якого українство втратить вагомі міжнародні позиції.

А що це проблема надзвичайно актуальна – свідчать численні факти.
Візьмемо три:

Перший: наше знання реальної етнонаціональної історії, а з тим – і
нашого місця в світовій цивілізації.

Відомо немало версій походження українців, їхньої мови, культури,
державності. Окремі з них цілковито українофобські і хоча своєю основою
спираються на суто ідеологічне підґрунтя – вважаються аксіоматичними.
Наслідок: покоління упродовж віків перенасичується нігілістичними
уявленнями і, не бажаючи бути людьми нижчого сорту, представниками
“несправжньої” нації, демонстративно відмовляються від українства,
фрондують антипатріотизмом. Наслідок з того наслідку: навіть політики,
офіційно, уже в незалежній Україні ведуть неприховану пропаганду за
“воссоединение” чи злиття з будь-ким і в ім’я будь-чого, – а державні
структури безпринципно списують усе те на карб “демократії”.

Імперкомунізм “вмер”, щоб відродитися в осучаснених модифікаціях. І що –
рядові “маси”, коли й керівники держави наважуються заявляти: “Країна R.
без України може прожити, а от Україна без R. – ні”?! Тобто: були ми
колонією чи сателітом – і маємо ним лишатися. Думати й воліти інакше –
шкодити(?!) державній незалежності.

Воістину: для “благополуччя” сім’ї господареві необхідна “поміч”…
сусіда.

Тут би й сказати вагоме слово науці. І нею чимало корисного зроблено!

Але: знайомимось з ходом дискусій, з матеріалами навіть
урядово-парламентських постанов і переконуємось: до науки їхні учасники
і творці… не звертаються.

Тож логічно, що домінують не загальносуспільні інтереси, а партійні,
кланові й групові пристрасті. Замість організовувати і виховувати
суспільство в дусі правових норм (верховенства закону) – на щит
підносяться демагогія та риторика, замість демократії – вседозволеність
і сваволя; маніпуляції сіють розчарування й апатію, готовність (подібно
білорусам і молдаванам) іти за ким завгодно й куди попало, на одну
площину ставити добро і злочинність, аби досягався приватний успіх.
Виходить по розпаченому Бодлеру: “Петро відрікся від Ісуса – мав рацію
Петро” (“Квіти зла”). Бо ж тривких і гарантованих державою цінностей та
норм немовбито не існує…

Такого роду пастирям і сьогодні наука не тільки “не корисна”, а й
непотрібна; навіть – ворожа, як світло злодію.

Але чи тільки “жертвою”, до того ж безгрішною, є й наука?

Нині, наголошуємо, появилося немало новаторських
етнолого-історіософських праць, що й глибоко-науково (про походження і
розселення слов’ян, – В.Д.Барана), і науково-популярно розкривають наше
багатовікове минуле аж до сучасності (“Все про Україну”. У 2-х томах. –
К., 1998), утверджують нове бачення старожитностей.

?Однак не впадаймо в ейфорію. Читаємо уже згадане вельми симпатичне
видання “Все про Україну” й констатуємо: воно починається з назви
держави, фіксує важливі речі, але так і не акцентує найголовнішого: що
назву держави визначили не похідні чинники, а головний – її етнос.

По-своєму логічно, що розкривається важливий зміст: географічне
положення, кордони, територія, ґрунти, – а от ґенези найголовнішого –
етнонації все немає й немає…

Зате є розділ “Населення” з підрозділом: “Корінні нації”… А в ньому
говориться: “основною корінною нацією в Україні є українська…” (с.76).
Отже , є в Україні й неосновні нації?

Не вдаємося до аналізу теоретичного казусу (що полягає в “редагуванні”
загальновизнаних рис та визначень поняття “нація”), а хочемо дізнатися,
хто ж вони – “не основні” “корінні” нації, і натрапляємо на інший
підрозділ – “Національні меншини”. Не зупиняємось на характеристиках
навіть найчисельніших із них – російської чи єврейської , бо меншини –
то є меншини, а шукаємо нації. Однак далі йде підрозділ “Міграція
населення”, і ми так і не дізнаємося про афішовані “нації”. А жаль, бо
ми мали б одержати інформацію або про “багатонаціональність”
українського народу, яку прокламують українофоби, виводячи з неї і
“багатонаціональність” мов, культур, конфесій та державних структур
(зокрема – в формі ідеї регіоналізму), або ж відповідь на питання, чому
Україні нав’язують очевидно фальшиві версії та які це дає й ще може
спричинити наслідки. І не тільки в практичній політиці. Скажімо, коли
нам і “теоретично” обґрунтують неминучість шляху України “в Європу з
Росією”, також не пояснюючи: а чому не з Польщею чи Чехією, Латвією і
Литвою?.. Тобто, чому не на рівних, а в якості прицепу до чужого воза
(чужих інтересів) й у сфері освіти!

Не може не викликати роздумів і розділ “Київ”. І тому, що він
розглядається не стільки як історичний феномен (знакове місто), столиця
з усіма атрибутами внутрішнього та міжнародного розвитку й значення,
скільки як одна з “адміністративних і територіальних одиниць” (через що
досі, як за більшовизму, опиняється лише поряд із Севастополем – колись
“закритим”, а нині ординарним містом, невідповідним статусу столичних
міст).

Але й не тільки тому.

Київ належить до числа не лише величних, а й досі таємничих ґенезою, бо
недостатньо досліджених міст. До того ж, як це не дивно для громадян
інших країн, не тільки через об’єктивну неможливість наукового пізнання,
а й через… свідому запланованість такого становища.

І справа не тільки в бажанні зберегти ідеологему про “колиску трьох
братніх народів”, у якій російський був “старшим”, – а й в неперебореній
настанові адептів комуно-імперської системи вважати всі історичні
проблеми уже розв’язаними.

І це за умови, що пізнання справжньої історії, розпочате класичною
історіософією Нестора, М.Максимовича, М.Грушевського, тільки набуває
належної спрямованості, а таємниць ми маємо чи не більше, ніж відповідей
про них.

Ось один з найсвіжіших доказів:

Ще 1971 р. біля Контрактової площі розпочалось будівництво метро.
Археологи при цьому виявили під землею (як останніми роками в Галичі) …
цілий стародавній квартал. Зафотографували.

Світ завмер в очікуванні розкопок та важливих відкриттів!

Але знахідку ХІ ст. … засипали. Очікування виправлення абсурдної
ситуації закінчилося тим, що в 1971 – 75 рр. відкриття… поховали вдруге.
Народ мав радуватися вже тим, що появилася станція метро.

Велике Омельченківське будівництво в цьому році знайшло своє
продовження: в підземному місті, розповідає археолог Михайло Андрійович
Сагайдак, – по лінії вулиці Межигірської відкопано шахову фігуру (отож,
ще в ІХ столітті кияни знали мудру шахову гру!), залишки стародавніх
дахових покрить, дерев’яні вироби, шиферні форми для виготовлення
прикрас та плавлення металу, засувки для дверей, металеві підошви,
браслети, частини старовинних світильників, веретена, монети різних
епох, печатки від… стародавніх рукописів і листів.

Природно, що знайдено зброю, цілі майстерні для виготовлення кераміки і
настільних хрестиків. Але печатки від рукописів і листів?!

Хто ж ти, Сфінксе – Київ?

І хто ми – спадкоємці історично-значущих скарбів, які зважились їх
поховати уже в ХХ столітті, тим самим відмовившись від пізнання
глибинних джерел праісторії в ім’я… свідомо фальсифікованих “аксіом”?

Жертви відомі: численні покоління народу, світова громадськість.

А винуватці?

Які б пояснення не висувалися, але й науковці, і передусім ті, що знали
й вирішували долю історичної науки також. Став же свого часу на захист
історичної правди, пов’язаної з Переяславською угодою, Михайло
Брайчевський!

Ось і питається в “задачі”: скільки ще аналогічних таємниць, без яких
неможлива правдива картина минулого, переховує наша земля? І хто ті
лицарі, що присвятять своє життя відкриттю рідних Антарктид?

І тут знову постає парадигма: наука – влада – освіта. Без співдружності
археологів, геологів і географів, лінгвістів і соціологів, історіософів
і філософів, а тим самим – без комплексного, цілісного українознавства
таємниць реальної як історії, так і будучини не відкрити. Є всі підстави
погодитися з колишнім киянином М.Планком, що “наука – єдине ціле… У
дійсності існує неперервний ланцюг від фізики і хімії і через біологію і
антропологію до суспільних наук, ланцюг, який у жодному місці не може
бути розірваним, хіба що силою сваволі.”

А це означає: прогрес неможливий і без якісно нового погляду на
підготовку кадрів фахівців та освічення всіх громадян держави.

Тим більше, що цей процес і не переривався (його не могли вбити
колонізатори, бо дух життя – незнищенний!), і нині набирає все
потужнішої енергії.

Вже говорилося про УГЛ. Сам його задум був окреслений чітко: готувати
еліту з молоді, схильної до державної діяльності. Як національні кадри.

Перша реакція партноменклатури була: – Еліту? Це що ж – повертатимемо
дворянсько-буржуазну ієрархію? Та ще й… яку! – національну…

Довелося пояснювати: навіть людський організм має не тільки тулуб, а й
голову, серце. І то – природно. Чому ж суспільство не може мати свою
голову і своє серце? Тим більше, що належати до еліти може кожен
бажаючий, залежно не від спадкової приналежності, а від характеру й
якості праці, світорозуміння й життєдіяльності. Міри патріотизму.

Концепцією УГЛ передбачалося покласти в основу виховної й навчальної
роботи українознавство як науку українолюбства.

Саме з огляду на мету було визнано домінантним три параметри: втілення в
життя вітчизняних педагогічних традицій; осмислення зарубіжної
педагогічної теорії й практики; реформування всіх сфер діяльності
відповідно до поклику часу. Тому було модернізовано й здобутки минулих
десятиліть, було внесено зміни навіть у структуру управління. Зокрема:
появилася кафедра, лабораторія українознавства, суголосні їм підрозділи
людинотворення, – а складовими технологічного комплексу стали
пріоритети: мети, мотивів, дії, засобів, наслідків, свідомої оцінки,
життєвого вибору ліцеїста. А відповідно до цього й модель системи
засобів впливу на становлення й розвиток особистості:

Особлива турбота – формування “духу ліцею”, а в організації управління –
координація співпраці учнів – педагогів – батьків, громадських
інституцій (“Рада піклувальників”, очолювана Л.М.Кравчуком) та допомога
ліцеїстам у формуванні дороги як “до себе”, так і в великий світ. Тож
закономірно, що найбільше переможців з олімпіад та конкурсів МАН,
міжнародних фестивалів – з ліцею; тут зародився Всеукраїнський
літературний конкурс, що за ініціативою Інституту українознавства
еволюціонував у Міжнародний конкурс-фестиваль “Наша земля – Україна” на
терені “Артека” (в проведенні якого велику роль відігравав генеральний
директор М.М.Сидоренко), що став помітною віхою в процесі утвердження
“чуття єдиної родини” всього світового українства (кримці говорили, що
фестиваль значною мірою сприяв інтелектуальному возз’єднанню Криму з
іншими областями держави).

Саме ліцей брав на себе роль лідера в консолідації закладів нового типу
Києва й Сімферополя, Прикарпаття й Кривого Рогу, Чернігівщини й
Закарпаття, Молдови і Латвії, зокрема шляхом обміну програмами і
посібниками, проведення семінарів і круглих столів педагогів, крає- та
природознавчих експедицій учнів по областях України, причетними до яких
ставали учні, батьки і педагоги, працівники освітніх управлінь, музеїв,
центрів мистецтва, а завдяки цьому Батьківщина поставала матір’ю, а не
територією чи адміністративною одиницею.

Зростало переконання: важливо, що дала тобі Україна, але так само
важливо і те, що кожен із нас зробив доброго для неї.

А також, що Україна – це цілий Космос; як писав польський письменник
XVII ст. – перлина в короні вселюдства, а великий Й.-Г. Гердер з
достатніми підставами пророкував їй майбутнє нової Еллади.

От тільки – потрібно дбати про це! А все те означає, що мало привчати
людей до широких знань, навіть – високої свідомості й сильної волі;
необхідно формувати громадян активної життєдіяльності, творців
гуманістичної цивілізації і культури. Розуміючих: для цього потрібні
нового типу педагоги й нового типу освітня система.

І не тільки розуміючих.

По-новому і мислити, і діяти! – ось девіз тих, хто, подібно професорам
С.Барабаш (Кіровоград), О.Горбулу (Київ), І.Гонтару (Одеса) створили
кафедри українознавства у вищих навчальних закладах
природничо-технічного профілю; хто, як Л.У.Паращенко, ще за радянських
умов поставила за мету створити “нерадянський” тип закладу – і створила
його – тепер уже загальновизнаний Київський ліцей бізнесу.

Не менш відрадно, що дорогою реформаторів пішла молодь. Достатньо
ознайомитися з розділом змістовної книжки УГЛ “Перспективні освітні
технології” “Україна – право” (колективний проект з українознавства,
авторами якого є ліцеїсти А.Курдіна, О.Циганкова, С.Зленко, А.Майборода,
О.Матвійчук, К.Задоя, Н.Сіренко, Д.Жуковський, А.Семикін, І.Чала,
К.Кучеренко, А.Башловка, координатор – Т.Скрека), як стане очевидним:
нова Україна прийшла і на поприще освіти, науки, громадсько-політичного
життя. До того ж, до речі, не лише столичних класів і аудиторій.
Гостротою розуму, спостережень, допитливістю, любов’ю до рідної природи
й шаною до звершень батьків відзначалися проекти 59 школи-інтернату
м.Луганська, педагоги якої розробляють програму
“Українознавчо-валеологічна структура школи-родини в умовах
індустріального міста” й школи-родини № 2 м. Баштанки Миколаївської
області; гімназистів Кривого Рогу – доповідачів на конференціях,
присвячених Г.Сковороді і Т.Шевченкку, Лесі Українці й І.Франку. Не може
не привернути уваги досвід Кіровоградського ліцею мистецтв (керівник –
В.Коротков) та ЗОШ № 21 (директор – В.Каюков), які не тільки вивчають
зміст козацької педагогіки, а й впроваджують її в практику життя. На
доказ наведемо хоч би один фрагмент – структуру Дитячого куреня
перевеслят (а в школі кожен клас має свій девіз):

Вражаюча системність та ідейність! А це багато до чого зобов’язує й
академічну науку.

Зокрема: до осмислення цілісної системи українознавства від
батьківського роду до виховних дошкільних закладів; і від України до
всіх обширів зарубіжжя.

Окремо тут стоїть проблема середні – вищі навчальні заклади. Декому
здалося, що коли основи українознавства будуть засвоюватися в школі (ще
тільки будуть!), то їх уже можна вилучити з програм ВНЗ (особливо
природничо-технічного (?!) профілю).

У вищих навчальних закладах і досі українознавство зводилося до вивчення
мови (зокрема ділової), історії України, культури. Як у школі, але… ще
гірше; а в деяких із них навіть не впроваджувалося. Принцип має
змінитися: школа прищеплює емоційно-досвідне сприйняття України та
світового українства.

Вищі навчальні заклади звертаються до майбутніх фахівців. Тому відомі
концентри: українознавство в етапах і рисах: Україна – етнос, природа,
мова, нація і держава, культура, Україна в міжнародних відносинах,
ментальність, доля, історична місія українства, – мають розглядатися на
адекватному рівні: адресуючись до інтелекту, професійно-досвідного
сприйняття, аналізу, синтезу. І насамперед – співвідносно з обраною
професією. А також – у напрямі формування рис культурної людини,
переконаного патріота, організатора суспільного життя,
реформатора-творця, господаря високорозвинутої держави.

Наша мета – цілісна людина, тож і домогтися мети можна лише за допомогою
цілісної системи підготовки кадрів.

Фахівець-неукраїнознавець в Україні – фатальний брак у роботі. Тому й
відсутність українознавства в навчальних планах – це фатальна криза
мислення та управління.

А відсутність досліджень зазначеної проблематики, зокрема кафедрами
педагогіки, філософії, політології, соціології та інших, означає не що
інше, як глухоту до викликів часу.

А без цього неможливий поступ як системи освіти, так і різних форм
державного управління, дійсно наукової політики щодо землі і неба,
людини й природи, матеріальної і духовної культури; проблем гуманізму,
демократії і свободи, реального верховенства закону. А співвідносно до
цього неможливим є подальший загальносуспільний поступ без супутніх
(пошукових) “прикладних” форм кожної науки, зокрема – без функціональних
досліджень політики і демографії, міжнародної кооперації в сферах
банківського і фінансового співробітництва, реального входження в
європейські та всепланетарні структури.

Природно, що й цих завдань не розв’язати не тільки без найвищого рівня
технологізації всіх форм суспільного виробництва, а й без українізації
науки та виробництва, адже без цього неможливо підготувати належного
типу кадри, а без них – українізувати буття і свідомість суспільства,
освіту і педагогіку.

І знову бачимо не лише соціально-гуманітарні сфери життя. Бо подальший
поступ неможливий як без досліджень соціально-економічної та
гуманістично-культурної сфер, так і без принципово інноваційних підходів
до розгляду, прогнозування, проектування напрямків агропромислового та
технологічного розвитку, системи Інтернет, стаціонарної й дистанційної
підготовки кадрів (для України і зарубіжжя); без дослідження досвіду й
внеску українців у світову цивілізацію та культуру, перспектив розвитку
українського світу в XXI столітті. Усе це тим актуальніше, що “сьогодні
понад 90% продукції, яка виробляється в Україні, не має сучасного
науково-технічного забезпечення, що позначається на
конкурентоспроможності і рентабельності більшості вітчизняних товарів”
(М.Згуровський. Науково-технологічний розвиток України за умов світової
глобалізації). А науково – освітня продукція на міжнародному ринку з
проблем історико-філософсько-гуманітарних та релігійних досі
сприймається здебільшого як паліативи марксистсько-ленінської ідеології
– хоча по формі й модернізованої, але по духу – традиційно-догматичної.

І в цьому зв’язку особливої уваги потребують проблеми підготовки кадрів
вищої кваліфікації та освітньо-педагогічної науки.

Нагадаємо: щоб коренево змінити ситуацію в Україні, Центральна рада на
подання уряду (В.Винниченко, І.Стешенко) 7 листопада 1917 р. ухвалила
створити Педагогічну академію по підготовці кадрів українознавців і
забезпечила її всім необхідним для діяльності.

Аналогічна потреба була й на межі 80 – 90-х років ХХ ст. Але її в
належному обсязі навіть не поставлено і на межі ХХ – ХХІ століть: вищі
навчальні заклади України у переважній своїй більшості продовжують
працювати за старими стандартами, послуговуючись і мовою сусідньої
держави, і кадрами, зорієнтованими більше на “схід” чи на “захід”, ніж
на інтереси народу. Спроба ж створити Академію українознавства
сьогочасними “реформаторами” була безцеремонно відкинута.

За нових умов архіважливою поставала потреба розробки ідеології нової
України як універсальної концепції минулого – сучасного – майбутнього, а
в цьому сенсі – усіх форм буття і свідомості народу, матеріальної й
духовної культури, освіти, науки, мистецтва, внутрішньої і зовнішньої
політики, права.

На жаль, і тут оптимальних наслідків не досягнуто, бо: універсального
типу концепцію можна створити лише універсальним методом – співпраці
фахівців усіх галузей буття суспільства й держави, системно й цілісно, –
а в Україні все розповзлося по різних гілках влади, по партіях і
конфесіях. Закономірно, що не виявилося ні консолідуючого центра (а його
мали сформувати академії наук), ні реально підтримуваної державою
консолідуючої ідеї (якою в усіх розвинених країнах є ідея національна в
її універсальній сутності); суспільство виявилося організмом без
“голови” й “серця”, – і замість оновлення та об’єднання пішло шляхом
більше конфронтаційним, ніж консолідаційним.

Відповідною виявилася і мозаїка наукових праць: маса цікавих, глибоких
досліджень з окремих сфер науки і очевидний вакуум праць узагальнюючих,
системно-універсальних аналізом та прогнозом про Україну, українську
людину і український світ.

Норман Дейвіс написав працю “Європа. Історія”, довівши: коли можна про
цілу Європу, то можна ж і про Україну! – тим більше, що в своїй праці
Дейвіс багатократно вживає слово “Україна”, але ні разу не розкриває
його змісту. Наче закликаючи: українці, можливо це зробите ви? Бо мені
поняття України не розкрилося, оскільки я весь час дивлюся на її образ…
польськими очима.

Чи приймаємо виклик? І – хто? Тобто: на повен зріст постала проблема
кадрів сучасного типу почуттів та мислення, світосприйняття,
світорозуміння та життєдіяльності.

А це означає – принципової трансформації методології освіти й науки,
зокрема – педагогіки.

Вже говорилося: “романтичний” період розвитку України як соборної,
суверенної, національної, демократично-правової держави породив дуже
важливий документ-концепцію “Україна ХХІ століття. Освіта”: він
знаменував готовність не рвати з прогресивними традиціями, але творити
освіту, відповідну принципово новій Україні. Освіту не лише глибоко
пізнавальну, а й високо моральну. Чимало із задуманого реалізується.

І все ж натхнення в інтелектуальну діяльність повною мірою не переросло.

Серед причин було й те, що указом Президента Л.Кравчука була затверджена
нова багатонадійна структура – Академія педагогічних наук, але її ядро
склали кадри старої формації, і вони виявилися не готовими до дійсно
інноваційної творчості та діяльності. Скоріше навпаки – виявили
схильність передовсім до консервації утверджуваного раніше.

По-людському їх зрозуміти можна: привілейовані і за старого режиму, вони
понаписували чимало праць, інструкцій, рекомендацій. Те все атестувалось
як непорушний фундамент, визначало місце на вершині ієрархічної драбини.
А тут раптом – зміни! І хотілося б полетіти, та… а раптом новий
термідор? Тоді чи нове здобудеш, а нажите – втратиш.

Та й не тільки це. Є натури внутрішньо динамічні, а є консервативні.
Вони бувають немов би й проти режиму, далекого від ідеалу, в принципі –
працьовиті і здібні. Однак заквашені на догматизмі, на старому
світосприйнятті.

Загалом, то це, як зазначив Д.Анучин, є невластиве українській
ментальності, настояній на філософії серця – філософії свободи, любові
до людини, справедливості, честі.

Але – загалом. А конкретно: бути і числитись українською людиною – це
сутності далеко не ідентичні (і найперше – не тотожні з етнічною
приналежністю: великий вчений, поет, громадській діяч Агатангел
Кримський (що, до речі, 1940 р. пропонував створити кафедру
українознавства при Київському університеті) не мав української крові, а
став втіленням образу української людини; немало ж “чистих” українців
були катами свого народу). Тому в “теорії” проголошувати любов до
свободи і новизни, в даному разі – до української народної педагогіки –
це одне, а от на практиці…

На практиці творці української системи освіти та педагогіки, як це не
прикро, але нерідко збивалися на шлях спочатку “синтезу” більшовицької
практики з українською новочасною теорією, а далі все послідовніше
сповзали до реанімації комуно-імперського фундаменту (типу сталінського
відкриття: культура “національна формою і соціалістична змістом”). Так і
поновилася формула “синтезу” загальнолюдських та національних цінностей
(очевидно, підходів). Зовні формула – “прогресивна” й приваблива. Але як
уже говорилося, нереалістична навіть у своїй теоретичній сутності.

Бо навіть елементарно обізнані з “загальнолюдськими” реаліями люди
знають: у кожного народу свій тип світовідчуття, світосприйняття й
світорозуміння, – бо їх формують своя природа, свій спосіб життя, свої
традиції і обряди (релігія-філософія-етика). А тому у кожного народу
своя політично-державна система, структура сім’ї, управління, соціальної
ієрархії. І не тільки: у різних народів, людей буває діаметрально
протилежною й система оцінок та вибору навіть у фізично-інтимних
стосунках, у суто життєвих симпатіях і антипатіях.

Прочитаємо текст під рубрикою: “винятки підтверджують правила”.
Приказка, повідомляє його автор, відома, “проте зводити цю істину до
того, що мовляв, “буває мало горілки” не варто. Скільки людей на нашій
великій планеті, стільки й уявлень про ідеал жіночої краси.

Відомо, що в Китаї дівчаткам у давнину бинтували ступні, щоб ніжка
лишалась мініатюрною. І нині ідеальною вважається лише маленька ніжка. А
ось у Габоні – усе навпаки – мужчин приваблюють тільки крупні і дуже
крупні жіночі ноги. Це ми вважаємо, що гарно мати білі здорові зуби. А
ось у тій же Японії бліді обличчя знаменитих гейш красиво відтіняють
чорними зубами. Мініатюрна, приваблива дівчина для Європи навряд чи
сподобається в Мавританії. Про чоловіка в останній також судять по
об’єму талії його дружини: чим ширша талія, тим достойніший чоловік.
Люблять повних жінок і траулери Сахари, де повнота асоціюється з
плодовитістю. Якщо в тамтешніх жінок на животі менше 12 складок жиру,
вони кандидатки у старі діви. Отже, кожному своє, і має рацію той, хто
стверджує: “красивим є те, на що дивишся з любов’ю.” І подібно до того:
для одних чорний (червоний) колір – святковий, для інших – знак трауру.
Одні (у Старому заповіті) ідеалізували безкомпромісного й жорстокого
бога, а для інших став Богом Христос – творець гуманістичної етики. Є
поети “революцій”, а є прихильники еволюційних процесів. І тому ж одні
борються за демократію, а інші ревно відстоюють абсолютизм. Для кого
змії – носії смерті, для кого – найсмачніша їжа. Для одних смерть –
найбільша біда, для інших благо: перехід до нового життя…

Інша справа – наукові методи: є “педагогіка” певних засобів і прийомів,
але то – методика, прикладна дисципліна; а є наука, де панують
загальновизнані принципи, перевірені міжнародною практикою (хоча й
фізико-математичні аксіоми нерідко уточнювалися новими відкриттями), і
тоді їх необхідно знати і застосовувати.

Неначебто в цьому ключі й розвивається українська “глобалістська”
педагогіка, і тому все запозичене в зарубіжних авторитетів вважається
аксіоматичним та загальнолюдським, а тому й обов’язковим для нас. Що ж
до педагогів українських, то вони досі або не вивчені, або потрактовані
як нижчезначущі, і особливо педагоги… реформатори. Їх досі інерційно
коли не шельмують, то замовчують. Не виключено, що по-своєму й
несвідомо, не зі злих намірів, а тому, що вони не сприймалися
окупаційними режимами ближніх і дальших сусідів. Але це справи не
змінює: ми досі захоплюємося цитацією й обожненням тих, що були мудрі,
знамениті, однак творили за інших умов, як правило, України не знали і
тому про нас не писали, а знані ними умови були протилежними нашим. А
тому навіть мудрі чужі судження не завжди відповідали, тим більше не
відповідають нашим сучасним реаліям та потребам.

І тут розкривається перша причина малої ефективності (а то й
догматичності та безплодності) частини праць з педагогіки та освіти:
психологічна зашореність. Політично, інформаційно ми всі начебто
позбулися марксистсько – сталінської методології. Але коли й це неточно,
бо сучасні комуністи ще настійливіше відстоюють найвульгарніші “вічні”
ідеологеми, то абсолютно неточно, що ми всі і повністю “реформували”
найбільш консервативну “матерію” людського життя – нашу психіку. Нерідко
ми вживаємо лише новочасну фразеологію, а комуністичні засади та
уявлення проповідуємо старі. А те, що АПН поставлена в ранг не так
дорадчої, як законодавчої інституції, завдає величезної шкоди і їй
самій, і справі. Практично зник рівноправний обмін думок, змагальний дух
представників різних концепцій; все, що відрізняється від “курсу” АПН
або рішуче відсікається, або й оголошується… невідповідним інтересам
народу. Бо коли не прямо націоналістичним, то – хуторянським. Як у добрі
старі часи. Коли врахувати, що в академіки обираються тільки
“однодумці”, стане зрозумілою причина й “однодумності”, і якщо не кризи,
то застійності педагогічних шукань. Наші адепти зарубіжного постійно й
невтомно “їздять” за чужим досвідом, чомусь не замислюючись: а чому
зарубіжні колеги не пропагують з такою ж запопадливістю їхній сучасний
досвід? (Не про весь український досвід говоримо, а саме про педагогіку
тих, що ревно прищеплюють на вітчизняний ґрунт чужоземні рецепти). Одна
із причин відома: вони не залежать від нас фінансово. Вони домагаються
здійснення своїх інтересів.

Є й інша причина: нічим невиправданий розрив між теоріями частини
“зарубіжників” і широким практичним досвідом дійсних реформаторів освіти
й педагогіки в Україні, які хоча безумовно ж переважають адептів
інтернаціонал-глобалізму в ефективності і теорії, й практичного досвіду,
однак нерідко залишаються в тіні, бо ж не мають засобів впливу на
управлінські структури.

І тут зауважимо: до болю знайома картина! Чи не всі українські
педагоги-реформатори національно – демократичного крила (приклад –
М.Максимович, М.Остроградський, М.Гулак, П.Чубинський, – М.Грушевський,
С.Русова, В.Вернадський, А.Кримський, С.Єфремов, Г.Ващенко) прямо з боєм
брали редути освіти й науки; діставали міжнародне визнання, – але жили в
злиднях і в стані неперервних тортур.

Один приклад. Зав. сектором освіти й науки ЦК КПУ В.Трищенко запросив до
себе й спитав: – Петре, чи можна, тобто, чи гідні вони, імена
В.Стефаника й О.Кобилянської присвоїти університетам, а Василю
Сухомлинському – звання Героя соціалістичної праці? Відповідь була
однозначною: безумовно! Але через тиждень після подання відповідних
пропозицій розумний і мужній Трищенко пригнічено сказав: – Можуть нас з
тобою повиганяти з партії…

Здавалося б, дивно. Насправді – ні. Названі письменники не належали до
“революціонерів”, а Василь Сухомлинський був безумовно навіть за тих
умов реформатором в інтересах коли не тотального розвитку, то збереження
національно-демократичної педагогіки й освіти. То вже пізніше його
свідомо денаціоналізували, видавши праці іншонародною мовою (чим
виймалося душу і з грудей, і з роботи) та проголосивши класиком
радянської педагогіки.

Класиком був і є, але не радянської, а народної педагогіки та освіти,
через що до нього й прийшло міжнародне визнання: він ішов у руслі
японських, європейських, американських шукань, але не копіював їх, а
збагачував. І можна тільки стенути плечима, читаючи “одкровення” типу:
В.Сухомлинський за мету освіти ставив не національну людину й державу, а
… “громадянське суспільство”.

Не вистачає лише уточнення: виховання радянського громадянина.

У світлі таких “інновацій” губиться ще один подвиг В.Сухомлинського:
розвивати високу теорію на реальному ґрунті. Він був творцем реальної
школи, ліпив живі характери навіть з інертної “глини”! Так, до речі,
було з С.Русовою і К.Ушинським, Г.Ващенком і багатьма зарубіжними
педагогами (від Коменського до Монтесорі і Корчака).

Хто із теперішніх офіціозних “корифеїв” має свою школу?

Або: у яких працях цілі інститути узагальнили досвід сучасних справжніх
реформаторів?

Тут би сказати своє вагоме слово науковцям, кафедрам педагогіки вищих
навчальних закладів. Тим більше, що в рекомендаціях авторитетних
міжнародних інституцій чітко наголошується: веління сучасності –
універсальний підхід до проблем. А це в конкретному випадку означає: що
вища освіта покликана не тільки давати знання, а й насамперед виховувати
людину; що вона має виконувати функції не лише “сторожі”, а й світоча;
вона покликана відігравати скеровуючу етичну роль у періоди кризи
цінностей і всіма засобами сприяти становленню культури світу; вища
освіта повинна розвивати зв’язки всезагальної солідарності; вона має
створювати такі форми управління, які б сприяли паритетності у
діяльності й відповідальності; рівноправності чоловіків і жінок;
“головних” і периферійних інституцій науки, котрі орієнтуються і на
аксіологічний кінцевий принцип, і на етично-духовний; що вища освіта,
зрештою, має ставити перед універсальним правилом слідувати чотирьом
принципам: відповідності сучасним умовам (адекватність); якісності
критеріїв; належності фінансування й управління; співробітництву.

Вища школа не відзначається належною не лише якістю, а й кількістю
продукції і з причин неналежного фінансування, і через сповідування
застарілої методології; і тому, що поставлена нижче академічних
інституцій та не готує сучасної кваліфікації наукових кадрів. Під
загрозою навіть здобутки минулого.

Цим не твердимо, що зовсім немає праць про досвід сучасних навчальних
закладів і сучасних учителів. Вони є, бо є немало розумних, допитливих,
патріотичних дослідників і в АПН, і по всій Україні. Але яке видання
стало настільною книгою тих, що живуть жагою творення нової України? А
таких закладів і педагогів – тисячі у відновлюваній Україні, але
живеться й твориться їм за традицією не просто й не легко; більше –
значно трудніше, ніж іншим – спокійним і відданим старим “залізобетонним
конструкціям” догматики та традиціоналізму, залишених старим світом.
Вони тільки колись захоплювалися “буревісниками”, готовими зруйнувати
старий світ; тепер вчорашній старий світ, хоча й “засуджують”, –
оберігають.

Пригадується 1990 рік. Висувається ідея створення в Києві гуманітарного
ліцею. З благословення керівників Головного управління освіти м.Києва
А.Тимчика й Б.Жебровського зав. райвно Старокиївського району В.Смирнова
підтримує ідею, й ми ставимо на обговорення план реалізації задуму перед
директорами інститутів та деканів університету ім. Т.Шевченка.
Категорично “за” проректор Л.Губерський, “не заперечують” кілька
деканів, – але раптом питання: а для чого нам гуманітарний ліцей? Інша
справа – фізматшколи. А гуманітарні предмети хіба в нас викладаються
погано? Ми коли не кращі, то й не гірші в Європі, а то й у світі!

Справа опинилася на грані зриву. Нині ліцей дістав міжнародне визнання,
книга його педагогів про сучасні інноваційні технології (“Перспективні
освітні технології”. – К., 2000.) стала вагомим всезагальним надбанням,
– але де висвітлення його досвіду в “державних” педагогічних виданнях?
Де, отже, радість за успіх колег?..

Поза увагою глобалістів знаходиться й досвід цілих районів Миколаївської
і Чернівецької областей, 252, 181 київських шкіл, Сквирського ліцею й
Луганської та Сімферопольської українських гімназій… І справа не в
тому, щоб той досвід підносити; мета – об’єктивний аналіз теорії й
практики, високих задумів і реальних здобутків, а тим самим –
аргументованих висновків та концепцій. При тому як щодо Львова й
Чернігова, Донецька, Харкова та Одеси, так і щодо всієї України,
світового українства. А наука займається описом симпатичних авторам осіб
та версій.

Та й це ще не найстрашніше. Немало педагогів – новаторів, що
розбудовують свої курси і школи на українознавчій основі, навіть
переслідуються.

І не доводиться дивуватися, бо в немилості з перших днів діяльності
знаходився Інститут українознавства, більше того – саме українознавство.
І ще гірше: в частини інтерглобалістів у немилості сама Україна…

Шлях до реалізації мети відомий: дослідження стану, причин, наслідків
певної проблеми та перспектив її вирішення. А це – професійний, чесний і
мужній аналіз, синтез та прогноз, який можуть і повинні організовувати
Міністерство освіти й науки, АПН у співдружності (а не в протистоянні) з
іншими академіями та інституціями, а координувати – Комісія з питань
освіти й науки Верховної Ради.

На жаль, безкінечні організаційні перебудови заслонили собою активізацію
науки і в сферах освіти та педагогіки. А тим більше – у комплексі
загальносуспільних і загальноосвітніх проблем.

І це за умови, що ми потребуємо досліджень саме комплексного, системного
характеру як виразу універсальної проблеми: український народ в єдності
минулого – сучасного – майбутнього, в процесі ідентифікації й
самоідентифікації.

Навряд чи ще треба доводити, що зазначена тематика – не прикладного, а
фундаментального характеру. А також, що до розгляду її можуть братися
лише люди певної підготовки та обдарованості. Але хіба це має лякати?

У цьому зв’язку особлива актуальність ще однієї проблеми: науки і етики
загалом, українознавства і етики зокрема.

Ще з міфології, фольклору знання про українство мали яскраво виражений
дидактичний характер, літописи, повчання були фундовані на
етико-естетичній філософії. І.Вишенський творив свої послання з огляду
на моральність віри і життєдіяльності. Морально-етичний та естетичний
імператив надає сили аналізу, суду, пророцтва творчості Г.Сковороди і
Т.Шевченка.

Саме з цієї причини і загальнолюдські мотиви набувають виразно
вираженого гуманістично-національного забарвлення, синтезу любові і
ненависті як вищої правди, добра й справедливості.

Тільки на цій основі П.Куліш мав право звернутися до співвітчизників:
“Народе без пуття, без честі, без поваги”, – а П.Юркевич “філософію
серця” виразити в фундаментальних категоріях етики.

“Лиш тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив” (Леся
Українка) – ось credo української не лише поезії, а й науки; і без нього
ні українства, ні українознавства бути не може.

І не існує.

Я знаю свій народ.

Кляну його пороки.

Але за нього Господа молю! –

так виразило мовою Ліни Костенко історичні уроки інтелекту і серця
покоління української інтелігенції на межі тисячоліть.

І це – урожай із батьківської ниви. Філософія, вогнем якої є Любов.

Хто не оре і не сіє – не має підстав сподіватися на одержання щедрих
урожаїв.

Що сіємо? І чи оремо й сіємо, чи ждемо “манни небесної”?..

Хворіють і життєздатні організми. Але видужують тільки сповнені волі до
життя, свідомі своєї місії. Як зазначав уже згадуваний російський вчений
Д.Анучин, за своєю ментальністю українці схильні до тривалих роздумів та
виважувань ситуації. Але коли вже вони приймають рішення – тоді вони
нестримні і непоборні!

Прийшов час самоусвідомлення і реалізації планів торжества віками
жаданої Долі. Час відповіді на виклик часу – час Дій!

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020