.

Українознавчий вимір регіону (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
256 4787
Скачать документ

Реферат

на тему:

Українознавчий вимір регіону

Українознавство як знання про українське буття та життєтворчість
українців у світі сягає глибин століть. Проте, систематичною наукою воно
стає, по суті, лише з 90-х років XX ст., коли поновилася й утвердилася
втрачена у 20-і роки XX ст. національна самостійність. Тоді, як і в 1917
– 1920 рр., зазначає директор Науково-дослідного інституту
українознавства МОН України П.П.Кононенко, провідні
національно-демократичні сили “в основу розбудови не лише освіти, науки,
культури, а й соціально-політичної структури суспільства поклали
українознавство – як політику і філософію держави” [6,78].

Українознавство як наука про життєдіяльність українського народу включає
в себе, таким чином, філософський аналіз, що розглядає Україну не як
предмет” серед присутніх у світі суспільних “предметів”, а як ідею,
зміст або, як вчили українські філософи XVII – XVIII ст., матерію, що її
утворює осмислений специфічний геополітичний і соціокультурний комплекс,
який сформувався протягом тисячоліть на теперішній, тобто визначеній з
90-х рр. XX ст. державними кордонами території нашої планети.
Дослідження змісту ідеї “Україна” в цьому аспекті передбачає аналіз тих
її частин (регіонів), знання про які утворює як логіко-теоретичний зміст
української (національної) ідеї, так і теоретико-символічний образ
українського народу в межах українознавства.

Таким чином, українознавчо-філософський аналіз особливостей та зв’язків
її регіонів (частин) постає суттєвою складовою дослідження України як
ідеї. Такий аналіз, на відміну від політико-економічного, має
проводитися з багатьох підстав, про які варто говорити окремо. Тому в
даній статті розглянемо лише методологічні особливості
українознавчо-філософського дослідження регіоналізму і питання їх
реалізації при дослідженні початків соціокультурного буття конкретного,
зокрема, Чернігово-Сіверського регіону.

1. Українознавчо-філософська актуальність регіоналізм

Тема регіоналізму в сучасній українознавчій думці знову набула особливої
актуальності. Якщо протягом століть, минулих після монголо-татарського
погрому давньоукраїнських (руських) держав, що утворювали Києво-руську
конфедерацію, істотною темою українознавства було об’єднання подрібнених
між неукраїнськими державами частин української території у власній
незалежній державі, то нині, навпаки, спостерігається актуалізація
проблеми взаємовідносин регіонів у межах самої Української держави. Суть
у тому, що забезпечення в державі суголосності суспільних перетворень на
регіональному рівні визначає загальний зміст і поступ українського буття
“для себе” і “для інших” у теперішньому світі.

Вислів “регіональний рівень” (рівень частини держави або суспільства)
навмисне підкреслює ту безперечну обставину, що якихось чітких
політичних або економічних критеріїв для означення регіонів у межах
державне (адміністративне) поділеної території України, по суті, не
існує. Умовний політико-економічний поділ здійснюється не тому, що
регіони дійсно існують у вигляді “областей” чи “районів”, а лише тому,
що, заради існуючих або вигаданих зручностей управління людьми, влада на
свій розсуд ділить територію держави. Свідоцтвом цього є нинішня спроба
адміністративного переділу території України, критерій якого вбачається
у майбутньому (коли?!) забезпеченні владою “справедливого”, тобто на
підставі маніпуляцій мірами можновладців, розподілу бюджетних
капіталовкладень до “територіально-людського ресурсу” держави.

Проте, питання регіоналізму актуалізується в Україні не тільки завдяки
потребам влади політико-маніпулятивно вирішити власні питання управління
людьми з урахуванням специфіки територій їхнього проживання. Увага до
регіоналізму в українознавчій думці визначається, насамперед,
необхідністю філософської інтерпретації змісту ідеї “Україна” серед
понять, що виражають сучасну глобальну соціокультурну та геополітичну
реальність. Адже зміст державної політики може бути осмислений адекватно
тільки в тому випадку, коли українознавчо-філософська теорія сформулює
дійсні та умовні частини змісту поняття “Україна”. Тобто теорія має дати
науково обґрунтовану відповідь на питання: “Що є Україна і як вона
присутня у світі?”

Твердження про те, що українознавчо-філософська теорія формулює
визначення змісту України як ідеї (поняття), безумовно, бере до уваги,
що, після привласнення на початку XVIII ст. Московським царством
давньоукраїнської самоназви “Русь” або “Росія”, українська спільнота
змушена була виробляти для себе нову самоназву. Потребу в ній досить
чітко в середині XIX ст. констатував П.Куліш, коли писав про те, що
“земляки наші, дозволяючи називати себе Руссю, Черкасами і чим завгодно,
самі себе називають тільки людьми і не присвоюють собі ніякого власного
імені” [8,235].

Проте згодом, особливо протягом XX ст., була вироблена нова самоназва
народу – “українці”, що одночасно означило й новий етап масового
самоусвідомлення українським народом своєї онтологічної специфіки серед
інших народів. У зв’язку з цим варто нагадати, що зміни народами
самоназв є правилом націєтворення, і самоназви багатьох теперішніх націй
виникли лише протягом кількох останніх століть. Тому для філософського
розуміння самоназви як свідомого виразу ідеї будь-якого народу вихідним
пунктом ніколи не буває “історія”, тобто сума оповідей сусідів про даний
народ або оповідей створених самим цим народом. Історія завжди
суперечливо й хаотично вибудовується з текстуально-інформаційних
уривків, лінійно (дедуктивне) віддалених від умовно визначеної ситуації
“тепер”. Тому підставою філософського аналізу ідеї (назви) конкретного
народу є тільки досвідне дана сучасність націєтворення. Адже й давнина –
це не що інше, як все те фізично існуюче в теперішній ситуації, що було
створене “колись”, а нині стало знаково-інформаційним надбанням і
предметним багатством національне визначеного суспільства чи держави.

Тому й при дослідженні українського суспільства, з погляду його
регіонального устрою, екзистенціальним початком змісту ідеї (назви)
народу постає не існуюча умовно-адміністративна розчленованість
державної території, а наукова констатація основоположної, отже –
вихідної і первинної заселеності цієї території. Тобто, якщо для
політичного чи економічного розуміння даного (в нашому випадку –
українського) народу важлива теперішня адміністративно-політична
розчленованість держави, то при філософському осягненні ідеї (назви)
народу враховується, що виникненню держави та її
умовно-адміністративного устрою передує первинна онтологічна
регіоналізація. Соціокультурно вона представлена в суспільстві науково
встановленим фактом початкового заселення людьми частин наявної, тобто
обмеженої державними кордонами території.

Підкреслимо, що вихідну екзистенціальну базу поняття “Україна” наука,
передусім археологія та палеоантропологія, встановила протягом XIX – XX
ст. Зокрема, археологічні початки цивілізації (будівництво житла,
виробництво, наявність художньої майстерності тощо) дають підставу
твердити, що 20 тисяч років тому основа регіоналізму території України
вже була. Вона чітко фіксується відповідними археолого-культурологічними
картами й описом мешкання людей, головним чином, у п’яти регіонах. Ними
є Крим (крайній Південь), верхнє Подністров’я (переважно Буковина),
Закарпаття, нижнє Подніпров’я (територія від Дніпропетровська до
Запоріжжя) та середнє Придесення (територія Чернігово-Сіверщини). Вся
подальша динаміка соціокультурних процесів в Україні, в тому числі й
Трипільська культура, мала хвилеподібний характер. Тобто окультурення
давньоукраїнської території здійснювалося внаслідок міграційних хвиль
населення, що безладно ширилися через первинні осередки розселення людей
і безпосередньо з них – “до центру” теперішньої території.

Одночасно українознавчо-філософська констатація плюралістичного початку
формування екзистенціального змісту поняття “Україна” означає, що вся
антропологічна та соціогенна основа теперішнього українського
суспільства являє собою сув’язь і суміш тих антропологічних типів і
“пластів культур”, які функціонували в регіонах. З
українознавчо-філософського погляду, формування змісту ідеї “Україна”,
не зводиться до пошуків “першого” вживання слова “Україна” в письмових
джерелах, як і не обмежується державно-політичним актом проголошення
України в 1991 р. самостійною державою. Саме по собі це проголошення є
тільки “завершальним” політико-практичним етапом розпочатого в середині
XIX ст. соціально-політичного і світоглядно-культурологічного процесу
національного самоусвідомлення й самостояння. Але обов’язковою умовою
інтерпретації змісту ідеї “Україна” є адекватне врахування в його
структурі ролі саме регіонального соціокультурного плюралізму. Причому
українознавчо-філософська значущість регіоналізму не зовсім співпадає з
його поточною політичною, економічною або інформаційною значущістю.

Так, із згаданих вище засадничих регіонів України, тільки
Нижньодніпровський (Дніпропетровськ і Запоріжжя) має нині статус
провідного в політико-економічному смислі, тоді як Кримський,
Закарпатський, Буковинський та Чернігово-Сіверський регіони давно до
таких не належать. Одночасно у формуванні змісту поняття “Україна”
статус цих чотирьох регіонів визначається саме тим, що вони, разом із
Нижньодніпровським регіоном, належать до визначальних антропогенних та
соціокультурних регіонів України. Тому українознавчо-філософське
визначення поняття “Україна” як теоретичного вираження сучасного
геополітичного й соціокультурного, в тому числі ландшафтного, комплексу,
що усталився на визначеній у 1991 р. державними кордонами території
нашої країни, можливе тільки з урахуванням як первинної, так і наступних
вторинних, третинних та подальших екзистенціально-антропогенних
регіональних складових. Вони, власне, й утворюють предметно-інформаційну
структуру української сучасності, представленої єдністю різночасових
пластів регіональних культур України. (Наприклад, культура Донецького,
Київського, Волинського та деяких інших регіонів хронологічно молодша за
культуру вихідних регіонів України.)

Таким чином, українознавчо-філософський погляд на регіоналізм
українського суспільства дає можливість створити більш адекватні
теоретико-методологічні передумови для сучасної політики Української
держави. Зумовлене це тим, що філософський погляд ґрунтується на
урахуванні розмаїття змісту України як ідеї, котра цілісно виражає
соціокультурне буття нашого народу.

2. Концентризм як методологія дослідження регіоналізму.

Значущість основоположних базових соціокультурних регіонів у загальній
соціокультурній динаміці українського суспільства визначається тим, що
вони є центрами започаткування освоєння території України і тим самим
започаткування (в антропогенному смислі) існування українського народу.
Лише з урахуванням цього набуває адекватного філософського змісту
судження М.Грушевського, згідно якому “теперішнє Українство се те, що
було од віків на українській землі”, як і те, що “діло його старе – те,
що почалося багато віків тому” [2,39].

Разом з тим, наукові дослідження націєтворення показують, що кожний
засадничий регіон України в цілому зробив і продовжує робити різні
внески до антропогенезу й соціокупьтурної динаміки українського
суспільства. Особливий внесок щодо цього процесу припадає, наприклад, на
Лівобережний (переважно Чернігово-Сіверський) регіон, хоча сам внесок
іще належно не вивчений, атому й належно не враховується в
соціокультурній динаміці українського суспільства. Такий стан
дослідження Лівобережжя, передусім, зумовлений обсягом невідомості, з
якою стикаються вчені, через що нині й деякі політики, котрі самозванно
проголошують себе знавцями українського народу, схильні зневажливо
обзивати властиве населенню Лівобережжя соціокультурне буття хитким і
несамостійним “Малоросіянством”.

Незнання соціокультурних процесів на Чернігово-Сіверщині ставить і суто
філософські та науково-пізнавальні питання, на які складно або й
неможливо аргументовано відповісти. Наприклад, давно описане Мізинське
(Мезинське) поселення людей на півночі Чернігівщини хоча й продовжує
давати значний інформативний матеріал для наукового розуміння початків
українського суспільства, проте продовжує ставити й питання, на які
немає остаточної відповіді. Належить до них і питання про те, чи скрізь
на Лівобережжі 20 тисяч років тому люди жили так, як у Мізинському
поселенні?

Інший аспект невизначеності, що виявляється при дослідженні змісту
національної (української) ідеї в контексті діалогічності регіональних
взаємодій, пов’язаний з філософське-методологічним обґрунтуванням
критеріїв встановлення якісної відмінності між соціокультурними станами
в націєтворенні. Якщо брати до уваги “історичні” дослідження, то ці
критерії теоретично припасовуються до геологічних епох і до
астрономічних циклів так званого “параду планет”, коли на одній умовній
лінії розташовується співстояння планет і сонця приблизно раз на 10
тисяч років. Одночасно до таких критеріїв додається урахування способів
технологічної діяльності, типи соціокультурної спадковості, форми
зв’язків людей із “Нічим” (тобто типи релігійності), організація влади,
управління тощо. Причому кожен такий критерій набуває форми
дослідницької парадигми, що включає в себе тривимірні якості
соціокультурного стану поділом відповідної парадигми на “ранній”,
“середній” і “пізній” періоди. (Наприклад, ранній, середній та пізній
(“новий”) палеоліт.)

Проте, така інтерпретація знань про антропосоціогенез вже у 80-і роки XX
ст. викликала сумніви серед вчених. Наприклад, твердилося тоді, що
пізній палеоліт, хоча й ділиться на три уявні “епохи”, проте в цілому
означення “суголосних з ними культур людини стало вже багато в чому
умовним і втратило свою універсальність навіть для західноєвропейської
періодизації пізньо-палеолітичних культур” [4,31]. На основі
використання переосмисленої давньої методологічної парадигми, що
розділила буття людства на “золотий”, “срібний” і “залізний” віки,
поширився науково-філософський забобон, згідно з яким “все” перебуває у
стані розвитку чи прогресу.

Проте, безладдя хвилеподібного існування, “впливів” і напластування в
українському, як і в будь-якому іншому, суспільстві сусідніх та власних
регіональних культур не описується ні “теорією розвитку”, ні “теорією
прогресу”. Зважаючи на це, ще Г.Сковорода у другій половині XVIII ст.
почав розробляти вчення про “кільцеподібну” сув’язь світобуття, котре
потім в різній мірі продовжили М.Драгоманов, І.Франко, С.Подолинський,
С.Русовата ін.. Усвідомлюючи обмеженість вчення про розвиток і прогрес,
вони з кінця XIX ст. розробляли методологію пізнання плюралізму процесів
творення людьми регіональних та національних культур, котра набула форми
вчення про соціокупьтурний концентризм і поступ.

Дана методологія продовжує нині успішно розроблятися науковцями НДІУ
МОНУ, котрі враховуть, що регіональні соціокультурні процеси просторово
і в часі утворюються навколо певних “центрів” заселеності територій. Але
теоретико-методологічно вони являють собою метафорично завершені і
логічно пробудовані герменевтичні “кола” (наприклад, коло проблем
“Україна і світ”), що містять в собі підстави для теоретичного
започаткування нових “центрів” і “кругів культури”. Ці кола утворюють
сув’язь “центрів” (“концентри”), представлену мереживом знання ланцюга
із взаємозчеплених на даній території різних “кілець” регіональних
культур. Тому концентризм є істотною прикметою
філософсько-методологічних установок українознавства, а це, в свою
чергу, “дозволяє окреслити предметне поле українознавства, його
системність, а отже і самодостатність, кваліфікувати як одну з перших
вагомих спроб кваліфікації предмету українознавства” [9, 67].

В такому разі базові, засадничі регіональні культури
теоретико-методологічно уявляються ніби обґрунтованими плетивом знань,
утворених вивченням більш пізніх (ближчих до сучасності) концентрів
нових, отже, “штучних” культур. Такі, тобто більш новітніші регіональні
культури, виникають із суміші уривків різних культур, що приносяться на
нове місце поселення людьми, мігруючими із вже давно існуючих регіонів.
Отже, про “розвиток” чи “прогрес” знання культури спільноти в цьому
випадку мова може йти лише на рівні симулякра, тобто в межах
умовно-фантастичного розуміння. Розвиток, як це показали твори Г.Гегеля,
по суті, є або теолого-філодоксичною, або довільною екстраполяцією на
“все” результатів спостережень життя організмів від зародження їхньої
зіготи до смерті. Прогрес (регрес) – це також довільна екстраполяція
математичної прогресії (регресії) на різні соціокультурні події з метою
їх систематизації методом підрахунку.

Отже, якщо методологічно динаміку регіоналізму інтепретувати в контексті
уявлень про розвиток і прогрес, то українознавчо-філософський аналіз
регіоналізму стає хибним і стикається із пізнавальною ситуацією, в межах
якої розвиток і прогрес треба шукати там, де їх взагалі не буває. Але
одночасно дослідження регіонів із врахуванням, скажімо,
геолого-астрономічних критеріїв хоча й пояснюють певні важливі
особливості соціокупьтурних подій, проте не дозволяють осягнути якісні
відмінності соціокультурних періодів, котрі тривають у межах кількох
геологічних пластів або циклів між “парадами планет”. Так, уявлення про
світоустрій чи людину логіко-структурно можуть бути однакові протягом
кількох геологічних або астрономічних епох (наприклад, дуалізм “землі –
неба” був і в “кам’яному віці”, існує він і нині, тобто в “залізному
віці”). Враховуючи згадані та інші недоліки створених раніше лінійних
методологічних стратегій, сучасна європейська філософія пропонує
інтерпретувати соціокультурні процеси регіонального, національного та
глобального масштабів більш узагальнено.

Зокрема, пропонується (Л.Бевзенко, В.Лук’янець, О.Соболь та ін.)
загальний парадигмальний поділ на Передмодерн (Премодерн), Модерн і
Постмодерн. Головним критерієм тут береться типологія соціокультурного
буття, де кожна парадигма має своє “раннє”, “середнє” і “пізнє”
хронологічне існування. Але в цілому кожна методологічна парадигма
враховує спосіб, тобто якість соціокультурного буття та
знаково-символічні варіації його інформативного вираження.

Безумовно, соціокультурне буття являє собою переплетення концентрів
культур, що постає як напластування “здобутку часів”. Лук із стрілами,
серп, вуздечка, лопата, сокира тощо існували тисячоліттями, є вони і
тепер, коли створені зброя масового знищення, комбайни, автомобілі та
комп’ютерна міжнародна мережа.

Одночасно тлумачення в науковій літературі парадигми Премодерну в межах
інформаційно-когнітивної філософсько-методологічної інтерпретації
соціокультурного процесу, котра поширена в науковій літературі,
видається дещо аморфним. Річ у тім, що до парадигми Премодерну нині
включається вся непромислова і неурбанізована система суспільного буття
людей. У зв’язку із цим нівелюється й відмінність між таким, важливими
чинниками, як наявність чи відсутність у суспільстві знання про
ставлення сучасників до своїх соціокультурних основ з точки зору
інформативності й комунікативності. Отже, не враховується
світоглядно-філолсофський концентризм стану пізнання.

Нині форма такого ставлення й пізнання, по суті, виражається і
археологією як наукою, і “чорною” археологією. Але якщо “чорна”
археологія функціонує тільки як спосіб наживи, то наукова археологія
буквально “докопується” до соціокультурних основ людського буття. А це
означає, що наука не торгує пам’яттю пращурів, а веде з ними діалог,
навіть полілог, у відповідному світоглядному контексті. Причому в цьому
віртуально-предметному діалозі з предками найважливішими результатами є
отримана інформація про давнину та “кут зору” саме її теоретичної
репрезентації і тлумачення.

Тому, крім парадигм Премодерну, Модерну і Постмодерну, доцільно на наш
погляд, виділяти також Археолого-архаїчну парадигму. Основна її
особливість полягає в тому, що вона не просто пояснює якісні відмінності
соціокультурного існування безіменних “археологічних народів”, а створює
оповідь “тепер” про їхнє буття на основі, наприклад, парадигми Модерну
чи Постмодерну. Адже саме археологи, котрі функціонують в межах таких
парадигм, є першими тлумачами виявленого “позаісторичного”, тобто
неомовленого і неописаного буття зниклих людей. Одночасно саме
Археолого-архаїчна парадигма першою починає включати у філософський
дискурс всесвітньої історії “літописні народи”. Такі народи (шумери,
кіммерійці тощо) хоча й були відомі своїм давнім сучасникам, не створили
раціональних засобів для передачі знань про своє існування нащадкам,
через що їхнє теоретико-віртуальне буття інтерпретується тільки в плані
сучасних соціокультурних парадигм.

Підкреслимо, що для українознавства як науки про самопізнання і
самотворчість українського народу Археолого-архаїчна парадигма відкриває
методико-методологічний доступ до давнини як “первинного” об’єкта
дослідження. Але утилітарне, тобто з погляду розв’язання проблем
поточного життя, ця парадигма має головним чином музейно-колекційну
інформативну вартість. Знання, наприклад, про придніпровську стоянку
давніх людей біля села Пустинка на Чернігівщині, як і розуміння способів
взаємодії Землі-Матері і Неба-Батька в межах Трипільської культури,
безумовно, не можна використати для вирішення питань інвестування в
сучасні інформаційні технології чи якихось інших питань, що мають
істотну поточну життєву актуальність. Одночасно знання про архаїчне
необхідні й цінні для розуміння того концентризму в Україні, поступ
соціокультурного мережива якого забезпечив становлення українців як
сучасної нації аж до стану її теперішніх інформаційно-технологічних та
інших потреб.

Парадигма Премодерну в цьому смислі тісно примикає до архаїки, але
Премодерн – це вже суто “історичний” період. Стисло його можна
охарактеризувати як частку сучасності, представлену мовчазними залишками
поселень людей, що супроводжуються як археологічно-викопною, так і
збереженою для сучасників попередніми поколіннями текстовою, переважно
міфопоетичною, інформацією. Частина цієї інформації дешифрована і
прочитана. Премодерність як час появи письмової оповіді (історії),
виробляєтакож рефлектування над текстом, тобто “мислення про осмислене”,
що сприяє зародженню філософії і початків наукових знань

Парадигма ж Модерну цілком слушно інтерпретується у філософській
літературі завдячною утворенню промислово-урбаністичної доби
цивілізації, суспільні відносини якої визначаються товарно-грошовими
зв’язками людей. Причому гроші в цей час набувають властивості
універсальної інформації, на яку в поточній екзистеціальній ситуації
можна обміняти будь-яку іншу інформацію. Тому не тільки гроші, а вся
інформація, насамперед у вигляді різних створених і привласнених
природних речей, інтерпретується в межах Модерну як добро.

Зрештою, Постмодерна парадигма, що розпочалася останніми десятиліттями
ХХ ст. і триває тепер, крім усього іншого, властивого Модерну, пов’язана
із перетворенням виробництва, обміну й споживання знання (інформації) у
чисельно домінуючу по обсягу зайнятих людей систему суспільства. Тобто
нині в інформаційно насичених суспільствах більшість населення зайнята
виробництвом і використанням різноманітних знань.

Треба підкреслити, що методологічне виділення Археолого-архаїчної,
Премодерної, Модерної і Постмодерної парадигм пізнання соціокультурного
буття регіонів, націй та людства спирається не лише на принцип
концентризму, але й на принцип антропоцентризму, який належить також до
характерних прикмет української філософії в цілому. Змістовно
антропоцентризм специфічний тим, що дозволяє врахувати як “об’єктивну”
геолого-астрономічну соціокупьтурну періодизацію з її “кам’яними” та
“залізними” віками, так і “суб’єктивну” періодизацію, пов’язану з
різними “епохами” чи “ерами”, тобто із свавільно встановленими печатками
літочислення (хронопису) подій.

Антропоцентризм стверджує, що всі парадигми, критерії та міри
регіональних чи глобальних, як і концентричних, інтерпретацій
соціокультурних подій є способами, нормами і аспектами самоусвідомлення
і самовираженнями людьми своєї присутності у світі та міри ставлення
сучасників до безпосередньо існуючої і функціонуючої тепер давнини разом
з інформацією про неї.

????¤?¤?$???????^?регіоналізації має брати до уваги людський вимір
методології концентризму пізнання соціокультурного поступу в межах всієї
території України, які поступу соціокультурної регіоналізації в сучасних
умовах українського самобуття.

3. Соціокультурні початки в Чернігово-Сіверському регіоні

Регіональний аспект Археолого-архаїчної парадигми спирається в нашому
випадку на той факт, що початок знання про соціокультурні модифікації на
Лівобережній Україні (переважно на Чернігово-Сіверщині) утворюється, по
суті, завдяки інформації, набутої внаслідок археологічних досліджень,
проведених в с. Мезин (Мізин). Вони розпочалися ще в кінці ХІХ-го ст. і,
в міру потреб, тривають до цього часу. Саме там, на березі Десни, було
виявлене селище людей, котрі жили приблизно 20 тисяч років тому. Правда,
вчені фіксують на Чернігівщині залишки поселень (с.Клюси та ін.), що
були приблизно 40 тисяч років тому. Загалом же такі залишки дають
сучасникам і відповідну “точку відліку” для знань протяглість життя
багатьох поколінь, і критерій для оцінок соціокультурного поступу як на
Чернігово-Сіверщині, так і в Україні в цілому.

Насамперед, мається на увазі той факт, що на Лівобережній Україні по
берегах Дніпра, Десни, Сейму, Снову та інших (менших) річок і прилеглих
до них озер нині існує багато великих і малих поселень, по суті, на тих
само місцях, на яких люди мешкали і 20, і 10 тисяч, і тисячу років тому.
Прикметне й те, що середній розмір площі житлової споруди (50 – 70
кв.м.), усталений на Чернігово-Сіверщині 6–5 тис. років тому, донині
повторюється в селах регіону. Мало чим відрізняється й структура
прадавніх і теперішніх прихатніх допоміжних споруд (хліви, клуні тощо),
як і круглі ями (погреби) для зберігання продуктів харчування взимку.
Все це дозволяє вести мову про те, що протягом тисячоліть життя людей на
Лівобережжі, порівняно із зафіксованими археологією його печатками,
істотно змінилося в аспекті предметно-інформативної насиченості (тобто
кількісно). Але сталість замешкання на одних і тих територіях свідчить
про ідентичність антропогенезу та культуротворення, завдяки чому
нагромаджується інформація (знання). Заодно таке нагромадження
унеможливлює “відновлення форми” (реформу) суспільних відносин, отже,
повторення того, що пішло в небуття.

Безумовно, нагромадження знань в Археолого-архаїчну добу на
Лівобережжні, як і в інших регіонах України, відбувалося дуже повільно,
бо тривалий час тут була відсутня достатньо гнучка й універсальна
система письма, тобто система фіксації і збереження знань. Інформація в
давні часи забувалася, відновлювалася, знову втрачалася, що завжди
трапляється при відсутності засобів її вираження, тобто писемності. Тому
численні дослідники соціокупьтурних проблем давно зробили висновок про
те, що суспільне життя людей ґрунтувалося на сімейно-шлюбних відносинах
[4, 27]. Таким чином, тобто на основі урахування природно-біологічних
засад людського існування, вчені намагалися пояснювати і
соціо-культуртні процеси. Підставу для пояснень давали результати
спостережень, котрі навіювали думку, що основною властивістю всіх живих
істот, включаючи людей, є розмноження, “парування”.

Проте, саме сімейно-шлюбні стосунки й не утворюють основи, ґрунту
соціокультурного буття людей. Адже шлюб в його обособленні постає лише
як залежний від обставин і звичаїв (моралі) випадок, що може мати, як у
тварин, парну або ж гаремну сім’ю. Якість же, тобто спосіб суто
людського існування, виражається в соціокупьтурних, а не в біологічно
зумовлених формах. Це значить, що не розмноження (чисельність населення,
котра коливається) забезпечує виживання роду або народу (тобто групи
людей, котра відтворює свій рід), а знання, інформація, котра системою
значень і смислів гуртує людей у взаєморозуміючу спільноту. Системність
її виробництва, збереження, нагромадження й передачі у спадок можуть
бути забезпечені тільки соціокультурно, тобто завдяки створенню процедур
та інститутів освіти.

Причому лише соціокупьтурне існування розчленовує життєдіяльність людей,
наприклад, на “роботу” і “дозвілля”, в той час як у тварин “відпочинок”
стільки продовженням необхідного буття. Адже необхідним є неуникне, те
що неможливо “обійти”. Необхідність людського життя, в цьому смислі,
представлена якраз роботою, працею, котра від дня до дня створює засоби
життєзабезпечення. Дозвілля ж випадкове, може (коли немає необхідності
працювати) бути, а може й не бути. Воно, дозвілля, безумовно, залежне
від праці, яка необхідна, бо має форми імітаційного продовження у формах
ігор дорослих та дітей. Крім того, дозвілля містить можливість
індивідуального розвитку здібностей та реалізації хоча б мінімальних
дослідницьких навиків у людини.

Виразні форми розділу життя на працю і дозвілля, як засвідчили
археологічні дослідження, вперше в Україні фіксуються саме на
Чернігово-Сіверщині в Мізинському поселенні. Наявність викопних музичних
інструментів вказує на достатньо розвинену фантазію, і тим самим на
творчі здібності того народу “археологічної культури”, який мешкав 20
тисяч років тому на Придесенні і став одним із чинників українського
антропо- і соціогенезу. Одночасно встановлена вченими сегментація
Мізинської та подібних до неї родових общин на окремі парні сім’ї, котра
з часом все більше диференціювалася у зв’язку із притоком чужорідних
осіб (в межах роду поселення не мало бути інцесту), посилювала не
стільки кровно-фізіологічну, скільки соціокупьтурну єдність і сприяла
нарощуванню інформації, знань у поселеннях.

Таким чином, на Лівобережжі, поставали народи, яких об’єднувала спільна
культурно-інформаційна спорідненість при збереженні місцевих
соціокультурних особливостей. Причому осередками цієї спорідненості та
місцевих відмінностей були поселення, тому що тільки в їхніх межах
існують потреби в мові, як засобі і способі постійного спілкування та
координації дій, а також функціонування освіти, як суспільне
санкціонованого інституту передачі знань із покоління в покоління. Тому
тільки в поселеннях відбувалося ускладнення технології праці внаслідок
того, що дрібні винаходи інформативно сумувалися, втілювалися в
знаряддях та методах господарювання. Отже, тільки в поселеннях
удосконалювалося мислення, виражаючись у випадках творчості,
винахідництва. Запозичення ж і додавання “чужого” до “свого” свідчать
про контакти місцевих жителів з іншими територіями й народами.

Проте варто зазначити, що техніко-технологічні здобутки та запозичення
рідко й обмежено змінюють спосіб життя людей в певному регіоні. Так,
наприклад, кераміка й досконалість знарядь полювання на Лівобережній
Україні в добу неоліту не поступалися кераміці й знаряддям, якими
користувалися тоді мешканці південних і західних територій України.
Проте приблизно однаковий стан в технології створення знарядь праці не
зумовив перехід архаїчного населення Чернігово-Сіверщини (Зарубинецької,
Юхновської та інших археологічних культур) до регулярного землеробства й
пов’язаного з ним скотарства, якими вже були зайняті їхні сучасники
півдня й заходу України. Тобто, незважаючи на досить досконалу
технологію виготовлення знарядь праці й посуду, основу життєзабезпечення
на Лівобережжі, як одного із найзаселенішого регіонів архаїчної України,
становили мисливство й рибальство.

Разом з тим найхарактернішою прикметою життя архаїчного населення
Лівобережжя була мирна налаштованість. Якщо на українському півдні
бушували війни між аборигенами і прибулими, як правило з Азії, народами,
то українська північ бурхливих зіткнень не знала. Основна боротьба
точилася між археологічними народами Придесення та південними народами –
кіммерійцями, скіфами, а далі й сарматами й іншими кочівниками, що
намагалися підкорити Придесення. Що стосується “трипільського народу”, з
культурою якого нині дослідники часто ототожнюють “архаїчне українське”,
то частково він витіснявся кіммерійцями з півдня на Чернігово-Сіверську
територію. Проте північні землі давньої України трипільці так і не
обжили, хоча їхні окремі безсистемні поселення на Лівобережжі присутні.

Важливим епізодом спільних дій населення Придесення (юхновської
культури) і населення археологічного українського Півдня (скіфів) була в
513 р. до н.е. війна із перським царем Дарієм. Придеснянські вояки в тій
війні, порівняно із скіфами, відігравали побічну роль. Загалом же
населення Лівобережжя було мало рухомим. Вплив скіфів, від вторгнення
яких придеснянцям в більшості випадків доводилося захищати свої землі,
був незначним, хоча дещо (поховальні обряди) й було від скіфів
запозичено.

Варто підкреслити, що під владою скіфських, а згодом і сарматських царів
Правобережна Україна занепадає, втрачаючи свою соціокультурну
особливість. Проте Лівобережній Україні IV ст. до н.е. притаманні
зростання культури й господарювання. Антично-археологічні українці, якщо
можна так умовно сказати, встановлюють тісні стосунки із опонентом
скіфів – Боспорським царством, що спиралося на елліністичну культуру.
Значно пізніше, вже в добу Київської Русі, бачимо, що пам’ять про
Боспорські землі оживає у формі завоювання Мстиславом – князем
чернігівським – Тмутаракані з прилеглими до неї землями по обидва боки
нинішньої Керченської протоки.

Північніше Чернігівщини, на території нинішньої Росії, згідно отриманих
ще за радянських часів та витлумачених у річищі марксистсько-ленінської
філософії наукових даних, за Археолого-архаїчної доби проживали
андрофаги – тобто людоїдські племена. Ґрунтовних досліджень та оповідей
про життя цих народів ні в Росії, ні в Україні чи де інде, поки що не
створено.

Отже, в територіально-поселенському плані Лівобережна Україна (в
основному територія Чернігово-Сіверщини) за Археолого-архаїчної доби
являла собою специфічний регіон, що соціокультурно відрізнявся від інших
регіонів давньої України. Концентровано ця специфіка виражалася
світоглядне, про що в основних рисах можна мовити на основі даних,
отриманих внаслідок наукових досліджень. Зокрема, російський дослідник
української давнини Б.Рибаков констатує, що тривалий час на Лівобережжі
існував звичай ховати покійників у “катакомбах”, надаючи їм положення
“ембріону” в лоні землі-матері [10, 98]. Такий звичай, по суті, вказує
на те, що кілька тисяч років тому люди на Лівобережжі не відділяли себе
від загально-природної циклічності існування. Навпаки, світоглядне вони
розглядали себе в системі такої циклічності, сподіваючись знову і знову
народжуватися після неодноразового помирання.

Проте згодом, приблизно 6 тисяч років тому, по території всієї України,
в тому числі й на Лівобережжі, поширюється скіфський звичай спалювати
покійників. Зміна поховального звичаю в цьому смислі означала, що
змінилося як розуміння людини, так і розуміння світоустрою. Суть таких
змін полягала в появі дуалістичних поглядів. Тобто серед “археологічного
народу” Лівобережжя виникла гадка про існування в цілій людині двох
різних людей, одна з яких перетворюється поховальним вогнищем на прах, а
друга – “вічна людина” – разом із димом і теплом цього вогнища швидко
переходить до життя “на небі” біля сонця в “Ірії”. Одночасно уявлення
людей про єдиний світ, в якому можливе неодноразове народження і
помирання, змінюється на уявлення про такий світ, що роздвоєний на два
протилежні, але взаємообумовлюючі один одного, світи – земний та
небесний.

Отже, стосовно світогляду “археологічного населення” Лівобережжя можна
погоджуватися із висновками М.Костомарова про те, що дослідники не
знаходять “ніяких слідів дуалізму” серед народів України в найдавніші
часи [7, 222]. Проте згодом дуалізм, як система світорозуміння та
світоіснування, з’являється внаслідок припущення наявності в одній
людині двох різних людей, одна з яких “видима”, а друга – “невидима”[7,
233]. Одночасно й світ розділяється на видимий земний та невидимий
небесний “Ірій”, де вічно перебувають невидимі предки. Людина видима
тимчасово живе на землі, але як невидимий дух (повітря і тепло) постійно
живе поза нею, тобто в “Ірії” на небі.

Смерть, таким чином, сприймалася як подія, що не припиняє існування
людини, а лише переводить її жити в інший світ. Тому в суспільстві
виникла потреба в знаннях про майбутнє життя після смерті, тобто виникла
потреба в людях (жерцях), спроможних тлумачити “існуюче неіснування” або
Небуття. Повсякденність засвідчувала, що людина приходила з Небуття в
земний світ, де її очікували різноманітні труднощі й небезпеки. Через це
в давнину народження людини на Лівобережжі супроводжувалося плачем і
скорботою. Навпаки: смерть сприймалася як радісна подія повернення до
рідного місця проживання. Тому похорони супроводжувалися тризною, яка
включала ейфорійний стан радощів, еротизму, змагальності, бенкетування
тощо.

Особливу соціокультурну й світоглядну функцію в архаїчно-археологічні
часи виконувало шанування предків. Померлі близькі і далекі родичі
шанувалися на Лівобережній Україні щонайменше двічі – весною та восени
(весняні та осінні “діди”). Такий звичай свідчив про наявність певного
способу усвідомлення єдності походження народу “археологічної культури”
від спільних предків, а разом з цим і усвідомлення цілісності й
спорідненості спільноти. Шанування предків одночасно формувало у людей
відповідальність за наступні покоління, за створення умов для
продовження щонайтривалішого існування своєї спільноти.

Зрештою, варто в даному разі відзначити, що особливу світоглядну
значущість в межах Археолого-архаїчної парадигми розуміння буття
людності в Україні мало визнання притаманної речам потайної самодіяльної
здатності. Здатність ця виділялася і визначалася словом, мовленням, а
людина, яка мала таке утаємничене знання про речі набувала особливого
статусу. Вона викликала до себе повагу як людина “віща”, отже, знаюча і
мудра. Завдяки повазі до віщунів в давньому суспільстві
Чернігово-Сіверщини підтримувалася повага до знань, а це забезпечувало
впевненість людей у практичній або містико-магічній їх дієвості.
Оскільки в ті часи поняття про природний чи людський закон було
відсутнє, то не було й межі, котра б розділяла можливе і неможливе для
людей. Істотним було не те чи можна щось зробити, досягнути, а те, чи
знає людина таке “слово”, яке б забезпечило здобуття бажаного.

Інша світоглядна ситуація складається в Україні в цілому і на
Чернігово-Сіверських землях, зокрема, при настанні соціокультурної
парадигми Премодерну. Інформаційно Премодерн започатковується
винайденням і використанням писемності. Оже, це початок “історії”, тобто
створення сукупності незмінних інформаційних джерел. Премодерн в цьому
смислі в різних країнах настає суперечливо і в різні хронографічні часи,
тому що далеко не скрізь населення користувалося письмом.

Суперечливим початок Передмодерну був і на землях України. Так,
протошумерський клинопис Кам’яної Могили під Мелітополем виник приблизно
вісім тисяч років тому, але самі клинописні тексти розшифровані
В.Кифішиним тільки під кінець ХХ століття. Міряючи Передмодерн цим
масштабом, можна говорити проте, що історичні часи в Україні починаються
ще в дотрипільську добу. Коли зважати на поширеність писемності і шкіл
серед грецьких колоністів, скіфів і готів, на те, що Тмутараканська
християнська єпіскопія була утворена ще в ІІІ ст., тоді початок
Передмодерну слід відносити в Україні принаймні до III – IV ст. н.е.
Якщо ж враховувати, що, за науковими даними, в Києві писемність була
тільки десь із Х ст., а Київ – це загальноукраїнський соціокультурний
центр, тоді початок Передмодерну в Україні припадатиме на Х століття.
Принаймні вважається, що “Літопис Аскольда”, реконструйований
М.Брайчевським, та “Велесова книга” створені ще в Х ст. Причому у
“Велесовій книзі” присутні характерні для давньої Чернігово-Сіверщини
вислови, через що можна говорити, що на Лівобережжі початки
передмодерної парадигми припадають на X століття, а враховуючи, що 1073
року в Чернігові дяком Іоаном, на основі книжок князя Святослава,
укладається “Изборник”, – своєрідна хрестоматія, призначена для
використання в шкільному навчанні, то початок Премодерну можна тлумачити
як період, що триває протягом X – XI століть.

Отже, культура Премодерну специфічна систематичним використанням
писемності, а тим самим і вступом народів до історичного” періоду.
Писемність фіксує і зберігає для сучасників інформацію про людей, про
те, як вони ставилися до світу й розуміли його. Значний пласт
світоглядно-філософських уявлень, притаманних північному Лівобережжю,
фіксується, зокрема, “Велесовою книгою”. Аргументом на користь
твердження про те, що “Велесова книга” має відношення до
Чернігово-Сіверщини, слугує співпадання ідентифікації населення. Мається
на увазі, що у “Велесовій книзі” і в написаному через століття “Слове о
полку Игореве” населення визначається однаково – це “Велесові діти” і
“Дажбогові внуки”. Істотним в даному разі є визнання “дідом” Дажбога,
який ідентифікувався на Лівобережжі із сонцем, тоді як, наприклад, на
Київщині в X – ХІ століттях головним божеством визнавася Перун. Причому
саме біля сонця, згідно “Велесової книги”, перебуває Ірій-місце
проживання померлих предків, які “воскресають” (переходять на небо)
разом із димом і теплом “креса”, тобто ритуального вогнища.

Саме Дажбог (Бог вседайний), мовиться у “Велесовій книзі”, створив світ
і “повісив” його серед світлої Безодні. Але Дажбог не є творцем людей,
бо, пишеться у “Велесовій книзі”, “собісобство наше причиною нашою було,
бо своїми назвами словесне обнаружнили власні діяння “[1, 211]. Дажбог
при цьому невіддільний від людської спільноти, тому що функціонує в її
межах як “Розум наш”. Цей Розум з’являється на вічі (на зібраннях
спільноти і нарадах старійшин). Тому між народом і Дажбогом є повне
взаєморозуміння, бо той завжди хоче того, чого прагне спільнота, а
спільнота приймає колективні рішення, які, по суті, й є розумом Дажбога.

Тобто дуалістичний погляд на людину й світ вироблений в межах
Археолого-архаїчної парадигми на Лівобережжі доповнюється на початку
парадигми Премодерною антитетикою. Так, Дажбог є нібито й творцем світу,
але він і не є ним, бо виступає функцією “собісобства”, представляючи,
отже, колективний розум спільноти. Одночасно спільнота нібито і є
центром світу, але і не є ним, бо світ рухається так, як бажає Дажбог.
Крім того, сам світ “Велесової книги” набуває чіткої тричленної
структури, представленої “нижнім світом” (Наве), “середнім світом”
(Праве) і “верхнім світом” (Яве). Люди за життя перебувають в межах
Праве, хоча зазнають нападів від Наве (напади навок або мавок та
кровопивці Ями), одночасно підпадаючи під контроль Яве (неба), звідки
предки споглядають життя-буття нащадків. Тому весь світ являє собою
неспинну боротьбу світлого й доброго, темного й злого начал – Білобога і
Чорнобога. Чорнобог насилає не тільки пітьму, а й холод та “безкормицю”,
проте нетривалий час. Перемагає завжди Білобог.

Можна вважати, що в загальних рисах такий світогляд панував на
Чернігово-Сіверщині і тоді, коли з давньоукраїнського півдня (із
Херсонеської епіскопи Костянтинопольської патріархії) в центральне
Подніпров’я київською князівською владою в 998 р. було механічно
перенесене християнство, тобто сукупність північно-африканських
(переважно давньоєврейських) вірувань, витлумачених “отцями церкви”
протягом IV – VII ст. на основі елліністичної філософії. Згодом влада
впроваджує християнство в Чернігові та ще північніше – в Новгороді. Але
одночасно таке впровадження означило і тривалий світоглядний конфлікт
між більшістю давньоукраїнської спільноти та правлячою
державно-політичною верхівкою, бо й до цього часу в Україні, де свято
церкви “трійця” проголошене святом держави, не лише серед можновладців,
але навіть серед християнських священників, мало хто тямить у тому, чому
це “один бог”, який непізнаванний і невимовний, має все-таки аж “три
лиця”, а не більше й не менше.

Згаданий вище світоглядний конфлікт, як відомо, здобув назву
“двовірства”, котре по-різному проявлялося, наприклад, на Київщині і на
Чернігово-Сіверщині. Митрополит Іларіон, зокрема, поводив себе на
Київщині як активний руйнівник місцевих звичаїв та міфопоетичних
вірувань (“капища руйнуєм, церкви будуєм”), спираючись на державну владу
й нав’язуючи силою полянському суспільству християнство [див. 3]. Але на
Лівобережжі, навпаки, відбувалося пристосування християнства до
світоуявлень сіверців. Виразно це проявилося у проповідях видного
проповідника Чернігівської єпіскопії XI ст. Кирила Турівського. Зокрема,
на свято весни, коли жителі Чернігово-Сіверщини палили креси, сповіщаючи
димом (тобто “воскресінням”) перебуваючим в “Ірії” предкам свою повагу
до них, Кирило Турівський додавав у своїх проповідях, що одночасно з цим
“воскресає” (а не “возноситься”), і тим самим отримує оновлене природним
шляхом життя на небі бог християн Ісус [див. 5].

Одночасно вибірково включені в християнське богослов’я уривки вчень
грецьких філософських шкіл нав’язували іншу картину світу й розуміння
людини, ніж те, що функціонувало на Чернігово-Сіверщині до впровадження
християнства. Для населення регіону “бога” була “подателем благ”, а не
“дієм” чи “деміургом”, як це тлумачить християнство. Тому для сіверців
богів було стільки, скільки було в довкіллі “подателів благ”, починаючи
від сонця – Дажбога – і кінчаючи численними дрібними джерелами води,
окремими деревами чи гаями. Світ, отже, мав багато досвідно даних начал,
а їхня єдність, власне, й утворювала світ. Християнство ж “перевертало”
картину світу, витлумачуючи її в річищі ремісничого конструктивізму.
Тобто оголошувало, що один невідомий, всемогутній і безвидний Бог
спеціально створив протягом шести днів усе світове розмаїття родів і
видів живого й неживого.

Суттєво змінилося й тлумачення людини. Якщо людина в українській
міфології розглядалася в плані “мікрокосму”, тобто як істота, причетна
до всіх видимих і невидимих начал світу, то у християнстві людина була
проголошена “богоподібною”, отже, утаємничено-незрозумілою істотою.
Тобто все добре й ганебне в поведінці людей, яке раніше здобувало
схвалення чи осуд громади, треба було визнавати “богоподібним” і тим
самим схвально-високим.

Відзначені та багато інших перемін, що започатковують соціокультурні
особливості Лівобережного (Чернігово-Сіверського) регіону України,
загалом не зникають у подальшому поступі України, а модифікуються.
Навіть думка про вічне існування людини, котра сягає найглибших
археологічних часів, і нині відтворюється, набувши форми твердження про
безсмертя нації.

Разом з тим можна висновувати, що українознавчо-філософський аналіз
соціокупьтурного регіоналізму не має самодостатнього значення, тому що
він підпорядкований визначенню загального змісту ідеї “Україна” з
урахуванням взаємодії притаманних йому (змісту) частин.
Українознавчо-філософське вивчення початків соціокультурного процесу на
Лівобережжі, як одного із засадничих регіонів України, також показує, що
концентризм, будучи важливим аспектом методології українознавства,
створює умови для більш всебічного осягання і представлення значущості
самої України, як основоположної ідеї буття українського народу.

Зазначимо, зрештою, що результати українознавчо-філософського
дослідження регіоналізму мають в цілому суттєву значущість і для
державної політики, зокрема, для прийняття адекватних рішень, що
стосуються політико-адміністративного поділу України на регіони та
організації взаємодій між ними.

Література:

Велесова книга. – К., “Велесич”, 1995.

Грушевський Михайло. Хто такі українці ічого вони хочуть? – К.,
“Знання”, 1991.

Іларіон (Ларіон) Київський. Слово про Закон і Благодать. // Золоте
слово: В 2-х кн. – К, “Аконіт”, 2002. – Кн. 1.

История Украинской ССР. // В 10 – и т. – К., “Наукова думка”, 1981. – Т.
1.

Кирило Турівський. Слово в неділю по Великодні. // Золоте слово: В 2 – х
кн. – К., “Аконіт”,2002. – Кн. 2.

Кононенко П. Adfontes.// Українознавство. – Ч. 4, 2003.

Костомаров М.І. Слов’янська міфологія. – К., “Либідь”, 1994.

Кулиш П. Записки о Южной Руси. – К., “Днипро”, 1994.

Недюха М. Українознавство як наука і навчальна дисципліна.//
Українознавство. – Ч. 1,2005.

Рыбаков Б.А. Язычество древней Руси. – М., “Наука”, 1988.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020