.

Українознавчий аспект вивчення української мови у навчальних закладах з неукраїнською мовою навчання (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3229
Скачать документ

Реферат

не тему:

Українознавчий аспект вивчення української мови у навчальних закладах з
неукраїнською мовою навчання

З державним унезалежненням України дедалі більше розширюється вивчення
української мови неукраїнцями і тими українцями, для яких українська
мова не є рідною або першою. Оскільки в УРСР у школах національних 
меншин (польських, румунських, угорських) українська мова не вивчалася,
а в російських школах цей предмет трактувався як третьорядний, і багато
школярів, на прохання батьків, звільнялися від його вивчення, то в нашій
країні фактично не було традицій викладання української мови у вказаному
напрямку. Досвід шкіл, до того ж у переважній більшості недільних, який
накопичила західна українська діаспора, по-перше, маловідомий в Україні,
а по-друге, з огляду на істотні етносоціальні відмінності, може бути
використаний в обмежених масштабах.

Вивчати природну мову з метою її практичного використання як засобу
спілкування й отримання інформації без вивчення екстралінгвального
матеріалу неможливо. Значеннєві одиниці природної мови – це не просто
знаки на зразок математичних символів чи слів штучної мови з точно
окресленим змістом, обсягом та структурою означуваного. Знаки природної
мови мають складну семантичну структуру. Скажімо, означуване лексеми
складається із денотативного, сигніфікативного та конотативного значень
і являє собою цілісну сукупність сем, одні з яких є центральними, а
інші– периферійними, однак, залежно від ситуації (контексту), можуть
переміщатися з периферії у центр і навпаки або й зовсім випадати із
семантичної структури знака. Недостатньо знати ейдетичне (лексичне)
поняття, треба знати і т. зв. лексичний фон вживання слова [1, 17 і
наст.]. Крім цього, існує територіальна і соціальна варіативність як
означувального, так і означуваного, у зв’язку з чим те саме слово не
тільки вимовляється, а й розуміється чи сприймається з певними нюансами
або й значними відмінностями на різних теренах побутування мови та в
різних соціальних стратумах її носіїв. Коли йдеться про означувальне, то
спостерігаються такі явища, як латентність звуків, звукосимволізм, які
неоднаково сприймаються у різних мовних спільнотах. Наприклад, шиплячі
приголосні за “рейтингом” у польськомовному середовищі оцінюються вище,
ніж в україномовному. З огляду на перелічені та низку інших чинників,
вивчення української мови неукраїномовними дітьми чи дорослими – це не
просто засвоєння ще одного “коду”, ще одного засобу вираження, яким
можна легко перекодувати зміст інформації, як, наприклад, числові
значення римських цифр передати арабськими цифрами.

Підручник української мови для тих, для кого українська мова не є рідною
(першою), має являти собою водночас підручник української культури й
цивілізації. Свого часу Іван Франко писав: «Більше як 100-літня історія
інтерпретації «Сл[ова] о п[олку] Іг[оревім]» показує наглядно, що  кожна
інтерпретація, яка не вникає пильно в спеціальні прикмети української
мови, в українську топографію та історію, в світогляд українського
народу, його вірування, звичаї, способи вислову і т.д., ризикує попасти
на хибні дороги» [2,121]. Це стосується не лише наукового дослідження
мови пам’яток писемності, а й мови загалом та її вивчення з метою 
використання у мовленнєвій практиці. «Без звернення до явищ культури
вивчення мови збіднюється і зводиться до засвоєння фонетичних, лексичних
і граматичних явищ. Звичайно, потрібно приділяти велику увагу засвоєнню
саме мовленнєвих механізмів і тренуванню мовленнєвих моделей, але
викладач не має забувати золотого правила: нема чого вчитися говорити,
як нема що сказати”, – справедливо зауважує французький учений Ж. Ласера
[3, 218].

Якраз у пов’язаності з мовним навчанням найповнішою мірою  виявляється
цілісний, інтегральний характер українознавства як навчальної
дисципліни, що поєднує в собі відомості з української географії,
історії, економіки, соціології, психології, культурології, етнографії,
фольклористики, літературознавства, лінгвістики та інших галузей знань
про Україну й український народ. Не буде перебільшенням сказати, що
вивчення української мови – це  скомпресований курс українознавства,
його лінгводидактичний аналог. П.Кононенко пише: «Той, хто відриває
проблему мови від проблеми тотального буття людини й суспільства, той
або недостатньо освічений, або свідомо лукавий: він підступно руйнує
цілісність буття і свідомості, економіки і політики, причин і наслідків,
робить мову призвідницею негараздів та антагонізмів, розладу душі і
свідомості, розпаду цілісного світосприйняття і світорозуміння» [4,
141].

Особливо важливе значення має українознавча складова вивчення
української мови для тих, для кого вона не є рідною або ж першою. Про
український світ найадекватніше і найповніше можна розповісти (написати)
його мовою. Мова – це образ народу, вона виросла на певній землі,
ввібравши в себе все, що на ній було і є. І якщо за мовою не стоятиме
цей образ, то рідна або перша мова людини постійно “плутатиметься у неї
під ногами”, коли вона розмовлятиме українською.

 У процесі засвоєння української мови відбувається акультурація
неукраїнців і винародовлених та асимільованих (зросійщених, спольщених,
румунізованих тощо) українців, тобто засвоєння ними українського
колективного (етнічного, національного) досвіду, надбань української
культури й цивілізації і водночас долання упередженості, викривлених чи
й цілеспрямовано витворених хибних уявлень про Україну та українців,
їхню історію. Наприклад, що Львів – польське, а Харків – російське
місто, що «Слово о полку Ігоревім» створили «російські співці» [5,351],
що національні герої України – зрадники і бандити, що українська
культура – некомплектна (нецілісна) і неповновартісна, а українська
мова– сільська і т. ін. Українознавча компонента покликана, серед
іншого, руйнувати негативні стереотипи щодо українців як “зрадливих”
(росіяни), “різунів” (поляки), “юдофобів” (євреї).

Через вивчення української мови має відбуватися накопичення і зберігання
інформації як цілісної системи знань про український світ серед
неукраїнців. І чим більше неукраїнців і винародовлених українців буде
охоплено цим процесом, тим краще для українства і людської спільноти
загалом. Багатство світу – в його різнобарвності.

 Українознавство має не супроводжувати вивчення української мови, бути
зовнішнім додатком до нього, а становити інтегральну частину цього
процесу, органічно поєднуючись із мовним матеріалом в інтерпретаціях,
поясненнях, вправах, різних типах завдань, зокрема творчих, у текстах.
Тексти, незалежно від їх навчального призначення (для читання,
мовленнєвого експериментування, з лексичними і граматичними завданнями,
для переказу, рольових ігор тощо),  повинні бути інформаційно
насиченими, естетично досконалими, мати значний виховний потенціал,
спрямований на утвердження українських національних вартостей у
свідомості учнів, їх позитивного наставлення до України й українців, без
якого неможливе належне оволодіння мовою. Це підтверджує негативний
досвід обов’язкового вивчення російської мови у країнах колишнього
соцтабору або вивчення української мови в російськомовних школах УРСР.

 Вторинне, опосередковане мовними одиницями, вивчення української
реальності передбачає цілеспрямований відбір навчального матеріалу з
погляду його актуальності, важливості, потрібності мовцям. Тут не можна
допустити перехилу в бік архаїки, етнографізму чи розважальності або
“загальнолюдських” тем (погода, спорт, любов і т. п.). Орієнтуватися
належить, передовсім, на українську сучасність та актуальний історизм,
не забуваючи, звісно, про вікові, національні та інші особливості учнів.
Українознавча насиченість текстів має бути якомога повнішою за будь-яких
умов, проте не так за кількістю мовних одиниць, як за їхньою
пізнавально-виховною спроможністю.

Вивчення мови, що ґрунтується на культурно-цивілізаційних засадах,
спрямоване на засвоєння не тільки мовних знань і знань про культуру та
цивілізацію народу, а й на формування у свідомості школярів (студентів)
“механізмів поетапного засвоєння іншого соціуму й іншої культури через
мову”, розвитку у них “бі-лінгво-когнітивної свідомості”, та має
здійснюватися “не в лінійній послідовності, коли іншокультурне (“чуже”,
“незнайоме”, “чужорідне”) відразу ж інтегрується в ланцюжок лінійної
послідовності власного “рідного” мовного і культурного досвіду”, бо 
лінійний підхід провадить до редукціонізму, до того ж редукується
національно-специфічний зміст [6, 75–77]. Додамо до цього, що
редукціонізм охоплює не лише зміст, тобто денотацію, а й сигніфікацію і
конотацію мовних одиниць. Порівняймо, наприклад, оцінку слів мазепинець,
самостійність, тризуб українцями і їхніми етнічними сусідами.

У вивченні мови з діяльнісною, комунікативною метою має переважати
когнітивний підхід: розуміння учнями відмінностей між українською та
їхньою рідною (першою) мовою. Без контролю свідомості за своїм мовленням
учням не вдасться виробити автоматизми спілкування.

???????7, 24].  Кодуванню цих структур, а отже, і мовному мисленню, 
властива етнолінгвальна специфіка. 

Засвоєння мовного матеріалу відбувається в напрямку: знання > вміння >
навички. Це стосується як інтра-, так і екстралінгвальних аспектів
мовлення. На перших етапах вивчення української мови українознавчі
відомості можуть подаватися дітям їхньою рідною (першою) мовою, пізніше
– українською.

 Вивчення другої мови істотно відрізняється від засвоєння першої,
оскільки друга мова пов’язана з іншим
онтологічно-гносеологічно-аксіологічним інформаційним світом, іншою
апперцепційною базою, іншими типізованими уявленнями, ставленнями й
оцінками, зумовленими різними причинами, серед яких – не тільки
незбіжність характерологічних, ментальнісних властивостей народів, а й
відмінності в історичній долі, культурі, релігії, ландшафті, підсонні,
характері впливу інших народів тощо. Неукраїномовні учні в Україні
(особливо у містах південно-східних регіонів) знають реалії цивілізації
своєї країни, але здебільшого слабко обізнані з українською культурою,
українськомовні діти зарубіжжя, як на українських етнічних землях, так і
в країнах поселення, краще ознайомлені з українською культурою
(насамперед, традиційною), ніж з українською цивілізацією, а
неукраїномовні діти зарубіжжя, особливо неукраїнці, не обізнані ні з
культурою, ні з цивілізацією. Тому лінгводидактичні та методичні аспекти
вивчення української мови у навчальних закладах з неукраїнською мовою
викладання мають відповідною мірою різнитися, залежно від етнокультурної
і мовної ситуації у регіоні (країні). Доцільно розрізняти:

1) вивчення української мови в неукраїномовних навчальних закладах
України –

слов’янських:

а) східнослов’янських (російських, білоруських);

б) західнослов’янських (польських, словацьких);

в) південнослов’янських (болгарських);

неслов’янських:                                      

грецьких;

єврейських;  

молдавських;

німецьких;

румунських;

татарських;

угорських та ін.;

2) вивчення української мови на українських етнічних землях за кордонами
України (Білорусь, Молдова (Придністров’я), Польща, Росія, Румунія,
Словаччина, Угорщина):

а) в україномовних навчальних закладах;

б) в неукраїномовних навчальних закладах;

3) вивчення української мови в країнах поселення:

а) у східній діаспорі;

б) у західній діаспорі.

 Обсяг і зміст українознавчої інформації, як загальної, так і
прагматичної, тобто потрібної для діяльності спілкування українською
мовою, у перелічених ситуаціях не може бути однаковим. Наприклад, немає
потреби учням неукраїнських шкіл України давати докладні фонові знання
про слова і вирази типу гривня, Полісся, Верховна Рада тощо, позаяк ці
діти проживають в Україні і більшою чи меншою мірою перебувають в
україномовному інформаційному просторі. Очевидно, не в однаковому обсязі
і нетотожне за змістом потрібне залучення українознавчого матеріалу у
вивченні української мови за межами України на українських етнічних
землях (Берестейщина, Білгородщина, Надсяння, Мараморощина, Пряшівщина і
т.д.), українськими учнями (студентами) у місцях компактного проживання
українців діаспори і неукраїнськими учнями (студентами). Культури
бувають національно близькими, але соціально далекими, і навпаки. Ці
тотожності (подібності) – відмінності потрібно брати до уваги в
україномовному навчанні, оскільки вони створюють різні передумови для
трансферації (позитивного перенесення) та інтерференції (негативного
перенесення) елементів і властивостей однієї мови в мовлення іншої та в
спілкувальну поведінку загалом.

 Мова – це не лише код, яким “зашифровують” і “розшифровують” думки,
волевиявлення, почуття, а й елемент національної культури, її
першооснова, кровоносна система. Вона має культурно-естетичну вартість
сама собою. Тому мовні елементи і мову в цілому належить трактувати в
аспекті вироблення у мовців відчуття її краси, евфонічності,
мелодійності, гнучкості. Так само вивчення української мови має містити
розумно дозовану інформацію про саму мову: її походження, історію
розвитку, писемність, кількість мовців, територіальне поширення, престиж
тощо. Учні (студенти) повинні засвоїти певний обсяг відомостей з
метамови, лінгвістичних термінів, зокрема тих, які відбивають
специфічні, ідіоетнічні властивості й ознаки української мови, що ними
вона відрізняється від рідної (першої) мови учнів.

 Українознавчий контекст вивчення української мови має сприяти
підсиленню “напруги мовленнєвої потреби” спілкуватися українською мовою,
слугувати мотивації її вивчення як ключа до української культури, як
засобу отримання інформації про Україну й українство, знаряддя співпраці
з українцями в галузі політики, економіки, науки, культури та  інших
сферах.

Розглянута проблема щільно пов’язана з питанням двомовності неукраїнців
і російськомовних українців в Україні та українців в інших країнах. В
Україні його актуальність зумовлена необхідністю регенерації
(ренаціоналізації) української етнічної спільноти та потребами
формування української політичної нації (громадян України незалежно від
їх етнічного походження), засобом консолідації якої має слугувати
державна мова. За межами України українська мова покликана зберегти
українську етнічну субстанцію від винародовлення й асиміляції.

 Українознавчий матеріал потрібен для застосування прогресивних
навчальних технологій, “драматичної методики” навчання другої мови [8],
організації педагогічних (операційних) ігор, для навчального
квазіспілкування тощо – всього того, що виробляє чуття мови, мовленнєву
інтуїцію, здатність думати іншою мовою, відчувати “дух мови”. У цьому
аспекті мають знайти своє застосування українські дитячі ігри, народні
та сучасні пісні, казки, інсценізації й ін. Проникнення в глибини мови –
це водночас проникнення в глибини буття народу – носія мови.

 Повновартісне оволодіння мовою йде від літературної мови до мови
художньої літератури. Це категоричний імператив. На цьому шляху частка
українознавчого матеріалу не має зменшуватися. Радше навпаки, бо
розуміння тонкощів і краси мистецького використання мови без знання
реалій і особливостей менталітету, відбитих у художньому тексті,
сумнівне.

 Опанування другої мови потребує тривалого часу і не відбувається без
помилок, відхилень, спричинених впливом рідної (першої) мови,
неоднаковою апперцепційною базою мовних спільнот, різними реаліями
буття, відмінностями в національному характері і т. ін. Тому треба
пам’ятати про засади толерантності на різних рівнях навчання, не
доводячи її, однак, до лаксизму – всепрощення, повного ігнорування
помилок.

 Українознавчий матеріал у навчальному курсі мови має бути системно
організований, мотивовано відібраний з урахуванням соціокультурного
контексту й етапу вивчення мови, з дотриманням принципу наступності,
концентричного розширення тощо. 

Комунікативне оволодіння українською мовою передбачає засвоєння
невербальних засобів спілкування, які використовуються разом із мовними
одиницями або замість них (знаки неканонічної фонетики, міміка,
пантоміміка, предметні знаки та ін.). Належачи до неявного рівня
культури, ці етносемантичні знаки часом істотно відрізняються у різних
суспільствах, що може створювати ускладнення або й конфліктні ситуації у
спілкуванні (відстань між співрозмовниками, знаки головою “так” і “ні”,
прямий погляд у вічі, тикання “дулі” та под.). Першорядна увага має
приділятися тим невербальним знакам спілкування, яким властивий найбільш
виражений ідіоетнічний або контрастний характер [9, 98 – 135]. Потреба
засвоєння паралінгвальних і паракінесичних знаків спілкування 
підкреслює важливість українознавчого підходу до вивчення української
мови в неукраїномовних навчальних закладах.

Із усього сказаного випливає,  що, аби навчити  осягати нову чи
недостатньо знайому для учнів (студентів) реальність,  учитель
(викладач) української мови, для якого ця мова не є рідною або першою,
повинен бути «вторинною мовною особистістю», мати  «бі-лінгво-когнітивну
свідомість», відчуття духу мови і якомога ширше знання всього, з чим
мова пов’язана і що вона експонує.

Література

Верещагин Е.М. К психолингвистической теории слова: Тексты лекций. –
Москва, 1979.

Франко І. Роман Заклинський. Пояснення одного темного місця в «Слові о
полку Ігоревім» // Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – Т.37:
Літературно-критичні праці  (1906 – 1908 ). – К., 1982.

3.Ласера Ж. Реалии французской культуры на уроках французского языка //
Лингвострановедческий аспект преподавания русского языка иностранцам. –
Москва, 1974.

4.Кононенко П.П. Мова і майбутнє України // Філологія як
українознавство: Навчальний посібник / Укл. П.П.Кононенко, А.К.
Мойсієнко та ін. – К., 2003.

Eco U. W poszukiwaniu jezyka uniwersalnego / Przeklad W. Solinski;
Przedmowa J. Le Goff. – Gdansk – Warszawa, 2002.

Халеева И.И. Языковая политика: элемент или доминанта в области
образования? // Знание языка и языкознание. – М.: Наука, 1991.

Wierzbicka A. Semantyka. Jednostki elementarne i uniwersalne / Przekl. z
jez. аng. – Lublin, 2006.

Rouse A.C. Do it yourself: A handbook of dramatic situations for
teachers of English at all levels. – Budapest, 1985.

Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування: Навчальний
посібник. – К., 2006. 

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020