.

Українознавчі виміри побудови громадянського суспільства в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4796
Скачать документ

Реферат на тему:

Українознавчі виміри побудови громадянського суспільства в Україні

Серед визначальних проблем розвитку гуманітарної науки ключовою завжди
була, є й неодмінно буде проблема пізнання феномена людини, сенсу, форм
і методів людського буття.

Спочатку інтуїтивно, а згодом усе більш усвідомлено люди розглядають її
як першочергову. Таке ставлення є логічним, оскільки результати
досліджень у галузі самопізнання й самотворення завжди і вирішальним
чином позначаються на формуванні світогляду, моралі, культури, вироблені
ідеології, політики, творенні форм суспільного співжиття, організації та
дії людей.

Зростаюча увага до проблеми обумовлюється й тим, що чим далі люди
просуваються в з’ясуванні власної сутності, тим масштабнішими постають і
складність, і обшири процесу.

Відповідно й наука, головним завданням якої є самопізнання й
самотворення людини, всякий раз постає як явище все більш цілісне,
досконале, як система, що розвивається в напрямку, де об’єкт дослідження
й предмет науки в кінці кінців мають злитися в єдине ціле.

Та уже тепер, спираючись на досвід попередніх поколінь, його наукове
осмислення ми маємо певні уявлення принаймні про основні параметри
самопізнання й самотворення. Досить чітко постають і визначальні їх
складові: по-перше, з’ясування сутності життя розумного на нашій
планеті; по-друге, дослідження й усвідомлення закономірностей та
головних чинників його розвитку в межах як найближчої, так і віддаленої
перспективи. А саме: на засадах суспільної свідомості, самосвідомості,
самоорганізації й самореалізації; у тому числі й формування переконання
про виняткову важливість відповідності форм і методів життєдіяльності на
кожному історичному відтинку покликанню життя розумного, необхідності їх
розвитку в гармонії з природною заданістю; по-третє, усвідомлення того,
що життя розумне має сенс і може відбутися тільки на засадах
удосконалення єдності й цілісності розвитку всіх багатоманітних,
різнохарактерних і різновекторних його складників як на
індивідуально-біологічному так і суспільному рівнях з усіма різновидами
їх прояву: етнонаціональним, соціально-економічним, політичним та
духовним.

Штучна уніфікація й нівелізація форм і методів життєдіяльності, як і їх
локалізація, – явища антиприродні. Вони позбавляють розвиток динаміки,
ведуть до уповільнення, затухання та деградування процесу. А з цим життя
розумне погодитись не може й неодмінно має віднайти більш відповідні
засоби свого продукування. Про це тепер, якоюсь мірою, й наша розмова.

То ж сучасній науці відомі два рівні прояву життя розумного на Землі: на
рівні індивіда (індивідуально-біологічному) і на рівні спільноти (сім’я,
родина, рід, плем’я, етнос, нація, соціально-політична, професійна
спільність, держава, народ, вселюдство) з найширшою їх
природо-часо-просторовою специфікою прояву і, що вони об’єктивно не
суперечать один одному. Більше того, рівні ці та їх різновиди органічно
поєднані й взаємозалежні. І хоч другий рівень більш багатоплановий,
потужний та діяльнісний він не може (як більш потужний комп’ютер)
існувати сам по собі. Без єдності та взаємодії навіть уявити неможливо
існування кожного з них окремо.

Початки засвоєння цієї істини губляться в глибинах людської історії. Від
того часу, як люди стали аналізувати й усвідомлювати своє буття, вони
крок за кроком усе більше переконувалися, що їх життєдайна сила в
єдності, спільності дій. Бо поодинці вони більше терпіли від природних
катаклізмів, різних хвороб, звірів, які були спритнішими й сильнішими за
них, та особливо від собі подібних: деформації в людській психіці та
розумінні призначення життя розумного.

До того ж люди помічали, що кожен індивід від природи наділений певними
більш вираженими здібностями, уміннями й талантами, які проявляються в
тій чи іншій сфері. І що всі вони багато в чому виграють, якщо зможуть
їх поєднати й використати для спільного блага. Бо від таланту й навіть
людської геніальності, користі було б мало, якщо б вони існували та
розвивалися самі по собі. За обставин, коли людина не може побачити,
почути, відчути й усвідомити свій зв’язок з іншими, ставлення інших до
неї, її справи й розум – не розум, і талант – не талант і здібності – не
здібності, бо про них і самі носії нічого не знали б. Все пізнається в
співставленні та взаємодії. Справжня природа людського розуму, його
потенціал можуть розкритись тільки через інтеграцію. То ж взаємодія,
співпраця в найширшому розумінні постають не лише розумним, а й єдиним
способом людського існування та самовдосконалення.

Саме життя впродовж віків і тисячоліть невпинно підштовхувало людей до
усвідомлення значення єдності, творення різноманітних спільнот.

Та на цьому шляху людство відразу ж зіткнулось з дилемою – як, на яких
принципах об’єднати неповторних у всьому індивідів, їхнє розуміння,
інтереси в уніфікації, універсалізації дій для досягнення цих інтересів;
з великим законом буття – єдністю протилежностей в постійному розвитку.

Бо як тільки люди збиралися разом, тут же виникали непорозуміння,
підозри, суперечки, образи, навіть конфлікти. І треба було пройти довгий
шлях творення досвіду, велику школу життя, щоб розвинути свідомість і
віднайти такі форми й методи, які допомогли б об’єднати індивідів у
спільній меті та дії.

Вирішити це непросте завдання намагалися мудреці та політики уже в
стародавній Греції, зокрема: Лікург (IX – VIII ст. до н. е.), Солон (VII
– VI ст. до н. е.), Фемістркл ( VI ст. до н. е.), Сократ, його учні й
послідовники Платон, Арістотель – № ст. до н. е.) та ін.

І спробу визначити методологічні основи творення й принципи дії людських
спільнот, громадянського суспільства зокрема, віднаходимо ще в
давньогрецькій міфології. Тодішнє розуміння проблеми образно відтворене
в міфі, переказанім філософом Протагором ( V ст. до н. е.).

У його версії передається як Бог-богів Зевс, побоюючись, щоб люди в
таких протистояннях не занапастили весь свій рід, доручає Гермесу ввести
серед людей правду й совісливість, аби вони об’єднали їх “злагодженим
суспільним порядком і дружніми зв’язками”. А на запитання “як
розподілити між людьми правду й совісливість чи таким чином, як і інші
уміння, коли одного, хто володіє “врачуванням” вистачає на багатьох, які
не тямущі в ньому, чи – в однаковій мірі серед усіх людей”. “Всім, –
відповів Зевс, – нехай всі будуть до того причетні; не бути державі,
якщо тільки декотрі будуть причетні до них, як бувають причетні до інших
знань. І закон поклади від мене, щоб будь-кого, хто не може бути
причетним совістливості й правді, убивати як язву суспільства.” (1).
Необхідно визнати, що стародавні греки й жили відповідно: виховували
своїх дітей соромитись ганебного та прагнути до прекрасного, вважаючи,
що без цього ні окрема людина, ні спільнота, ні держава нездатні на
будь-які добрі справи. Від колиски, як тільки дитина починала розуміти
слова, і мати, і батько й вся рідня проймалися турботою, щоб вона стала
якомога кращою, навчаючи й показуючи при всякій нагоді, що ось це
справедливо, а те ні, що ось це прекрасне, а те огидне, це благочестиве,
а те нечестиве, те роби, а того не роби. І якщо дитина добровільно не
слухалась, то її направляли заборонами й покараннями. А коли посилали
дітей до вчителів, то й тим веліли більше турбуватись про
доброзичливість і доброчинність дітей, ніж про їх грамотність та гру на
музичних інструментах. Формування якостей спільного, громадянського
життя тут бачилося як визначальне й було усвідомлене на всіх рівнях
спільноти.

Спираючись на досвід і думки своїх попередників, Арістотель приходить до
висновку, що людина – істота суспільна, і що головна проблема її буття –
самореалізація в умовах суспільного розвитку.

Він вважав, що саме розум і здатність за допомогою мови в процесі
спілкування обмінюватись думками надають людям унікальну можливість не
тільки досягти єдності в світосприйнятті, а й взаємодії в творенні. (2).

Ідеї мислителів давньої Греції стосовно сенсу, форм і методів дії
громадянського суспільства в подальшому розвивались і поглиблювались у
Римі М.Т.Ціцероном (106 – 43 до н. е.), Марком Аврелієм (161 – 180 рр.
н. е.), а в епоху середньовіччя й розпаду феодалізму Августином
Блаженним, Томою Аквінським, Б.Спіновою, Т.Гоббсом, Д.Локком,
Ж.-Ж.Руссо, Ш.Монтеск’є, у 18 – 19 ст. німецькими філософами І.Кантом,
Г.В.Ф.Гегелем, К.Марксом та ін.

Самопізнання, як засіб вивчення життя розумного й творення оптимальних
його форм та методів, стало провідним і в дослідженнях українського
філософа Г.Сковороди, який, серед іншого, наголошував на важливості
знання законів громадянського життя кожним членом спільноти, а основою
її (спільноти) захисту, плідного розвою вважав правду й справедливість.

І хоч в кожен Історичний період концепція громадянського суспільства
зазнавала певних трансформацій, та в головному – природній обумовленості
його творення й функціонування, погляди залишалися майже незмінними.

І в XIX ст., оперуючи вже набагато більшим масивом досвіду в сфері
економіки, соціально-політичного, духовного життя, К. Маркс приходить
фактично до того ж висновку, що й Арістотель: раз людина по своїй
природі суспільна істота, то вона, відповідно, тільки в суспільстві може
розвивати свою істинну природу. І що про силу її природи необхідно
судити не по силі окремих індивідів, а по силі всього суспільства. (4).

То ж від найдавніших часів така методологічна візія стає визначальною в
формуванні свідомості, моралі, культури, способу життя багатьох
наступних поколінь людей.

Зразки поведінки та дії для них уособлювали ті, хто діяв свідомо,
самовіддано й непохитно в ім’я творення загального блага, сприяючи ходу
еволюції роду людського. Про таких людей стали говорити як про
уособлення, святості, як про героїв, постаті харизматичні. їх впливи
були визначальними в формуванні норм суспільної моралі, культури,
громадської активності багатьох поколінь людей. (5). Тут можна послатись
на основні постулати Біблії, Корану, філософії буддизму, в яких
викладені ідеї, принципи поведінки та дії Ісуса Христа, Магомета,
Гаутами і які фактично відтворюють уявлення всього роду людського
стосовно духовних основ власної поведінки та дії.

Їх уособлення бачимо й у міфічних, літературних, мистецьких образах
таких, як: Геракл, Прометей, Ілля Муромець, Кирило Кожум’яка, козак
Мамай, Данко тощо.

На противагу якостям, які формують велике служіння людям, самість,
егоїзм, корисливість, заздрісливість, пожадливість, підозрілість, не
чесність, необов’язковість, зрадливість, підлість, продажливість тощо
бачились не тільки як відгомін неуцтва, антигуманності, а й як
породження підступного страху. Бо вони, перш за все, не допускали
загального зростання й поширення. Тоді як творення загального блага
першим своїм завданням ставить розширення та оптимальне використання
можливостей суспільного зростання, і відповідно, кожного індивіда.

Та найбільшої шкоди егоїзм, корисливість і т. п. завдають тим, що
роблять сліпими індивіда й спільноту, застилаючи очі на шляхи їхнього
самовдосконалення та самореалізації, які можуть здійснитись лише в
єдиній системі суспільних відносин і людських інтересів. Не може бути
щасливою людина, міцною сім’я, нація, суспільний устрій, держава, союз
народів там, де править самість, корисливість, егоїзм і т. п. чи на
рівні індивіда, соціальної групи, нації чи народу.

Вони є найбільшою перешкодою розвитку, бо заважають людям бачити й
реально оцінювати факти, події, тенденції суспільного життя, а натомість
ставлять принади й оцінки лише власних привидів. (Сркрат).

Дбаючи тільки про власний добробут та ігноруючи загальне зростання,
індивід, спільнота, держава тим самим руйнують саму основу, на якій
тільки й може творитись добробут, відбуватись самовдосконалення.

Людська пам’ять найліпшим чином зберігає ставлення розуму до подібних
явищ, коли творить стереотипи в свідомості та психіці, беручи за основу
факти реального життя й роблячи узагальнення. Кожен може пригадати
асоціації, які викликають образи дволикого Януса, Герострата, Калігули,
Юди й 30 його срібляків, Мідаса, Кощія Безсмертного, Гобсека, таких
персонажів М.Гоголя як: Чичиков, Собакевич, Манілов, Ноздрьов тощо.

Тож однозначно скажемо, що людина від природи покликана до
громадянського життя. І їй не дозволено поряд з благом розуму й своєї
громадянської сутності ставити будь-що чужорідне, антиприродне –
захоплення владою, багатством, життям сповненим насолодою тощо. Сутність
поведінки та дії людей, критерії оцінки їхнього буття завжди уособлює
духовне начало. Якщо ж духовний початок у нас спільний, основоположний,
то спільним має бути й розум, в силу якого ми є істотами розумними. А
коли так, то й розум, який велить нам що робити й що не робити має бути
спільним, тоді й закон буде спільним і лише тоді ми – громадяни і стаємо
причетними до певного громадянського ладу.(б).

Природна необхідність, людське єство, у якому б відчуженому вигляді вони
не проявлялись, через інтерес поєднують між собою членів громадянського
суспільства. Реальним же зв’язком між ними виступає саме громадянське
життя.

Таким чином, спираючись на історичну ретроспекцію підходів до проблеми ,
її розуміння та вирішення, можемо зробити для себе деякі узагальнюючі
висновки, зокрема:

що тільки розумне життя на Землі, на відміну від інших його форм,
наділене можливістю впливати на характер, зміст і напрямки свого
розвитку;

що вирішальною умовою його продуктивної еволюції є самопізнання,
самоорганізація й са-мореалізація відповідно до законів природотворення;

що все це може відбутись лише на засадах формування й розвитку
суспільного розуму, адекватних форм і методів його організації та дії,
гармонійного поєднання індивідуальних і суспільних, стратегічних і
тактичних інтересів як у змісті, так і в формах та методах;

що багатоманіття форм і методів прояву життя розумного об’єктивно не
суперечить логіці розвитку, а навпаки, тільки й може забезпечити його
самореалізацію;

що за всю попередню історію людство не винайшло більш цілісної,
системної й оптимальної форми самоорганізації, саморегуляції й
самореалізації як громадянське суспільство;

що за своєю сутністю та дією громадянське суспільство постає як явище
комплексне, яке охоплює всі сфери життя, в т. ч.: життя етнонаціональне,
соціальне, економічне, політичне, духовне, сферу свідомості, моралі,
психології, освіти, виховання тощо й тільки в єдності їх прояву
відтворює ідеал спільноти;

що саме з громадянського суспільства починається дійсна історія
людського буття як спільноти, зокрема, і в сферах етнонаціональній,
соціальній, економічній, політичній, духовній. І лише політичне
марновірство здатне породжувати уявлення, що буцім то тільки держава
творить і зміцнює громадянське життя, тоді, як насправді, громадянське
життя творить і зміцнює державу.

Коли ж держава бере на себе невластиві їй функції творця громадянського
життя, то вона все більше відходить від свого функціонального
призначення й виступає не від імені спільноти, а від свого власного.
Громадянське життя за таких умов втрачає головне – свою громадянськість;

що громадянське суспільство як форма самоорганізації та діяльності
спільноти не є раз і назавжди даною величиною. Його структура, рівень
відповідності заданій функції, характер діяльності перебувають у
постійному розвитку;

що зміна характеру громадянського суспільства його взаємодії з державою,
іншими структурними компонентами спільноти можуть відбутись тільки на
основі змін, які відбуваються у вирішальних сферах життєдіяльності
людей: у соціальних і етнонаціональних відносинах, економіці, політиці,
духовному житті, і в першу чергу, в свідомості, науці, освіті,
вихованні;

що стан громадянського суспільства в різних спільнотах різний. Він
адекватний стану й характеру самого життя спільнот у всіх його вимірах.
Характер, зміст, форми й методи діяльності громадянського суспільства
виростають із самого життя суспільства. Вони не можуть бути абстраговані
від реального життя, як і механічно переноситись від одної до іншої
спільноти.

Отже, маємо всі підстави стверджувати, що сила розумного життя в ньому
самому, в його стані на кожному етапі розвитку. І саме тому самопізнання
у всьому багатоманітті форм розумного життя – це проблема проблем його
продуктивного розвитку. То ж маємо ще й ще раз вдуматись у заповіти
дельфійських мудреців та оракулів: “Пізнай себе” і “Нічого надміру”!

Виділяючи засадничі положення формування громадянського суспільства
необхідно зауважити, що в реальному житті вони не скрізь постають
одночасно і в рівній мірі.

Тепер є немало спільнот, зокрема в Європі, де вже склалися певні
традиції громадянськості, які можуть послуговувати своєрідними
орієнтирами для народів, що з різних причин стали пізніше на цей шлях.
Але тільки як напрямок у русі, а не для бездумних запозичень.

Дещо окремішньо в цьому ряду стоїть український народ. З одного боку у
нас є великі надбання в минулому, які зафіксовані у Велесовій книзі,
Руській правді, Літописі Руськім, козацьких літописах, першій
Конституції українського народу, що відома як Конституція П. Орлика,
Конституції УНР, Декларації про незалежність народу України, Конституції
України та інших матеріалах і документах.

І в той же час традиція української громадянськості може як ні в одній
іншій спільноті зазнавала деформацій та гальмування в розвитку. І були
вони досить тривалими, а тому не могли не позначитись на системному її
(традиції) відтворенні на звичаєвому рівні.

Не дивно, що й у нинішнього покоління українців виникає багато
складнощів у пошуках сучасної моделі громадянського суспільства. Навіть
у науковому осмисленні існує найширший розбіг поглядів. Максималістські
підходи тут зводяться до того:

що в Україні взагалі не було й немає ніяких ознак громадянського
суспільства;

що громадянське суспільство в Україні ми тільки маємо ще побудувати;
(7).

що ідея громадянського суспільства виростає з його будівництва, а не з
ідеї самого життя й таких життєстверджуючих форм її прояву, як ідея
нації, народу, вселюдства;

що громадянське суспільство – це сукупність лише неполітичних відносин,
що виникають при спільній діяльності людей. (8).

Багато непорозумінь викликає взаємодія громадянського суспільства і
держави, етнонаціональних відносин у системі громадянського суспільства.
Зокрема, стверджується, що громадянське суспільство – “це розподіл
функцій між державою та суспільством внаслідок чого держава захищає
глобальні інтереси, а громадянське суспільство інтереси приватні “;

що держава визначає характер громадянського суспільства, а громадянське
суспільство визначає характер держави тощо. (9).

На XII щорічній Міжнародній конференції “Українознавство у розбудові
громадянського суспільства в Україні” (2003 р.) одна з учасниць
стверджувала, що “в Україні немає й не буде громадянського суспільства
доти, доки ми не сформуємо ринкових відносин”.

Як запереченням такого підходу постає думка, що суспільство, в якому в
центрі системи стоїть не сама людина, а засоби її життєдіяльності – не
має перспективи. “Ринок як мета, – абсурд. Бездуховність виникає від
втрати відчуття цінностей, але бездуховність – не просто відсутність
духу, а його спотворення”. (10).

Невідповідність суто ринкового підходу до проблеми побудови
громадянського суспільства в Україні стає помітною, якщо спробувати
знайти відповідь на запитання: а що ж мали на увазі, про яке суспільство
говорили стародавні греки, римляни та й наші пращури та прадіди в VIII –
XIX ст., коли до ринкових відносин у їх нинішньому розумінні було ще так
далеко?

Особливо непокоїть те, якою декому бачиться взаємодія в нашому бутті
етнонаціонального й громадянського, оскільки таке бачення виходить за
межі суто наукового осмислення проблеми.

Тепер можна навіть прочитати, що саме концепція побудови громадянського
суспільства й має стати національною ідеєю українців. (11). Найбільш
гарячі від політики голови намагаються переконати, що за умов наростання
глобалізаційних процесів і творення світової громадянської спільноти нам
треба змінити свою ментальність (саме так, не відживше, архаїчне в ній,
не те, що насаджувалось іншими, а все відразу); що тепер і в змісті
освіти та виховання необхідно перенести акценти з національного на
громадянське, і що все те має бути відтворене в державній політиці. При
цьому безпідставно стверджується, що національне суперечить
громадянському.

Невідомо, чи задумувались над сутністю таких ідеологем їхні
проповідники? Але відомо те, що наша ментальність – це ми самі, це
природна етнонаціональна й соціальна наша сутність. Впродовж віків і
тисячоліть саме вона творить і наш національний характер, і дух нації.

А звідси: наша ментальність, національний характер, дух нації,
національна освіта та виховання аж ніяк не можуть суперечити розвитку
громадянської традиції, становленню сучасних структур громадянського
суспільства, а головне – реалізації принципів її діяльності. Навпаки, їх
роль має бути визначальною. Особливо щодо характеру й спрямування
діяльності громадянського суспільства.

Саме вони виступають тими запобіжниками, які не дозволять новим
поколінням українців у добуванні системного знання відійти ні на крок,
щоб не ставити цей процес на грунт національної ідеї й національних
інтересів.

Спираючись на висновки, синтезовані в процесі аналізу
конкретно-історичних підходів до творення громадянського суспільства та
враховуючи реальне його бачення в сучасній Україні, спробуємо собі
відповісти на деякі конкретні запитання, які постали тепер перед усією
нашою спільнотою. А саме: наскільки актуальною для українського народу є
розбудова громадянського суспільства; яким і як необхідно його будувати?

Раніше вже зверталася увага на специфіку формування громадянської
традиції в Україні. До того можна було б додати, що з тих же причин і в
розвитку громадянських структур, а головне, в характері, змісті їх
діяльності тепер необхідно багато що надолужити, якщо ми дійсно хочемо
стати в один ряд з європейськими народами.

І, напевне, з таких добрих намірів можна було б розглядати й політичні
заяви та “наукові” рекомендації, якими тепер зарясніли газетні
публікації, передачі по радіо й на телебаченні і в яких нас переконують
не просто про необхідність “інтегруватись у Європу”, а неодмінно й
“ідентифікувати себе з європейцями”.

Та було б помилкою думати й діяти так, начебто громадянське суспільство
ми збираємося творити не стільки для себе, скільки для сусідського ока,
для європейців, аби ті “не діставали” докорами та якомога скоріше
впустили нас до свого “загону”.

Головним тут є наше внутрішнє життя, яке необхідно піднімати і як
найшвидше до європейського рівня. А це потребує якісно нових форм і
методів самоорганізації й самореалізації національної спільноти. Але за
неодмінної умови – наш шлях до Європи пролягатиме тільки через Україну,
через свідомість, самосвідомість і самотворення українства.

Роки ж, що минули від проголошення України незалежною, стали, на жаль,
не тільки й не стільки роками здобутків на цьому шляху, скільки
накопичення нових не розв’язаних проблем. У першу чергу це стосується
вироблення довготривалої стратегії й політики розвитку спільноти та
держави в сферах етнонаціональних і суспільно-політичних відносин, у
галузях економіки, культури, освіти, виховання.

Так сталося, що на противагу радянській добі, коли КПРС, державні органи
брали на себе монопольне вирішення всіх питань розвитку спільноти,
пригнічуючи тим самим творчу ініціативу й активність громадян, тепер
держава звела свою місію практично лише до фіскальних,
бюджетно-розподільчих, контрольних та каральних функцій. І ті, будучи
обтяженими лобіюванням групових, кланових інтересів, корисливістю,
корумпованістю функціонерів тощо виявляються мало ефективними.
Корисливість, корупція, хабарництво стали чи не головними “рушіями”
нашого економічного й суспільно-політичного життя. За даними
Transparancy International у списку із 133 найбільш корумпованих країн
Україна в 2003 р. посіла 106 позицію, тоді як у 2002 р. у тому ж списку
вона була ще 85. Кмітливі журналісти навіть підрахували, що середній
рівень хабара в нашій державі тепер більше ніж у 17 раз перевищує
середній заробіток. Та на вершині й то не гроші. За словами народного
депутата С.Ратушняка, їхнього брата (депутата) купують по ціні в 1 млн.
доларів. Лише за 10 місяців 2003 р. департаментом по боротьбі з
економічною злочинністю МВС порушено майже 3 тис. кримінальних справ за
отримання хабарів.(12). Цілі сфери суспільного життя опинилися в руках
спритних ділків, які відтепер дбають, насамперед, про свої особисті
інтереси, а не про зростання добробуту спільноти, й утвердження духовних
засад у нашому бутті. При цьому громадянські структури, як і раніше,
залишаються за межами вироблення політики, творення системи управління,
а головне контролю за характером та напрямами розвитку як матеріальної,
так і духовної сфери життя.

Усі стратегічні питання життєдіяльності спільноти: приватизація
підприємств державної форми власності; структурні зміни в формах
власності на землю; паювання та розподіл угідь, засобів виробництва, рух
капіталу тощо відбувалися без урахування думки й інтересів громадян.

Як наслідок Україна тепер підійшла до межі, за якою починається розвал
економіки, господарських відносин. Особливо в тяжкому, катастрофічному
стані опинилося сільське господарство. Про це з великою тривогою
говорилося на парламентських слуханнях і, зокрема, у виступі Голови
Верховної Ради. За якихось 12 років в Україні відбулося спотворене
розшарування в задоволенні матеріальних і духовних потреб, рівні життя
її громадян. З’явилася невеличка групка надбагатих людей з власністю
понад 7 мільярдів доларів. (За даними польського журналу Могозі серед 50
найбагатших мешканців Центральної й Східної Європи – шість представляють
Україну). І в той же час, більшість її громадян опустилася нижче межі
прожиткового рівня: оскільки середня заробітна плата в державі не
перевищує 237 грн., середньостатистична пенсія – 150 грн., а прожитковий
мінімум складає 342 грн. На своєрідну технологію цих процесів вказує і
той факт, що в нинішній Україні капітал вивозиться в 4 рази більше, ніж
ввозиться.

Державне сприяння утвердженню такої тенденції викликає тим більше
нерозуміння, оскільки і в заможніших країнах, зокрема США, тепер б’ють
на сполох у зв’язку з різким розмежуванням між багатими та бідними.
Професор Вашингтонського університету Вальтер Уільямс переконливо
доводить, що “демократія в США мертва, – її прикінчив перехід прибутків
і майна до надбагатих…” То невже і в Україні хочемо “прикінчити”
демократію ще в її утробі?

Визначальними тенденціями розвитку сучасної України стали: наростаюча
індивідуалізація, дезінтеграція, вузька спеціалізація в усіх сферах
життя.

Теза: бери, захоплюй, привласнюй все, що тільки зможеш і таким чином
твори свій особистий достаток – найповніше відтворює моральний імператив
періоду для невеликої частини людей України. Тоді як основна маса її
громадян залишається на одинці з усіма своїми проблемами та бідами. І як
наслідок, усі ці процеси призводять не тільки до девальвації ідеалів
громадянськості, а й втрати довіри до органів управління, судочинства,
держави й суспільства в цілому.

Навіть ті, хто мав би стояти на сторожі законності й порядку, виступають
як їх порушники. Це змушений був визнати й Президент України, за словами
якого, корумпованість у правоохоронних органах “набула масштабів
соціальної епідемії. …На місце …дрібного рекету прийшли вимагачі,
які прикриваються чиновничими, або ще гірше, посвідченнями силових
структур”.

Цілком логічно, що спотворення ідеї спільного громадянського життя, його
принципів та ідеалів, руйнування соціально-економічних, духовних,
правових, етнонаціональних підвалин громадянськості не могли не
позначитись і на вихованні нового покоління громадян як патріотів своєї
Вітчизни.

Духовним тлом процесів руйнації й деградації, свідками яких ми є, чи не
в першу чергу стала позбавлена всього національного свідомість як на
індивідуальному, так і на суспільному рівнях.

Сьогодні цілі газетні полоси присвячуються аналізу соціальних,
економічних і політичних втрат, яких зазнала Україна за останні роки. І
все ж головним тут слід вважати втрати духовні і, зокрема, втрату віри
людей, яку вони пов’язували із здобуттям державної незалежності;
сподівань на краще життя, духовне відродження віками пригноблюваного й
принижуваного народу: суспільство залишилося без чітких духовних
орієнтирів та ідеалів. Неспіввіднесеність особистого життя з життям
інших людей та спільноти в цілому, втрата відчуття себе як частки цілого
– найменш придатна основа для творення громадянського суспільства й
формування громадянина патріота.

Не дивно, що на цьому фоні національна самосвідомість продовжує
деградувати. Доходить до неймовірних і курйозних речей, які в нормальних
спільнотах були б просто немислимі. У 2003 р. у Луганську викрито групу
шахраїв, які за З тис. доларів “допомагали” землякам стати євреями з
подальшою еміграцією до Ізраїлю. І таки встигли відправити туди кількох
„фальшивих” євреїв. Коли ж до цього додати, що за минуле 10-ліття понад
7 млн. уже не „фальшивих євреїв”, а дійсних етнічних українців подалися
до чужих країв, то легко уявити де і як будуть вони формувати свою
громадянськість.

Виділяючи залежність матеріального й духовного, системи й індивіда, все
ж зауважимо, що проблему побудови громадянського суспільства не можна
розглядати тільки в одному ракурсі: суспільство – громадянин, а й
неодмінно через взаємодію громадянин – суспільство.

Громадянське суспільство не лише формує громадян, а й саме твориться
ними.

Такою ж двоєдиною бачиться й взаємодія матеріального та духовного життя
спільноти. І було б необачним і нічим невиправданим у творенні
громадянського суспільства покладатись тільки на матеріальний бік
справи, чекати того часу, коли відбудуться суттєві зміни в
соціально-економічній та політичній сферах.

Творення духовних підвалин буття спільноти, їх стан на кожному
історичному етапі може такою ж мірою як сприяти, так і протидіяти
утвердженню ідей громадянськості.

І тому турбота про стан духовності, її зміцнення повинна проявлятись на
всіх рівнях, в усіх клітинах спільноти: у сім’ї, родині, оселі, селі,
районі, місті, області, державі, у системі освіти й виховання, в засобах
масової інформації, закладах культури, діяльності церкви і навіть у
рекламі.

Усе має бути спрямоване на пробудження свідомості, виховання почуття
обов’язку та відповідальності, творення моральних критеріїв і
стереотипів добра та зла, справедливості й несправедливості, прекрасного
та потворного на кожному рівні й на кожному кроці.

Без такої спільної турботи розраховувати, що все відбудеться само собою,
або на основі дій лише в окремих сферах, чи за допомогою якихось
розпоряджень та указів було б легковажно.

Ціле (а саме таким бачиться громадянське суспільство) формується на
засадах єдності й відповідності усіх його складників: економічних,
етнонаціональних, соціальних і духовних.

Та незаперечним є те, що творення такої цілісності має починатись з
розроблення самої ідеї, концепції громадянського суспільства, їх
усвідомлення й сприйняття громадянами, створення чіткої й привабливої
системи духовних орієнтирів на всіх рівнях спільноти. При цьому
визначальним у їх дієвості має стати принцип відповідності, тобто
наскільки адекватним у реальному житті виявиться поступ суспільства по
відношенню до встановлених орієнтирів, наскільки вдасться побудувати
його за законами правди, совістливості й справедливості; наскільки
скоординованими виявляться дії всіх засобів і чинників творення.

І особлива роль тут має належати державі, але не в плані (як декому
здається) визначення характеру, змісту, форм діяльності структур
громадянського суспільства, їх підпорядкування, а в створенні
оптимальних умов для розвитку, законодавчого забезпечення найширших прав
та обов’язків. Через систему законодавства й контролю держава має
домагатись незаперечного впровадження основних принципів та норм
життєдіяльності громадянського суспільства.

На жаль, ці чинники розширення функцій та посилення ролі громадянських
структур у системі суспільного й державного життя, як і раніше,
залишаються на рівні декларацій, заяв та намірів.

І частіше всього до них вдаються як до засобу політичної імітації,
своєрідної підстави, коли необхідно під виглядом “суспільної творчості”,
“громадської думки” провести в життя ті чи інші рішення певних
політичних сил та під час виборів. Саме тоді на світ з’являються такі
акції як: громадські слухання, громадські форуми, конгреси, громадські
читання, обговорення тощо.

Пошлемося на роль найбільш масових громадських організацій – профспілок.
У радянській період їх проголошували навіть школою комунізму. Але як
тоді, так і тепер (коли й формально їх функції обмежені сферою захисту
суто професійних інтересів) від них мало що залежить у реальному житті.
Вони не мають права навіть законодавчої ініціативи, не говорячи про
реальні впливи на перебіг подій. Про це свідчить, зокрема, і факт
визначення урядом та затвердження Верховною Радою мінімальної заробітної
плати в Україні (205 грн.) без будь-яких консультацій з профспілками.
Спроби утвердження власної позиції чи наполягання на ній, як правило,
закінчуються змінами не лише в концепції дії, а й кадровими змінами в
керівних центрах громадських структур. Лише останнім часом ми стали
свідками таких прецедентів у Національній спілці письменників, АН Вищої
школи та ін.

То ж, дбаючи про розвиток ініціативи, творчості громадян, держава має
відмовитись від будь-яких форм диктату й робити все, щоб забезпечити на
ділі партнерські форми співпраці усіх структур спільноти.

Такі зміни мають відбуватись перш за все в духовній сфері при формуванні
та реалізації державної політики в галузі культури, освіти, виховання..

Бо коли спробувати з’ясувати, що ж у наш час визначає поступ спільноти,
рівень її цивілізації, то серед усіх інших складників ми неодмінно
назвемо: свідомість, науку, освіту, виховання, культуру, те, наскільки
вони за своїм змістом, характером дії відповідають поставленій меті та
завданням спільноти.

Трохи раніше уже зверталася увага на те, що свідомість громадянина
сучасної України формується переважно за межами його національної
сутності й національних інтересів.

Чому так відбувається? Передусім тому, що для серйозних і стійких змін у
свідомості, психології, моралі людей не достатньо одного словесного
заперечення старих основ світосприйняття, твердження, що вони не
відповідають новому світобаченню й світорозумінню українця, його
інтересам.

У реальному житті необхідно віднайти (створити) чіткі, конкретні й,
головне, конструктивні аргументи , які б на ділі довели свою перевагу
над минулим, суперечливим, антигуманним. І тоді не буде надпотреби для
утвердження нового кожного разу вдаватись до темних кольорів і відтінків
у висвітленні історії, а буде найбільша потреба у тонах світлих,
перспективних і які самі зроблять більше в свідомості, ніж будь-які
заклики та прокльони.

Йдучи шляхом логіки в пошуках відповіді на запитання: якою ж має бути
свідомість громадянина незалежної України, ми неодмінно прийдемо до
того, з чого починали, а саме – з’ясування сенсу життя розумного,
самопізнання й самотворення як на рівні індивіда, так і багатоманітних
спільнот, і такої найбільш стійкої з них, якою є етнонаціональна
спільнота.

Що знаємо ми про власну сутність, про природу нації, її історичне
покликання, національні інтереси в найширшому їх розумінні? На жаль,
поки що мало. Навіть сама ідея нації, народу України трактується ще
надто довільно: від визначальної ролі в творенні стратегії розвитку до
заяв про її відсутність, несформованість, а то й взагалі заперечення як
явища архаїчного, віджитого, такого, що стримує новітні
світоінтеграційні процеси.

І це не випадково… Практично й до кінця XX ст. процес самопізнання в
гуманітарній науці України йшов шляхом наростаючої диференціації.
Самопізнання й самотворення зводилися переважно до розрізнених знань, що
відтворювали грані людської сутності та дії стосовно лише певних галузей
життєдіяльності.

Але такий односторонній підхід рано чи пізно мав привести до суттєвих
втрат не тільки в логіці науки, а й у суспільній свідомості. І, як
наслідок-нечіткість ідеологічних концепцій, невизначеність цілей,
завдань та головних напрямів дії на всіх рівнях спільноти.

Не так давно це “переконливо” засвідчив один із “модних” нині
політологів і коментаторів телебачення, який на власне риторичне
запитання: “А що таке національна ідея?” – стверджував, – “це, щоб нація
була найбагатшою, найсильнішою, найславнішою, найпривабливішою(?)”.

Тож з кінця XX ст. для української гуманітарної науки, як ніколи раніше,
гостро постає проблема синтезу знань про людину й народ України. Саме
потреба в цілісних системних знаннях, виробленні єдиної методології
процесу (процесів) пізнання й самопізнання та формування більш високого
(системного) рівня свідомості громадян України обумовили й творення
нової синтетичної науки, яка розвивається тепер як “Українознавство”.

І саме тому, ведучи мову про підвалини громадянського суспільства, у
першу чергу маємо подбати про розвиток українознавства як цілісної науки
про український народ і таку універсальну форму його буття, зокрема, як
громадянське суспільство.

Та сказане аж ніяк не означає (як це декому здається), що відтепер усі
галузеві науки (історія України, мово-, літературознавство,
фольклористика, природознавство, філософія, педагогіка, психологія та
ін.) втрачають свій сенс і, що їх пропонують замінити якоюсь меганаукою.
Синтез знань може відбуватись лише на основі все більш глибокого й
детального пізнання всіх складових цілого.

Але й процес диференціації знань такою ж мірою потребує й буде все
більше потребувати єдиного підходу, творення єдиної методологічної
основи пізнання. Це особливо відчувається в наш час, коли перед
гуманітарними науками в Україні постали не тільки надскладні й
суперечливі питання власного вибору, а й робляться все відчутніші спроби
ззовні спрямувати їх розвиток в русло, яке пролягає в стороні від
проблем самопізнання й усвідомлення національних інтересів.

Тепер уже відкрито й все наполегливіше нам радять не займатись
самопізнанням і ні в якому разі не включати вивчення доробку науки
українознавства в освітні програми та навчальні плани (13).

І чи не з оглядкою на подібних “дорадників” так повільно повертаються
наші державні та управлінські структури. Бо й після 5 серпня 1998 (коли
було прийнято Постанову Кабінету Міністрів України про включення
українознавства до державного стандарту освіти) українознавство
залишається за межами навчальних планів. Найпарадоксальнішим і трагічним
у всьому цьому постає той факт, що головними супротивниками утвердження
науки самопізнання тепер виступають і ті, хто мав би максимально сприяти
цьому, зокрема, представники Інститутів народознавства й
мистецтвознавства, фольклористики та етнології АН України.

Невідомо з яких побуджень та мотивів (чи не розуміння проблеми; сутності
методу диференціації й синтезу в науці; відомчої обмеженості чи з
політичного несприйняття), але саме в трактовці представників цих
закладів робиться спроба подати українознавство як механічне поєднання
знань усіх галузевих дисциплін, як своєрідну зміну форм однієї й тієї
сутності. А цього в науці, якщо вона дійсно наука, в принципі немає й
бути не може.

Нині все відчутнішим стає натиск людей “зі сторони” й на мовні підвалини
нашої національної громадянськості. При цьому застосовується давно
випробуваний метод протидії адекватному розвитку української
літературної мови – “розхитування” її “несучих стовпів” та оберегів
шляхом посіву сумнівів, фальсифікацій, а то й нічим не прикритої брехні
щодо ролі в мовотворчому процесі Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка,
І.Нечуя-Левицького та ін. Крок за кроком настійно привчають, щоб ми
знову почали цуратися рідної мови, як мови мужицької, “некультурної”,
хуторянської. Бо бачите ж, якими ненадійними виявились її “несучі
стовпи”.

Пам’ятаю, яке обурення в суспільстві викликала публікація в “Київських
відомостях” (12.VI. 1999) пасквілю О.Бузини “Вурдалак Т.Шевченко”. І хоч
лихе не забувається, та час притупляє відчуття упередженості й
підступності. Навіть десь промайнула думка, що вся причина в людських
слабкостях. Лихий попутав. Захотілося нічим непримітній, але з великими
амбіціями людині, пробитися на видноколо. От і трапилась прикрість.

Та не все так просто, як може видатись довірливим людям.

Пройшло небагато часу (неначе вичікували, а як сприймуть) і в Києві
об’являється “дядько” (а може й дідько) Бузини.

У травневому числі “Київського телеграфу” (№ 158 за 2003 р.), з
претензією на науковий вислід, друкується новий опус на задану тему:
“Копытца ангела. Тарас Шевченко: обратная сторона медали”, весь задум
якого в тому, щоб показати “зворотний бік” людської гідності Тараса
Шевченка. На ділі ж вийшло – самого автора. Дехто О.Каревін спробував як
на новітньому комп’ютері змоделювати рух часу в зворотному напрямку та
“висвітити” постать Тараса в незвичному ракурсі – не то через замкову
щілину, не то через віконце до туалету.

І все ж суть подібних друків не в методі й дослідницьких засобах, то, як
кажуть, справа золотарських рук.

Настав час подивитися на подібні журналістські вправи не як на
легковажну сенсаційність, не як на окремі збочення в психіці, а як на
рельєфно виписану тенденцію: повернути нас якщо не в XIX, то принаймні
до початку XX ст., коли жандармські управління однозначно вирішували, що
української мови немає, а є лише мужицька говірка. І це не
перебільшення. Бо той же О. Каревін (дивовижна системність подань!) у
тому ж таки “Київському телеграфі” (а може вже й не Київському?) друкує
нове “дослідження”: “Валуевские танцоры” (18 – 24.VIII.2003) його задум
в лаконічній формі можна було б передати: “В тому як розвивалась
українська мова колись і тепер винні не якісь там укази, циркуляри,
заборони, царських міністрів, не жандармські управління та якісь
заброди, а самі українці, які дозволяли використовувати свою мову з
певними політичними намірами”.

Та й взагалі, на думку О.Каревіна, тут немає предмета для розмови, бо ще
в XVI ст. посол Папи Римського говорив, що мешканці як Русі Литовської
(України), так і Русі Московської спілкувалися однією мовою й
сповідували одну віру(!).

То ж про які стовпи та обереги української мови, про яку окремішню
духовність народу можна говорити?

Але що там поради О. Каревіна на фоні рекомендацій, про які повідав
нещодавно П. Сорока в своєму “Найкраще вмерти в понеділок – денники”.
Зокрема, про те, як молодий поет А. Дністровий довірчо йому зізнався, що
він викинув геть зі своєї книгозбірні твори І.Нечуя-Левицького “за їх
просвітницький дух і неєвропейський рівень”. Тобто діяв за відомим
принципом, відтвореним класиком російської літератури: “А чтобы зло
присечь, то книги надо все собрать и сжечь”.

Можна було б не привертати особливої уваги до недолугої писанини
Бузини-Каревіна й “літературних уподобань” А. Дністрового, залишивши їх
наодинці зі своїм сумлінням, маючи на увазі, що в наш немилосердний час
дехто може й таким чином заробляти собі на харчі.

Та є й інший бік справи – подібні “дослідження” постають уже надто
“доречними” для окремих політиків та управлінців.

Своєрідний прояв діалектичної єдності деструктивних дій нещодавно виявив
спільноті мер Донецька О. Лук’янченко. Через пресу він рішуче заявив, що
навчальні заклади Донецька ще не готові до переходу на україномовне
навчання. І взагалі така постановка питання для нього не що інше, як
“спроба політизувати навіть навчальний процес”. На ділі ж це, за його
словами, призводить “до чергової профанації”.

Парадоксальність таких думок , настроїв та дій тим разючіша, що
проголошуються вони й на 12 році незалежності України з її законами про
мову, освіту та на фоні настійних закликів “розпочати” будівництво
громадянського суспільства.

Якими ж мають бути висновки з подібних думок, настроїв та практичних дій
для іншодумців – українського народу? Першим і визначальним має стати
висновок, що громадянське суспільство в конкретній етнонаціональній
спільноті й країні не може бути побудоване на засадах чужої мови й
чужого інтелекту.

В іншому разі, то буде громадянське суспільство іншої спільноти, іншої
країни. Бо мова – це, в першу чергу, ідея, думка, духовність, душа
народу, це зв’язок усіх його поколінь, їхніх дій у реалізації свого
історичного покликання.

Коли ж мета, засоби й чинники самореалізації народу дисонують, тоді
виходить якесь безглуздя, а не цілеспрямовані дії. В такому випадку
можна розраховувати хіба що на результат, яким завершилося будівництво
Вавилонської вежі.

Саме свідомість (самосвідомість), мова, культура, наука, освіта,
виховання народу в їх єдності й мають стати тими наріжними каменями, на
яких тільки й може бути зведена цілісна будова громадянського
суспільства. Але за неодмінної умови, що вони виростатимуть із природної
сутності життя народу в усіх різновидах його прояву.

З гіркотою доводиться констатувати, що й у духовній сфері маємо нині
більше втрат, ніж здобутків.

Великий Платон колись казав: “Покажіть мені систему виховання і я скажу
в якій державі ви будете жити”. Думка легко трансформується й на
громадянське суспільство. Його можливі сутнісні характеристики нескладно
розгледіти тепер навіть через чисто кількісні показники.

Лише за останні роки в Україні закрито 360 шкіл, переважно в сільській
місцевості й понад 2 тис. дитячих садків та одночасно 1200 освітніх
новобудов переведено в категорію довгобудів.

Ще більш тривожним бачиться факт переходу освіти в Україні, особливо
спеціальної та вищої, з категорії загальнодоступної в категорію
малодоступну принаймні для основних верств населення; перетворення
освіти та виховання в приватну справу, що не може не позначитись на її
змісті, спрямуванні, якісних параметрах.

Тепер на кожній дошці оголошень, кожній зупинці транспорту можна
прочитати: “Фірма” пропонує контрольні, курсові роботи, дипломи проекти
тощо. І всього за якихось 6 – 8 грн. за сторінку. То ж для майбутнього
“фахівця”, його атестації на перший план постають не знання, а гроші.

Повсюдне декларування освіти як національної: звання національних
університетів, академій, інститутів, коледжів і т. д. надаються чи не
всім бажаючим (майже як ордени та медалі за Б.Нушичем), а це девальвує
саму ідею, сутність національної освіти. Змінюються підходи не тільки до
організації, а й до визначення принципів розвитку освіти, добору
критеріїв її атестації. Головним у навчанні й вихованні проголошується
формування навиків і вміння заробляти гроші. Тобто визначальними стають
не духовні, етичні, естетичні, а технологічні, фінансово-економічні,
політичні виміри, що не може не позначитись на психології й свідомості
майбутніх громадян України. В такому разі й зміст освіти та виховання
суперечитиме сутності громадянського суспільства, головним принципом
якого є – бути людиною серед людей.

Такі підходи, власне, є тепер “надбанням” не лише системи освіти. З
деякого часу вони утверджуються й в інших галузях духовної сфери.
Зокрема, таких різновидів мистецтва, як: музика, співи, театр, кіно,
телебачення, реклама тощо. Термін “шоу-бізнес” тепер став своєрідною
візитною карткою для більшості артистів, музикантів, співаків і навіть
поетів. Може виникнути запитання, а яке відношення все це має до
побудови громадянського суспільства? Відповідь може бути однозначною –
безпосереднє й визначальне як у позитивному, так і негативному сенсі.

Це переконливо засвідчив ще один американський автор (немає пророка у
власному домі) – колишній радник двох президентів США П.Д.Б’юкенен у
своїй книзі “Смерть Запада” (М., 2003. – 446 с.).

Проголошена на Заході „культурна революція” (точніше антикупьтурна),
стверджує автор, загрожує людству духовною смертю, бо має на меті
знищення традиційних цінностей, якими впродовж тисячоліть живилася
справжня культура. Реалізація ідей “культурної революції”, на думку
П.Д.Б’юкенена, перш за все, й передбачає знищення істинної культури
народів, а вже після того переключити свої зусилля на сферу політики,
яка й має довершити поневолення морально роззброєних і деградованих
спільнот, сексуально розбещених та звільнених від історичної пам’яті
індивідів.

З огляду на це П.Д.Б’юкенен пропонує повести рішучу боротьбу проти
антикультури на всіх ділянках суспільного життя, долучивши до цього всі
версти населення.

Така аргументація та ще й в устах представника країни, яка є чи не
головним творцем і поширювачем зразків сучасної антикультури, могла б
стати більш ніж переконливою, як би не деякі недоречності. Виникає
запитання: чому ж так довго йшов до своїх висновків автор? Чому він в
якості дорадника двох президентів США практично нічого не зробив, щоб
продукування такої, з дозволу сказати, „культури” було якщо не
призупинене, то принаймні локалізовано землею Заходу? Бо тепер вона, як
вірус СНІДу, практично уже безконтрольно поширюється і країнами Сходу і
Півдня, і Півночі, роз’їдає психологію, спотворює душі мільйонів й
мільярдів молодих людей на планеті.

Щодо України, то ми, як завжди, у перших шеренгах. Діємо за народним
висловом: “всі лошат погубили, а ми ще туди їдучи”.

З легкої руки ідеологів „культурної революції” українська духовна сфера
перетворилась на свого роду смітник для всілякого культурного
„секонд-хенду” а точніше, духовного непотрібу. Все гірше, що є сьогодні
на Заході і проти чого там останнім часом повели рішучу боротьбу,
перекочувало до нас: на наші сцени екрани, сторінки засобів масової
інформації. І як своєрідна вирва тепер немилосердно поглинає все, що ще
живе й здорове, породжує розгубленість, зневір’я та страх у спільноті.

Під час відзначення 25-річчя київського театру на Лівому березі Дніпра
його режисера Є Метлицького запитали, чи зробив би він тепер по часі
щось інакше? Той відповів, що позитивний результат (визнання та любов
глядача) начебто не спонукають до того. Та виникають сумніви. Чи варто
було тратити стільки сил…? „Ці сумніви з’явилися тому, що сьогодні я
не бачу реальної перспективи олюднення тих процесів, які на моїх очах
розвиваються в суспільстві. Одичання відбувається ще більше, ніж можна
собі уявити. Я не усвідомлюю, як наша країна буде повертати собі людське
обличчя, наскільки далеко щоденно, щогодинно вона від нього відходить.”

І такі тривожні думки не виняток: їх висловлюють і фахівці інших галузей
мистецтва: кіно, телебачення, реклами.

Навіть такий політичне не заангажований митець як Е.Рязанов якось
сказав, що: „За великим рахунком телебачення розтліває націю. Це
відбувається тому, що нині норови(мораль) диктують гроші. Реклама ж
аморальна взагалі… Я миролюбна людина, але тут мені хочеться
стріляти.”

І дійсно складно зрозуміти й неможливо сприйняти, коли майже на всіх
каналах „українського” телебачення через кожні 15 – 20 хвилин передають
рекламу торгової марки „Карат” у вигляді оголених тіл та ще й з
примовкою „чиста правда”, або коли обабіч київських доріг стоять
величезні бороди з рекламним плакатом молодика, який проголошує: „Один
за всіх(!?)”, а сам стоїть майже голий.

Не більш високоінтелектуальні задуми відтворені на рекламних етикетках
горілчаних напоїв.

Чого тут тільки не зустрінеш (найповніша „демократія”). За гучними
назвами: „Холодний яр”, „Княжий келих”, „Гетьман”, „Тарас” – хоч вивчай
історію України, але не інакше як після 3-го чи 4-го келиха. З Тарасом
же взагалі якась дивина: тут і назва горілки, і кафе, і ресторану біля
підніжжя пам’ятника Тарасу Шевченку, й забігайлівка „Тарасик” і т.п. Тож
як говориться, від великого до потворного – один крок.

І з формуванням естетичних смаків, моральних уподобань, ціннісних
орієнтацій майбутніх громадян України твориться щось антиприродне й
антигуманне.

Мелодії на зразок: „Та пісня батьківська – єдина суть моя” тепер
приглушуються іншими мотивами, іншою психологією, в яких на першому
плані стоїть не лише відчуженість від спільноти, а й зневага до ідеалів,
авторитетів, попередників і навіть батьків. Утверджуються стереотипи
уявлення, що в духовному, професійному поєднанні молодої людини з
батьками є щось принизливе, як у “клеймі” чи “ярлику”. Про серйозні
зміни в психіці, ціннісних орієнтаціях сучасного покоління українців
свідчать й соціологічні опитування, проведені з метою визначення 10
самих видатних українців усіх часів. У числі кумирів сьогодення якось ще
вдалося утриматись Т. Шевченку (чи надовго?). І в той же час таких
всесвітньовідомих державних, культурних діячів, як Я. Мудрий, Княгиня
Ольга, Богдан Хмельницький, Леся Українка суттєво потіснив футболіст А.
Шевченко. Навіть не згадано М. Грушевського, І Франка, В. Вернадського
та інших славетних представників українського народу, про яких, можливо,
молоде покоління й взагалі нічого не знає.

До того ж йому тепер на кожному кроці по телебаченні, в кіно, в пресі
пропонують зовсім інші ціннісні орієнтири і оціночні критерії. Все
оцінюється кількістю грошей: доларів, євро, в гіршому випадку гривень.
Визначальним принципом стає – все доречно, що приносить гроші. З цих
пробуджень в Києві навіть ресторан назвали „Егоїст”. Навіть музеї
замість того, щоб сіяти “добре й вічне” вимушені тепер заробляти гроші,
віддаючи свою територію в оренду під різного роду ярмарки, семінари
тощо.

А чого варта кіноафіша з назвою „Неперевершена афера” з анотацією:
“збрехати, обдурити, вкрасти, відпочити і знову повторити” чи то
кінофільм (знову ж таки американського) з потоками крові на дитячому
сеансі: „Убити Білла”, який навіть американська критика охарактеризувала
„як найбільш кривавий в американському кіно”.

Можна було б продовжити вибудовувати ряд невідкладних проблем сучасного
громадянського суспільства в Україні, але й сказаного достатньо, щоб
викладені факти завершити деякими принципово важливими висновками.

Узагальнюючи сказане, необхідно перш за все повернутись до головних
питань, поставлених у викладі:

Чи треба в Україні будувати громадянське суспільство? Відповідь може
бути однозначною – так! Вона спирається на весь попередній досвід не
тільки українців, а й інших народів, який незаперечне підтверджує, що
людство поки не знає інших шляхів і засобів свого цілеспрямованого
продуктивного буття й самореалізації – як громадянське суспільство. І
будувати чи не будувати громадянське суспільство не може бути прихіттю
того чи іншого індивіда чи певної групи, воно об’єктивно визначається
потребами розвитку людської спільноти як цілого;

Громадянське суспільство є універсальною формою буття, яка не заміняє
інші його форми, а інтегруючи й синтезуючи їх властивості й функції
приводить до єдиного знаменника – природної доцільності.

То ж і розбудова громадянського суспільства завжди постає як комплексна
проблема не тільки в організації, структурі, а й у сенсі, часі та
просторі. Вона охоплює всі сфери життєдіяльності спільноти. В основу ж
побудови має бути покладено визначальний принцип – відповідності змісту
форм і методів громадянського суспільства сутності життя розумного в
усьому його багатоманітті.

Пошук, творення нових форм і методів громадянського суспільства, їх
відповідність меті й змісту діяльності, завжди мають бути головною
турботою усіх інших структур спільноти (держави, партій, рухів тощо),
визначальним чинником і критерієм оцінки їх волі та дії в інтересах
народу.

Громадянське суспільство в певному національному середовищі може успішно
розвиватися, бути стійким і стабільним за умови, якщо зможе захистити
себе духовно від зовнішніх деструктивних впливів, зокрема ідейних та
моральних.

Саме тому розбудова громадянського суспільства, його розвиток потребують
постійної, глибоко наукової дослідницької й освітньо-виховної
діяльності. І так же, як пізнання ідеї людського буття, ідеї нації,
народу, ідея розбудови громадянського суспільства має стати не тільки
об’єктом політики, а й неодмінно важливішою науковою й освітньою
проблемою.

Отже, будівництво громадянського суспільства в конкретній спільноті,
країні, світовому співтоваристві має вестись на засадах науки:
вироблення, усвідомлення і сприйняття спільнотою (спільнотами) єдиної
концепції, мети, принципів, методів не лише будівництва як такого, а й
формування його духовних засад (свідомості, моралі, культури),
пам’ятаючи, що головна проблема побудови громадянського суспільства – це
проблема самопізнання, самотворення, самореалізації людини, спільноти,
життя розумного на землі.

Література:

Платон. Избранные диалоги. – М., 1965.

Аристотель. Соч. – Т. 1. – М., 1975.

Сковорода Г. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові
переклади. Листи. – К., 1983.

Маркс К. Соч. – Т. 2. – М., 1955.

Карлейль Т. Теперь и прежде. – М., 1994.

Аврелий М. Наедине с собой. – Киев-Черкассы, 1993.

Вечерние Вести. – 2003. – 28 октября.

Ігнатенко П.Р., Поплужний В.Л. і ін. Виховання громадянина. – К., 1997.

Там же.

Зязюн І.А. Духовна еліта у суспільстві: інтелігентність і
громадянськість // Трибуна. – 2003. – № 2 – 3.

Толочко П.П. Від Русі до України // Вибрані науково популярні, критичні
та публіцистичні праці. – К., 1997.

Вечерние Вести. – 2003. – 8.10.; – 2003. – 13.11.

Сприяння поширенню толерантності у поліетнічному суспільстві. – К.,
2002.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019