Реферат на тему:
Україніка у франкомовному світі
Франкомовний світ сьогодні – це понад 50 країн Європи, Америки, Азії та
Африки, які входять до Міжнародної організації франкомовності. Її кістяк
становлять 5 країн Європи – Франція, Бельгія, Люксембург, Швейцарія і
Монако. Число носіїв французької мови перевищує 105 млн. Загальна
кількість тих, хто у своєму житті та діяльності користується французькою
мовою, сягає понад 200 млн. людей.
Помаранчева революція привернула громадську думку у франкомовних країнах
до української тематики. Стався справжній інформаційний прорив, за якого
тема президентських виборів в Україні, масштабних фальсифікацій під час
їх другого туру і масових протестів проти його результатів, вийшла на
перші шпальта франкомовної преси. З неї починалися усі випуски новин в
електронних ЗМІ. Нова ситуація різко контрастувала з тим, що
спостерігалося у тих же ЗМІ у дореволюційний період, коли ситуація в
Україні практично замовчувалася, що було наслідком згортання стосунків з
нею на державному рівні після відомих подій 2000 р. – вбивства
Г.Гонгадзе і касетного скандалу.
Пробудження інтересу до України поставило на порядок денний низку
питань, пов’язаних з її місцем і роллю у світі, історією
українсько-російських взаємин, сприйняттям України як окремої політичної
нації. Не є таємницею, що на Заході загалом і в його франкомовній
частині зокрема, довгий час дивилися на Україну крізь призму Росії.
Осколковий синдром, який умисно поширювався проросійськими засобами
масової інформації, визначав ставлення до України як до частини великої
імперії, яка рано чи пізно має возз’єднатися зі своєю метрополією і тому
не заслуговує на велику повагу. Такому уявленню про Україну сприяла
малоросійська позиція частини її правлячої верхівки, яка впродовж
останніх двох років намагалася втягнути українську державу у сумнівні
інтеграційні процеси на теренах СНД. У цьому контексті, те, що відбулося
в Україні під час Помаранчевої революції, було певною несподіванкою для
західного обивателя і викликало попит на достовірну інформацію про
Україну. Це спонукало потужні світові ЗМІ надіслати своїх кореспондентів
до Києва для ведення прямих репортажів з місця подій замість
опосередкованого висвітлення фактів через використання російських
інформаційних джерел.
Якщо до президентських виборів 2004 р. у Києві не було жодного
кореспондента франкомовних ЗМІ, то з початком Помаранчевої революції їх
кількість щодня зростала у геометричній прогресії. Французьке радіо
„Франс-інтер” у режимі радіомарафону вело прямі репортажі з десятого
поверху готелю „Україна”, залучаючи до них представників київської
інтелектуальної та бізнесової еліти. Автору цих рядків довелося брати в
них участь і дати кілька інтерв’ю французьким електронним ЗМІ, зокрема
радіостанціям „Франс-інтер” та „Радіо Франс інтернасіональ”, метою яких
було роз’яснення причин та цілей Помаранчевої революції. Сама її назва,
як і синонімічні назви: „революція по-українськи”, „український
сценарій”, органічно увійшли до складу постійних кліше франкомовних ЗМІ,
які тепер уживаються не тільки стосовно України. Так, нещодавно в
репортажі французького телеканалу „Франс-2” про події в Лівані,
пов’язані з убивством колишнього прем’єр-міністра, йшлося про намір
опозиції розпочати революцію по-українськи.
У грудні 2004 р. – січні 2005 р. франкомовна преса Бельгії, Франції,
Швейцарії зарясніла заголовками статей і матеріалів про Україну.
Французький часопис „Вальор актюель” у числі за 3 грудня 2004 р.
опублікував аналітичну статтю Шанталь Дельсоль у рубриці „Світ позаду
помаранчевої революції”. Стаття називається „Україна важить багато” і
починається з такої думки автора: „Україна важить для майбутнього Європи
набагато більше, ніж вона про це думає. Ця велика країна грає роль
буфера між Росією і Європою. Те, що відбувається, є наслідком
нескінченної одвічної саги про російський гегемонізм. Покликання Росії
тримається на її імперському устремлінні, якого вона не приховує. А ми
замовчуємо цей нелюб’язний характер тому, що ми любимо Росію, і тому, що
ми її боїмося. Все питання полягає у тому, чи події в Україні спонукають
Захід піддати сумніву його русофільство. Чи спонукають вони нарешті
зрозуміти, що не всі росіяни є Достоєвськими і Чеховими і що у своїй
масі це – народ, не обізнаний з правами людини, яким керують правителі,
що нібито порвали з деспотичними комуністичними методами, але так і не
пристали на методи демократичні”.
Далі авторка зазначає, що коли російська влада порушує права людини у
Чечні, західні країни цнотливо відвертають голову. Ніхто не хоче
звинувачувати нащадків Толстого і Гоголя. Ті, хто справді зрозумів, хто
такі росіяни, є їхніми сусідами, насамперед, найближчими. „Якби один з
наших кандидатів на президентську посаду, – пише авторка, – отримав
хворобу і спотворене обличчя після вечері зі своїми супротивниками, ми
швидко винесли б вирок про демократичність і моральність людей, які
отруюють своїх опонентів та набивають урни пачками бюлетенів”.
Однак, як писала газета „Монд” у своєму числі від 26 листопада 2004 р.,
Володимир Путін заявив у Гаазі по закінченні саміту Європейський Союз –
Росія, що „після того, як Центральна виборча комісія України оголосила
попередні результати, … стало ясно, що В. Янукович переміг”. Це було
сказано в той момент, коли В. Ющенко подав позов до Верховного Суду,
коли маса протестантів вийшла на вулиці Києва, а абсолютна більшість
західних країн засудила результати виборів. Заголовок статті у
респектабельній французькій газеті виглядав дуже іронічно: „Владімір
Путін вважає результати виборів „прозорими” і кидає виклик Європі”.
Не обійшла увагою друкована преса і діяльність російського посла в
Україні В.Черномирдіна. У статті „Путін грає і програє” часопис „Вальор
актюель” (3 грудня 2004 р.) наголошує, що саме Черномирдін переконав
Москву в тому, що українці підкоряться обранню її протеже (Януковича –
О.Ч.) попри фальсифікації, і це пояснює такі миттєві привітання Москви.
За сприяння посла В.Черномирдіна, В. Янукович озвучив під час виборчої
кампанії теми, які не могли не подобатися Москві: відмова України від
НАТО, визнання російської мови другою державною, запровадження системи
подвійного громадянства. Як зазначає часопис, „Путін зробив вибір на
користь Януковича, незважаючи на його репутацію корупціонера, в ім’я
великого плану: відновлення слов’янського союзу довкола Росії.
Перспектива створити у кінцевому підсумку новий союз з Україною,
Білоруссю та Казахстаном видалась Путіну реваншем, який він може
піднести російському народу, все ще травматизованому розпадом СРСР. Ці
чотири країни об’єднані угодою про ЄЕП, а Росія і Білорусь вже є членами
„союзу” (чисто формального). Однак будь-яка спроба вийти на політичну
інтеграцію наштовхувалася на український націоналізм. Врешті-решт Путіну
довелося відступити, щоб врятувати обличчя”.
Водночас франкомовна преса подавала й думку тих росіян, які не поділяли
офіційну позицію Кремля. У вищезгаданому матеріалі йдеться про те, що
російська політична еліта розділилася, і цей поділ проходив через
президентську адміністрацію. Деякі радники вважали ліберала Віктора
Ющенка кращою кандидатурою для Росії. Часопис наводить уривок зі статті
коментатора державного пресового агентства РІА-новості Владіміра
Сімонова, який стверджує, що В. Ющенко ніколи не вимовив жодної фрази
проти Росії, а російські інтереси були краще захищені під час його
прем’єрства у 1999-2001 рр., ніж за „друга” Януковича, який не допустив
російський капітал до приватизації „Криворіжсталі”. Коментарій Сімонова
на це був таким: „Деякі сусіди краще за членів власної родини”.
При загальній підтримці ідей і цілей Помаранчевої революції в
електронних ЗМІ лунали й інші ноти. Зокрема, висловлювалася думка про
те, що вражаюча організація помаранчевого руху, наметове містечко на
Хрещатику були профінансовані американськими спецслужбами. Так, спецкор
часопису „Вальор актюель” Режі Жанте у статті „Таємна гра американських
спецслужб” (5 грудня 2004 р.) наводить список організацій США, через які
нібито здійснювалося подібне фінансування. Серед них – „Фрідом Гаус”
(„Дім Свободи”), Національний інститут демократії, що належить
демократичній партії, Національний республіканський інститут – орган
республіканської партії, Американське урядове агентство міжнародного
розвитку, Міжнародний фонд „Відродження” (Фонд Сороса). Подібне
твердження довелося почути від радіослухача з Бельгії під час марафону
на радіо „Франс-інтер”. Очевидно, немає сенсу спростовувати тут ці, не
підкріплені реальними доказами, поодинокі твердження, оскільки вони вже
були спростовані самим життям.
Інформаційний сплеск довкола України під час президентських виборів і
після них все ж не усунув тих великих прогалин у знайомстві з нею, які
продовжують існувати у далекому зарубіжжі. Для франкомовного світу
Україна все ще залишається terra incognita, і відповідальність за це
лягає, передусім, на нашу державу – її політичні, дипломатичні та
культурні установи, які надзвичайно мало опікувалися міжнародним іміджем
України. При українських посольствах у франкомовних країнах немає
практично жодного культурного центру, який би займався
інформаційно-просвітницькою діяльністю, поширенням україномовної та
франкомовної літератури про Україну.
Скидається на те, що Україна не використовує фінансових можливостей, які
надають міжнародні організації, у тому числі ЮНЕСКО. Як не дивно, але за
часів Радянського Союзу роль цієї організації у пропаганді класиків
української літератури була значно помітнішою. Наведу кілька прикладів.
1970 р., працюючи в Алжирі, я, тоді молодий випускник факультету
іноземних мов Київського університету ім. Т.Шевченка, надибав в одній із
столичних книгарень малий „Кобзар”, ілюстрований автопортретом Шевченка
та кількома його малюнками, в перекладі французькою мовою Ежена Гійвіка.
Видання було здійснене під егідою ЮНЕСКО до 150-річчя поета. 1989 р., на
урочистому зібранні з нагоди 175-ї річниці Кобзаря, мені довелося
перекладати виступ заступника Генерального директора ЮНЕСКО,
маврикійського поета Едуарда Моніка, який подарував мені книгу про
Шевченка, видану ЮНЕСКО французькою мовою. 2004 р., перебуваючи у Парижі
та Брюсселі, напередодні 190-річного ювілею Кобзаря, я не знайшов у
тамтешніх книгарнях жодної книжки з творами Шевченка чи про нього, хоча
в Україні було сказано чимало слів з цієї нагоди. Українську літературу
там представляли російськомовні Микола Гоголь (якщо Гоголя вважати
українським письменником) та Андрій Курков. Українська держава не
подбала бодай про перевидання двомовної українсько-французької збірки
вибраних творів Шевченка, яка у 1978 р. була випущена у видавництві
„Дніпро” і мала схвальні відгуки. Повернувшись додому, я поставив
питання про підтримку перевидання цієї книжки з метою її розповсюдження
у франкомовних країнах на засіданні Вченої ради Інституту філології
Київського національного університету імені Тараса Шевченка, але, на
жаль, не був почутий його керівництвом .
Утім, не можна стверджувати, що у справі ознайомлення з Україною, її
культурою, мовою та літературою жодних позитивних зрушень за останні
роки не відбулося. У 70-80-х роках минулого століття французька
енциклопедія “Лярусс” подавала дуже скупі відомості про нашу країну,
згадуючи її чи то у зв’язку з трипільською культурою, чи у контексті
культури грецьких поселень на півдні України. Тарас Шевченко подавався
лише як один з російських поетів, який писав переважно українською мовою
про повсякденне життя маленьких людей і яким захоплювався болгарин Іван
Вазов. Інформацію про початки української літератури від часів Київської
Руси, зокрема про творчість Нестора-літописця та Володимира Мономаха,
про літературну пам’ятку „Слово про Ігорів похід”, можна було знайти у
розділі „Російська та радянська література”. Про українську літературу
після Шевченка взагалі не йшлося. Такий підхід був традиційним для
французьких енциклопедій, де все, що відбувалося на теренах російської
імперії, подавалося як російське.
На цьому тлі вихід у світ франкомовної Антології української літератури
ХІ–ХХ ст., який відбувся 2004 р., безумовно є значною культурною подією.
Видання було підготовлене Науковим товариством ім. Шевченка в
Європі під керівництвом його голови А. Жуковського, за сприяння
Українського міжнародного комітету з питань науки і культури при НАН
України та здійснене видавництвом ім. Олени Теліги. До книги увійшли як
твори українських класиків, так і література сучасних авторів. Однак
невеликий наклад цього видання навряд чи зробить його доступним для
широкого загалу читачів. До речі, презентація книги за участю
українських письменників, перекладачів і видавців відбулася у
Французькому культурному центрі у Києві 10 листопада 2004 р. А от про
аналогічну презентацію у Парижі чи у будь-якій іншій франкомовній
столиці зарубіжні та українські ЗМІ не повідомляли.
Важливою складовою присутності України у Франції та інших франкомовних
країнах є викладання української мови. Звісно, за часів Радянського
Союзу йому практично не надавали значення, хоч у 70-80-і роки минулого
століття були спроби залучення українських лекторів до викладання нашої
мови на славістичних відділеннях університетів Парижа та Бордо. Проте
вона не мала тоді статусу першої іноземної мови, вивчалася як друга або
навіть третя слов’янська, що пояснювалося невеликим інтересом до її
вивчення. Сьогодні українська мова вивчається як перша іноземна в
Національному інституті Східних мов і культур (ІНАЛЬКО), де існує
кафедра української мови, та як друга іноземна – в університеті Париж-4
„Сорбона”, на факультеті славістики (у французів він називається
„Навчально-науковий підрозділ славістики”).
У роки незалежності інтерес франкомовних спільнот до української мови і
культури зріс, що зумовило появу низки навчальних видань, серед яких
треба згадати, насамперед, книгу В. Коптілова „Розмовляймо українською
(Parlons ukrainien)”, нарис історії української культури « Civilisation
ukrainienne » за ред. Р. Помірка, а також підручники з
франко-українського перекладу, до яких причетний автор. Відрадним є те,
що серед тих, хто вивчає українську мову, скажімо, в ІНАЛЬКО, значно
більше франкомовних студентів, аніж представників української діаспори.
Однак не варто переоцінювати ситуацію з вивченням української мови, яка,
на мою думку, не відповідає статусу України як незалежної держави.
Достатньо зауважити, що серед франкомовних дипломатів, які працюють в
Україні, практично немає людей, що володіють українською мовою. Проте є
багато таких, хто добре володіє російською. Одна з причин такого стану
полягає у відсутності українських культурних центрів, а відтак і курсів
викладання мови при них для широкого загалу.
Не можна не згадати тут, як взірець, роботу французького культурного
центру в Україні та філій неурядової організації Альянс Франсез у
найбільших її містах, які всіляко сприяють вивченню та поширенню
французької мови і культури серед українців, організовуючи мовні курси
та проводячи масштабні культурні заходи. Чільною складовою цієї праці є
фінансова підтримка українських перекладів французької художньої та
наукової літератури, яку надає Посольство Франції в Україні за Програмою
„Сковорода”.
Немає сумніву у тому, що із зміцненням фінансових можливостей України
французький досвід треба неодмінно використати. Але не все впирається у
фінанси. Вже зараз культурні служби українських посольств за рубежем
могли б вести активнішу роз’яснювальну роботу, спрямовану на подолання
існуючих стереотипів. Один з таких усталених стандартів полягає у
незначущості української мови та культури, які дехто розглядає як
субстрат російської. Чи не з ним пов’язані твердження про
регіонально-діалектний характер української мови, її другорядність щодо
російської тощо? Деякі франкомовні енциклопедії ігнорують той факт, що,
згідно з Конституцією України, державною мовою є українська, а у статті
про Україну подають відомості про дві офіційні мови – українську та
російську. Кому ,як не нашим дипломатичним службам, реагувати на подібні
факти, спираючись на українські громади за рубежем і не тільки на них.
Серед франкомовних еліт поступово пробиває собі дорогу процес
усвідомлення особливостей України як національної держави і окремішності
української мови. Ось як пише про українську мову француз Мішель Малерб,
автор енциклопедії „Мови людства (Les langages de l’Humanite)”:
„Спорідненість російської та української мов не є настільки близькою, як
це можна було собі уявити. Звичайно, йдеться про дві слов’янські мови,
які мають багато спільних коренів, але цього не достатньо, щоб
забезпечити взаємозрозумілість. Українська мова з погляду словника є
ближчою до білоруської та польської. Кількість носіїв української може
бути оцінена приблизно у 53 млн. людей, включаючи тих, хто живе за
межами України ” (с. 1620).
Брак інформації про Україну породив міф про етнічну єдність та однакову
ментальність українців і росіян. Він всіляко підтримувався російськими
ЗМІ, передусім в їхній діяльності на закордон, що сприяло його поширенню
і у франкомовному світі. Раніше, коли в розмові з представниками
інтелектуальної еліти тієї ж Франції поставало питання про ментальні
відмінності українців і росіян, це викликало подив, бо нас не вирізняли
як окрему національну спільноту. Тепер ситуація почала змінюватися.
Помаранчева революція довела, що українці є самодостатньою європейською
нацією – нацією особистостей, яким не притаманний патерналізм, які
хочуть самі відповідати за свою долю, шанують права і свободи людини,
перш за все, право обирати собі владу. Процес світового визнання не
держави Україна, яку вже визнано, а політичної нації українців як
повноцінної європейської спільноти, є незворотним. Однак його успішне
завершення залежатиме, насамперед, від самих українців.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
