.

Україна очима Заходу у ХІ-XVIII ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 8619
Скачать документ

Курсова робота

на тему:

Україна очима Заходу у XI-XVIII ст.

Українсько-західноєвропейські відносини в різних сферах, від економічної
до духовної, мають довгу й складну історію, що сягає в глибину віків.
Їхні підвалини були закладені в часи Київської Русі, якій загалом
належить основоположна роль в історичному житті українського народу,
включаючи і його міжнаціональні спілкування. Як етнокультурна
реальність, Київська Русь виникла на перехресті цивілізацій між Заходом
і Сходом, Візантією і скандинавською Північчю: в цьому своєрідність її
історичного буття та її культури. Не можна применшувати роль і значення
Сходу в житті Київської Русі, в тому числі й у розвитку давньоруської
культури. Та цілком безперечним є те, що в XI-XII ст., після прийняття
християнства, Русь остаточно визначилася як європейська країна з
превалюючими європейськими орієнтаціями, зокрема політичними й
культурними.

Щоправда, вона перебувала в тісних зв’язках передусім з Візантією і
південними слов’янами, але це теж була тогочасна Європа, зокрема в
культурно-історичному відношенні. Більше того, Візантії належала тоді
особлива роль у розвитку європейської цивілізації і культури. Але перш
ніж приступити до нашої безпосередньої теми, необхідно визначитися в
принципово важливому питанні відношення України й української історії до
Київської Русі та її історії. З цього питання, складного не стільки
самого по собі, скільки навмисне заплутаного, існують різні погляди,
які, зрештою, сходять до трьох основних етнополітичних концепцій. Перша
з них була створена російськими державно-політичними колами та
істориками, і ґрунтується вона на ідеї “єдиного русского народа”, що
включає три його гілки -великоруську, малоруську й білоруську, і єдиної
руської державності. Ця концепція, за суттю своєю
великодержавно-імперська, почала складатися ще в XV-XVI ст. з
піднесенням Великого князівства Московського, яке проголосило себе
прямим спадкоємцем Київської держави і об’єднувачем “усіх земель
руських”, що на століття стало політичною програмою російських
самодержців. Як науково-історична концепція, ця схема
державно-політичного розвитку східного слов’янства була остаточно
оформлена М. М. Карамзіним в його “Історії держави Російської” і була
прийнята російською історіографією XIX ст. Водночас вона фактично стала
офіційною історичною доктриною Російської імперії і залишалася в цьому
статусі аж до падіння останньої 1917 року. За слушним зауваженням П. М.
Мілюкова, в основі цієї схеми лежить запозичена у московських книжників
XV-XVI ст. “генеалогічна ідея московської династії” (523,І, с. 17).
Варто зазначити, що спротив історії, очевидність етнокультурної
самобутності українського народу змушували російських істориків вносити
певні корективи в дану концепцію, шукати додаткову аргументацію.

Так, М. П. Погодін висунув гіпотезу, за якою населення Київської землі
до монгольської навали було, так би мовити, “великоруським”, навала
змусила його податися до Північно-Східної Русі, а залишені землі
заселили вихідці із західнослов’янських земель, від яких і пішли
малороси. Пізніше Погодін змінив, як іронізував М. Драгоманов, “цей
найбільш сепаратистський погляд”, але залишився при думці, що “плем’я
великоруське і малоруське настільки різняться своїми характерами, що
допустити появу цієї відмінності лише після татар немає ніякої
можливості. І племена, і мови давніші від татар”, тобто від
монголо-татарської навали (524,1, с. 367). Російські історики кінця XIX
– початку XX ст., як зазначив Д. Д. Дорошенко, “відчули незручність цієї
схеми; наприклад, у курсі проф. Платонова, а ще виразніше у проф.
Ключевського зустрічаємо відокремлення київського періоду, як
початкового і спільного для всього сходу Європи, а потім уже йдуть
спеціальні розділи про сформування великоруського племені. Але далі
виклад іде у них за звичайною старою схемою: історія московського
царства і петербурзької імперії, з епізодичними згадками про українців і
білорусів” (523,1, с. 17). Крах Російської імперії і поява СРСР, де
інтернаціоналізм було проголошено наріжним каменем ідеології і державної
політики, унеможливили існування схарактеризованої великодержавної
доктрини. Виникла необхідність її перегляду, і так у радянській науці
з’явилася і з часом запанувала компромісна концепція Київської Русі вже
не як початкового етапу історії єдиного руського народу, а як “спільної
колиски” трьох східнослов’янських народів. Суть цієї концепції в тому,
що в домонгольський період нібито існувала єдина давньоруська держава і
єдина давньоруська народність, а розділилася вона на три народи
внаслідок дії зовнішніх сил, татаро-монгольського і литовсько-польського
завоювань.

Отже, поява трьох східнослов’янських народів мотивується в ній
несприятливими зовнішньополітичними обставинами, внутрішні чинники в
належній мірі не беруться до уваги, що вже робить її малопереконливою з
наукової точки зору. Насправді ж східнослов’янський світ Х-ХІІст. являв
собою об’єднання племен і племенних союзів під зверхністю Києва, далеке
від того, щоб злитися в одну народність. Як державне утворення Київська
Русь трималася на військовій силі великих князів, у васальній залежності
від яких перебували місцеві князі. Ризиковане твердити, що в межах цього
державного утворення йшло до формування єдиної народності, факти
свідчать про інше, про зростання в ньому не інтеграційних, а
дезінтеграційних процесів. Чи не найактивніше відбувався цей процес у
ХІ-ХІІІст. в Північно-Східній Русі, в Ростово-Суздальському, а далі
Великому Володимирському князівствах, де формувалася російська
народність. У ХІІ-ХШ ст. на Русі виникли місцеві державно-політичні
утворення, лише номінальне залежні від Києва, що прискорювало формування
східнослов’янських народностей. З етноісторичного погляду це були
іманентні процеси, які розпочалися задовго до татаро-монгольської навали
і продовжувалися після неї. Аналогічні процеси відбувалися і в мові
східнослов’янських племен.

Як показав О. О. Шахматов у своїй останній великій праці, розпад східних
слов’ян на племена зі своїми діалектами відбувся ще в VII-VIIIcT., а в
IX ст. створюються три групи цих племен – південна, північна й західна і
розгортається формування трьох східнослов’янських народностей та їхніх
мов (752). Ці викладки знаходять підтвердження і в новітніх
лінгвістичних дослідженнях, зокрема в працях А. Залізняка, які
показують, що в домонгольський період існували такі ж значні відмінності
в мові Південної і Північної Русі, як і в післямонгольський період, в
ХІП-XIV ст.(535). Слід тут сказати й про те, що з часом “спільна
колиска” ставала дедалі тіснішою для “старшого брата”, і він почав
дедалі енергійніше заволодівати нею, витісняючи “молодших братів”.
Такого вигляду, принаймні, почало набирати це співжиття братів у
радянській російській науці, особливо останніх десятиліть. Наприклад, у
монографії акад. Д. Лихачова “Развитие русской литературы X-XVII веков”
література Київської Русі трактується виключно як перший етап розвитку
російської літератури, позначений домінуванням “монументального стилю”,
про українську й білоруську літератури тут жодного разу навіть не
згадується (601). Третя концепція, яку можна назвати
національно-українською, була розроблена й обґрунтована М. Грушевським,
але своїм корінням вона йде в глибину віків. Власне, свій початок вона
бере у київських літописців ХІ-ХІІ ст., у тій же “Повісті временних
літ”, де ставиться питання “откуда пошла єсть руськая земля” і дається
на нього відповідь: пішла вона з Києва, з середнього Придніпров’я, тут
була закладена Київська держава, яка в Х-ХІ ст. поширила свою владу на
всі східнослов’янські племена.

Це той етногеографічний осередок, де відбувалося формування руського
(українського) народу, і, отже, Київська держава була принаймні
державно-політичним утворенням цього осередку. Свідомість даного факту
жила в історичній пам’яті українського народу, загострилася вона у
XVII-XVIII ст. серед поборників козацької державності і знайшла
вираження, зокрема, в “козацьких літописах”, які прагнули пов’язати два
великі періоди української історії, київсько-великокнязівський та
козацько-гетьманський, і встановити їхню наступність. Отже, в своїй
концепції Київської Русі як породження історії українського народу на
ранніх її етапах М. Гру-шевський спирався на глибинну національну
традицію, від якої відійшли українські історики першої половини XDC ст.,
пішовши в цьому питанні за Карамзіним. Певне повернення до неї
спостерігається в українських учених другої половини XIX ст., зокрема у
М. П. Драгоманова, який писав: “Щодо періоду, який передував XIII ст.,
то вона (історія України. – Д. Н.) показує нам федерацію руських вільних
міст. особливо міст південної Русі, що групувалися навколо Києва. Цей
період української історії історики звичайно конфіскують на користь
царської імперії, яка насправді походить від Московського князівства і є
набагато пізнішою, датуючись від 1328 p. Більше того,
деспотично-аристократичні московські інституції, що розвинулися під
татарськими впливами, не мали нічого спільного з князівствами і
південної, і північної Русі ХІІ-ХІІІ ст. І слід ще зазначити, що
стародавня київська історія пов’язана безпосередньо з козацькою Україною
як місцем дії і походженням акторів, так і своїми республіканськими
інституціями” (819, с. 8).

За концепцією М. Грушевського, Київська держава була утворена
“полуденною частиною східнослов’янських племен”, тих племен, із яких
сформувався руський (український) народ, передовсім полянами. “Русь – це
земля полян, -писав Грушевський, – русини – це поляни передовсім, хоч в
ширшому значенні се ім’я обіймало в ХІ-ХІІ ст. всю Україну, а і все
східне слов’янство, зв’язане київськими князями в одну державу, під
іменем Русі протиставлялося теж часом іншим політичним організмам”
(504,1, с. 191). Цей висновок М. Грушевського підтверджується всім
текстом “Повісті временних літ”, з якого видно, що Київська земля – це
земля полян, яку десь з IX ст. почали називати “Руссю”. Визнається це й
багатьма російськими вченими. Наприклад, М. Тихомиров зазначав, що “в
ХІІ-ХІІІ ст. назва “Русь” означала певну область: Київську землю у
вузькому значенні слова” – на відміну від Київської держави (719, с.
61). І далі він уточняв: “Назва “Русь” -давня назва Київської землі,
країни полян, відомої вже в першій половині IX ст” (там само, с. 80).
Також Б. Рибаков визнавав: “Текст “Повісті временних літ” дає право
об’єднувати Київ, Чернігів і Переяслав в одне ціле. Цим цілим була
“Русь”, яка замінила собою назву “Поляни” (690, с. 86). Звідси лише один
крок до висновку, що поляни разом з сіверянами та волинянами були тими
племенами, з яких безпосередньо формувався український етнос. Проте
російські вчені, як правило, уникають цього висновку, підставляючи
спільного для східнослов’янських народів посередника в розгортанні
етноісторичних процесів – “давньоруську народність”, яка нібито склалася
в ХІ-ХІІ ст. Щодо російського народу, то він, за М. Грушевським, почав
формуватися в міжріччі Волги й Оки дещо пізніше, в процесі слов’янської
колонізації цієї території, заселеної здавна угро-фінськими племенами:
“Він витворився на фінськім ґрунті цією новгородсько-кривицькою та
кривицько-в’ятицькою колонізацією, асимілюючи фінську людність і
модифікуючись під її впливом, ся колонізація одначе заховала в нім
вповні слов’янський національний тип” (504, І, с. 185). Як доводив М.
Грушевський, Московська (російська) держава не була спадкоємицею
Київської, вона виросла з власного коріння, і починати історію Росії з
Київської держави – це не лише спотворювати початковий період історії
іншого, українського народу, а й позбавляти російський народ його
справжніх витоків (503). Ця концепція на початку XX ст. була тією чи
іншою мірою прийнята й деякими російськими істориками, найбільш
послідовно розвивав її М. Д. Приселков у книзі “Утворення великоруської
держави” (674). Однак не можна й спрощено підходити до цієї складної
проблеми й вирішувати її однозначно, відлучаючи Росію і росіян від
Київської Русі та її спадщини. Безперечно, зачатки державності були
перенесені в міжріччя Волги й Оки з Києва, Володимирське велике
князівство відгалузилося від Київського великого князівства, хоч згодом
Володимирське державне утворення зазнало татарських впливів і
модифікувалося на східний лад. Не менш безперечним є й те, що російська
культура взяла початок у культурі Київської Русі, зберігала й по-своєму
розвивала її традиції. “Загалом відомо, – слушно писав з цього приводу
І. Лисяк-Рудницький, – що Московське царство в багатьох засадничих рисах
(головно політичного й соціального устрою, а також і культурної
атмосфери) кардинально різнилося від Київської Русі. Але, з другого
боку, деякі староруські риси краще збереглися на Московщині, ніж в
Україні. На політичному полі це буде, наприклад, тяглість династичної
традиції, ваги якої в цих віках не вільно недооцінювати. А на
культурному полі ми не можемо заперечити, що на далекій Півночі до наших
часів збереглися в народній пам’яті фрагменти київського епосу, тоді як
в Україні це давно забулося. І староруську літературу ми знаємо майже
виключно із списків, що збереглися в московських монастирях…” (597,1,
с. 25-26). Важливо зазначити, що концепція Київської Русі як вихідного
етапу історії України знаходить певне підтвердження і в
західноєвропейських історико-літературних джерелах XVI-XVIII ст. В цих
джерелах, починаючи з “Трактату про дві Сарматії” (1517 p.) М. Меховіти
й “Нотаток про Московію” (1549р.) С. Герберштайна, нерідко з’являються
екскурси в історію Київської Русі, причому характерно, що з’являються
вони здебільшого в описах “Русії”, тобто України, а не “Московії”, тобто
Росії. А це є переконливим свідченням того, що в Західній Європі того
часу Київську Русь пов’язували переважно з Україною, а її історію – з
українською історією. Висвітленню даного питання буде приділена належна
увага в подальших розділах цієї книги. Важливо ще торкнутися тут
проблеми історичної ономастики України й українського народу в часи
Київської Русі й у XV-XVIII ст. З цього питання дотепер зустрічається
багато плутанини, неісторичний підхід до етнонімів “Україна” й
“українці”, спроби вивести їх ледве не з епохи Київської Русі, наділивши
сучасним змістом. З другого боку, спираючись на спільність назв,
російська наука й громадська свідомість найтісніше пов’язують Київську
Русь і Росію, вбачаючи в другому етноісторичному утворенні пряме
продовження першого. Але ж історію назви етносу не можна ототожнювати з
самим етносом, назви можуть мінятися, з’являтися й зникати, а етнос
залишається й розвивається; історія знає безліч подібних прикладів.

Як давно встановлено, одвічна Русь – це середнє Придніпров’я, тобто та
територія, де відбувалося формування українського народу в часі, що
піддається історичному огляду. З появою Київської держави, яка швидко
розширилася, підкоривши всі східнослов’янські племінні союзи, все це
державне утворення через певний час також почали називати Руссю. Так
виникли два значення слова “Русь”, широке і вузьке, що виразно й
зафіксували давньоруські літописи. Тут Русь у широкому значенні – це вся
Київська держава, “але поряд з цим термін “Русь” дуже часто вживається в
таких контекстах, де він протиставлений певним районам Київської
держави, тобто Русі в широкому значенні слова. Так, наприклад, І
Новгородський літопис дуже часто пише про поїздки новгородців із свого
міста “в Русь” (тобто в Київ, Чернігів або Переяслав); так само “їздили
в Русь” із Суздальської, Смоленської, Полоцької та інших земель (467,с.
162). Проте утворення Київської держави, на яку поширилася назва “Русь”,
оскільки вона її створила, не означає появу “давньоруської народності”
як її кореляції в сфері етноісторичній. Формування етносу й
державно-політична історія -це все-таки різні процеси, які далеко не
завжди збігалися, надто в часи середньовіччя. Не слід
суспільно-політичні й етнокультурні функції і можливості державних
утворень пізнішого часу механічно поширювати на середньовіччя, що йому
притаманний феодальний тип державності як зібрання під верховенством
сюзерена васальних володінь, різною мірою від нього залежних.

У цих державних утвореннях, до яких належала й Київська Русь, не було
постійної системної дії доцентрових сил у різних сферах життя, ця дія то
посилювалася, то послаблювалася залежно від різних чинників, зокрема від
суб’єктивних якостей правителя. А далі наставала фаза, що називається
феодальною роздробленістю і характеризується утворенням місцевих
центрів, які зводять до мінімуму або й до нуля значення головного
центру. Як говорилося вище, назва “Русь” ще в IX ст. закріпилася за
землею в середньому Подніпров’ї з центром у Києві, яка є історичним
ядром формування руського (українського) етносу. За порівняно нетривалий
час розквіту Київської держави, що припадає на другу половину Х -першу
половину XI ст., на неї поширюється назва “Русь”, але вживається вона
лише в двох значеннях – у державно-політичному стосовно інших держав і в
церковній сфері, де нею окреслювалася руська церква як ієрархічна
одиниця (931, с. 149-150). Однак і в той час ця назва “в широкому
розумінні”, як етнонімічна, адекватна “давньоруській народності”, не
вживалася.

Як показав А. М. Насонов у спеціальному дослідженні, “межі “Русі”,
“Руської землі” визначаються територією Переяславської області.
Чернігівської, за винятком північних і північно-східних її частин, і
Київської області, за винятком Деревської і ДРОГОБИЦЬКОЇ земель. Нема
даних про верхнє Полісся з Курськом… Не можна бути цілком впевненим,
що сіверянська територія по верхньому Поліссю не входила в склад
“Руської землі”, в усякому разі, це питання доводиться залишити
відкритим” (647, с. 29). Впадає у вічі, що обриси “Руської землі”
збігаються з тими межами, які згодом стали межами розселення української
народності (на півночі й північному сході), і коли деякі князівства в
ХІ-ХШ ст. охоплювали землі інших племінних союзів (деревлян, дреговичів
та інших), ці землі до “Руської землі” не включалися. В ХІІ-ХІІІ ст. це
розуміння Русі витісняє “широке”, більше того, виникає її протиставлення
іншим східнослов’янським землям, де створюються фактично незалежні
князівства, і “в найбільших із цих князівств з’являються перші стимули
національно-ідеологічної диференціації” (682, с. 226). “На другу
половину XII ст. вже міцно ствердилося поняття “землі” як суверенного
об’єднання (…). Лише в одному випадку, а саме в понятті “Руська земля”
маємо таке історично успадковане явище, як включення кількох
компонентів: колишнього Київського князівства. Переяславського
князівства і, очевидно, більшої частини Чернігівського князівства” (там
само, с. 225). За ним і закріплюється в східнослов’янському світі назва
Русі, про що переконливо свідчать численні літописні матеріали (напр.,
див.81; 587;674;682; 683; 701; 711; 732; 749; 804 та ін.). Як відомо, в
другій половині XII ст. виникає, а в XIII ст. визначається поділ Русі (в
широкому значенні слова) на північну й південну частини зі своїми
центрами, до яких тяжіли навколишні території. Для північної частини
таким центром стає Володимир і Володимирське князівство, яке в ХІІ-ХІІІ
ст. претендує на роль гегемона в східнослов’янському світі, для
південної таким центром залишається Київ. Поміж інших пам’яток і джерел
цю ситуацію яскраво відбиває “Слово о полку Ігоревім”, яке постало
наприкінці XII ст. Не вдаючись тут у розгляд цього питання, знову
пошлюся на висновки відомого російського дослідника А. М. Робінсона в
його книзі “Література давньої Русі в літературному процесі
середньовіччя ХІ-ХШ ст.” (1980 p.). Залучивши до розгляду також
літописні та інші джерела, автор доходить висновку, що під “Руссю” або
“Руською землею” творець “Слова” розумів лише Південну Русь з центром у
Києві і виразив у поемі зміст, породжуваний тільки її життям,
центральною проблемою якого була “боротьба зі степом”, турбувався тільки
про її інтереси, відмінні від інтересів Володимирського та інших
північних князівств. “Серед усіх випадків вживання поняття “Руська
земля” в “Слові”, – констатує дослідник, – немає жодного, який говорив
би за те, що в ньому виражене уявлення автора про всі східнослов’янські
князівства” (682, с. 233). Більше того, в “Слові” та інших джерелах того
часу “Русь”, чи “Руська земля”, недвозначно протиставляється іншим
державно-політичним утворенням, що склалися тоді в східнослов’янському
світі, насамперед Володимирському князівству, головному супернику Києва.
В цілому ж слід сказати, що етноісторичні процеси, формування трьох
східнослов’янських народностей та їхніх мов, відбувалися іманентне,
державно-політичні фактори могли позначатися на них, чи то сприяючи їм,
чи то стримуючи їх, але не вони їх визначали. Твердження про те, що ці
племінні союзи в Київській державі настільки зблизилися й уніфікувалися,
що можна говорити про появу спільної “давньоруської народності”, є
безсумнівним перебільшенням, політико-ідеологічною міфологемою,
витвореною пізніше в Росії. Відносна державно-політична єдність, котра
до того ж проіснувала в Київській державі недовго, перш ніж у ній взяли
гору відцентрові сили, не означала появи етнонаціональної єдності. Після
розпаду Київської держави й монголо-татарської навали українські землі
підпадають під владу Литви й Польщі, але український народ
самоусвідомлюється як “руський народ” і зберігає цю свою назву; як буде
показано далі, так само він усвідомлювався і в Європі XV-XVIIcr. Поряд з
тим, з піднесенням Московського князівства, яке проголошує себе збирачем
“усіх руських земель” і спадкоємцем Київської держави, це державне
утворення поступово закріплює за собою назву Русі; проте в Європі
здебільшого називають його “Московією”, а російський народ відповідно
“московитами”. Рішучий перелом у цьому плані відбувається лише у
XVIIIcт., коли в Європі остаточно переходять до назви “Росія”. Словом, у
східнослов’янському світі, особливо після приєднання України до Росії,
відбувалися два протилежні, але взаємопов’язані процеси: дедалі більшого
відчуження давньої назви українського етносу і цілковитого перенесення
його на “московський народ”, за яким вона у ХУІП-ХІХст. остаточно
закріплюється. З боку нашого народу перехід до нових етнонімів “Україна”
й “українці” був, зрештою, не чим іншим, як протидією асиміляційним
процесам, політиці денаціоналізації, розчинення його в “общерусском
море”, котра невідступне проводилася правлячими колами Російської
імперії. І характерно, що цей перехід активніше проходив і раніше
завершився в регіонах України, ближчих до Росії, тоді як у західних
регіонах, суміжних із польським етносом, довше зберігалися етнічні
самовизначення “Русь” і “руський” (“русинський”). Оскільки ж терміни
“Русь” і “руський” у XVIII-XIX ст. остаточно закріплюються за Росією і
росіянами, то це сприяло вкоріненню характеризованої вище етноісторичної
схеми, за якою Київська Русь є прямою попередницею Росії, початковим
етапом її історії. Україна ж у цій схемі виглядає якимось пізнішим і
побічним продуктом історичного процесу, що постав внаслідок
литовсько-польських завоювань і відокремлення від Росії, як писав у свій
час О. Пушкін.

Цю схему “приймає без критично й західний світ, і нам ще довго
доведеться проти цих закорінених поглядів (чи пересудів) боротися”
(597). Але повернімося до нашої безпосередньої теми, до відносин
Київської Русі з Західною Європою та їх відтворення в
західноєвропейських джерелах. Як відомо. Київська Русь належала, поряд з
імперією Карла Великого, до найзначніших та історично найпродуктивніших
державних утворень раннього європейського середньовіччя, була
першорядним за значенням центром цивілізації в східній частині
континенту. Визначившись у ХІ-ХІІ ст. як європейська держава, вона
розвивала різнобічні зв’язки не тільки з Візантією та південними
слов’янами, а й з країнами Західної Європи. Як констатують дослідники, в
тому числі й західні, Русь, розташована на найважливіших торговельних
шляхах того часу, включала низку нових вузлових торговельно-економічних
пунктів, які виникли після занепаду тих, що склалися в пізній античності
(876, с. 129-130). Вузлові торговельно-економічні центри пізньої
античності містилися на берегах Середземного моря, по ньому ж пролягали
й головні торговельні артерії того часу. Після падіння Західної Римської
імперії, впродовж другої половини І тисячоліття н. е. центри
економічного й суспільно-політичного життя Європи зміщалися в глибину
континенту, на північ і північний схід; відповідно виникають нові
торговельні артерії, які набувають дедалі більшого значення. В цій новій
системі торговельних шляхів важливе місце належало Балтійському й
Чорному морям, а також шляхові “із варяг у греки”, який їх пов’язував,
шляху, що проходив по руських землях і замикав на сході всю систему
європейських торговельних шляхів того часу. Із сухопутних торговельних
шляхів один із найважливіших ішов тоді від Києва на захід, через Краків
і Прагу в південну Німеччину, до міста Реґенсбурга, важливого в ті часи
торгового центру на Дунаї. Неабияке значення мала тоді й Волга, якою
пролягав торговий шлях до Ірану й Середньої Азії. Словом, у ІХ-ХІ ст.
Русь, перебуваючи на перехресті важливих торговельних шляхів, була
пов’язана з “усіма сторонами світу”, і все це відіграло неабияку роль у
її тогочасному економічному й культурному піднесенні. Безумовно,
найбільше значення мали для Київської Русі її економічні й культурні
зв’язки з Візантією, найрозвинутішою країною тогочасної Європи. Разом з
тим Русь мала тоді економічні стосунки і зі своїм північним сусідом,
Скандинавією, і з Західною Європою, особливо Німеччиною, а з XII ст – і
з Італією. Торговельні зв’язки Русі з Німеччиною зафіксовані вже у
джерелах Х ст., в митних статутах деяких чеських та південнонімецьких
міст для руських купців, які проїжджали через них зі своїми товарами,
прямуючи на захід (751, с. 4). А в наступному XI ст. в уже згадуваному
Регенсбурзі навіть виникає окрема корпорація купців, так званих
русаріїв, котрі спеціалізувалися на торгівлі з Києвом та іншими містами
Русі (там само, с. 4-5). Київ особливо вабив німецьких купців багатством
товарів і місцевого, і візантійського та східного походження, – в Х-ХІІ
ст. він був також важливим транзитним пунктом торгівлі.

У ХП ст. в Чорне море проникають італійські торгові республіки, Ґенуя й
Венеція, засновують свої перші колонії на його північному березі і
встановлюють досить широкі торговельні зв’язки з “Руською землею”,
зокрема з Києвом. Це, до речі, знайшло відгомін у “Слові о полку
Ігоревім”, де згадуються “венедиці”, тобто венеціанські купці, в столиці
Русі. Вони названі серед представників народів, що славлять у Києві
перемогу князя Святослава над половцями в 1185 році: “Ту Немци й
Венедици, ту Греци й Морава поют славу Святославлю…” (45, с. 202). Ця
згадка про “венедиців” автора “Слова…” наводить на думку, що вони були
в той час не такими вже й рідкісними гостями в Києві. В цілому ж названі
торговельні зв’язки засвідчують, що до монголо-татарської навали в
Європі існувала певна єдність господарського розвитку, яка охоплювала
простір від Атлантики до Волги, і Русь входила до цієї системи. У Х-ХІІ
ст. Київська Русь відігравала визначну роль і в політичному житті
Європи, з нею шукали зв’язків і порозуміння не тільки сусідні держави, а
й віддалені, в тому числі Німеччина й Франція. Місце й роль Русі в
тогочасній системі європейських держав, її участь у політичному житті
континенту докладно висвітлені в численних дослідженнях, вітчизняних і
зарубіжних (526; 661; 672; 754; 755; 821), і тут ми обмежимося тим, що
вкажемо на деякі, найбільш промовисті моменти. Так, уже в Х ст. походи
київських князів на Візантію набули розголосу по Європі, сприяючи
утвердженню військово-політичної репутації Київської держави. Слід
вказати й на те, що у ІХ-ХІ ст. великі загони русичів служили у
візантійському війську і брали участь у нескінченних війнах, які вела
Візантія, зокрема в Італії, на Сицилії і в Північній Африці, де вони
нерідко стикалися з воїнами різних країн Заходу. Зважаючи на військову
силу Київської держави, Візантія прагнула підтримувати з нею мирні й
дружні відносини, що було відомо в усій Європі й справляло на неї
враження (594). Наполегливий інтерес виявляв до Русі папський Рим,
намагаючись витіснити візантійський церковний вплив і втягнути її в свою
орбіту. Про велику політичну роль Русі в тогочасній Європі красномовно
свідчать розгалужені династичні зв’язки київських князів, особливо
Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, з дворами європейських держав
ХІ-ХПст. В ті часи шлюби між особами правлячих династій служили виключно
політичним цілям, і правителі європейських держав прагнули породичатися
з могутніми київськими князями та заручитися їхньою підтримкою в
дипломатичних та воєнних акціях.

Так, уже 1014 року до Києва прибули чеські й угорські посли з проханням
до князя Володимира видати дочок за їхніх королів; син київського князя
Святополк в цей же час одружився з польською княжною, а всі ці шлюби,
зрештою, укладалися з метою створення коаліції чотирьох держав – Русі,
Польщі, Чехії й Угорщини – проти Германської імперії (754, с. 88-89).
При дворі київських князів нерідко знаходили притулок і підтримку королі
та принци скандинавських династій. Та найкрасномовніше про велику
політичну вагу Київської Русі на континенті свідчать два факти.
Наприкінці 40-х pp. XI ст. встановлюються династичні зв’язки Київської
Русі з віддаленою Францією: король Генріх І з династії Капетингів
одружується з княжною Анною. дочкою Ярослава Мудрого. Як зазначав ще
П.-Ш. Левек, французький історик другої половини XVII ст., “Русь тоді
мала більше єдності, більше щастя, більше сили й обширу, ніж Франція”, і
за допомогою зазначеного шлюбу Генріх І сподівався підняти авторитет
своєї династії як у самій Франції, так і на міжнародній арені (295, с.
71-72). Ще цікавіший факт одруження славетного германського імператора
Генріха IV з Євпраксією, дочкою київського князя Всеволода, в 1089р.,
невдовзі після смерті її першого чоловіка, маркграфа саксонського
Генріха Штаде. Це сталося в той час, коли досягла граничної гостроти
боротьба Генріха IV з папою Григорієм VII, котра, як відомо, належить до
найважливіших і найдраматичніших подій раннього західноєвропейського
середньовіччя, і слід думати, імператор Священої Римської імперії,
вступаючи в цей шлюб, розраховував на допомогу й фінансову підтримку
свого нового тестя, великого Київського князя. Зазнавши невдачі, Генріх
IV зненавидів Євпраксію-Адельгейду, і через рік після одруження замкнув
її в монастир у Вероні. Потім з цього цинічно скористалася папська
партія для сенсаційного звинувачення імператора в аморальності, після
чого нещасна жінка була всіма покинута, і їй не лишилося нічого, як,
повернувшись до рідного Києва, піти знову в монастир, де вона за три
роки й померла у 1109 p. (637; 686). Цей нещасливий шлюб, фатальний
також для долі Генріха Г/, зробив київську княжну популярною героїнею
тогочасних німецьких та італійських хронік і поем. Князівські шлюбні
союзи ХІ-ХІІст. – це разом з тим цікавий і важливий показник тодішньої
політичної і – до певної міри – культурної орієнтації Київської Русі. За
підрахунками Н. Баумгартена, із 36 відомостей про “міжнародні” шлюбні
союзи київських Рюриковичів у XI ст. 8 припадає на Німеччину, 2 – на
Францію, 5 – на скандинавські країни й Англію, тоді тісно з ними
пов’язану, 7 – на Польщу, 6 – на Угорщину, 3 – на половецьких князівен,
1 шлюб було укладено з візантійською принцесою і 3 – з представниками
візантійської аристократії (778). Як бачимо, дані досить таки
промовисті: із загального числа 36 шлюбних союзів київських Рюриковичів
тридцять припадає на держави Центральної й Західної Європи і лише
декілька – на Візантійську імперію та половецькі ханства. За тими ж
даними, у XII ст. “частка Візантії зростає до 7 випадків, але не за
рахунок істотного зменшення шлюбних союзів великих київських князів з
правлячими династіями центральне – і західноєвропейських держав” (там
само, с. 69). І небезпідставно відомий югославський літературознавець В.
Мошин зазначав з цього приводу: “Хоч би як применшували значення
династичного фактора в питаннях культурної орієнтації середньовічних
держав, наведені цифри переконливо свідчать про те, що в XI ст. Русь у
своєму політичному житті була значно сильніше зв’язана з Західною
Європою, аніж з Візантією й балканськими слов’янами” (629, с. 41). В
усякому разі, ці династичні зв’язки, разом з участю Київської Русі в
європейських дипломатичних комбінаціях, коаліціях і війнах, з повною
очевидністю засвідчують, що в ХІ-ХІІст. вона входила в європейську
державно-політичну систему і усвідомлювала себе частиною цієї системи.
Вона жила напруженим міжнародним життям, а її зовнішня політика ХІ-ХІІ
ст. – це передусім, як слушно зазначає М. А. Алпатов, “зустрічний рух
великої європейської держави на Захід” (439, с. 56). На грунті
зазначених економічних і політичних зв’язків розвивалося міжнародне
культурне спілкування Київської Русі, яке в ХІ-ХІІст. набуло значного
розмаху та інтенсивності. Безперечно, найважливішими й найпліднішими для
культурного розвитку Русі були її зв’язки з Візантією, “вплив якої, – за
словами Д. С. Лихачова, – піднімався до порівняно досконалих форм
спілкування високорозвинених духовних культур” (601, с. 18). За вражаюче
короткий час (щоправда, у великій мірі завдяки болгарському
літературному посередництву) Русь засвоїла величезні літературні
багатства Візантії, насамперед церковно-повчального змісту, а також
історичні хроніки, перекладні повісті тощо. Як відомо, перекладні твори
становлять більшу частину загального фонду літератури Київської Русі,
великий вплив вони справляли й на розвиток літератури оригінальної. В
плані нашого дослідження важливо підкреслити, що це активне перекладання
знаменувало залучення Русі до загальноєвропейських скарбів книжності й
ширше – її включення в загальний процес європейського культурного й
літературного розвитку. Необхідно тут сказати, що в середньовічній
Європі утворилися дві великі культурно-історичні спільності -“латинська”
і “греко-слов’янська”, в яких культурний і літературний розвиток
відбувалися багато в чому різними шляхами і в різних формах. Утворення
цих спільностей зумовлене, врешті-решт, специфічними особливостями
суспільно-державного устрою в різних регіонах Європи, відмінностями в
структурі феодального ладу. Важлива роль належала й віросповідальному
фактору, розколу християнської церкви на католицьку й православну, який
стався в XI ст. В умовах повної гегемонії церкви в духовному житті
середньовіччя цей розкол мав далекосяжні наслідки. Внаслідок усього
цього в східній частині Європи склалася література, істотно відмінна від
літератури західноєвропейського регіону, із специфічними особливостями
свого функціонування і своєї жанрово-стильової системи. Нагадаю, що під
літературою тут розуміємо не тільки красне письменство, – в той час
література не мала більш-менш чіткого окреслення границь; власне, до неї
належало все те з інших видів духовно-практичної діяльності людини, що
закріплялося в слові й існувало у вигляді тексту. Належність
давньоруської літератури до греко-слов’янської культурної спільності, де
вона разом із південнослов’янськими літературами створювала ніби окрему
підсистему, накладала глибокий відбиток на весь комплекс її
міжнаціональних взаємин. Насамперед це означає, що її взаємозв’язки і
взаємодії відбувалися головним чином у межах названої спільності, її
міжнаціональний контекст – переважно візантійський і
південнослов’янський. Небезпідставно Д. С. Лихачов, наголошуючи на
високому європеїзмі давньоруської літератури, її активні міжнаціональні
взаємини обмежує греко-слов’янським світом (600). Це, зрозуміла річ, не
означає, ніби літературних спілкувань між Київською Руссю і Західною
Європою не існувало, – йдеться про те, що цим спілкуванням бракувало
такої ж повноти й інтенсивності, як контактам з Візантією та південними
слов’янами, що вони більшою чи меншою мірою носили спорадичний характер.
Як відомо, давньоруські літописці й письменники, починаючи з Нестора,
виявляли інтерес до європейських справ, у чому, як уже не раз зазначали
дослідники, проявлялося усвідомлення ними належності Русі до
європейської етнічно-культурної спільності, європеїзм давньоруської
культури й літератури. Наприклад, у Київському літописі (запис від
1189р.) йдеться про хрестовий похід німецького імператора Фрідріха
Барбаросси: “Цього саме року пішов цар німецький з усією своєю землею
битися за гроб Господень, об’явив йому Господь через ангела, наказуючи
йому йти. І як вони прийшли, то билися кріпко з богомерзкими тими
агарянами…” (57, с. 349). Далі літописець переповідає типово
середньовічну легенду про те, що тіла тих, “хто пролив кров за Христа”,
через три дні після загибелі ангели забирають із труни на небо. Данило
Паломник, докладно описуючи у своєму “Ходінні” Святу Землю, Палестину,
її топографію (тут цікаво відмітити розгорнуте порівняння Іордана зі
Сновом), розповідає також про зустрічі з хрестоносцями на цій землі, з
королем Балдуїном, правителем створеного хрестоносцями Єрусалимського
королівства. Вкажемо й на прихід у давньоруську літературу окремих
пам’яток західноєвропейського походження, таких як “Бесіди на Євангеліє”
папи Григорія, апокрифічне “Никодимове Євангеліє”, київські глаголичні
уривки, низка житій тощо. Приходили вони на Русь головним чином через
посередництво Чехії, яка довго не втрачала наслідків просвітницької
діяльності Кирила й Методія в Моравській державі і в Х-ХІ ст. певною
мірою належала й до православно-слов’янської культурної спільності,
користуючись, поряд із латинською, і старослов’янською мовою у своїй
писемності (732, І). Деякі “латинські джерела”, головним чином з
освоєних на той час чеською літературною традицією, були використані в
літописі Нестора – легенда Христіана, паннонські житія тощо.
Найістотнішого розвитку набула в той час така форма зв’язків, як
відтворення Київської Русі в західноєвропейських історико-літературних
пам’ятках та епічній творчості. Причому маємо тут не тільки прямі
відтворення, в яких літературно-художній елемент поєднується у різних
співвідношеннях з позалітературним, а й відображення
образно-узагальнені, в яких відбилися поширені на Заході уявлення про
Київську Русь і русичів. Контакти Київської Русі з країнами Західної
Європи діставали своє відтворення в тогочасних західноєвропейських
хроніках та космографіях. Щоправда, їхні відомості не відзначаються ні
численністю, ні широтою й докладністю, що пояснюється насамперед як
загальною нерозвиненістю й епізодичністю тогочасних міжнародних взаємин
(а тим більше з такою віддаленою країною, як Русь), так і майже повною
зосередженістю середньовічних хроністів на справах їхнього графства,
герцогства чи абатства. Проте ці відомості мають істотне значення як
свідчення інтересу Західної Європи до Русі та знайомства з нею. Першою
такою відомістю в науці вважається коротке повідомлення “Бертинських
анналів” за 839 рік про прибуття до імператора франків Людовика
Благочестивого, разом з візантійськими послами, послів “народу россів”,
котрі не могли виїхати на батьківщину прямим шляхом по Дніпру, оскільки
цей шлях перетяли ворожі варварські племена, і змушені були добиратися
обхідним шляхом через Західну Європу (докладніше див. 411, с. 60-63).
Під 959 роком західні хроніки повідомляють про посольство княгині Ольги
до майбутнього німецького імператора Оттона І з проханням прислати на
Русь єпископа та священиків; ОттонІ з радістю вхопився за цю можливість
схилити Русь до “західного християнства” і послав до Києва єпископа
Адальберта; проте місія останнього зазнала повної поразки. Але найбільше
“руських відгуків” у західних хроніках відноситься до часу розквіту
Київської держави, до XI і першої половини XII ст. Не входячи в
докладний розгляд цього питання, ґрунтовно висвітленого в науковій
літературі, вкажемо на окремі, найяскравіші факти, в яких розкривається
основний зміст і характер сприймання Русі авторами західних хронік. Вона
їм уявлялася великою й могутньою державою на європейському сході, і вони
незмінно називають її rerum, що означає велику державу з сильним
правителем на чолі, а великий Київський князь у них іменується “Rex
Ruthenorum” або навіть “potentissimus Ruthenorum Rex”. У такому плані,
зокрема, характеризує Київську Русь Адам Бременський, видатний географ
XI ст., у своїй “Gesta Hammaburgensis ecclesiae pontificum”. Про
місцезнаходження Русі тут говориться, що це ” найдальша і найбільша
країна слов’ян” (698, с. 274). Адам Бременський знав про природні
багатства Русі, і він порівнює її зі “зрошеним садом, виповненим
усілякими благами” (там само). Київ, столиця Русі, характеризується у
Адама Бременського як “aemula sceptri Constantinopoli et classicus decus
Graeciae”, тобто як “суперник Константинополя і найкоштовніша окраса
грецького світу”. Хроніка Адама Бременського цікава й тим, що в ній
висвітлюються різні аспекти тогочасних контактів Русі й Скандинавії.
Йдеться в ній про шлях, що розпочинався в Данії, проходив по
Балтійському морю і завершувався в Русі, чим засвідчується усталеність
названих контактів. Повідомляє Адам Бременський і про династичні зв’язки
Русі зі скандинавськими королівствами, що набрали постійного характеру.
Ці ж династичні союзи, як уже мовилося вище, в часи Середньовіччя були,
власне, формою політичних зв’язків. Цікаві відомості про Русь кінця Х –
початку XI ст. містить “Хроніка” Тітмара Мерзебурзького, зокрема про
походи польського короля Болеслава Хороброго на Київ у 1013-1018 pp.
Розповідаючи про ці походи зі слів саксонців, посланих німецьким
імператором Генріхом II на допомогу польському королю, Тітмар передає
їхній подив розмірами й багатством столиці Русі: “У великому цьому
місті, яке служить столицею держави, є понад чотириста церков і вісім
торжищ, а народу незліченна сила” (цит. за: 92, с. 1-2). Звичайно, не
обійшлося тут без перебільшень, – зокрема, фантастичним є число церков,
назване Тітмаром, але цілком безперечний той факт, що за масштабами того
часу Київ дійсно був великим містом, яке вражало іноземців. Окреме місце
в тогочасних пам’ятках посідає послання єпископа Бруно Кверфуртського до
імператора Генріха П, в якому розповідається про перебування автора на
Русі за часів князя Володимира. Єпископ Бруно був місіонером і займався
наверненням язичників до християнства; до Києва 1007 року він, очевидно,
прибув зі спеціальним завданням папської Курії. Єпископ був гостинно
прийнятий у князівському дворі; при цьому, як пише Бруно, князь
Володимир цілий місяць умовляв його відмовитися “йти до такого дикого
народу (печенігів), запевняючи, що це означає вірну загибель.
Пересвідчившись, що умовляння даремні, князь з усім військом два дні
супроводжував мене до найвіддаленіших кордонів своєї держави, які з
метою оборони від ворога на великому просторі зміцнені завалами” (82, с.
12). Для Бруно Русь – християнська країна, опора й спільник у його
місіонерській діяльності, а князь Володимир – це “правитель русів,
славний могутністю і багатством” (“magnus regno et civitiis rerum”).
Цікаво зазначити, що образ Володимира, намальований Бруно в його
посланні, в основних рисах нагадує той, що знаходимо в літописі Несгора
і в билинах. Варто тут згадати, що послання Бруно Кверфуртського до
Генріха II зацікавило Івана Франка, який написав про нього наукову
розвідку (735, с. 109-123), а також дав поетичну обробку епізоду
перебування Бруно в Києві і його від’їзду до границі Русі зі степом у
супроводі князя Володимира. Ось сцена прощання князя з місіонером у
поетичному переказі Франка: А як доїхали ми до границі, То зупинились
перед брамою. Тоді з коня на землю князь ізсів, А я з товаришами наперед
Пішов, і князь із воєводами Своїми йшов за нами аж до брами. Ми не
спинялися у своїм ході, А як зійшли на горб за брамою, Побачили на
протилежнім горбі Князя, що ще стояв, мов ждав на нас. Аж ось прийшов
від нього воєвода І від князя переказав нам ось що: “Я допроводив вас аж
до границі, Де вже кінчається моя земля, А починається ворожа. Богом
Молю вас, аби ви не тратили Життя даремно на мою неславу. Як підете, то
– знаю це напевно -Що завтра перед третьою годиною Жде безпричинна вас
гіркая смерть” (737, VI,с.184-185). У своєму поетичному переказі Франко
послідовно йшов за текстом послання, ніде від нього не відступаючи і не
вносячи в сюжет “поетичного домислу”, лише вміло деталізуючи його у
відповідності з духом і колоритом епохи. Власне, маємо своєрідну
“поетичну реставрацію”, котра ніби оживляє приглушений і тьмяний
малюнок, робить його свіжим і візуально виразним. Особливо це стосується
образу Володимира і самого Бруно, а також своєрідного колориту епохи,
зокрема психологічного. Значний “руський відгомін” знаходимо в
західноєвропейській художній літературі ХІ-ХП ст.: скандинавських сагах,
німецькій епічній поезії, французьких chansons de geste і рицарському
романі. Почнемо зі скандинавських саг, зокрема “королівського циклу”
(“Геймскрінґла”), і загалом історичних, які розповідають про реальних
осіб, їхні діяння та подвиги, і за своїм змістом та характером
перебувають на межі між історичною оповіддю і художньою творчістю.
Скандинавська сага “виникла в суспільстві, в якому історична і художня
розповіді ще не відділилися одна від одної як різні жанри. Сага – і те,
й інше, тому вона і не історія, і не роман” (507, с. 15). Автори саг
ставили перед собою історіографічні завдання – дати правдиву картину
життя минулих поколінь і славних героїв, але великою мірою здійснювали
ці завдання художніми засобами, компонуючи дійсні факти за законами
свого жанру, підпорядковуючи їх спільній художній структурі. А це,
зрештою, призводило до художньої трансформації історичної правди,
перетворювало історичну розповідь на своєрідний художній твір. Втім
“руський відгомін” звучить і в сагах іншого типу, неісторичних сагах,
генетичне споріднених з німецьким героїчним епосом і типологічне
близьких до нього, як, зокрема, в сазі про Тідрека Бернського. Щодо
історичних саг, то вони відбивають реальні контакти Скандинавії і Русі,
які у ІХ-ХІ ст. відзначалися неабиякою широтою й активністю. Ясна річ,
ці саги, що створювалися в далекій Ісландії, яка до того ж була тісно
пов’язана насамперед з Норвегією (тоді як Русь була пов’язана насамперед
із Швецією), не могли дати більш-менш повного відображення тривалого й
різнобічного процесу тогочасних скандинавсько-руських спілкувань, -вони
“вихоплюють” окремі його епізоди, але, даючи цим епізодам висвітлення,
що відзначається високим рівнем історичної достовірності, тим самим
виразно передають характер і колорит усього названого процесу. Історичні
саги грунтовно вивчалися з обох сторін, і східнослов’янськими,
російськими й українськими, і західними, скандинавськими й німецькими
дослідниками. Слід зазначити, що поглиблений інтерес до цих саг виявляли
нор-маністи, шукаючи в них підтвердження своєї теорії норманського
походження руської державності. Але ніяких підтверджень такого змісту
вони в сагах не знаходили і не могли знайти. Навпаки, саги містять
значний історичний матеріал, який заперечує “норманську теорію”,
оскільки вони, як правило, малюють скандинавських конунгів і ватажків
дружин як найманців на чужині, у руських князів, котрі тимчасово
користувалися їхніми послугами. Цікаво, що саги, які чітко повідомляють,
наприклад, про скандинавське походження герцогів Нормандії, не містять
навіть натяку на щось подібне щодо Русі, і це “показує, що та частка
скандинавського походження, котра, безсумнівно, була у т. зв.
Рюриковичів, не була характерною в очах їхніх співвітчизників” (693, с.
67). В основному саги відтворюють порівняно невеликий період з історії
Київської Русі, часи правління князів Володимира і Ярослава, і “все
важливе й достовірне, що саги повідомляють про Русь, належить до
недовгого відрізку часу, десь від 975 по 1050 рік”, – пише німецький
скандинавіст Ф. Браун (793, с. 171). Причому князь Володимир у них
постає вже ніби в тумані, як величезна напівлегендарна постать минулих
часів, і лише Ярослав змальовується як сучасник, зі своєрідним реалізмом
цих самобутніх літературних пам’яток. Відомості про Русь, руські мотиви
й алюзії містять чимало саг, але вирізняються серед них у цьому
відношенні три твори: “Сага про Олафа Трюггвасона”, “Сага про Еймунда” і
“Сага про Гаральда Сігурдарсона”. З них перша і третя входять до
“ГеймскрінГли”, автором якої вважається Сноррі Стурлусон, видатний
ісландський письменник і політичний діяч першої половини XII ст., третя
ж, теж історична, стоїть поза цим “королівським циклом” caг, оскільки її
герой не належав до норвезьких конунгів. Кожна з цих caг включає значні
за обсягом “руські епізоди”, в яких з різною мірою достовірності
відображено важливі події з історії Київської Русі й тогочасних
скандинавсько-руських взаємин. “Сага про Олафа Трюггвасона” посідає в
“Геймскрінглі” одне з почесних місць, оскільки її герой, конунг Олаф
Трюггвасон (994-1000) був дуже шанований у середньовічній Норвегії та
Ісландії як перший християнин на норвезькому троні й прямий попередник
Олафа Святого. Сноррі змалював його ідеальним конунгом, у якому
втілились усі кращі якості правителя. В цій славетній сазі є два “руські
епізоди”, різні за змістом і характером. Перший з них, як встановлено
дослідниками (609; 658; 679; 793), має цілком історичний характер. Це
розповідь про те, як у дитинстві Олаф потрапив до країни Ґардаріки,
тобто до Русі, де його виховали конунг Вальдемар (князь Володимир) і
його дружина Аллогія (княгиня Ольга). Як бачимо, княгиню Ольгу, матір
Володимира, Сноррі перетворив на його дружину, причому характерно, що в
сазі вона виступає не під власним скандинавським ім’ям (Helga), а під
ім’ям Аллогії (Allogia), яке є вивідним від слов’янізованого імені
Ольга. Вирісши, Олаф повернувся на батьківщину, здійснив багато походів
і подвигів, а потім мав видіння, в якому йому було велено вирушити до
Греції, прийняти там християнську віру й поширювати її серед інших
народів. На зворотному шляху з Константинополя герой саги навідується до
Києва, де переконує своїх колишніх виховників, Вальдемара й Аллогію,
прийняти християнство. Такий зміст другого “руського” епізоду саги,
який, на відміну від першого, не відтворює реальних історичних подій
(див. 692). Це вигадка в дусі поширених умонастроїв епохи, коли
християнство остаточно утвердилося й на скандинавській півночі, вигадка,
пов’язана із загальним ідеалізуючим тлумаченням Олафа Трюггвасона, з
провідною тенденцією цього образу, про яку йшлося вище. Разом з тим, як
вважають деякі дослідники, цей епізод спирається й на певні явища в
системі візантійсько-русько-скандинавських відносин часів Олафа
Трюггвасона, коли нормани нерідко приймали “східне християнство” у
Візантії, а візантійці не гребували й їхніми послугами з метою поширення
християнської проповіді на Русі (680, с. 41-42). Однак у сазі можливі
“прецеденти” переросли у фантастичну концепцію вирішальної ролі першого
норвезького короля-християнина також у християнізації Русі, що передусім
мало звеличувати останнього. Цікава також “Сага про Еймунда”, дія якої
повністю відбувається на Русі. Її герой Еймунд був ватажком загону
норвезьких найманців і брав безпосередню участь у бурхливих подіях
політичної історії Русі на початку XI ст. Розпочинається сага з
розповіді про напружену ситуацію, яка склалася на Русі після смерті
князя Володимира внаслідок незгоди між його синами Бурислейфом
(Святополком), Ярислейфом (Ярославом) і Вартілафом (Бречиславом), що
правив у Полоцьку (насправді він був онуком Володимира). Еймунд зі своїм
загоном іде на службу до Ярослава і на його боці воює проти Святополка
та його союзника й тестя- польського короля Болеслава Хороброго; до
речі, в сазі ім’я останнього перейшло на Святополка (Бурислейф). Сага не
дає повного й послідовного викладу подій першого, особливо бурхливого
періоду правління Ярослава, зокрема випали з неї такі важливі події, як
поразка Ярослава на Бузі, захоплення Києва військом Болеслава, винищення
цього війська киянами. Очевидно, пояснюється це тим, що Еймунд не був
учасником усіх цих подій, а ісландські саги будувалися у формі життєпису
головного героя. Не обійшлося і в цій сазі без домислів, особливо в
заключних 8-11 розділах, де, зокрема, розповідається про невірогідне
вбивство Бурислейфа (Святополка) Еймундом, вчинене в якомусь лісі за
допомогою хитрощів. Проте ці домисли – власне, неминучі в сагах, які
складалися на основі пізніших переказів, – не міняють загального
історичного характеру “Саги про Еймунда”. Як не раз уже констатували
дослідники, в ній виведено історично достовірний образ Ярослава Мудрого,
розумного і владного правителя, справжнього господаря у своїй державі,
який не любив розкидатися грішми (в сазі не без роздратування
закидається Ярославові скупість, відсутність “широти душі”). Разом з
тим, чи не найвиразніше передає ця сага характер тогочасних
скандинавсько-руських взаємин і загалом специфічний колорит епохи,
доповнюючи тим самим літописи та інші джерела (608; 693). Серед caг
“Геймскрінгли” найбагатша “руськими епізодами” “Сага про Гаральда
Сігурдарсона”, герой якої, вояк-авантурник і скальд, пізніше король
Норвегії (1046-1066), належить до найяскравіших і найколоритніших
постатей скандинавського середньовіччя. Ще юнаком Гаральд, після поразки
його брата конунга Олафа, втік до двору Ярослава (1031 p.) і допомагав
йому у війнах з печенігами, про що свідчать і руські літописи. В Києві
він закохався в Єлизавету, дочку Ярослава Мудрого, і перш ніж просити її
руки вирушив зі своїм загоном на пошуки слави й багатства, заручившись
попередньою домовленістю з князем. Він служив у візантійського
імператора, відзначився у війнах, що їх вела імперія в Італії, Африці та
Малій Азії, побував як паломник у Єрусалимі і лише 1042 року повернувся
до Києва й одружився з Єлизаветою. Невдовзі по тому він вирушив на
батьківщину, відвоював королівський трон і впродовж двадцяти років
правив Норвегією, відзначаючись твердістю і жорстокістю. Як розповідає
сага, під час втечі з Візантії, де він внаслідок придворних інтриг
потрапив до в’язниці, Гаральд, пливучи Чорним морем до Русі, склав
кілька пісень, звернених до Єлизавети, “дочки конунга Ярослава”, руки
якої він домагався. Наведемо кілька строф із пісні Гаральда у
підрядковому перекладі: “Ми зітнулися з трандами так, що вони мали
чисельну перевагу. Сталася, звичайно, запекла й жорстока битва, коли ми
стялися одне з одним. Ще юнак, я навіки втратив свого повелителя, теж
юнака, який поліг у битві. Але дівчина з золотим перснем, яка живе на
Русі, мене не кохає. Я знаюсь на восьми мистецтвах: вмію кувати вірші,
можу мчати на швидкому коні, часто плаваю, вмію бігати на легких лижах,
метати спис і гребти веслом. Але дівчина з золотим перснем, яка живе на
Русі, мене не кохає. Ніхто, ні жінка, ні юнак не стануть заперечувати,
що саме ми на світанку в південному місті змахнули мечами, метнули
списи; там є багато доказів наших подвигів. Але дівчина з золотим
перснем, яка живе на Русі, мене не кохає” (цит. за: 607,с.126). З того
часу, як у добу преромантизму в Європі пробудився інтерес до “північної
поезії”, пісні Гаральда були перекладені кількома європейськими мовами.
Значної популярності набули вони також у російській преромантичній
літературі. З французького перекладу Малле навів їх у прозовому
перекладі М. М. Карамзін у своїй “Історії держави Російської” (552, II,
прим. 41). З’явилися також віршовані переклади І. Ф. Богдановича і М. О.
Львова, зроблені також не з оригіналу; перекладом Львова скористався К.
М. Батюшков для своєї “Пісні про Гаральда Сміливого”, яка являє собою
вільне наслідування норвезького короля-скальда. Що ж до пізнішої “Пісні
про Гаральда і Ярославну” О. К. Толстого, то це цілком самостійний твір,
романтично-сентиментальна балада про вірного рицаря-коханця, в якій уже
нічого не лишилося ні від історичного Гаральда, ні від його скальдичної
поезії. Українською мовою цю пісню переклав Іван Франко під назвою
“Пісня про дівчину з руської країни”. Вперше цей переклад був
опублікований у “Літературно-науковому віснику” (1907, кн. 2, с.
315-317) з приміткою перекладача, стислою біографічною довідкою про
автора пісні і передрукований у 50-томному зібранні творів Франка (737,
XII). Переклад зроблений Франком не з оригіналу, а з німецького
перекладу Р. Абіхта, наведеного як ілюстрація у його розвідці
“Південноруська “Пісня про Ігоря” і її зв’язок з північногерманською
поезією” (769). До речі, в коментарі до перекладу Франка в академічному
50-томному зібранні його творів подається перший рядок названого
німецького перекладу “Am weiten Sizilien Hog vorbei der Kiel”, наведений
Франком, і кваліфікується… як “перший рядок оригіналу” (737, XII, с.
719). Переклад Франка, хоч і зроблений з перекладу-посередника, за
змістом набагато ближчий до оригіналу, ніж названі вище вільні переклади
й переспіви; в цьому можна пересвідчитись, зіставивши його хоча б з
наведеним вище підрядником кількох строф скальда Гаральда. Ближчий він
до оригіналу і в деяких компонентах віршової форми, зокрема в строфіці,
у відносній простоті образності, загалом не властивої поезії скальдів.
Відсутня у Франка й тенденція до романтизації Гаральда, яка так виразно
проявляється у вільних перекладах і переспівах часів преромантизму й
романтизму. У з’язку з цим слід зазначити, що Снорі Стурлусон у своїй
сазі розповідає про цього, за пізнішими уявленнями, “романтичного героя”
з тверезою і діловитою реалістичністю, турбуючись передусім про
достовірність розповіді. Він малює Гаральда як людину мужню, відчайдушне
сміливу, але разом з тим хитру й жорстоку, особливо ж небайдужу до
воєнної здобичі. До речі, навіть скальди, більш схильні відтіняти
“романтичну сторону” історії Гаральда, відзначають його жадібність до
трофеїв. Наприклад, Торарін Скеґґісон каже, що цей “зразковий витязь
набрав повні руки розпеченого червоного вугілля (тобто золота. – Д. Н.)
землі грецької” (607, с. 116-117). А сага з суворою й прямодушною
правдивістю розповідає, що Гаральд відправив у Київ, а звідти на
батьківщину “величезні багатства, рівні яким ледве чи можна побачити, бо
він пограбував ті краї землі, що славились золотом і дорогоцінними
речами” (там само, с. 117). Так здобував Гаральд право на одруження з
дочкою великого князя Ярослава. Втім ці його “подвиги” не виходили за
рамки тогочасних морально-етичних норм панівного класу, вони аж ніяк не
вважалися чимось ганебним або навіть компрометуючим у феодальному
середовищі. В цілому “руські епізоди” історичних саг засновані на
реальних фактах скандинавсько-руських взаємин і з різною мірою
достовірності відбивають реальні події тогочасної історії Русі.

Зовсім іншого змісту “руський відгомін” знаходимо в сагах
легендарно-романтичних, які переповідають -і відповідно перетлумачують –
сюжети героїчного епосу германських народів. Серед них особливо цікава
для нас “Тідрек-сага”, котра являє собою пізню скандинавську обробку
(належить вона до першої половини XIII ст.) германських героїчних
сказань про Дітриха Бернського. Не вдаючись у докладний аналіз цієї саги
(див. 478; 554; 938), вкажемо на найбільш цікаві й характерні прояви
“руського відгомону” в ній. Так, якщо в циклі німецьких епічних поем про
Дітриха Бернського дія локалізується в Італії, а її топографічними
центрами виступають Берн (Верона) і Рабен (Равенна), то в скандинавській
“Тідрек-сазі” вона переноситься в Східну Європу і її центрами стають
Константинополь та Гольмґард, столиця Русі. Як відомо, Гольмгардом
скандинави називали Новгород, але в “Тідрек-сазі” під цією назвою
фігурує столиця Русі, тобтомається на увазі вже Київ (такий перехід назв
та імен -явище досить часте в скандинавських сагах і взагалі в епічній
творчості середньовіччя). Відповідно одним з центральних героїв твору
стає князь Володимир, що його “Тідрек-сага”, це прозове зведення
германських епічних сказань про Дітриха Бернського, включає у складну
генеалогічну систему своїх епічних героїв. Та найцікавіше те, що образ
князя Володимира в “Тідрек-сазі” – це запозичення з давньоруських билин,
один з яскравих проявів тогочасного міжнародного обміну фольклорними
образами і мотивами.

Свідченням билинного походження образу князя Володимира в “Тідрек-сазі”
є також те, що поряд з ним виступає “страшний у битвах Іліас” (Ілля
Муромець), перетворений на молодшого брата князя. Князь Володимир з
даної саги -це монументальний образ сильного володаря, а Русь
характеризується в ній як найбільша держава європейського сходу, у
васальній залежності від якої перебувають сусідні правителі, зокрема й
скандинавські конунги. Зрозуміла річ, на відміну від саґ, про які йшлося
вище. “Тідрек-сага” не має конкретної історичної основи й не відтворює
конкретних подій в історії Русі й скандинавсько-руських взаємин. Вона
цікава для нас по-іншому, насамперед тим, що в ній відбилося узагальнене
сприймання й тлумачення Київської Русі на скандинавській Півночі, її,
так би мовити, довільний узагальнений образ, не позбавлений, звичайно, й
певної історичної основи, певної суми реальних понять і уявлень,
трансформованих за законами середньовічної епічної творчості. Конунґ
Вольдемар і його брат Іліас – не єдиний приклад обміну образами й
сюжетними мотивами в давньоруській і скандинавській народній творчості й
літературі. Внаслідок постійних жвавих контактів між Київською Руссю і
Скандинавією Х-ХІ ст. цей обмін був досить значним і розмаїтим. Уже в
минулому столітті російськими й українськими дослідниками фіксувалася
наявність в давньоруському літописанні оповідань, сюжети яких
перегукуються зі скандинавськими сагами, і ставилося питання про руські
запозичення із скандинавських джерел. Але при цьому, слід сказати, не
ставилося закономірне питання про зворотний зв’язок, про скандинавські
запозичення з давньоруського фольклору.

Переконливим свідченням таких запозичень є, зокрема, шведська балада
“Про викрадення Соломонової дружини”, де розповідається про те, як за
відсутності Соломона “новгородський конунг” викрав його дружину, красуню
Сольфагер, споївши її “забидущим напоєм”; повернувшись додому, Соломон
вирушив на пошуки дружини й відібрав її силою у “новгородського
конунга”. Як показав О. М. Веселовський, не тільки сюжет цієї балади, а
й окремі деталі збігаються з давньоруським сказанням про Василя
Окуневича, яке, очевидно, й послужило джерелом для пізнішої за часом
шведської балади (479). Багато суперечок викликала ісландська “Сага про
Ода Стрела”, сюжет якої збігається з оповіданням про Олега Віщого в
“Повісті временних літ”. У названій сазі йдеться про те, як чаклунка
напророчила Одові Стрелу, що він прийме смерть від свого коня, і той
негайно вбив свого бойового товариша і закопав його в землю. Однак
пророкування віщунки збулося: повернувшись через багато років додому. Од
Стрел помер від укусу змії, яка виповзла з черепа його коня. Збіжність
сюжетів тут цілком очевидна, і питання полягає в тому, який із цих
творів, ісландська сага чи давньоруське літописне оповідання, є
першоджерелом, а який наслідуванням. О. І. Лященко у спеціальній студії
доводив скандинавське походження цього легендарного сюжету і на доказ
цього навіть пробував найменування Олег Віщий вивести з ісландської мови
(610). Протилежний погляд висловив інший дослідник, К. Тіандер,
висуваючи як аргумент більшу сюжетну завершеність і цілісність
літописного оповідання про Олега Віщого (716, с. 235-245). Розвідку на
цю тему написав також І. Франко, схиляючись у ній до версії, що
першоджерелом сюжету є давньоруське літописне оповідання (738). Цікавий
відгомін Київської Русі знаходимо і в німецьких епічних поемах XII-XIV
ст., і у французькому епосі та рицарському романі. Так, русичі (Riuzen)
згадуються, поряд з греками й “дикими печенігами”, серед воїнства Етцеля
у славнозвісній “Пісні про Нібелунгів”, перлині німецького героїчного
епосу; згадується тут і “Київська земля” (“Lant zu Kiewen”). Згадки про
Русь зустрічаються і в сюжетно близькій до “Пісні про Нібелунгів” поемі
“Сад троянд”; зокрема, в деяких редакціях цієї поеми серед уславлених
витязів, які прибули до Вормса на влаштований Крімгільдою рицарський
турнір, виступають “Гартніт і Ґартунґ із Русі”. Та найзначніший відгомін
Київської Русі маємо в німецьких епічних поемах “ломбардського циклу”,
що виникли на основі давньогерманських сказань про Дітриха Бернського. І
що найважливіше зазначити, в цих поемах теж знаходимо відгомони руського
героїчного епосу (див. 554; 794; 855). Так, у поемі “Ортніт”, складеній
у південній Німеччині в першій половині XIII ст., активну роль відіграє
Ілля з Русі (Ilias von Riuzen), дядько і найближчий помічник головного
героя, ім’ям якого названа поема. У більш ранньому нижньонімецькому
варіанті, про який можна судити за “Тідрек-сагою”, героя звали Гартнід
із Гольмгарда (тобто Новгорода), і дія поеми частково відбувалася на
Русі (545, І, с. 122). У південнонімецькому “Ортніті” головний герой
-уже лангобардський король, володар Північної Італії; туди ж і на
Близький Схід змістилася дія поеми, але дядько героя зберіг ім’я Іллі
Руського і свої основні сюжетні функції (він допомагає Ортніту здобути
жінку-красуню, дочку східного царя-язичника Махороля). Під час східного
походу він надає Ортніту неоціненну допомогу, до нього переходить
вирішальна роль у війні з “поганами”. Невідомий автор “малює його
богатирем, сміливим, наполегливим, могутнім. Він несе перед військом
чорний стяг, на якому зображений золотий лев. У битвах він нестримний,
могутньою рукою побиває він ворогів. Несамовито помщається він поганам
за загибель своєї дружини. Увірвавшись у поганський храм, він хапає
ідолів і розбиває їх об стіни. Коли ж християнське воїнство здобуває
перемогу, він разом з карликом Альберіхом хрестить поганську царівну”
(там само, с. 122-123). З “Ортнітом” певною мірою пов’язана поема
“Вольфдітрих”, хоч вона й не належить до “ломбардського циклу” німецьких
епічних поем, сходячи до меровінґського циклу сказань. Її головний герой
Вольфдітрих – син константинопольського короля, і її дія віднесена до
Греції. Але в пізніх варіантах цієї поеми дія одного з центральних
епізодів відбувається на Русі, а серед персонажів зустрічаємо
“маркграфиню Галицьку”, котра стає хресною матір’ю головного героя, коли
йому вдруге довелося хреститися після врятування з вовчої ями. Ці списки
“Вольфдітриха” відносяться до XIII-XIV ст., коли Галицьке-Волинське
князівство стало добре знаним у Європі, і цим, очевидно, пояснюється
поява “маркграфині Галицької” серед персонажів даної поеми. Слід також
сказати, що згадки про Русь і русичів часом з’являються в поезіях
німецьких міннезінгерів XII-XIV ст. – Вальтера фон дер Фогельвайде,
Гартмана фон Aye, Ульріха фон Ліхтенштайна, Освальда фон Волькенш-тайна
та інших (855). Відгомін Київської Русі і русичів звучить також у
французькому героїчному епосі та рицарському романі XI-XIV ст. Слід
сказати, що твори обох цих жанрів наповнені згадками про чужі країни й
народи – реально існуючі, історичні, а то й легендарні, вигадані. Серед
них знаходимо чимало згадок про слов’янські країни й народи – про
полабських слов’ян, про Чехію, Польщу, Болгарію та інші. Але цікаво, що
найбільше згадок маємо саме про найвіддаленішу від Франції слов’янську
країну – про Київську Русь, і це є цінним свідченням її високого
авторитету і важливої ролі в тогочасній Європі.

За підрахунками Е. Ланглуа, Русь згадується у 28 французьких chansons de
geste, всього близько 70 разів, у тому числі кілька разів у різних
списках уславленої “Пісні про Роланда” (864, с. 576-577). Невідомі
автори епічних поем і рицарських романів говорили пр Русь: “Roussie la
large”, “Roussie la grante” (“Русь широка”, “Русь велика”), славили її
військову силу і “великі товари” – “руські плащі”, “добрі кольчуги”,
“найкраще руське золото”, хутра , коней і т. д. Так, про руське хутро і
коней йдеться в поемі “Доон де Майанс”, про руські обладунки, срібло й
золото – в поемі “Рено де Монтобан”. Та найцікавіший у цьому плані роман
“Бев де Гастон”, герой якого провадить бесіду з купцями, які побували на
Русі. Як слушно зазначив П. Мортьє, посиленню руських відгомонів у
французькому героїчному епосі та рицарському романі особливо сприяв шлюб
Генріха І з Анною Ярославною, котра прибула у Францію зі своїм руським
оточенням і до кінця життя не забувала рідної мови й культури (898, с.
103-104). Династичні зв’язки приводили й до того, що французи
відвідували Русь, як, приміром, Бенжамен де Тудель, який приїздив до
Києва сватати дочку Ярослава за Генріха І. В найзагальнішій формі
французький епос відбивав становище в Східній Європі, зокрема натиск
печенігів, про яких не без побоювання згадується і в “Пісні про
Роланда”; печеніги взагалі викликали значне занепокоєння в Європі, і, як
доводять деякі дослідники, саме проти них спочатку готувався перший
хрестовий похід (див. 527, с. 98). Як відомо, в тогочасній Європі
Київська Русь мала високу військову репутацію, і вона відбилася у
французькому епосі в образі богатиря велетенського зросту заввишки
чотирнадцять футів, з розкішною гривою русявого волосся і лицем у
бойових карбах (527, с. 113-114; 879, с. 86-87). Зокрема, такий образ
руського богатиря змальовано в поемі “Saisnes”. А в поемі “Thebes”
говориться, що руський князь (dus de Roussie) може змагатися з
найпотужнішими володарями. Цікаво також відзначити, що в “Пісні про
Роланда” тіла полеглих Роланда, Олів’є і Тюрпена за наказом Карла
Великого покривають “галицьким плащем”, тобто парадним корзном, яким, за
свідченням літопису, укривали полеглих руських князів і богатирів. Як
відомо, західні епічні поеми і частина caг XI-XIV ст. були пізніми
літературними обробками народних епічних мотивів і сказань більш
раннього часу, обробками, які стихійно вбирали зміст тієї історичної
епохи, коли вони створювалися невідомими авторами, в тому числі й
відомості, реальні й легендарні, про Київську Русь, які ширилися по
континенту. І важливо підкреслити, що в цілому Русь сприймалася
західними ерудитами й поетами не як туманно-фантастичний край чудес на
зразок “Індії” середньовічних романів, а на реалістичний кшталт, як
добре знана географічна реальність, як сильна держава з безпосереднім
впливом на політичне життя Європи. Правда, в “руських епізодах”
тогочасних західних поем і романів є виразний фантастичний елемент, але
це вже явище, зумовлене передусім художньою природою цих середньовічних
жанрів, котрі в такому ж плані відтворювали й власну національну
дійсність. Природно, що фантастичний елемент посилювався у змалюванні
віддаленої країни, але принципово важливим є те, що це змалювання
ґрунтувалося, зрештою, на певних географічних та історичних знаннях, на
реальних контактах Київської Русі й Західної Європи. Як зазначалося,
Київська Русь і Західна Європа належали до різних культурно-історичних
спільностей, у їхніх літературах склалися різні художні системи. Але
водночас у глибинній основі літературного розвитку середньовічної Європи
діяли й спільні чинники, котрі зближували ці спільності, ці системи.
Такими чинниками були: фольклор новоєвропейських народів – слов’янських,
германських і романських, якому притаманна типологічна близькість;
християнство; антична культурна та літературна спадщина. Фольклорові
належала велика роль не тільки в розвитку середньовічних літератур, а й
у тогочасних літературних спілкуваннях. Сучасна наука вказує на
близькість народної епічної творчості Русі та всього слов’янського світу
до народної епічної творчості Західної Європи, на спорідненість цих
народнопоетичних структур. Завдяки цьому мотиви й образи руського епосу
приходили в Західну Європу, а епічна поезія Русі зазнавала впливу
скандинавських саґ, німецького героїчного епосу тощо. За слушним
узагальненням австрійського вченого-славіста Й. Матля, у сфері епічної
поезії Європа раннього середньовіччя “від Іспанії до Русі і від
Скандинавії до Балкан не була розрізнена, а являла собою єдність” (889,
с. 34-35). Спільною закономірністю літературного розвитку європейського
Середньовіччя було й те, що як на Заході, так і на Сході важливу роль у
ньому відігравала антична спадщина. Тут різниця полягала в тому, що
Русі, тісно пов’язаній з Візантією, близький був її “грецький варіант”,
а Західній Європі – “латинський”. За словами того ж Матля, “культурна
верхівка київського суспільства, очевидно, була набагато краще
ознайомлена з класичною грецькою культурою, ніж цього хотілося б деяким
історикам. Можна було б вказати на безпосередній вплив Гомера на
давньоруську літературу, зокрема на “Слово о полку Ігоревім”, а з
другого боку – на безпосередні латинські джерела давньоруської
літератури. Давня Київська Русь, безперечно, перебувала в потоці
всеєвропейського культурного життя” (там само,с.56). Під “деякими
істориками” австрійський славіст має на увазі західних учених, які
виводять давню Русь за межі європейського культурно-історичного регіону,
оголошуючи, зокрема, її культуру специфічним “євразійським утворенням”.
Спростовуючи ці твердження, радянські дослідники наголошували, за
терміном Д. С. Лихачова, на “євро-пеїзмі” давньоруської культури й
літератури, що був “дуже високий вже при самому її зародженні” (600, с.
9). Це питання має принципове значення ще й тому, що йдеться про
вихідний пункт і початковий етап багатовікового культурного й
літературного спілкування Західної Європи і східноєвропейського світу.
Наведені вище факти, за всієї їхньої неповноти й вибірковості, з усією
очевидністю засвідчують, що в ХІ-ХШ ст. визначився й досить інтенсивно
йшов процес економічного, політичного та культурного спілкування
Київської Русі й Західної Європи і ширше – процес формування спільної
європейської культури, яка відштовхувалася від спільної античної,
греко-римської основи. Як зазначалося, на зорі нової (післяантичної)
європейської культури склалися два її потужні вогнища –
греко-слов’янське на Сході й латино-германське на Заході, розвиток яких
відбувався на основі спільних глибинних закономірностей, що аж ніяк не
виключало істотних регіональних і національних відмінностей у кожному із
них. Важливо при цьому підкреслити, що культурні зв’язки Київської Русі
й Західної Європи були зв’язками, сказати б, рівноправних і рівносильних
партнерів, без визначальної переваги одного над одним. Як наголошував
акад. В. Ф. Шишмарьов у доповіді “О. М. Веселовський і
слов’янознавство”, підготовленій для III Міжнародного з’їзду славістів у
Белграді (не відбувся 1939 року в зв’язку із початком другої світової
війни), цей видатний російський вчений довів своїми численними працями,
що Візантія була найважливішим світовим вузлом літературних шляхів
Середньовіччя, які тягнулися від неї і до східних, і до західних
європейських народів; звідси випливало, що “східноєвропейські культури –
слов’янські й мол-до-волоська – сестри західноєвропейських культур, а не
дочки їх”, причому “більша близькість до світового культурного центру і
до спільного джерела культурних впливів (тобто до Візантії) народів
Східної Європи, ніж західноєвропейських народів, була, очевидно,
головною причиною того, що культура Київської Русі […] стояла в деяких
відношеннях вище від окремих культур тогочасної Західної Європи” (689.
с. 203-204). Але історія Європи і європейської культури склалася так, що
в XUI-XV ст. її східне, греко-слов’янське вогнище зазнало жорстокого
руйнування татаро-монгольськими й турецькими ордами. Остання і
найпотужніша хвиля міграції кочових народів Азії затопила Східну й
Південно-Східну Європу і надовго вибила греко-слов’янський світ з орбіти
й ритму загального європейського розвитку. Першою жертвою спустошливої
навали стала в середині XIII ст. Русь, яка, розкриваючи свої великі
потенційні можливості, перетворювалася на центр цивілізації всього
європейського Сходу. “Татаро-монгольська навала, – писав Д. С. Лихачов,
– не “завершила собою природний процес поступового занепаду”, навпаки,
вона зовнішньою силою, штучно, катастрофічне загальмувала інтенсивний
розвиток давньоруської культури. Саме тому татаро-монгольська навала
була сприйнята на Русі як космічна катастрофа, як вторгнення потойбічних
сил, як щось небачене й незрозуміле” (599,с.66). В такому ж плані
татаро-монгольська навала була сприйнята і в Західній Європі. Вісті про
страшний розгром Русі та інших країн Східної Європи й Передньої Азії
чорною хвилею котилися по континенту, всюди викликаючи містичний жах:
удар був настільки несподіваний і масштабний, що вся Європа прийняла
татар за надлюдську силу, за здійснення апокаліптичних пророцтв, а
розгром Русі, Угорщини, Польщі був розцінений як початок “Страшного
суду”. Цими настроями пройнята “Велика Англійська хроніка” Матвія
Паризького, де багато уваги приділено татаро-монгольській навалі
(відповідні фрагменти з неї див. 64, с. 107-171), а також багато інших
західних пам’яток того часу. “Це нелюдське і люте плем’я, – писав Матвій
Паризький, – що не знає законів, варварське й невтримне, котре
називається татарами, піддаючи безумній навалі й жахливому спустошенню
північні землі християн, ввергло весь християнський світ у непомірний
страх і трепет” (там само, с. 114). Маестро Руджеро ді Пілья, який на
власні очі побачив татарську навалу в Угорщині, порівнював її з “кінцем
світу” (932, с. 43). Коли татари, розгромивши Польщу, вийшли весною 1241
року на Одер, один з німців-сучасників записав: “Настав кінець
Німеччині” (“Fines Theu-tonias attigerint” – там само, с. 31). “Усьому
християнському світові загрожує знищення”, – заявляв германський
імператор Фрідріх П у своєму зверненні до монархів Західної Європи, де
він закликав їх об’єднатися й дати відсіч татарам. Говорить він у цьому
зверненні про трагічну долю Русі та її столиці Києва: “Від раптової
навали й під натиском цього варварського народу, який звалюється, ніби
гнів Божий і блискавка, впало найбільше місто цього королівства Клева
(Київ. – Д. Н.), і все це уславлене королівство після того, як жителі
його були знищені, було вщент зруйноване” (64, с. 117). Очевидно, звідси
йде в німецькій мові слово Tatarenbericht (жахлива вість, страхіття),
яке нині вживається іронічно, а раніше мало серйозний зміст. У кількох
тогочасних західних хроніках і найповніше -у згадуваній хроніці Матвія
Паризького була зафіксована розповідь про татар і розгром Русі “руського
архієпископа” Петра, який виступив на Ліонському соборі 1245 року.
(Особистість “архієпископа Петра” досить загадкова, про неї в науковій
літературі висловлювалися різні думки. В сучасній науці найбільш
вірогідною вважається думка С. Томашівського, за якою архієпископ Петро
– це ігумен монастиря Спаса на Берестові в Києві Петро Акерович, про
якого згадують давньоруські літописи (723, с.281; див. також 64, с.
181-184). Під враженням жахливих звісток із Русі на Заході тоді
говорили, що від видовища страхіть, які там розігралися, міг би
заплакати антихрист. Із західних історико-літературних пам’яток, у яких
відбито трагедію Русі, слід відзначити “Історію монголів” Д. Плано
Карпіні. її автор, італійський ченець-францісканець, у 1245 році
проїздив через Південну Русь, прямуючи за дорученням Ліонського собору в
степи Монголії, до ставки великого хана. В Києві Плано Карпіні побував
через п’ять років після його розгрому ханом Батиєм, і ось що він
розповідає як очевидець: “Перемігши країну турків, вони (монголи. – Д.
Н.) пішли проти Русії і вчинили жахливі вбивства в землі Русії,
зруйнували міста та фортеці і повбивали людей, обложили Київ, який був
столицею Русії, і після довгої облоги взяли його і вбили жителів цього
міста; тому, коли ми їхали через цю землю, ми бачили незліченні голови й
кістки мертвих людей, що лежали в полі; це місто було великим і дуже
багатолюдним, а тепер воно зведене майже нанівець і ледве чи є тепер там
двісті будинків, а людей тих вони тримають в найтяжчому рабстві”
(51,с.25). Крім цього опису сплюндрованого Києва в книзі Плано Карпіні є
ще ряд цікавих відомостей про долю Русі одразу після татаро-монгольської
навали. Посилаючись на розповіді “руських кліриків при дворі” (тобто при
ставці хана. -Д. //.), повідомляє він про звірства татарських баскаків
на Русі і про варварські вбивства руських князів у Орді. Йдеться в книзі
й про переговори, які він за дорученням папи шокентія IV вів з
галицько-волинськими князями Васильком і Данилом; папська курія
прагнула, скориставшись із тяжкого становища Галицько-волинського
князівства, домогтися його навернення до католицької церкви (див. 509;
661). Значний інтерес становлять також свідчення Плано Карпіні про часті
наскоки литовців на зруйновану татарами й знекровлену Русь: “Ми постійно
їхали (до Києва. – Д. Н.) у смертельній небезпеці через литовців, які
таємно й часто, наскільки можуть, роблять наскоки на землю Русію, і
особливо в тих місцях, які ми повинні були проїздити; оскільки ж більша
частина людей Русії була перебита татарами або відведена в полон, то
вони не можуть дати їм (татарам. -Д. Н.) належної відсічі” (51, с. 45).
Просте й переконливе пояснення причин порівняно легкого завоювання
литовцями руських князівств! Опис Плано Карпіні справив гнітюче враження
на Західну Європу, все ще охоплену страхом перед загадковими й грізними
татарськими ордами. Він швидко поширився по всьому Заходу, з нього, за
свідченням автора, знімали копії ще до того, як він побував у руках папи
Інокентія IX і дістав його схвалення; пізніше твір Плано Карпіні багато
разів виходив латинською і живими європейськими мовами. Для сучасників
вміщений в ньому опис розгрому й руйнування Русі, за висловом
французького літературознавця А. Мансюї, “прозвучав на Заході, немов
Dies irae на похоронах цілого народу” (886, с. 4-5). Спустошена й
поневолена татарами, а далі захоплена Литвою й Польщею, Русь у ХШ-ХГ/
ст. зникла з системи європейських держав і поступово для Заходу ніби
розчинилась у величезній Татарії. Зрозуміло, що пригасла вона і як одне
з найзначніших вогнищ постантичної європейської культури, і в ближчі
століття не могла відігравати значної ролі в її поступі. “Саме в цей
злощасний період, – небезпідставно писав Герцен, – що продовжувався
близько двох століть, Росія і дозволила Європі перегнати себе” (28, VII,
с. 159). Точніше тут було б говорити не тільки про Росію, а й про весь
східнослов’янський світ. Ще раніше Гердер, наголошуючи на величезній
ролі слов’ян на зорі нової європейської цивілізації, зазначав, що
пізніше відставання розвитку їхньої культури зумовлене надто тяжким
поворотом їхньої історії: розселені на східних рубежах Європи, вони
прийняли на себе останній і найпотужніший удар кочових орд Азії і
зазнали тяжкого руйнування і тривалого поневолення (27). Необхідно брати
до уваги й те, що в XIV-XV ст. зазнали розгрому й поневолення турками
інші країни греко-слов’янської культурної спільності. В XIV ст. були
завойовані Сербія та Болгарія, а Візантія переживала затяжну агонію, яка
завершилася 1453 p. падінням Константинополя, з яким нерозривно
пов’язаний кінець Середньовіччя. Сталося так, що на сході Європи він
збігся з розгромом та поневоленням країн греко-слов’янської культурної
спільності й руйнуванням їхньої культури. Монголо-татарська навала і
наступне “татарське іго” завдали тяжкого удару по розвиткові культурних
і літературних зв’язків Західної Європи зі східнослов’янським світом.
Ізоляція цього світу в Європі поглиблювалася віросповідальним розколом,
поділом християнської церкви на католицьку й православну, що стався в
середині XI ст. й посилювався в наступні віки. Слід тут сказати й про
позицію католицької церкви на чолі з папським Римом, які виводили
“східних схизматиків” за межі європейсько-християнського світу й
підтримували експансію в їхні межі, розглядаючи її як засіб подолання
схизми. Однак необхідно внести істотні корективи в уявлення про
культурні зв’язки “латинської Європи” і східнослов’янського світу в
XIV-XV ст., які панували в російській науці попереднього століття й були
успадковані радянською наукою, в тому числі й українською. За цими
уявленнями, названі зв’язки були нібито повністю обірвані
монголо-татарською навалою і почали відновлюватися лише під кінець XV
ст. Але ж не можна і в даному аспекті розглядати тогочасний
східнослов’янський світ (“Русь”) як цілість або ж приймати Московську
державу за його повноправного репрезентанта. Насправді
східнослов’янського світу як цілості в післямонгольський період не
існувало; його південно-західні й західні землі, Україна й Білорусь,
перебували в іншому становищі, ніж землі північно-східні, де складалася
Московська (Російська) держава, і їхній розвиток відбувався в іншому
напрямі. Якщо останні були надовго підкорені татарами й зазнавали
“татарського іга”, з яким остаточно було покінчено лише в останній
третині XV ст., то українські й білоруські землі в другій половині XIII
– на початку XIV ст. були приєднані до Великого князівства Литовського і
фактично не знали згаданого “іга”. На західноукраїнських землях існувало
незалежне Галицьке-Волинське князівство, яке зникло тільки в середині
XIV ст. й було розподілене між Польським королівством і Великим
князівством Литовським. В аспекті нашої тематики важливо зазначити, що
обидва ці державні утворення належали до системи європейських держав і
підтримували з ними різнобічні зв’язки, що відкривало й певні можливості
для становлення та розвитку культурних відносин українських і
білоруських земель з “латинською Європою”. Не входячи в докладне
висвітлення цих відносин, належним чином ще не вивчених, вкажемо на
окремі характерні їхні сторони і прояви. Так, із середини XIV ст. в
містах Галичини, а згодом і інших українських земель, вводиться
магдебурзьке право, тобто починається засвоєння західноєвропейської
правової культури. Цікаво зазначити, що місту Саноку це право було
дароване ще галицькими князями 1339 року, тобто ще до захоплення
Галичини Польським королівством (663, III, ч. 2, с. 108-109). У 1356
році його домігся Львів, далі – Перемишль, Дрогобич, Теребовля, Холм та
інші міста Галичини, в XV ст. воно починає поширюватись в містах Волині,
Поділля й інших українських земель, що входили до Великого князівства
Литовського. Слід вказати й на те, що XIV і перша половина XV ст. -час
майже неподільного панування на Чорному морі ґенуезців і венеціанців,
які тоді відігравали величезну роль у торгівлі між Заходом та Сходом, і
таким чином українські землі опиняються в зоні активної торговельної
діяльності італійських міст-республік (932, с. 285-288). Зі своїх
колоній на північних берегах Чорного й Азовського морів (Кафа, Тана та
інші) італійські купці прокладають торговельні шляхи і до Москви, і до
Києва, Вільна та Львова, де в XV ст. з’являються їхні факторії; все це
створювало ґрунт і для розвитку італійсько-українських культурних
зв’язків. У цьому ряду чинників слід згадати й поширення на українських
землях латинської мови, яка була мовою міжнаціонального спілкування в
католицьких країнах середньовічної Європи. Цей процес бере початок ще в
Галицько-волинському князівстві, яке підтримувало активні політичні
зносини з сусідніми й близькими “латинськими країнами” – з Польщею,
Угорщиною, Чехією, Німеччиною, з Тевтонським орденом, – і це породжувало
необхідність знання латини, яка в католицькій Європі була не тільки
мовою церкви й культури, а й мовою дипломатії (див. 663, III, ч. 2;
827). Ще більшого поширення латинська мова набула в Галичині після її
приєднання до Польського королівства, де латина в XIV-XV ст. залишалася
і мовою писемності, і мовою адміністрації. Щодо Великого князівства
Литовського, то тут у цей період домінуючою залишалася
православно-руська культура, й істотного проникнення латинської мови,
західних культурних впливів, принаймні на українських і білоруських
землях, ще не помічається. З XIV ст. бере початок і така форма
українсько-європейських культурних контактів, як навчання
студентів-українців у західноєвропейських університетах. Так, у списках
найдавнішого в Європі Болонського університету імена студентів
українського (“рутенського”) походження зустрічаються, починаючи з
другої половини XIV ст. (491, с. 212-213). Приблизно в цей же час
студенти-українці з’являються і в другому з найдавніших європейських
університетів – Паризькому (Сорбонні). На одному з документів цього
університету, датованому 1353 роком, стоїть підпис “магістр Петро
Кордован і його товариш з Рутенії”; у списках Сорбонни за 1369 рік
значиться якийсь “Іван з Рутенії” (Johannes de Ruthenia), а під кінець
XIV ст. документи фіксують, що тут навчався “Герман Вілевич, ліценціат
мов і бакалавр рутенської нації з Києва” (Germane Vilewicz licent in Ig.
et bac. indecs nations Ruthena de Kiowiae) (651, с. 156). У західних
університетах того часу студенти ділилися на земляцтва; коли ж
представників якоїсь ; народності було небагато, вони приєднувалися до
земляцтв “по сусідству”; тому в Сорбонні XIV-XV ст. українці разом з
поляками, чехами і скандинавами належали до німецького земляцтва. Так, в
його списку за 1419 рік зазначений “Самійло Лінкевич рутенської нації”
(там само). В італійських університетах XV ст., зокрема в Болонському й
Падуанському, виникли польські земляцтва, до яких входили також
українці, білоруси й литовці (782; 875; 958). Природно, що в той час
українців найбільше було у слов’янських університетах – Празькому й
Краківському. 1379р. королева Ядвіга, дружина Ягайла, заснувала при
Кардовому університеті в Празі бурсу (інтернат) для вихідців з Великого
князівства Литовського, а це свідчить про те, що там було вже чимало
молодих українців, білорусів і литовців (846, II, с. 41). Там вони
вступали в тісні контакти і з західнослов’янськими, і з
західноєвропейськими студентами: адже ще засновником Карлів університет
призначався не тільки для Чехії, а й “для Баварії, Саксонії й Польщі”, і
в ньому постійно навчалося багато вихідців з німецьких земель, а також і
з інших західноєвропейських країн. На початку XV ст. (1409 p.)
аналогічна бурса “для бідних студентів з Литви й Русі” була відкрита й
при Краківському університеті. Річ відома, в західних університетах XIV,
а також і XV ст. (крім італійських) українські студенти засвоювали ще
середньовічну “латинську вченість”, у якій, щоправда, вже давали себе
знати передренесансні віяння. Але в даному випадку важливо підкреслити
інше: наведені факти засвідчують, що в Україні та Білорусії традиція
навчання молоді в європейських університетах почала складатися ще в
пізньому Середньовіччі, набувши значного розвитку в добу Відродження,
про що буде мова далі. В другій половині ХШ і в XIV ст. увага народів
Заходу була прикута на сході Європи передусім до грізних і таємничих
татарських орд; однак це не означає, що Русь як етнічна й історична
реальність повністю зникла з поля зору західноєвропейських учених,
мандрівників і поетів, ніби поглинута “татарською пітьмою”. Так, в
“Описі світу” Марко Поло, де цей уславлений венеційський мандрівник
розповідає про свою тривалу подорож на Далекий Схід і про службу у
великого хана Хубілая (1271-1295), одне з чільних місць відведено
“Татарії”, але знаходимо в ній також розділ про “дуже велику північну
країну Русію” (352, c. 361-364). Маршрут подорожі Марко Поло, як і
зворотний шлях, пролягли далеко від Русі (через Константинополь,
Закавказзя, Іран), але він вважав за необхідне хоча б стисло описати й
цю країну, що вже само по собі є симптоматичним. На відміну від сучасної
їй “Великої праці” Роджера Бекона, “Опис світу” Марко Поло аж ніяк не
був плодом книжної ерудиції, це книга практика-мандрівника, купця,
дипломата, чиновника великого хана, в ній зафіксовано величезний
фактичний матеріал, здобутий невтомним автором, відбито його надзвичайно
багатий життєвий досвід. Її зміст становить те, що автор побачив,
пережив, був учасником чи очевидцем, а також те, про що він почув, про
що дізнався під час мандрів і вважав за достовірну інформацію
(фантастичних домислів про далекі краї, які так полюбляло Середньовіччя,
у практика Марко Поло навдивовижу мало). Опис Русі в книзі Поло
заснований на такій інформації, оскільки в цій “великій північній
країні” він не побував і лише зустрічався з русичами в Золотій Орді та
інших “монгольських імперіях” спадкоємців Чінгісхана. “Русія, – пише
Марко Поло, – є дуже велика північна країна. Її жителі християни й
дотримуються грецького обряду. Вони мають кількох королів і власну мову.
Це люди погано виховані. Але вони дуже вродливі, як чоловіки, так і
жінки, ставні й високі, з волоссям білявим і довгим. При вході до країни
там є багато укріплень. Нікому данини вони не платять, тільки частина їх
складає данину правителю Заходу, з яким вони мають зі сходу спільну
границю; він є татарином і зветься Токтай. Йому й сплачують данину, але
невелику. То не є край торгівлі. Треба знати, скільки вони мають
дорогого хутра великої вартості; дуже багато там соболів, і горностаїв,
і білок, і ласок, і лисиць там достатньо. Дуже багато також воску. І ще
скажу, що є там численні срібні копальні, звідки видобувають багато
срібла” (там само, c. 361). Цікаво зазначити, що в цій пам’ятці
італійського автора зафіксована інформація про Русь, зібрана переважно
на Сході, та й дивиться він на неї скоріше зі східного боку. Так, хан
Золотої Орди названий у нього “правителем Заходу”, згадується “багато
укріплень… при вході до країни”, – це, безперечно, ті оборонні споруди
з боку степу, з південно-східної сторони, які зводилися великими князями
Київської Русі. Феодальна роздробленість Русі на окремі князівства
відбилася у згадці Марко Поло про те, що русичі “мають кількох королів”.
Не позбавлене інтересу і його твердження, що не вся Русь, а лише східна
її частина сплачує данину ханові Золотої Орди. “Опис світу” Марко Поло є
багатющим і цінним джерелом достовірних відомостей – географічних,
етнографічних, історичних та інших. Але побудована книга як жива
розповідь “бувалої людини” про її незвичайні мандри та пригоди і може
розглядатися також як своєрідна пам’ятка тогочасної прози не лише за
формою, а й значною мірою за змістом. Велике місце посідають у ній прямі
“замальовки з натури”, автор переповідає також багато життєвих історій,
пережитих ним самим або ж почутих. Словом, немало в його книзі епізодів
новелістичного або ж анекдотичного характеру. Один з них наводиться і в
ССХХ розділі книги, тобто в розділі про Русію. Повідомляючи про жорстокі
морози в цій країні зимової пори, Марко Поло тут-таки розповідає сюжет
явно анекдотичного характеру про чоловіка й жінку, які досить-таки
незвичайним чином примерзли до льоду (там само, c. 363-364). Це сюжет
побутово-комічного змісту, – цей тип широко представлений в італійському
збірнику “Новелліно” чи французьких фабліо, але разом з тим відбилися в
ньому перебільшені уявлення про суворий клімат “північної країни Русії”.
На зв’язок книги Марко Поло з тогочасним письменством вказує і цікава
історія її створення. Постала книга після повернення автора на
батьківщину, в 1298 p., у незвичайній обстановці. В той час Поло був у
генуезькому полоні, що його він ділив із пізанцем Рустицієм, досить
помітною постаттю в тогочасній західноєвропейській літературі, що
розвивалася на старофранцузькій мові. Рустицій був автором переробок
рицарських романів, так званих “романів круглого столу”; до нашого часу
дійшли в рукописах і друках XVI ст. такі його переробки: “Роман про
Трістана”, “Прон де Куртуа” і “Меліадюс де Леоннуа”. Як вважає більшість
сучасних дослідників, “Марко Поло диктував Рустицію свої розповіді на
венеційському діалекті, в спосіб безпосередній і простий, як
розповідають у колі близьких приятелів, Рустицій же записував їх
французькою мовою” (352, с. 22). Працювали вони з великим поспіхом, що
позначилося й на мові, яка рясніє італійськими формами та зворотами, і
на правописі назв та власних імен, де багато різнобою, і на стилі, дуже
нерівному, місцями недбалому. Інший зміст і характер мала ще одна
видатна західна пам’ятка ХШ ст., в якій йдеться й про Русь, “Велика
праця” англійського мислителя і вченого Роджера Бекона, який одним з
найперших виступив проти церковно-схоластичних догм і прокладав шлях для
науково-експериментального пізнання світу. В четвертій частині його
енциклопедичної “Великої праці”, присвяченої “землезнавству”, тобто
географії, наведено й загальний географічний опис Русі. Слід сказати, що
і в цій галузі Роджер Бекон дотримувався своєї “експериментальної
методології”, сміливо вводячи у “Велику працю” й узагальнюючи конкретні
знання, добуті сучасниками, арабами й європейцями, і надаючи їм більшої
ваги, аніж свідченням античних авторитетів. Зокрема, ним були
використані описи мандрів до Монголії Плано Карпіні й Рубрука, що
незадовго перед тим з’явилися в рукописних списках. “Велика праця”
Роджера Бекона створювалася в 60-х pp. XIII ст., тобто в період, коли
Європа перебувала під величезним враженням татаро-монгольських
завоювань, і природно, що Татарії” в ній відведено велике місце. Проте
Роджер Бекон не розчиняє Русь у Татарії” і описує її в тих межах, які
визначилися перед навалою. Для нього це крайня східна країна Європи, що
простяглася до Танаїсу (Дону), ріки, що її середньовічна Європа вважала
кордоном з Азією: “З півночі вона (Куманія, тобто половецька земля. – Д.
Н.) межує з великою Руссю (епітет “великий” тут вжито як визначення
обсягу Русі. – Д. Н.), котра теж доходить до Танаїсу” (цитую за
французьким перекладом у збірнику Бержерона – 142, с. 60). За браком
місця я не буду наводити всього беконівського опису Русі, який потребує
численних коментарів, і вкажу лише на його судження про релігію і мову
русичів. “Рутенці – християни і схизматики, – пише Р. Бекон, – бо
дотримуються обряду греків; але в богослужінні вони користуються зовсім
не їх (греків. -Д. Н.) мовою, а слов’янською (Sclavoniens), котра є
мовою, якою користується багато народів. Русичі, поляки і чехи не
вживають ніякої іншої мови, крім цієї (там само, с. 9). Наведений уривок
особливо цікавий тим, що в ньому відбилося усвідомлення належності Русі
до групи слов’янських народів, притаманне великому англійському вченому
XIII ст. Ще виразніше проявляється воно в анонімному “Описі Східної
Європи” (1308р.), створеному, як гадають дослідники, французом чи
італійцем, що мав стосунок до тогочасних балканських справ (120). Разом
з тим у цій пам’ятці не менш виразно проявляється й ворожість до
“схизматичних слов’янських народів”, що її італійський вчений-славіст А.
Кроніа слушно пов’язує з атмосферою агресивного інтересу до
православного Сходу, яка запанувала на католицькому Заході в часи папи
Боніфація VIII (804, с. 46^t7). Характерно також, що невідомий автор
пам’ятки, називаючи Русь “величезною землею”, практично ототожнює її з
Галицько-Волинським князівством; як відомо, в ХІІ-ХШ ст. його володіння
сягали Дунаю, і воно відігравало важливу роль у політичному житті
Південно-Східної Європи. “Окрім цієї імперії (Константинопольської,
власне. Латинської, створеної хрестоносцями. – Д. Н.), -пише невідомий
автор, – є ще величезна країна, яка називається Руссю (Ruthenia) і яка
теж, подібно до Болгарії, прилягає з півночі до Греції, але лежить вона
вище від Болгарії. Ця країна має ті ж умови, що й Болгарія, і зрошується
тими ж ріками (очевидно, мається на увазі Дунай. -Д. Н.), але замість
царя має на чолі князя, найбільшого з мужів. Тепер там править князь
Лев, дочку якого взяв за жінку Карл, король Угорщини. Колись ця земля
була під владою імперії (?), потім Угорщини, а тепер вона сплачує данину
татарам, так само як і Болгарія (?). Всі ці народи, зрадливі схизматики,
мову мають ту ж саму. Оскільки ж русичі (Rutheni), болгари, серби
(Rasenses), словенці (Slavi), чехи (Bohemii), поляки і прусси всі
розмовляють одною мовою, то з цього випливає, що слов’янська мова
(linguam sclavoniam) є найбільша й найпоширеніша мова світу” (120,
с.40-41). Як бачимо, невідомий автор пам’ятки був вражений поширеністю
“слов’янської мови”, що її він вважав спільною для всіх слов’янських
народів, а тому й “найбільшою” серед живих мов Європи. До речі, ця думка
про спільність мови всіх слов’ян стала домінуючою в середньовічній
Західній Європі і, як побачимо далі, перейшла також до деяких
ренесансних пам’яток. Слід гадати, у її виникненні велика, якщо не
вирішальна роль належить тому факту, що в ранньому Середньовіччі
старослов’янська мова була мовою всеслов’янської писемності, мовою
слов’янської культурної єдності, котра охоплювала не тільки східних і
південних слов’ян, а й Чехію та Моравію. Небезпідставно сучасні вчені
давньослов’янську мову відносять, поряд з латиною, санскритом і
арабською, до наднаціональних мов феодального Середньовіччя (598, с.
23-24). Варто ще зазначити, що в цьому описі початку XIV ст. “Рутенія”
ще йде в одній групі не з Польщею й Литвою, а з Болгарією й Візантією, –
дія традиції Х-ХІІІ ст. на свідомість незнаного автора. Здається, ніким
ще не була відзначена така цікава обставина: в той час, коли реальна
Русь зникла в “татарській пітьмі”, західні рицарські поеми і романи
продовжували славити могутню Київську державу, яка ще довго жила на
Заході в поетичній традиції. Так, були розширені “руські епізоди” в
останній редакції німецької поеми “Вольфдіт-рих”, яка належить до першої
половини XIV ст.; другою половиною XIII ст. датується вже згадувана
скандинавська “Тідрек-сага” з її уславленням Русі як наймогутнішої
держави європейського Сходу; явища аналогічного характеру мають місце
також у французькому епосі та рицарському романі. І, нарешті, слід
сказати, що з цих середньовічних західноєвропейських поем та романів
образ могутньої Київської держави перейшов у ренесансні епічні поеми
XV-XVI ст., зокрема в широко відому поему Матео Боярдо “Закоханий
Роланд”. В післямонгольський період Русь мала з “католицькою Європою” не
лише мирне культурне спілкування, яке обопільно збагачує народи і сприяє
їхньому спільному поступові. Спершу в Галичині, а потім і у Великому
князівстві Литовському в цей період розгортається також боротьба
національної руської культури з експансіоністською феодально-католицькою
культурою пізнього західноєвропейського середньовіччя. В організації
релігійно-політичного й культурного наступу на “схизматичну” Русь
вирішальну роль відігравала католицька церква, очолювана папською
курією, яка діяла спільно з феодальними військово-політичними силами:
спершу з німецькими рицарськими орденами, а з середини XIV ст. – і з
шляхетською Польщею. “Споконвіку, – писав Іван Франко, – один папа
передає своєму наступникові незмінне римське “Ceterum censeo -orientem
esse convertendum” (“А опріч всього іншого – Схід має бути навернений”)
(736, с. 152). Одразу ж після приєднання Галичини до Польського
королівства там розпочинається наступ на православну церкву й руську
національну культуру, які стали зазнавати утисків і гонінь. У
“схизматиків” Відбирали церкви й передавали їх католикам, була
запроваджена система привілеїв і заохочень для “навернених”,
насаджувалася зневага до православної віри й національної руської
культури. У лютому 1375 року папа Григорій XI в буллі “Debitum
pas-toralis officii” проголосив створення католицької митрополії в
Галичі і заявив, що “єпископи схизматиків, які там (тобто в Галичині. –
Д. Н.) перебувають, повинні бути усунені як непридатні” (цит. за: 798,
с. 27). Інша ситуація склалася в той час у руських землях, котрі увійшли
до Великого князівства Литовського. Ці землі були захоплені народом,
який тоді стояв на нижчому рівні суспільного й культурного розвитку;
сталося так, що тут завойовники почали швидко підпадати під вплив
підкорених, засвоювати здобутки давньоруської цивілізації і культури.
Литовські князі й знать разом із суспільними інституціями й правовими
нормами Русі сприймали також її мову, релігію, літературу й загалом
культуру. І характерно, що німецькі хроніки XIV ст. (точніше, хроніки
Тевтонського ордену) постійно називають дружину литовських князів та
їхніх наближених “боярами” (Bajarens), а простий народ – смердами
(smirdens), тобто руськими термінами, що утвердилися й на корінних
литовських землях (див. 510; 827). Мовою адміністрації й культури
Великого князівства Литовського стала в XIV ст. західноруська мова,
котра не була ще ні мовою українською, ні мовою білоруською, а особливою
книжною руською мовою, що склалася на основі різних говірок Західної та
Південно-Західної Русі, традицій давньоруської писемності та практики
канцелярій і судів Великого князівства Литовського. Ця мова в XIV-XVCT.
використовувалася не тільки в адміністрації й юридичній практиці, на ній
була також створена значна література, оригінальна й перекладна, котра
до посилення польського впливу в XVI ст. була, власне, літературою
всього цього литовсько-руського державного утворення пізнього
Середньовіччя. Вже дослідниками кінця XIX – початку XX ст. було
встановлено, що в цьому державному утворенні у зазначений період
домінувала православно-руська культура, а вплив католицького Заходу,
репрезентантами якого виступали Польща й Тевтонський орден, був ще
порівняно слабкий (див. 510; 639; 663, III, ч. 2 та ін.). В XIV-XVcr.
західноруська мова мала певне поширення і в сусідніх країнах. Досить
нагальна потреба в людях, які могли б писати нею і виступати в ролі
перекладачів, відчувалася тоді в Пруссії, і такі люди знаходилися (827,
с. 85-90). Була вона відома і в Польщі, особливо з появою на польському
престолі Ягеллонів: перші королі цієї династії, виховані в
литовсько-руському культурному середовищі, говорили руською мовою, і
навіть Сигізмунд І, який правив у другій чверті XVI ст., ще знав руську
мову і в своїй бібліотеці мав чимало книжок цією мовою – Часословець,
книгу Іоанна Золотоуста, молитви, різні книги Біблії тощо (663, III, ч.
2, с.165-166). Необхідно вказати й на те, що в XIV-XVCT. Західну Русь
пов’язувала із Західною Європою її пряма чи опосередкована участь у
деяких історичних подіях і процесах усеєвропейського масштабу й
значення. Маємо на увазі такі визначні й різнорідні явища європейської
історії того часу, як боротьба слов’янських і литовського народів з
німецько-рицарським Drang nach Osten, як організація відсічі турецьким
завоюванням на Балканах і на Дунаї, як уславлений гуситський рух у
Чехії. Всі ці історичні події і рухи тією чи іншою мірою втягували в
свою орбіту українські та білоруські землі і, що нас особливо цікавить,
позначилися й на їхніх культурних і літературних зв’язках із Західною
Європою, знаходили певне відбиття в західних історико-літературних
пам’ятках. Добре відомо, що українські й білоруські землі, які входили
до Великого князівства Литовського, брали найактивнішу участь у війнах з
Тевтонським орденом, що руські полки зіграли велику роль у вирішальній
Ґрюнвальдській битві 1410 року. Петер Дуйсбурзький, автор німецької
хроніки XIV ст., писав, що руське вояцтво своєю хоробрістю і військовою
вправністю не поступається західному рицарству (603, с. 16). Боротьба
“рутенців” проти натиску німецьких феодалів знайшла певний відгомін у
німецькій рицарській поезії XIV і першої половини XV ст., зокрема у
творчості Петера Зугенвірта (1356-1395) і Освальда фон Волькенштайна
(1377-1445). Характерна постать німецької рицарської поезії часів її
занепаду Зугенвірт виступав переважно в жанрі “героїчних розповідей”,
тобто панегіричних життєписів родовитих німецьких феодалів, котрі
нерідко ставали учасниками грабіжницьких походів і на Польщу, і на Литву
та Русь (396). Само собою, в поезіях Зугенвірта ці авантюри завойовників
витлумачуються як славні діяння “воїнів Христових”. Характерний у цьому
плані його довгий вірш “Рицарські діяння герцога Альбрехта” (“Von herzog
Albrecht ritterschaft”), в якому розповідається про похід молодого
австрійського герцога в Прибалтику й Західну Русь, здійснений 1377 року;
учасником цього походу був і сам Зугенвірт, який служив при дворі
згаданого можновладця. Слід сказати, що у сприйманні Русі цей поет
пізнього міннезангу йшов не від характеризованої вище епічної традиції
західного середньовіччя, ще живої в XIV ст., а від тогочасної
реальності, коли Русь була розділена на окремі землі та держави, ще
зберігаючи, однак, спільну назву з цілою низкою уточнюючих означень.
Таку ж картину бачимо і в Зугенвірта, причому Новгородську землю він
називає “білою Руссю” (weizzen Reuzzen), землі, що входили до Великого
князівства Литовського, насамперед Білорусь, – просто Руссю (Russein або
Russenia), а Галичину – “червоною Руссю” (roth Reuzzen). Про останню
йдеться в його величезному за обсягом вірші про бургграфа Альбрехта
Нюрнберзького, відомого всій тодішній Європі авантюриста, який у 1352 p.
брав участь у поході угорського короля Людовика на Галичину і в штурмі
Бельця (там само, с. 32-33). Ще в кількох віршах Зугенвірта згадуються
походи інших феодалів на Русь, і в цьому немає нічого дивного, оскільки
в XIV ст. Литва й Русь для західних рицарів служили за найближчу арену
боротьби з “язичниками”, до яких католицька церква облудно прирівняла й
“схизматиків”, і вони вирушали туди юрбами. Відгук цих походів помітний
і на сторінках “Кентерберійських оповідань” Д. Чосера, де серед прочан,
що йдуть із Лондона до Кентербері, виведено бувалого рицаря, про якого
говориться, що “він побував і в Литві й на Русі (in Lettew hed he reused
and in Ruse)”. Своєрідні руські епізоди й ремінісценції знаходимо у О.
фон Волькенштайна, одного з найзначніших і найцікавіших німецьких поетів
кінця XIV й першої половини XV ст. Він також був пов’язаний із
традиціями міннезанґу, але, як указують дослідники, в його звучних
музикальних віршах застиглі традиційні форми поезії переможено живим і
щирим сприйняттям життя, реалістичністю його відтворення (435; 783;
920). Син доби авантюрництва і рицарського, і буржуазно-купецького О.
фон Волькенштайн усе життя провів у мандрах, походах та посольствах, і
на його долю випало стільки пригод, що їх вистачило б на цілу серію
пригодницьких романів. Побував він і на Русі, а саме, як визначено
дослідниками XX ст., в Білорусії і на Україні, а під час морської служби
на Чорному морі зазнав катастрофи і врятувався лише завдяки тому, що
зміг разом з “одним русом” схопитися за розбиту бочку і, побачивши
землю, доплисти до неї: … doch gemas ich und kan hin, ich und ein
Reuss, in den gestreuss haubtguet, gewin, das suecht den grund und swan
ich zue dem reiffen (429,c.64). Очевидно, перебування Волькенштайна на
Русі було досить тривалим, оскільки, як зазначалося у щойно цитованому
вірші, він навчався там “руської мови” (reussisch), на додачу до інших
дев’яти, що ними він міг говорити, зокрема й до однієї слов’янської –
мови словенців (windisch) (429, c. 65). Безсумнівно, “руською мовою”,
якої навчався Волькенштайн, була розмовна мова тих земель Русі, де він
побував, найімовірніше українська. Про перебування на Русі “в молоді
роки” Волькенштайн згадував ще в кількох своїх поезіях; крім того, в
текст деяких із них він вводив окремі “руські слова”. Але це були слова,
спільні для всіх слов’янських мов, і важко встановити їх “національну
належність” у масштабі всього слов’янського світу, не кажучи вже про
тогочасне східне слов’янство (435, c. 538-542). Ведучи тривалу й тяжку
боротьбу з татарами, український народ в кінці XIV і XV ст. поступово
втягується також і в боротьбу з новим, не менш небезпечним ворогом
європейської цивілізації – з турками-османами; як відомо, ця боротьба в
зазначений період перетворилася на колективну справу держав Європи.
Загони з Червоної Русі входили до війська Польського королівства, яке
разом із військом ледве не всіх країн тогочасної Європи, до Англії й
Італії включно, брало участь у спільному поході 1396 року проти
турків-османів, що завершився катастрофою під Нікополем (у Болгарії на
Дунаї) у вересні того ж року. В 20-х pp. XV ст. руські загони з Великого
князівства Литовського спільно з угорцями, хорватами, поляками та
італійцями воювали з турками-османами на Дунаї, стримуючи їхній натиск
на Угорщину (575, c. 39). 1429 p. в Луцьку на Волині, який у XV ст.
правив за південну резиденцію великих князів литовських, відбувся
конгрес європейських монархів, у якому взяли участь литовсько-руський
князь Вітольд, польський король Ягайло, німецький імператор Сигізмунд,
данський король Ерік VII, магістри Тевтонського й Лівонського орденів,
кримський хан, тоді васал Вітольда, господар молдавський, папський легат
і посли від візантійського імператора Іоанна VIII Палеолога. Конгрес
обговорював різні політичні питання Центральної і Східної Європи; проте
головним серед них було питання про організацію колективної відсічі
османській загрозі, яка неухильно зростала (714). Прямих
військово-політичних наслідків цей конгрес не дав внаслідок глибокої
розбіжності інтересів його учасників, але все-таки він відіграв певну
роль у консолідації країн Центральної та Східної Європи перед лицем
турецької загрози. Зокрема, це знайшло прояв у новому спільному поході
європейських країн на турків 1443-1444 pp., у якому також взяли участь
руські загони з Галичини й Великого князівства Литовського і який теж
закінчився розгромом християнських військ у битві під Варною 10
листопада 1444 року. З боротьбою проти турків-османів до певної міри
пов’язані деякі західні історико-літературні пам’ятки першої половини XV
ст., в яких ідеться й про Україну. В 1427 p. через Західну Україну
повертався до рідної Баварії Йоганн Шільтберґер, який ще юнаком був
узятий турками в полон під Нікополем і чия подальша доля склалася так,
що перед його нехитрим життєписом блідне найбуйніша фантазія майстрів
пригодницького жанру (382; є російський переклад, 111). Потрапивши в
полон, він став вояком турецької армії, а після її розгрому Тімуром під
Ангорою 1402 року вступив у військо останнього і брав участь у його
незліченних руйнівних походах, зокрема в Індію, переживши величезну
кількість незвичайних пригод. Завершуючи свій життєпис, Шільтберґер
повідомляє, що повертався він з Азії через Константинополь, Чорне море й
Молдавію, звідки “приїхав в інше місто, що німецькою зветься Лемберґ
(Львів), це головне місто в меншій білій Русі (in weissen reissen, des
kleine). Там я лежав три місяці хворий, а потім прибув до Кракова” (там
само, с. 125-126). Разом з тим він говорить також про весь
східнослов’янський світ і, маючи на увазі його північно-східну частину,
Московську державу, зазначає, що “королівство Росія (Reuschen) теж
платить данину татарському королю” (там само, с. 60). Із західних
пам’яток пізнього Середньовіччя найбільш широкі й ґрунтовні відомості
про Україну містить опис мандрів Гільберта де Ланнуа, радника герцога
Бургундії, невтомного мандрівника, дипломата й шукача пригод, який
об’їздив, здається, всю Європу й Близький Схід. Книга подорожей Ґ. де
Ланнуа кілька разів видавалася в XIX і XX ст; краще її видання було
здійснене Ш. Потвеном у 1878 році (283). Вперше її автор побував на Русі
1413 p. як учасник походу рицарів Лівонського ордену в Новгородську
землю і був тяжко поранений в одній із битв. Українські землі він
відвідав у 1421 p., прямуючи з дипломатичною місією в Сірію та Єгипет,
які тоді ще не були підкорені турками й ворогували з ними. У своїх
“Подорожах і посольствах”, які належать до найвидатніших пам’яток
“бургундської гілки” французької літератури XV ст., він залишив опис
мандрівок по Галичині, Волині та Поділлю, перебування у Львові,
Кременці, Кам’янці-Подільському та інших містах (там само, с. 53-57). З
Пруссії Ланнуа, проїхавши Польщу, прибув до “міста Садовен (Sadoven) на
Русі”, де мав бути польський король, щоб виконати своє “посольство
миру”; короля він знайшов “в убогій місцині, що називається Оземни
(Oysemny)”. Sadoven – це Садова Вишня в Галичині, батьківщина Івана
Вишенського, a Oysemny – це, як визначив ще І. Лелевель, Озимини між
Самборем і Дорогобужем (870, с. 62). Тут Ланнуа ходив на полювання, аби
брати живцем ведмедя. Король спрямував посла до Львова, де його гостинно
зустрічали городяни й піднесли йому подарунки. Далі Ланнуа вирушив у
Кременець, названий у нього “Кам’янцем на Волині”, де зустрівся з
Вітольдом, великим князем Литовським, і провадив з ним переговори. Тут
він був присутній на прийомі великим князем послів північноруських
міст-республік Новгорода і Пскова. Вітольд дав йому супровідного листа,
писаного трьома мовами – латинською, руською і татарською, а також
ескорт, що складався з русичів, волохів і татар. Але подарунки від
великого князя Ланнуа відмовився прийняти на знак протесту проти того,
що Вітольд дозволив своєму васалу, князеві новгород-сіверському
Сигізмунду Корибуту вирушити з військом у Чехію на допомогу гуситам –
“воювати разом з гусами (Housses) проти нашої віри” (283, с. 57). Вже по
дорозі на Близький Схід Ланнуа побував у Кам’янці-Подільському
(названому в його книзі “другим Кам’янцем”), який справив на нього
враження своєю неприступністю. І на завершення зазначимо, що українські
землі, що ними мандрував бургундський посол, виступають у нього під
спільною назвою “нижньої Русі” (la basse Russie), досить поширеною в
тогочасних західних джерелах. Особливий зміст і характер мали зв’язки
Західної Русі з гуситським рухом у Чехії, який був чи не найістотнішим
явищем європейської історії першої половини XV ст. Сучасною наукою цей
рух розглядається як найзначніший прояв “раннього гуманізму” в
Центральній Європі, як пролог до Реформації у всеєвропейському масштабі
(745; 891; 961 та ін.). Як відомо, гуситство чинило великий ідейний
вплив на всю Європу, в тому числі на українські та білоруські землі, і
не випадково це питання давно вже привертало увагу дослідників (див.
732, І; 745; 775; 891 та ін.). Для поширення цього впливу на Україні вже
існував певний грунт, оскільки, як констатував М. С. Возняк, “чеська
мова й література були від XIV ст. дуже поширені в Польщі й тих
українських і білоруських землях, котрі підбила Польща й Литва” (486).
Як зазначалося, невдовзі після заснування Празького університету там
з’явилися студенти з українських та білоруських земель, кількість їх
зросла в XV ст.

Загальновідомо, яку значну роль відігравав Празький університет у
гуситському русі, і, слід гадати, “руська молодь”, яка там навчалася,
засвоювала певні впливи цього руху й переносила їх до рідних країв. І Ян
Гус, і його послідовники свідомо прагнули того, щоб їхнє вчення не
замикалося в національних межах. “В гуситському революційному русі, –
пише чеський дослідник Я. Масек, – знаходимо тісне поєднання
національного патріотизму й розуміння інтернаціональної солідарності
людей різних мов” (891, с. 5). До цього слід додати, що гуситам була
властива свідомість спорідненості слов’янських народів, що в них вони
бачили своїх потенційних союзників у боротьбі з феодально-католицькою
Європою (там само, с. 21-23). Тому природно, що вони докладали зусиль до
поширення свого вчення в слов’янських країнах, зокрема православних;
їхні вороги небезпідставно скаржилися на те, що в своїй пропаганді серед
населення цих країн вони використовують близькість “словенських мов”
(там само, с. 23). Саме цими цілями й мотивами керувався Єронім
Празький, найближчий соратник Яна Гуса, у своїй подорожі до Великого
князівства Литовського (1413р.). При цьому Єронім Празький особливу
увагу приділив православній Русі; він підкреслено виражав свою повагу до
православної церкви та її обрядовості, захищав її перед великим князем
Вітольдом та католицькими єпископами, чим завоював симпатії православних
і ненависть у католицькому таборі. Безперечно, Єронім Празький і загалом
гусити враховували особливу ситуацію, що склалася тоді на Русі, й
прагнули привернути її на свою сторону; як показав подальший хід подій,
ці їхні надії й розрахунки виявилися не марними. Германський імператор
Сигізмунд на згадуваному з’їзді європейських монархів у Луцьку (1429 p.)
висловив побоювання, як би проникнення гуситства на Русь не призвело до
союзу “єретиків” зі “схизматиками”, небезпечного для католицизму (663,
ІП, ч. 1, с. 65-66). Зазначимо ще, що “змову зі схизматиками” теж було
поставлено в провину Єронімові Празькому на Констанцькому соборі, де він
був спалений разом з Яном Гусом. Переважно з українців складалося
військо Сигізмунда Корибута, князя новгород-сіверського, з яким той
навесні 1422 року вирушив у Чехію на допомогу гуситам.

Хоч Корибут походив з литовського князівського роду Ольгер-довичів, він
був русичем за мовою, вихованням і культурою (там само, III, ч. 1, с.
54). Коли Корибут прибув до Праги зі своїм військом як намісник великого
князя литовського, котрий згодився прийняти запропоновану гуситами
чеську корону, він був визнаний обома гуситськими партіями, і чашниками,
і таборитами, зокрема прославленим гетьманом останніх Яном Жижкою. Між
Яном Жижкою і молодим князем виникла взаємна симпатія, яка в запеклих
війнах з хрестоносцями переросла в міцну дружбу. “За певний час двох
мужів пов’язала така велика дружба, що Жижка звав князя “пане сину”, а
той величав його “батьком”, – пише сучасний чеський дослідник М. Бартош
(775, с. 173). Загалом же Корибут відігравав активну роль у гуситських
війнах, кілька разів з’являючись у Чехії зі своїм військом, останнього
разу – в 1429-1431 pp., коли він взяв участь у походах гуситів на
сусідні країни, де громив разом з ними війська німецьких феодалів та
їхніх союзників.

Але діяльність Корибута в гуситській Чехії – це широка тема для
спеціального дослідження, якого у нас досі немає. Тут же важливо
зазначити, що походи Корибута особливо сприяли проникненню гуситських
впливів на українські землі: учасники цих походів, повертаючись із
Чехії, приносили з собою гуситські ідеї і віяння. Щоб припинити їхнє
поширення, польський король видав 1424 року указ про затримання й
ув’язнення “єретиків”, прибічників гуситів. За своїм характером це були
передренесансні й передреформаційні віяння, які сприяли зростанню
опозиції середньовічному християнству, церкві й феодальному ладу. Разом
з тим “гуситство зіграло певну роль у поширенні ідей просвітництва й
ідей раціоналізму”, “у створенні умов для секуляризації і лібералізації
народного мислення” (745, с. 49). Завершуючи розділ на порозі доби
Відродження, слід зафіксувати разючу відмінність ситуацій, що склалися
на той час у двох культурно-історичних спільностях середньовічної
Європи. Руйнівними завоюваннями і поневоленням країни греко-слов’янської
спільності були вибиті з орбіти й ритму європейського культурного
розвитку. На Русі й на Балканах внаслідок зруйнування культурних
центрів, жорстоких утисків і переслідувань культурний і літературний
поступ був надто затруднений. За таких умов особливої ваги і значення
набувало збереження національних культурних і, зокрема, літературних
цінностей, вірність і підтримання національної традиції. Але все це з
об’єктивною неминучістю призводило й до консервації структур духовного
життя, існуючих літературних форм і традицій. В той час, коли культура
греко-слов’янського світу, позбавлена можливостей вільного розвитку,
консервувалася у своїх середньовічних формах. Західна Європа вступала в
епоху яскравого культурного розквіту – епоху Відродження. І якщо в
попередній історичний період поступ європейської культури був пов’язаний
з обома її вогнищами, західним і східним, то тепер центр ваги зміщається
до “латинської Європи”. Це зовсім не ставить під сумнів той факт, що
епоха Відродження була принципово важливим етапом всеєвропейського
культурного й літературного розвитку.

Йдеться про те, що на цьому етапі культурні й літературні відносини
Західної Європи й східнослов’янського світу набувають іншого характеру й
спрямованості в умовах превалювання західної ренесансної культури. Це
позначається на всіх аспектах і формах культурних відносин названих
регіонів, зокрема й тих, що становлять предмет нашого дослідження.

Література.

Дмитро Наливайко

Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст. – К.:
Основи, 1998. – 578с.

 

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019