Реферат на тему:
Україна – держава оперна, але…(про колишнє, сучасне, майбутнє)
Приводом до цієї інформації стало переконання в тому, що навіть самі
творці оперної справи часто недостатньо про неї поінформовані, як
правило, не лише у світовому обсязі, а й у національному вимірі. На
запитання, скільки у світі створено опер до наших днів, один з наших
відомих українських оперних композиторів невпевнено відповів, що, на
його думку, «до тисячі», помилившись більше ніж у двадцять разів.
Справа, звичайно не в арифметиці, а в уявленнях про масштаби такого
культурного явища як оперне мистецтво, його питому вагу у світовій
культурі останніх чотирьох століть. Хіба не варто задуматися хоча б над
висловом одного з європейських мислителів XX ст. Ромена Ролана: «Опера –
можливо, найоригінальніше творіння сучасної цивілізації»?
Опера як жанр народилася в Італії розкішним синтезом музичного,
вокального, художнього, акторського й літературного мистецтв наприкінці
XVI ст., коли Україна знемагала під польським гнітом і вибухнула першими
козацькими війнами під проводом Кшиштофа Косинського, Федора Лободи,
Северина Наливайка.
Опера проникала в Україну, розірвану двома імперіями – Російською та
Австро-Угорською, як духовний продукт європейської цивілізації. І якщо
Західна Україна, зокрема оперний Львів, відчувала системний вплив
європейської культури, то Малоросія, що входила до складу Росії, знала
лише епізодичні виступи приїжджих труп з іноземним репертуаром з 50-х
років XVIII ст.. Відомий музичний критик Володимир Стасов так писав про
цей період оперної експансії: «Приїжджали до Росії протягом XVIII ст.
нескінченні юрби іноземних музикантів: італійців, німців, поляків, чехів
та інших. Вони ставили на сцені нікуди негідні опери… Нечасті спроби
дилетантів часів Катерини, Павлів, Олександрів та Микол (Фоміна,
Ніколаєва, Верстовського та інших) були зовсім мізерні, слабкі,
безбарвні та бездарні. Ці люди лише прагнули наслідувати іноземців і
тому ніколи нічого не досягали самі. Російська опера була бліда, бідна
та бездарна» (В.Стасов «Избранные сочинения», т.3, изд. «Искусство»,
1952). Лише під кінець VIII ст. почала формуватися російська
композиторська школа.
Як би там не було, а вже протягом 80-х років цього ж століття у Києві
відбулися прем’єри опер італійського композитора Дженнаро Астарітті
«Збитенник», «Миловзор і Прелеста», а також українського композитора
Богдановича «Слов’яни». В цей самий час у Харкові ставилися опери
М.Соколовського, В.Пашкевича, А.Буландта, А.Гретрі, І.Керцела. У 1794
році в Чернігові поставлена опера «Переможене невігластво» Дж.
Астарітті, а в 1796 році у Львові дві опери – «Розсудливі піддані» та
«Зачароване дерево» поляка Яна Стефані (до речі, за кількістю оперних
прем’єр за всю історію України Львів (160) обійшов не тільки Одесу (80),
а й Харків (130)).
Однак варто зазначити, що композиторське оперне начало прогресувало в
тодішній Україні активніше, ніж режисерське, про що свідчить постановка
на початку 70-х років XVIII ст в Ліворно (Італія) опери українського
композитора Максима Березовського (лібрето П. Метастазіо) «Демофонт».
Інший українець – Дмитро Бортнянський за десятиліття свого перебування в
Італії написав та поставив у Венеції та Модені чотири опери на
італійські лібрето.
Такими були наші українські оперні починання у сприйнятті європейської
оперної цивілізації, яка у більшості країн світу нині є візитною карткою
самобутнього професіонального мистецтва вершиною художньої культури
нації, свідченням її духовної зрілості.
Нині Україна є розвиненою оперною країною і займає гідне місце серед
європейських держав.
Співочий потенціал нашого народу у світі відомий здавна, і здавна,
зокрема в «оперну еру», через свою бездержавність, Україна була
вокальним донором Російської і Австро-Угорської імперії. Всім відома
практика рекрутування обдарованих дітей та юнаків з України до
придворної співочої капели в Петербурзі ще за козацьких часів, де
змінювали навіть їхні прізвища. Вокально обдарованих кріпаків вельможі
використовували у своїх приватних театрах. Можна навести безліч прізвищ
українців хоча б із колективу «Славних співаків України» І.Лисенка, який
обидві імперії використали для власної слави, а особливо – Російська,
яка «доїла» Україну аж до Рубікону нашої незалежності. Скільки їх,
відомих та невідомих співаків, композиторів, музикантів, режисерів,
розчинилося у безкрайніх просторах імперії протягом століть, ставши
«їхніми», а не нашими, не реалізувавшись в українському оперному
мистецтві, в українській культурі.
Однак, роль, яку можна з повним правом назвати зловісною, відіграв у
розвитку української опери не цей фактор відтоку талантів (Україна їх
народжувала знову і знову!). Ця роль, іще від часів Петра І, належить
забороні українського слова, української думки, українського
книгодрукування, українського театру, а за радянських часів – жупел
«націоналізму», інтенсивна русифікація та комуністичний тоталітаризм у
мистецтві. Саме намагання імперських режимів знищити українську
самобутність, українську ідею самовизначення та самореалізації робили
свою чорну справу, зокрема і в розвиткові та утвердженні української
опери.
Як відомо, в Італії опери молодого Верді, такі як «Ломбардці» чи
«Набукко» служили мобілізаторами національного духу для визволення з-під
австрійського гніту. Через мовні обмеження Микола Лисенко аж до самого
скону так і не побачив свого «Тараса Бульбу» на тодішній сцені.
Революція 1917 року дала певний поштовх свободі, але дуже скоро
«українізацію» розстріляли, великою мірою паралізувавши й творчу волю
українських композиторів оперного жанру. Слово взяла революційна
ком-кон’юнктура, компартійна цензура.
Таким чином, суто українська опера як філософсько-мистецький жанр
крупної форми ні за царської, ні за радянської цензури плідно
розвиватися не міг. З дорадянського періоду на сцені побутували лише
«Наталка Полтавка» та «Запорожець за Дунаєм», інколи (за інерцією 20-х
років) — «Тарас Бульба». Таким був (і таким поки що залишається)
реальний набуток гноблення української опери за царського періоду.
Що ж реально залишилося сьогоднішньому українцю від радянської доби?
Були ж талановиті композитори: К.Данькевич, Г.Майборода, Г.Жуковський,
А.Кос-Анатольський, В.Кирейко, Ю.Мейтус, Б.Лятошинський та й багато
інших, менш відомих оперних композиторів, у доробку, яких є не одна
оперна партитура. Так у К.Данькевича їх 4, у Г.Майбороди також 4, у
Г.Жуковського – аж 10, у А.Кос-Анатольского – 2, у Б.Лятошинського – 2.
Тобто, навіть цими видатними творцями написано чимало, а враховуючи
доробок інших – набагато більше.
Що ж саме живе сьогодні на сцені Національної опери України — так би
мовити, законодавця української оперної практики? Нічого, окрім уже
згаданої «святої трійці» дореволюційної доби. Резюме жорстоке, але воно
висвітлює наші реалії. До революції 17-го року українська опера взагалі
не допускалася на сцену, а значить і творити її не було стимулу. За
радянської тоталітарної імперії на сцену пробивалися або національно
нейтральні твори, або вкрай заполітизовані компартійною
російсько-імперською ідеологією. У першому випадку авторами щось
згладжувалося, у другому – щось надто випиналося на догоду режиму заради
проходження через фільтри цензури ЦК КПРС.
?Згадаймо, як навіть вірнопідданський варіант першої постановки «Богдана
Хмельницького» К.Данькевича був нещадно розкритикований Москвою і тому
згодом «опрацьований». Печатка політичного тиску комуністично-імперської
системи відбивалася на всьому, що творили талановиті люди – майстри
своєї справи й водночас вдалі чи невдалі внутрішні цензори своєї
творчості. Врешті, сенс життя художника – творити, а проблема здобуття
засобів для існування штовхала на компроміс багатьох, хоча, безумовно, і
не всіх.
Так чи інакше, а повноцінного, конкурентноздатного оперного українського
репертуару маємо надто мало, поза те маємо великі втрати художнього,
зокрема музичного, співочого генія українського народу, завдані тривалим
періодом нашої бездержавності та гноблення Російською імперією З одного
боку мистецьку національну спадщину треба берегти, з іншого — без
прискіпливої ревізії не обійтися.
Існуюча нині статистика стверджує, що, виходячи із загальної кількості
написаних за всю історію опер (більше 20 тисяч), на XVII ст. припадає
лише 5%, на XVIII ст. – 20%, на XIX ст. – 25%, а на XX ст. – 50% оперних
творів.
Останні два століття – це століття бурхливого розвитку та популярності
опери у світі, бурхливого розвитку світової цивілізації і глобальних
воєн.
Якщо виконавський рівень оперного мистецтва України був досить високим,
хоча й великою мірою розпорошеним по Російській імперії, менше – за її
рубежами, то композиторська творчість саме української опери через
відчутність творчих стимулів, і перш за все через гноблення всього
національно-історичного, перекритого російським шовінізмом, постраждала
надзвичайно.
Звичайно, не всі континенти однаково підвладні опері. За кількістю
написаних та поставлених опер Європа не знає собі рівних – 85,5% від
вказаного загального числа, а левова частка цієї кількості припадає на
три «найоперніших» держави – Італію, Німеччину та Францію. Тут оперні
школи реалізувалися максимально, чого не можна сказати про Україну, де
оперні театри працювали переважно на іноземному репертуарі —
італійському, російському, французькому, німецькому (порядок відповідно
до кількості). Нині в Україні 8 оперних сцен: 3 — в Києві (Національна
опера, Дитячий музичний театр, Оперна студія при консерваторії), по
одній — у Львові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку, Харкові. Звертає на
себе увагу диспропорція: на всю Західну Україну є лише один оперний
театр – Львівський, на Східну (з Києвом) — аж 7. До другої світової
війни опери, здається, ставилися ще у колишньому Проскурові
(Хмельницький) та Вінниці, і це трохи врівноважувало ситуацію.
Треба зазначити, що від часу здобуття Україною незалежності різко впало
державне фінансування оперних театрів, що спричинило до зменшення
кількості постановок й відтік найкращих кадрів співаків та музикантів за
кордон. Звісно, це негативно позначилося на якості й кількості
репертуару оперних театрів. З іншого боку, незалежність держави сприяє
інтеграції українського оперного мистецтва у світовий простір: гастролі
в інших країнах, залучення до постановницької роботи іноземних
режисерів, диригентів, художників. Така інтеграція вимагає виконання
опер мовою оригіналу, як ведеться у всьому світі. Ми стаємо учасниками
загально світового культурного процесу в галузі опери. Єдине «але» — це
відсутність українських опер у світовому обігу, і це знак нашої
трагічної національної долі.
Повертаючись до статистики, поданої в «Оперній енциклопедії»,
подвижницьки виданій (2001) дослідником з Хмельниччини Миколою Житарем
(з відомих причин накладом лише 200 примірників!), зазначимо, що за
кількістю оперних композиторів за всю історію Україна посідає почесне
6-те місце у світі після Італії, Німеччини, Франції, СІЛА та Росії, а це
290 композиторів (в Італії – 990!).
Ще одна цікава цифра – 590. Саме стільки оперних прем’єр були здійснені
в Україні до 2001 р. Тут серед світового співтовариства держав Україна
посідає 8-ме місце, також досить почесне. Очолює цей рейтинг знов таки
Італія, де прем’єр було всемеро більше. Цікаво й те, що за кількістю
прем’єр серед столиць перед веде не Рим, а Париж . Київ лише на 16-му
місці.
Скільки ж опер написали ті 290 українських (умовно) композиторів за всі
часи? Статистика свідчить: 780! Загалом, не так і мало. Але відсутність
свободи творчості в умовах національного гноблення, ймовірно, і
спричинила надто обмежену життєздатність цих опер за майже поодинокими
винятками на кшталт «Наталки Полтавки» М.Лисенка, «Запорожця за Дунаєм»
С.Гулака-Артемовського та «Тараса Бульби» того ж М.Лисенка. Цікаво, що
за сюжетом «Наталки Полтавки» протягом 1819 – 1944 років різними
авторами написано 9 опер за тією ж назвою, а партитур під назвою «Тарас
Бульба» від 1855 до 1937 року зафіксовано аж 13 за авторством не лише
українців та росіян, а й італійців, німців та французів. Втім, у
світовій оперній практиці таке явище багатоваріантності досить поширене.
Щодо української тематики, то, мабуть, мало хто знав, що опер під назвою
«Мазепа» існує аж 10, хоч нині відома лише версія П.Чайковського, яка
хронологічно була тільки восьмою. Тут серед авторів, окрім росіян та
одного українця зі Львова, а саме Х.Ярецького, який написав цю оперу за
вісім років до Чайковського – у 1876 році, знов таки бачимо італійців,
французів, та іспанців.
Найпліднішим з українських композиторів за весь час був Андрій Пащенко
(1883 – 1972). Він написав 19 опер. В італійській же практиці, особливо
XVII – XVIII ст., тобто у перший період розвитку та поширення оперного
жанру, не такі вже й рідкісні випадки написання автором… 50 – 100
опер. Це Пуччіні, Галуппі, Вівальді, Чимароза, Скарлатті, Паізіелло,
Йомеллі, Каваллі…
Але і в більш пізній час розквіту італійської опери ті ж всесвітньо
знамениті Россіні чи Доніцетті йшли до власних шедеврів через дуже
інтенсивну творчість: перший написав 45 опер (на слуху «Севільський
цирульник», «Сорока-воровка», «Вільгельм Телль»…), другий — 74 (відомі
«Фаворитки», «Лючія де Ламмермур», «Любовний напій», «Дон Паскуале»,
«Дочка полку», «Лукреція Борджіа», «Марія Стюарт», «Лінда ді Шамуні…».
Та й сам Верді написав 35 опер, а не лише «Аїду», «Ріголетто»,
«Трубадура», «Отелло», «Набукко», «Фальстафа».
В підневільній Україні така практика була нереальною через причини
політичного характеру.
Нині через політичну нестабільність перелому в нашій історії вона
нереальна і психологічно і економічно, бо українська опера не лише не
розвивається, а тільки виживає через фінансову неспроможність та духовну
кризу. До європейського статусу життєдіяльного оперного театру нам ще
дуже далеко. Високе мистецтво, зокрема музичне, переживає важкі часи
зниження культурних запитів аж до пустодзвонної попси, кіно- й
телерозбещення смаків. Необхідно долати антиукраїнські впливи, тоді й
національна опера розквітне новим квітом. Духовне відродження в
незалежній Україні — процес гостро актуальний, як і мовна проблема, тому
на кінець хочу навести думку Кароля Курпінського:
«Не можуть інші народи вдовольнитися тільки італійською оперою. Нехай
беруть від неї взірці, але використовують їх принагідне до національної
опери, яка мимовільно шляхом вживання рідної мови має набути рис
самостійності».
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
