.

Удобрення поля (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1102
Скачать документ

Удобрення поля

Традиційний агротехнічний процес передбачає стадію удобрення ґрунту,
коли спорадичне неусвідомлене підживлення землі при спалюванні деревини
трансформувалося у цілісну організовану систему із залученням органічних
добрив. Уже в добу Київської Русі з метою накопичення органічних добрив
у хліборобській зоні поширюється стаціонарне утримання худоби. Одним з
підтверджень регулярного внесення гною в ґрунт у господарствах русичів
було існування трипілля, коли уже виробилась певна схема підживлення
ґрунту. Саме в період давньоруської держави агротехнічний процес орного
хліборобства набув завершеної структури.

У селянських господарствах України у XIX ст. побутували основні способи
підтримання родючості ґрунту, чи його підживлення, відомі ще з часів
Київської Русі. За агрономічним принципом їх можна розділити на дві
групи. До першої слід віднести найпростіші організаційні способи: за
рахунок регулювання часу експлуатації земельних угідь (тобто, оперування
системами рільництва відповідно до природної потужності ґрунту),
визначення черговості висівання відповідних культур. Друга група
передбачає інтенсивність технології, коли в ґрунт уже вносять добрива
або покращують структуру внаслідок обробітку.

Розподіл добрив за структурою угідь був типовим для всієї України:
значна частина припадала саме на городи, з яких харчувалася родина,
вирощуючи там необхідні культури.

Городи щорічно удобрювалися гноєм чи попелом. Адже ці клаптики землі
постійно експлуатувались, були введені у своєрідну систему багатопілля.

Найбільш інтенсивно підживлювалась економічно ефективна частина поля,
призначена для вирощування зернових культур. На Поліссі вона називалася
«помірками», на Лівобережжі — «підметом», або «конопляниками».

Український хлібороб у середньовіччі уже свідомо застосовував
агрономічно ефективний спосіб, коли посеред літа приорював зелену
трав’яну масу для удобрення землі. Така практика побутувала на всій
етнічній території України XIX ст. Мабуть, таким способом підживляли
ґрунт на своїх полях ще давньоруські хлібороби. А можливим це стало
після широкого впровадження плуга, за допомогою якого здійснювалось
механічне перевертання відораних скиб ґрунту.

Первинний догляд за злаками полягав, насамперед, у найпростішій
технології підготовки ґрунту, куди потрапляло насіння. Уже не випадок
керував злаком, а розум і воля людини.

? досягненням народної агротехнії, матеріалізацією багатовікових зусиль
хліборобів стала оранка ґрунту плужною технікою (плугом, сохою, сабаном,
косулею тощо). Вона різко підвищила продуктивність одиниці поля,
збільшився час експлуатації ґрунту з високим коефіцієнтом корисності.

Таким чином, агротехнологічний процес підготовки ґрунту за допомогою
упряжних орних знарядь пройшов три основні етапи свого вдосконалення.
Оранку простими знаряддями можна назвати боронуванням; другий,
досконаліший технологічний етап — оранкою з перемішуванням ґрунту; і,
нарешті, третій етап — класичною оранкою з перекиданням пластів ґрунту,
тобто плужною оранкою.

Процес оранки виглядав так. Ралом, запряженим парою волів чи коней
(найчастіше тягловою силою були коні), проходили ділянку в обидва боки
раз біля разу. Зборознивши поле в один бік, хлібороб, щоб остаточно
порушити верхній шар ґрунту, виконував ще поперечне ралення («хрестив»).
Лише у такий спосіб розпушувався ґрунт. Після оранки ралом ділянку
необхідно було вирівняти і розбити груди ґрунту подрібнювальними
пристроями — мотикою, бороною, смиком чи драпаком. Для розорювання
чорнозему, важких суглинків у традиційний український плуг у різних
місцевостях етнічної території впрягали три або й чотири пари волів. На
Поліссі, наприклад, у плуг впрягали чотири, інколи шість волів; а для
легких піщаних ґрунтів північної частини Волинської губернії достатньо
було і двох волів.

Повний запряг у традиційний плуг давав змогу проорювати чорноземи на
25-30 і навіть 40 см. Безумовно, оптимальна глибина борозни, насамперед,
залежала від товщини гумусного горизонту і від тяглової сили. Практичний
досвід підказував рільникові: чим глибше виореш, тим кращий урожай
отримаєш. у народі побутувала приказка: «З глибокої борозни високий хліб
росте».

Загальний рівень аграрної культури визначається технологічною системою
обробітку ґрунту, яка, у свою чергу, залежить від досконалості орної
техніки, існуючих систем рільництва тощо. Виміром цього стану може
служити багаторазова оранка із залученням наявних орних знарядь —
переважно плуга і рала, іноді плуга і сохи або усіх трьох знарядь, чи
рала і сохи.

Технологічна підготовка ґрунту в Україні за участю двох знарядь
стосувалася, зокрема, парової системи рільництва або підготовки новин,
здебільшого для озимих посівів. Початки її, очевидно, сягають XIII—XV
ст., коли були наявними ці та інші об’єктивні і суб’єктивні фактори:
технічна база, соціально-господарські потреби і достатні аграрні знання.

При використанні декількох знарядь для багаторазової оранки виробилися
певні технологічні традиції — для кожного знаряддя визначалась операція
у системі обробітку ґрунту. Наприклад, плугом розорювали новини, а ралом
рвали скиби («хрестили») або через деякий час, якщо це був парний пар,
ще раз проходили вздовж скиб («довжили»). Подекуди довжили ріллю
повторно плугом, а переораний пар — сохою.

Таким чином, багатознарядевий обробіток ґрунту значною мірою
характеризував творчі можливості хліборобів щодо підвищення
продуктивності хліборобської праці, а також аграрної культури взагалі.
Активне застосування двох і більше знарядь для оранки тривало в
селянських господарствах аж до початку XX ст.

Кожна технологічна операція обробітку ґрунту мала свою назву. Перше
поперечне ралення поліщуки іменували «ломити скиби», друге поздовжнє —
«довжити», а коли два рази орали плугом і один раз ралили, то називали
таку роботу «триралля». Причому кожна операція визначалася по-своєму:
орати плугом, рвати ралом, одвертати плугом. При подвійній оранці плугом
другий раз проходили ним упоперек скиб, а при потрійній («троєнії») –
дві перші операції (основне і поперечне проходження плугом) називали
«оранкою», а третю технологічну дію – «довженням».

Основні етапи підготовки ґрунту, які існували в Україні у XIX –початку
XX ст., засвідчують, з одного боку, багатство технологічних прийомів
(залежно від екологічних умов, соціально-економічного становища селян).
А з іншого – простежується принципова тотожність окремих елементів
технологічного процесу підготовки ґрунту на етнічній території. Повсюдно
дотримувались чотири етапної сезонної оранки: весняна оранка під ярові
культури; оранка чорного пару; літня оранка толоки і обробіток стерні
під озимі культури; і, нарешті, зяблева оранка. Технологічна
варіативність оранки у різних природно- ґрунтових зонах та
історико-культурних регіонах пояснюється особливостями ґрунту і
сформованими упродовж віків локальними аграрними традиціями.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019