.

Творча спадщина Івана Сікорського: проблеми і перспективи в сучасному українознавчому контексті (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
345 5411
Скачать документ

Реферат на тему:

Творча спадщина Івана Сікорського: проблеми і перспективи в сучасному
українознавчому контексті

Утвердження з кінця XX ст. на теренах України науки українознавства як
комплексної інтегруючої системи знань про Україну як країну, державу і
суспільство відкрило нові можливості для наукових розвідок. Система
освіти й виховання в сучасній Україні як явище суспільної і державної
ваги є одним з найбільш важливих напрямків дослідження в
українознавстві. Від ефективності освітньо-виховної діяльності багато в
чому залежить успіх тих трансформаційних процесів, які розпочалися у
нашій державі, спроможність українського суспільства переломити наявні
негативні тенденції в розвитку духовної культури, відродити і збагатити
найвищі моральні ідеали й життєві пріоритети людини. Тому сьогодні
важливо звернутися до вивчення філософських основ навчання й виховання,
оскільки їхнє осмислення може допомогти виробити якісно нові педагогічні
концепції, засновані на відповідних часу ідеалах і ціннісних
орієнтаціях.

Історична доля склалася так, що українці часто працювали на інші народи,
були їхніми інтелектуальними донорами. Сьогодні в Україні традиційним
стає повернення до імен тих, хто збагачував чужу культуру. За неповними
даними, наприкінці XIX – на початку XX ст. за межами України працювало
понад 200 вчених-українців, які мали у світі неабиякий авторитет [4,
44]. На зорі становлення російської академії наук з-поміж 20 академіків
13 були українцями. Але далеко не всі вони усвідомлювали себе
українцями. Навіть ті з відомих учених, що перебували у межах України,
не всі були прихильниками не лише української ідеї, а й думки про
окремішність української нації. Однак, наукові дослідження цих видатних
людей мають вагому цінність для українознавства, оскільки являють собою
надбання культури українського терену, свого часу впливали на її
розвиток. У цьому контексті варто звернутися до постаті відомого
педагога, доктора медицини, професора Київського університету св.
Володимира, голови Київського Фребелівського товариства сприяння справі
виховання Сікорського Івана Олексійовича (1842 – 1919).

Мета нашого дослідження – виявлення серед наявної джерельної бази, що
стосується життя і діяльності І.О.Сікорського, тих аспектів його
творчого доробку, які мають цінність для сучасного українознавства.

Іван Олексійович Сікорський народився у с. Антонові Київської губернії
Сквирського повіту 26 травня 1842 р. в сім’ї православного священика, де
було 12 дітей. Дев’яти років хлопця віддали до духовного училища в
Києві, після закінчення якого він перейшов до семінарії. Ще не
закінчивши останнього її курсу, Іван Олексійович склав екстерном іспит
до Київської першої гімназії і вступив до Університету св. Володимира,
де прослухав два курси на природничому відділенні, а потім перейшов на
медичний факультет, який закінчив 1869 р. Через три роки Сікорський
захистив дисертацію на ступінь доктора медицини. 1872 р. він переїхав до
Санкт-Петербурга, де його було призначено ординатором, а пізніше –
приват-доцентом клініки душевних і нервових хвороб при
Військово-медичній академії. У 1885 р. він повернувся до Києва, де
зайняв посаду професора кафедри душевних і нервових хвороб Університету
св. Володимира, на якій викладав протягом 26 років.

І.О.Сікорський набув популярності як лікар, педагог і громадський діяч.
Окрім Лікарсько-педагогічного інституту для дітей із психічними вадами
та Фребелівського жіночого педагогічного інституту, він став засновником
Психіатричного товариства й Товариства тверезості у Києві, був почесним
членом багатьох учених товариств на батьківщині й закордоном. Він
залишив велику кількість друкованих праць, з-поміж яких – “Загальна
психологія”, “Психіатрія”, “Душа дитини”, “Основи виховання і навчання”,
“Виховання у віці першого дитинства”, “Початки психології” та ін.
Наприкінці життя Іван Олексійович виступив у ролі судового експерта на
процесі у справі Бейліса. Ця сумнозвісна експертиза завдала непоправної
шкоди його репутації. Тому в історії вітчизняної науки постать
І.О.Сікорського сприймається неоднозначне.

Ім’я І.О.Сікорського згадували його сучасники В.В.Вересаєв [2],
В.В.Розанов [24], Л.М.Толстой [37], радянські історіографи С.А.Гуревич
[6], Б.М.Маньковський [14], Г.В.Морозов [79], О.С.Тагер [30], Ф.Г.Углов
[33], Т.І.Юдін [34], сучасні дослідники В.Б.Авдєєв [24, 44 – 47],
М.І.Буянов (7), А.І.Вінберг [3], Н.М.Дем’яненко [7], В.О.Журавель [8, 9,
10], В.В.Золотоверх [77], Д.О.Коцюбинський [73], В.І.Менжулін [77],
О.О.Нікольська [20], Г.С.Сазоненко [26], Т.Б.Слободянюк [28],
С.О.Стєпанов [29], ТМ.Трефілова [32]. Серед розмаїтих оцінок життя і
діяльності І.О.Сікорського проглядає наявність щонайменше двох
тенденцій. Одні автори виявляють необхідність відшукати якомога більше
фактів для створення негативного образу І.О.Сікорського, а то й знайти
докази його професійної некомпетентності. Інші – по можливості
абстрагуватися від “незручних сторінок” біографії І.О.Сікорського і
зосередитися на нейтральних аспектах його діяльності (які проводив
дослідження, які праці написав, у яких конференціях брав участь, що
заснував тощо).

Виходячи із завдань нашого дослідження, вважаємо за необхідне виокремити
такі праці: Дем’яненко Н.М. “Загальнопедагогічна підготовка вчителя в
Україні (XIX – перша третина ХХ ст.): Монографія”, Сазоненко Г.С.
“Педагогіка успіху (досвід становлення акмеологічної системи ліцею)” та
Менжулін В.І. “Інший Сікорський: незручні сторінки історії психіатрії”.
Перша нас цікавить через виявлені передумови зв’язку філософії освіти
І.О.Сікорського з методологічними засадами сучасного українознавства.
Друга – як зразок вперше зробленого аналізу вітчизняних педагогічних
систем виховання з погляду успішності їх результату. І, нарешті, третя
праця цікавить нас, передусім, тому, що на сьогодні це одне з найбільш
повних досліджень життя і діяльності І.О.Сікорського.

Вивчаючи питання загальнопедагогічної підготовки вчителя в Україні у
кінці XIX – на початку XX ст., Н.Дем’яненко особливу увагу приділила
діяльності Фребелівського товариства у Києві, головою якого певний час
був І.О.Сікорський. Автор звертає увагу на те, що Фребелівський
педагогічний інститут був заснований у 1907 р. Київським товариством
трудової допомоги для інтелігентних жінок. Але це товариство головними
своїми завданнями ставило:

1) організацію безплатних притулків для нужденних жінок;

2) влаштування довідкових бюро для надання роботи;

3) організацію професіональних читань з метою підготовки жінок до
спеціальних занять і подальшого працевлаштування;

4) організацію дитячих садків і ясел для немовлят.

Надаючи пріоритет цим інтересам, Товариство трудової допомоги часто
ігнорувало педагогічно-наукові завдання інституту. Педагогічна рада
останнього визнала за необхідне заснувати в Києві Фребелівське
товариство для сприяння справі виховання. Головою його був обраний
перший ректор Фребелівського педагогічного інституту – доктор медицини,
професор Київського університету І.О.Сікорський. Таким чином, у 1908 р.
Фребелівський педагогічний інститут отримує друге народження. Відповідно
до Статуту, в 1908/1909 р. Київське Фребелівське товариство відкрило всі
заплановані педагогічні установи: педагогічний інститут, дитячий садок,
початкову школу, дитячий притулок, педагогічну амбулаторію, які утворили
педагогічне об’єднання з центром у Фребелівському педагогічному
інституті. За словами І. О. Сікорського, означені заклади внутрішньо
пов’язувалися між собою і складали єдине педагогічне ціле.
Н.М.Дем’яненко відзначає провідну роль Івана Сікорського в заснуванні
цього науково-педагогічного комплексу і робить акцент на позитивних
аспектах його діяльності, не вивчаючи помилок чи недоліків. Одним з
головних позитивних аспектів був той, що Фребелівський педагогічний
інститут засновувався і розглядався не відокремлено, а в системі
науково-педагогічного об’єднання як вища жіноча школа для наукової і
практичної підготовки слухачок до педагогічної діяльності і
спостереження за юною душею від періоду немовляти і до юнацького віку
включно. Передбачалося, що випускниці педвузу зможуть виконувати
обов’язки вихователів і викладачів не тільки в дитячих притулках, садках
і початкових школах, а й у середній школі. Цьому сприяло те, що
слухачки, навчаючись догляду за дітьми, брали участь у спостереженні,
вихованні та навчанні дітей в дитячому садку і школі. Так, основні
предмети загальнопедагогічної підготовки – фребелівська педагогічна
система, методики різних дисциплін, загальна психологія, психологія
дитячого віку – викладалися на конкретних прикладах життя і навчання
дітей. Слухачки невеликими групами відвідували заняття в дитячому садку,
уроки в школі, а два дні на тиждень кожна з них самостійно займалася із
двома дітьми. Практичні заняття в педагогічній амбулаторії полягали у
всебічному психолого-педагогічному обстеженні дітей, наданні
педагогічних консультацій і порад їхнім батькам і вихователям.

З року в рік психолого-педагогічна підготовка у Фребелівському
педінституті вдосконалювалася, педагогічний курс поповнювався новими
предметами. Зокрема, як свідчить аналіз звіту про стан київського
Фребелівського педагогічного інституту за 1910/11 н.р., у межах
загальнопедагогічної підготовки слухачкам читалися такі дисципліни:
вступ до експериментальної дидактики, школознавство (О.Ф.Музиченко),
історія педагогіки (С.А.Ананьїн), педагогіка, логіка (В.Б.Зеньківський)
питання дошкільного виховання (Н.Д. Лубенець), душа дитини, вчення про
важких у виховному відношенні дітей (І.О.Сікорський). Крім того, влітку
1911 р. на базі інституту були організовані загальноосвітні курси для
народних учителів, а в рамках практичної психолого-педагогічної
підготовки – педагогічне обстеження дітей.

Н.Дем’яненко також зазначає, що для викладання психолого-педагогічних
дисциплін у Фребелівському педінституті добиралася лектура виключно з
вищою спеціальною освітою. Високий рівень професорсько-викладацького
складу підтверджує вирішальне значення загальнопедагогічної підготовки у
навчально-виховному процесі педвузу. Так, у різні роки в Інституті
викладали С.А.Ананьїн (історія педагогіки), В.В.Зеньківський (педагогіка
і логіка), Н.Д.Лубенець (теорія дошкільного виховання), О.Ф.Музиченко
(школознавство і вступ до експериментальної дидактики), С.Ф.Русова
(теорія педагогіки і дошкільне виховання), І.О.Сікорський (душа дитини і
вчення про дітей, важких у виховному відношенні).

Таким чином, на основі значного масиву раніше не дослідженого архівного
документально-фактологічного матеріалу, автор доходить висновку, що
київський Фребелівський педагогічний інститут відігравав визначальну
роль у підготовці національних педагогічних кадрів: вихователів
дошкільних закладів із вищою освітою, вчителів початкових шкіл,
педпрацівників позашкільних установ. Н.Дем’яненко зазначає, що
загальнопедагогічна підготовка у педвузі відрізнялася оригінальністю,
ґрунтовністю, своєрідністю авторських підходів та глибиною викладання
педагогічних дисциплін, характеризувалася багатопредметністю на всіх
трьох відділеннях (дошкільному, шкільному і позашкільному). Сутність
загальнопедагогічної підготовки полягала в єдності теорії і практики.
Цьому сприяло, насамперед, навчально-виховне об’єднання, створене під
керівництвом І.О.Сікорського, де Фребелівський педінститут виступав
педагогічним центром і координував діяльність навчально-допоміжних
установ: дошкільних закладів, шкіл, педагогічних амбулаторій, вищого
початкового училища.

Книга Г.Сазоненко “Педагогіка успіху”, на основі методології
українознавства, педагогіки і психології життєтворчості, розкриває місце
акмеології у реформуванні освіти, специфіку технологій досягнення успіху
та особливості використання цих технологій у змістових, психологічних,
технологічних та управлінських параметрах становлення і розвитку
інноваційної акмеологічної системи Українського гуманітарного ліцею
імені Тараса Шевченка. У зв’язку із цим, Г.С.Сазоненко аналізує
історичні уроки творчого використання потенціалу успішних вітчизняних і
зарубіжних педагогічних систем, про що йдеться у другій главі її праці.
У першому розділі цієї глави, присвяченому успішним вітчизняним
педагогічним системам, зустрічається параграф “Основні ідеї педагогічної
концепції Івана Сікорського”, де авторка викладає відомі з інших джерел
факти, захоплюється створеним під керівництвом І.О.Сікорського
Фребелівським педагогічним інститутом і присвячує цьому улюбленому
дітищу Івана Олексійовича дві третини всього матеріалу. Чи відповідав
цей заклад національним інтересам українців, тут, на жаль, не
говориться, але цінність його для педагогічної науки, що розвивалася на
терені України, визначена автором безперечно. Особливість Фребелівського
педагогічного інституту в Києві була в тому, що він створювався під
егідою громадської організації, хоча й відповідав інтересам російського
самодержавства (викладання російською мовою, відсутність програм
навчання національної мови українських дітей тощо). Г.Сазоненко звертає
увагу на те, що ця навчальна установа суттєво відрізнялася від подібної,
створеної у Санкт-Петербурзі. Навчальні плани та програми Фребелівського
інституту були побудовані за трьома основними розділами:

Перший – фізичний: гігієна дитячого віку, дитячі хвороби, фізичні вправи
для розвитку дітей, гімнастика та ігри для дітей з метою розвитку їх
фізичних сил.

+ h

h

h

EДругий – психічний: загальні відомості про психічний розвиток дитини,
основні психічні процеси, розвиток мови дітей, особливості її формування
відповідно до дошкільного віку.

Третій – педагогічний: характеристика дошкільного закладу як у
виховному, так і в освітньому значенні, зміст методичної роботи з різних
розділів знань: природознавство, образотворча діяльність дітей,
математичні уявлення, розвиток мови, музичний розвиток тощо.

Позитивним було те, що теоретичні знання тісно пов’язувалися із
практичними вміннями та вправами. Запроваджувалася така практика:
теоретичні заняття, лекції проводились у другу половину дня, а в першу
проходила практична підготовка вихователів безпосередньо в дитячому
садку. Така форма роботи була дуже ефективною, оскільки сприяла
практичному входженню майбутніх вихователів у життя дошкільного закладу,
давала можливість пересвідчитись у правильності обраної професії. Як і
Н.Дем’яненко, Г.Сазоненко звертає особливу увагу на створення цілісного
освітньо-педагогічного комплексу, до якого входило 5 установ (як уже
зазначалося раніше, це – сам інститут, дитячий садок, початкова школа,
дитячий притулок, педагогічна амбулаторія). Означені заклади внутрішньо
пов’язувалися між собою і складали єдине ціле. В цьому автор убачає
своєрідний прообраз сучасного навчально-виховного і наукового комплексу,
що є важливим для виявлення значення суспільно-педагогічної діяльності
Івана Сікорського для формування сучасної філософії освіти в Україні.

Праця В.І.Менжуліна “Інший Сікорський: незручні сторінки історії
психіатрії” є на сьогодні одним із найбільш повних і ретельних
досліджень життя і діяльності І.О.Сікорського, де вдало використана
методологія нового історизму. Застосовуючи інтертекстуальний аналіз,
автор майстерно (якщо не сказати віртуозно) розкриває межі вибраних
текстів, пов’язуючи або стикаючи їх між собою в агресивному дискурсі,
реконструює минуле епохи як єдиний і багатоманітний потік текстів різної
природи. Біографічний аналіз дозволив автору пов’язати життя свого героя
з текстами і дискурсами, серед яких воно проходило і які воно й
продукувало. Проголошуючи себе прибічником нового історизму,
В.І.Менжулін своєю працею демонструє можливості і перспективи нової
методології. Однією з найбільш цінних якостей цього напрямку він вважає
так звану дослідницьку неупередженість, а саме – відсутність будь-якої
наперед визначеної “сильної теорії”, підтвердженню якої мали б слугувати
всі наведені історичні матеріали. Але суворо дотриматися цього принципу
авторові не вдалося: чи то методологія без теорії недостатньо
життєздатна, чи, можливо, В.І.Менжулін саме в цьому питанні не прагнув
до кінця дотримуватися обраного методу. Наперед визначена теорія, якщо й
не була сформульована досить чітко, простежується протягом усього твору:
національне питання все життя для професора Сікорського було “каменем
спотикання”, тотальна прихильність ідеології “племінного націоналізму”
позначилася на всьому його житті. Наявність теоретичного остову
дозволила зберегти цілісність твору Менжуліна і не перетворити його на
окремо “змонтовані атракціони”. А майже всі наведені історичні та
аналітичні матеріали слугують підтвердженням теоретичних ідей автора.
В.І.Менжулін працював як перекладач і упорядник багатьох праць,
присвячених історії і теорії глибинної психології [16, 18, 21, 22, 23,
35, 36]. Тому, мабуть, схильність до надмірної психологізації і пошук
підсвідомих мотивів вчинків стали “другою натурою” автора. Так,
наприклад, навіть невеликий епізод із біографії Івана Сікорського – його
невизначеність у виборі напрямку навчання під час вступу до університету
– В.І.Менжулін представляє як можливу глибоку психологічну залежність
від впливу на юного Сікорського його товариша по навчанню, в той час як
дійсна причина цієї невизначеності могла бути і менш “поетична”. Як
відомо, засновуючи в Києві університет, російський уряд дбав не так про
наукові інтереси, як про політичні. Київський університет мав
обслуговувати, насамперед, польське громадянство Київщини, Волині та
Поділля. Ідея полягала в тому, щоби прищепити польському юнацтву “общий
дух русского народа”. Кожний, хто хотів вступити до Київського
університету, мусив скласти іспит при університеті, незалежно від того,
яку школу він скінчив перед тим. Цей порядок прийняття студентів
пояснювався тим, що міністерство освіти не зовсім довіряло тим
свідоцтвам, що їх видавали школи у так званій Південно-Західній Росії.
Предметом іспиту була латинська мова. Від кандидата вимагалося, щоб він
міг перекласти і пояснити твори прозаїків Саллюстія, Лівія та Цицерона,
поетів – Вергілія і Горація, а також міг би викласти свої думки
латинською мовою без граматичних помилок [27, 256]. Тільки 1838 р. було
надано право абітурієнтам 1-ї Київської гімназії вступати до Київського
університету без іспиту, а у 1842 р. те право поширене і на абітурієнтів
інших гімназій. Отже, якби юний Сікорський вирішив би діяти послідовно –
спочатку закінчив би навчання у семінарії, а потім обрав би вступ до
університету, то йому довелося б двічі здавати іспити, а, окрім того,
невідомо, чи взяли б до університету випускника семінарії. Новий
університетський статут від 18 червня 1863 р. [27, 262] визначав штат
казеннокоштних студентів у кількості 130 осіб, з них 30 – на
історично-філософському факультеті для підготовки вчителів гімназій і
повітових шкіл, 20 – на правничім факультеті для підготовки урядовців та
80 – на медичнім факультеті для підготовки лікарів у розпорядженні
уряду. Звичайно, потрапити на медичний факультет у Івана Сікорського
було більше шансів, тим більше, що лише студентам-медикам були
встановлені стипендії у розмірі 183 крб. на рік, а для нього це було
вкрай необхідно, бо велика сім’я не мала коштів утримувати його.

Як бачимо, надмірна психологізація не лише ускладнює уявлення про
характер події, а може створювати її викривлений образ. На жаль, метод
“новітнього історизму” не дозволив автору “Незручних сторінок історії
психіатрії” різнобічно викласти факти. За стилем написання книга нагадує
судову справу із сумним для героя вироком – винен. Автор не висловлює
сам цю думку. Навпаки, у заключній частині навіть намагається повернути
“засудженому” людське обличчя, але це вже не впливає на вирок “суду”.

Отже, вивчення досліджень творчості І.О.Сікорського показало, що наукове
надбання вченого в аспекті українознавства розглядалося частково і через
те неповне висвітлювання. Уникнення “незручних” сторінок біографії
вченого деякими дослідниками призвело до неможливості всебічного
вивчення наукової спадщини І.О.Сікорського, а підвищена увага до неї з
боку інших носить певною мірою популістський характер. Прихильність
І.О.Сікорського до політики російського самодержавства часто викликає
сумнів щодо необхідності вивчення його спадщини в українознавчому
контексті. Але, як зазначає В.С.Горський, коло діячів, учень, ідей, що
повинні залучатися до дослідження історії національної філософії,
визначається контекстом культури. Складність розв’язання цієї проблеми в
тому, що жодна з ознак, які пов’язані із визначенням етнічної,
національної приналежності (чи то генетичне походження, чи належність до
певної території, держави та мовної спільноти), взята сама по собі, не
може вважатися достатнім критерієм для виявлення дотичності того чи
іншого діяча культури до філософії даної нації. [5, 91 – 21] І лише
національний культурний контекст, у межах якого здійснюється генезис та
функціонування філософської системи, теорії чи ідеї, може бути таким
критерієм. Крім того, історія української філософії вивчає ті ідеї, що
були створені представниками інших національних культур, але реально
функціонували у складі української культури, були сприйняті нею і
справили певний вплив на її розвиток. Це стосується не лише філософських
ідей, що входять до певної філософської системи і обґрунтовуються
відповідно до канонів філософської науки, а й тих, що становлять
глибинне світоглядне підґрунтя літературно-мистецької, політичної,
релігійної, наукової діяльності тощо. Саме до останніх можна віднести
філософсько-педагогічну спадщину І.О.Сікорського, яка певний час
перебувала у так званій “зоні забуття” [5, 6] і не розглядалась у
контексті української культури. Вивчення творчого доробку вченого
потребує інтегративного і системного підходу, розгляду з позицій
історико-філософського українознавства.

Література:

Буянов М.И. Дело Бейлиса. – М: Прометей, 1993.

Вересаев В.В. По поводу “Записок врача”(ответ моим критикам) // Вересаев
В.В. Собр.соч. в 5т. – М.: Правда, 1961. – Т.1. – С.424 – 459.

Винберг А.И. Черное досьє зкспертов-фальсификаторов. – М.: Юрид. лит,
1990.

Вишневський О. Орієнтири національного виховання. // Рідна школа. –
1994. – №5.

Горський В.С. Історія української філософії. Навчальний посібник. –
Київ, “Наукова думка”, 2001.

Гуревич С.А. Развитие основных направлений отечественной психиатрии
конца ХІХ века (по материалам первых русских психиатрических журналов).
Автореф. дис. канд. мед. наук (14.00.18 – психиатрия). – М.: Минздрав
СССР, Всесоюзный НИИ общей и судебной психиатрии им. В.П.Сербского,
1983. – 16с.

Дем’яненко Н.М. Загальнопедагогічна підготовка вчителя в Україні (XIX –
перша третина ХХ ст.): Монографія. – К.: ІЗМН.1998.

Журавель В.А. Из истории социальной и судебной психиатрии и психологии в
Украине // Судебная и социальная психиатрия 90-х годов (Материалы
международной конференции). Том І. – Киев – Харьков – Днепропетровск,
1994. – С.5 – 6.

Журавель В.А. Об одном из подходов к изучению общения в отечественной
психоневрологии // Материалы Всесоюзной конференции “Вопросы незнания
людьми друг друга и самопознания”: [Сб.]. – Краснодар,1977. – С.61 – 69.

Журавель В.А. Об опыте приложения достижений физиологической науки в
отечественной психоневрологии начала XX столетия // Очерки истории
физиологических наук в СССР. Истоки и особенности развития: (Материалы
Первой Всесоюзной конференции по истории физиологических наук, Тарту,
1981 г.) / Под ред. акад. В.Н.Черниговского. – Ленинград: Наука.
Ленинградское отделение, 1984. – С. 193 – 203.

Золотоверх В.В. До питання становлення й розвитку системи дошкільних
закладів для дітей з психофізичними вадами // Діти з обмеженими
фізичними та розумовими можливостями в системі корекційного навчання і
виховання. – Київ: Віпол, 1997. – С. 210 – 211.

Історія Київського університету (1834 – 1959) / Під ред. проф.
О.З.Жмудського. – К.:Вид-во Київськ. ун-ту, 1959.

Коцюбинский Д.А. Русский национализм в начале XX столетия: Рождение и
гибель идеологии Всероссийского национального союза. – М.: Российская
политическая энциклопедия (РОССМЭН), 2001.

Маньковский Б.Н. К истории кафедры нервных болезней // Сто лет Киевского
медицинского института (1841 – 1941). – К.: Гос. Мед. Изд-во, 1947. – С.
125 – 137.

Между Здипом й Озирисом: Становление психоаналитической концепции мифа.
– К.,1998.

Менжулин В. Мифологическая революция в психоанализе. – К.: Наукова
думка, 1996. – 114с.

Менжулин В.Й. Другой Сикорский: неудобные страницы истории психиатрии. –
К.:Сфера, 2004. – 490 с.

Менжулин В.Й. Расколдовывая Юнга: о тапологетики к критике / В.Менжулин.
– Киев :Сфера, 2002. – 199с.

Морозов В.Г., Лунц Д.Р., Фелинская Н. Й. Основные этапы развития
отечественной судебной психиатрии. – М.: Медицина, 1976. – 335 с.

Никольская А.А Сикорский Й.А.: Гармония развития и воспитания //
Педагогика. – 1994. – №3. – С.76 – 80.

Нолл Р. Арийский Христос: тайная жизнь Карла Юнга / Пер. с англ.
В.И.Менжулина. – М.:Рефл-бук; К.:Ваклер, 1998. – 432 с.

Ранк О. Миф о рождении героя. – Киев-Москва: Ваклер-Рефлбук, 1997.

Ранк О. Между Эдипом и Озирисом: Становление психоаналитической
концепции мифа. – К.,1998.

РозановВ.В. Темный лик // Розанов В.В. Метафизика христианства. – М.:
Фолио, 2001. – С.5 – 244.

Русская расовая теория до 1917 года: Сборник оригинальных работ русских
классиков под ред. В.Б.Авдеева. – М.: ФЗРИВ, 2002.

Сазоненко Г.С. Педагогіка успіху (досвід становлення акмеологічної
системи ліцею) – К.:Гнозис, 2004. – 684 с.

Сірополко Степан. Історія освіти в Україні. – Київ: Наукова думка, 2001.

Слободянюк Т.Б. Становлення ідей дошкільного виховання в Україні (кінець
XIX – початок XX ст). Наукові записки: Збірник наукових статей
Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова – К,:
НПУ, 1998, Вип 1. С.63 – 71.

Степанов С.А. Дело Бейлиса // Дело Бейли: [Сб.] / Сост. Л.Кацис. – М.;
Иерусалим: Гешарим, 1995. – С.351 – 411.

Тагер А.С. Царская Россия и дело Бейлиса: К истории антисемитизма.
Исследование по неопубликованным историческим документам с предисловием
А.В.Луначарского. – М.: Гос. Изд-во “Советское законодательство”, 1933.
– 308 с.

ТолстойЛ.Н. Христианство и патриотизм // Толстой Л.Н. Полное собрание
сочинений в 90 т. – Т.39. – М.: Худож. лит., 1956. – С.27 – 60.

Трефилова Т.Н. Изучение онтогенеза речи в российской психологии //
Вопросы психологии. – 1997. – №5. – С.101 – 117.

Углов Г.Ф. В плену иллюзий. – Минск: Беларусь, 1986.

Юдин Т.И. Очерки истории отечественной психиатрии. – М.: Гос. изд-во
мед. лит-ры (Медгиз), 1951.

Юнг К.-Г. Тэвистокские лекции: Аналитическая психология: ее теория и
практика / Пер. с англ. и предисл. В.И.Менжулина. – К.:Синто, 1995. –
VII, 326с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020