.

Царське самодержавство та українці і євреї у XVII – ХІХ ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3308
Скачать документ

Реферат

не тему:

Царське самодержавство та українці і євреї у XVII – ХІХ ст.

Євреї здавна проживають на території України. А. Я. Гаркаві, відомий
гебраїст та сходознавець, стверджує, що першими євреями у Південній Русі
були боспорські та азіатські купці, які перейшли Кавказькі гори та
оселилися в Хозарському каганаті [1, 1]. Після розгрому хозарів
київським князем Святославом Ігоровичем у 965 р. частина євреїв
переселилась у Київську державу. В ХІІ – ХІV ст. вони становили значну
кількість населення Галичини і Західної Волині, які перебували під
владою литовсько-польських феодалів. У 1264 р. калузький князь Болеслав
Благочестивий видав грамоту, на підставі якої польські євреї нарівні з
міщанами визнавалися вільними людьми, їхнє життя, особиста
недоторканість і честь гарантувалися законом. За ними підтверджувалося
право на торгівлю і лихварство, їхні будинки звільнялися від військових
постоїв. З кінця XV ст. до Польщі прибуло багато євреїв із
західноєвропейських держав. Це були біженці, що тікали від
переслідувань, які чинилися проти євреїв монархами Англії, Франції,
Німеччини. Польські королі та магнати протегували євреям, захищали їхні
громадянські права та користувалися їхніми послугами у господарських
справах. Багаті євреї брали на відкуп збір казенних податків і мита,
позичали королям гроші у випадку війни, орендували королівські та
панські маєтки або керували ними, вилучаючи прибутки, і таким чином
збагачували шляхту і казну.

Поступово польські євреї оволоділи всією торгівлею та більшою частиною
промислів королівства. Великі прибутки євреям приносив горілчаний
промисел, майже повністю відданий їм на відкуп. Орендуючи шляхи, вони
ставили на них придорожні корчми, де безпосередньо виробляли та
продавали горілку. Євреї також брали в оренду шинки, цілі міста разом з
навколишніми селами та їх жителями.

Українське населення Речі Посполитої перебувало у більш пригніченому
становищі, ніж єврейське. Поляки переслідували православну віру,
захоплювали маєтки української шляхти, експлуатували селян. Поступово у
польському суспільстві виділилися три основні прошарки населення:
польська шляхта, українське селянство та єврейство, яке займало проміжне
становище між селянами та шляхтою. За словами українського історика В.
Антоновича, «євреї заповнили собою той величезний проміжок, який
вирізняв у Речі Посполитій повновладну шляхту від безправних холопів»
[2, 91]. Українські селяни, які частіше спілкувалися з представниками
польських панів – євреями, ніж із самими панами, вважали євреїв
головними винуватцями своїх поневірянь та прагнули помститися їм. Тому
не дивно, що гнів українського народу, що вилився у
Національно-визвольну війну під проводом Б. Хмельницького, був
спрямований не тільки проти польських панів, а й проти їхніх
посередників – євреїв.

У Львівському літописі 1638 р. читаємо: «А на Україні козаки бунтували і
ляхам непослух чинили, німців, як мух били, міста палили, жидів різали,
як кур, монахів у костелах палили…» [3, 119]. У ході
Національно-визвольної війни козаки Б. Хмельницького, за словами М.
Костомарова, «знищували юдеїв не по-людські» [4, 44]. Євреї ж називали
Хмельницького не інакше як «Хміль – злодій». За різними даними, за 10
років війни (з 1648 по 1658) загинуло від 80 до 250 тис. євреїв. Велика
кількість їх померла від хвороб та злиднів, потрапила у татарський полон
або втекла з країни.

Треба зазначити, що від рук повсталих козаків та селян потерпали не
тільки заможні євреї, які підтримали у війні польську верхівку. Значну
кількість євреїв складала біднота, яка була часто навіть злиденніша, ніж
українські «холопи», і не  винна у поневіряннях селян. Але повсталі
вважали винуватими у своїх стражданнях усіх євреїв, незалежно від роду
занять та заможності. В результаті саме бідніша і найменш захищена
частина євреїв жорстоко катувалася повсталими.

У ЦДІА України в Києві, у фонді «Документи, зібрані Єврейською
історико-археографічною комісією при історико-філологічному відділенні
Всеукраїнської Академії Наук (Колекція)» (Ф.1423) є цікавий переклад
праці рабина Сабатая Когена під красномовною назвою «Повість з часів
мороку, або Похмура хроніка «Мегіллат-Ейфа» [5, 1 –14]. Цей документ
розповідає про різню євреїв у Немирові, Тульчині, Умані та багатьох
інших містечках України під час Національно-визвольної війни. Сабатай
Коген малює масштаби селянсько-козацького повстання: «І козаки, що жили
в Україні, розсіялися по всіх наших оселях і розорили всю Украйну,
Поділля і Волинь так, що ми не знали куди подітися»; а також його
результати: «незначний же залишок євреїв, що врятувалися від
православних негідників, лишився усіляких достатків, з порожніми руками,
й ті, хто раніше був вихований у багатстві, зробилися бідними і
злиденними; тепер вони мандрували, одягнені у дрантя, з опущеними очима,
голодні, дарма випрошуючи хліба, якого їм ніхто не давав».

Після війни під проводом Б. Хмельницького радикально змінилося
матеріальне, соціальне і політичне становище народів, що населяли
українські землі. Частина території України перейшла під владу
російської держави. Українські селяни, що здобули особисту свободу в
ході війни, знов опинилися у кабалі – хто у польській, хто у російській.
Єврейська спільнота зазнала глибокої духовної кризи, що потягла за собою
соціальне розшарування населення, поступове знищення кагальної
організації, виникнення нової релігійної течії в юдаїзмі – хасидизму.

Після трьох розділів Польщі в 1772, 1793 та 1795 роках значна частина її
земель перейшла до складу Російської імперії. Це були території, на яких
компактно проживала основна кількість єврейського населення Східної
Європи та значна частина етнічних українців. Отже, тепер євреї та майже
всі українці стали російськими громадянами.

У 1783 р. було юридично оформлене закріпачення українського селянства в
Російській імперії. Основна маса українців втратила особисту свободу.
Селян можна було продавати, дарувати, примушувати тяжко працювати.
Тільки у 1861 р. кріпосне право було скасоване, однак це не дуже
покращило положення селянства. Незважаючи на пригнічене становище
українців, російська влада дивилася на них, як на «своїх»: у таких же
важких умовах знаходилися й російські селяни. Крім того, українці були
слов’янами, говорили спорідненою мовою, сповідували спільну з росіянами
православну віру. З тих же самих причин вони вважали російську владу
ближчою до себе, ніж польську. Згадаємо, що досить значна частина
українського населення хотіла приєднатися до російської держави, та
спочатку розглядала нову владу як визволительку. Отже, в Росії українці
не були чужинцями і у своєму безправ’ї були рівними з основною масою
росіян.

Інше ставлення було в Росії до єврейського населення. Власті Російської
імперії користувалися послугами євреїв, але вважали за необхідне всіляко
їх гнобити та обмежувати у правах. За російськими законами, євреї разом
з киргизами, калмиками та іншими малими народами, що населяли цю країну,
прирівнювалися до інородців. На думку дослідника російського
законодавства про євреїв М. І. Миша, всі закони Російської імперії
стосовно єврейства мали два основних, протилежних один одному,
спрямування: «а) виокремлення євреїв як таких, що відрізняються від
іншого населення за своїм світоглядом і характером своєї економічної
діяльності, і б) злиття їх з іншим населенням» [6, 2]. Покоління
правителів Російської імперії намагалися таким чином спочатку
відокремити юдеїв від християнського населення, а пізніше – асимілювати
євреїв із слов’янами, забороняючи їм носити національний одяг, залучаючи
їхніх дітей до навчання у світських навчальних закладах. Така різка
зміна у політиці щодо єврейського населення відбулася на початку ХІХ ст.
Влада розуміла, що політика ізоляції не дає їм змоги контролювати
процеси, які відбувалися у досить численному єврейському суспільстві,
побоювалася, що неконтрольована маса народу, безмежно віддана своїм
релігійним ватажкам, може стати небезпечною для збереження політичного
спокою в державі. Тому було прийняте рішення про асиміляцію євреїв з
місцевим населенням. Їх почали призивати до армії, дозволили їхнім дітям
навчатися разом з українцями і росіянами; всіляко заохочувався перехід у
православну віру. Частково це допомогло євреям оволодіти світськими
науками та залучило їх до суспільного життя країни. Але більшість юдеїв
залишилися вірними своїй релігії та культурним традиціям.

Головною формальною причиною особливого ставлення до євреїв була їхня
віра. Юдеї вважалися «імені Христа Спасителя ненависниками», за це і
піддавалися всіляким утискам і обмеженням. Крім того, російська влада
підозрювала євреїв у намаганні повернути християн у свою віру,
перешкоджати їм у виконанні наказів і обрядів своєї релігії. Але, як уже
зазначалося, це не заважало правлячій верхівці використовувати особливі
здібності євреїв та отримувати за їх допомогою значні прибутки. Цікаво
також, що місцеві власті здебільшого прихильно ставилися до юдеїв,
навіть захищали їх перед урядом, наскільки це було можливо.

З 1791 по 1796 рр. у Росії була законодавчо окреслена територія, де
могли проживати євреї. Так була створена так звана риса єврейської
осілості. Вона вбирала в себе Білорусію, Катеринославське намісництво,
Таврію, Херсонську, Волинську, Подільську, Чернігівську, Полтавську,
Віленську та деякі інші губернії, а також Курляндію. Євреї могли вільно
пересуватися по цій території, але виїжджати за неї не мали права.
Починаючи з того моменту, коли євреї стали російськими громадянами, в
країні було видано безліч законів, що так чи інакше обмежували їхні
права. Кожен правитель, вдаючи, що прагне краще облаштувати життя і
побут цієї категорії населення, насправді накладав все нові заборони на
діяльність євреїв. Види діяльності, якими споконвіку вони займалися, а
саме: орендаторство і шинкарство, давали змогу російській владі
звинувачувати представників цього народу в експлуатації та споюванні
місцевого населення, зокрема найбіднішого селянства. Вважаючи за свій
обов’язок захистити селян від євреїв, уряд видав цілу низку законів, що
забороняли юдеям селитися у містах, наймати селян до себе прислугою,
тримати шинки тощо. Вказані обмеження були лише дрібною часткою у низці
заборон та зобов’язань, що накладалися на єврейське суспільство.

У середині ХІХ ст. в Росії з’явилася тенденція до асиміляції євреїв з
іншим населенням країни. З 1827 р. їх почали призивати на військову
службу (до цього вони не служили, а платили державі гроші). В 1876 р.
був виданий закон, що забороняв євреям-чоловікам носити національний
одяг, а єврейкам-жінкам – брити голови після шлюбу і носити перуки.
Пізніше євреям, які претендували на певні керівні посади, дозволяли їх
обіймати лише за умови знання російської, польської або німецької мови.
Така асиміляція була примусовою, не враховувала споконвічну релігійність
євреїв та прихильність до традицій.

У ХІХ ст. єврейське суспільство, яке, незважаючи на всі намагання уряду,
жило досить замкнено та відокремлено, зазнало ще одного удару. Мова про
так звані ритуальні судові процеси, які розпочалися з 1816 р. (справа
про вбивство 4-річної дочки гродненського міщанина Марії Адамович) і
продовжувалися протягом всього сторіччя. Звинувачення євреїв у вбивствах
християнських дітей та у застосуванні в релігійних ритуалах
християнської крові призвели до жорстоких та руйнівних єврейських
погромів наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.

Незважаючи на постійні обмеження і заборони, а пізніше – примусову
асиміляцію, що відчували на собі євреї у складі Російської імперії, вони
в основній своїй масі залишалися лояльним до влади, миролюбним народом.
Існує багато історичних фактів, що свідчать про активну допомогу євреїв
під керівництвом хасидських цадиків російській армії у ході вітчизняної
війни 1812 р. з французами. Натомість до кінця ХІХ ст. нема жодного
свідчення про виступи єврейського населення проти влади.

????¤?¤?$???????q?На побутовому рівні стосунки між євреями і
слов’янським населенням також були непростими. В цьому плані дуже
важливо розуміти ставлення обох сторін до «інородців» та «іновірців».
Багато уваги цьому питанню приділяє український історик І. В. Туров. Він
твердить, що юдейська традиція звичайно розглядає всіх інородців (тобто
неєвреїв) як втілення зла. Лідер білоруських хасидів Шнеур Залман
вважав, що інородці – також створіння Божі, але вони не мають особливої,
божественної душі, що надав Господь вибраному народу. Тому всі неєвреї
ворожі євреям і постійно намагаються звести їх з істинного шляху, а
можливо, і повністю знищити. Хасиди вважали християн ідолопоклонниками
та дорікали їм відсутністю віри у Творця [7, 125 –133].

Здається, виходячи з того, що християни – люди злі, невіруючі, а справи
їхні – аморальні, хасидські лідери мали б закликати свою паству
ізолюватися від своїх сусідів та спілкуватися з ними якомога менше. Але
на практиці така ізоляція була абсолютно неможливою, оскільки євреї
проживали в християнській країні поруч із слов’янами та цілком залежали
від рішень християнської влади. Євреям треба було мирно співіснувати з
українським, білоруським і російським населенням, і це їм непогано
вдавалося. Лідери хасидизму навіть розробили своєрідне містичне
обґрунтування необхідності спілкуватися з неєвреями та співробітництва з
ними. Побутові та економічні контакти з іновірцями вони розглядали як
особливу форму богослужіння. Хасиди вважали, що євреї можуть забезпечити
процвітання іншим народам і заспокоїти тим самим їхню демонічну
сутність, що є причиною ненависті до юдеїв. За таких умов іновірці є не
гонителями єврейського народу, а силами, що гарантують його безпеку і
процвітання. Хасиди вважали навіть допустимою молитву свого праведника –
цадика – за християн, якщо ті попросять його про це. Вважалося, що така
молитва, допомагаючи іновірцям, ще більше допоможе народу Ізраїлю.

Важливо розуміти, що думки про іновірців як носіїв зла властиві не
тільки євреям, а й слов’янам. Дослідниця О. Бєлова наводить приклади, що
ілюструють це твердження. «Традиційною в народній культурі є уява, що у
іновірців (інородців) нема душі, а є тільки пар, пара, як у тварин.
Русини Закарпаття заперечують наявність душі у євреїв, прирівнюють їх до
тварин, коли говорять: «жид здох», «жид ізгиб», але ніколи «жид помер»,
як прийнято говорити про смерть людини. У Поліссі зафіксовано аналогічне
ставлення: «на яурэу кажуть здохла» [8, 259]. Щодо релігії юдеїв, то
існувало уявлення, ніби вони поклоняються дияволу. Так, наприклад, у
свято Песах «жиди ставлять вино на столі, хрін і петрушку, і ото
приходить той, що з ріжками, п’є там вино і закушує. І оставляє гроші.
Не до кожного жида він заходе, а тільки до дуже щасливих» [9, 115]. І.
Туров зазначає, що таке уявлення про євреїв було властиве не тільки
народним забобонам. Їх розділяли і досить освічені церковні письменники,
такі, як православний полеміст Іоанікій Галятовський, польський
письменник Стефан Жуховський та інші [7, 139–140].

Слов’янські уявлення про демонічну природу євреїв, напевне, й породили
легенди, що призвели пізніше до створення концепції кривавого наклепу. У
Закарпатті вважалося, що єврейські жінки для того, щоб мати дітей,
повинні були пити «руську» кров. Іоанікій Галятовський твердив, що кров
християнських праведників потрібна євреям, щоб лікувати своїх хворих
[11, 384а].

І. Туров говорить також і про те, що «схильність християнського
населення Східної Європи демонізувати інородців і низько ставити їхню
мораль і звичаї поширювалася не на самих тільки євреїв. У творах
християнських авторів регіону, що нас цікавить, звинувачення
послідовників інших конфесій у невірі, прихильності виключно
матеріальним достаткам, а то і в прямому служінні дияволу було звичайним
явищем» [7, 140].

Незважаючи на взаємну неприязнь, слов’яни та євреї досить успішно
співжили на побутовому рівні. Серед білорусів та українців існувало
повір’я про магічну силу євреїв, яка, хоча і небезпечна, але може бути
використана з користю. Білоруси, наприклад, вважали, що для того, щоб
помститися за образу, треба пожертвувати гроші на єврейську школу чи
синагогу, тому що євреї скоріше вблагають Бога та страшніше проклянуть
кривдника. Вважалося також, що за пожертву вони можуть вимолити
християнинові одужання від тяжкої хвороби. Слов’яни вірили у здатність
євреїв виблагати дитину для бездітної пари та взагалі у чудодійство
хасидських цадиків. Багато також зафіксовано випадків поклоніння
християн могилам цадиків, що, за повір’ям, захищало цілі населені пункти
від війн, епідемій та інших негараздів.

 О. Бєлова наводить приклади того, що і євреї, у свою чергу, часто
зверталися до християн за допомогою. За легендами поліщуків, для того,
щоб урятуватися від чорта у судну ніч, юдеї запрошують до себе на
молитву християнина із свічкою, яку принесли з церкви на Стрітення [8,
269]. У Польщі існує повір’я про те, що євреї, побоюючись диявола,
запрошують католиків супроводжувати їх, коли вони йдуть повз лісу.

Цікавим було ставлення українського населення до особистостей
хасидського способу життя. Відомо, що хасидська релігійна течія виникла
та набула широкого поширення саме на українській території. Хасиди
відрізнялися від ортодоксальних юдеїв екзальтованою поведінкою та
беззаперечною вірою у святість свого наставника – цадика. Християни не
розуміли всієї глибини сутності особи цадика, але вважали їх святими,
чудотворцями й інколи зверталися до них за допомогою. Про це свідчить
поліцейське донесення 2-ї половини ХІХ ст.: “Коли з’явилася у
Васильківському повіті сарана, то тамтешній городничий поляк З. благав
цадика про знищення сарани. Один із службовців Т. поліції Київської
губернії Г. запросив до себе в хату цадика, віддавши йому всі почесті як
священій особі» [5, оп.1, спр.6].

Містичний настрій взагалі був характерним як для українців, так і для
українських євреїв. Про це розповідають відомі карпатські легенди про
засновника хасидизму Бешта і славетного опришка Олексу Довбуша. Ці
легенди складали і євреї, і українці, але сутність їх зводиться до
одного: Бешт демонструє селянам свою здатність творити чудеса, Довбуш
дає йому за це грошей, і вони розходяться з повагою один до одного; або:
Бешт дає поради і допомогу Довбушу. Ще одна з легенд розповідає, що
опришки, побачивши дива, які творить Бог для Бешта, сказали йому:
«Своїми очами бачили ми, що ти людина Божа. Тому просимо тебе: молися за
нас, щоби Господь послав нам удачу на шляхах, якими ми постійно ходимо,
і щоб зберігав Він наші життя». Сказав їм Бешт: «Якщо присягнетеся мені,
що не будете грабувати і вбивати євреїв, то зроблю я за словами вашими».
І поклялися йому в цьому» [7, 149]. Ця розповідь показує, що справжній
праведник, яким вважався Бешт, може домовитися навіть із страшнішими
ворогами євреїв – розбійниками.

Дослідники свідчать, що в Карпатах у 30–40-і роки ХХ ст. місцеві жителі
могли показати «камінь святого жида» та «криницю святого жида». На
Волині також довго існували легенди про джерела, в яких купався Бешт і
які виліковують від безпліддя. Легенди про Довбуша демонструють однакові
погляди на святість та чудодійство Бешта у євреїв і українців. Крім
того, містичні діяння першого хасидського цадика також вважаються обома
народами цілком реальними і надзвичайно ефективними.

Приклад безмежного авторитету цадика не тільки серед євреїв наводять і
архівні документи. Один з них свідчить: «Суд магіда [цадика] у рідких
випадках не виконується; навіть християни у бездоказових випадках
звертаються до магіда з жалобою на євреїв і отримують задоволення» [5,
оп.1, спр.6].

Відомий єврейський письменник та дослідник І. Равребе у повісті «Весілля
макаровського цадика» наводить приклади поважного ставлення селян до
хасидських цадиків. Це і участь «малоросів з котомками за плечима» у
зустрічі цадика, і дзвони, що задзвонили під час виконання хупи на
сусідній церкві, «щоб догодити відомим рабінам». Хасиди у відповідь
також роблять красивий жест: «Напередодні хупи був влаштований
макаровським цадиком – батьком нареченої – бал для російської
«інтелігенції» нашого містечка. Запрошені були поміщик, пристав,
священик, начальник пошти й інші посадові особи» [11; 177, 184].

Цікаві хасидські легенди наводить у своїх «Есеях з україноюдаїки»
відомий учений-філолог Мартен Феллер. Вони яскраво зображують
взаємовідносини хасидів і селян у їхньому повсякденному житті. В них
цілком природним виглядає звернення єврея за допомогою до селян і їхня
готовність допомогти (легенда про те, як Бешт і рабі Гершон загрузли з
кіньми у болоті). Показовою є легенда, в якій для того, щоб зняти
обвинувачення з євреїв, що вони нечесно розраховуються з селянами, Бешт
припинив молитву у синагозі і купив у селянина дрова. За те «селянин
сказав: «Благословенний Бог Євреїв, якому належить такий святий народ».
Адже якби в нього купив дрова свій (християнин), то, швидше всього, не
сплатив би одразу і, напевно, додатково не дав би йому нічого. Ще в
одній легенді Бешт подає апеляцію за селянина, що був засуджений збирати
дрова, які мали горіти у пеклі. Таких легенд та переказів дуже багато.
Але М. Феллер, слідом за перекладачами англомовного видання «Слави
Бешту», вважає, що, «якими б доброзичливими не були стосунки між ними,
світ між євреями і селянами був різко розподілений, і ті, хто порушував
цей поділ і ставали ближчі, могли розглядатися як ізгої» [12, 39–41].

Отже, як бачимо, відносини євреїв і українців з властями та між собою
складалися важко та неоднозначно. Для євреїв і українців обидві влади –
польська і російська – були іноземними. Польська влада протегувала
євреям, але це призвело до того, що проти них був спрямований гнів
українців у ході війни під проводом Б. Хмельницького. Євреї сильно
постраждали під час воєнних подій і втратили майже всі свої здобутки.
Пригнічені в польській державі українці не здобули свободи в результаті
цієї війни, перейшовши з однієї залежності в іншу. Російська влада, не
заглиблюючись у сутність єврейського життя та віри, спочатку намагалася
обмежити права євреїв за принципом «як би чого не вийшло». Вбачаючи
причину відокремленості юдеїв саме у їхній відданості релігії та
історичним традиціям, влада вирішила примусово асимілювати цей народ із
слов’янським населенням. Євреї ж, незважаючи на негативне ставлення до
християн, намагалися встановлювати з ними мирні стосунки. На відміну від
українців, вони до кінця ХІХ ст. не виступали проти існуючої влади. На
побутовому рівні євреї і українці співробітничали і знаходили між собою
спільну мову, незважаючи на національні, релігійні та мовні відмінності.
Обидва народи споконвіку існують на спільній території і успішно
навчилися миритися з недоліками один одного. Можливо, якби не
наполегливе насадження ворожого ставлення до євреїв, яке відбувалося на
державному рівні, вони скоріше змогли б порозумітися, а їх подальша
історія позбулася б страшних плям антисемітизму, шовінізму та
ксенофобії.

Література

Гаркави А.Я. Об языке евреев, живших в древнее время на Руси, и о
славянских словах, встречающихся у еврейских писателей. – СПб., 1865.

Антонович В. Исследование о городах Юго-Западной России по актам 1432 –
1798 гг. – К., 1870.

Бевзо О.А. Львівський літопис та Острозький літописець. – К., 1970.

Костомаров Н. Иудеям // Основа. – 1862.

ЦДІАК. – Ф. 1423. – Оп. 1. – Спр. 2.

Мыш М. И. Руководство к русским законам о евреях. – СПб., 1892.

Туров И. Ранний хасидизм: История. Вероучение. Контакты со славянским
окружением. – К., 2003.

Белова О. Евреи и нечистая сила // Дьявол и евреи. – М., 1998.

Белова О. Евреи глазами славян // Вестник Еврейского университета в
Москве. – 1996.

Иоаникий Галятовский. Мессия правдивый. – Киев, 1669.

Равребе И. Свадьба макаровского цадика // Вестник Еврейского
университета в Москве.– 1993.– №2.

Феллер М. Про наших великих духом. Есеї з україноюдаїки. – Львів, 2001.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020