.

Три голодомори в Україні (1921-23, 32-33, 46-47) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
927 15430
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему

Три голодомори в Україні.

1921-23, 1932-33, 1946-47рр.

 

Голод 1921 – 1923 років

Протягом багатьох десятиліть у наших шкільних підручниках
стверджувалося, що на початку 20-х років голод охопив лише район
Поволжя. Саме так оголошувалося в той час і перед західним світом,
звідки Ленін і його соратники просили продовольчої допомоги саме в
названий регіон. Про те, що такий же голод охопив усю південну Україну,
звідки масово вивозився хліб на північ і на експорт, Москва мовчала.

Про голод в Україні почав заявляти на весь світ уряд УНР в екзилі вже
восени 1921 року. Так, у вересні 1921 року повноважний представник УНР
Олександр Шульгин звернувся з проханням про допомогу
голодуючому українському населенню до Нансена, а через місяць це
питання місія УНР поставила в Парижі (Центральний державний архів вищих
органів влади та управління України, далі — ЦДАВОВУ: Фонд 3696. — Опис
2. — Справа 438. — Аркуші 26-27, 44).

На жаль, тоді західний світ ще не пройнявся трагедією українського
селянства, страшний голод продовжував поширюватися півднем України.
До Катеринославщини, Запоріжжя та Донеччини наприкінці 1921 року
додається Миколаївщина та Одещина. І на початку січня 1922 року
кількість голодуючих тут сягнула 1890000 осіб, у березні — 3250000, в
червні — 4103000 (там же: Ф.4. — Оп.1. — Спр.1328. — Арк.36).

Охопивши такі величезні простори, голод спричинився до збільшення
смертних випадків. Зокрема, якщо за січень-березень 1922 року в Херсоні
народилося 918 осіб, то вмерло —

5405. У чотирьох містах Миколаївщини за цей період з’явилося на світ
1199 осіб, а пішло з нього — 7323. (Там же: Арк.36).

Представник допомогової організації Нансена каштан В.Квислінг,
очевидець того голоду, засвідчив у своїй телеграмі в лютому 1922 року,
що в Україні близько 7 мільйонів людей “вмирають з голоду в
усьому страшному розумінні цих слів”. Це, до речі, підкреслював
Квислінг, без інших українських територій, до яких він відносив у першу
чергу Кубань (Скандинавські вісті. — 1983. — 4.54. – С.14).

Та страшно стає від усвідомлення того, що хліб в Україні, не зважаючи на
посуху, був. Його відірвали від голодного рота селянина, робітника,
їхніх дітей, відправляючи за межі нашої землі.

Саме в ці страшні місяці 1922 року, коли різко зростає кількість
голодуючих на півдні України (крім корінного етносу там зазнали лиха і
німці, болгари, греки, чехи, шведи, молдавани, росіяни), Голова
Раднаркому УСРР Християн Раковський погрожує англійському
міністрові закордонних справ лорду Керзону припиненням поставок
українського хліба, якщо Великобританія не знайде шляхів для замирення з
Радянською Росією, t це в той час, коли для голодних дітей півдня
України керівники УСРР випрошують від Американської організації
допомоги (АРА) сто тисяч пайків (Там же: Ф.ЗЗЗ с/67. — Оп.1. — Спр.2. —
Арк.54).

І ця благодійна організація в межах їй дозволеного намагалася допомогти
голодним українцям, хоч постійно перебувала під недремним оком ЧК.

Комуністична влада, скориставшись з допомоги американців, потім, коли
наприкінці 1922 року становище почало поліпшуватися, замість подяки їм,
почала звинувачувати їх у спробі підриву устоїв влади робітників і
селян.

Марксистсько-ленінська історіографія устами одного з її апологетів
І.Л.Портного в його кандидатській дисертації “Провал антисоветской
деятельности АРА на юге Украинн (декабрь 1921 г. — игонь 1923 г.)”
намагалася довести діяльність цієї благородної організації як виключно
спрямованої “для ликвидации Советской власти под видом так назнваемой
“помощи” (Одесса, 1955. — С.5). І, мовляв, “Трудящиеся УССР правильно
оценили соглашеиия Советского правительства с АРА й пресекли
попнтки агентов американского империализма использовать “костлявую
руку голода” для своих преступннх замнслов свержения Советской
власти й реставрации капитализма (С 12.). В многочисленннх резолюциях,
принятьіх на общих собраниях й митингах в конце 1922 — начале 1923 г.,
трудящиеся УССР осудили антисоветские происки АРА й внразили свою
горячую благодарность Коммунистической партии й Советскому
правительству, великому русскому народу й другим народам нашей Родини за
помощь, оказанную в ликвидации голода й его последствий, в
восстановлении народного хозяйства республики”. (Там же. — С.12).

Як усе було насправді, чітку відповідь дають документи. Читачі,
очевидно, подивуються, просто не зрозуміють дії керівників
Радянської України, які на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У слухняно
виконують розпорядження члена Наркомпроду РРФСР Мойсея Фрумкіна, коли
той вимагав

вивозити мільйонами пудів хліб з України, яка сама голодує. До речі,
члени Політбюро ЦК КП(б)У, віддавши розпорядження про вивезення хліба
з України, протягом тривалого часу навіть не знали, скільки збіжжя
вже вивезено за операційний рік. Тільки 10 березня 1922 року Раковський,
Мануїльський, Фрунзе, Чубар, Іванов А., Косіор ухвалюють рішення про те,
щоб “вьіяснить количество вьівезенного в РСФСР хлсба й составить
официальнмй акт”.

(ЦДАГОУ: Ф.1. — Оп.б. — Спр.29. — Арк.48).

Коли ж у травні зробили підрахунки, то виявилося: до нового врожаю не
встигає по лінії державного постачання 1600000 пудів (Там же: Арк. 85
зв.).

У чому ж тоді полягає турбота КП(б)У за свій народ?

А про яку соціальну справедливість можна говорити, коли Політбюро ЦК
КП(б)У ухвалює спеціальне рішення про забезпечення пайками комуністів у
голодуючих губерніях? І кошти для цього виділяються з державного
бюджету, в який уже оприходувано й цінності з пограбованих церков за
підказкою з ЦК. А як виживати не комуністам у голодуючих губерніях?

І зрештою, про яку рівноправність членів компартії може йтися, якщо в
голодні часи її керівники організовують для себе санаторії в Німеччині?

Документи змушують думати. Їхні сухі рядки волають до нас про
трагедію українського народу в XX столітті.

 

Документи (…)

 

Голод 1932 — 1933 років

 

Цю трагедію для України можна було вже передбачувати в 1925 році, коли
XIV з’їзд більшовицької партії взяв курс на
індустріалізацію. Вона мала здійснюватися за рахунок села, для чого і
було ухвалено невідповідність цін на промислові та
сільськогосподарські товари.

За підрахунками радянських економістів через штучно встановлену різницю
цін на товари промисловості й сільського господарства з метою викачувати
гроші на розвиток індустрії, головним чином у Росії, українське

селянство втрачало щорічно 300 мільйонів золотих довоєнних карбованців,
що становило 20 карбованців на десятину посівної площі. Іншими словами:
якщо український селянин до першої світової війни міг придбати якийсь
промисловий виріб за 1 пуд збіжжя, то тепер мусів віддавати за те ж 4-5
пудів хліба. (Тризуб. — 1929. 4.18. — С.4.)

Швейцарська “Journal de Geneve” (23.02.1929 p. 4.55) ось
таким чином коментувала подорожні нотатки американського фермера Тома
Кампбела, який знайомився з проблемами хліборобства в СРСР. “Поки
українець бачить, що він працює “pour Ie гоі de Prusse”, хазяїна з
Кремля, поки лишки, що він продукує, конфіскуються або купуються по
такій ціні, що. не оправдовує зайве зусилля, поки навіть успіхові, що
він мас, заздрять, поки придбання худоби для роботи автоматично
його ставить в класу т.зв. “куркулів”, — звичайно, він не йтиме до
розвитку продукції, ніщо його до цього не підштовхує, навпаки, це все
підрізує йому всі можливості”.

Але зробіть селянина вільним, дайте йому легкий режим…
капіталістичний, коли клієнт згодний платити за те, що він братиме, коли
продавець має право поставити свою ціну, і ви побачите велику зміну.
Тоді більше не буде виключно лихого підсоння, дефіцитного врожаю,
голоду. Елеватори Одеси наповняться знову, і українське зерно знов
попливе через протоки до Європи, так, як предрікає Кампбел. І в
Женеві робітник купуватиме кіло хліба за 25 чи ЗО сантимів, як і перед
війною, бо з цікавими, в докладах Канади й Сполучених Штатів, з
спекулятивними цінами, що їх диктують великі американські хлібні
“poolsin”, зіткнуться помірковані ціни, що їх запропонує селянин із
Східної Європи, який буде радий продати із заробком, що його так довго
йому відіймали”. (Цитата за: Тризуб.- 1922 p.- 4.12. — C.I 8).

Але комуністична влада не збиралася робити українського селянина
вільним. Вона навіть у неврожайний 1928 рік змусила його продати перед
жнивами торішні запаси за державними цінами, що прирікало наших
хліборобів на голод. Але факт його Уряд УСРР визнав лише в
листопаді, повідомляючи, що в Україні є 76 неврожайних районів з 732.000
селянських господарств (Пролетарська правда. — 1928. — 13 лист.).

Про становище українських селян після неврожаю 1928 року засвідчує і
лист із Ставропілля, опублікований у “Тризубі” 1929 p. — 4.16-17),
“Херсонських людей наїхало сюди до нас гибель, тут їмують багато коней,
а то й так з семействами наїхали та зімуються тут. Котрий явиця сюди, то
просто непохожий на чоловіка, а на якесь опудало. Росказують про своє
життя, що така біда, що хоч живими закопуйся в землю; в кого була яка
коняка, повозка, молотилка, упраж, килими, рядна все сюди до нас
повивозили на продаж. Суша в Херсонські, Катеринославські та Тавричеські
г.г. була така, що через пилюгу й світа не видко. Хліб зовсім не вродив,
а здирства безперестані. У нас буцім вродилось, але все одно не стане,
бо щодня їздять по хатах наші хлібозаготовителі — і дай, дай хоч трісни
та дай; молоти не дозволяють, а мелене — висівати, “їж, мужло прокляте,
з висівками”. Оце недавно один дядько висказався на проти цього, то його
зараз заарештовано, а він сказав їм: судіть

мене, висилайте куди хочете, тільки не туди, де люди свободою не
пользуються, такою, як оце ми в СССР. Хліб, який уродив тепер, влада
забрала до чиста, і на насіння не лишила, а обіцяє видать нам
якесь чистосортне; люде приїзжжі покупили собі тут потрохи хліба до дому
для сімейства, пуда по два, по три, то пишуть, що в Знаменці у них
відібрали той хліб; не дозволяє влада провозити нізвідки хліба і
сама не дас голодающим, просто хоч пропадай. При тім єдинолічним
хліборобам не дають хлібопашити, а заганяють силою в комуну, а в
комуні хто пробуде та вирветця, то проклинає на чому світ стоїть того,
хто цюю комуну та совітську вдасть видумав”.

Щодо допомоги голодуючим, — зазначав Голова ВУЦВКу Петровський у грудні
1928 року, — ми розраховували, що на цю мету треба асигнувати 67
млн.карб., проте нам врізали до 42 млн.карб., але й це хочуть тепер
урізати й не додати ще 5 млн.карб., про які говорив тов.Порайко”.

Українська влада змушена була за таких умов бути співорганізатором
голоду, свого народу, оскільки не могла сама затверрджувати
навіть свій бюджет.

Тоді ж той же Петровський констатував,що з своїм 30-мільйонним
населенням Україна за багатсьвами “майже дорівнює Франції, а бюджет її
подібний до бюджету Московської губерніальної Ради — навіть 500 млн. не
доходить” (“Комуніст”, 1928 p. — 4.284). важко сприймати це визнання
найвищої посадової особи нібито “самостійної” УСРР, але й справді,
виробляючи хліб, Україна залишалася без нього, прирікаючи своїх громадян
на черговий голодомор. А він, Петровський, заспокоював себе й своїх
соратників тим, що, мовляв, за “царизму таке лихо призводило до
більшої смертності сільського населення”.

Природно, що насильницька колективізація, яка почалася масово з 1929
року, остаточно розвалила українське село й відкрила дорогу ще
страшнішому голодомору 1932-1933 років. Він повинен був поставити нашого
хлібороба не лише власне в Україні, але й на всіх українських етнічних
територіях — у першу чергу на Кубані, Ставрополлі, Вороніжчині…

Саме під приводом невиконання хлібозаготівель на Кубані Москва
14 грудня 1932 року заборонила українізацію там. А наступного дня ЦК
ВКП(б), і РНК СРСР ухвалили постанову, підписану також Сталіним
і Молотовим, про негайно призупинення українізації на Далекому
Сході, в Центрально-Чорноземній області й Казахстані (ЦДАГОУ:
Ф.1. — Оп.20. — Спр.5282. — Арк.4.)

Ось чому треба погодитися з словами американського дослідника
Чемберлена, що Радянський урзд послугувався голодом як засобом
національної політики в безприкладних розмірах, щоб знищити тих, що
ставили опір його політиці”. (Цит. за: Тризуб, 1934. — 4.34).

Уважне вивчення документів, багато з яких друкуються вперше; дає
можливість усвідомити: голодомор планувався з Москви, а українські
більшовики були слухняними виконавцями вказівок Кремля. Це підписи
тих, кого нам представляли жертвами сталінізму, стоять на
постановах про знищення України голодом.

У 1932-1933 роках, коли бракувало в Україні хліба, більшовицька
влада не припиняла його експорту: його вивезено відповідно 1,72 і 1,68
мільйона тонн. Можна погодитись з тією думкою, що цей експорт
практикувався не тільки для того, щоб придбати необхідні машини чи
матеріали, а й з метою справити за кордоном враження про достатню
кількість хліба в Радянському Союзі. Одначе, як тільки минув голод,
експорт хліба одразу ж різко зменшився — 770 тисяч тонн у 1934 році,
тобто більш як у два рази менше. А хто добивався, аби опухлі українські
селяни виконували в повному обсязі всі продовольчі поставки Москві,
Ленінграду, Криму (він тоді був у складі Росії), іншим регіонам СРСР,
організовуючи навіть спеціальні “червоні обози”? Пропоновані
архивні матеріали чітко називають нам цих “героїв” системи, людям,як
правило, з нижчою освітою. Саме ці так звані вожді, намагалися замовчати
перед світом страхіття голодомору в Україні. На жаль, повторювали вслід
за ними казки про заможне життя в Україні і Ромен Ролан, Анрі Барбюс,
Бернард Шоу… Кричала криком лише українська діаспора. Представник
уряду УНР екзилі проф. Олександр Шульгин, змалювавши жахливу картину
голоду в Україні, звертався з таким проханням по Хлібної комісії, яка
була створена Лондонською економічною конференцією: “В час,
коли дорадчий комітет має встановити кількість збіжжя, яке СРСР має
вивезти за кордон, ми просимо вас во ім’я гуманності заперечувати проти
будь-якого вивезення їстивних продуктів і особливо хліба з СРСР. Цей
хліб по праву належить тим, хто його сіяв і хто нині вмирає з голоду
-селянам України і Кубані. З свого боку ми рішуче протестуємо проти
такого вивозу, який ми не можемо інакше кваліфікувати як злочинним”.
(Тризуб; 1933.— 4.34. — С.12). Та світ лишався глухим. І вмирали
мільйони українців. Як і болгари, греки, молдавани, німці (грошову
допомогу останнім з Німеччини влада змушувала останніх передавати у
фонд Міжнародної організації пролетаріату), поляки, росіяни, чехи,
шведи… Скільки українського народу прийняла наша земля в 1932-19337
Уже, мабуть, ніхто точно і не скаже. В моєму рідному селі на Житомирщині
спробували встановити кілька жертв за спогадами літніх людей. Та пам’ять
уже підводить тих небагатьох старожилів, що вижили в той страшний час.
Але ми мусимо

пам’ятати про кожного, кого змусили загинути страшною смертю…

Документи (…)

 

Голод 1946-1947 років

 

Страшні голодомори в Україні, які були організовані більшовицькою владою
в 20—30-х роках, виявилися не останнім випробуванням на виживання для
нашого народу.

Черговою спробою етноциду українців був голод 1946-1947 років. Так, 1946
рік був неврожайним, давалася взнаки і повоєнна розруха. Але того
збіжжя, що вродило на українських ланах, вистачало, аби не
допустити нового голодомору. Однак під тиском Москви з України вимітали
все, що можна було.

Щоб виконати намічене Москвою, керівник УРСР Микита Хрущов
вдавався до найрізноманітніших заходів впливу. Скажімо, тільки
постанов ЦК КП(б)У було ухвалено 49, заслуховувалися звіти 24 областей,
з роботи увільнено 743 чоловіки, під суд віддано 1.645 посадових осіб
(ЦДАГОУ: Ф.1. — Оп.23. — Спр.4029. — АРк.43-44).

Але й такі адміністративні дії Хрущова не задовольнили Москву, його
вважали там, як це видно з його спогадів, надто м’яким, бо, мовляв, дуже
вже часто сигналізує про загрозу нового голоду в Україні. А тому Сталін
у 1947 році прислав керувати в Україну більш твердого й уже перевіреного
свого слугу — Лазаря Кагановича.

І він узявся з притаманною йому енергією виконувати вказівку “вождя всіх
часів і народів” стосовно викачування хліба з України. Але
Каганович не тільки виконував спущений з Москви план — він узяв
зобов’язання додатково відірвати в голодний 1947 рік від українського
селянина ще 22.300 тисяч пудів.

Документи, пропоновані читачам, дають

можливість переконатися, якими методами організовував уродженець
України Лазар Каганович хлібозаготівлі тут. Можемо також побачити ту
страшну картину всеукраїнської трагедії. Чи пам’ятають це все в Донбасі,
наприклад?

А чи пам’ятаємо ми і те, що в 1946-1947 роках в Україні не повторилася
трагедія в масштабах 1932-1933 років тільки тому, що нас врятувала
Західна Україна, де ще не було колгоспів, і селянин-одноосібник міг
лишками своєї продукції поділитися з голодними братами зі східних
областей? Так, саме “бандерівці”, як у нас зневажливо дехто називає
українців із західного регіону, подали допомогу східнякам. І це треба не
забувати.

Як і не маємо права забувати того, як нас морили голодом.

Інакше не буде нам прощення.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020