Торгівля і торговельні шляхи
У XIII ст. професійні купці вже становили окрему групу верхівки міського
населення. Купець був революціонізуючою силою середньовічного
суспільства. Він відчиняв двері місцевих замкнених світів, сприяв їхній
динаміці, з’єднуючи ці мікросвіти з навколишнім макросвітом. Вдала
операція робила їх дуже багатими, невдача доводила до банкрутства та
ізгойства. Але потяг до небачених земель, ризику і можливості швидко
розбагатіти перемагав. Багатство підносило купців над рештою населення
міст. Вони почали зосереджувати в своїх руках гуртову торгівлю основними
товарами експорту та імпорту, залишаючи дрібну торгівлю ремісникам та
крамарям — перекупникам. Розмежування у стані купецтва призвело з часом
до його поділу на “багатих” та “вбогих”. Перші слідкували, щоби “вбогі”
роздрібники не займалися гуртовою торгівлею. Наприклад, у Львові за
їхнім поданням 7 травня 1580 p. рада міста ухвалила перелік товарів, які
дозволялося продавати “вбогим” купцям.
У XIII — XV ст. торгівля розгорталась в умовах панування натурального
господарства і незначної потреби у привізних товарах. Тому торгівля з
іноземними країнами залишалася, в основному, в руках купецтва великих
міст. Дрібні міські поселення були пов’язані тільки з навколишньою
сільськогосподарською округою, для якої були осередками ремесла і
торгівлі. Кожне місто формувало ринок, пов’язаний, окрім своєї округи,
бодай з сусіднім містом, а через нього з ринком всього князівства і
сусідніх країв. Наприклад, шиферні пряслиця, виготовлені під Овручем,
потрапляли до центрів всіх земель Київської Русі, а через них і у
найвіддаленіші куточки князівств, а також; до Польщі та Німеччини. Такі
пряслиця знайдено, зокрема, в Гнєзно, Познані, Ратиборі та інших містах.
Небезпека від розбійників, які чатували на шляхах, з одного боку, і
бажання звільнитися з-під опіки княжого скарбу, з другого, змушували
“гостей” об’єднуватися в своєрідні гільдії, що носили назву “сотня”.
Особливо небезпечним був дніпровський шлях, у південній частині якого
діяли кочівники. Купецькими об’єднаннями, які існували ще в X ст., як
видно з текстів угод з греками і розповіді про руську торгівлю у
Константина Багрянородного, опікувалися князі. Найдавніша купецька
корпорація, відомості про яку збереглися, — “іванівське сто”, була
організована при церкві Іоанна Предтечі на Опоках в Новгороді і отримала
статут, затверджений князем Всеволодом Мстиславичем до 1136 р. Ця
гільдія займалася експортом воску в Західну Європу, імпортуючи звідтіля
сукно. Для управління нею обиралися два старости від купців, які разом з
тисяцьким вершили і суд у торгових справах. Так само, як і в німецьких
купецьких гільдіях, для вступу слід було внести певну суму в касу
гільдії і в патрональну церкву. У Києві було об’єднання “гречників”, які
торгували з Візантією. Напевно, за традицією у Константинополі у них
залишався патрональний храм св. Мамми з гостиним двором та складами.
Подібне пристанище мали “гречники” і на Афоні. Як гадають, свої гільдії
мали й київські купці, які торгували з Реґенсбурґом чи Булгаром.
Можливо, що знаний з джерел “Залозник”, то не тільки шлях суходолом з
Києва до Тмутаракані, а назва купецької корпорації, караван якої
формувався поблизу оз. Залозного біля гирла Десни.
Малоймовірно, щоб у Галичі, купці якого торгували з Візантією,
Угорщиною, Польщею, Чехією, Реґенсбурґом, забезпечували сіллю навколишні
землі, не існувало купецьких об’єднань, якщо такі були у Києві,
Новгороді, Полоцьку, Смоленську. Подібна система організації торгівлі,
напевно, існувала у всіх основних центрах Галицької, Волинської,
Чернігівської, Київської і Переяславської земель. Зберігалась вона і у
післямонгольський період. Запровадження Магдебурзького права служило
інтересам купців, насамперед великих. Міста добиваються привілеїв на
ярмарки, що призначалися на дні певних церковних свят, щотижневі торги,
окремі міста — на право складу. Так, право складу угорських вин сприяло
розвиткові у XVI — XVII ст. Самбора, Стрия, Добромиля, Нижанкович та
інших міст Підкарпаття.
Торгівля потребувала розвинутої грошової системи і системи мір та ваг.
Грошова система Київської Русі досі дискусійна. Реляція Абу Гаміда,
котрий у 1150 — 53 рр. особисто їздив з Булгара до Перемишля і назад,
повідомлення Наджіба Гамадані (XII ст.) та Нізамі Гянджеві, свинцеві
пломби на дорогичинській митниці дозволяють прийняти версію про
курсування “хутряних грошей” — своєрідних чеків, які на внутрішньому
ринку замінювали срібні та золоті гроші. Пізанські та флорентійські
банкіри в XIII ст. уже користувалися системою чекових розрахунків.
Зв’язки з Пізою існували ще з XII ст. У кафедральному соборі Сан Мартіно
в м. Лукка поблизу Пізи знайдено графіті “Лазорь псалъ Яршевичь,
Ростиславль”.
Витерті шкірки, опечатані пломбами, могли виконувати роль таких чеків у
масовому обігу. Потік арабського срібла припинився у XI ст., а
візантійських та західноєвропейських монет не вистачало, карбування
власної монети не було тривалим і не могло забезпечити потреби ринку.
Звичайно, весь цей період на ринку поряд з “хутряними чеками”, які
використовували, напевно, лише купці, курсували як різноманітні монети,
так і срібні злитки. Грошова система на базі гривні (початково 1 гривня
вагою 51, 19 г срібла = 20 ногатам = 25 кунам = 50 резанам = 150
веверицям) протрималася майже до кінця XIV ст., змінюючи лише вміст
срібла. Були різні еталони гривні. Київська гривня виливалась у вигляді
шестикутного брусочка, чернігівська — подібна до київської з видовженими
кінцями, литовська і татарська — до брусочків овальної форми. Їхня вага
коливалася від 163 г у київської гривні до 204 г у новгородської. З XIV
ст. стали використовуватися в обігу ординські монети, литовські та
чеські срібні, а також монети, які карбувалися для Галицького
королівства Владиславом Опольським та Казимиром III. Налагодити
карбування монет в Київському та Сіверському князівствах робили спроби
Гедиміновичі. Впродовж XV ст. ситуація змінилася на користь польського
срібла при широкому використанні монет інших країв, у першу чергу
празьких грошів. З XVI ст. в обігу на українських землях були переважно
литовські і польські монети.
В основу руської системи мір покладено єгипетські міри, впорядковані при
Філетері, правителеві Пергаму (283 — 263 рр. до н. е.), і використані у
римській і візантійській системах. Міри довжини мали 4 одиниці: верста =
750 сажнів = 3000 ліктів = 6000 п’ядей. П’ядь = = 22 см. У торгівлі
використовувалися ще такі одиниці, як “постав сукна” (30 — 36 ліктів),
“штука полотна” (48 ліктів), “штука інших тканин” (30 — 79 ліктів).
Користувалися і такими “несистемними” одиницями: “перестріл” (політ
стріли — 60 — 70 м), “верження каменя” (віддаль для метальної артилерії
— 70 — 90 м), “день” (марш війська за день — 25 — 30 верст). Сипучі тіла
міряли кадями, величина яких коливалася в межах 14 — 25 пудів; бочками
на 6, 12, 24 і 32 пуди; корцями, рівними 6 пудам і мацами, рівними 8
пудам. Крім цих мір застосовували лашти, рівні 2 тонам, фаски масла,
рівні 30 квартам. Пуд пізніше мав 16,4 кг. Рідину вимірювали бочками,
відрами і корчагами. Бочка = 10 відрам, корчага — 11/2 — 13/4 відра,
відро = = близько 9,8 кг. Бочка меду, пива, горілки = 36 — 122 гарнцям,
гарнець = = 4 квартам. Масу міряли фунтами (372 — 407 г), каменями (32 —
40 фунтів) та берковцями (10 пудів). У різних землях та містах міри
відрізнялися одна від одної. Їхні еталони зберігались у церквах
купецьких корпорацій, а пізніше — при ратушах. Спеціальні службовці
стежили за дотриманням мір при торгівлі. Із запровадженням
Магдебурзького права ця система продовжувала вдосконалюватися.
Внутрішня торгівля відбувалася через міські торги та ярмарки. Кожне
місто мало щотижневі торги, на яких здійснювався обмін товарами з
сільськогосподарською округою. Кожне місто мало принаймні один ярмарок
на рік. П’ять ярмарків проводилося в Самборі, по чотири — у Жовкві,
Снятині, Новокостянтинові, Борщові, Копайгороді, Касперівцях. По три
ярмарки мали Чернігів, Ярослав, Тернопіль, Золотий Потік, Торчин,
Шаргород, Бар, Зборів, Броди, Фельштин, Гусятин, Володимир, Чорний
Острів, Фастів. У Жовкві ярмарок тривав до 6 тижнів, в Ярославі — 4, по
два тижні тривали ярмарки в Чернігові, Бродах, Володимирі і Житомирі.
Знамениті ярмарки в Язлівці, Ярославі, Перемишлі, Снятині привертали
увагу купецтва сусідніх країн. На ярмарках у Перемишлі продавали десятки
тисяч голів худоби. З кінця XV ст. на великих ярмарках почали укладати
угоди (контракти) на оптову купівлю-продаж різноманітних товарів.
Організаційні форми міжнародної торгівлі змінювалися повільно. Купецькі
каравани, що вирушали у далекі краї, закупляли експортні товари. Подібно
чинила і княжа скарбниця, представники або довірені особи якої брали
участь у таких караванах. Зібравши караван і найнявши обслугу, купці
вирушали в дорогу. По дорозі до них приєднувалися купці з розташованих
на їхньому шляху міст, які не могли спорядити самостійні каравани. За
приєднання до чулсого каравану, напевно, треба було платити. Продавши
свої товари за кордоном, купці закуповували товари, які можна було
вигідно продати вдома. Вдома вони збували на ярмарках або торгах оптові
партії перекупникам, що вели роздрібну торгівлю.
Міські ремісники реалізовували свої вироби самотужки. Вони намагалися
працювати за гарантованими замовленнями, через що цехові статути
старанно регламентували чисельність майстрів і кількість замовлень
залежно від можливості збуту. Партачі могли реалізувати свої вироби лише
на ярмарках. Не тільки княжа чи урядова скарбниця, а й магнати брали
участь у торговельних операціях через своїх представників. З часом
торговельні шляхи ставали безпечнішими, особливо на Заході. Це дозволило
окремим купцям вести свої операції самотужки. Близько 1324 р. міська
рада Володимира звернулася з листом до ради м. Штральзунда (північна
Німеччина), підтверджуючи, що купці — брати Миколай і Бертрам Русини — є
громадянами Володимира. Корабель з їхніми товарами, повертаючись із
Фландрії, зазнав аварії біля о-ва Рюген, і купці втратили 34 сувої
іпрського, турнейського та поперінгського сукна. Рада Володимира просила
допомогти купцям повернути втрачені товари.
Перевізники та бродники займались обслуговуванням купецьких переправ,
волоків, бродів. У містах ставили гостині двори (караван-сараї) для
купецьких караванів (звідси назва дільниці Карвасари у Кам’янці на
Поділлі), зростала кількість корчм для подорожників. У дні ярмарків під
стінами міст виникали цілі купецькі табори. Десятки крамниць торгували
на ринках великих міст. Зберігся опис львівського ринку М. Ґруневеґа
(1601 — 1606): “У цьому місті, як у Венеції, стало звичним зустрічати на
ринку людей з усіх країн світу в своїх одягах. Угорців у їхніх малих
магерках, козаків у великих кучмах, росіян у білих шапках, турків у
білих чалмах. Ці всі — у довгому одязі, а німці, італійці, іспанці — у
короткому. Місто віддалене від моря понад 100 миль. Але коли побачиш, як
на ринку при бочках малмазії вирує натовп крітян, турків, греків,
італійців, зодягнених ще по корабельному, видається, неначе тут порт за
брамою міста”.
Вивозили-за межі краю хутра білок, горностаю, куниць, ласок, лисиць,
бобрів і зайців, шкури кіз, віск і мед, риб’ячий клей, бобровий жир,
янтар, лісові горіхи, сіль, соколів, ювелірні вироби, баранів і волів, а
також рибу. З часом предметами експорту стали зерно, поташ, попіл,
деревина, льон і ремісничі вироби. Предметами імпорту впродовж всього
часу залишалися сукно, шовкові та інші тканини, предмети розкоші і
парфумерія, предмети озброєння і кольорові метали, а пізніше прянощі та
сіль. У торгівлі між князівствами і всередині них, а потім у торгівлі
між містами до цих предметів приєднувалися найрізноманітніші ремісничі
вироби. Всі предмети першої необхідності населення сільської округи
могло купити на щотижневих торгах у найближчому місті, решту — на
ярмарках у тому ж місті.
У домонгольський період основний міжнародний шлях проходив з Булгару на
Волзі через Чернігівську землю на Київ — Галич — Перемишль — Краків —
Прагу — Реґенсбурґ — Трір. Після монгольської навали цей шлях не
перестав функціонувати. Змінилися лише його вихідні пункти. Ординські
міста у Поволжі, куди надходили хорезмійські, кавказькі і китайські
товари, стали недоступними через конкуренцію з боку російських купців. З
початку XIV ст. київські та чернігівські купці вже не їздили далі
Москви, Рязані та Володимира. Реекспорт східних товарів через територію
російських князівств не був вигідним. Східні товари стали надходити
через ординські міста в Причорномор’ї та Крим. До Києва, Чернігова та
інших міст Лівобережжя йшов старий дніпровський шлях з відгалуженнями по
Ворсклі, Пслу, Десні та Сейму. На цьому шляху виникли такі ординські
міста, як Кучугурське городище, Тавань, Кінське городище, городище біля
річки Самари. Всі вони занепали у XV ст. Великий князь литовський Вітовт
намагався відродити цю торгівлю. Він збудував митницю в Тавані і
заснував поблизу гирла Дніпра фортецю Дашків, яка пізніше стала
турецьким опорним пунктом Очаковом, а заразом і торговим центром. З
кінця XVI ст. поважним центром тут стала Запорозька Січ та пов’язані з
нею оселі біля перевозів.
Розпад Золотої Орди і занепад ординських міст на Лівобережжі, а також
поява наприкінці XVI — на початку XVII ст. ногайських орд зменшили
інтенсивність торгового обміну на цьому шляху. Проте, незважаючи на
постійну конфронтацію з часів появи Кримського ханства, торгівля тут не
завмирала. В Криму її центрами були Старий Крим, Кирк-Ер, а потім
Бахчисарай, Перекоп та Карасубазар. Правителі Криму — Гіреї — намагались
забезпечити функціонування цієї торгівлі. Угоди Криму з Польщею 1540 і
1552 рр. підтверджували свободу торгівлі на території ханства з умовою
сплати мита. Окремі торговельні угоди з Кримом, напевно, мали запорозькі
козаки, які вели торгівлю дніпровським шляхом і суходолом — Муравським і
Чорним шляхами.
Зв’язки з кримським князівством Феодоро в XIV — XV ст. йшли через
Балаклаву, а після її втрати — через Кирк-Ер на Мангуп. Особливо жвава
торгівля відбувалася через генуезькі та венеційські факторії — Кафу,
Солдайю (Судак), Тану (Азов), Боспоро, Чіпріко, Чембало (Балаклава).
Через ці міста надходила в Україну більшість товарів східного імпорту, а
також італійські товари. Вигоду такої торгівлі оцінили не лише в Києві,
а й у Львові. Прямий шлях зі Львова через Тавань на Крим і Кафу існував
ще в XIII ст. 1379 р. Львів отримав право складу татарських товарів, що
дало місту змогу опанувати всю східну торгівлю. Вже 1444 р. місто
отримало право складу східних товарів, що забезпечило йому процвітання
впродовж наступного періоду.
Особливо інтенсивним був торговельний обмін між італійськими колоніями і
Львовом у 1453 — 1484 рр., коли після здобуття турками Константинополя
через нього проходив зв’язок цих колоній з метрополією. Не менш
активними були торговельні контакти Кафи з Київським князівством,
особливо в часи правління Ольґердовичів у XV ст.
Захоплення турками Константинополя, а потім й італійських колоній у
Причорномор’ї спонукало частину італійських торгівців переселитися в
Україну. Не випадково 1454 р. у руках італійців опиняються городоцька і
львівська митниці. Городоцький митник К. Ґвардія де Санто Ромуло
незабаром купує маєток у Великому Любені. Київським митником 1499 р.
став Миколай Фрязин. Турки намагалися підтримати рівень торгівлі у
захоплених містах. Однак, хоча Кафа і залишилася порівняно великим
містом, її значення як основного центру імпорту східних товарів в
Україну перейшло до Стамбула. Збереження Кафою певної ролі в торгівлі
під турецьким пануванням було пов’язане передусім з торгівлею
невільниками, яких постачало Кримське ханство, та предметами розкоші, що
воно їх споживало. Купці з України продовжували відвідувати Кафу, а
тамтешні купці — придніпровські міста. Судячи із взаємних претензій з
приводу відшкодування втрачених товарів, обсяг цієї торгівлі був досить
великим. До самого занепаду Херсонеса в XV ст. не переривалися зв’язки з
цим кримсько-візантійським центром.
Іншим відгалуженням чорноморської торгівлі була дністровська торгівля.
На місці грецької Тіри на правому березі Дністровського лиману виник
ординський Аккерман (з 1360-х до 1484 р. генуезьке Монкастро), потім
значний турецький торговельний центр. Важливе значення мали Кілія (в XIV
ст. ординське місто), городище Костешти (в XIV ст. також ординське
місто), Старий Орхей (одне з найбільших міст Золотої Орди), ряд городищ
Дністровсько-Дніпровського межиріччя: Маяки, Велика Мечетня, Хаджибей
(попередник Одеси), Солоне, Аргамакли-Сарай, Ак-Мечеть і Баликлей.
Пізніше важливого значення набуло місто Тягиня (Бендери). Головним
торговельним центром у цьому реґіоні у XIII — XVI ст. залишався
Аккерман. Спроби литовського уряду на початку XV ст. перенести основну
торгівлю до Хаджибея мали лише обмежений успіх. Тоді через цей порт
вивозили галицьке зерно до Візантії. Через Білгород відбувалася торгівля
навіть з Кіпром. Після здобуття турками Константинополя 1453 р. вона
занепала. У XVI ст. через Хаджибей велася переважно торгівля сіллю.
Значення Білгорода зростало із падінням значення ординських міст як
центрів торгівлі східними товарами. У 1419 — 1422 рр. ієродиякон Зосима
з Москви цим шляхом їздив на прощу до святих місць. У Києві він
приєднався до купецького каравану, який поблизу Брацлава переправився
через Південний Буг, пройшов татарським степом до Білгорода, звідкіля
вже на кораблях поплив до Константинополя.
Туреччина намагалась утримати у своїх руках монополію східної торгівлі.
1455, 1489, 1502, 1555 рр. і при наступних переговорах турецька сторона
гарантувала безпеку купцям з Польсько-Литовської держави.
??~?Поряд з Дністровським шляхом пролягав Прутсько-Серетський шлях через
старі центри галицької торгівлі — Яський торг, Романів торг, Берладь і
Малий Галич (Галац), а також шлях з Коломиї на Чернівці — Сучаву — Ясси
— Римнік. Через Дунай і Доростол здавна йшла торгівля з Візантією,
Болгарією та південними слов’янами. Напевно, всі міста Нижнього Дунаю, а
також Варна, Відін, Месемврія були пунктами цієї торгівлі.
Дністровсько-Прутська торгівля, як безпечніша за Дніпровську, почала
переважати. Після падіння італійських колоній центр східної торгівлі
перемістився далі на південь, що підвищило значення
дністровсько-прутських шляхів. Це намагалися використати господарі
Молдови, Волощини та подільські князі. Вже 1375 р. подільський князь
Костянтин Коріятович надав краківським купцям право вільної торгівлі на
Поділлі і переходу на Татарський шлях до Білгорода. Не випадково за
контроль над Поділлям між Литвою та Польщею точилася така вперта
боротьба у 1392 — 1435 рр. Молдовський господар Олександр 8 жовтня 1408
р. видав грамоту львівським купцям на торговельні пільги. Грамота
регламентувала мита, які українські купці повинні були платити в Сучаві,
Яссах та інших містах і митницях Молдови. Основними товарами, за які
сплачувалося мито, були сукна, шовк, камка, перець, тебенка, тем’ян,
грецький квас, мечі і шпаги, шапки й одяг, куниці й інші хутра, шкіра,
вовна, віск і срібло, а також вівці, ягнята, свині, коні, риба.
Львівські купці дістали право тримати в Сучаві свою факторію. Водночас
грамота обмежувала львівським купцям можливості продажу сукна,
зобов’язуючи їх продавати його в Сучаві за львівською ціною і дозволяючи
перевезення після сплати мита лише в Угорщину та Волощину, що було
невигідно. В ці країни європейські сукна завозилися по Дунаю, тоді як
реалізація його на східному ринку і обмін на прянощі, парфумерію чи шовк
давали чималі вигоди. Грамота 1408 р. була підтверджена пізніше
господарем Стефаном Великим.
Волоський господар Мірча Старий 1390 р. та 1409 р. видав хрисовули до
львівських купців, а також інших купців з держави Вітовта, куди входила
більшість українських земель. Купцям дозволялося торгувати по всій
території князівства, сплативши мито в Тирговиште. Волощина була
зацікавлена в імпорті сукна, яке привозили львівські купці. Господар
Влад II Дракула хрисовулом 1439 р., наданим на прохання Мартина Хміля і
Станіслава Дивного, дозволив львівським купцям проїзд через свої землі у
Туреччину після сплати головного мита в Римніку, а також місцевих
шляхових мит.
Перетворення Львова на головний центр торгівлі зі Сходом активізувало
обмін товарів на західному відтинку шляху Київ — Перемишль — Краків —
Прага — Реґенсбурґ — Нюрнберґ — Трір, де з XIV ст. місце Галича перейшло
до Львова. Не випадково анонімний іспанський географ середини XIV ст.
писав, що з Польщею межує “королівство Лева, столиця його — місто Лева”.
Торговельні зв’язки з Іспанією, які, можливо, були започатковані в той
час, тривали й далі. Про вивіз до Іспанії воску на початку XVI ст.
згадує львівський радник І. Альнпех.
На цьому тракті важливе місце посідала торгівля з Польщею. Головний шлях
з Києва пролягав через міста Волині або Поділля на Львів, Городок,
Перемишль, Ярослав і далі на Краків. Існували ще дві магістралі з Києва
через Волинську землю: Білгород — Ярополч — Котельниця — Колодяжне —
Полонне — Кременець — Белз — Червен на Люблін, Сандомир, Краків та
Мичеськ — Звягель — Корець — Дорогобуж — Луцьк — Володимир — Устилуг —
Холм на Люблін, Сандомир, Краків. Важливим центром торгівлі з
польськими, мазовецькими, литовськими, ятвязькими, пруськими і
орденськими землями був Дорогичин. В цій торгівлі брали участь всі
побузькі міста на чолі з Берестям, з якого вів також важливий шлях на
Люблін — Варшаву. Такі міста, як Кам’янець на р. Лісна, правій притоці
Бугу, Бранськ на р. Нурець, теж правій притоці Бугу, Більськ на р. Орля,
притоці Парова, Сурож на лівому березі Парова, Мельник та ін. переживали
піднесення у XIII — XIV ст. Волинські купці намагалися підтримувати
тісні зв’язки не лише з Краковом (князь Андрій Юрійович грамотою від 27
серпня 1320 р. підтвердив давні права краківських купців у Володимирі і
скоротив розмір їхнього мита з трьох до одного гроша від тяглої худоби),
а й з Вроцлавом, Торунем і балтійським побережжям. Як видно із
згадуваного вище листа ради м. Володимира до ради Штральзунда, волинські
товари доходили далеко за межі Балтики — у Фландрію. Шляхи через Вроцлав
і Торунь отримували все більше значення. За цих умов активізувалася
конкуренція. 1306 р. Краків отримав право складу, а за привілеєм 1354 р.
всі іноземні купці мусили продавати свої товари краківським купцям. Тому
львівські купці були змушені освоїти шлях на Сандомир — Радом — Торунь
через Городок та Перемишль. Лист старости Руської землі Дмитра Дедька до
купців Торуня з 1341 р. із запрошенням приїжджати до Львова, як це мало
місце за попередніх князів, грамота князів Кейстута та Любарта
Ґедиміновичів з 1340-х рр. із дозволом торунським купцям торгувати в
Луцьку, Дорогичині, Мельнику і Бересті та ряд інших документів свідчать
про перебіг цієї конкурентної боротьби, значення та розмах торгівлі, що
мала давні традиції.
Після входження українських земель у Польсько-Литовську державу торгівля
через Західний Буг і Віслу на Ґданськ та Балтику отримала новий імпульс.
Насамперед зерно, а далі сіль, поташ, попіл та лісоматеріали були
основними продуктами, що вивозилися цим шляхом до Ґданська. Виробництво
поташу та попелу, підготовка пиломатеріалів, перевезення товарів до
Устилуга та інших портів на Західному Бузі втягувало в цю торгівлю
значну частину міського населення Волині, Брацлавщини і західної частини
Київщини. Частина товарів перевозилася Сяном через Перемишль. У зв’язку
з цим на Сяні та Західному Бузі почало розвиватися будівництво річкових
суден. Обсяги ґданської торгівлі постійно зростали. Так, лише плотів з
круглого лісу, заготовленого в Прикарпатті, було відправлено: 1556 р. —
65; 1557 р. — 145; 1560 р. — 274 і т. д.
Окрім круглого лісу відправляли балки, дошки, заготовки для річкових
суден (щогли, корпаки, кривулі, борти), лати, крокви, паркетні клепки,
ґонту і дранки. У 1549 — 1550 рр. лише через дрогобицьку митницю пройшло
в цьому напрямку 12 243 возів солі по 6 тис. топок кожний. Багато поташу
і попелу вивозили також через Ґданськ. З Ґданська тим же шляхом по
Віслі, Західному Бугу та Сяну привозили предмети імпорту — металеві
вироби, сукна і тканини, папір. Ці шляхи були найбезпечнішими і обсяги
торгівлі через них невпинно зростали.
Про торгівлю з Чехією розповідають єврейські середньовічні автори,
зокрема Веніамін Тудельський. У Чехії в XIII — XV ст. був поширений тип
залізних висячих замків, аналогічних до київських та галицьких, які мали
назву “руських замків”. Через конкуренцію краківських купців шлях до
Праги проходив Словаччиною та Моравією. Цим шляхом сукно з Моравії,
Сілезії та Чехії йшло на український ринок і перепродувалось
українськими купцями далі на схід.
Перемишль і Сянок були давніми центрами торгівлі з угорськими землями. В
Угорщину вели шляхи через Дукельський, Лупківський, Ужоцький, Верецький,
Бескидський (Воловецький), Торунський та Яблоницький перевали.
Найдавніші з них проходили по Вислоку через Ряшів — Коросно — Дуклю на
Свидник, Бардіїв і Пряшів та з Сяноку через Лупків на Межилаборець —
Гуменне. Обидва шляхи сходились у Перемишлі, де з XV ст. стали
проводитися знамениті ярмарки худоби. Зі Львова через Городок і Спас на
Ужоцький перевал та з Перемишля через Нижанковичі, Добромиль та Спас
можна було потрапити в Невицьке, Ужгород, Михайлівці і далі до Кошиць і
Токая. Цими шляхами везли угорські вина, котрі Польща в XV — XVII ст.
споживала у великих кількостях. Зі Львова через Стрий та Верецький
перевал був ще один прямий шлях на Мукачеве, Берегове (Лампертсас,
Береґсас), Токай, Бесермень. На цьому шляху в XIV — XVI ст. головною
митницею була Тустань. Тут збирали соляне мито і мито за прогін худоби.
Бескидський та Торунський перевали великого значення в торгівлі не мали.
З Галича і Коломиї через Яблуницький перевал йшла дорога до Грушева,
Хуста і далі через Сатмар, Бистрицю до Брашова в Мараморош та Волощину.
Через Грушів проходив шлях на Нодь Баню — Сатмар — Буду. Ще один шлях
проходив зі Львова через Снятин і Чернівці на Сучаву і Брашов. 1344 р.
угорський король Людовик у грамоті до старости Руської землі Дмитра
Дедька скаржився, що галицькі митники брали з кошицьких купців мита
вищі, ніж з інших іноземців. Польськоугорська унія 1370 — 1382 рр.
сприяла залученню Львова до угорської торгівлі. Інтенсивність
карпатської торгівлі теж невпинно зростала впродовж XV — XVII ст.
Баварські, австрійські, а також монети інших герцогів і князів імперії,
знайдені на українських землях, дозволяють припускати, що знаменитий
шлях з Реґенсбурґа мав численні відгалуження. У спустошеному Батиєм
Києві Плано Карпіні зустрів багато європейських купців, серед яких
найбільше було австрійців. З Тріра, де закінчувалася ця магістраль,
легко було добратися до Франції. Цікаво, що тут у XII — XV ст. всі
шовкові тканини називались “руськими”.
Уже в другій половині XIII ст. у Львові була німецька колонія, центром
якої був костьол Марії Сніжної. Більшсть німців-колоністів були
саксонцями та сілезцями, які підтримували контакти з родинними землями
через Вроцлав. Вроцлавські купці успішно конкурували з краківськими в
питанні торгівлі і українськими землями. Є підстави вважти, що у
львівській колонії були і іихідці з Маґдебурга. У Москві зберігається
дерев’яна фігура Миколи Можайського, виготовлена у 1320-ті рр. у стилі
пізньороманської німецької різьби. Її найближчі аналоги — надгробки
архієпископів Фрідріха фон Веттіна (1152) та Лудольфа фон Віхмана (1192)
— знаходяться у маґдебурзькому соборі. Як гадають, фігура була зроблена
на замовлення митрополита Петра Ратенського (1306 — 1326), який сам був
знаним маляром. Фігура могла бути зроблена самим митрополитом або митцем
його кола, який був пов’язаний з львівською німецькою колонією, де жили
маґдебуржці, зразки різьби яких могли бути в костьолі Марії Сніжної.
Торгівля зі Скандинавією, Ганзейським союзом, Данією і Англією проходила
двома потоками з Новгорода на Смоленськ і Київ та з Риги на Полоцьк —
Друцьк — Київ з відгалуженнями на Мінськ — Пінськ — Луцьк, Володимир,
Степань. Записи лавницького суду міста Львова за 1442 р. свідчать про
те, що смоленські купці, які тримали в своїх руках посередництво в цій
торгівлі, привозили свої товари аж до Львова. Проте й купці з далеких
північних країн діставалися до українських земель, а українські купці
їздили до них. Равві Ісаак з Чернігова, який згадується в творі
англійського равві Мошеса Ханессі (1170 — 1215) як такий, що тлумачив
деякі біблійні слова, порівнюючи їх з руськими, згідно з записами
королівської скарбниці, повернув туди борг 132 шилінги 16 пенсів.
Англійський вчений Бартоломей (бл. 1190 — після 1250) у своїй
енциклопедії “Про властивості речей” опублікував відомості про
РусьГалатію, себто про Галицьку землю, підкреслюючи, що мова її
населення така сама, як у слов’ян і богемців. Не лише авторам саг, але й
творцям географічних трактатів ісландців відомі Київ і Чернігів.
Значне місце в торговельному обміні займала торгівля з купцями
Московської держави, Тверського, Рязанського та інших російських
князівств. Розпад Золотої Орди і занепад ординських міст привели до
того, що вже в XV ст. російські купці стали торгувати з Кримом та
причорноморськими реґіонами через українські землі. Причому основний
потік товарів йшов через Путивль та Київ, а Муравський, Ізюмський та
Кальміуський шляхи через татарську небезпеку відігравали допоміжну роль.
Ними користувалися переважно купецькі каравани, які йшли разом з
посольствами. Через українські землі проходила і російська торгівля з
дунайськими князівствами та Туреччиною. Складність відносин між
Московською державою та Литвою і Польщею не могла не відбитися на
характері російської торгівлі на українських землях. Жертвами політиків
ставали купці, але торгівля не припинялася ніколи. В ній брали участь
більшість міст Лівобережжя і частина міст Правобережжя до Житомира, куди
заходили московські купці. У XVI — XVII ст. українські купці
обмежувалися поїздками до Білгорода, Путивля, Брянська, Рильська,
Курська і Севська, рідше до Москви. У XIV — XV ст. у торговельному
обміні велику роль відігравали столиці Верхівських князівств, що
утворилися на східних кордонах Чернігівської землі. Через Рязань по Оці
вони торгували з ординськими містами.
Поряд з вивозом збіжжя через Ґданськ ключову роль відігравав експорт
волів. До торгівлі ними були залучені майже всі українські землі.
Починаючи з XIV ст., і особливо з середини XVI ст., експорт волів
невпинно зростав. Худобу переганяли до Угорщини, Сілезії, Білорусі. В
свою чергу в Україну переганяли худобу з Молдови. Лише на щорічні
ярославські ярмарки переганяли по 40 тис. волів. 1564 р. на Луків через
Парчів переганялося близько 6 тис. волів. Київщина, Волинь, Поділля та
Галичина були заповнені чередами худоби, яку переганяли до кордонів.
Основну роль відігравав шлях з Поділля та Підкарпаття на Ярослав —
Краків — Бжеґ у Сілезії — Лейпциг. За деякими оцінками, можливо
перебільшеними, в XVI ст. до Центральної і Західної Європи щороку
надходило до 200 тис. голів худоби.
Купецька торгівля мала серйозного конкурента в особі шляхти і магнатів,
котрі користувалися правом безмитного збуту худоби, вирощеної у власних
господарствах. Таким правом шляхта користувалася і щодо інших продуктів,
а також ремісничих виробів, виготовлених партачами у юридиках — ділянках
міст, що належали шляхтичам або церкві. Шляхетська торгівля в XVI — XVII
ст. дедалі більше витісняла купецьку з цих позицій. У більшості міст
єврейські купці поступово зайняли одне з провідних, а в деяких регіонах
провідне місце у торгівлі. Певною мірою погіршилися позиції німецьких,
польських, вірменських купців. Рівночасно в західному реґіоні участь у
торгівлі українського міщанства з другої чверті XVII ст. помітно
зменшилася.
Розвиток торгівлі стимулював вдосконалення кредитно-фінансової системи.
Якщо прості (власні) векселі використовувалися лихварями як розписки
боржників, то векселі на пред’явника набирали рис платіжного запису. На
великих ярмарках здійснювалися, нерідко через довірених осіб або тих,
які мали відповідно завірені доручення, угоди про оплату і кредитування
торговельних операцій у віддалених містах.
Торгівля потребувала відповідних шляхів і транспортних засобів.
Обслуговували транспорт слуги купців, наймані фірмани (часто з власними
возами) селяни-кріпаки. Мережа шляхів зростала, але якість їх не
поліпшувалася. Мостів було обмаль, переважно на малих річках. Велику
роль відігравали броди, що засвідчують назви місцевостей, що виникли
біля них, — Броди, Брідниця, Колодрібка (перекручене Колобрідка) тощо.
Товари переносили у клунках і саквах (особливо це було поширене в
підміській торгівлі), на конях у тайстрах (на гірських стежках і
поліському бездоріжжі це часто був єдиний вибір) і особливо — возами, на
які навантажували скрині, мішки, тюки, бочки. Швидкість пересування, за
даними сусідніх з Україною країв, становила верхи до 35 — 40 км,
запряженим двома — чотирма кіньми великим возом — 30 — 40 км. Вартість
перевезення часто становила 50 — 100 % вартості товару.
Надійнішими взимку були санні шляхи, надійнішими і дешевшими влітку —
річкові. На пристанях (“палях”) будувалися склади для товарів, шпихлірі
для збіжжя, зокрема шпихлірі, що належали шляхтичам і міщанам, були в
Устилузі над Бугом, поблизу Володимира. Великими річковими суднами
(шкути, ком’яги, дубси), які могли використовувати й вітрило, сплавляли
зерно, сіль та інші товари Дніпром, а також Сяном і Бугом до Бісли й
далі до Ґданська. Шкутою можна було перевозити 40 — 50 лаштів, ком’ягою
— 20 — 30 лаштів, причому ком’яга мала 7 — 9 весел, її обслуговувало 8 —
12 людей. Крім фахових сплавників (“флісаків”), плоти й річкові судна
часто обслуговувалися селянами. Частина суден поверталася з ґданськими
товарами, а інші — продавали на дерево. На дерево (для експорту)
продавали і плоти, якими сплавляли зерно. Валка возів львівських купців,
переважно вірменів, прибувши до Києва, перевантажила товари на куплені
там дві ком’яги (“такі самі, як судна на Віслі, але так криті дошками,
що дощ не може пошкодити товарів, а люди працюють на палубі, а не на
бортах при палубі”). Подолавши шлях Дніпром та Десною до Чернігова,
купці перевантажили свої товари на сани; до Москви дісталися через три
місяці.
Як і все в тодішньому житті, так і участь в торгівлі супроводжувалася
певними звичаями, ритуалами. Звичаєвим правом передбачалося скріплення
угод могоричем, який інакше називали ще літкупом (з німецької).
Відповідно до певного ритуалу проводилися вибори керівника каравану,
якого під тюркським впливом почали називати “караван-баші”. Як і в інших
заняттях, також і в купецтві істотна роль належала релігійним обрядам.
Серед купців і подорожників популярними були, зокрема, молитви до св.
Миколая.
Зрозуміло, що торги, ярмарки, гостині двори, спільний шлях у караванах
були місцем зустрічі різних культур, світоглядів, а місцевості, через
які пролягали найважливіші торговельні шляхи, ставали містком не лише
між краями, але й між цивілізаціями. Ці контакти мали вплив на всі
сторони життя — від запозичення і впровадження нових технологій ремесла
до формування ментальності людей.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
