Реферат на тему:
Теоретичні та практичні засади підготовки та проведення курсів
підвищення кваліфікації вітчизняних педагогічних кадрів з
українознавства в контексті етнонаціонального державотворчого процесу
Кожна людина, кожен народ і кожна країна в міру своїх сил і можливостей
дбає і оберігає як своє сьогодення, так і власне майбуття. Одним з
вагомих чинників і рушіїв упевненого цивілізаційного поступу людства є
освіта. Освіта – не тільки проста механічна процедура передачі знань та
інформації від учителя до учня, від досвідченого до новачка, від батька
до сина, від матері до дочки, а, насамперед, – це освячене
багатотисячолітньою історією землян дійство як кількісного, так і
якісного осягнення, збереження й примноження того величезного масивного
досвіду, накопиченого людським співтовариством у процесі свого існування
та розвитку. Еволюційний розвиток на планеті Земля постійно підтверджує
просту й разом з тим переконливу істину, що тільки ті живі істоти мають
перевагу у безкомпромісній боротьбі за виживання, які вміють не тільки
накопичувати корисну для свого виду інформацію, але, передусім,
передавати її з покоління в покоління, спочатку на генному, а з часом і
на міжособистісному рівнях. Людина розумна, змагаючись не на життя, а на
смерть з оточуючими її хижими істотами й важкими природними умовами,
зуміла протиставити цим жорстоким викликам власну колективну
згуртованість, організованість і цілеспрямованість. Ми переконані, що
саме освіта стала одним із головних наріжних каменів, на якому через
деякий, досить суттєвий, історичний проміжок часу постала людська
цивілізація. Розпочинаючи з тих давніх часів, близько 5 тис. р. тому,
всебічний розвиток як окремої людини, так і переконливий поступ кожного
етносу, а з часом і нації та загалом усієї людської цивілізації,
всебічно й нерозривно, на віки й тисячоліття поєдналися з освітою.
Професор, академік, лауреат Міжнародної премії імені Й.Г. Гердера,
директор НДІУ МОН України Петро Петрович Кононенко вважає: «Віками
людина прагнула щастя – і віками намагалася визначити найефективнішу
дорогу до нього. Тому завжди хотіла осягнути: а що таке – щастя? І
неодмінно приходила до усвідомлення вирішальної ролі пізнання загалом та
освіти зокрема. Прагненням знань були заполонені австралійці й шумери,
ацтеки та інки, індійці, єгиптяни і греки. З огляду на це, творили
заклади приватного й державного, загальноосвітнього й
філософсько-релігійного, природничого й суспільно-гуманітарного
спрямування. Відомо, що в основу життя свого народу клали процес освіти
Володимир Великий і Ярослав Мудрий, митрополит Іларіон і Володимир
Мономах. І скрізь освіта ставала могутньою підоймою розквіту
особистості, цивілізації і культури, розкриття таємниць землі й неба,
створення шедеврів мистецтва» [2, 6].
Вченими Науково-дослідного інституту українознавства МОН України під
незмінним керівництвом директора Петра Кононенка створена власна
концепція філософії освіти. Треба наголосити, що це комплексне наукове
бачення місця і значення освіти як цілісної сукупності систематизованих
знань, умінь, навичок, поглядів, переконань було сформоване, осмислене й
узагальнене вченими-українознавцями шляхом творчого поєднання власних
теоретико-практичних розробок і напрацювань у цій важливій сфері
людського буття. Головними положеннями цієї концепції є: 1) система
освіти – це нероздільна єдність виховання й навчання; 2) її генеруючи
основа – виховання, а навчання є його базовою й опорною частиною; 3)
важлива основа освіти – народна й академічна (вітчизняна і зарубіжна)
педагогіка; 4) освіта – насамперед, цілісний і нерозривний процес від
колиски новонародженого немовля до кінця життя, до останнього подиху
людини; 5) першими педагогами людини є її батьки, а першою школою є
родина(«материнська» і «батьківська»); 6) надзвичайно особливе значення
в освітньому процесі відіграє синтез теорії і практики, традиції і
новизни; 7) найголовніша та найвідповідальніша мета освіти – всебічно
розвинена дитина, а основа української школи – фаховий педагог; 8)
успішною та конкурентноспроможною може бути і повинна бути лише та
школа, в якій постійно співпрацюють батьки, діти і педагоги, коли
спочатку вчителі вчать дітей, а згодом і самі вчаться у них, коли
національна освіта стає справою всього українського суспільства та
послідовно цілеспрямованої політики держави; 9) в Україні на початку
третього тисячоліття є освітні заклади і педагоги світового рівня, однак
в цілому українська система освіти перебуває в стані глибокої кризи: і
методологічної, і фінансової, і технологічної, і
структурно-управлінської, і кадрової та підручникової; разом з тим,
перебороти цю кризу можливо лише мобілізувавши освітянсько-науковий
потенціал з метою створення і нормального функціонування комплексної
системи демократичної, гуманістичної, правової і національної освіти;
10) мета і зміст освіти визначають її форми та український державний
стандарт, затверджений МОН України; 11) криза української освіти має
системний характер і може бути переборена лише швидкими, рішучими і
кардинальними заходами, відповідними викликами часу та пріоритетами
української держави; 12) надати інноваційної сутності українській освіті
може лише цілісна система виховання й навчання всіх ланок системи – від
родинної до вищої школи, а її основою стануть інтегративні феномени –
українська мова й українознавство як міждисциплінарна інтегративна
система комплексних наукових знань про Україну, українців і світове
українство у просторі й часі [2, 16].
Всі вищеперераховані складові – важливі компоненти цілісної
українознавчої концепції національної освіти. Разом з тим, ми хочемо
виокремити з цього освітянсько-світоглядного комплексу тезу щодо освіти
як неперервного процесу від колиски до завершення життєвого шляху. Нас
цікавлять у даному випадку теоретичні та практичні засади підготовки та
проведення курсів підвищення кваліфікації вітчизняних педагогічних
кадрів з українознавства в контексті етнонаціонального державотворчого
процесу. Заявлена проблема у своєму загальному вигляді має не тільки
суто гуманітарний, а й прикладний аспект. Тому що, досліджуючи
поставлену перед собою мету, ми не тільки зможемо отримати
теоретико-світоглядну інформацію, а, насамперед, вирішимо і для себе, і
для вітчизняного соціуму цілий ряд нагально-практичних освітянських
завдань щодо підготовки та проведення курсів підвищення кваліфікації
національних педагогічних кадрів з українознавства. Саме в цьому, на наш
погляд, і полягає зв’язок досліджувальної проблеми із важливими
науковими та практичними завданнями, її актуальність і новизна.
Вважаємо за необхідне наголосити, що у своєму українознавчому
дослідженні послуговувалися одним з головних наукових методів –
принципом історизму, себто об’єктивним вивченням теоретико-практичних
засад підготовки та проведення курсів підвищення кваліфікації
вітчизняних педагогічних кадрів з українознавства. Також використовуємо
у науковій розвідці порівняльно-історичний метод, коли аналізуємо
теоретичне підґрунтя найважливіших положень національної освіти щодо
підготовки та проведення курсів підвищення кваліфікації вітчизняних
педагогічних кадрів з українознавства та їх практичне втілення в життя з
урахуванням творчих напрацювань як попередників, так і сучасників, та
враховуючи власний фаховий досвід з цього питання.
Проведений нами послідовний аналіз останніх джерел досліджень і
публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які мав
змогу опиратися автор, свідчить, на превеликий жаль, що комплексні праці
з цієї проблематики майже відсутні. Ми назвемо лише деякі, що дотичні до
цієї важливої українознавчої та освітянської теми.
Перш за все, треба виділити такі монографії Петра Кононенка: «Свою
Україну любіть» (1996), «Українознавство» (2006), написану у співпраці з
Тарасом Кононенком «Освіта XXI століття: філософія родинності” (2001);
збірник наукових праць Петра Кононенка «Українознавство – наука любові,
етики, життєтворчості»(2006); статтю П. Кононенка «Українська освіта:
стан, проблеми, перспективи в Україні і в світі» (2006); статтю Т.
Кононенка «Українознавство: інтегративне гуманітарне знання про Україну
та світове українство – як протосистема дисциплін віртуального
університету українознавства (розгорнуті тези-завдання)» (2003); статтю
Л.Горенко, А.Пономаренко «Курси підвищення кваліфікації вчителів
українознавства Чернігівської області» (2003). Також важливі такі
дослідження, як книги: С.Сірополка «Історія освіти в Україні» (2001),
Ю.Руденка «Основи сучасного українського виховання» (2003), Й.Сележана
«Основи національного виховання. Українознавство: історичний,
філософсько-релігієзнавчий аспекти» (2005); статті Л.Токаря
«Українознавство в розвитку національної освіти та виховання» (2003),
Г.Сазоненко та І.Головай «Українознавча наука в освітньому процесі»
(2003), Т.Усатенко «Українознавство в становленні національної освіти»
(2003), Л.Яресько «Українознавство – предмет і методологія освіти та
виховання в середній школі», Н.Зикун й І.Зайцевої «Українознавство як
важлива компонента ідеології сучасної освіти» (2003), О.Данилевської
«Українознавство – наука любові, життєтворчості» (2003), Г. Лопушанської
«Становлення українознавства як освітньої дисципліни та його
структуризація» (2003), Т. Козілецької «Українознавство в початковій
школі» (2003), Л.Мафтин «Оптимізація викладання українознавства у вищих
навчальних закладах» (2003), П.Осколова «Проблеми розвитку національної
освіти у контексті державотворення» (2003), Г.Вельбовець
«Українознавство як інтегративний курс – стержень гуманізації
національної системи освіти України» (2004), Г.Навроцької
«Українознавство в медичному ліцеї» (2004), Т.Варзар «Дистанційна освіта
в сучасній освітній діяльності” (2005), Г.Філіпчука «Національні і
європейські вимоги української педагогіки», В. Крижанівської
«Українознавство в загальноосвітніх навчальних закладах (на допомогу
вчителю українознавства)» (2005), О.Савченко «Перспективи модернізації
системи освіти в Україні в умовах Болонського процесу» (2006) тощо.
Попри всі перераховані вище праці, теоретичні та практичні засади
підготовки та проведення курсів підвищення кваліфікації вітчизняних
педагогічних кадрів з українознавства в контексті етнонаціонального
державотворчого процесу, на жаль, поки що залишаються ще
малодослідженими і потребують свого подальшого вивчення.
Розпочинаючи дослідження теоретичних засад щодо підготовки та проведення
курсів підвищення кваліфікації педагогів з українознавства, потрібно, в
першу чергу, розглянути, на яке підґрунтя опирається національна освіта
в Україні, яке її коріння, яке вона посідає місце серед інших
європейських і світових держав. Вчений-українознавець П.Кононенко
вважає: «Володимир Великий в ім’я суспільного прогресу запровадив
загальноосвітні школи (тривіуми) для всіх: дітей посполитих і бояр.
Батьки останніх, як зазначав літописець, ридали, але діти мали вчитися.
Ярослав Мудрий сам вчився і вчив своє оточення, вважаючи, що освіта –
джерело мудрості і благочестя, права й етики, справедливості і честі.
Осмисленню досвіду власного й суспільного, відповіді на питання, що є
світ і хто є людина, як і для чого вони створені (отже, слідування
шляхом пізнання і самопізнання), тобто ролі освіти відводив значне місце
автор «Поучення дітям» Володимир Мономах, а ролі засобу пізнання істини
про закон і благодать – великий митрополит Іларіон. Особливою повагою
стала користуватися освіта в еліти суспільства, тож закономірно, що
Київська держава стала однією з найрозвиненіших економічно й військово,
культурно й духовно, а відтак – авторитетом у міжнародних відносинах»
[2, 6].
Ми повністю погоджуємося з цією думкою та, разом з тим, хочемо ще раз
наголосити, що Київська Русь – перша ранньосередньовічна українська
держава. За своєю сутністю – це феодальна імперія, яка утворилася в
кінці IXст. (882 р.) і розпалася на незалежні князівства в 1-й чверті
XII ст. (1132 р.). Радянські, сучасні російські і деякі постколоніальні
українські науковці (зокрема П.Толочко і М.Котляр) стверджували і
продовжують наполягати на тому, що її населяла так звана давньоруська
народність (руські, русичі), на основі якої дещо пізніше сформувалися
російський, український і білоруський етноси. В той же час, коли на
землях сусідніх країн Польщі, Угорщини, Литви, Болгарії проживали
відповідно – поляки, угорці, литовці, болгари, то на теренах сучасних
України, Росії і Білорусії мешкали такі собі русичі, руські. Саме це дає
право модерним російським науковцям називати мешканців Давньої
(Київської) Русі руськими («русскими») і, у свою чергу, приватизувати
державотворчу і культурну спадщину Київської Русі під брендом
«древнерусское государство», «древнерусская культура». В цьому випадку
українці, не кажучи вже про білорусів, просто відпочивають, а всі
розмови про Київську Русь – колиску трьох братніх народів – це просто
гарні казочки для дорослих дядечок. Автор переконаний, що Київська Русь
була українською державою, і хоча її населяли представники багатьох
етносів і субетносів (народів, народностей і племен, за радянською
термінологією), як наприклад, ільменські словени (псково-новгородський
субетнос, який так і не став окремим народом, тому що був повністю
асимільований Московською державою у 2-й половині XV ст.), ятвяги,
торки, чорні клобуки, весь, водь, меря, мещера, мурома тощо, головним
державотворчим стрижнем стали пращури сучасних українців (поляни,
древляни, сіверяни, дуліби, бужани, волиняни, білі хорвати, уличі,
тиверці), а вирішальним каталізатором її утворення стали варяги
(вікінги). Предки модерних білорусів (дреговичі, полочани та більша
частина кривичів і радимичів) і росіян (в’ятичі та менша частина
кривичів, радимичів) на той час були лише на околицях цієї поліетнічної
імперії, і з її руйнацією вони змогли створити свої державні об’єднання,
найбільш потужна їх спадкоємниця – Московська Русь. Отже, саме українці
в кінці IX ст. створили власну державу, яка не тільки стала однією з
наймогутніших держав ранньофеодальної Європи, але й безпосередньо
відіграла визначну роль як в історії східнослов’янських народів, так і у
світовій історії. Ми погоджуємося з високою оцінкою рівня освіти (і,
зокрема, вивчення іноземних мов у Київській Русі) вченим С.Сірополком :
«Вже була мова про те, що наші предки ще перед охрещенням України-Русі
знали чужі мови. З того часу вивчення чужих мов поширилося ще більше. До
того спонукували міжнародні зносини, подорожі. Поширення віри та
замилування до науки. Дипломатичні зносини вимагали знання латинської
мови. Знавців тої мови, здається, в той час було небагато. Грецька мова
була уживаніша, бо освічені люди тої доби задовольняли своє замилування
до науки переважно творами грецької духовної літератури. Знання грецької
мови стояло вже на такому рівні, що з’явилися свої перекладачі з
грецької мови на слов’янську» [12, 42]. І як підсумок, хочемо навести
роздуми про розвиток освіти в ті часи українознавця Й.Сележана: «В епоху
Київської Русі система виховання набуває чітко окреслених національних
ознак. Функціонували такі її головні ланки: родинне виховання, початкові
училища, середня і вища школа. Для потреб держави, розвитку культури
готувалися літописці, філософи, оратори, письменники, церковні та
державні діячі тощо. Ще до монгольської доби лише у Києві діяло більше
як 400 церков і монастирів, при них були і школи» [11, 178].
Після розпаду Київської Русі в 1132 р. на деякий час українські
державотворчі й культурні традиції перебрало на себе Галицько-Волинське
князівство. Проте, на превеликий жаль, воно вже в 1-й половині ХIV ст.
перестало існувати. Після отруєння у квітні 1349 р. князя Юрія II
Болеславовича, останнього правителя з волинської династії
Мстиславовичів, колись могутня Галицько-Волинська держава дуже швидко
була знищена, а етнічні українські землі опинилися під владою чужоземних
загарбників: Галичина – під Польщею, Волинь – під Литвою, Буковина – під
Молдовою [5, 105].
Хоча для України й українського народу це був важкий удар, але не
смертельний, тому що на українських теренах вже у 2-й половині XV ст.
з’являється і починає бурхливо розвиватися і прогресувати нова дієва
суспільно-політична сила – національне козацтво. Наголошуємо –
національне, бо саме українське козацтво (запорожці, реєстровці,
нереєстрові козаки) не тільки було провідною верствою
(мілітарно-керівною елітою) замість сполонізованої та окатоличеної
української шляхти (яскравий приклад – князь Ярема зі славного
українського аристократичного роду Вишневецьких), але і стало творцем
української пізньосередньовічної козацької держави – Гетьманщини. Лише
сам наочний факт існування Гетьманщини (зародження, становлення, занепад
і знищення), спочатку як незалежної козацької республіки під номінальним
керівництвом Речі Посполитої (1648 – 1653 рр.), а потім як автономного
державного утворення у складі Московського царства, а з 1721 р. –
Російської імперії (1653 – 1764 рр.), повністю спростовує твердження
деяких російських і власних доморощених недалеких науковців про те, що
українці – недержавний народ, а доля України – завжди бути чиєюсь
молодшою сестрою і постійно бути колонією – чи то Польщі, чи то Росії.
Ні! Ми – українці – були, є і будемо державотворчою нацією.
«Україна завжди прагнула волі» – ці слова геніального французького
мислителя і вченого Вольтера на всіх історичних фазах слугували гострим
стимулом, подразником і дороговказом для українців. Саме тому найкращі
та найзвитяжніші сини і дочки України боролися, перемагали і віддавали
власне життя за свободу і незалежність Неньки-України [14, 216].
Так було в героїчних IX – XIV ст., так тривало в звитяжних XVI – XVIII
ст., так продовжувалося в буремному XX ст. Це ж саме відбувається й
зараз, на початку такого напрочуд складного і в той же час
романтично-прагматичного XXI ст. Українські козаки не тільки вправно і
професійно воювали, створюючи і захищаючи Гетьманщину, вони багато уваги
приділяли розвитку національної освіти як фахово-мілітарної, так і
виховно-шкільної. Це яскраво проявлялося в козацькій педагогіці, а саме
– у бойовій підготовці молодого покоління України, так званого інституту
джур. Від своїх мудрих наставників, досвідчених козаків, джури (молоді
хлопці) переймали науку жити і перемагати в екстремальних умовах,
високоякісне і майстерне військове мистецтво [14, 232 – 233].
Відомий дослідник козацько-лицарського виховання, доктор педагогічних
наук, Ю.Руденко зазначає: «Козацькі січові, сотенні і полкові школи,
школи джур, вся система козацько-лицарського виховання утверджували в
серцях і думах молоді ідеї свободи і незалежності України, непорушності
прав людини і народу, його самоврядування. Система козацько-лицарського
виховання мала чотири ступені: козацьке дошкільне родинне виховання;
козацьке родинно шкільне виховання; виховання у вітчизняних колегіумах і
академіях, а також у зарубіжних університетах (підвищена і вища освіта).
Після закінчення згаданих навчально-виховних закладів юнаки одержували
національно-патріотичний гарт, спортивно-військовий вишкіл у Запорізькій
Січі, козацьких сотнях і полках та ін. У системі вітчизняного
козацько-лицарського виховання найвищий статус мали родинні,
загальнонаціональні і абсолютні (пов’язані з ім’ям і поняттям Бога)
духовні цінності. У молодих козаків успішно формувалися кодекси
лицарської честі і лицарської звитяги, лицарська філософія, ідеологія,
світогляд, характер і мораль. Ідеї Бога і України мали найвищий статус у
духовному житті українських лицарів» [10, 222].
Про загальний високий рівень в українській козацькій державі вітчизняної
культури взагалі і національної освіти зокрема свідчать подорожні записи
іноземця – диякона Павла Алепського, що мандрував разом зі своїм
батьком, антіохійським патріархом, Макаром III по Україні в 1654 р.:
«Починаючи від цього міста і по всій країні Руській, себто козацькій, ми
помітили прегарну рису, що викликала в нас подив: всі вони з невеликими
виїмами, – навіть більшість їх жінок і доньок уміють читати, знають
порядок церковних відправ і церковний спів. Священики вчать сиріт і не
лишають їх блукати невігласами по вулицях» [12, 100].
Якщо ж врахувати, що на той час Україна та український народ вже сьомий
рік вели кровопролитну війну за свою волю, свободу і незалежність з
могутньою європейською державою Реччю Посполитою і несли дуже великі як
людські, так і матеріальні втрати, попри все українці залишалися самими
собою: жили, працювали і виховували за родинними традиціями підростаюче
покоління. На наше тверде переконання, саме вітчизняне козацтво стало
тим стрижнем, навколо якого згуртувався український народ, виборюючи
своє право на краще життя. Ми повністю підтримуємо вченого Ю.Руденка,
який вважає: «Загально визнаним фактом стає і те, що українське козацтво
має величезні заслуги і в галузі розвитку національної освіти, системи
виховання, зокрема лицарського загартування підростаючих поколінь.
Численні національні пріоритети були досягнуті українським козацтвом в
різних сферах своєї життєдіяльності завдяки високій ефективності
родинної, шкільної і соціальної козацької педагогіки. З висот початку
ХXI ст. є всі підстави твердити, що ідеї і засоби козацької педагогіки
мали багато в чому вирішальне значення у розвитку національного
виховання. У досягненні його головної мети – формування вільної
особистості, яка гармонійно поєднує загальнонаціональні й особисті
інтереси, потреби. Теорія і практика козацької педагогіки спрямовувалася
на виховання в родині, школі і громадянському житті козака-лицаря,
загартованого і мужнього громадянина. Захисника рідної землі з яскраво
вираженою українською національною свідомістю і самосвідомістю, палким і
дійовим патріотизмом» [10, 221 – 222].
Фахово проаналізувавши процес розвитку вітчизняної освіти за часів
Гетьманщини, професор П.Кононенко наголошує: «Проблема національної
моделі школи в Україні, як і в усій Європі, набирає особливої
актуальності та чітко окресленої мотивації ще із XVII ст., коли і окремі
держави, і цілі імперії стають на шлях суверенного
національно-державотворчого розвитку, коли створюються три найперші
національно-демократичні республіки: Англія, Нідерланди й Україна. Отже,
коли націоналізацію школи зумовив об’єктивний історичний процес
розвитку: націоналізація господарства, системи управління та на цій
основі інтернаціоналізація міждержавних відносин; піднесення
універсальної ролі національної ідеї, а на тому ґрунті – формування
концепції національної школи як виразника й гаранта цілісної системи
світосприйняття і світорозуміння, почуттів, мислення й діяння, інтересів
та характеру розвитку кожного індивіда, соціальної верстви, мови й
культури, історичної місії кожної нації. Ще тоді було визнано: освіта є
фундаментом суспільного поступу» [2, 7].
Ми переконані, що саме за часів існування Гетьманщини закладалося міцне
підґрунтя формування вітчизняної освіти, а теоретико-практичні засади
функціонування українського виховного процесу опиралися на потужний
етно-, націєдержавотворчий процес, який врешті-решт призвів у 1991 р. до
появи на світовій геополітичній арені Самостійної Соборної Української
Держави. Тому ми повністю погоджуємося з науковцем Й.Сележаном, який
наголошує: «Національна система виховання – це історично зумовлена і
створена самим народом система ідей, поглядів, переконань, ідеалів,
традицій, звичаїв та інших форм соціальної практики, спрямованої на
організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, виховання їх у дусі
природно-історичного розвитку матеріальної і духовної культури нації.
Система виховання базується на ідеях національного світогляду,
філософії, ідеології, а не на ідеях якогось вчення чи якоїсь партії,
громадсько-політичної організації. Національна система виховання
ґрунтується на засадах родинного виховання, народної педагогіки,
наукової педагогічної думки, що увібрали в себе надбання національної
виховної мудрості. Вона охоплює ідейне багатство народу, його
морально-естетичні цінності, трансформовані в засобах народної
педагогіки, народознавства, в принципах, формах і методах організації
виховного впливу на молодь (теоретичний аспект), також постійну і
систематичну виховну діяльність сім’ї, державних і громадських
навчально-виховних закладів, осередків (практичний аспект). Кожне нове
покоління включається в уже існуючу національну систему виховання, яка
відображає історичні, географічні, економічні, етнографічні і
психологічні особливості даного народу та адекватна його світосприйманню
і світорозумінню, самобутньому культурно-історичному шляху розвитку.
Концептуальне осмислення цілей і завдань, змісту освіти і характеру
національної школи і виховання переконує в тому, що сутність
національної системи виховання розкривається в основних наукових
поняттях: національне виховання, національна система освіти,
етнопедагогіка, національна наукова педагогіка, національна свідомість і
самосвідомість, національний світогляд, національна філософія,
національна ідеологія, народознавство, національні педагогічні кадри»
[11, 182 – 183].
Таким чином, всі вищенаведені докази підтверджують нашу думку, що
національна освіта опиралася і опирається на міцне підґрунтя
вітчизняного етно- і націєдержавотворчого процесу і власної самобутньої
української освітянської виховної системи, яка ніколи не цуралася
запозичень з європейської та світової освіти, з педагогічного виховання.
Разом з тим, ми твердо переконані, що теоретико-практичною основою
національної освіти має бути, передусім, українознавство. Тому що саме
українознавство як цілісна інтегративна система наукових знань про
Україну, українців і світове українство в цивілізаційному часо-просторі
дбає про подальше становлення, реформування і безупинний розвиток
національної освіти. Вчений-українознавець П.Кононенко наголошує: «Саме
система тотального відчуження від традицій батьків і нації, від рідної
природи й культури та мови, від уроків минулого, відсутність критеріїв
етнічного й естетичного, справжнього й мавпувально-наслідувального
схиляє їх до чужого як «вищого», до маргінального як динамічного,
малоросійства і рабської приниженості, неповторності, що схиляє до
різних «новочасних» союзів, від яких тхне нафталіном, але їх пропагують
озлоблені політичні невдахи, отже – до нелюбові до спадку прадідів, до
хай і драматично-трагічної, але своєї історії, бо по-справжньому свого
для них не існує, їхня психіка – перекотиполе, яке пересувається не до
свідомої мети, а куди несе його вітер, вони й далі згодні на роль
об’єктів, а не суб’єктів історії” [3, 7].
П.Кононенко переконаний: «Саме ця спадщина «найкращої в світі радянської
освіти» і стає непереробним бар’єром для тих освітян, що готові молитися
на «світові» (і не інакше: ми ж «інтернаціоналісти», що, як і пролетарі,
за Марксом, «не мають вітчизни”) історію, культуру, літературу, але не
знаходять у навчальних планах місця для українознавства. Абсурдно, але
душі таких вихователів оскоплені трутизною байдужості до долі свого
народу, їхньою субстанцією є порожнеча. Бо українські комуністи вже
довели: люблячи все людство (іменоване «пролетаріатом»), вони або не
помічали реальних людей свого суспільства, або й гнобили їх, навіть
знищували мільйонами. В ім’я … великої ідеї та вселюдського щастя…«Немає
нічого страшного за порожнечу душі» (П.Тичина). Відчужена від історії та
долі свого народу душа не може не бути порожньою, а людина для неї,
Україна – лише абстракції. А українознавство завжди поставало втіленням
реальної любові до реальних мами і тата, колиски і батьківського порога,
природи, мови й культури, віри і філософії буття, до звершень тисяч
поколінь, мрій, радощів і страждань, до планів розвитку у грядущому як
на Терені України, так і на всіх континентах планети.
Ось чому українознавство завжди поставало наукою та енергією етики й
естетики, любові і добротворчості, боротьби за волю і гармонійності
світосприйняття й почуттів та інтелекту, національного й
загальнолюдського, а тому й поставало синтезом знань всіх граней
сутності та еволюції України й світового українства, бачених в
цілісності генетичного коду, життєвих доріг і долі, у здійсненні
визначеної Природою історичної місії» [3, 7 – 8].
Науковець Й.Сележан вважає: «На кожному етапі розвитку українське
національне виховання інтегрувало кращі здобутки світової культури, які
увійшли до народних традицій і звичаїв, що стверджують добро, любов,
красу, справедливість в усіх сферах життя, зокрема в справі виховання
молодого покоління. Результати світовідчуття і світорозуміння,
світоглядні висновки і узагальнення українців надзвичайно цінні тим, що
вони сформувалися на основі своєрідного національного буття, яке внесло
у світову цивілізацію багато самобутнього. Це яскраво позначилося і на
системі виховання, серцевина якої – національний тип народного ідеалу
людини. Справжнє виховання не може існувати в якомусь «чистому» вигляді,
бути нейтральним щодо нації, єдиним для всіх людей планети. Виховання в
усі віки було, є і буде глибоко національним за сутністю, змістом,
характером і засобами його реалізації. Тому пріоритетним напрямом
розвитку сучасної педагогічної теорії і практики має стати утвердження
національної системи виховання як провідного, системоутворюючого фактора
культурно-національного відродження» [11, 180 – 181].
Ми теж переконані, що тільки відродивши національну освіту, врахувавши
як багатовіковий досвід власне українського народу, так і всі
освітянсько-педагогічні здобутки та надбання європейської світової
культури, ми зможемо і постанемо на достойному рівні сучасного
цивілізаційного процесу. Разом з тим, щоб здійснити все задумане, треба
кардинально змінювати застарілу систему освіти, яка базується ще на
тоталітарно-радянському фундаменті. Змінивши її, замінивши
теоретико-методологічні підходи національної виховної системи, ми
зможемо надати потужний імпульс як розвитку вітчизняної освіти і науки,
так і поступальному оновленню й відродженню всіх сфер українського
націєдержавотворчого процесу: в політиці, економіці, культурі, розбудові
власних Збройних сил, інформаційно-аналітичній сфері тощо.
З цією думкою погоджується освітянин П.Осколов, який наголошує:
«Розробка доктрини інтегрального розвитку освіти, науки, технологій,
економіки і фінансової системи вимагає кардинального перегляду
ефективності існуючих взаємозв’язків у кожній з наведених ланок,
насамперед міжвідомчих. На основі порівняльного аналізу власного досвіду
з урахуванням системи зв’язків освіти, науки і виробництва цивілізованих
країн, спираючись на науково обґрунтований прогноз розвитку пріоритетних
для України технологій матеріального виробництва і духовного розвитку,
ліквідувати застарілі відомчі структури, що за конкретними критеріями
показали себе як неефективні або шкідливі в системі державотворення.
Найближчою перспективою повинна стати розробка системи сприяння
становленню нових взаємовідносин у циклі прогресу, що за
соціально-економічною ефективністю відповідають вимогам сьогодення» [8,
153].
Вчені-українознавці Петро і Тарас Кононенки у своїй важливій праці
«Освіта XXI століття: філософія родинності» зазначають: «Наша мета –
цілісна людина, тож і домагатися мети можна лише за допомогою цілісної
системи підготовки кадрів. Фахівець-неукраїнознавець в Україні –
фатальний брак в роботі. Тому й відсутність українознавства в навчальних
планах – це фатальна криза мислення та управління. А відсутність
досліджень зазначеної проблематики, зокрема кафедрами педагогіки,
філософії, політології, соціології та інших, означає не що інше, як
глухоту до викликів часу. А без цього неможливий поступ як системи
освіти, так і різних форм державного управління, дійсно наукової
політики щодо землі і неба, людини й природи, матеріальної і духовної
культури; проблем гуманізму, демократії і свободи, реального
верховенства закону. А співвідносно до цього неможливим є подальший
загальносуспільний поступ без супутніх (пошукових) «прикладних» форм
кожної науки, зокрема – без функціональних досліджень політики і
демографії, міжнародної кооперації в сферах банківського і фінансового
співробітництва, реального входження в європейські та всепланетарні
структури. Природно, що й цих завдань не розв’язати не тільки без
найвищого рівня технологізації всіх форм суспільного виробництва, а й
без українізації науки та виробництва, адже без нього неможливо
підготувати належного типу кадри, а без них – українізувати буття і
свідомість суспільства, освіту і педагогіку» [4, 177 – 178].
З цими принциповими висновками неможливо не погодитися. Адже саме
українознавство, як цілісна інтегративна система наукових знань про
Україну, українців і світове українство в просторі і в часі, а також як
етно-, націєдержавотворча парадигма розбудови Української Самостійної
Соборної Держави, повинно об’єднати й об’єднає врешті-решт весь народ
України в єдину монолітно згуртовану політичну націю.
Попри всю важливість впровадження українознавства як в загальнодержавний
стандарт освіти, так і навчальною дисципліною в загальноосвітніх
навчальних закладах та вищих навчальних закладах, ця дисципліна, на
превеликий жаль, поки що залишається осторонь головного освітянського
магістрального процесу. Чому так відбувається? Тому що, на нашу думку, у
чиновників від освіти залишилося ще дуже багато рабського,
постколоніального в серцях, крові та в розумі. Бездумне і покірне колись
поклоніння Москві замінюється тепер на таке ж саме нице плазування перед
Брюсселем і Вашингтоном. Ми вважаємо, що треба переймати і
використовувати у вітчизняній практиці передовий європейський і світовий
досвід, проте неможливо ні в якому разі забувати і відкидати вагоме
національне надбання. Недаремно геніальний український поет, мислитель і
пророк Тарас Шевченко писав ще в грудні 1845 р.: «Не дуріте самі себе,
учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» [17, 146].
Ось тому підготовка і перепідготовка вчителів, які викладають у
вітчизняних закладах освіти українознавство, дає змогу не тільки
підвищити їх кваліфікаційно-фаховий рівень, але й допомогти їм
налагодити тісний і продуктивний взаємообмін з дослідниками і
розробниками теоретичного підґрунтя українознавства та з
науковцями-практиками, які щодня намагаються донести й доносять, за
великим рахунком, концептуально-засадничі твердження, знання та уміння
їх застосовувати у повсякденному житті до української молоді – майбутніх
будівничих й архітекторів Української Самостійної Соборної Держави.
З цією засадничою державотворчою метою НДІУ МОН України ще 11 вересня
2002 р. отримав від Міністерства освіти і науки України ліцензію (серія
АА, №234672) на право надання навчальними закладами освітніх послуг,
пов’язаних з одержанням освіти на рівні кваліфікаційних вимог до
підвищення кваліфікації. Рішення про видачу ліцензії прийняв ДАК від
04.06.2002 р. (протокол № 39), підписав міністр В.Кремінь. Строк дії
ліцензії – 04.06.2002 р. – 01.07.2007 р. В аналітичній довідці про
організацію навчального процесу на курсах підвищення кваліфікації
працівників в галузі освіти із спеціальності «педагогіка і методика
середньої освіти» (українознавство, філософія, історія)
Науково-дослідним інститутом українознавства МОН України підготовлені, а
його директором, професором П.Кононенком, були виділені такі
найважливіші положення:
I. Мета навчання. На основі наукової джерельної бази, всебічного
системного вивчення й висвітлення генезису України й українства, самого
українознавства як наукової системи забезпечити всебічне вивчення
досвіду поколінь та історичні уроки розвитку етнонації, держави,
культури, людини. Зорієнтувати на формування системного бачення місця
українознавства у багатоступеневій системі освіти, набуття навичок
стратегічного спрямування навчання учнів на опанування ними системним
мисленням, оволодіння сучасними методами та технікою викладання предмету
«Українознавство» у закладах освіти відповідного рівня. Курси мають
з’ясувати місце й роль філології в просторі українознавства, у
формуванні мовної самосвідомості громадян; чільною повинна бути ідея
неперервної мовної освіти. На курсах мова розглядається в живій
динаміці, щоб викликати любов до самої мови і науки про мову.
Розкривається значення словесності для повноти знань про Україну й
українство, художній вимір слова як образ характеру долі та місії
України й українства. Курси мають з’ясувати місце й роль філософії як
світогляду та знання у культурному середовищі народу; визначити
культурний тип української філософії з урахуванням сучасного становища
філософії як предмета викладання у системах середньої та вищої освіти
України. Методологічна основа змісту курсів українознавства, історії,
філософії, філології зорієнтована на формування системного бачення місця
цих дисциплін у багатоступеневій системі освіти, набуття навичок
стратегічного спрямування учнів, опанування сучасними методами та
технікою викладання українознавства у закладах освіти відповідного
рівня.
Курси підвищення кваліфікації повинні забезпечити слухачам системні
знання: про розвиток українознавства як інтегративної дисципліни і як
методології освітнього процесу в напрямках: етнологія, природа,
культура, суспільствознавство, держава і право, духовність, практична
підготовка; про розвиток філології як українознавчої дисципліни в
напрямках: часо-простір мови і літератури, мова і література в динаміці,
мова і етнос, мова і культура, мова і держава; про розвиток філософії як
українознавчої дисципліни у напрямках: культура, довкілля, система
знань, право, система освіти України; про розвиток історії як
українознавчої дисципліни в напрямках: історія і культура, українська
державність, Україна і українство у світі, досвід та уроки історії.
Сукупність умінь і навичок слухачів визначається методологічною
підставою зазначених курсів. Слухач мусить набути знання і практичних
умінь навчання учнів середньої і вищої школи; орієнтацію у певних
питаннях самопізнання і самотворення народу; опанувати сучасними
методиками і технікою викладання; вміти підготувати методичну розробку з
предмету «Українознавство» для уроку, обговорення, дискусії; навчити
учнів застосовувати цілісний глосарій українознавчих понять і термінів
стосовно певної теми, підготовки письмової праці – автореферату,
реферативного викладу, есе; донести до учнів навички світоглядної і
прагматичної доцільності мовної освіти, опанування здобутками
літератури; навчити учнів користуватися сучасними електронними носіями
інформації та засобами Інтернет для пошуку та використання інформації
щодо певних українознавчих проблем. За результатами навчання на курсах
підвищення кваліфікації, слухач мусить сприяти вихованню в учнів
світогляду, заснованого та принципах українознавчої науки; прищеплювати
ідеали патріотизму та працелюбства в опануванні учнями відповідних
знань; мати розроблені і підготовлені методичні матеріали для
забезпечення навчального процесу; підготувати власний професійний і
освітній рівень; бути особистим прикладом для молодого покоління.
II. Вимоги до відбору слухачів. На курсах підвищувати кваліфікацію з
українознавства мають право представники галузі освіти професійної
кваліфікації 23 (викладачі) та 233 (вчителі) за ДКП ДК 003 – 95 за
напрямком 0101 педагогічна освіта зі спеціальності 7.01.01.03
“педагогіка і методика середньої освіти” освітньо-кваліфікаційного рівня
спеціаліст. Планується проходження підвищення кваліфікації вчителями і
викладачами українознавства, філології, історії, філософії. Контингент
слухачів формується на основі замовлення управлінь освіти і науки
облдержадміністрацій та районних (міських) відділів освіти. При цьому
враховується спеціалізація, стаж педагогічної роботи, категорійність,
стан розвитку національних шкіл, а також пропозиції щодо тематики і
проблем курсової підготовки. З кандидатами на проходження курсів
підвищення кваліфікації попередньо проводиться співбесіда на предмет
відповідності їх знань необхідному базовому рівню знань з
українознавства.
III. Організація навчання. Навчальні програми підвищення кваліфікації
передбачають стаціонарне навчання, розраховане на 210 та 74 аудиторних
годин. Планується перевага курсів, передбачених на 210 годин (близько 60
%). На курсах, розрахованих на 74 години (близько 40%), акценти
зміщуються з процесу передачі нормативного змісту в бік розвитку
індивідуальних систем фахової підготовки. Навчально-тематичними планами
та програмами курсів передбачається самостійна робота слухачів (близько
80%). Зміст самостійної роботи визначається відповідно до фахової
кваліфікації, цілей, завдань курсів, потреб та мотивів слухачів. Вона
складається з творчого осмислення лекційного матеріалу, який у
переважній більшості носить проблемно-полемічний характер і націлює
педагогів на вміння самостійного поглиблення знань у період курсів і в
міжкурсовий час. Він має практичну спрямованість і спонукає слухачів на
семінарських і практичних заняттях до наповнення їх конкретним змістом
та вироблення рекомендацій. Форми самостійної роботи слухачів: розробка
альтернативних програм і окремих тем; написання методичних порад і
рекомендацій; моделювання і розв’язання психолого-педагогічних ситуацій;
рольові і ділові ігри, «круглі столи»; опрацювання літератури і її
систематизація; ознайомлення з новітніми досягненнями в галузі освіти і
виховання; виступи на семінарах і конференціях; аналіз і оцінка
педагогічного досвіду та інновацій; написання і захист
індивідуально-творчих робіт; підготовка і складання заліків та іспитів
тощо. В інституті розробляються активні форми творчої роботи з
курсантами щодо виявлення і теоретичного осмислення актуальності,
значущості, структури, форми і змісту найбільш важливих елементів
власного педагогічного досвіду. Цим через мотивацію процесуальної
необхідності забезпечується дотримання принципів наступності,
індивідуалізації та диференціації. Таким чином, забезпечується змістовне
поєднання курсової та міжкурсової діяльності слухачів. В інституті
запроваджено систему, що включає вхідний, поточний контроль, а також
підсумкове опитування. Вхідний контроль, як правило, здійснюється у
формі діагностування. Поточний контроль і коригування ведуться шляхом
опитування, тестуванням, відвідуванням занять. Для вивчення
результативності курсів проводяться контрольно-практичні заняття,
анкетування, співбесіди, заліки, іспити, захисти творчих робіт.
Передбачається комп’ютерний тестовий контроль за рівнем знань та умінь
слухачів та рейтинговий контроль за діяльністю викладацького складу. За
результатами навчання, на курсах підвищення кваліфікації слухачі пишуть
реферати та складають інтегрований іспит, який охоплює всі розділи
програми. Наслідки проходження курсів педагогічними працівниками
ретельно аналізуються. Вони складають основу рекомендацій шкільним і
районним (міським) атестаційним комісіям щодо встановлення
категорійності слухачам курсів при черговій атестації.
Література:
Горенко Л. Пономаренко А. Курси підвищення кваліфікації вчителів
українознавства Чернівецької області//Українознавство, 2003. – №4 (9). –
С.156 –159.
Кононенко П. Українська освіта стан, проблеми, перспективи в Україні і в
світі //Українознавство, 2006. – №1. – С. 6 – 16.
Кононенко П.П. Українознавство. – К.: Міленіум, 2006. – 870 с.
Кононенко П.П. Кононенко Т.П. «Освіта XXI століття: Філософія
родинності». – К.: Артек, 2001. – 204с.
Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України. – К.:
Знання – Прес, 2002. – 669 с.
Мова в системі українознавства: Дидактичний матеріал для слухачів курсів
підвищення кваліфікації працівників галузі освіти /Укл. А. Ю.
Пономаренко, П.П. Кононенко, С.Я. Єрмоленко, С.В. Костянтинова, С.А.
Яременко. –К.: Міленіум, 2005. – 142с.
Мовні сайти в мережі Інтернет як складова частина українознавчих
ресурсів: Дидактичний матеріал /Упор. А. В. Гривко. – К., 2006. – 28с.
Осколов П.В. Проблеми розвитку національної освіти у контексті
державотворення //Українознавство, 2003. – №4 (9). – С. 150 –155.
Пономаренко А. NYELV ES OKTASAS (мова й освіта (угор), або чи заговорять
українською учні – угорці? //Українознавство, 2005. – №3. – С.152 – 155.
Руденко Ю. Основи сучасного українського виховання. – К.: Видавництво
імені Олени Теліги, 2003. – 328 с.
Сележан Й.Ю. Основи національного виховання Українознавство: історичний,
філософсько-релігієзнавчий аспекти). – Чернівці.: Книги – XXI, 2005.
–306 с.
Сірополко С. Історія освіти в Україні. – К.: Наук. думка, 2001. – 912 с.
Українознавство: Навчальна програма підвищення кваліфікації працівників
галузі освіти / Укл. П.П.Кононенко, А.Ю. Пономаренко, Л.К. Токар. – К.:
Міленіум, 2005. –36 с.
Фігурний Ю.С. Історичні витоки українського лицарства :Нариси про
зародження і розвиток козацької традиційної культури та національне
військове мистецтво в українознавчому вимирі. – К.: Видавничий дім
«Стилос», 2004. – 308с.
15.Філологія як українознавство: методичні рекомендації до вивчення
курсу //Укл. П.П. Кононенко, А.К.Мосієнко, С. В. Костянтинова, А.Ю.
Пономаренко, С.А. Яременко, С.П. Денисюк, О.А. Хоменко. – К.:НДІУ, 2003.
– 100 с.
Філологія як українознавство: Навчальний посібник /Укл. П.П. Кононенко,
А.К. Мосієнко, С.В.Костянтинова, А.Ю. Пономаренко, С.А. Яременко, С.П.
Денисюк, О.А. Хоменко, Н.А.Макаренко. – К.:МЕФ, 2003. – 156 с.
17.Шевченко Т.Г. Кобзар. – К.: Просвіта, 2003. – 344 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
