.

Теоретичні основи проблеми етногенезу в монографії М.Ю. Брайчевського «Походження Русі» (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
267 4253
Скачать документ

Реферат

не тему:

Теоретичні основи проблеми етногенезу в монографії М.Ю. Брайчевського
«Походження Русі»

Проблема етногенезу у вітчизняній історичній науці традиційно
пов’язується із виникненням давньоруської держави. Таке трактування
зазначеної вище проблеми нерідко замінюється абстрактним формулюванням
«походження Русі».

У російській, радянській і пострадянській історичній традиції
давньоруська держава часто асоціюється з терміном «давньоруська
народність». За таких умов досить легко припуститися елементарної
логічної помилки, ототожнивши формулювання
«давньоруська-древнерусская-русская» та «Русь – Россия». У цьому випадку
вся історична спадщина Київської Русі автоматично переходить до
«надбань» російської культури. Так було в часи Російської імперії та
СРСР, такі ж тенденції спостерігаються і в сучасній російській
історичній науці.

У зв’язку з поставленою проблемою, основоположник сучасного
українознавства академік П.Кононенко наголошує: «Історичний час
Руси-України не тільки знайшов відображення в створенні могутньої
держави, власної правової системи, мови, освіти, науки, матеріальної і
духовної культури, філософії і релігії, – а й започаткувався глибоким
розумінням необхідності усвідомити й відповісти на питання: «звідки
пішла Руська земля; хто в ній першим почав княжити; як Руська земля
постала є» («Повість временних літ» Нестора-Іларіона). Адже без
відповіді на питання «що, як і чому було» неможливо осягнути природу
сучасності (що і чому є) та визначити й спроектувати перспективи
майбутнього, а це означає: без жаги самопізнання власної сутності,
життєдіяльності, долі на магістралях історичного часо-простору неможливо
знайти відповіді на найголовніші питання буття та домогтися повної
самореалізації й самотворчості в процесі глобального пізнання й творення
світу, здійснення мети Людини і Людства, органічною часткою якого є й
українство» [3, 16].

Разом з тим учений-українознавець наголошує: «Київська Русь була однією
з наймогутніших і найрозвиненіших держав світу, що зумовлювалося й вагою
цієї держави, й активною, широкомасштабною зовнішньою політикою,
спрямованою і на зміцнення свого становища та престижу (походи й угоди
князів Кия, Аскольда, Олега, Святослава, Ольги, Володимира Мономаха,
Романа, Данила Галицького), і на міжнародну взаємодію в найрізноматніших
сферах: політичній, торгово-економічній, релігійній, культурно-освітній,
навіть династичній – представники великокнязівських родів відігравали
активну роль у державному житті Англії і Франції, Німеччини, Польщі і
Угорщини, Візантії, країн Скандинавії, при тому – навіть на перших ролях
(як дочка Ярослава Мудрого, Анна, що фактично була королевою Франції)»
[4, 177].

Основи традиції, за якою проблема походження Русі у вітчизняній
історичній науці традиційно пов’язується з виникненням давньоруської
держави, заклали німецькі історики (Г.Байєр, а пізніше Г. Міллер і А.
Шльоцер) ще у ХVIII ст. Будучи запрошеними на службу до Росії, вони
намагалися дати наукове обґрунтування походження Російської імперії,
згідно з яким, ідеями державності і безпосередньо назвою Давня Русь мала
завдячувати варягам, запрошеним з півночі. Концепція походження
Російської імперії, запропонована німецькими істориками у ХVIII ст.,
отримала назву «норманська теорія» і «за кілька століть справедливої
критики… вчені-антинорманісти так і не спромоглися запропонувати жодної
прийнятної альтернативної теорії» [5, 256].

Найамбітнішою спробою побудувати альтернативу норманській теорії у ХХ
ст. стала марксистсько-ленінська класова теорія: «Норманская теория
происхождения Руси в корне противоречит марксистско-ленинскому учению о
государстве. Государство возникает в результате социально-экономического
развития общества на том этапе, когда появляются антагонистические
классы» [6, 26 – 27]. Як бачимо, наведене вище намагання заперечити
норманську теорію продовжує започатковану норманістами ж традицію –
пов’язувати походження Русі з виникненням давньоруської держави. Обидві
концепції, незважаючи на їхню несхожість між собою, з однаковим успіхом
слугували чудовим обґрунтуванням як для здійснення імперських амбіцій
царської Росії, так і для утвердження комуно-більшовицького режиму в
Україні.

На відміну від цих концепцій, в українознавчих дослідженнях предметом
вивчення є, насамперед, «феномен українства, закономірності, досвід і
уроки його етно-, націє,- державотворення, матеріального і духовного
життя, формування і розвиток етнічної території України» [4, 6]. При їх
проведенні використовується не ідеологічний принцип, а принцип
«історизму, науковості та інтегративності знань» [4, 7]. Найважливіші ж
наукові завдання українознавства – висвітлення на основі наукової
джерельної бази та всебічного, системного вивчення генезису України й
українства.

Зв’язок цієї проблеми з важливими практичними завданнями полягає у тому,
що питання етногенезу та походження Русі у пострадянський період стало
предметом політичних спекуляцій для найбільш радикально налаштованих
російських націоналістів на кшталт О. Митрофанова (обіймав посаду голови
Комітету з геополітики Державної Думи Росії), В.Жириновського (лідер
Ліберально-демократичної партії Росії), Г.Зюганова (лідер російських
комуністів), О.Дугіна та багатьох інших [2, 481 – 490]. Будучи
безперспективними, з наукового погляду, їхні ідеї все ж становлять
значну політичну небезпеку, з огляду на діяльність в Україні таких
політичних сил, як Партія регіонів (лідер В.Янукович), Прогресивна
соціалістична партія (лідер Н. Вітренко), Комуністична партія України
(лідер П.Симоненко) та ін.

Незважаючи на наявність ґрунтовних наукових досліджень, у яких закладено
наукове розв’язання проблем етногенезу українського народу та походження
Русі (П.Кононенко, М.Брайчевський, В.Баран, Л.Залізняк та ін.), ще й
зараз з’являються публікації (навіть українознавчого змісту), в яких
продовжується нормано-російсько-більшовицька традиція (щоправда, з
точністю до навпаки) – пов’язувати походження Русі з виникненням
давньоруської держави: „Протягом VII – VIII ст. у процесі дальшої
економічної, культурної і мовної консолідації відбувалося переростання
окремих етнічно-політичних спільнот у феодальні князівства. Таких
феодальних князівств було близько чотирнадцяти. Внаслідок їх поступового
об’єднання на рубежі VIII – IX ст. виникла могутня держава Русь, яка в
історіографії ХІХ ст. дістала назву Київська Русь” [7, 383]. Для
порівняння: „Образование древнерусского государства – закономерное
завершение длительного процесса формирования феодальных производственных
отношений и складывания антагонистических классов в Древней Руси,
подготовленное всем ходом социально-экономического развития полутора
десятков восточнославянских племенных союзов» [6, 27].

Застосування подібної методології від загального (Руська державність) до
часткового (етногенез, державотворення, розвиток культури тощо) утруднює
використання таких методів наукових досліджень, як системний та
порівняльний аналіз, і дає змогу тільки поверхово ознайомитися з
проблемою походження давньоруської держави, з однаковим успіхом
адаптувати її до будь-якої політичної чи наукової кон’юнктури. Окрім
зазначених недоліків, така традиція, створюючи певний науковий
стереотип, утруднює об’єктивні дослідження історичних періодів, які
передували утворенню давньоруської держави.

Однією з найуспішніших спроб розв’язати проблему етногенезу
українського, російського, білоруського народів та подолати
псевдонаукові стереотипи походження Русі, започатковані ще норманістами,
зробив український історик М. Брайчевський. Використавши метод
структурного аналізу для дослідження проблеми етногенезу українського,
російського, білоруського народів та проблеми походження Русі, автор
вивчає літописну традицію, норманізм, індоєвропеїзм, результати
археологічних досліджень, радянську історіографію, концепцію М.Марра,
дискусії радянських фахівців у галузі історії 50 – 60-х років ХХ ст. У
60-х роках ХХ ст. він приходить до висновку, що в радянській науці не
існує „розробленої і загальноприйнятої теорії етногенезу, яка б могла
бути покладена в основу дослідження проблеми виникнення кожного
конкретного народу” [1, 17]. Єдиною невирішеною проблемою у його праці
залишається, хіба що, відсутність її об’єктивної наукової оцінки.
Правила елементарної етики та політична кон’юнктура у галузі радянської
історії у кінці 60-х рр. ХХ ст. не дали можливості Брайчевському самому
зробити такий висновок, але ж все-таки він зазначає: „Не можемо
претендувати на остаточне розв’язання питання…, аби уникнути прикрих
непорозумінь” [1, 17].

Саме з’ясувати значення праці М. Брайчевського в дослідженні проблеми
етногенезу українського народу та проблеми походження Русі ми й
спробуємо у цій статті.

М. Брайчевський, досліджуючи проблему етногенезу в умовах панування у
радянській історичній науці догми про „єдину давньоруську народність”,
намагається розробити загальну концепцію етногенічного (етногенетичного)
процесу, яка б могла бути покладена в основу дослідження проблеми
походження кожного окремо взятого народу (українського, російського,
білоруського).

У розділі «Теоретичні засади етногенічних студій» наукової монографії
«Походження Русі» М. Брайчевський формулює теоретичні основи власної
концепції етногенезу. Розглянемо головні засади етногенетичної концепції
М. Брайчевського:

«1. Поняття етнічної спільності людей (етносу, народу) є історичним.
Етнічні явища знаходять свій вияв у єдності території, мови,
матеріальної та духовної культури, побуту, звичаїв, вірувань і т. д. У
цій системі ознак мова виступає лише одним з компонентів; підкреслюємо
це у зв’язку з тим, що в літературі досить поширеним є погляд, за яким
мова є головною (а то й єдиною) ознакою етносу… Цей погляд є абсолютно
невірним; якщо це було б справді так, поняття етносу взагалі виявилося б
непотрібним – досить було б поняття мови. Не кажучи навіть про ті окремі
відхилення від норми, де мова і народ просто не збігаються (наприклад,
два різні народи – серби і хорвати – користуються однією спільною мовою,
а швейцарці взагалі не мають власної мови і користуються частково
німецькою, частково французькою)… Етнос є явищем соціально-історичним і
знаходить своє відображення у всіх сторонах діяльності людського
суспільства…» ?1, 17?.

На нашу думку, заперечення вченим значення мови як головної ознаки
етносу пов’язане з намаганням радянської держави сформувати єдиний
радянський народ, отже, єдиною універсальною мовою в цьому випадку
передбачалась російська мова. З огляду на політику русифікації, яку
проводила радянська влада, це давало змогу радянській системі доводити:
якщо людина розмовляє російською мовою – вона автоматично стає
росіянином. Те ж нині проводить офіційна влада РФ, підтримуючи і словом,
і ділом на просторах колишнього СРСР так званих «русскоязычных»
громадян.

«2. Проблема етногенезу є проблемою історичною, а процес етногонії є
однією з сторін історичного розвитку суспільства. Кожна наука має свій
предмет і метод. І коли проблеми, що стосуються сфери, предмету однієї
науки, намагаються розв’язати методом, властивим для інших наук,
наслідки мають, як правило, негативний характер. Головна біда
етногонічних студій тривалий час полягала в тому, що історична по суті
проблема розв’язувалася методами лінгвістики, причому нерідко – всупереч
даним історичних джерел. У зв’язку з цим претензії лінгвістики або
етнографії доводиться рішуче заперечити. І справа зовсім не в тому, щоб
нехтувати лінгвістичними або етнографічними фактами, а в тому, щоб при
постановці історичної проблеми розглядати ці факти, як історичні
джерела, виробивши відповідний підхід до них, тобто аналізуючи їх
методами історичного дослідження» ?1, 18 – 19?.

У зв’язку з пануючою на той час радянською ідеологією, проблема
етногенезу різних народів Радянського Союзу (особливо етногенезу
українського народу) не була поставлена на належний науковий рівень,
тому що в середовищі українських радянських учених ця тема табуювалася
офіційною владою. Брайчевський пише про те, що необхідно було перевести
ці проблеми у фахове історичне русло.

«3. Процес етногенезу є завжди процесом дуже конкретним. Суть полягає у
формуванні народів, але народів конкретних, таких, що існують (або
існували) реально, виникнення яких охоплює точно визначені хронологічні
періоди, про які можна сказати, що вони мають свій початок і свій
кінець. Розуміння етногенезу як перманентного процесу, що розпочався
десь на зорі людської історії і тягнеться до наших днів, позбавляє саме
поняття реального змісту. Одна з основних помилок досьогоднішніх студій
у галузі слов’янської етногонії полягає в тому, що проблема ставиться,
як етногенез слов’ян взагалі, а це означає втрату конкретності поняття.
Такого народу – «слов’яни» – не існує в природі; існують (або існували)
конкретні слов’янські народи: Стародавня Русь, росіяни, українці,
білоруси, болгари, поляки, чехи, словаки, морави, серби, хорвати,
словінці, македонці, кашуби та ін. Говорити серйозно про виникнення
того, що реально не існує і ніколи не існувало, не можна. Тому не може
бути і проблеми етногенезу слов’ян, а може і повинна бути проблема
етногенезу слов’янських народів – русів, українців, поляків, болгар і т.
д., причому процес формування кожного з цих народів міг і повинен був
мати своєрідний характер, а може і зовсім різні шляхи розвитку» [1, 17 –
20].

?Отже, Стародавня Русь як окремий народ не існувала, так само як і народ
„слов’яни”, але за умови панування радянської ідеології в історичній
науці М. Брайчевському довелося ввести його в перелік інших слов’янських
народів, щоб уникнути цензури чи критики панівної у той час ідеології,
яка доводила існування «давньоруської народності». Яскравою ілюстрацією
такої ідеології і підтвердженням нашої тези можуть слугувати слова гімну
СРСР: «Союз нерушимый республик свободных навеки сплотила великая Русь».
Отже, з великою долею імовірності можемо стверджувати, що все, що М.
Брайчевський говорить про народ «слов’яни», такою ж мірою стосується і
народу «Стародавня Русь».

Помилковість ототожнення глотогенезу (процесу утворення і розвитку мов)
з етногенезом М. Брайчевський обґрунтовує у четвертій тезі розділу
«Теоретичні засади етногенічних студій» своєї книги «Походження Русі»:

«4. Етногенез і глотогенез не тільки не становлять собою один і той же
процес, але практично дуже рідко співпадають один з одним і взагалі
розвиваються за зовсім різними законами. Серйозна помилка переважної
більшості старих дослідників полягала саме в ототожненні цих двох
абсолютно різних процесів. Зокрема, це – головний порок класичного
індоєвропеїзму. Вважаючи …, що основним фактором мовного розвитку (і,
отже, процесу глотогенезу, тобто утворення конкретних мов і мовних
сімей) була диференціація, прибічники індоєвропеїзму думали, що ця
диференціація завжди і всюди була наслідком відповідної етнічної
диференціації (поділу, народів), що, наприклад, утворенню конкретних
слов’янських мов – староруської, польської, чеської та ін. – з спільної
загальнослов’янської «прамови» відповідало утворення тих народів, які
були носіями цих мов – русів, поляків, чехів та ін., – внаслідок розпаду
загальнослов’янської етнічної спільності – «праслов’ян», які, мовляв,
були носіями слов’янської «прамови». В дійсності такий збіг етнічного і
мовного розвитку трапляється дуже рідко, у виняткових умовах” [1, 21 –
22].

Отже, важко не погодитись з М. Брайчевським, що етногенез та глотогенез
– різні процеси і дуже рідко співпадають.

«5. Археологічним еквівалентом народу (в розумінні конкретного етнічного
утворення) є археологічна культура… В нашому випадку маємо на увазі
культури реальні, які існують об’єктивно. Виразом їх є групи пам’яток,
спільність яких полягає не тільки в окремих, довільно відібраних
деталях, що можуть пояснюватися випадковими моментами (сторонні впливи,
роль географічного фактору тощо) або й навіть стадією розвитку, а в усій
сукупності ознак. Така спільність може бути лише відображенням
спільності всіх сторін суспільного життя, яка становить зміст поняття
етнічного явища (народу). Зокрема, це стосується і мови: неможливо
уявити собі, щоб люди, які мали цілком подібні форми матеріальної
культури (в тому числі і в дрібних деталях), розмовляли різними мовами,
не розуміючи один одного. Отже, коли погодитися, що під археологічною
культурою розуміємо реально існуючі єдності, яким повинні відповідати
єдності суспільні, то ніякого іншого суспільного еквіваленту, крім
народу, тобто єдності етнічної, запропонувати їм не можемо» [1, 22 –
23].

Таким чином, на думку вченого, археологічним еквівалентом етносу є
археологічна культура, тобто, щоб правильно розпізнати конкретний етнос,
треба правильно визначити відповідну культуру. З цим твердженням
науковця важко не погодитися.

«6. Одним з найпекучіших, дискусійних питань, зв’язаних з теорією
етногенезу, є питання про взаємовідношення мови і археологічної культури
та їх етнічної інтерпретації. На превеликий жаль, в уяві багатьох
дослідників «етнічне» означає «мовне»; отже, всяка спроба археолога
реконструювати етногенічний процес або якусь його конкретну сторону
неминуче сприймається як претензія на розв’язання лінгвістичних проблем.
Скажемо ясніше: коли археолог твердить, що носіями археологічної
культури А були етнічні предки носіїв культури Б, то для такого
дослідника це рівнозначно твердженню, що носії культури А розмовляли
мовою носіїв культури Б. Насправді ж, йдеться про зовсім іншу річ: як
мова, так і археологічна культура є безпосереднім відображенням етносу,
його знаками. Це – різні проекції одного й того ж явища на різні
площини. Коли ставиться питання про ототожнення етносу і культури, маємо
справу з термінологічною неточністю: ототожнювати можна явища одного
порядку, а в даному випадку йдеться про різні категорії, хоча й
безпосередньо зв’язані одна з одною» [1, 24 – 26].

Так, на думку М. Брайчевського, ототожнення мовного та етнічного –
неприпустимо. Так само не можемо ототожнювати етнос та археологічну
культуру: як мова, так і археологічна культура виступають безпосереднім
відображенням етносу, його ознаками, а не безпосередньо етносом.

«7. Загальна тенденція етнічного розвитку являє собою рух від множини до
єдності. Тим часом класичний індоєвропеїзм уявляв собі процес у
діаметрально протилежному напрямку. Грубо процес етнічного розвитку
мислився таким чином, що первинні етнічні масиви («пранароди»), які були
порівняно невеликими і займали, відповідно, обмежені території, на
певному етапі свого розвитку (внаслідок природного зростання населення
або в силу якихось інших причин) починали виявляти тенденцію до
розселення. Окремі частини цих масивів освоювали нові простори, зрештою,
розходились по незмірно ширших територіях, поступово втрачаючи зв’язки
між собою. В результаті – єдиний до того «пранарод» розпадався спочатку
на діалектні групи, які надалі кристалізувалися в окремі народи, що
утворювали одну сім’ю в пам’ять спільності свого походження. Основну
пружину етнічного розвитку, отже, становило розселення. Характерною
особливістю цієї класичної схеми було уявлення про те, що розселення це
здійснювалося у вакуумі; головною передумовою було визнання, що
кількість стародавніх народів обмежувалася «пранародами», які
реконструювалися у зв’язку з реконструкцією відповідних «прамов». Але ця
передумова, починаючи з кінця XIX ст., була рішуче підважена розвитком
археологічних досліджень, які показали, що територія ойкумени була
заселена дуже густо на всьому своєму просторі принаймні від доби
енеоліту (коли формувалися осілі форми життя). Отже, розселюватися
«пранародам» попросту було нікуди; всяке просування за межі своєї
території з метою засвоєння нових земель неминуче стикалося з
відчайдушним опором місцевого населення і в кожному разі було надто
утруднено. Але якщо в окремих випадках воно і здійснювалося реально, то
переселенці знаходили на нових землях тубільне населення, що, само собою
зрозуміло, теж належало до якогось етнічного масиву і мало свою мову, і
змушені були так чи інакше вступати з ним у безпосередні і тісні
стосунки. Наслідки цієї взаємодії могли бути різними – відплив старого
населення кудись в іншу країну (де воно знову-таки вступало в контакт з
місцевими жителями), знищення старого населення, але найчастіше –
співіснування на одній території зайд і тубільців, їх етнічне злиття, що
супроводжувалося мовною асиміляцією. Так чи інакше, наслідком було
зникнення однієї мови і збереження іншої, може, в подекуди зміненому
вигляді. Отже, виникла потреба доповнити класичний індоєвропеїзм так
званою теорією субстрату, суть якої полягає у визнанні, що списком
відомих лінгвістам «прамов» не вичерпується лінгвістична характеристика
минулих епох, що поряд з тими мовами, які вижили, існували й такі, що
залишилися лише у вигляді субстратних явищ у складі інших мов” [1; 24 –
25].

“8. Із сказаного випливає дуже важливий і, на перший погляд,
парадоксальний висновок: процес розпаду прамов на споріднені мови однієї
сім’ї був наслідком не так етнічної диференціації, як інтеграції. Розпад
прамови був зворотною стороною мовної асиміляції. Історичний розвиток і
прогрес однією із своїх сторін має поступову консолідацію населення –
об’єднання окремих племінних груп у більші за масштабом суспільні
організми – союзи племен, народності, розміри яких поступово стають дуже
значними, досягаючи іноді кількох мільйонів членів (як це було,
наприклад, у антів і склавінів у середині І тис. н. е.). Отже, замість
великої кількості дрібних мовно-етнічних єдностей з’являється порівняно
менша кількість більш значних, які утворилися шляхом етнічного злиття і
мовної асиміляції. Цей процес здається дуже складним і дуже конкретним:
в окремих випадках він розвивався по-різному. Були міграції і
переселення, були сутички, що іноді закінчувалися цілковитим винищенням
цілих народів, але, гадаємо, в основі лежало об’єднання сусідніх
масивів, що здійснювалося як процес нормального симбіозу і поступової
мирної консолідації. У процес цього злиття, природно, втягалися різні за
походженням – як споріднені, так і різноетнічні – групи населення, що
говорили різносистемними мовами, частина з яких (мов) внаслідок злиття
зникала, залишаючи тільки деякі субстратні елементи, а інші, навпаки,
стверджували себе, розширюючи територію свого застосування і покриваючи
собою значно більші колективи людей. Інтеграція і диференціація в цьому
процесі становили собою нерозривну діалектичну єдність у такий спосіб,
що одна з них була зворотною стороною другої» [1, 26 – 28].

Отже, М. Брайчевський відкидає теорію індоєвропеїзму, за якою основою
етнічного розвитку було розселення, тобто етнічна диференціація. Вчений
аргументовано доводить, що утворення конкретного етносу йшло шляхом
етнічного злиття та мовної асиміляції, тому що інтеграція та
диференціація знаходяться у діалектичній єдності. Вважаємо, що ці думки
науковця правильні.

У дев’ятому пункті М.Брайчевський підводить підсумки, дає висновок,
зроблений за результатами наукових досліджень:

«9. Процес етногенезу, розглянутий у найбільш загальному плані, може
бути образно представлений у вигляді концентричних хвиль, які
розходяться з одного центру, охоплюючи все ширші простори, втягуючи в
процес формування певного етнічного масиву все нові і нові групи
різноетнічного населення. І утворення слов’янських народів слід уявляти
собі не у вигляді міфічного розселення «праслов’ян» з якоїсь міфічної
«прабатьківщини», а як поступове втягнення до процесу слов’янської
етногонії все нових і нових груп племен. Одним з таких етапів, що
хронологічно припадає на епоху І тис. н. е., було формування
слов’янських народів раннього середньовіччя: русів, поляків, чехів,
словаків, болгар, сербів, хорватів і т. ін.» [1, 30].

Таким чином, на думку М. Брайчевського, питання етногенезу того чи
іншого народу можна вирішити на підставі комплексних, системних
досліджень мови, території, матеріальної та духовної культури, побуту,
звичаїв, вірувань та інших ознак. Жодна з цих ознак не може бути
вирішальною при розв’язанні питання про походження народу.

Саме тому працю М. Брайчевського «Походження Русі» можемо віднести до
найважливіших українознавчих досліджень, оскільки саме «українознавство
є системою наукових інтегративних знань про Україну і світове українство
як цілісність, як геополітичну реальність, що розвивається в цілісності
простору й часу» [4, 5].

Наукова монографія М. Брайчевського «Походження Русі» стала досить
актуальною на той час. Вчений насмілився підняти ті питання, які боялися
піднімати в радянську добу. І хоча він не міг відкрито викласти свої
погляди, багато моментів він написав у завуальованій формі. Наприклад,
це стосувалося існування “давньоруської народності”. Не маючи змоги
прямо писати про те, що її не існувало, він через заперечення існування
народу «слов’яни» підводить читача до такої думки. Пануюча на той час
ідеологія не дала вченому можливості повністю розкрити свої погляди та
викласти свою концепцію найбільш адекватно, але початок було закладено.
Незважаючи на деякі недоліки, наукове дослідження має велику наукову
цінність та є значним внеском не тільки в історичну, але й в
українознавчу науку.

Перспективою даного дослідження у майбутньому, на нашу думку, може стати
більш повне, точне й об’єктивне дослідження проблеми походження
українського народу саме в українознавчому аспекті, що допоможе
сформулювати сучасну модерну концепцію української етнічної історії.

Література

Брайчевський М.Ю. Походження Русі. – К.: Наукова думка, 1968. – С. 24 –
28.

Вілсон Е. Українці: несподівана нація. – К., 2004. – С. 481 – 490.

Кононенко П.П. Українознавство третього тисячоліття // Збірник наукових
праць Науково-дослідного інституту українознавства. – К.: Міленіум,
2003. – Т. І. – С. 16.

Кононенко П.П. Українознавство: конспект лекцій / П.П. Кононенко, А.Ю.
Пономаренко – К.: МАУП, 2005. – С. 177.

Наливайко С.С. Проблема походження Русі у світлі новітніх
історико-лінгвістичних досліджень // Збірник наукових праць
Науково-дослідного інституту українознавства. – К.: Міленіум, 2004. – Т.
ІІІ. – С. 256.

Пособие по истории СССР для подготовительных отделений вузов// Учебное
пособие. В 2-х частях. – М.: Высшая школа, 1979. – Ч.1. – С. 27.

Шостак М.В. Утворення Києво-Руської держави в праці П. Толочка „Київська
Русь” у контексті українознавства // Збірник наукових праць
Науково-дослідного інституту українознавства. – К., 2006. – Т. ХІІ. – С.
383.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020