.

Теоретичні аспекти впливу процесів децентралізації влади на рівень демократії в державі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4655
Скачать документ

Реферат

не тему:

Теоретичні аспекти впливу процесів децентралізації влади на рівень
демократії в державі

Політичні події 2004 – 2006 років вперше з моменту незалежності
поставили перед владними інститутами проблему реформування регіональних
відносин в Україні (центр – регіони, регіон – регіон). Український
регіоналізм проявився бурхливо, але поки що політично безрезультатно. Це
можна пояснити наступними причинами:

– для автономізації, тим більше федералізації держави, сьогодні не існує
теоретичного фундаменту (самі автори ідеї не можуть ясно довести до
відома народу, а також відповісти своїм опонентам, що таке
автономізація, федералізація, в чому різниця між ними, в чому
відмінність федералізації від сепаратизму) [1];

– на території країни не існувало жодної політичної сили, головними
програмними принципами якої була б політика федералізації держави;

– автономізація, федералізація, регіоналізм не набули ще в суспільстві
статусу демократичних цінностей. При теперішньому ставленні частини
політичної еліти до цих понять як до сепаратизму прибічникам
децентралізації слід звернути особливу увагу на наукове,
соціально-філософське обґрунтування понять „автономія”, „федерація”,
„регіоналізм” у контексті сучасних суспільних процесів в Україні,
втілення їх у суспільну свідомість поряд з іншими цінностями, що ведуть
до демократизації суспільства, а не до розпаду держави, як це часто
сьогодні можна почути з вуст ідеологів зміцнення централізації та
унітаризму.

 Негайного соціально-філософського осмислення ці поняття потребують,
перш за все,  тому, що, на жаль, все активніше формується враження (як
зовнішнє, так і всередині держави) про „дві України”, одна з яких є
справжньою Україною, а друга, м’яко кажучи, ще не ввійшла до
українського національного проекту [2]. Таке становище, насправді, крок
за кроком веде до розмежування держави. Прибічники федералізації держави
сьогодні мають довести до відома кожного громадянина України, що мета
федералізації – не вихід регіонів із єдиної держави, не перехоплення
лідерства державного будівництва у Галичини, а кардинальна корекція
самих принципів будівництва, перенесення важелів зі зміцнення
центральної влади, що приведе до  нового витка тоталітаризму, на
зміцнення регіональної і місцевої влади під керівництвом єдиного центру,
що дає можливість залучити мільйонні маси громадян до процесу
демократизації суспільства, яка буде проявлятися не в мітингах та
демонстраціях, які все більше нагадують владу натовпу, а в реальній
участі громадянського суспільства у справах власної держави. Цей проект
є результатом прояву протиріччя громадянського суспільства та держави: з
одного боку, держава повинна виступати гарантом розвитку особистості й
суспільства, а з іншого – принципи і механізми державного будівництва не
відповідають повною мірою ідеї розбудови громадянського суспільства.
Таким чином, мова йде про особливий національний проект, заснований на
ідеї захисту прав людини (індивідуальних і колективних), для оформлення
якого бракує лише комплексної роботи філософів, політологів та
політиків-практиків.

Як уже зазначалося вище, проблемі децентралізації влади в період
незалежності приділялося занадто мало уваги з боку вітчизняних вчених,
насамперед, тому, що Україна, за Конституцією, є унітарною державою і
тому, навіть із суто теоретичних позицій, сучасні філософи не розглядали
проблеми автономізації, федералізації і регіоналізації держави (тим
більше, що за радянських часів, не дивлячись на статус УРСР як
федеральної одиниці, процес децентралізації влади не розглядався з
ідеологічних причин). Саме тому через п’ятнадцять років після
проголошення незалежності держави ми маємо в соціально-філософському
плані розрізнені роботи з проблеми децентралізації влади: Борденюк В.
розглядає конституційно-правові аспекти територіальної автономії як
форми децентралізації державної влади [3]; Фролов А. опрацьовує проблему
регіонального виміру демократії [4]; Коновалова Н. на прикладі
формування федерації в США намагається теоретично обґрунтувати процеси
федералізації багатонаціональних спільнот [5]; Дрожжина С. розглядає
проблеми культурної автономії в полікультурному суспільстві  [6].
Безпосередньо проблемі федералізації та регіоналізації в
соціально-філософському плані присвячені роботи зарубіжних учених:
Абдулатипова Р. [7], Ариніна А., Марченко Г.  [8], Ленні Голдберга [9], 
Джона Кінкейда [10] та ін.

Спробуємо  теоретично обґрунтувати можливості впливу децентралізації
влади на рівень демократії в державі. Але до того проаналізуємо поняття
„автономія”, „федерація”, „регіоналізм” як складові децентралізації
влади, виявимо зв’язок децентралізації влади з розвитком демократизації
суспільства.

Автономія (від грец. аutos – сам і  nomos – закон) –   власна
закономірність. Автономія  в широкому розумінні – певний ступінь
самостійності органів, організацій, територіальних та інших спільнот у
питаннях їх життєдіяльності. Залежно від суб’єкта, вона може бути
класифікована наступним чином [11,4]:

 1. Автономія закладів:

– фінансова;

– економічна;

– адміністративна.

2. Автономія спільнот:

1) територіальна (політична, законодавча):

– адміністративно-територіальна (регіональна);

– національно-територіальна;

– національно-державна;

2) екстратериторіальна (культурна).

Зупинимося докладніше на територіальних автономіях. Коли право на
самостійне вирішення певних питань, відповідно до конституції та закону,
визнається за територіальними колективами людей та обраними ними у
демократичний спосіб органами, то таку автономію можна визначити як
територіальну [3]. 

Адміністративно-територіальна (регіональна) автономія – один із способів
децентралізації влади в унітарній державі. Статус суб’єктів
адміністративно-територіальної автономії вищий, ніж у звичайних
адміністративно-територіальних одиниць, але нижчий за статус суб’єктів
національно-територіальної, національно-державної автономії чи суб’єктів
федерації. Суб’єкт адміністративно-територіальної (регіональної)
автономії не має ознак державного утворення.
Адміністративно-територіальна автономія виявляється у наявності у її
суб’єктів системи органів законодавчої та виконавчої влади, що
формуються самостійно, а також повноважень приймати закони з питань,
коло яких окреслено центром. Органи суб’єкта
адміністративно-територіальної автономії здійснюють свою діяльність під
наглядом центральних органів влади, які, як правило, призначають для
цього своїх представників (наприклад, губернаторів). Регіональні закони
можуть бути скасовані центральними органами, якщо вони не співпадають із
загальнодержавними інтересами.

Національно-територіальна автономія – різновид територіальної автономії,
один із способів вирішення національного питання у багатонаціональній
державі [11, 400].  Національно-територіальна автономія означає надання
певній частині (частинам) унітарної держави, населеної здебільшого
представниками будь-якої національної меншини, певної самостійності у
вирішенні питань внутрішнього життя. Статус суб’єктів
національно-територіальної автономії, як правило, вищий, ніж статус
суб’єктів адміністративно-територіальної автономії, і нижчий за статус
суб’єктів національно-державної автономії. На відміну від регіональної
автономії, національно-територіальна автономія поширюється не тільки на
адміністративну, а й на культурно-мовну сферу. На території
національно-територіальної автономії, поряд із загальнодержавною,
офіційно використовується мова національної меншини. Формування,
існування органів влади, прийняття ними рішень – схоже із
адміністративно-територіальною автономією.

Національно-державна автономія – різновидність територіальної автономії,
один із способів вирішення національного питання у багатонаціональній
державі. Ця автономія надає окремим частинам унітарної держави, які
населені здебільшого представниками національних меншин, широку
самостійність і певні атрибути державності, такі, як: власна система
державної влади, що формується незалежно від центру; власні
конституційні акти; власна, встановлена центром, законодавча
компетенція; власна офіційна мова; громадянство. Суб’єкт
національно-державної автономії є державним утворенням, і обсяг його
повноважень, по суті, не менший, ніж обсяг повноважень суб’єкта
федерації. Прикладом може бути статус Автономної Республіки Крим в
Україні, хоча щодо офіційної мови і громадянства, національно-державна
автономія АРК має ряд недоліків.

Культурна (культурно-національна) автономія – надання певній етнічній
спільноті, що становить меншість у даній державі, певної самостійності в
питаннях організації освіти, інформаційних форм культурного життя (право
створення національних шкіл, бібліотек, театрів тощо) [11,  328].

Культурна автономія будується на екстратериторіальній основі, тобто не
на конкретній території, а поширюється на всіх представників певної
національності.  Культурна автономія реалізується через такі
організаційні форми, як національні культурні центри, суспільні ради,
асоціації, земляцтва. У Бельгії культурна автономія здійснюється через
особливі спільноти (фламандська, валлонська, німецька), які є одним з
двох суб’єктів федерації.

До форм територіальної автономії можна віднести:

а) у федеративних державах – самостійність суб’єктів федерації у
вирішенні питань, віднесених конституцією до їх відання;

б) в унітарних державах – місцеве та регіональне самоврядування.

Але, на відміну від звичайного місцевого самоврядування, територіальна
автономія функціонує у відносно небагатьох державах. До держав, які
повністю поділяються на відповідні територіальні утворення найвищого
рівня зі статусом автономії, традиційно належать лише Іспанія та Італія
(вони в науковій літературі визначаються як регіоналістські держави).
Існування адміністративно-територіальних одиниць з автономним статусом
зумовлене комплексом чинників: історичних, політичних, економічних,
соціально-культурних, географічних, етнічних, релігійних, мовних.

Територіальна автономія є проявом складного процесу регіоналізації, що
невпинно протікає у багатьох сучасних державах, в тому числі в Україні.

Нормативно-правовим закріпленням процесу регіоналізації є Декларація
щодо регіоналізму в Європі, яка була схвалена на засіданні Асамблеї
європейських регіонів  04.12.1996 р. Регіон, згідно з ч.1 ст.1
Декларації –  „територіальне утворення, сформоване в законодавчому
порядку на рівні, що є безпосередньо нижчим після загальнодержавного, та
наділене політичним самоврядуванням”. Таким чином, регіон має бути
визнаним на законодавчому рівні. Саме конституція або конституційний
закон гарантують автономію регіону.

Територіальні автономії в унітарній державі не порушують її єдину
сутність. Вони є проявом децентралізації функцій повноважень як
виконавчої, так і законодавчої влади (децентралізація влади у федераціях
поширюється не тільки на законодавчу і виконавчу владу, а й на судову).

Регіональна політика є ключовим фактором соціально-економічного розвитку
держави. Але сьогодні в Україні немає сучасної регіональної політики,
яка відповідала б викликам, що стоять перед країною [4]. Регіональна
політика торкається трьох найважливіших питань, якими є: 1)
територіальна справедливість (у 2006 р., на жаль, бюджет залишає у
розпорядженні центру більше 70% всіх бюджетних надходжень); 2)
збалансована економічна ефективність на рівні регіонів (столиця України
за соціально-економічними  показниками випереджає найрозвинутіші
промислові області України – Донецьку, Харківську, Дніпропетровську – у
4 – 5 разів, а ті, у свою чергу, випереджають Сумську, Херсонську,
Житомирську області у 2 – 3 рази); 3) політична стабільність
(поляризація політичних уподобань регіонів досягла вже найвищої точки).
Таким чином, сучасна регіональна політика держави не тільки не
забезпечує єдність регіонів, а, навпаки, сприяє економічному та
політичному розмежуванню.  Таку політику слід реформувати в державі, яка
завжди історично, географічно, економічно, етнічно, релігійно, мовно
була країною різноманітною. Головними принципами нової регіональної
політики, з соціально-філософської точки зору, мають стати: демократизм,
децентралізація влади, законодавче забезпечення високого рівня місцевого
самоврядування, мультикультуралізм, єдність держави в її різноманітті
(тобто слід враховувати і   поважати особливості кожного регіону).

У сучасних умовах державотворення територіальна автономія слугує цілям
децентралізації державної влади, що є показником рівня демократичності
держави.

Протягом всього періоду незалежності України однією з нагальних проблем
розвитку нашої державності була і залишається проблема децентралізації
влади. Ця проблема стає ще більш актуальною у зв’язку з:

– проголошенням курсу держави на демократизацію всіх сфер суспільного
життя;

– бажанням затвердити в країні європейський правопорядок;

– планомірною інтеграцією України до європейської спільноти, де чітко
визнано, що жодна держава не може вважати себе демократичною, якщо вона
не має територіальної децентралізації державної влади. 

Ще з середини ХХ ст. Рада Європи впроваджує в життя один із
найголовніших принципів своєї політики – захист місцевого самоврядування
та регіональної автономії. У 1997 р. Україна підписала (без будь-яких
вилучень) Європейську хартію місцевого самоврядування, але ще й сьогодні
вітчизняне законодавство не приведено до узгодження з європейськими
стандартами. Перш за все, це стосується проблеми децентралізації влади,
впровадження ефективної моделі місцевого та регіонального
самоврядування. Більше того, останнім часом цілий ряд політиків
стверджують, що децентралізація влади є загрозою єдності і цілісності
держави, а між поняттями „федералізм” і „сепаратизм” навмисно ставлять
знак рівняння. Але історія свідчить, що з досягненням певного рівня
чисельності громадян і на певному етапі розвитку соціуму, настає момент,
коли виникає об’єктивна потреба розподілу повноважень між центральними і
територіальними органами влади й управління. Так свого часу проходила
територіальна структуралізація США, де діяли такі норми: коли на певній
території населення досягало «5 тисяч вільного чоловічого населення
дієздатного віку», на ній створювалася «генеральна асамблея»; коли ж
населення досягало чисельності 60 тисяч «вільних осіб», конгрес повинен
був визнати цю територію як новий штат [5].

В Україні за етнічним складом можна виділити кілька груп областей [12],
які могли б стати основою для федеральних одиниць:

1) фактично моноетнічні області (кількість українців складає від 90% до
98%) – Вінницька, Волинська, Житомирська, Івано-Франківська, Київська,
Кіровоградська, Львівська, Полтавська, Рівненська, Тернопільська,
Хмельницька, Черкаська, Чернігівська, а також Сумська область, де
українців близько 89%;

R

A

P

R

3/4

A

????¤?¤?$???????5?2) регіони (Центральна і Південна Україна) відносної
етнічної однорідності – місто Київ (82% українців, 13% росіян),
Миколаївська (82% українців, 14 % росіян), Херсонська (82% українців, 14
% росіян), Дніпропетровська (79,3% українців, 17,6 % росіян) області;

3) області Південної і Східної України, де частка росіян складає близько
25% – Запорізька (71% українців, 25% росіян), Харківська (70,7%
українців, 25,6% росіян) області, а також Одеська область (63%
українців, 21% росіян); 

4) області сходу України, де частка росіян більша за третину населення –
Донецька (58% українців, 38% росіян), Луганська (58% українців, 39 %
росіян) області;

5) Крим і Севастополь, де чисельно домінують росіяни – Крим (58,3%
росіян, 24,3% українців, 12% кримських татар), місто Севастополь (71,6%
росіян, 22,4% українців).

Тобто за етнічною ознакою можна виокремити приблизно п’ять територій,
які об’єктивно можуть бути основою федеральних одиниць. У більшості
випадків федеративний устрій базується на територіальному принципі
(Австралія, Бразилія, Мексика, США), але в деяких державах суб’єкти
федерації організовані за національно-етнічною ознакою. До речі, названі
вище регіони України різняться у соціально-економічному, політичному,
мовному, релігійному плані.

Сучасні заклики деяких українських політиків ототожнити поняття
“федералізм” та “сепаратизм” не мають підстав. Визначимося з цими
поняттями. Сепаратизм (від франц. “окремий”) – прагнення до
відокремлення, рух за відокремлення частини держави та створення нового
державного утворення. Федерація (від лат. “союз”) – форма державного
устрою, за якого держава складається з рівноправних одиниць (республік,
земель, країв), однак має єдині законодавчі й виконавчі органи,
законодавство тощо. Водночас кожна складова частина має  свої
законодавчі, виконавчі, судові органи. Влада суб’єктів федерації
обмежена тими правами, що належать федерації в цілому. Жоден сучасний
філософ, політолог, правознавець не визнає, що федерація – шлях до
розпаду держави. Навпаки. У “Великому юридичному словнику” вказано, що
“федералізм є найголовнішим принципом  єдності держави, …
рівноправності та самовизначення народів” [11, 733]. Однією з
особливостей всіх сучасних федеративних держав є відсутність у суб’єктів
права на сецесію, тобто права виходу зі складу федерації [13, 61]. У
сучасному світі існує 24 федерації, з них 7 – у Європі, 4 – в Азії, 6 –
в Америці, 3 – в Океанії. Однак вони представляють значну частину
населення планети: у федераціях проживає 1/3 населення Землі. Один із
найбільш відомих сучасних західних політологів, професор Женевського
університету, Д.Сіжанські відмітив, що федералізм – наше майбутнє. Він
звернув увагу на найбільш суттєві риси федералізму: здатність
об’єднувати раніше розрізнені утворення, забезпечуючи їм можливість
розрізненого представництва у масштабі федерації як цілого, а також у
масштабі окремих її частин; здатність цілого та його частин взаємно
підтримувати один одного. Але, безумовно, найбільш вагомим аргументом на
користь розвитку федералізму є те, що використання федеральної форми
полегшує становлення демократії [14], яка пов’язана із загальним
визнанням необхідності подальшого поширення прав і свобод людини і
громадянина.

У федеративній державі органи, які мають право приймати рішення і
видавати законодавчі акти,  є більш залежними від волі населення, ніж
відповідні органи унітарної держави, оскільки вони діють не тільки в
центрі, але і в кожному суб’єкті федерації. У сучасному цивілізованому
суспільстві більшість учених визнали, що федеративна форма державного
устрою має властивості, які сприяють розвитку демократії, прав і свобод
людини. Німецький професор конституційного права Т.Вюртенберг вважає, що
регіоналізація як форма децентралізації ні в якій мірі не може бути
загрозою територіальній цілісності держави, а, навпаки, сприяє
ефективній інтеграції держави в цілому. Крім того, вчений наголошує, що
перш ніж впровадити в Україні децентралізацію, слід застосувати, як у
Німеччині, окремі елементи конкурентного федералізму, тобто надати
обласним громадам більшої гнучкості у визначенні їх територіального
поділу й організації управління [15].

В.Тихонов у статті „Концептуальні проблеми децентралізації державної
влади в Україні” цитує проф. І.П.Бутко (першого голову Фонду сприяння і
розвитку місцевого самоврядування України): „До проблеми управління
територіями ніхто і ніколи не підходив з наукової точки зору, такі
життєво важливі для розвитку суспільства і держави питання, як
територіальний устрій України, організація державної влади (як на
місцях, так і в центрі) і територіального самоврядування,
адміністративного районування, …вирішувались в Україні протягом
десятиріч, як відомо, із суто суб’єктивних позицій, під впливом цілого
ряду політичних та ідеологічних факторів, які, перш за все, повністю
виключали науковий, тобто об’єктивний підхід” [16].

Найважливішу роль у сучасному євробудівництві відіграє глобалізація
міжнародних відносин. Одним із наслідків глобалізації є тенденція до
регіоналізації як відносин, так і самих держав. Там, де держава не
обтяжена „регіональною критичною масою”, різними „регіональними рисками”
(сепаратизмом, націоналізмом, конфесіональною агресією тощо), її
внутрішня стабільність позитивно впливає на міжнародну активність та
авторитет [17].

Федералізм давно став феноменом світового значення. Між федералізмом і
демократією існує, як було сказано вище, тісний зв’язок. Справжній
федералізм є неможливим поза демократією. В той же час федералізм є
одним із дієвих механізмів забезпечення демократії. Демократичний зміст
федералізму виявляється, перш за все, в тому, що він дозволяє поєднувати
механізми розподілу влади як горизонтально, так і вертикально. Таким
чином, класична система стримувань та противаг підкріплюється додатковою
системою гарантій проти невиправданої концентрації державної влади в
одному центрі [7, 296].

Принципами федералізму є: 1) забезпечення єдності при збереженні
різноманіття; 2) різноманітність особливостей структур і механізмів
функціонування держави; 3) внутрішньо гармонійна взаємодія політичних і
соціальних факторів; 4) додержання принципів і їх відповідність
завданням розвитку держави, а також тенденціям глобальних процесів; 5)
постійність форм політичної організації [7, 278].

Властивості, притаманні сучасним федераціям, – самовизначеність народів
і територій у межах єдиної держави; забезпечення прав людини і прав
народів; розвиток громадянського суспільства; втілення демократичних
цінностей у державний устрій; технологія розвитку багатонаціональної
територіально складної держави; самостійність та взаємодія трьох рівнів
влади – центральної, регіональної та місцевого самоврядування [7, 279].

Децентралізація влади у федеративній демократичній державі здійснюється
на трьох рівнях (загальнодержавному, регіональному, місцевому), що
об’єктивно збільшує можливості участі громадян у політичному житті
держави (тобто мова йде про процес демократизації суспільства). Це
проявляється в наступному:

–  збільшується кількість виборних посад, що розширює представницький
елемент демократії;

–  збільшується кількість виборів і референдумів, у яких може приймати
участь населення;

–   збільшується кількість інстанцій, до яких можуть звертатися
громадяни з метою захисту своїх прав;

–   формується політична культура як окремих громадян, так і суспільства
в цілому.

Найголовніша мета федерації – розбудова життя народів на єдиній
території у єдиній державі з урахуванням їх своєрідності та з наданням
гарантій рівності і перспектив розвитку [7, 280].

Історичний досвід свідчить, що там, де є етнокультурна, історична,
географічна, мовна, соціально-економічна та інша багатоманітність,
формується федерація, тобто правовий порядок, що дозволяє узгодити і
забезпечити практично єдність у різноманітті [7, 281].

Класично федерації утворюються „знизу”: від малого – до великого, від
великої кількості – до єдиного (Швейцарія, Нідерланди, США, Мексика,
Канада). Але в сучасних умовах частіше реформування унітарних держав у
федеративні відбувається „зверху” (ФРН після Другої світової війни,
сучасні Росія, Бельгія).

Президент Швейцарії Каспар Віллігер вважає федеративний державний устрій
важливим структурним принципом сучасної держави. А для держави з різними
мовами і культурами – це, на його думку, невід’ємний принцип [7, 296].

Функціями федералізму є:

–  функція ідентичності: меншини, регіональні громади, мовні групи
можуть самі створити свій вузький політичний життєвий простір і тим
самим зберегти свою ідентичність;

–  функція ефективності: децентралізовані системи мають великі здібності
до пристосування;

–   функція змагання: між суб’єктами федерації виникає змагання систем,
яке веде до більш творчого і нового підходу до вирішення завдань;

–   функція розподілу влади: влада в державі розподіляється на три
рівні.

До функцій, визначених К.Віллігером, можна додати ще одну найважливішу
функцію – федералізму – об’єднання одиниць фрагментованого суспільства в
єдину державу.

Якщо розглядати Україну в цілому, то у нас немає таких ознак
ідентичності, як загальна історія, загальна культура, загальна релігія,
загальна мова. Ми не є природною нацією. Тому ми повинні розвивати свою
політичну культуру, яка б забезпечила нам мирне співіснування в єдиній
державі. Ця культура вдосконалюється за рахунок почуття солідарності та
поваги до меншин на базі децентралізації влади, проявом якої у сфері
державного устрою є автономія, регіоналізм, федералізм.

Сам принцип федералізму все частіше застосовується не тільки до
федерацій, а й до унітарних держав, оскільки розподіл повноважень влади
є властивим для всіх типів державного устрою, якщо ця державність
демократична. 

На початку ХХ ст. Російська імперія розпалася саме завдяки жорсткому
унітаризму, коли царський уряд відмовився від усіх форм самостійності
автономій, які було надано цілому ряду частин держави (Фінляндія,
Польща, Бухара, Хорезм та ін.). Така ж картина спостерігалась і
наприкінці ХХ ст., коли Союз РСР також фактично перетворився на жорстку
унітарну державу [18]. 

Сучасний федералізм можна розглядати як форму демократії в її
територіальному вимірі, яка забезпечує багатоманітність при незаперечній
внутрішній єдності політичних факторів, тобто забезпечує єдність народу
як політичної і громадянської нації [18]. Розбудову федералізму слід
розпочинати з пересічного громадянина, який,  незалежно від того, на
якій території він проживає, має одержувати соціальні послуги за одними
стандартами.  Головне у федеративній парадигмі – це не сам по собі
федералізм, а дотримання основних принципів, які мають бути характерними
для всіх сучасних федеративних держав: демократії, законності, прав
людини. Розподіл повноважень не є головною метою федерації. Головне – це
забезпечення громадянських прав, свобод, самоврядування, а розподіл
повноважень є ефективним лише з точки зору захисту прав громадянина
[18]. 

Виходячи із сказаного вище, можна запропонувати наступні висновки:

1. У період розвитку демократизації держави одним із найголовніших
чинників цього процесу стає децентралізація влади, яка проявляється в
регіоналізмі, федералізації, автономізації.

2. Певним ступенем самостійності територій у межах єдиної держави є
автономія. Серед територіальних типів автономії для сучасного
українського суспільства особливого інтересу набуває поки що теоретична
розробка, філософсько-правове осмислення національно-державної
автономії. Автори правознавчих досліджень як приклад такого виду
автономії наводять АРК, але фактично рівень цієї автономії  сьогодні не
відповідає ні теоретичним, ні правовим стандартам розуміння цього
поняття. Першим кроком на шляху децентралізації влади як одного з
найголовніших чинників демократизації суспільства може стати приведення
фактичного стану АРК до рівня міжнародних стандартів
національно-державної автономії.

3. Наступним кроком децентралізації влади може стати філософське та
правове обґрунтування зміцнення прав місцевої влади, практичне
приведення ролі громад до європейських стандартів.

4. Паралельно з першим і другим блоком вирішення проблем децентралізації
влади може йти процес надання національним та мовним меншинам культурної
автономії. Процес будівництва структур культурної автономії не є новим
для полікультурної України, але варто визначитися із моделлю
взаємовідносин держави і суспільства у сфері культурної політики [6].

5. Наступним кроком у процесі демократизації суспільства через вирішення
проблеми децентралізації влади може стати набуття Україною статусу
федеративної держави. Це питання потребує особливо ретельного
соціально-філософського та правового вивчення, обґрунтування та
планомірної копіткої ідеологічної роботи через всі канали інформації,
виховного процесу, просвітницької діяльності. Тільки комплексні зусилля
вчених, влади та громадянського суспільства можуть привести країну в
плані децентралізації влади до стандартів Європи, яка йшла до нинішнього
рівня демократії суспільства декілька століть.

Література

Мальгин А. Украинский регионализм: массовое сознание и идеология элиты
// HYPERLINK “http://www.dialogs.org.ua/” http://www.dialogs.org.ua/
.

Неменский О. «Недоукраинцы», или новый народ //
http//old.russ.ru/culture/20041229.

Борденюк В. Територіальна автономія як форма децентралізації державної
влади: конституційно-правові аспекти // Юридична Україна. – № 11. –
2004. – С. 8 – 19.

Фролов А. Украинской демократии – региональное измерение // HYPERLINK
“http://for-ua.com/analytics” http://for-ua.com/analytics .

Коновалова Н. Луганский манифест федерализма // Права людини. – 2004. –
№ 35. –  С. 4 – 5.

Дрожжина С. Культурна політика сучасної  полікультурної України: 
соціально-філософський  та  правовий аспекти / Монографія. – Донецьк:
ДонДУЕТ, 2005. – 151 с.

Абдулатипов Р.Г. Федералогия. – СПб.: Питер, 2004. – 320 с.

Аринин А.Н., Марченко Г.В. Уроки и проблемы становления российского
федерализма. – М., 1999.

Голдберг Ленни. Приветствуя перераспределение власти // The American
Prospect. – 1996. – Issue 24.

Кинкейд Джон. Федерализм: ценность и компромиссы // Publius: The Journal
of Federalism, 1995. – Vol. – 25. – No. 2.

Большой юридический словарь / Под ред. А.Я.Сухарева, В.Д.Зорькина,
В.Е.Крутских. – М.: ИНФРА-М, 1999. – 790 с.

HYPERLINK “http://tomenko.kiev.ua/” http://tomenko.kiev.ua/ .

Гойман-Червонюк В.И. Очерк теории государства и права. – М.: МЮИ МВД
России, 1996. – 326 с.

Крылов Б.С. Федерализм и его будущее // Журнал российского права. –
1999. – № 1. – С. 108 – 114.

HYPERLINK “http://dialogs.org.ua/” http://dialogs.org.ua/ .

HYPERLINK “http://auc.org.ua/” http://auc.org.ua/ .

Лихачев В.Н. К Европе регионов // HYPERLINK “http://www.ng/ru”
http://www.ng/ru .

Абдулатипов Р.Г. Выступление на заседании “круглого стола” //
Аналитический вестник Совета Федерации ФСРФ. – № 23 (216) // HYPERLINK
“http://www.budgetrf.ru/” http://www.budgetrf.ru/ .

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020