Реферат на тему:
Технологія особистісно-зорієнтованого навчання
На сьогодні в теорії та практиці роботи шкіл існує велика кількість
варіантів навчально-виховного процесу. Для педагогічної науки все більш
характерним стає розуміння зумовленості та зв’язку освіти із загальною
ситуацією в розвитку цивілізації, з процесами, що відбуваються в нашій
країні. Учені наголошують на необхідності принципових змін в освіті,
проте аргументують це по-різному: проривом до нової освіти, поверненням
до класичних основ та ідей освіти тощо.
Питанню трансформації освіти присвячені роботи багатьох вчених.
Наприклад, П.Г.Щедровицький визначає ситуацію в освіті як кризу і
початок становлення нової педагогічної формації, яка буде четвертою за
останні дві тисячі років. Історично вже змінились такі освітні системи:
– катехізична (настановна);
– епістемологічна (знаннєва);
– інструментально-технологічна (нині діюча),яка не відповідає умовам
часу.
П.Г.Щедровицький вважає, що людство перебуває на етапі створення якоїсь
нової, четвертої формації, яка б могла конструктивно об’єднати існуючі
норми, знання та засоби, тобто набула б систематизуючої функції щодо
всіх педагогічних систем. Йдеться про нову освіту, яка перестає бути
“знаннєвою”, “раціонально-просвітницькою”, спрощено “зунівською”, а
перетворюється на механізм “купьтуризації” людини та організації
індивідуальної траєкторії розвитку особистості.
Особистісно розвивальне навчання, виходячи із сказаного, має справу із
способами дій, якими має оволодіти учень у процесі навчання.
Оскільки способи дій завжди спрямовані на розв’язання певних за змістом
завдань, то вони кваліфікуються як способи розв’язання задач. Виходячи з
того, що будь-які задачі завжди предметні – вони передбачають ті чи інші
перетворення, наприклад, математичного, геометричного, біологічного
матеріалу, – є всі підстави й способи дій розглядати предметними.
Відповідно до такого підходу саме мислення кваліфікується не як система
абстрактно взятих операцій аналізу, синтезу, узагальнення, а як
можливість суб’єкта володіти предметними способами дій, які
здійснюються, звичайно, за допомогою мислительних операцій. Тож і
говорять про математичне, лінгвістичне та інші види мислення.
Співробітництво вчителя й учня, їхня співдружність і співтворчість
значною мірою забезпечують створення “ситуації успіху”, сприятливих умов
для розкриття творчих можливостей дітей, ведуть до істотної гуманізації
освіти. Відомий психолог Л.Вигодський зазначав, що в співпраці дитина
виявляється сильнішою і розумнішою, ніжу самостійній роботі, вона
піднімається вище за рівнем інтелектуальних труднощів, розв’язаних нею.
Співпраця між учителем і учнями повинна будуватися на основі ознак
особистісно-орієнтованого навчання, а саме:
– зосередження на потребах учня;
– діагностична основа навчання;
– переважання навчального діалогу;
– співпраця, співтворчість між учнями і вчителем;
– ситуація вибору і відповідальності;
– турбота про фізичне та емоційне благополуччя учнів;
– пристосування методики до навчальних можливостей дитини;
– стимулювання розвитку і саморозвитку учня. Доброзичлива творча
взаємодія вчителя та
учня, діалог двох рівних партнерів, відсутність страху, розкутість,
радість спілкування, право на власну думку, допомога в саморозвитку,
підтримка – ось далеко не повний перелік якостей навчального процесу,
побудованого на основі співпраці вчителя і учнів.
В особистісно-орієнтованому освітньому процесі головною діючою одиницею
є діалогічна цілісність: особистість учня – особистість педагога. Окрім
того, сам учень як індивід не є центром освітнього процесу. Таким
центром є його особистість: особистість у минулому – особистість тепер –
особистість у майбутньому. Особистість у минулому – це насамперед
суб’єктивний досвід діяльності й моральних переживань учня. Особистість
тепер – це особистість учня як суб’єкта діяльності і відносин, з певною
системою особистісних цінностей. Особистість у майбутньому – це той “Я –
ідеал”, якого бажає сама особистість і соціум, зміст життєвих розумінь,
планів, цілей і цінностей особистості.
До цілей особистісно-орієнтованої освіти входить створення умов для
розвитку моральної особистості, для формування моральних стосунків у
системі суспільство – держава – природа.
Особистісно-орієнтоване навчання і виховання забезпечує раціоналізацію
можливостей кожного учня. У цій площині вирішуються такі проблеми:
– створення “суб’єктно-суб’єктних” відносин між учителем та учнем;
– запровадження педагогіки співпраці, співдружності, діалогу;
– створення умов для самостійної роботи учнів із вивчення навчального
матеріалу;
– створення умов для роботи з дітьми різного рівня розумових здібностей
та індивідуальних ритмів розвитку.
Суттєві ознаки особистісно-зорієнтованої освіти
Поняття “освіта” трактується як єдність усіх процесів (навчання, учення,
виховання, самовиховання), які розвивають, пристосовують, формують
особистість.
Головною умовою особистісно-зорієнтованої освіти є створення сукупності
умов:
– усвідомлювана мета діяльності;
– моральні цінності, що культивуються;
– чітко визначені соціальні норми діяльності і поведінки, вихід на які
підлягає санкціонуванню;
– межі соціокупьтурних цінностей, які визначають особистісно і соціальне
значимі способи поведінки учнів, які сприяють вільному, але водночас і
морально, соціальне орієнтованому розвитку особистості і схвалені
суспільством.
Для гармонійного розвитку особистості і суспільства необхідна
соціокультурна адекватність ціннісних систем і постійна трансформація
цінностей, котра врівноважує вічне протиріччя між тим, що потрібно
суспільству, і тим, що необхідно індивіду. Там, де немає такої гармонії,
або, щонайменше, балансу, – наступає розрив. Його можна уникнути, якщо
врахувати психологічні фактори, що впливають на прийняття ціннісних
систем.
Необхідно розглядати людину як складну систему, що саморозвивається.
Певні закономірності такого розвитку визначені теорією розвитку
неврівноважених систем – синергетикою. Відповідно до основних положень
синергетичної методології (особливо в умовах мінливого суспільства)
потрібно не нав’язувати особистості шляхи її розвитку, а створювати
якомога більше умов і можливостей для її саморозвитку в межах
соціокультурних норм і гуманістичних моральних цінностей.
Але для того, щоб процес можливого розвитку особистості ішов широким
шляхом, “визначеним” соціокультурними нормами і цінностями, такий шлях
потрібно створити в культурі сім’ї, школи, вищій школі, суспільства в
цілому.
Роль мети повинні виконувати соціо культур ні гуманістичні цінності.
Причому цінності (ідеалізовані образи особистісного і суспільного буття)
у детермінації розвитку особистості мають домінувати над соціальними
нормами (правилами і стандартами особистої і суспільної поведінки та
діяльності). Таке співвідношення має важливе значення, оскільки цінності
є внутрішніми, а значить, більш стійкими детермінантами життєдіяльності
особистості. В умовах мінливого суспільства, коли соціальні норми швидко
змінюються, саме особистісні цінності виступають гарантами відносної
стабільності особистості і суспільства.
Для того, щоб будь-яка людина, залучена до певної діяльності, виступала
в ній як суб’єкт, вона має усвідомлювати особистісно значиму мету цієї
діяльності. З цього виходить, що, якщо ми хочемо включити особистість в
освітній процес (той же урок), вона повинна бачити в цьому певну
значимість. Звідси наступна теза: робота вчителя без мотивації й
особистісних підстав учнів рівнозначна роботі в порожньому класі.
Будь-яка діяльність, у тому числі й освітня, – це своєрідний рух певним
“шляхом”. І для того, щоб цей рух був успішним, крім мети, суб’єктові
необхідне усвідомлення норм діяльності – своєрідних “бордюрів”, вихід за
які робить подальший рух неможливим. Учневі необхідно знати також “етапи
шляху” – коли будуть контроль, консультація, екзамен тощо. Крім
усвідомлення мети, учні повинні бути добре обізнані з нормами навчальної
діяльності та її етапами (у контексті уроку, теми, річного і повного
предметного курсу).
Мета особистісно-зорієнтованої освіти полягає у створенні оптимальних
умов для розвитку й становлення особистості як суб’єкта діяльності та
суспільних відносин, яка будує свою діяльність і стосунки відповідно до
стійкої ієрархічної системи гуманістичних і буттєвих особистісних
цінностей – особистість відповідно-відповідальна.
Технологія особистісно-зорієнтованрго уроку
Щоб бути суб’єктом навчальної діяльності, учень повинен оволодіти
основними її етапами: Орієнтація – Визначення мети – Проектування –
Організація – Реалізація – Контроль – Корекція – Оцінка. Тренінг
оволодіння учнями структурною діяльністю має відбуватися на кожному
уроці. Для цього розробили й апробували технологію
особистісно-зорієнтованого уроку.
Основні етапи цієї технології такі:
1. Етап орієнтації.
Мотивація наступної діяльності учителем, позитивна настанова на працю.
Орієнтація учнів у місті конкретного заняття, в цілісному курсі,
розділі, темі (схеми, таблиці, опори, мовленнєва настанова тощо).
Опора на особистий досвід учнів із проблеми заняття.
2. Етап покладання мети. Визначення спільно з учнями особистісно-вагомих
завдань наступної діяльності на уроці (що може дати конкретне заняття
школяреві зараз, для здавання підсумкового заліку, екзамену, майбутнього
життя). Визначення показників досягнення означеної мети (які знання,
уявлення, засоби діяльності свідчитимуть про це).
3. Етап проектування.
Залучення учнів (якщо є змога) до планування наступної діяльності через
попередню роботу (випереджальні завдання, повідомлення, реферати,
наочність, самостійні завдання).
Складання плану наступної роботи.
Обговорення наступного плану роботи.
Методи і заходи реалізації І – ІІІ етапів: актуалізація,
проблематизація, інтрига, ігрова ситуація, формування пізнавального
інтересу тощо.
Таким чином, тему уроку, його мету, план доводять до відома учнів одразу
ж після сигнального дзвінка словесно і наочно (дошка, кодоскоп тощо).
Учитель чітко і переконливо інформує учнів відносно того, що й навіщо
вони робитимуть на даному уроці. У цьому вступному інструктажі його
пізнавальна привабливість – матеріал пов’язаний з певною цікавою,
значною проблемою, визначено проблемні питання. Важливо пояснити учням
значення матеріалу, що вивчається, для практичної діяльності, для
пізнання інших наук, для побудови цілісної системи знань із даного
предмета, які будуть потрібні під час заліку. Цікаві засоби для більшого
зацікавлення матеріалом:
1) Приваблива мета – перед учнем постає проста, зрозуміла і приваблива
мета, яка стає для нього особистісно-вагомою, і він залучається до
запланованої вчителем навчальної діяльності. Наприклад, на уроці
англійської мови вчитель, поставивши мету – опанувати речення у формі
запитання, пропонує зіграти випадок “Покупець в англійському магазині”.
2) Подив – учитель знаходить такий кут зору на навчальний матеріал, за
якого навіть повсякденне стає дивовижним. Наприклад, учень початкової
школи під час вивчення теми “Натуральні числа” запитує: “Діти, назвіть
найбільше число!” Діти після деякого обміркування з подивом виявляють,
що такого числа не існує.
3) Відстрочена відповідь – на початку уроку вчитель дає проблемне
запитання, правильну відповідь на яке учень зможе сформувати, отримуючи
необхідну інформацію під час уроку. Наприклад, під час вивчення теми
загальної біології “Форми розмноження організмів” учитель запитує: “Чому
медики вкрай не рекомендують жінкам народжувати після 33 – 35 років, у
той час як на участь чоловіків у дітонародженні віковий ценз не
накладається?” Виявляється, жінки мають усі яйцеклітини уже під час
народження, тому за 30 років кожна з них зазнає дуже шкідливого впливу.
У чоловіків же статеві клітини утворюються протягом усього життя.
4) Фантастичне запитання – вчитель моделює фантастичну ситуацію.
Наприклад, у зоології, при вивченні тварин Антарктиди, вчитель запитує:
“Припустимо, що середньорічна температура Антарктиди знизиться ще на 10
градусів Що можуть зробити пінгвіни в таких умовах, аби вижити?”
5) Помилки в поясненні – пояснюючи матеріал, учитель навмисно
припускається помилки. При цьому учитель доводить до відома учнів свій
намір. Наприклад, на уроці математики в початковому курсі вчитель дає
задачу, яку, за його словами, неможливо вирішити. Чому? Завдання дітей –
знайти відповідну помилку.
6) Практичність теорії – вступ до теорії вчитель здійснює через
практичне завдання, вирішення його корисне для учнів. Наприклад, учитель
фізики на початку вивчення теми “Випарювання рідини” говорить про те, що
прохолоджувальні напої мають бути холодними. А як бути, якщо поблизу
немає холодильника? А якщо ви впоході, та ще в пустелі? Так ось, фірма
“ФілФілкан Індастрі” (США) розробила самоохолоджувальні банки для
прохолоджувальних напоїв. У банку вмонтовано відсік із легко киплячою
рідиною. Якщо в спекотний день розчавити капсулу, рідина почне бурхливо
кипіти і випаровуватися, забираючи тепло у напою, який знаходиться в
іншому відсіку.
7) Прес-конференція – вчитель навмисно неповністю розкриває тему, а
пропонує школярам самостійно розкрити її до кінця шляхом використання
суб’єктивного життєвого досвіду, підручників, довідково-інформаційної
літератури, спеціального обладнання та інших допоміжних засобів,
доступних учням на цьому уроці.
8) Запитання до тексту – перед вивченням навчального тексту учням
ставлять завдання: скласти до нього список запитань, відповіді на які
цілком і суттєво розкриють даний матеріал.
4. Етап організації виконання плану діяльності.
Надання варіативності у виборі засобів навчальної діяльності (письмово
або усно, індивідуально або в групі, викладення опорних положень або
розгорнута відповідь, узагальнено або на конкретних прикладах тощо).
Вибір учнями засобів фіксації поясненого матеріалу (конспект, схема,
таблиця, опора, план, тези, висновки тощо).
Вибір учнями (якщо є змога) завдань і засобів їх виконання під час
закріплення знань, формування умінь і вироблення навичок.
Варіативність у поданні домашнього завдання (диференціація за рівнем
складності і засобами виконання).
Методи та заходи психолого-педагогічної підтримки діяльності учнів:
– заохочення,
– створення яскравих науково-образних уявлень,
– навчально-пізнавальна гра,
– створення ситуації успіху,
– пізнавальний інтерес,
– створення проблемної ситуації,
– спонука до пошуку альтернативних вирішень,
– виконання творчих завдань,
– кооперація учнів, створення ситуацій взаємодопомоги тощо.
5. Етап контрольно-оцінювальний. Залучення учнів до контролю за ходом
навчальної діяльності (парні й групові форми взаємоконтролю,
самоконтроль).
Завершує навчальну діяльність на уроці заключний етап – усвідомлення
ситуації досягнення мети, переживання ситуації успіху, закріплення
позитивної мотивації стосовно діяльності – реалізація механізму
“цінування”.
Механізм “цінування” – це вираження педагогом свого позитивного
ставлення, задоволення з приводу діяльності учнів і її результатів.
Необхідно відрізняти “цінування” від “оцінювання”. Оцінювання передбачає
кількісну та якісну (як позитивну, так і негативну) оцінку навчальної
праці школярів. “Цінування” може бути тільки позитивним, воно передбачає
автентичність педагога – відповідність почуттів, які він виявляє, тим
почуттям, які реально переживає. Саме “цінування” є основним механізмом
культивування системи гуманістичних, соціальне орієнтованих цінностей
учнів.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
