РЕФЕРАТ
на тему:
“Святкування виходу на полонину худоби
на Гуцульщині”
ПЛАН
Вступ
1. Основні етапи святкування виходу на полонини
2. Особливості сучасного святкування виходу на полонини
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Життєвий цикл карпатського селянина, його знання і уявлення були тісно
пов’язані з сільським господарством. У силу емпіричного характеру
знань, примітивності знарядь праці, природно-географічної специфіки
Карпат, процес сільськогосподарського виробництва в українських горян
був можливий лише завдяки закріпленню і передачі трудового досвіду
традицією. Сюди входить і святкування, які пов’язані з трудовими
буднями.
Великим святом для гірських жителів Українських Карпат були проводи
гуцульських пастухів на віддалені гірські пасовища — полонини для випасу
худоби.
Взагалі ж свято це зовсім не радянського походження, як дехто вважає.
Його коріння сягає глибини століть — таємничого язичництва. Саме звідти
прийшов звичай урочисто виганяти худобу на літні пасовища. На полонину
виходять або наприкінці травня, або на початку червня, залежно від низки
обставин, головною з яких є погода.
1. Основні етапи святкування виходу на полонини
«Полонинський хід» завершує весняний цикл святкувань, пов’язаних із дуже
шанованим гуцулами святим Юрієм, покровителем домашньої худоби в цьому
краї.
У горах жити складно — жорсткий високогірний клімат і бідний грунт.
Звідси таке трепетне ставлення до своїх основних годувальників —
свійських тварин. Український письменник початку минулого століття Гнат
Хоткевич з цього приводу влучно висловився: «Весь добуток гуцула в
маржині. Без неї гуцул ніщо, з нею — все. Богацтво рахує ся на голови
скота або на сіна: про газду кажуть, що «він у двадцятеро сін стоїть» —
і се вже повна міра заможности…» Тут по селах народ досі в основному
живе в режимі натурального господарства. Але невибаглива економічна
реальність із лихвою компенсується поетичним ставленням до життя,
зокрема і до господарського. Тільки вслухайтеся в гармонію цих лексем:
флоєра (гуцульська флейта), плай (доріжка в горах), ватра (вогонь,
вогнище), чічка (квітка), бануш (мамалига, зварена на солодкій сметані),
палинка (горілка)! (Втім, її новоприбульцям «з долів» багато нюхати без
тренування на гірському повітрі не рекомендується.)
Виряджають на молоду альпійську траву причепурену худібку під звуки
трембіти, цимбал, скрипки, дримби і десятка інших не вельми поширених
деінде інструментів. Усе їй — маржинці! І спеціально створені до цього
дня полонинки, і візитка Гуцульщини — коломийки, і… І ціла низка
танців, на кшталт композиції «Чабан»… При цьому і музика, і тексти
пісень, і танці — все просякнуте древнім ритуально-магічним змістом.
Заради маржинки (худоби) цього дня гуцули виряджаються, як на весілля. У
ваших очах миготітиме від цієї живої макрокартини, створеної кептарями
(кожушками без рукавів), чересами (шкіряними ременями на пів-стану),
крисанями (гуцульським сомбреро), плахтами, вишиванками… Мода тут
якось не дуже панує над смаками людей. Тут дів-чина з гордістю вбереться
«у стрій», створений ще її прабабцею.
До речі, жіночий ідеал гуцули визначають з допомогою… продукції
тваринництва. Про ідеальну молоду особу жіночої статі легінь (парубок)
або газда (хазяїн) із прицмокуванням скаже: «Пишна, їк будз!» («Будз» —
молодий овечий сир, приготовлений за спеціальною технологією.) І яка
нормальна жінка наважиться не погодитися з таким компліментом!
Гості свята мають скуштувати доброї домашньої гуцульської горілки та
традиційних для гуцулів страв – кулеші з бринзою, буженини, гуслянки.
Також обовязковим символом свята є гуцульська ватра. На святі обирається
з-поміж себе ватажок (найповажніша людина на святі), гуцули-полонинники
розпочинають символічний вихід на полонини. Осідлавши коня, немолодий
вже ватаг (обирають людину мудру, досвідчену, аби могла дати раду і
маржині, і підопічним чабанам) сідає на коня. Під’їхавши до ватри,
запалює від неї смолоскип. За давньою традицією, цей вогонь має бути
збережено аж до пізньої осені. Саме від нього залежить, наскільки
благополучно пройде літування на високогірних полонинах. Чи не спіткає
худобу падіж, хижий звір (котрого досі у гірських районах чимало), а
чабана – недуга або каліцтво.
І лише коли у горах з’явиться перший сніг (кінець жовтня-початок
листопада), повертаються чабани-полонинники до рідних осель, ведучи
витривалих гірських коней, завантажених бербеницями з бринзою,
гуслянкою, тюками вистриженої у період літування вовни, стомлені, з
почуттям виконаного обов’язку.
2. Особливості сучасного святкування виходу на полонини
Сьогодні вихід на полонину (високогірне альпійське пасовище) як
організоване театралізоване дійство практично зберігся лише в одному
куточку Українських Карпат — у районному центрі Чернівецької області
Путилі. Вірність традиції пояснюється просто і не дуже романтично. Тут
частково продовжує існувати колективна форма господарювання, тому
збереглися й відповідні організаційні передумови.
За давньою доброю традицією в час, коли весна зустрічається з літом,
гуцули гучно відзначають початок нового господарського сезону —
проводжають вівчарів із отарами на гірські полонини. Цьогоріч це яскраве
дійство, яке у Путильському районі Чернівецької області називають
«Виходом на полонину», відбулось вже в сороковий раз.
Вівчарство у цьому гірському районі годує не одну родину, тому і
вважають початок гірського літування загальним святом, і щиро його
відзначають. Із самого ранку на стадіоні райцентру Путила зібрались
місцеві жителі та гості краю. Зазвичай тут збираються мешканці Буковини,
сусідніх областей, приїжджають сюди і шанувальники національного
фольклору з Києва, Львова, особливо радіють тут вихідцям з цього краю,
які приїхали із зарубіжжя.
Запальні танці, дзвінкі пісні, троїсті музики сповістили Карпати про
гуцульський храм. Кульмінацією свята стало символічне запалення ватри —
величезна купа хмизу вмить спалахнула, а язики полум’я, здалось, злетіли
до небес. Жаринку з цієї ватри чабани візьмуть із собою на полонину, там
вона зігріватиме їх ночами, відганятиме дикого звіра та охоронятиме від
злих духів.
За давньою традицією, чабани обирають господаря свята — ватага. Ним
повинен стати поважний газда, знаний в краї умілий господар. Він
керуватиме чабанами там, на полонині, його досвід та здібності стануть
запорукою вдалого літування. А поки що верхи на прибраному китицями,
стрічками і квітами коні в національному одязі з запаленим факелом він
виїжджає до учасників свята, незабаром до нього приєднуються його колеги
і всі вони разом здійснять те, задля чого всі й зібралися — вихід на
полонину.
А тут, на стадіоні та у ближчому парку, смачно запахло свіжезвареною
кулешею, бринзою та смаженим на вогні м’ясом. Все готується на очах. У
величезних котлах майстри своєї справи варять мамалигу — спосіб
приготування повинен бути дотриманий, справжнім мистецтвом є добре її
вимішати, додати все необхідне до смаку. Потім на дерев’яних дощечках її
подадуть до столу і ниткою розріжуть на шматочки, щоб вистачило всім.
Прямо під відкритим небом на стадіоні накриті довжелезні столи і всі
бажаючі можуть поласувати цими національними стравами і запити все
гуслянкою — на смак вона схожа на несолодкий йогурт, хоча самі гуцули
лише сміються з такого визначення. Пригощають тут щиро, від усього
серця.
Бажаючі поїздити верхи можуть втілити своє бажання, здається навіть
місцеві коні налаштовані поблажливо до гостей і мужньо терплять на своїх
спинах галасливих наїзників, окремі з яких отримали таку нагоду вперше в
житті. А тих, кому не вистачило сміливості на верхову їзду, возять
прибрані брички.
Умови життя пастухів на полонині важкі: у високогір’ї часті холоди, два
з трьох днів — дощові, нерідко серед літа випадає сніг. Праця триває від
світанку до ночі, і все ж кожен гуцул мріє стати полонинником. Три речі,
які характеризують життя гуцульських пастухів — це бринза, трембіта і
ватра. Під полонинські наспіви ватаг запалює вогнище — ватру, а парубки
танцюють гуцульський ритуальний чоловічий танець «Аркан» з маленькими
топірцями в руках. Вівчарі пригощають усіх бажаючих будзом і вурдою.
Завершуються проводи святковим концертом.
Висновок
Отже, вигін худоби на полонину – “полонинський хід” – трудові традиції
закріпили як одне з найурочистіших та найяскравіших свят на Гуцульщині.
Починався він рано-вранці з того, що власники худоби (“мішеники”)
приганяли її на заздалегідь домовлене місце, звідки традиційно
відбувалися полонинські ходи. Попереду йшли пастухи з трембітами,
депутати та господарі полонин, потім гнали велику рогату худобу –
“маржину”, далі – вівці, потім – коней, нав’ючених мішками з борошном,
сіллю, одягом тощо. Завершували хід власники худоби. Такий “рух
полонинський” міг тривати до двох тижнів.
Полонинське життя також регламентувалось трудовими традиціями. Формував
пастушу громаду ватаг відповідно до того, яка худоба випасалась на
полонині і скільки. Овець випасали “вівчарі”, баранів – “єлочарі”.
Ягнятами займався “єгничник”, свиней пас “свинар”, велику рогату худобу
– “бовгар”, “гайдей”, коней – “стадар”, для телят наймався “телєчар”.
Окремо наймався “спузар”, що носив воду, заготовляв дрова для ватри та
підтримував її.
Розпорядок дня на полонині цілком підпорядковувався традиціям так само,
як і відносини пастухів з власниками худоби, способи розрахунку за випас
і розподіл молокопродуктів тощо. У підрозділі детально описано ті
різноманітні звичаї та обряди, що були складовими трудових традицій у
тваринництві. У досліджуваний період трудові традиції визначали розвиток
тваринництва українських горян як у підборі видів та порід тварин,
так і у технології її відгодівлі та догляду.
Трудова діяльність українців Карпат – землеробство і тваринництво – була
джерелом формування цілого пласту трудових традицій. Разом з тим, ця
діяльність була б неможлива поза традиціями, адже саме вони формували,
зберігали і розвивали весь набутий трудовий досвід селян.
Список використаної літератури
Дуда Н. Землеробські трудові традиції українців Карпат кінця ХІХ –
початку ХХ ст. // “Проблеми сучасної науки” – Збірник наукових праць.
– Т.8. -Львів-Харків, 1996. – С. 23 – 31.
Дуда Н.М., Гонтар Т. О. “Навчально-методичні матеріали з курсу
народознавства / Для слухачів ФДіПП/ ”. – Львів: Укр ДЛТУ, 1997. – 34
с.
Енциклопедія українознавства. В 6-ти томах. – Т.1. – К., 1994.
Марченко В.І. Гуцульські святкування. – Львів, 1998.
PAGE
PAGE 10
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
