Святий Вечір
Це одне з найурочистіших свят. Його відзначають напередодні Різдва. В
різних регіонах України були у цих звичаях деякі відмінності. Але всюди
зі святвечором пов’язаний обряд приготування першої куті. Її називали
багатою, оскільки, крім неї, готували одинадцять пісних страв, серед
яких обов’язково мали бути борщ, риба, гриби, пироги з квасолею і
капустою, картопля та узвар. Кутю традиційно виготовляли з пшеничного чи
ячмінного зерна (на півдні України з рису). Перед тим їх вимочували у
воді, товкли в ступі, сушили і знову товкли, щоб остаточно звільнити од
луски
Кутя вважалася основною обрядовою їжею, а тому з нею пов’язано чимало
обрядодій. Після її приготування, вийнявши горщик, дивилися: якщо зерна
піднялися через вінчик — на добробут, а запали — на лихе передвістя. До
звареного збіжжя додавали меду, але пам’ятали відоме прислів’я «Не
передай куті меду». В інших регіонах заправляли товченим маком,
волоськими горіхами, родзинками та іншими смаковитими приправами. Усе це
розмішували узваром
На особливу увагу заслуговує обряд «Нести кутю на покутю». Адже вона
неодмінно має стояти в новому горщикові протягом усіх празників. У
деяких районах це мав учинити найменший хлопчик у родині. Напередодні
батько виплітав йому нові вовняні рукавички; зодягши їх, підліток брав
горщика і, несучи його, декламував: «Несу кутю на покутю, на зелене
сіно, щоб бджоли (або курчата) сіли».
На півдні України, як правило, кутю несла господиня, перед тим наказавши
всім присутнім сісти і супроводжувати дію звуками квочки («кво-кво»);
коли ж ставила узвар, то просила всіх устати й кудкудакати
(«кудкудах-кудкудах»). Це для того, щоб гарно неслися кури і виводили
курчат. Деінде садовили на покуті дітей, і ті гуртом відтворювали
пташині звуки. На Чернігівщині господиня імітувала це тоді, як подавали
їсти кутю.
Здебільшого кутю відносив на покуть хтось із чоловіків. Але на Черкащині
перевага віддавалася жінкам. Господиня, несучи горщик, казала: «Кутю на
покутю, узвар на базар, а пироги на торги: кво-кво»; діти ж услід
піддакували: «Цяп-цяп…» Прилаштувавши горщик, підходила до малят і,
поскубуючи їх за чубчики, приказувала: «Чуб-чуб…» — це для того, щоб
курчата були чубатими.
На місці, де мала стояти кутя,— покуті,— робили кубельце з сіна. Власне,
в нього і ставили горщик, прикривши хлібом та дрібком солі. По
закінченні свят частину сіна віддавали тваринам, а решту тримали для
кубел, де мали нестися кури чи висиджуватися курчата. На Слобожанщині з
цього сіна готували купелю для немовлят.
Волиняни напередодні Різдва мастили хатню долівку, вносили оберемок сіна
і стелили його піл столом. Сіно мало пролежати там до Водохрещ. Гарною
ознакою було, якщо у ньому переспав пес або кіт. У західних областях
України до хати вносили плуга або ярмо, столярські причандалля, а деінде
випікали тістечка у формі господарського реманенту або збруї, обрядовий
хліб «Василі», який також ставили на покуть.
Як тільки на небосхилі з’являлася перша підвечірня зірка, всією родиною
сідали за багатий стіл. Він дійсно був багатим — з дванадцяти
різноманітних страв, а звідси й назва «багата кутя», чи «багатий
святвечір».
Першим, як і годилося, займав місце господар, а за ним інші члени
родини. Під час святкової вечері намагалися не виходити з-за столу,
розмовляти тихцем. Вставши, глава сімейства пропонував пом’янути
покійників і запросити їх на святвечір. Вважалося, що саме в цей час всі
близькі й далекі члени родини мають прийти до оселі, а відтак звільняли
для них місця на лавах, ліжках, стільчиках, ставили страви і клали
ложки. Слідом за господарем виголошували молитву всі присутні.
Поетично-хвилюючі слова були звернені до тих, хто «заблукав у лісі,
втопився у морі чи не повернувся з далекої дороги».
Обряд поминання померлих є в усіх регіонах. В одних випадках цим
дійством започатковували вечерю, в інших — робили це наприкінці.
Господар поіменно називав небіжчиків, приказуючи: «Хто вмер, той у ямі,
а хто живий, той з нами» чи «Царство їм небесне, хай легенько лежиться,
а нам легко живеться!» Залишивши трохи куті в мисці, клали в неї чи
поруч ложки, а вдосвіта на Різдво дивилися, чи не перевернулася чиясь;
це означало, що власник такої ложки «скоро піде з цього світу».
Наступну молитву виголошували нині сущим —усім членам родини. їм зичили
здоров’я і щастя, бажали, щоб гуртом та в злагоді дочекатися наступного
Різдва. Після цього господар брав свічку та миску з кутею і,
поклонившись до чотирьох кутів, передавав страву дружині. Перед тим як
почати їсти, старійшина, зачерпнувши ложкою куті, підкидав її до стелі —
«на приплід». Усі стежили, скільки прилипне зернин, ото стільки
з’явиться в новому році ягняток та іншої живності, Друга порція
призначалася врожаєві зернових, третя — кількості роїв, адже традиційно
в кожному господарстві тримали бджіл. Тільки після цього починали
вечеряти.
На Чернігівщині перед тим, як почати трапезу, господар, взявши першу
ложку куті в рот і, не ковтаючи, виходив на двір подивитися нічне небо:
якщо воно зоряне, то наступного року добре вестиметься всяка птиця, а
коли зірок мало — доведеться спродувати її. Лишень після цього починали
вечеряти. Кожен з присутніх, з’ївши три ложки куті, мав посмакувати всі
страви, а завершити їство ще раз кутею та узваром.
Після вечері діти відносили обрядову їжу своїм хрещеним та
бабам-пупорізкам. Щоправда, на Херсонщині робили це напередодні вечері.
Матері клали на тарілку книш чи калачі, іноді цукерки, і діти, зайшовши
до хати, казали:
— Добрий вечір! Мама і тато прислали вам хліб-сіль і вечерю…
Хрещені (навістити їх було за священний обов’язок) забирали принесену
вечерю і взамін давали свою, натомість дітей ощедровували горіхами,
цукерками чи грішми. Якщо хтось за вечерею необавом чхнув, що вважалося
доброю прикметою, то господар символічно «дарував» шмат землі чи якусь
тварину, а коли вдавився, то це віщувало сумну вістку. Після всього
господиня мила посуд, а воду зливала в карафку, щоб нею напровесні
скропити молодий приплід, переважно курчат чи качат, яких уперше
випускали надвір.
?????&?????????Не менш цікаві передріздвяні обряди побутували в Карпатах
і на Закарпатті. Крім куті, тут пекли спеціальний обрядовий хліб —
«карачун», «крачун», «хлібець». В одних місцях його виготовляли ввечері,
в інших — у ніч перед Різдвом, супроводжуючи цікавими обрядодіями.
Скажімо, гуцули робили це в такий спосіб: жінка, щоб спекти крачуна,
одягалася в гуню і натягала рукавицю, бо «гола рука — це бідність, а
крачун — символ достатку». Хоч обрядовий хліб і супроводжував усі
святки, символізуючи зимове сонцестояння, але вживали його тільки після
Василів.
На Закарпатті обрядовий хліб пекли з пшеничної муки. Перед тим як його
вчинити та посадити в піч, ґаздиня виганяла всіх з оселі і замикалася.
Якщо в родині була відданиця, то вона змащувала обличчя медом, потім
змішала його, а воду, зливши у пляшечку, вправляла в тісто. Кати саджала
в ніч пшеничні вироби, то казала:
—Як цей мід пече в крачуні, так би тебе (ім’я хлопця) пекло серце за
мною.
Вважалося, якщо цю воду підлити юнакові, то він неодмінно вподобає
дівчину.
Напередодні Різдва батько з сином йшли до току з веретою, нав’язували в
неї соломи і заготовляли два снопки — один, щоб розіслати на столі, а
другий правував за дідуха. Потім ішли до річки, вмивалися холодною
водою, змочували з трьох сторін крачуна і, прихопивши з собою солому та
сніпки, поверталися до хати. Почувши постуки в сінях, господиня
запитувала:
—Хто там дуркоче?
—Святий дух з калачами та свяченою водою,— відказував газда і,
переступивши поріг, оповіщав: — щедрий і добрий вам вечір!
Дружина, розіславши біля порога якусь одежину (на голу долівку не
годилося ступати), відповідала:
—Дай, Боже!
Господар кидав крачуна до столу, а газдиня, упіймавши його, кидала
назад. Якщо хлібець упав долі, то дивилися, чи «не догори, бо це на
лихий рік». Подібну обрядодію робили і на щедру кутю.
Після цього батько з сином розстеляли куля на столі, прикритого
святковою скатертиною, а дідуха ставили на покуть. Соломою прикривали
лави і долівку. Дорослі члени родини тим часом робили перевесла і
перев’язували ними попереки, щоб «під час жнив не боліла спина».
Такий звичай побутував на рівнинному Закарпатті. Гуцули ж святвечерювали
трохи інакше. Напередодні багатої куті господар разом із сином (а коли
не було такого, то з дружиною, котра надягала чоловічу шапку) тричі за
сонцем обходили оселю, тримаючи в руках хліб, по ложці меду й куті, а
також жаринки, ладан і свічку на тарілці. Потім заходили в стайню,
роблячи на одвірках та між рогами тварин хрестики, і проголошували
заклинання.
Міцно позамикавши двері, обсипали довкола маком «од відьом», а біля
порога клали зубок часнику та сокиру «від вовків». Лишень після цього
заходили в хату з «колядником» — обрядовим снопом. Перед вечерею парубок
йшов до потічка, набирав у відерце води й приносив до хати, імітуючи, що
несе «жирове масло». Між сином та матір’ю відбувався цікавий діалог…
Сівши за стіл, газда розпускав паска на штанях, щоб вівці легко
окотилися. До речі, мешканці Карпат намагалися завести в світлицю й
полазників — ягнятко або телятко й нагодувати його. Деінде влаштовували
символічний обряд частування диких звірів.
Не менш поетичними були й ворожіння та заклинання. Скажімо, хлопець,
який не хотів, аби до його юнки засилали сватів інші парубки, то йшов
увечері до млина, брав три скіпки зі шлюзів, які перетинали лотоку,
загортав їх у ганчірку і таємно втикав у одвірок нареченої, приказуючи:
—Як сеся застава не пущає воду на лотоки, так би (ім’я дівчини) не
пускала сватів, окрім мене.
Дівчата у свою чергу йшли до прорубу, роздягалися і, скропившись водою,
нашіптували:
—Як сеся вода біжить, так би за мнов бігали сватачі!
Удома розплітали волосся, брали в руки хліб і, тричі обійшовши оселю,
дивились у вікно, де начебто «має показатися доля». Дехто з юнок змивав
обличчя калиновим соком, щоб завжди було рум’яним.
З багатим святвечором пов’язано чимало повір’їв. Господарі готували для
взуття нові солом’яні устілки, котрі носили до Василів, потім
перевертали їх на другий бік, а після Водохрещ підкурювали корів, які
хворіли. На Лівобережній Україні хлопці та дівчата робили устілки з
сіна, що лежало на покуті, для правого чобота, а напередодні Нового року
клали під подушку, приповідаючи:
— Хто мені судиться, той сю ніч присниться.
Крім тою, дівчата мили посуд і виносили його на вулицю, постукуючи в
миски; звідки одізветься пес, туди піде заміж. Потім підходили до вікон
сусідів: якщо чули слово «сядь» — то пощастить вийти заміж, а коли «йди»
— в цьому році не прийдуть свати. Якщо дівчина хотіла побратися з
хлопцем, то підходила до хліва і слухала, як поводяться свині: тихо
сплять — в родині лад, а коли кричать — у сім’ї часті сварки…
Ворожили і в такий спосіб. Дівчата, пов’язавши вузлами хустини, клали їх
у ночви й імітували рухами, начебто палають — чиї хустки випали на
долівку, ті юнки підуть заміж. Після цього клали на столі різні речі
(сокиру, ножиці, чарку тощо), із зав’язаними очима почергово підходили,—
до якої речі доторкнулася, таким на вдачу буде майбутній чоловік.
Крім молоді, ворожили й старші люди. їх переважно турбувало, скільки
кому жити. Ставши між лампадкою і свічкою, дивилися, чи буде подвійна
тінь; якщо тільки одна, то це на швидку смерть. Діти в цей час удосталь
гралися на розстеленій долі соломі, відтворюючи звуки домашньої птиці чи
сценки збирання грибів у лісі. Щоби діти не плакали («бо будуть цілий
рік каверзувати»), їм давали гризти горіхи. Проте суворо забороняли їсти
у дворі, бо «птиця постійно клюватиме зерно в посівах». У цей день
намагалися не брати в борг, щоб «не жебракувати цілий рік».
Зі святвечором пов’язані й прогнозування. Щоправда, вони значно бідніші,
ніж новорічні.
На багату кутю зоряне небо—кури добре нестимуться і вродить горох.
Місячна ніч — врожай на баштани.
Ожеледь на деревах.— вродять горіхи й садовина.
Сніг іде — врожай на яблука.
Іній або сніг — на мокре літо і дорід зернових.
Дивляться після вечері у вікно: якщо чисте й зоряне небо, то буде сухе й
урожайне літо, і навпаки.
З кубельця витягували сінину; якщо довга, то рік буде врожайним, а
коротка — на недорід.
Повечерявши, зв’язували ложки житнім перевеслом, щоб «не губилися в
череді корови».
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
