Суперечливість політики „українізації” та її впливу на розвиток українознавства (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 6494
Скачать документ

Реферат

не тему:

Суперечливість політики „українізації” та її впливу на розвиток
українознавства

В умовах розбудови незалежної України неухильно зростає роль
українознавства, історії його розвитку. З огляду на це, актуальним є
осмислення уроків і суперечливого досвіду запровадження українознавства
в системі освіти та розгортання українознавчих досліджень в умовах
більшовицької політики “українізації” 1920-х – початку 1930-х років. У
наявних працях [1] ця проблема ще не дістала належного висвітлення. Їх
автори здебільшого зосереджуються на формуванні української
інтелігенції, запровадженні української мови, розвитку національної
освіти і культури, розгортанні репресій тощо. Метою пропонованої статті
є з’ясування впливу політики “українізації” на розвиток українознавства,
її позитивних і негативних наслідків для нього.

Як відомо, в процесі національно-визвольних змагань 1917–1920 років,
відновлення і розбудови національної державності в період Центральної
Ради, Гетьманату та Директорії українознавство отримало потужний імпульс
для саморозвитку, але він був згорнутий збройним експортом
більшовицького режиму з Росії і насадженням його в Україні.
Наштовхнувшись на шалений спротив національно-демократичних сил,
більшовики були змушені в спекулятивних цілях вдатися до гасел
національно-культурного відродження. Маневром для своєрідного
“утихомирення” стало загравання з некомуністичними силами українського
суспільства під маскою захисту його національних інтересів для
остаточного встановлення своєї влади і насадження відповідної
ідеології[2, 572]. Одним із засобів реалізації цієї мети став спецпроект
під гучною назвою політики “коренізації” (або „українізації”). Ця
політика розглядалась як складовий елемент стратегії придушення
українського руху опору, завоювання українського села, радянізації
суспільства, легалізації, а відтак і виявлення справжніх борців за
українську справу. Попри позитивні моменти, які створювали сприятливе
середовище для розбудови українознавства, багато хто з інтелігентів
зрозумів досить швидко її реальну сутність. В оприлюдненій празьким
журналом „Нова Україна” статті „Модерні єзуїти” Д. Ісаєвич наголошував,
що „українізаторська місія більшовиків” є не що інше, як підготовка
широкомасштабного нищення всіх проявів українства та заманювання з
еміграції українських елементів при створенні позитивного іміджу
більшовицької влади у світової громадськості[3, 366]. Недаремно ж
більшість науковців бере цей термін у „лапки”.

Як справедливо підкреслив відомий українознавець Я. Калакура, політику
„українізації” стимулювала інерція, започаткована українською
революцією. Її підштовхнули науковці, що аналізували причини і масштаби
російщення українців, трагічні наслідки валуєвських та емських указів.
Така стратегія на певному етапі імпонувала більшовикам та йшла в унісон
з їх основними гаслами в національному питанні[4, 260]. Але вони пильно
стежили за тим, щоб проведення “українізації” не вийшло з-під їх
контролю і не зашкодило їх стратегічному плану інтернаціоналізації
суспільного життя.

Про необхідність тримати проведення цієї політики під контролем
більшовиків свідчило створення спеціальної комісії політбюро ЦК КП(б)У з
українізації та щотижневе обговорення результатів її роботи. До складу
комісії входили: Л. Каганович, В.Затонський, В. Чубар, М. Скрипник, Г.
Гринько, О. Шліхтер, В. Галицький, М. Попов, Ф.Корнюшин, О. Шумський та
ін. [5, арк.1; арк.8]. У рамках комісії функціонували підкомісії:
народної освіти; преси, літератури, партосвіти; партапарату; військова;
профспілок; кооперативна; ЛКСМУ. Головним їх завданням вважалась
„попередня підготовка доповідей і пропозицій та розробка матеріалів для
комісії політбюро по українізації”[5, арк. 11]. Однак невдовзі вони були
ліквідовані, а українізація радянських установ доручалась їх керівникам
[5, арк. 115 ].

Про міфічність „українізаційних” заходів можна судити з офіційної
інформації про їх виконання станом на 1 січня 1926 р. Говорилось про
недопустимість утворення радянськими установами окремих курсів з
українознавства, неприпустимість проведення будь-яких іспитів щодо
знання українознавчої літератури окрім мінімуму, передбаченого звичайною
політграмотою. Для партійців вищих політгруп пропонувалось організувати
семінари з українознавства. Наркомосові разом з агітпропом ЦК КП(б)У
доручалось скласти необхідні конспекти з українознавства і вжити заходів
щодо видання відповідних підручників[5, арк. 1 зв.]. Але навіть такі
„куці” вимоги у проведенні українізації давали надію на покращення
ситуації у сфері українознавства, стан якої був жалюгідним. У звіті про
роботу Всеукраїнської Академії Наук за 1921 р. зазначалося, що секція
вищої освіти, котра, розробляючи науково-теоретичні питання реформи
вищої освіти на Україні, працюючи над запровадженням дисциплін
українознавства у вищих школах республіки, склала відповідні програми,
але їх “не пощастило надрукувати”[6, арк. 14 зв.].

Ще одним з багатьох нереалізованих проектів став І Всеукраїнський
науковий конгрес, запланований на осінь 1922 р. Як зазначалось у
протоколі екстреного засідання колегії Наркомосу від 18 лютого 1922 р.,
у зв’язку з утворенням науково-дослідних кафедр та з метою усунення
певного паралелізму в науковій роботі, на конгрес слід запросити членів
ВУАН, науково-дослідних кафедр, дійсних членів центральних наукових
організацій, представників спеціальних наукових установ і вищих
навчальних закладів України та з закордону. Висловлювалась думка про
спільну роботу різноманітних структур з метою „виявити сучасний стан і
потреби наукової діяльності на Україні та намітити найдоцільніші шляхи
та форми дальшого її розвитку для піднесення матеріальної та духовної
культури”[7, арк. 30; 34]. Було створено організаційний комітет під
керівництвом наркома освіти у складі: С. Семковського, Д.Багалія,
В.Тимофеєва, В.Данилевського та двох представників ВУАН. Оскільки роботу
конгресу планувалось провести в Харкові, у Києві працювала філія
оргкомітету ( А. Лобода, М. Птуха, В. Шапошников, М. Шарлеман, О. Янат,
С. Веселовський, А. Кримський, Є. Черняхівський, Є. Опоків, П.
Тутковський, М. Сумцов)[7, арк. 56]. Програма конгресу передбачала
обговорення широкого спектра питань, у тому числі українознавчої
спрямованості філософії, гносеології, методології; філології,
етнографії, антропології, естетики і мистецтва; історії науки,
економічної і соціальної історії, історії культури;
соціально-економічних наук; природничих, фізико-математичних,
технологічних, інженерно-будівних, сільськогосподарських, медичних наук,
а також бібліографії, бібліотекознавства, архівознавства, музейної
справи[7, арк. 36–39]. Однак і цьому доброму проекту не судилося бути
здійсненим. Спочатку проведення конгресу перенесли на весну 1923 р., а
згодом і зовсім відмінили через “брак коштів”.

Не кращою виявилася доля наміченого на квітень 1924 р. І Всеукраїнського
з’їзду з краєзнавства. В умовах розпочатої „українізації” передбачалось
з’ясувати потреби краєзнавчих організацій та шляхи їх задоволення [7,
арк. 93]. Невдовзі, виходячи із завдань промислового розвитку СРСР та
України, було змінено його назву на З’їзд по вивченню продуктивних сил і
народного господарства, а підготовку краєзнавчих питань доручили комісії
з краєзнавства при ВУАН [7, арк.165, 165в]. Лише в деяких виступах
зверталася увага на стан українського краєзнавства (А. Лобода),
перспективи його розвитку (М. Птуха). Була загострена тема розвитку та
поширення української наукової мови. З цього приводу в програмі
фігурували доповіді термінологічної комісії: О. Курила – „Сучасний стан
і розвиток української наукової мови та її організований розвиток”; О.
Янати – „Українська природничо-біологічна термінологія і номенклатура –
її стан і завдання”; П.Тутківського – „Українська геологічна і
географічна термінології”; Ф. Калиновича – „Українська математична,
фізична, хімічна термінології”; О. Черняхівського – „Українська медична
термінологія”; С. Пилипенка – „Українська суспільно-політична
термінологія”; Ю. Черкаського – „Українська правнича термінологія”; О.
Новицького –„Українська мистецька термінологія” та ін.[7, арк. 171]. На
жаль, практична реалізація запропонованої роботи щодо впровадження
української наукової термінології незабаром була згорнута.

Влада свідомо стримувала ініціативу і порив української інтелігенції,
національно свідомої частини селян та робітництва, побоюючись широкого
національно-культурного відродження. Зокрема, на засіданні комісії
політбюро з українізації 13 грудня 1926 р. були висловлені досить
серйозні зауваження на адресу Наркомосу з приводу українізаційної
роботи. У відповідь на них М. Приходько досить відверто заявив:
„Конечно, ошибки в работе по украинизации, как и во всякой работе, могут
быть. Но в чем эти ошибки заключаются? Очевидно, товарищи хотят сказать,
что Наркомпрос проводит украинизацию слишком интенсивно и что
украинизацию нужно проводить слабее” [8, арк. 113].

Були й об’єктивні труднощі у проведенні „українізації”, зумовлені
катастрофічними наслідками війни, політики “воєнного комунізму,”
репресій, голоду 1921–1923 років. Вони негативно відбивались на
матеріальній базі науки, її кадровому забезпеченні, стримували
українізацію культурно-освітніх установ. Та головною перешкодою
українізаційних процесів було упереджено-негативне ставлення до них з
боку значної частини зросійщеної партійно-радянської номенклатури. За
постановою Раднаркому УСРР від 27 липня 1923 р. „Про заходи в справі
українізації шкільно-виховних установ” упродовж найближчих двох років
планувалося перейти до викладання у вузах українською мовою, але і через
два роки питання стояло так само гостро. Постанова про українізацію
навчальних закладів і наукових установ встановлювала граничні терміни
українізації вищої школи – 1926–1927 роки. З цього часу посаду професора
могли займати лише ті, хто викладав українською мовою[9]. Але навіть у
1926 р., під час обговорення доповіді Наркомосу з українізації вузів,
секретар ЦК КП(б)У М. Попов констатував, що вона проходить досить мляво,
особливо у технічно-господарських вузах. В.Чубар підкреслив, що не можна
говорити про українізацію народної освіти, не забезпечивши її
відповідними фахівцями – українознавцями [8, арк. 95, 109]. У резолюції
комісії політбюро ЦК КП(б)У з українізації ( 1926 р.) наголошувалось, що
головною перешкодою у справі українізації народної освіти є спротив
російської професури, а також неусталеність наукової термінології,
недостатня кількість підручників, брак коштів на потреби
українознавства[10, арк. 1].

Архівні документи свідчать, що багато викладачів не лише продовжували
читати лекції російською мовою, але й виступали проти українізації.
Навіть у Київському політехнічному інституті четверта частина професури
чинила опір українізації [11, арк. 47]. Подібні приклади були характерні
для установ освіти Дніпропетровська, Харкова, Одеси, Донбасу. Доповідна
записка В. Затонському від О.Корнюшина, який брав участь у зборах
партактиву Одеси, документально підтверджувала, що багато хто трактував
українізацію як акт насильницьких дій, що, мовляв, властиві політиці
буржуазії[12, арк. 3]. До речі, саме в закладах вищої освіти Одеси та
Миколаєва мали місце найбільш разючі форми і прояви українофобії, де
серед викладачів та студентів переважали росіяни та зросійщені євреї. В
1925 р. в Одесі існувала єдина українська вища школа – Інститут народної
освіти, – але не цілком українізована через відсутність наукових
кадрів[13, 182]. Українізаційний процес гальмувався байдужістю місцевих
органів більшовицької влади, котрі не давали відсічі українофобам[14,
287–288]. Найбільший відсоток українізації наукових установ мав Київ. На
1.01. 1926 р. тут було українізовано 59% установ, на 1.12.1926 р. – 76%.
У решти міст України, крім Ніжина та Кам’янця-Подільського, де
українізація сягнула 100%, ситуація кардинально відрізнялася: в Одесі –
на 1.01.1926 р. було українізовано лише 13%, на 1.12.1926 р. – 31 %; в
Дніпропетровську відповідно: 13% та 21 %; у Харкові – 29% та 32%[10,
арк. 40]. Співзвучною з українофобськими настроями була позиція багатьох
представників російської інтелігенції, зокрема М. Горького, який у
відповідь на пропозицію О. Слісаренка (українського письменника і
видавця) перекласти і видати „Мать” українською мовою, писав: „Меня
очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель,
не только утверждают различие наречий – стремятся сделать наречие
„языком” – но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились
меньшинством в области данного наречия” [15, 32].

Всупереч об’єктивним та суб’єктивним труднощам, завдяки натиску та
ініціативі „знизу”, ”українізація” розгорталась, позитивно впливаючи й
на розбудову українознавства, що викликало занепокоєння кремлівського
керівництва та його представників в УСРР. Один із них зазначав:
„Революція пробудила культурний рух, розбудила широкий національний рух,
а ми не зуміли направити по нашому руслу цей національний рух, ми
прогавили його і він пішов цілком шляхом, яким повела його місцева
дрібнобуржуазна інтелігенція й куркульство” [16, 64].

 Поряд із Києвом, центрами розвитку українознавчих дисциплін ставали
Харків, Одеса, Дніпропетровськ (з яким пов’язувала свою діяльність вища
партійна еліта 1920-х років), а також Чернігів, Ніжин та ін. 1922 рік
ознаменувався заснуванням у Катеринославі науково-дослідної кафедри
українознавства. У 1926 р. дніпропетровська (Катеринослав перейменовано
на Дніпропетровськ) науково-дослідна кафедра українознавства, поряд із
секціями загальної історії, історії робітничого та селянського руху,
поповнилась секціями української історії, історії української літератури
та мови[18, арк.2–3]. Д. Яворницький як керівник кафедри і вчений
продовжував роботу над історією запорозького козацтва; у галузі
лексикографії доповнював „Словник української мови” шляхом збирання
матеріалу з народних уст і друкованих джерел; підготував тритомну збірку
етнографічних матеріалів. На цей рік, як засвідчують архівні документи,
до складу кафедри входили проф. М. Бречкевич, проф. М. Злотников (секція
історії робітничого руху), проф. В. Пархоменко (секція історії України)
; П. Єфремов (секція історії української літератури та мови), В.
Єфстафієв, аспіранти[12, арк. 2]. Над діалектологією української мови та
історією української літературної мови працював П. Єфремов. На кафедрі
вивчалась творча спадщина М.Драгоманова, І.Франка. Місце українства у
світовій історії репрезентували розвідки М. Бречкевича. Секція історії
України левову частку наукової роботи спрямовувала в русло дослідження
Катеринославщини з часів заселення території; початків козаччини,
економічного життя та соціальних відносин Запорозької Січі та ін.
Кафедра займалась і педагогічною діяльністю з аспірантами [18, 224 ].

 До українознавчих досліджень у Дніпропетровську, як і в інших наукових
центрах УСРР, долучилися філії ВУАН в особі наукових товариств. Вони
працювали в галузі філології, математики, фізики, природознавства.
Товариство практикувало відкриті засідання, привертаючи увагу
громадськості до українознавчої проблематики. З особливим зацікавленням
були сприйняті доповіді „Друкарство на Україні ХVІІ–ХVІІІ ст.” (І.
Степанів); „Запорозьке козацтво перед судом історії” (Д. Яворницький) та
ін.[19, 170].

На науково-дослідній кафедрі при Ніжинському ІНО під керівництвом В.
Рєзанова працювали секції українсько-російської історії (проф.
Бережков); античної культури (проф. Турцевич, згодом проф. Ф.
Покровський); педолого-педагогічна кафедра (проф. Я. Колубовський). В.
Рєзанов підготував до друку „Драми українські”, Є. Рихлік провадив
етнографічні студії на матеріалах Житомирщини, М. Петров досліджував
історію надання Ніжину магдебурзького права, А. Єршов – ніжинські цехи
1-ої половини ХVІІ ст. М. Петровський готував до друку „Літопис
Самовидця як джерело до історії України”, „Псевдо-діаріуш Самійла
Зорки”. Усі ці дослідження мали проводитись на засадах марксистської
методології, що особливо простежувалось у працях М.Петровського про
революційний рух на Ніжинщині та ін. [20, арк. 9–10 зв.].

Помітно активізувалась діяльність наукового товариства в Чернігові, яке
виступило ініціатором походу на могилу М.Коцюбинського у роковини його
смерті та заснування комітету щодо спорудження пам’ятника видатному
письменнику. До заслуг товариства можна віднести організацію
українознавчої бібліотеки. „Різними способами Товариству пощастило
зібрати чимало з того матеріалу, що без жалю нищився в ці роки.
Товариство купувало, збирало й просто забирало книжки скрізь, де можна
було; між іншим урятувало частину книгозбірні Русових. З великими
труднощами вдалося бібліотечну справу довести до ладу, головним чином,
завдяки енергії М. К. Шматька …”[21, 181]. До розвитку українознавства
спричинилась етнографічна секція товариства та етнографічний музей.
Проводились експедиції для обслідування території, збирання
етнографічних матеріалів краю. При Чернігівському ІНО було організовано
історико-архівний гурток, головним напрямом роботи якого стала не лише
підготовка кваліфікованих архівознавців, але й проведення наукових
досліджень. У 2-ій половині 20-х років члени гуртка опрацювали і
систематизували документальну спадщину Новгород-Сіверського намісництва
за 1782 рік, якій загрожувало знищення; підготували ряд наукових
досліджень із соціально-економічної історії Лівобережжя. Матеріали
археологічних розкопок і архітектурних дослідів місцевих храмів,
виявлені обрядові предмети, цінні стародруки та монети ХVІІ – ХVІІІ ст.
слугували розвитку краєзнавства на Чернігівщині. Але прикро, що ці
досягнення не були оцінені належним чином адміністрацією ІНО, яка не
включала діяльність гуртка до плану основної роботи вузу [22, 170].

??¤?¤?$?????a?вської, К. Копержинського, Ф. Савченка та ін. Активну
участь у роботі секції брали Т. Гавриленко, Ю. Сербу, В. Рубайло, Г.
Завадович, З. Сергійчук, М. Смолянська, Є. Мисько, О. Зубченкова та ін.
Методологічну допомогу надавав кабінет примітивної культури. Поряд із
концептуальними порадами, секція творчо використовувала роздатковий
матеріал: програми, анкети, проводила соціологічні обстеження. Важливо,
що члени краєзнавчого гуртка надавали великого значення фаховій
підготовці кореспондентів щодо кваліфікованого збирання етнографічних
матеріалів [23, 212–213].

Вагомий внесок у розвиток українознавства зробила науково-дослідна
кафедра історії української культури у Харкові. Серед її членів були
відомі українознавці Д. Багалій, В. Барвінський, А. Ковалевський, В.
Романовський, О. Татаринова-Багалій та ін. Правда, у 2-ій половині 20-х
років її наукова діяльність зазнала негативного впливу марксистської
ідеології і класового трактування історичного процесу. Формаційний
підхід став визначальним для наукової роботи секцій історії України,
історії Росії, історії українського права, етнології та краєзнавства.
Особливо характерним він був для публікацій науковців
соціально-економічного напряму, очолюваного Д. Багалієм, який керував
роботою кафедри. Його праця „Нарис історії України на
соціально-економічному ґрунті” найбільше зазнала впливу марксистської
ідеології і відображала історію як процес боротьби класів. Марксистська
тенденція пронизувала наукові розвідки інших членів історичної секції.
Завідувач секцією В. Барвінський продовжував збирати та
систематизовувати архівний матеріал з історії промисловості Лівобережної
України 2-ої половини ХVІІІ ст.; історію селянства Слобідської України
1-ої половини ХІХ ст. досліджувала Н. Мірза-Авак’янц, працювала над
темою розвитку капіталізму у сільському господарстві України 2-ої
половини ХІХ – ХХ ст., студіювала форми землеволодіння за 1860–1914 рр.
і селянські рухи в Україні ХІХ – на початку ХХ ст., М.Горбань
зосередився на вивченні становища козацтва Лівобережжя з кінця ХVІІІ ст.
– до половини ХІХ ст. на основі архівних матеріалів Харківщини,
Полтавщини, Чернігівщини. Аспірант секції О. Водолажченко досліджував
класові відносини на Україні у 1905 р.; національне питання і революцію
в Україні у ХХ ст.; марксистський метод в методології історії[24, арк.
2]. Літературна секція, що відокремилася від етнографічної у 1924 р.,
під головуванням М. Плевако, основну увагу приділяла утвердженню
“соціалістичного методу” в літературознавстві. Предметом наукового
студіювання співробітників секції також була творча спадщина діячів ХІХ
ст., зокрема Т. Шевченка та І. Франка[25, 186–187]. Чимало зробили на
ниві українознавства і члени секції української мови при
науково-дослідній кафедрі мовознавства у Харкові, створеній у 1922 р.,
особливо у ділянці дослідження народних українських говірок Лівобережжя.

Незважаючи на спротив антиукраїнських сил у ході “українізації”,
українознавство відвойовувало „місце під сонцем” і в Одесі. В резолюції
виробничої наради Одеського ІНО від 12 червня 1925 р. підкреслювалось,
що інститут, сконцентрувавши найголовніші українські культурні сили м.
Одеси, мусить зайняти авангардне місце в українізаційній роботі. Серед
першочергових завдань передбачалось складання відповідних програм з
різних концентрів українознавства, необхідних для самоосвіти. Навчальні
програми мали орієнтувати на засвоєння цілісних знань з історії України,
культури, української мови а також економіки. При ІНО планувалось
створити кабінет українознавства. На цій хвилі в Одесі було організовано
кафедру мовознавства та історії літератури з поділом на чотири секції:
загальної літератури (кер. – проф. В. Мазурський), української і
російської літератури (кер. – проф. П. Потапов), порівняльного
мовознавства (кер. – проф. А. Томсон), слов’янського мовознавства (кер.
– проф. Б. Ляпунов) [26, арк.2, 13–15].

 Найколоритнішою фігурою реальної українізації в Одесі був М. Слабченко,
який ще на початку 20-х років намагався заснувати тут школу
українознавства. Він був ініціатором створення та активним учасником
Одеської комісії краєзнавства, Одеського наукового товариства при ВУАН ,
Одеської філії Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства. З 1926
р. завідував Одеською секцією (філією) Харківської науково-дослідної
кафедри історії української культури. Науковець сміливо брався за
вирішення актуальних проблем української науки. Новизною виділялись його
висновки в історико-правовому, історико-економічному полі. З праць М.
Василенка та М. Слабченка у радянській Україні розпочався відлік
історико-правового та державницького компонента українознавства, а
історико-економічні студії давали можливість розглядати самобутність
господарського життя українців, спонукали до висновку про відмінність
економічних інтересів України і Росії. М.Слабченко продовжив кращі
традиції козацької історіографії, перевершивши за об’єктивністю оцінки
та глибиною аналізу розвідки А. Скальковського, Д. Яворницького та ін.
За рукопис „Організація господарства Запорожжя. – Т. 1.
Економічно-соціальний уклад Січі в умовах військового права” він отримав
у 1926 р. нагороду Комісії преміювання наукових праць при Укрнауці
Наркомосу УСРР, а за перероблений і опублікований варіант
„Соціально-правова організація Січі Запорозької” – премію
Всеукраїнського Комітету сприяння вченим України” [27]. Ці праці стали
підставою для присудження вченому у 1928 р. без захисту дисертації
ступеня доктора історичних наук та обрання академіком ВУАН.
Українознавчу спрямованість мала і друга частина монографічної праці
М.Слабченка „Паланкова організація Запорозьких вольностей” (1929).
Аналізуючи характер українсько-російських стосунків доби Гетьманщини,
науковець дійшов висновку, що це був васальний союз феодальної
республіки та російського царя. М.Слабченку належить перша спроба подати
наукову схему українського історичного процесу ХІХ ст., викладену в
„Матеріалах до економічно-соціальної історії України 19 століття” [28,
44]. Потреба в такій схемі була продиктована особливістю розвитку
українознавства у 1920-ті роки, коли йшов пошук відповідей на ключові
питання аналізу передреволюційної доби. Саме М. Слабченко разом зі
своїми учнями зосередився на подіях ХІХ – початку ХХ ст. з тим, щоб
продовжити історичну схему М. Грушевського[29,100]. Його наукова
творчість була гідним прикладом творчого використання ідей В.
Антоновича, М. Грушевського, Д. Багалія, Д.Дорошенка та формування
нового, державницького напряму в українській науці. Ідея державності
стала об’єднуючою для київської школи М. Грушевського, харківської школи
Д. Багалія, одеської школи М. Слабченка, київської історико-правової
школи М. Василенка. До речі, потужний вплив на розвиток українознавства
мав М.Грушевський, який, повіривши у щирість політики
національно-культурного відродження, повернувся в 1924 р. з еміграції в
Україну і повністю віддався науково-організаційній та дослідницькій
роботі. Засновані ним науково-дослідна кафедра історії України, ряд
комісій ВУАН в галузі історії Києва, Правобережжя, Лівобережжя,
Полудневої і Західної України, історії козаччини та ін., а також
видання: “Наукові збірники”, ”За сто літ,” “Студії з історії України”,
власні його праці та публікації істотно збагатили знання про Україну та
українців. Однак з 1929 р. почався наступ на наукові установи, очолювані
М.Грушевським, їх закриття, а також розгнуздана критика його поглядів,
звинувачення в буржуазному націоналізмі та керівництві контрреволюційною
націоналістичною організацією. За задумом режиму, все це мало
паралізувати подвижницьку діяльність ученого на ниві українознавства, а
в часовому вимірі співпало зі згортанням українізації .

Загалом політика ”українізації”, будучи за своєю суттю неоднозначним та
суперечливим явищем, стала важливим чинником національно-культурного
відродження та розвитку українознавства. У процесі її реалізації значно
зросла чисельність учнів і студентів українізованих навчальних закладів,
було утворено низку українських наукових установ, збільшилась кількість
науковців корінної національності. Спостерігалася динаміка росту
україномовної книжкової продукції, зросла кількість і поліпшилось
розповсюдження українських газет та журналів.

 Позитивний вплив на розвиток українознавства мала також українізація
радянського і партійного апарату. З „Матеріалу про стан українізації по
місту Дніпропетровському” за 1928 р. видно, що ця проблема вирішувалась
дуже складно. Випадки залучення до апаратної роботи неукраїнізованих
осіб були досить поширеними, оскільки багато керівників „не почували
себе відповідальними за українізацію установ”, не приділяли належної
уваги виховній роботі. У зв’язку з цим, ставилося завдання створювати
гуртки українознавства для дорослих, щоб у такий спосіб “українська
мова, знання побуту, історії та особливостей своєї країни було
досягненням кожного робітника та працюючого”[30, 17].

Проголошена політика „українізації” дала можливість українству
відроджувати національно-культурне життя і за межами УСРР. Українці
Далекого Сходу, Сибіру, Північного Кавказу, Казахстану, Поволжя та інших
регіонів СРСР засновували українські школи, поширювали українські книги,
виховували національні культурні та наукові сили. Хоча українознавство
отримало правове поле у наукових і педагогічних центрах УСРР,
українознавчі осередки розгорнули роботу у східній діаспорі, добре
прислужилися узгодженню української проблематики із російськими
науковими установами, опікувалися долею українських культурних
цінностей, сприяли зростанню національної свідомості українства поза
межами УСРР. Щодо цього, цікавим був досвід українознавчої роботи у
Ленінграді та на Кубані. У 1921 р. відомий українознавець В. Перетц
заснував „Товариство дослідників української історії, письменства і мови
у Петербурзі”, яке з 1923 р. увійшло до складу ВУАН на правах
спеціальної наукової комісії. Серед членів Товариства були дійсні члени
Російської академії наук, Петербурзького університету та інших вищих
навчальних закладів, зокрема В. Вернадський, Б. Модзалевський, І.
Срезнєвський, Д. Абрамович, В. Адріанова, В. Боцяновський, О.
Баранников, А. Лященко та ін. Сферою інтересів Товариства були проблеми
української історії, етнографії, історії літератури, театру,
мистецтвознавства, історії громадських рухів. В. Перетц головну увагу
зосереджував на давній українській літературі, українських рукописах та
стародруках, планував скласти реєстр рукописів українського походження,
котрі зберігались у бібліотеках та музеях Петрограда, досліджував
характер українсько-польських та українсько-російських взаємин,
оприлюднив у Києві українською мовою монографію „Слово о полку Ігоревім.
Пам’ятка феодальної України-Руси ХІІ віку”. В 1926 р., ставши академіком
ВУАН, він запропонував створити Комісію давнього українського
письменства, в якій вдалося об’єднати науковців Києва, Ленінграда,
Москви, котрі займалися вивченням пам’яток українського письменства з
найдавніших часів. У виданнях Комісії („Пам’ятки мови та письменства
давньої України” за ред. В.Перетца) було надруковано ряд досліджень і
текстів пам’яток ХІ – ХVІІІ ст. Винятково цінні українознавчі
дослідження В. Перетц опублікував в „Исследованиях и материалах по
истории старинной украинской литературы ХV–ХVІІІ вв.”

А. Лященко опрацьовував давні руські літописи та билини, епістолярну
спадщину І. Мазепи; Ф. Шміт спеціалізувався на дослідженні
давньоруського живопису; В.Адріанова-Перетц зосередилась на підготовці
збірки етнографічних матеріалів з архіву Російського географічного
товариства; Д. Абрамович студіював українську та білоруську літературу,
український громадський рух ХІХ ст.; П. Симоні вивчав давньоруські
літописні пам’ятки; Б. Крижанівський очолював етнографічну секцію
Товариства. Зусиллями цієї секції підготовлено цінні розвідки з історії
українського заселення та етнічної культури Кубані[31,346–349]. Члени
Товариства працювали у Російському музеї, архіві Географічного
товариства, бібліотеках.

Оцінюючи нагромаджений матеріал та інтелектуальні можливості Товариства,
В. Перетц клопотав перед віце-президентом ВУАН Д. Багалієм про
доцільність утворення Інституту українознавства, в якому була б
зосереджена вся робота щодо збирання та впорядкування відомостей про
українські давні рукописи, що мали велику вагу для історії та
письменства; рукописів, що містили відомості етнографічного характеру;
збирання реліктів живої мови для дослідження історії української мови;
публікації документів, актів, інших матеріалів з історії України ХVІІ –
ХVІІІ ст. Однак пропозиція про заснування Інституту українознавства не
знайшла підтримки у тодішніх властей[32, 286].

Під впливом національно-визвольних змагань 1917–1920 рр. активізувалися
українознавчі та краєзнавчі студії на Кубані і дістали подальший
розвиток в умовах „українізації”. В 1927 р. при науковому відділі
Кубанського державного музею було створено українську етнографічну
комісію, що займалась опрацюванням місцевого матеріалу. Серед
науковців-краєзнавців виділялись постаті Б. Луніна, Б. Городецього, Г.
Кокиєва та ін. [31,353].

Однак праця на ниві українознавства з кожним роком ускладнювалась
більшовицькими настановами про партійно-класовий підхід і марксистське
трактування української історії та культури. З 2-ої половини 20-х років
дедалі ширших масштабів набувала боротьба з “українським буржуазним
націоналізмом”, яка розглядалась як головне завдання всіх
науково-дослідних установ і кафедр. Зміст історичних та інших знань у
програмах шкіл і вузів вибудовувався за союзною схемою і
підпорядковувався завданням комуністичної пропаганди та агітації, а тому
він втрачав українознавчу спрямованість. До того ж, з 1924–1925 років
почався процес ліквідації історії як окремої навчальної дисципліни,
змінюючись на комплексні програми марксистської освіти, а вивчення
української історії зводилось до краєзнавства. Повернення у 1930-х роках
до великодержавної політики ставило крапку на українознавчій діяльності
як в Україні, так і в східній діаспорі. Руйнівною сходинкою на шляху
згортання „українізації” та українознавства стала І Всесоюзна
конференція істориків-марксистів у Москві (грудень 1928 р.– січень 1929
р.), яка поставила за мету остаточно утвердити марксизм в історичній
науці і “марксівсько-ленінські методи дослідження історичних явищ”[33,
173]. У доповіді М. Покровського на конференції українська наука
кваліфікувалась як націоналістична, а її представники були названі
націонал-шовіністами. Нищівній критиці піддавалась школа М.
Грушевського, вплив котрої вбачався і в науковій діяльності
історика-марксиста М. Яворського[34, арк. 1], який, у свою чергу,
дорікав М.Грушевському за безкласове трактування українського
історичного процесу, Д. Багалію – за „аполітичний документалізм”,
запозичений у свого вчителя В. Антоновича. Громадянську історію мала
замінити ідеологічна дисципліна „історія партії”, яка виокремлювалася в
самостійну науку і котрій відводилась головна роль у боротьбі з
українознавством як “знаряддям буржуазного націоналізму”.

Гра в “українізацію” остаточно завершилась директивою ЦК ВКП(б) та
Раднаркому СРСР від 15 грудня 1932 р. про припинення українізації. Під
виглядом критики помилок та перегинів було припинено українізацію
спочатку за межами УСРР, а відтак і в Україні[35, 67–68]. Розгорталася
широкомасштабна кампанія русифікації під гаслом інтернаціоналізації
суспільного життя, яка супроводжувалась масовими репресіями щодо
провідників українізації, української інтелігенції, вершиною яких стало
“розстріляне відродження”. Це означало ліквідацію і самого
українознавства як галузі знань і навчальної дисципліни. Сам термін
“українознавство” на півстоліття опинився під ідеологічним табу.

Таким чином, “українізація” по-сталінськи носила характер замаскованого
маневру, спрямованого на ослаблення українського національно-визвольного
руху опору більшовицькому режиму, на радянізацію українського
суспільства. Однак, при всій своїй заідеологізованості і суперечливості,
вона відіграла й позитивну роль, особливо на перших порах, сприяючи
розширенню сфери вживання української мови, розвитку національної
освіти, науки і культури, залученню українців до політичного життя і
державного управління. За інерцією доби Української революції в процесі
“українізації” було здійснено деякі заходи щодо розвитку українознавчих
досліджень і впровадження українознавства в систему освіти, однак вони
мали суперечливий характер, а їх реалізація, у зв’язку з насадженням
режиму одноособової влади Сталіна і розгортанням масових репресій, була
зведена нанівець.

ЛІТЕРАТУРА

Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928. – К.,
1996; Його ж. Курс – украинизация // Родина,1999.– №8; Мейс Д., Панчук
М. Український національний комунізм. Трагічні історії. – К.,1999;
Горбань Т.Ю. Українознавство: концептуально-прикладне бачення в умовах
національно-культурного відродження України // Сторінки історії. Зб.–
Вип. 14.– К., 2000; Єфименко Г. Національно-культурна політика ВКП(б)
щодо радянської України (1932–1938). – К.,2001; Історія української та
зарубіжної культури. – К.,2004.

Попович М. Нарис історії культури України. – К., 2001. – 727 с.

Ісаєвич Д. Модерні єзуїти , або Перемога української стихії. З нагоди
виставки книг в Празі.// Нова Україна. – 1925. – № 2–3. – С. 133. Цит.:
Шаповал Ю. Україна ХХ століття: особи та події в контексті важкої
історії. – К, 2001.

Калакура Я. С. Українська історіографія. Курс лекцій. – К., 2004. – 495
с.

Центральний державний архів громадських об’єднань України ( ЦДАГОУ). –
Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 2247.

Центральний державний архів вищих органів влади і управління України
(ЦДАВОУ).– Ф. 166. – Оп. 2. – Спр. 452.

ЦДАВОУ. – Ф. 166. – Оп. 2. – Спр. 450.

ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп. 20. – Спр. 2247.

Збірник узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України
(ЗУ України) за 20-ті роки. – 1923. – Ч. 29. – С. 430; ЦДАВОУ. – Ф. 166.
– Оп. 4. – Спр. 231. – Арк. 31–35.

ЦДАГОУ. – Ф. 1. – ОП. 20. – Спр. 2251.

ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 1978.

ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 2247.

Хроніка// Україна. – 1926. – Кн.1.

Соболь П. Українофобія у вищих навчальних закладах півдня України:
20-30-ті роки ХХ ст.// УІЖ. – 2005. – №2.

ЦДАГОУ – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 2.

Национальный вопрос и Советская Россия. Б. М.: Госиздат, 1921. – 220 с.

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2018