.

Сучасний стан і перспективи розвитку української мови на теренах України у XXI столітті (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
8 21119
Скачать документ

Реферат на тему:

Сучасний стан і перспективи розвитку української мови на теренах України
у XXI столітті

Кожну хвилину на земній кулі з’являється на світ чимала кількість
різноманітної друкованої продукції – книги, брошури, журнали, газети
тощо, і хоча на початку XXI ст. їх починають активно наздоганяти і
навіть де в чому переганяти теле-, радіо- та електронні носії
інформації, все ж саме папір залишається в очах пересічного землянина
одним із надійніших рукотворних матеріалів, якому можна сміливо довіряти
тисячолітні людські Знання…

Проте якщо в переважній більшості країн поява національної друкованої
продукції – закономірність, то в Україні, та ще й українською, та ще й
про долю рідної мови – це завжди подія. Гірко про це писати, але Україна
за рівнем друкування книг на душу населення посідає одне з останніх
місць у Європі. Саме тому вихід у світ у кінці 2005 р. не побоїмося
стверджувати, важливої ураїнотворчої праці «Українська мова – моя мова.
З творів-роздумів київських школярів і студентів. Продовження розмови
через п’ять років» стала, безсумнівно, подією в культурно-освітянському
житті як для Києва, так і для всієї національно свідомої України. Ми
повністю погоджуємося з директором Науково-дослідного інституту
українознавства МОН України, академіком, лауреатом Міжнародної премії
імені Й. Гердера, який переконаний: «Важко переоцінити вихід цієї книжки
у світ: вона є голосом душі наймолодшого покоління, представників якого
ми ще називаємо дітьми, але які вже є народом. Вони  гаряче й зріло
стають  в оборону універсального феномена культури нації, бо вже свідомі
своєї ролі в грядущому поступі народу та держави. Вихід цього феномена є
симптоматичним. Світ, розв’язуючи глобальні проблеми, на чільне місце
виносить і питання мови. Без неї людство – безлике й мертве. Тому-то
англійська Королева видає указ про захист англійської мови у Великій
Британії; французький Президент – про захист французької мови у Франції;
російський Президент – про захист і пріоритет російської мови не лише в
Росії, а й в інших країнах. У тому числі, як це не парадоксально, – і в
Україні. У руслі загальносвітової тенденції творилася й 10 стаття
Конституції про державний статус української мови, а Конституційний Суд
України  наголосив на обов’язковості її виконання  всіма на Терені нашої
Держави. Проблема мов як проблема сучасного і майбутнього людства стає
світовою»[2, 61].

Саме тому вчений-українознавець П. Кононенко, розуміючи важливість появи
кожної друкованої праці, яка допомагає українцям зберігати й розвивати
рідну мову, наголосив на непересічному значенні цієї праці: «У цьому
контексті постає й ініціатива Головного управління освіти й науки
Київської міської адміністрації М. Жебровського разом з головним
спеціалістом В.П. Крижанівською провести на грані століть (та й
тисячоліть) діалог з учнями Києва про їхнє ставлення до української
мови. А також й ініціатива провести діалог з тими ж співрозмовниками
через п’ять років. Хіба забальзамованого (соціально і духово
зомбованого, дегуманізованого) індивіда не схвилює добірка
творів-роздумів учнів «Українська мова – МОЯ мова»: там віднаходимо
палахкотіння душ (не випадково ж іще з ХVІІ ст. Європа інтерпретувала
мову як «душу народу») та вдумливий і глибокий аналіз стану, причин і
перспектив розвитку української «душі», асимільованої, труєної й
переслідуваної віками, – однак незнищенної, прекрасної і квітучої!
Спершу було бажання навести докази єдності юного покоління і
найдорожчого, за виразом К.Ушинського, скарбу народу. Та не міг не
зупинитися: інакше довелося б переписувати мало не все сказане…
Сьогочасні відповіді вже доросліших школярів і студентів позначені
симфонією проникливості розуму, глибиною патріотизму. І, що
найпривабливіше, – це глибоке розуміння нашою молоддю і
індивідуально-психічних аспектів проблеми, і державно-національних та
міжнародних» [2, 62].

П. Кононенко не тільки як вчений, а і як свідомий громадянин, який
розуміє важливість долучення молоді до процесу збереження і розвитку
української мови, переконливо наголошує: «Юні автори є активними
помічниками у підготовці ініційованого Науково-дослідним інститутом 
українознавства Міністерства освіти й науки України Міжнародного
конгресу «Українська мова учора, сьогодні, завтра в Україні і в світі»,
на який покладаємо багато надій. Проте й тривожно: як сьогодні дивиться
світ на мову європейської держави? На участь у Конгресі зголосилося
майже 500 педагогів і вчених, політиків і державців з 25 країн світу.
Надійшло понад 15 тисяч відповідей на 19 типів анкет» [2, 62].

Разом з тим професор П. Кононенко, розуміючи всю складність відновлення
міжпоколінних зв’язків, збереження національних традицій,
історико-культурної самобутності українського народу та вагоме значення
у цьому тривалому цивілізаційному процесі рідної мови, стверджує: «Стало
очевидним: проблема української мови є проблемою всепланетарною: її стан
і перспективи будуть обговорювати австралійці і росіяни, канадці й
британці, французи і німці, авторитетні представники Польщі і США,
Грузії і Молдови, Латвії та Італії… Це визначає і деякий смуток, а то й
розчарування з приводу все ще не оптимального розв’язання мовної
проблеми в Україні, через те, що винними в тому є як урядові структури,
деякі малокультурні й мало патріотичні  міністри та депутати Верховної
Ради, так і кожен із нас. Ми належним чином не поважаємо, не розвиваємо,
і не боронимо української мови, бо не поважаємо себе і наше майбутнє. І
це за умови, що наша мова боронила нас віками і захистила від
знеособлення й зникнення з карти землі, з числа народів, що збагачують
вселюдську цивілізацію і культуру. Сьогодні маємо добрий знак для 
всебічного відродження, шляху до щасливого грядущого. Твори-роздуми 
наших дітей є підставою для цього» [2, 63].

У короткому вступному слові до цієї надзвичайно корисної українознавчої
праці перший заступник Міністра освіти і науки України Б.Жебровський,
який теж був причетний до її появи, наголосив: «Усім, кому небайдужа
доля української мови, хто розмірковує сьогодні над проблемами
національного виховання і патріотизму, пропонуємо прочитати щирі та
конструктивні думки наших дітей – київських школярів і студентів. За
ними не стоять ані політичні ігри, ні кон’юнктурні розрахунки, ні
бажання сподобатися масам, чого так багато у виступах і діях дорослих.

І, мабуть, нам усім варто замислитися над тим, які вони, наші діти,
насправді, на що сподіваються, про яке майбутнє мріють. Бо врешті-решт
їм самим вибирати, якою мовою говорити, до якої культури прагнути, в
якій країні жити.

Тож упевнений, що дитячі твори-роздуми мають стати уроком насамперед для
нас – дорослих. Уроком щирості, толерантності, уроком невимушеного
органічного патріотизму» [2, 3].

Б. Жебровський не тільки вірить у величезний творчий і патріотичний
потенціал сучасної української молоді, а й переконаний, що саме це
молоде покоління стане творцем Української Самостійної Соборної Держави.
Ця віра в юнь дає йому право стверджувати: «Вперше ці роздуми ми зібрали
в окрему збірку в 2001 році. Пройшло п’ять років. Відбулися історичні
зміни в соціально-політичному житті народу. Україна стала відома світу.
Вона вагомо впливає на геополітичну стратегію сучасної цивілізації. У
ній змінюється економіка, культура, політична система, змінюються люди…
А як з мовою? Її становищем і статусом, долею й роллю в суспільстві? На
Міжнародний форум «Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і в
світі», ініційований Науково-дослідним інститутом українознавства МОН
України, надійшло понад 15 тисяч анкет з відповідями батьків і дітей,
освітян, вчених, політиків, урядовців з усіх областей України та понад
20 зарубіжних країн, засвідчивши: проблема української мови є проблемою
світовою. Чи розуміє це молоде покоління українців? І як воно мислить
розв’язання проблеми української мови – і як рідної, і як державної?
Зокрема та молодь, з якою ми вели діалог п’ять років тому? Щоб одержати
відповідь, знову звертаємося до тих же респондентів, з якими вели діалог
2001 року. У їхніх відповідях – віра і радість, надія і плани, симфонія
душ – красивих і добрих, розумних і патріотичних. Тут голос покоління,
що неодмінно збудує Україну суверенну й демократичну, щасливу. Потрібно
лише створити умови для повної самореалізації цих юних романтиків. І
українська мова, а з нею й культура, посядуть гідне місце в Україні і
світі» [2, 3].

У своїй передмові до цього важливого українознавчого дослідження
«Українська мова у повсякденному житті юних киян» його автор-упорядник
завідувач відділу філософії освіти і освітніх технологій НДІУ В.
Крижанівська розповіла читачам історію створення цієї книги: «П’ять
років тому – напередодні десятиріччя Незалежності України (у 2001 році )
– Головне управління освіти і науки Київської міської державної
адміністрації запропонувало столичним школярам написати твори-роздуми на
тему: «Я і українська мова» з метою почути їхні думки щодо причин, які
заважають розмовляти українською в повсякденному житті. Виявилося, що ця
тема хвилює і саму молодь.  До нас надійшли тисячі учнівських роздумів
про своє ставлення до української мови. Довіряючи свої найпотаємніші
думки вчителю, усвідомлюючи себе українцями, писали діти з українських,
російських, литовських та грузинських, вірменських і білоруських родин,
п’ятикласники, які не пам’ятають себе неукраїнцями, і випускники, чиє
дитинство пройшло ще в Радянському Союзі. Вони називали безліч причин
відсутності українськомовного середовища в столиці: незнання,
непрестижність, брак молодіжної культури, якісної української книги,
низька мовленнєва культура батьків і частини педагогічних працівників,
несприяння підняттю іміджу української мови, а також шанобливому
ставленню до неї засобів масової інформації, традиційне російськомовне
оточення тощо. На сторінках тисяч учнівських зошитів ми прочитали не
перелік вивчених напам’ять гасел, а розуміння, що творення мовного
середовища залежить і від них самих. Частина творів-роздумів видана
окремою книжкою у видавництві «Педагогічна преса», журналі «Українська
мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах», а
пропозиції дітей були враховані Головним управлінням освіти і науки
Київської міської державної адміністрації при складанні проекту
«Українська мова в столичній освіті» до Програми «Столична освіта»
2001–2005 роки» [2, 4].

Розуміючи важливість української мови в житті незалежної України в ХХІ
ст., В. Крижанівська наголосила: «Упродовж п’яти років освітяни Києва
працювали над створенням об’єктивних умов, які сприятимуть тому, щоб
українська мова стала потрібною і престижною, змінять ставлення
учнівської молоді до неї. Головне управління освіти і науки, педагогічні
колективи столичних загальноосвітніх навчальних закладів значну увагу
приділяли створенню українськомовного середовища, підвищенню якості
навчання української мови, формуванню духовного світу, особистісного і
мовленнєвого розвитку учнів її засобами, вихованню національної та
людської гідності, патріотизму. У навчальні плани введено інтегрований
курс «Українознавство», в якому особливе місце належить українській мові
– невіддільній від буття, свідомості, характеру, від долі людини, нації,
культури, від майбутнього Української держави. Головним управлінням
освіти і науки Київської міської державної адміністрації, районними
управліннями освіти створені належні умови педагогічним працівникам для
вивчення української мови на курсах, постійно діючих семінарах. Шкільні
бібліотеки значно поповнилися художньою, методичною літературою,
словниками, довідниками. У Києві відкрито дванадцять закладів освіти з
поглибленим вивченням української мови, серед них – школу з поглибленим
вивченням українознавства. Особливим аналітичним інститутом, що його
створено при Головному управлінні освіти і науки м. Києва, є
Координаційна рада з питань функціонування державної мови в установах і
закладах освіти столиці. В її складі – відомі вчені, методисти, вчителі»
[2, 4-5].

Разом з тим, поряд із деякими здобутками, є цілий ряд значних
недопрацювань у цій сфері, тому В. Крижанівська переконана: «… Необхідно
зазначити, що, на жаль, державна підтримка у мовному питанні є
недостатньою. Не здійснюється належний контроль за дотриманням чинного
мовного законодавства. Не аналізується виконання державних програм з
української мови, не в повній мірі виконується Рішення Конституційного
Суду України від 14 грудня 1999 року №10-рп про офіційне тлумачення
положень статті 10 Конституції України щодо використання державної мови
у навчальному процесі в навчальних закладах України… У цей час у
Верховній Раді реєструється законопроект №3410-8, в якому зазначено, що
українська мова є, як і раніше, державною, але запроваджується також
статус офіційних мов, якими на всій території мають бути українська і
російська мови, а в адміністративно-територіальних одиницях, де широко
розповсюджені інші національні мови, допускається, на підставі рішень
місцевої влади, використання як офіційних також і цих мов. Законопроект
дозволяє офіційно використовувати «мову прийнятну для населення даної
місцевості». Передбачено визначати мову друкованих засобів масової
інформації «їхніми засновниками», а виконання реклами – «державною або
іншою мовою, на вибір рекламодавця». Продекламоване у пояснювальній
записці до законопроекту «право вільно обирати і користуватися будь-якою
мовою, будь-яку мову вивчати і підтримувати її розвиток», на нашу думку,
є не що інше, як загравання з російськомовним населенням, більша частина
якого є етнічними українцями, що й досі не усвідомили, чиїх батьків вони
діти, на якій землі живуть. Вони живуть ще за принципом «моя хата
скраю», у їхніх душах присутнє відчуття меншовартості, байдужість» [2,
5-7.].

Проте вона вважає, що не можна опускати руки й втрачати віру в краще
майбутнє для свого народу, для його рідної української мови і держави:
«Безперечно: велика відповідальність за це покладається і на вчителів.
Їм належить самовіддано піднімати з глибин пласти духовних цінностей
українського народу, що мають стати основою для виховання в молодого
покоління почуття національної гідності, а також формувати мовну
культуру особистості, маючи своїм основним знаряддям Слово, яке здійснює
інтелектуальне пробудження людини, її свідомості, об’єднує український
народ.  Від культури мовлення управлінців, директорів загальноосвітніх
навчальних закладів, педагогічних колективів залежить, чи матимуть учні
зразки літературної мови, чи посяде вона належне місце в їхньому
повсякденному житті.  На жаль, частина їх, серед яких є і молоді
директори, все ще не послуговується державною мовою під час виконання
службових обов’язків. А чи усвідомлюють всі, хто причетний до вирішення
проблем державної мови, що сьогодні вони втрачають авторитет у молоді,
яка під час Помаранчевої революції на центральному київському майдані
довела Україні і всьому світові: вона не денаціоналізована прагматично
налаштована маса, а свідомі українські громадяни» [2, 7-8].

Ми переконані, що кожен крок на цьому тернистому шляху, кожна реальна
дія, яка сприяє у вітчизняному соціумі  ствердженню поваги, любові,
бережного ставлення до української мови, особливо серед підростаючого
молодого покоління Української держави, є надзвичайно важливі у ІІІ
тисячолітті. Саме тому вчений-українознавець В. Крижанівська у своїй
передмові наголосила: «Спало на думку знову зустрітися з тими учнями,
які п’ять років тому писали твори-роздуми про своє ставлення до
державної мови, дізнатися про сьогоднішнє бачення ними цієї проблеми,
про те, що змінилося в їхній свідомості за цей час. Перший заступник
Міністра освіти і науки Б. М. Жебровський підтримав наш проект і взяв
участь у його здійсненні. Пропонуємо прочитати ці відчайдушні, відверті
до болю, іноді категоричні, але глибокі міркування молодих українців про
себе – громадян незалежної держави, які пов’язують своє майбутнє з її
прийдешнім. Роздуми київських школярів (багато з них сьогодні – студенти
вищих навчальних закладів) – це урок усім, хто пише і приймає закони,
хто навчає і виховує дітей і молодь. Всі вони переконують у тому, що
молодь заговорить українською, бо вже сьогодні вона мислить
по-державницьки, по-громадянськи. Окремо подаємо пропозиції юних
київських авторів щодо вирішення мовної проблеми. Зверніть на них увагу!
Діти нашої держави дуже сподіваються на те, що нова влада не лише
підтримає українську мову, культуру, але й підніматиме до нових висот її
престиж, а отже – престиж нації» [2, 8].

Уважно читаючи щирі роздуми київських учнів і студентів про українську
мову, її сьогодення і майбуття, ми починаємо усвідомлювати, що мова – це
не тільки засіб спілкування, це – філософія життя, особливо в Україні. У
переважній більшості європейських країн, народи яких здобули свою
державність як у Середньовіччі, так і в Нові та Новітні часи, їх рідна
мова розвивалася по висхідній, опановуючи усі стани та прошарки
суспільства, кількісно та якісно. А якщо траплялися в їх житті періоди
стагнації чи регресу, то це були поодинокі випадки – винятки з правил.
На противагу цьому, український народ, який досить тривалий час свого
існування не мав власної державності і перебував у складі інших
державних утворень, змушений був постійно захищати та відстоювати право
розмовляти своєю рідною мовою.

Доля української мови завжди була тісно та нерозривно пов’язана з
цивілізаційним процесом в Україні, з формуванням і становленням
українського народу та його етнонаціональними державотворчими змаганнями
як у минулому, так і на сучасному етапі. Ми переконані, що рідна мова є
одним з найважливіших етнічно-національних ознак. Саме вона
забезпечувала єдність українського етносу, розчленованого в ХІХ – ХХ ст.
багатьма державними кордонами могутніх імперій, розмежованого
політичними, економічними, культурними, соціальними й конфесійними
чинниками. Безсумнівно, що рідна мова для свідомих українців була, є та
буде концентрованим виразом національно-патріотичної ідеології.
Українська мова, на наше тверде переконання, є одним із найважливіших
елементів соціально-політичного, естетично-етичного, мілітарного та
психологічного цілісного народного буття, всі чинники якого у
нерозривній єдності й підсумку творять з населення України  українську
політичну націю. Та, на превеликий жаль, ми, українці, хоча вже більше
чотирнадцяти років  живемо у власній державі, так  і не стали політичною
нацією. Навіть після доленосної Помаранчевої революції листопада-грудня
2004 р., коли ми нарешті заявили на повний голос всьому світові про себе
як про свободолюбний народ, українців знову розділяють за мовними,
політичними, релігійними, соціальними й економічними чинниками.
Надзвичайно правий вчений-українознавець П. Кононенко, який писав ще у
1996 р. (ці слова залишаються актуальними і зараз): «Стало очевидним, що
Україна не тільки знесилена економічно, а й вражена страшною внутрішньою
хворобою денаціоналізації, що неминуче породжує явища деморалізації та
дегуманізації, втрати волі до самодостатнього життя, а тим самим і
самореалізації та здійснення визначеної природою історичної місії” [1,
3].

У більшості творів-роздумів київських учнів і студентів аналізується той
історичний шлях, який пройшла Україна за часи своєї незалежності, за
1991-2005 роки та місце і роль української мови в цьому нелегкому
цивілізаційному процесі. Так, Сергій Панус, учень 10 класу ЗНЗ № 230,
пише: «Я і українська мова… П’ять років тому моя вчителька запропонувала
подумати над цим питанням. У моєму роздумі були тривожні ноти. Брак
українських книжок, брак українських телепередач, вчителі рідної мови
(як і всі інші, але від того не легше) нагадують божевільних оптимістів,
над якими держава проводить експеримент: чи зможуть навчити гідності,
честі й любові дітей ті,  в кого це забрали? Минуло п’ять років. Для
мене це дуже багато. А найголовніше те, що з’явилася віра і надія на
краще. Все частіше на вулицях рідного міста чути рідну мову. Хтось
засміється, почувши таку «зміну», але для мене це дійсно дуже важливо.
Саме в такі моменти я відчуваю себе частинкою великого народу, відчуваю,
що я вдома, свій серед своїх. А як щиро я радів та пишався, коли до
Майдану була привернута увага всієї планети й українською мовою лунали
слова волі, правди, українською мовою до нас зверталися найповажніші
особи всього світу, цим самим перекресливши «переживання» деяких
політиків, що з однією  державною мовою нам не прожити, що це закриває
нас від світу. Але Майдан інакше повернув питання мови. Поважайте, перш
за все, себе. Скажіть українською, що Ви – українці, і світ буде Вас
поважати» [2, 10-11].

Так вважає і Христина Аугутіте, учениця 9-го класу ЗНЗ № 131: «А в чому
сила українського народу? На це запитання багато українців можуть
відповісти – «в его истории, языке и таланте». Мало хто зможе відверто
сказати чистою українською мовою: «сила українського народу – в його
мові». Багато загарбників прагнули зробити її «німою калікою». Але
навіть в такі «чорні» часи українська мова лунала в серцях українців.
Вона виливалась в світ чи то в невеличких, але сповнених щирих почуттів
віршах, чи то в пісні, яка лилася вгору, виплескувала всю душу України.
В Україні настали нові часи. Проте на вулиці, в транспорті, усюди ще
лунала чужа – російська мова. А українська – мовчала… Мовчала доти, поки
український народ проголосив на «Помаранчевому» Майдані про себе вголос
на всю Європу, на весь світ: “Україна – є! Вона буде завжди! Ми –
українці! Ми – народ, який задушити неможливо! Ми – вільні, сильні,
єдині!!! Разом нас багато – нас не подолати!” Я вірю в те, що в моїй
країні буде панувати мова Кобзаря, Мавки, Каменяра! Події на Майдані
сколихнули не тільки весь світ, а й українців. Вперше можна було
побачити літніх людей, чоловіків, молодь, які під час виконання Гімну
України на Майдані не соромились своїх сліз, а навпаки – з гордістю за
рідний народ, за рідну державу намагалися підспівувати… Багато людей
прокинулися від довгого сну, сну, в якому не було місця українській
мові. На мою думку, Україна по-справжньому відроджується…Українська
нація набирає сили. Вірю в те, що українська мова нарешті для кожного
громадянина стане державною, а для кожного українця за походженням – ще
й рідною» [2, 12-13].

З ними повністю погоджується Дмитро Єсипенко, студент 1 курсу Інституту
філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
який запевняє: «Можливо, дещо пафосно звучатиме твердження про те, що в
Україні нещодавно таки відбувся корінний суспільний (в тому числі – і
мовний) злам. Однак це дійсно сталося завдяки Помаранчевій революції
кінця минулого, 2004 року. «17 миттєвостей осені-зими» змінили обличчя
нашої країни. Вони об’єднали людей, згуртували їх в єдину націю.
Згуртували українців з усіх куточків держави в боротьбі проти
несправедливості, за спільні політичні (і моральні!) уподобання.
Згуртували зовсім різних, здавалося б, людей єдиною, спільною і рідною
для всіх українською мовою. «Прокинулася» і молодь, заявила про свою
громадську позицію і… заговорила українською. Певно, вперше з початку
90-х років на до того російськомовному майдані з гордим ім’ям
Незалежності панувала державна мова. Українська мова в цей час стала
дійсно тим, чим вона і мала бути,– символом України, виявом любові до
Батьківщини… Зміни відбулися. Чи ж стануть вони визначальними? Молодь
України, що виразно продемонструвала свою громадянську, патріотичну і
україномовну сутність, довела, що вона гідна визначати і будувати
майбутнє нашої незалежної країни» [2, 41-42].

Читаючи роздуми свідомої київської молоді, ми починаємо розуміти, що не
тільки юнаки та дівчата міста Києва, а й переважна більшість української
юні України, не є втраченим поколінням, а, навпаки, є тим підґрунтям на
якому буде активно розбудовуватися Українська Самостійна Соборна
Держава.

Так, Ганна Товкач, студентка 3 курсу Інституту філології Київського
національного університету імені Тараса Шевченка, вважає: «Рідна мова
залишається першою і найважливішою. Мені важко висловити те почуття, яке
охоплює мене, коли я чую спілкування молодих людей українською мовою, що
нею було обдаровано наших далеких предків. І навіть якщо не завжди вона
виходить за межі університету, де її заступає сестра – російська, як
важливо знати, що вона живе! Можливо, молоді і не користуються
українською, оповідаючи одне одному які-небудь пустощі, жаліючись на
свої студентські проблеми. Нічого дивного, адже від батьків більшість із
нас чули змалечку лише російську. Роль української мови сьогодні вже
чітко окреслена – ми маємо право на неї, і ми це право навчились
використовувати. Тож будемо оптимістами: молоде покоління потроху
виправляє те, що робили з примусу його батьки, і вирішальну роль
зіграють ті малюнки, що є сьогодні tabula rasa – тут уже, напевно, буде
викарбовано слова “Україна”, “українці”, ”українське”» [2, 49].

А роздуми Олександра Сірука, студента 5 курсу Інституту філології
Київського національного університету імені Тараса Шевченка, ми
зацитуємо майже повністю, бо вони глибокі та виважені: «Раніше, ще
будучи школярем, часом дуже ніяково почував себе, коли серед своїх
друзів щось говорив українською, тому й намагався одразу переходити на
російську, та де там російську – справжній суржик. А от тепер якось
приємно-загадково навмисно говорити українською. Навіть із людьми, що її
не сприймають. Кажу ж Вам – автентичність, самовираження. Для мене рідна
мова й досі залишається чимось більшим, ніж засобом спілкування. Вона є
ніби ідентифікатором особистості, зв’язком із власним народом, країною,
землею.

Приємно повертатися щодня додому і чути заспокійливо-мелодійну, лагідну
українську мову від рідних людей (матері, батька, сестри), що тебе
оточують, допомагають, підтримують, люблять. Не слід забувати, що процес
становлення української мови та культури (духовності) серед школярів,
молоді – чи не найголовніша проблема для ствердження української нації.
Мова – це та рушійна сила, що визначає, насамперед, рівень
самосвідомості населення країни.  Все більше громадян України починають
пишатися тим, що він/вона – українець/українка. Саме так. І це – чудово!
Тим самим, можемо переконатися, що українці масово починають
відновлювати власну гідність. Гідність, яку ,починаючи з 1654 року, так
спотворили наші сусіди. Так-так, маю на увазі прищеплюваний майже кожним
російським режимом комплекс меншовартості. Тільки не треба бити себе у
груди і кричати, що такого ніколи не було. Було! Та ще й як. Навіть
дотепер не можемо оговтатися. Доки не пройде „правильна зміна поколінь”,
точніше, при про-українських заходах, доти буде і хуторянство, і
меншовартість, і суржик, і нахлібництво. Бачите, наскільки все тісно
пов’язано. Як би там не було, але за чотирнадцять років незалежності
поступово починаємо пишатися тим, що ми–українці. Так, ніби все чудово.
Але… Так, існує певне «Але». Річ у тім, що, на жаль, набагато частіше
доводиться чути не «я пишаюся тим, що я  –Українець», а «я горжусь тем,
что я – Украинец».  Повага до власної країни (зазначу, що переважно
виказую настрої серед молоді) потроху відновлюється. А от залишається
мова… Це вже – та сама проблема, що зі США, Бельгією… На прості
запитання – «А чому не українською говориш? Як же ти можеш бути
українцем, коли ти розмовляєш мовою іншої країни?–відповідь майже
однозначна: «А чем это плохо? Я и без украинского языка люблю Украину»”.
Як після таких відповідей переконати, що має бути єдність і єдність
(мова і дух), і без цього – просто неможливо.  Так історично склалося,
що «завдяки» різним чинникам – штучне переселення, циркуляри, терор,
пропаганда, окупація, та й географічне розташування сприяло масовому
мовному поділу України: Львів та Донецьк, Київ та Севастополь. Багато
хто звинувачує мене у тому, що я навмисно вигадую розкол, ніби насправді
нічого подібного не існує. Але я дійсно нічого не вигадую. Побувавши у
багатьох областях України, прагматично оцінив ситуацію і маю власну
думку. Президентські вибори стали наочним відображенням моєї думки. Ось
так. Тому у мене самого виникає запитання: «Що робити тоді, коли людина
є патріотом своєї Батьківщини, спілкується лише українською мовою? Чи
від цього вона буде «неприйнятною»? Оце мене дійсно цікавить.

За Радянського Союзу пропагувалося братерство дружніх народів, вітався
інтернаціоналізм. Мова  не була для цього перешкодою. А чи є зараз?
Наразі, ніхто не може мені дати відповідь на ці запитання… Розумієте,
ніхто не зможе насильно, примусово змусити весь Східний та Південний
регіон розмовляти українською. Нині – громадянське демократичне
суспільство. А там майже усі сфери функціонування під’єднані до
російськомовного апарата. Звідкіля мешканці регіону черпають таке
«живлення»? Відповідь, на диво, проста – російськомовні ЗМІ (преса,
телебачення, радіо), історичні чинники, оточення, географічний фактор
РФ. Коли щось і змінювати, то поступово, обережно, аби не налякати і не
нашкодити. Проте чи навіть легконасильницька українізація (як за часів
НЕПу) дасть потрібні результати?  Одного разу мені хтось сказав, що за
теперішніх умов, «народ», піде по тому напрямку, який його забезпечить
добробутом. Тобто саме з економічного боку. Кажуть, що українських
моряків у Севастополі населення не сприймає. А якщо виділити їм належне
фінансування, квартири, пільги? Поза сумнівами, навіть севастопольці
підуть в Укрфлот. Шахтарі страйкують та виказують незадоволення владою?
А якщо визначити їм повноцінну для такої небезпечної роботи заробітну
платню, умови та заохочувати спеціальними преміями від Мінкультури за
українізацію шахтарів? Київські школярі, студенти повільно
«впроваджують» українську мову у повсякденне життя. Більшою мірою
спілкуються українською лише у навчальних закладах, а російським
суржиком– поза межами? Тоді дайте їм україномовних кумирів. Справжніх
кумирів. Та й у школах зайвий раз, навіть на тій самій математиці, най
вчителі підносять «українство». Частково проблема ще й у «хохлятстві,
іншими словами – немодності всього українського для молоді. Перегляньте
шкільні твори п’ятирічної давності – і майже у кожному другому буде
згадка про так звані «білі ворони», що діти просто бояться виділятися у
натовпі, бути чужими для своїх. Вони дивляться на інших, на більшість. І
повторюють за ними. Школярі і таким чином вчаться. А дайте їм молодіжні
україномовні струйові телевізійні канали, журнали, радіостанції – і тоді
буде добрий результат. Але за єдиної умови – аби ВСІ, ВСІ вони були
україномовними і дійсно молодіжними. Нехай державне фінансування, в
першу чергу, торкатиметься заохочень серед молоді (Україні потрібна
свіжа кров!) і всього, що її оточує: ЗМІ, кіно, музика, центри дозвілля,
молодіжні програми, мода, розваги.  Таке моє власне бачення та способи
вирішення мовної проблеми, збереження однієї з рис приналежності до
української спільноти» [2, 33-37].

Знову, особливо під час виборчої кампанії 2006 р. до Верховної Ради
України, загострилося питання: «російська – друга державна мова». Ця
проблема не тільки викликає збурення у вітчизняному соціумі, а й
провокує радикальних прихильників і противників цієї ідеї до
протиборства, яке у будь-який момент може перерости у відкрите
протистояння і врешті-решт призвести до розколу країни. Саме тому нам,
вченим-українознавцям, дуже важливо знати, що з цього приводу думає наша
молодь.

Так, Вікторія Андруніна, студентка 2 курсу Київського національного
економічного університету, вважає: «Сьогодні українська мова, на жаль,
ще не є панівною ні серед молоді, ні серед дорослого населення. Так, нею
пишуться державні закони та постанови, видаються укази, вона лунає на
уроках, на лекціях, на семінарах, нею послуговуються для виступів
більшість народних депутатів. Але дивує, чому не всі? Чому і досі
українська мова не є мовою повсякденного спілкування, чому вона не є
«живою» серед народу. За останні п’ять років майже нічого не змінилося у
ставленні до державної мови наших державних мужів. Але все-таки сталася
одна подія – Помаранчевий Майдан 2004 року, яка змусила весь світ
привернути увагу до України, а народ України –пишатися собою. Сьогодення
також дає нам надію на те, що майбутнє в української мови є. Коли в
моєму середовищі заходить мова про другу державну мову (здається , таку
рідну для більшості киян), майже всі мої знайомі демонструють своє
незадоволення до такого нововведення, хоча спілкуються російською
(парадокс!). Про що це свідчить? Та про те, що, хоча українською ще не
розмовляє більшість населення з різних причин, все одно її поважають і
бажають бачити єдиною державною мовою» [2, 38-39].

А Вікторія Кришмарел, студентка 5 курсу філософського факультету,
відділення релігієзнавства, Київського національного університету імені
Тараса Шевченка стверджує: «Дивно, за стільки років актуальними для
суспільства залишаються все ті ж питання, які ніяк не можуть бути
вирішені… Виявляється, що українське суспільство все ніяк не
визначиться з одним з основних атрибутів, який, власне,  доводить і
незалежність, і унікальність, і самоідентифікацію народу, – з рідною
українською мовою. Прописні поетичні істини про цінність, неповторність,
співучість української мови пересічних громадян навряд чи цікавлять.
Актуальнішим є розгляд її статусу та ролі не лише як засобу комунікації,
але й як засобу консолідації суспільства. За будь-яких змін в державі
мова все ж залишається сама собою, віддзеркалюючи зміни в суспільстві,
вбираючи нове і позбавляючись пережитків, але при цьому не втрачаючи
власної родзинки і неповторності, надаючи можливості ідентифікації
носіїв у світі. Це живе утворення, яке навряд чи можливо примусити
працювати, якщо звернутися лише до офіційних постанов і наказів про її
державний статус. Вона має живитися реаліями повсякдення людей. А для
цього необхідно користуватися нею, думати її словами, хоча б просто
знати і розуміти. Ось з цим-то в Україні і досі дивна ситуація. Але де ж
взяти зразки літературної української мови? Адже в побуті всі
користуються розмовним варіантом; з екранів телевізорів та ефірів
радіостанцій періодично лунають такі перли, що дивуєшся, хто пише такі
тексти; за відомого стану українського видавництва і в книжках, не
кажучи вже про періодичні видання, рідко доводиться покладатися на
орфографію… Як на мене, дійсно беззаперечною і подекуди недооціненою є
роль школи у навчанні мові, визначенні її статусу та авторитету у дітей
і, відповідно, в усьому подальшому житті людини. Я сама вчилася
спілкуванню українською мовою, лише починаючи зі школи, і зараз
неймовірно вдячна батькам, які на той час, коли про статус і мови, і
самої держави говорити було досить складно, будучи самими, фактично, з
російськомовних сімей, надали мені таку можливість. І зараз для мене є
рідними дві мови. Тому я не розумію суперечок, які точаться навколо
офіційних статусів і можливостей введення другої державної мови. Якщо
держава – одна, то й мова має бути єдина для всіх, а яка з них є твоєю
рідною – чи державна, чи ні, то це не має ніякого значення. Я б навіть
сказала, що коли українська мова не є рідною з пелюшок, а стає такою з
плином часу, то людина є багатшою, адже знає принаймні дві мови, тож два
світи, дві культури… Як казав хтось із класиків, “я стільки разів
людина, скільки мов я знаю”. Нехай повторюся, але мова – то є найбільша
цінність народу, його найяскравіша суть, яку неможливо викорчувати чи
змінити. І, як будь-яка коштовність, потребує деякого захисту і
піклування. Саме у обов’язковості вивчення української мови всіма
громадянами України я й вбачаю таке шанобливе ставлення до неї. Для
всього світу дивно звучить, як це можливо – жити в країні, яку називати
рідною, ідентифікувати себе з її історичними нащадками тощо, проте
відмовлятися вивчати її мову.  Про який рівень державних службовців і
загальне враження від держави можна говорити, якщо подеколи чиновники не
можуть гідно говорити рідною мовою. Все ж таки думка про екзамени з
державної мови в уряді – не така погана ідея, яка, до речі, знайшла своє
втілення в багатьох розвинутих країнах… Мову дійсно дуже вдало
порівняно з “паростю виноградної лози”. Вона така ж тендітна і вразлива,
доки є молоденьким пагінцем, доки не знайшла свого місця, доки не
вкорінилася. Саме тому потребує застережливого ставлення. І, як на мене,
дійсно непогано було б зобов’язати на державному рівні певний відсоток
всього, що пов’язано з мовленням (телевізійні та радіопередачі,
періодика, якісь громадські заходи), провадити українською мовою. А коли
парость окріпне і розростеться, стане прекрасною плодоносною лозою, то
це вже буде непотрібним. Їй вже не зашкодять квітучі поруч паростки, які
є такими ж необхідними, невід’ємними для нашої держави, на їхньому фоні
лише помітнішою поставатиме міць і краса виплеканого. До того ж ми часто
не цінуємо того величезного дару, що можемо сприймати твори, особливо
класику літератури, поезії більш за все, мовою оригіналу. Адже жоден
переклад не буде повним віддзеркаленням оригіналу, лише відбитком на
мінливій площині мови. Я не пропагую офіційної двомовності, проте
необхідно зберегти те унікальне поєднання культур, історій, народностей,
а отже, й мов, які так неповторно, подекуди навіть парадоксально,
переплелися в нашій державі. Повага до іншого (тим паче, воно ж нам не
чуже, навіть якщо подеколи й сприймається як вороже, силоміць насаджене
тощо, але все ж вже історично поєднане з Україною) ще ніколи не була
сприйнята як слабкість чи поступка, скоріше, це вияв спокійної сили.
Українська мова має стати повсякденною частинкою життя населення, яка не
помічається як необхідність, проте без якої незатишно. Це чи не
найприйнятніший засіб дійсного поєднання народу, коли самоідентифікація
не має посилань до світоглядних орієнтирів, як- то політичні, релігійні,
навіть естетичні погляди. Коли ти в будь-якому куточку країни бачиш
вивіски, чуєш оголошення, навіть просто відчуваєш на вулиці українську
мову – підсвідомо ти почуваєшся затишніше – “Я вдома, тут все рідне, тут
будь-яка людина – така сама, як я”. І за таке відчуття внутрішньої,
онтологічної безпеки людини варто боротися. Нехай попервах і офіційним
зобов’язанням до вивчення державної мови. Я переконана в тому, що
українська мова зможе дійсно стати не тільки мовою батьків і дідів,
історичним і культурологічним неоціненним надбанням, але й сучасною
необхідністю повсякденного життя, що й є для мови найкращим –
функціонувати у суспільстві, бути єдиною з ним, тобто існувати у всіх
вимірах народного буття» [2, 44-48].

У багатьох творах-роздумах київських учнів і студентів підіймається
низка важливих питань, а саме: престижність української мови, проблема
українізації в усіх сферах вітчизняного соціуму, українська мова як один
з важливих атрибутів національної держави, українська мова в родині,
українська мова у школі, українська мова у ЗМІ, українська мова – один з
важливих оберегів національної ментальності, функціонування української
мови в державних структурах, проблема співіснування української і
російської мови в Україні… Весь комплекс піднятих у творах-роздумах
київських учнів і студентів проблем важко перерахувати. Головне, що вони
заявлені на повний голос і відкриті не тільки для обговорення, а й для
остаточного вирішення. Наостанок  зацитуємо роздуми Лілії Івусь,
студентки другого курсу юридичного факультету Національної академії
внутрішніх справ України, яка переконливо стверджує: «Мова – то є голос
душі народу. Народу, який століттями виборював право не лише на її
існування, народу, який, граючи за чужими правилами, змушений був
доводити факт її самобутності, а не тотожності іншій, народу, який,
завдяки політиці сусідньої держави, був знівельований та морально
зґвалтований так, що навіть почав соромитися та цуратися материнського
слова, вважати другосортною та низьковартісною свою рідну мову. Більшого
сорому та гріха для нації годі й придумати, більшого жалю до зневаженого
народу годі й шукати…Та всьому врешті-решт приходить кінець. Закінчились
ті страшні часи, а історія набрала нових обертів. У цей доленосний для
України час, спресований у трьох тижнях, у час апогею Помаранчевої
революції пробудилась українська нація, пробудилась українська мова.
Рідне слово лунало гаслами на Майдані, і тоді мені здавалося, що сила
однієї тільки думки, втіленої в слові, що об’єднує в непорушний моноліт
усіх цих людей, здатна розірвати ланцюги покори і зневіри, у які був
закутий український народ. На Майдані відбулася не просто акція
народного протесту – то здійснилася революція душ українців. Саме тоді я
вперше побачила тисячі абсолютно різних, але однаково щасливих людей,
які з шаленою гордістю і сердечністю співали Гімн України, що згуртував
та об’єднав їх так, що, здавалося, жоден родинний зв’язок не має стільки
сили, як Гімн держави. Саме тоді я розуміла, що в мого народу є мова,
яка вже не розділяє людей, як раніше, а, навпаки, – об’єднує їх. Я була
щаслива чути українську мову зі сцени Свободи, я радо відгукувалася на
вітання незнайомих, але таких близьких духом, що стояли пліч-о-пліч, і
слухала, вбираючи в себе різноголосся і розмаїття народних говірок усіх
куточків України. Тут я побачила, що мова моєї родини не знехтувана, що
в неї зміцніли крила, і повірила, що нарешті стають реальністю ті часи,
коли рідною українською мовою я буду спілкуватися не лише з батьками, а
й з перехожим, продавцем, касиром, товаришем, вона зрештою стане мовою,
якою будуть спілкуватися всі без винятку державні службовці, бізнесмени,
яку будуть слухати та перекладати на міжнародних зустрічах (а не
російську, як це було раніше, – «інтернаціональну мову»), – тобто стане
мовою престижу. Сьогодні – це той день, коли соромно не за українську
мову, а за її незнання, коли кажуть «ганьба» тим, хто не бажає її вчити,
коли будь-який прояв суржику (що раніше, на жаль, набрав піку
популярності – взяти хоча б «творчість» Сердючки) – перша ознака впливу
масової «безкультурної поп-культури» та відсутності будь-якої ознаки
інтелігентної людини. Наразі ми повертаємося до тих часів, коли мовна
культура країни стає важливою, невід’ємною складовою її політики,
суспільного життя. Вчорашніми правниками, урядовцями було зруйновано
душу українця, занедбано мову, кінематограф, книгодрук – сьогоднішні
повинні це відродити. У силах нової влади підтримати рідну мову,
культуру, розвивати, піднімаючи до нових висот, її престиж – а отже,
престиж нації» [2, 15-16].

Хотілося б згадати добрим словом і автора-упорядника цього дуже
потрібного українознавчого видання. Валентина Крижанівська 1 вересня
2005 року очолила в НДІУ МОН України відділ філософії освіти і освітніх
технологій. Народилася пані Валентина в селищі Іванів Іванівського
району Одеської області і там провела свої дитячі і підліткові роки.
Навчалася в Одеському державному університеті імені  І. І. Мечникова на
українському відділенні філологічного факультету. Після отримання вищої
освіти почала працювати вчителькою української мови та літератури в
спеціалізованій школі № 197 імені Дмитра Луценка в Києві. Треба
відзначити, що В. Крижанівська пропрацювала в ній близько 18 років. У
цей же час була обрана головою районного методичного об’єднання
вчителів-словесників. З кінця 80-х років В.Крижанівська працює
методистом, інспектором Святошинського районного управління освіти і
науки Києва. З 1993 р. перебуває на посаді головного спеціаліста з
мовної політики загальноосвітніх і українознавчих проблем у Головному
управлінні освіти і науки Київської міської держадміністрації. Але
навіть перебуваючи на таких високих і відповідальних посадах, пані
Валентина ніколи не втрачала зв’язок зі школою.  Вона там викладала
українську мову та літературу за сумісництвом. Разом з тим, як чиновник
високого рангу, В. Крижанівська активно пропагувала і сприяла розвитку
українознавства як навчальної дисципліни в ЗОШ м. Києва. З 2003 р. пані
Валентина почала працювати в НДІУ МОН України у відділі філософії освіти
і освітніх технологій і пройшла шлях від наукового співробітника до
завідувача відділом. Під її керівництвом відділ активно готується до
проведення 19–21 жовтня 2006 р. у Києві Міжнародного конгресу
«Українська освіта у світовому часопросторі: стан і перспективи». Ми
переконані, що цей науковий захід пройде на високому рівні, тому що В.
Крижанівська завжди відповідально ставиться до своєї роботи. Зокрема, ще
у 1986 р. вона отримала звання «Вчитель-методист» та нагороджена знаком
«Відмінник народної освіти». Також вона має такі урядові відзнаки:
медалі «1500-річчя м. Києва», «Ветеран праці» (до речі, цю відзнаку
давали лише тим, хто пропрацював на одному робочому місці 20 років, а В.
Крижанівська отримала її в 42 роки). Тому нам, вченим-українознавцям,
дуже приємно мати у своїх лавах таку відповідальну, професійну,
працьовиту, креативну особистість і просто чарівну жінку як Валентина
Петрівна Крижанівська.

Ми переконані, що українознавча праця «Українська мова – моя мова. З
творів-роздумів київських школярів і студентів. Продовження розмови
через п’ять років» посприяє формуванню у вітчизняному соціумі
сприятливого середовища для розвитку української мови. А об’єднавши
зусилля свідомих українських громадян, можна буде врятувати і розвивати
рідну мову у ІІІ тисячолітті.

Література:

Кононенко П.П. Свою Україну любіть… – К.: Твім Інтер, 1996. –С. 224.
«Українська мова – моя мова. З творів – роздумів київських школярів і
студентів. Продовження розмови через п’ять років» /Укладач –
Крижанівська В.П. – К.: Міленіум, 2005. – 64 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019