.

Структура сім’ї (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1835
Скачать документ

Структура сім’ї

Структура сім’ї — це спосіб і організація зв’язків між її складовими
частинами (батьками, дітьми, подружжям і т. ін.), характер їх
взаємовідносин у процесі життєдіяльності, типи авторитету.

Соціальний склад. Перш за все українські сім’ї можна класифікувати за
місцем проживання на сільські та міські. у кінці XIX ст. на території
України, що була під Росією, лише 5,6 % українців мешкало у містах, а
понад 94 % — у селах; в Галичині частка міських жителів серед українців
становила близько 10 %.

Сільські сім’ї поділяються на селянські, сім’ї заробітчан і сім’ї
інтелігенції. Оскільки сімей сільської інтелігенції було вкрай мало, то
основну увагу при детальнішій характеристиці зосередимо на селянській та
заробітчанській сім’ях.

Міські сім’ї можна поділити на робітничі, сім’ї службовців і сім’ї
інтелігенції. Знову ж таки через дискримінаційну політику завойовників
України, орієнтовану на недопущення українців до навчання у вищих
навчальних закладах, протягом століть сім’ї інтелігенції складали
невелику частину серед інших.

Незважаючи на бурхливу індустріалізацію та урбанізацію суспільства в
другій половині XIX — на початку XX ст., переважна більшість населення
залишалася сільськогосподарською. Однак розвиток української сім’ї у цей
період відбувався у напрямку збільшення кількості робітничих сімей. Це
спричинювало зменшення складніших типів сім’ї та зростання питомої ваги
простих сімей.

На початку свого виникнення робітнича та заробітчанська сім’ї мало чим
відрізнялися від селянської. Більшість членів таких сімей не втрачали
зв’язків із сільськогосподарським виробництвом. Це значною мірою
визначало їх традиційний уклад, який був дуже подібний до батьківських
сімей на селі. Проте у внутрішньосімейних стосунках, у розподілі
родинних обов’язків, становищі молоді щораз більше були помітні зміни в
бік рівноправ’я та незалежності між чоловіком і жінкою, батьками і
дітьми.

Уже на початку XX ст. сім’я кадрових робітників істотно відрізнялась від
селянської. За типом вона була здебільшого простою і, як виняток,
траплялися розширені чи складні сім’ї. Кількість дітей у ній була
меншою, аніж у селянській.

Селянська сім’я залишається доволі замкненою виробничо-споживчою
одиницею з дотриманням усіх традиційних культурних звичаїв і обрядів.
Робітнича сім’я стає більш залежною від держави і відкритою для різних
впливів, у тому числі таких негативних, як мовна і культурна асиміляція
у часи окупаційних режимів: австрійського, польського, російського та
ін. Для України традиційно були властиві соціально однорідні сім’ї.
Шлюби між представниками різних верств населення траплялися рідко. Проте
часто спостерігалися такі випадки, коли робітники чи заробітчани їздили
до свого села вибирати наречених.

Національний склад. На зламі XIX—XX ст. в Україні лише близько 70 %
населення становили українці. Решта відсотків припадала на росіян,
поляків, євреїв, білорусів, молдаван, татар та ін. Українське населення
здебільшого було зосереджене у селах. Торгівлею у містах займалися
переважно євреї. Майже всі посади на державній службі обіймали росіяни і
поляки. З метою русифікації до українських міст як робітнича сила
спроваджувалася величезна кількість росіян з центральних губерній Росії.

Здавалося, що в такій ситуації повинна зростати кількість змішаних
шлюбів українців з представниками національних меншин. Проте цьому
перешкоджали мовна, релігійна чи конфесійна, державна і політична
відмінності, норми і традиції звичаєвого права тощо.

До певної міри перепоною для створення змішаних сімей була форма
розселення національних меншин в Україні. Як правило, сільські
переселенці селилися компактними національно однорідними селами, а часом
— об’єднаннями «за вірою» (баптисти, старообрядці). У містах також часто
були національно однорідні квартали і райони.

На українсько-російському пограниччі чітко вирізнялися села українські
та російські. Змішаних українсько-російських сімей практично не було,
хоча росіяни завжди високо цінували українських дівчат як добрих
господинь. На Харківщині запевняли, що українські хлопці ніколи не
одружувалися на росіянках, бо вони не вміють варити борщу. Йшлося не
лише про конкретну страву, а про відмінності традиційно-побутової
культури взагалі.

Найголовнішим ендогамним фактором була релігія. Більшість населення
України сповідувала християнство (українці, росіяни, поляки, білоруси,
болгари, греки), євреї й

караїми — іудаїзм, татари були мусульманами. Шлюби між християнами і
представниками мусульманства або іудаїзму були неможливі.

За християнськими канонами шлюби з євреями можна було укладати в разі
зміни іновірцем своєї релігії. В українських селах траплялися поодинокі
випадки вихрещення євреїв, які хотіли брати шлюб з українцями. Щоправда,
в таких випадках єврея чи єврейку, що відступали від віри своїх батьків,
виганяли з громади і, згідно зі звичаєм, за ними справляли поминки, як
за померлими. «Вихрест», який не належав уже до своєї громади, докорінно
змінював свій спосіб життя, зрікався рідної культури, традицій та
обрядів. Діти в таких сім’ях виховувалися на традиційно-побутовій
культурі та релігії українців і визнавали себе українцями.

Не існувало жодних церковних перешкод для створення змішаних сімей
представниками різних національностей однієї релігії: між православними
українцями і православними білорусами, молдаванами, росіянами,
українцями греко-католиками і греко-католиками білорусами,
римо-католиками поляками і австрійцями. Тоді основними перепонами були
відмінності у мові, звичаєвому праві, традиціях, обрядах тощо. Через ці
причини в українських селах змішаних сімей було небагато або не було
взагалі. Дуже рідко траплялися змішані сім’ї, де чоловік був українець —
греко-католик, а жінка — православна росіянка чи навпаки. У таких
випадках вибір храму при вінчанні переважно здійснювався за віруванням
жінки.

У західній частині України в змішаних сім’ях національність дівчат
визначалася за матір’ю, синів — за батьком. Аналогічно було й з
конфесійною приналежністю, про що свідчать записи у метрикальних книгах.

TH

?????&???????!?го перепису населення 1897 p., в Україні змішані сім’ї
становили лише 2,7 %. їх кількість була значно більшою в містах, ніж у
селах. Таким чином, українська традиційна сім’я була в абсолютній
більшості однонаціональною.

Чисельний склад. Кількість членів сім’ї залежала, в першу чергу, від її
типу. Природно, що складні сім’ї могли нараховувати до 20—25 осіб. Це
були переважно сім’ї трипоколінні (батьківські), хоча зустрічалися й
двопоколінні (братські). Найбільше вони були поширені в районах з
тяжкими умовами обробітку землі, де потрібно було більше дорослих осіб
для виконання сільськогосподарських робіт на своєму полі. У XIX — на
початку XX ст. чисельно великі сім’ї можна було зустріти в Карпатах і на
Поліссі. Як уже зазначалося, для України була характерною тенденція до
зростання кількості простих сімей і зменшення складних. Одночасно
зменшувалася кількість членів у окремих сім’ях. Якщо в середині XVII ст.
величина сім’ї в Україні в середньому становила 6,9 особи, у середині
XVIII ст. — 6 осіб, то в середині XIX ст. — 5,2 особи. Подібна ситуація
створювалася і в окремих регіонах. Наприклад, на Покутті з 50-х років
XIX ст. до 30-х років XX ст. українська сім’я зменшилася в середньому з
5,3 до 4,6 особи.

За даними Всеросійського перепису населення 1897 р. середні показники
чисельності української сім’ї були такі: Харківська губернія — 6,2
особи; Таврійська і Катеринославська— 6,1; Полтавська, Чернігівська,
Волинська і Київська — 5,7; Подільська — 5,2 і Бесарабська — 5,1 особи.
Подібні показники були характерні для Галичини, Буковини, Закарпаття.
Наприклад, на Гуцульщині 1890 р. сім’я в середньому складалася з 4,2—5
осіб. На Бойківщині на початку XX ст. на одну хату припадало в
Сколівському повіті 4,7 особи; Турківському — 5,4; Старосамбірському —
4,97 особи.

Чисельний склад сім’ї значною мірою залежав від її соціального типу.
Найбільшими були селянські та заробітчанські сім’ї. Вони вирізнялися
досить високою народжуваністю — у середньому по 5—7 дітей, хоча
траплялося й 10—12. Щоправда, водночас для них характерною була висока
дитяча смертність. У селянських сім’ях виживало переважно 3—5 дітей.

Сім’ї інтелігенції та робітників у місті, як правило, були
малочисельними. Дітонароджуваність у них становила в середньому 2—3
особи. Значно нижчим був і показник дитячої смертності.

Процес редукції сім’ї (зменшення кількості її членів) триває до наших
днів. Нині у середньому в сім’ї народжується по 1—2 дитини.

Взаємини в сім’ї та тип авторитету. Вони значною мірою зумовлювалися
типом сім’ї. Так, характерна ознака складної сім’ї полягала в тому, що
її члени спільно обробляли землю і вели господарство, спільно споживали
плоди своєї праці та разом жили. Земля, господарство, хата у великих
батьківських сім’ях належали батькові. Таким чином, він керував усіма
роботами («давав розвід») й внутрішньосімейними стосунками. Цей тип
авторитету називається патріархальним (від латинських слів pater —
батько і arche — влада).

Після смерті батька велика сім’я відразу розпадалася на малі або ж
деякий час продовжувала існувати як братська. У братській сім’ї батька
заступав найчастіше старший син. У його обов’язки входило керувати
господарством, за бажанням відокремлювати молодших братів, давати
придане сестрам. Перш ніж прийняти важливе рішення, старший брат завжди
радився з іншими дорослими членами сім’ї. Тобто у сімейних стосунках уже
з’являються елементи егалітарності (від французького слова egalite —
рівність), рівноправ’я.

Особливість складної української сім’ї полягає в тому, що дуже часто
після смерті батька нею керувала мати. Це свідчить про традиційну
незалежність української жінки й наявність елементів рівноправ’я навіть
у великій патріархальній родині.

В українців батьки на старість ніколи не були самотніми. Згідно зі
звичаєвим правом з батьками залишався жити один із синів: на
Лівобережній Україні — переважно молодший (звичай мінорату), а на
Правобережній — старший (майорат). На практиці дуже часто батьки
залишали біля себе того, з ким, на їх думку, буде краще доживати віку.
Дочки з батьками залишалися лише в тому випадку, коли не було синів. У
такій ситуації донька приводила до батьківської хати приймака.

Залишитися у батьківському домі й доглядати батьків уважалося дуже
почесним обов’язком. Це було вигідно із матеріального боку: за звичаєвим
правом українців, батьківська оселя і більша частина землі — так звана
дідизна — залишалася тому, хто опікувався мамою і татом. Це правило
поширювалося і на доньок, що також свідчить про рівноправне становище
жінки в українській сім’ї.

Патріархальність влади в українській сім’ї була відносною і в основному
виявлялась на побутовому рівні — як християнське розуміння послуху
дружини чоловікові, дітей — батькам, усіх членів сім’ї — її голові. Щодо
юридичних прав, зокрема на майно, то чоловік не міг одноосібно ним
розпоряджатися: придане жінки було виключно у її приватному володінні.

В українців наприкінці XIX ст. були досить демократичні внутрісімейні
стосунки, які базувалися на звичаєво-спадковій системі. Про це свідчить
майже рівномірний розподіл батьківського майна між усіма членами родини,
в тому числі й між доньками. Жінка (дружина, донька) нарівні з усіма
мала право на особисте майно, яке вона могла придбати за власні гроші.
Дочка також мала виключне право на материзну — землю, яку отримала в
придане її мати. Це забезпечувало жінці певну незалежність і вигідно
відрізняло її від жінок інших етнічних груп, що населяли Україну.

Незалежність жінки зростала в простих сім’ях, оскільки в них було лише
два дорослих виробники. Тут жінка вважалась рівноправним партнером.
Чоловік з нею радився, доручав їй провадити господарство у його
відсутність, коли з метою заробітчанства змушений був залишати рідну
хату на довгі місяці чи роки. Важлива роль жінки, особливо в простій
сім’ї, відображена в приказці: «Чоловік за один кут хату тримає, а жінка
— за три». Традиція рівноправного становища жінки протягом віків була
важливою запорукою міцності української сім’ї. Отже, в простих сім’ях
переважав егалітарний тип авторитету.

Своєрідність майнових відносин позначалась і на подружніх взаєминах, які
в українській родині, як правило, характеризувалися згодою.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019