.

Становлення української державності в роки першої світової війни: пошук союзників (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3519
Скачать документ

Пошукова робота на тему:

СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: ПОШУК СОЮЗНИКІВ

Сьогодні багато розмірковують про те, чи було проголошення незалежності
України у серпні 1991 року закономірним явищем, чи це був просто
подарунок долі, наслідок вдалого збігу обставин. Адже Україна – одна з
країн, які фактично не мали власного досвіду державності. Коли йдеться
про історію української державності, ми маємо на увазі розкидані у часі
періоди Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Козацької
держави. Після поразки Української Козацької держави та розгрому
Запорізької Січі державне життя України завмирає аж до початку ХХ
століття, коли знову, після тривалої перерви, стає очевидним прагнення
українців до самостійного державного життя. Саме в українській
державності 1917-1919 років, передусім в Українській Народній
Республіці, історики та політики вбачають доказ легітимності нинішньої
України [1].

Перша світова війна та Лютнева (1917 року) буржуазно-демократична
революція в Росії стали поштовхом до відродження державотворчих зусиль
українців, землі яких на той час були розділені між Російською та
Австро-Угорською імперіями. Незважаючи на те, що світова війна 1914-1918
років була величезною трагедією для тогочасного покоління, вона стала
сприятливим тлом для боротьби залежних народів за самовизначення.
Зважаючи на специфіку часу, а саме війну між блоками наймогутніших
світових держав, неабиякого значення для цих народів набувало питання
пошуку союзників, орієнтації на той чи інший блок держав, що брали
участь у війні.

До Лютневої революції у Росії українська проблема була зовсім невідома
на Заході. Західні держави розглядали Росію як єдину централізовану
країну, не приділяючи уваги численним народам, що її населяли. Лютнева
революція поставила світові держави перед двома реаліями – піднесенням
національно-визвольного руху в Російській імперії та можливістю виходу
Росії з війни.

1917 рік був четвертим роком світової війни. До цього часу жоден із
протиборчих блоків – ні Антанта (Франція, Англія, Росія, Італія), ні
Четверний союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина) не
здобув вирішальної переваги. У березні 1917 року на боці Антанти у війну
вступили Сполучені Штати Америки, що змінило ситуацію на її користь.
Проте вихід із війни Росії міг призвести до катастрофічного ускладнення
становища Антанти. Наслідком цього була б ліквідація Східного фронту, і
таким чином виникала можливість утворення чисельної переваги німецьких
військ на Західному фронті. Отже, першочерговим завданням держав Антанти
весною та влітку 1917 року ставало утримання Росії у війні.

У цей період увагу союзників привернув національно-визвольний рух в
Україні, через територію якої проходив Південно-західний фронт.
Український національний рух розвивався під гаслами автономії і був
достатньо сильним, щоб утворити у березні 1917 року Українську
Центральну Раду, спочатку як всеукраїнський політичний центр, який після
Всеукраїнського Національного Конгресу у квітні того ж року перетворився
на вищий законодавчий орган України. За Першим Універсалом Центральної
Ради від 23 червня 1917 року утворено Генеральний Секретаріат –
виконавчий орган, своєрідний революційний уряд на чолі з В.Винниченком.

Процес українізації війська, що розгорнувся в цей період, привернув
увагу західних дипломатів. Як відзначав історик, міністр закордонних
справ України періоду Гетьманату Д.Дорошенко, військові агенти Англії й
Франції були свідками того, як російська армія розпадалася, втрачала
боєздатність, виявлялася нездатною до продовження війни, а українці тим
часом створювали національні військові частини і здавалися готовими
захищати свої кордони [2].

Становлення українських збройних сил привернуло увагу дипломатів Антанти
до української справи загалом. Їхнє перше враження було негативним. У
розвитку українського національного руху вони вбачали не що інше, як
німецькі інтриги з метою послаблення й розчленування Росії. Проте вже з
липня 1917 року Київ почали відвідувати зарубіжні журналісти й
спостерігачі для ознайомлення з реальною ситуацією в Україні.

Спочатку відносини представників Антанти з Центральною Радою мали
напівофіційний, напівприватний характер. Це тривало до прийняття
Третього Універсалу 7 (20) листопада 1917 року. В той час союзники не
йшли далі збирання інформації про Україну та з’ясування прагнень
українського керівництва. В липні 1917 року тісні зв’язки з українськими
політичними колами налагодив представник французького посла в
Петрограді, журналіст Ж.Пелісьє, якого перший міністр закордонних справ
УНР О.Шульгін назвав “тим французом, що вперше щиро і з бажанням
дізнатися правду дійшов до нашого руху” [3]. 10-го вересня Пелісьє
організував у Петрограді неофіційну зустріч О.Шульгіна із французьким
послом у Росії Ж.Нулансом, під час якої О.Шульгін просив підтримки
Антанти. Посол виявив зацікавленість подіями в Україні, однак не
висловив бажання втручатися в них, вважаючи це внутрішньою справою Росії
[4].

Олександр Шульгін був непересічною особистістю й талановитим дипломатом.
Протягом усього часу державотворчих зусиль УНР (як періоду Центральної
Ради, так і Директорії) він послідовно проводив лінію на союз із
країнами Антанти та намагався залучитися їхньою підтримкою. Це
відбувалося у той час, коли відданість певному зовнішньополітичного
курсу, як ми побачимо, не була притаманна українському керівництву.

Англійці першими почали розглядати українську справу з точки зору її
можливої користі для військових дій союзників по утриманню
Південно-західного фронту. Цій меті слугував візит до Києва представника
англійського посольства в Петрограді професора Піре. Пізніше і французи
почали дивитися на українську справу більше з боку військових інтересів,
ніж “німецьких інтриг”.

По прибутті у вересні до Росії чисельної французької військової місії,
її керівник генерал Ніссел та генерал Табуї відвідали Київ, де
зустрілися з членами Генерального Секретаріату [5]. Генералу Табуї,
представнику французького уряду при штабі Південно-західного фронту,
було доручено стежити за подіями безпосередньо в Києві. Вже 9 жовтня він
провів переговори з генеральним секретарем військових справ С.Петлюрою
та генеральним військовим комітетом щодо українізації війська,
цікавлячись українською військовою справою як з суто політичного боку,
так і з військового [6].

Відносини Генерального Секретаріату з представниками Антанти значно
активізувалися після прийняття Центральною Радою Третього Універсалу.
Принципи, зафіксовані в Третьому Універсалі, загалом відповідали
інтересам союзників. Вони відмежовували Україну від більшовиків,
одночасно проголошуючи вірність демократичній федеративній Росії, а саме
такою союзники прагнули її бачити. Хоча за радянських часів сформувалася
офіційна думка, що західні держави прагнули розчленування Росії і тому
підтримували “українських буржуазних націоналістів”, насправді все було
навпаки.

У зв’язку з очікуваним виходом Радянської Росії зі світової війни та
участю української делегації у Брест-Литовських мирних переговорах, УНР
виходить на міжнародну арену як самостійний міжнародний суб’єкт. У цей
час військове становище на фронтах склалося для держав Антанти
надзвичайно несприятливо. Як зазначав радник президента США Ч.Сеймур,
“проблема тепер була не в тому, яким чином найкраще розбити Німеччину –
проблема була в тому, як уникнути поразки” [7].

Невідкладним завданням держав Антанти наприкінці 1917 року ставало
збереження Східного фронту шляхом залучення до його оборони усіх
можливих сил. Передусім це була Румунія. За планом подальшої кампанії на
сході, складеним союзниками, румуни мали співробітничати з Україною,
Доном, Північним Кавказом, поляками і чеськими полками, а також іншими
національними військами, які вони сподівалися зібрати. Плани
представників Антанти щодо України зводилися до того, щоб утворити з
українців кілька корпусів, які разом із чехословацькими полками,
сформованими з австрійських полонених і мобілізованих чехів-колоністів з
України, а також поляками, мали зайняти найважливіші в стратегічному
відношенні пункти на Румунському й Південно-західному фронтах і таким
чином утримували б на цих фронтах певну кількість німецько-австрійських
військ [8].

В ході переговорів із генеральними секретарями С.Петлюрою, О.Шульгіним,
М.Туган-Барановським англійські та французькі військові цікавилися
політичним становищем України, станом української армії, ситуацією на
фронті та планами українського військового командування, пропонували УНР
фінансову допомогу [9].

В середині листопада (ст.ст.) 1917 року в ході візиту французьких
офіцерів на чолі з генералом Табуї та англійського майора Фіцвільямса до
генерального секретаря міжнаціональних справ О.Шульгіна оголошено заяву
про те, що союзники взагалі й французи зокрема з великою симпатією
ставляться до культурного і політичного відродження України. Генерал
Табуї запропонував Україні допомогу від імені союзних урядів і висловив
прагнення з’ясувати, яка саме допомога їй потрібна. Через деякий час ці
пропозиції було викладено у письмовій формі (нота генерала Табуї від 5
(18) грудня) [10]. У відповідь на пропозиції західних дипломатів
О.Шульгін заявив, що перш ніж обговорювати ці проблеми, необхідно, щоб
держави Антанти визнали певним актом Українську Народну Республіку, або
принаймні встановили з нею дипломатичні зносини, надіславши свого
офіційного представника. Це був важливий пункт, на якому український
уряд наполягав протягом усього часу переговорів.

5 (18) грудня генерал Табуї звернувся до голови Генерального
Секретаріату з нотою про те, що йому вже доводилося передавати
О.Шульгіну “симпатії союзників до тих зусиль, які робить український
уряд у цілях установлення порядку, відновлення опорної сили і бажання
лишитися вірним союзником”. Генерал виступив з ініціативою, не чекаючи
офіційного мандата, “щоб не гаяти дорогоцінного часу” підготувати
програму фінансової і технічної допомоги, яку б союзники могли надати
Україні” [11].

Аналогічні пропозиції висловлювалися й надалі. Так, 29 грудня (11 січня)
Табуї звернувся до Генерального Секретаріату з нотою, в якій “маючи на
увазі швидкий хід подій і щоб запобігти великої втрати часу”, прохав
дати відповідь “найскоріше” з приводу пропозицій фінансової й технічної
допомоги [12].

Того ж дня, обговоривши пропозиції Франції щодо позики УНР на суму 500
млн. карбованців, уряд ухвалив відкласти прийняття рішення з цього
питання [13]. До його обговорення Генеральний Секретаріат повернувся
лише через два тижні на засіданні 4 (17 січня), ухваливши “конкретно й
офіційно” з’ясувати умови, на яких Франція може надати Україні фінансову
позику. Через три дні було створено спеціальну комісію для з’ясування
конкретних умов позики [14]. Відповідь на ноту Табуї від 29 грудня (11
січня) Генеральний Секретаріат мав дати після наради, яку планувалося
провести близько 10 (23) січня 1918 року, але подальший розвиток подій,
а саме втрата Центральною Радою Києва, зробив французьку допомогу
непотрібною.

Пропозиції Франції про фінансову і технічну допомогу відповідали
тогочасним потребам УНР. Адже її фінансове становище було критичним.
Воно ще більше ускладнилося у зв’язку з розпочатою у грудні 1917 року
війною з більшовицькою Росією. Але навіть за умов, коли відсутність
фінансів загрожувала крахом Республіки, український уряд не реагував на
відповідні пропозиції Франції. Його позиція була надто нерішучою. Так,
пропозиція Табуї від 29 грудня, що вимагала негайної відповіді, мала
розглядатися урядом лише через два тижні. Врешті українське керівництво
не використало жодної пропозиції союзних держав про допомогу, залишивши
їх без відповіді.

Проте, оцінюючи дії уряду Винниченка, слід мати на увазі, що, ведучи
переговори з представниками Антанти, він опинився у досить невизначеному
становищі. З одного боку, на переговорах мова йшла про утримання України
у війні і її співпрацю із союзниками Росії по Антанті, з іншого боку,
Третім Універсалом Центральна Рада проголосила, що вона твердо наполягає
на найшвидшому проголошенні миру і початку мирних переговорів з
Четверним союзом.

Перший крок у напрямку виходу УНР із світової війни Центральна Рада
зробила 21 листопада (4 грудня) 1917 року, ухваливши резолюцію про
направлення представників Генерального Секретаріату на Румунський та
Південно-західний фронти для ведення переговорів у справі перемир’я та
негайне вироблення програми миру як основи для мирних переговорів [15].
І хоча українські соціал-демократи і соціалісти-революціонери обстоювали
необхідність перемир’я і мирних переговорів, питання про сепаратний мир
ніхто з них не ставив. Натомість Голова Генерального Секретаріату
В.Винниченко у своїй промові наголошував на необхідності порозумітися у
цій справі з Англією та Францією. За свідченням учасника тих подій
М.Галагана, переважна більшість Центральної Ради плекала ілюзію, що
новонароджена УНР своєю ініціативою у справі мирних переговорів з
Центральними державами зможе привести до загального миру між усіма
воюючими державами [16].

Уряди союзних держав та їхні місії у Києві повідомлялися, що “хоч
Україна приступила до переговорів про тимчасове перемир’я і прагне
перевести його в мир, але вона визнає мир лише загальний, а не
сепаратний”. 23 листопада (6 грудня) Генеральний Секретаріат об’єднав
Південно-західний і Румунський фронти в єдиний Український фронт і
підпорядкував його своєму керівництву. У його постанові відзначалося
давнє бажання українського народу усіма силами захищати свій фронт [17].

Після укладення Радою Народних Комісарів Росії на початку грудня 1917
року перемир’я на всіх фронтах і у зв’язку з початком переговорів про
сепаратний мир Генеральний Секретаріат звернувся 11 (24) грудня з нотою
до воюючих і нейтральних держав про ставлення УНР до переговорів у
Брест-Литовську. У ноті проголошувалося, що УНР, маючи на своїй
території свій фронт, виступає самостійно в міжнародних справах на чолі
зі своїм урядом. Мир, який може бути укладений в результаті переговорів
Росії з Центральними державами, буде обов’язковим для України тільки
тоді, коли умови цього миру будуть прийняті й підписані урядом УНР.
Знову підкреслювалася позиція Генерального Секретаріату щодо
загальнодемократичного миру, водночас повідомлялося про необхідність для
УНР мати власне представництво у Брест-Литовську [18].

Хитання і нерішучість Центральної Ради в справі мирних переговорів,
постійні посилання на порозуміння із союзниками давали останнім надії на
утримання України у війні, незважаючи на мирні заходи УНР. Цим була
викликана особлива увага до України з боку Франції, Англії, Румунії, США
в грудні 1917 – січні 1918 року. Прагнення УНР отримати міжнародне
визнання та рішення про участь у мирних переговорах підштовхнули Францію
та Великобританію до активних дій щодо встановлення офіційних відносин з
УНР. Однак те, яким чином це було зроблено, робило дискусійним питання,
які саме відносини було встановлено, і чи означали вони визнання
Францією та Великобританією України.

16 (29) грудня генерал Табуї отримав телеграму від французького посла в
Румунії Сент-Олера, якою повідомлялося, що французький уряд призначив
його комісаром Французької республіки в Україні [19]. Наступного дня
Табуї отримав іншу телеграму з Ясс, від головнокомандуючого союзними
військами на Румунському фронті Бертело, в якій повідомлялося, що
генерал Бертело отримав від французького уряду з Парижа телеграму такого
змісту: “1. Українські справи повністю доручені вам (генералу Бертело –
авт.), генерал Табуї перебуває під вашим керівництвом. 2. Цей генерал
призначається комісаром Французької республіки в Україні. 3. Що
стосується політичних питань, ви дасте всі необхідні інструкції по
узгодженню їх з п.Сент-Олером” [20].

21 грудня (3 січня) генерал Табуї вже як “комісар Французької республіки
при уряді Української республіки” надіслав ноту на ім’я генерального
секретаря з міжнаціональних справ, якою повідомляв про своє призначення.
Під час офіційного прийому, що відбувся 22 грудня (4 січня), генерал
Табуї звернувся до голови уряду УНР з промовою, в якій зазначалося:
“Бажаючи підтвердити свої дружні наміри щодо Центральної Ради, уряд
Французької республіки повідомив мене телеграфним шляхом – єдино зараз
можливим – що він мене призначає представником Французької республіки
при уряді Української республіки… Я вам приношу безумовне запевнення в
тім, що Франція, яка перша робить цей урочистий жест, підтримає всіма
своїми силами, моральними і матеріальними, всі зусилля, які робитиме
Українська республіка, щоб іти тим шляхом, який намітили собі союзники…”
[21]. У офіційній ноті Табуї від 29 грудня (11 січня) зазначалося, що
Франція вступила в офіційні відносини з Україною.

Після Франції свого офіційного представника при уряді УНР акредитувала
Великобританія. 8 січня 1918 року В.Винниченко прийняв П.Багге, який
заявив, що уряд призначив його представником Великобританії в Україні.
Це також було здійснено по телеграфу [22].

Українські діячі вважали, що призначення офіційних представників Франції
та Великобританії при уряді УНР вже означало визнання України цими
державами і підготувало ґрунт для проголошення її незалежності.
Доводячи, що Україна була визнана Францією і Великобританією, О.Шульгін
писав, що “встановлення дипломатичних зносин з державою є вже акт її
визнання й урочистий акт може лише підтвердити даний факт. Позаяк же між
нашим урядом і урядами Англії і Франції встановлені були ці дипломатичні
зносини, хоч і в надзвичайній, викликаній обставинами формі, то треба
ясно і твердо сказати: Англія і Франція визнали УНР” [23].

Проте після підписання Україною Брест-Литовського миру під час зустрічі
з новим міністром закордонних справ УНР В.Голубовичем Ж.Табуї та П.Багге
відмовилися від визнання України [24]. Французький посол у Петрограді
Ж.Нуланс також заперечив визнання Францією УНР взимку 1917/18 років. За
словами Нуланса, призначення Табуї відбулося за ініціативи офіцерів
французької військової місії в Києві, які прагнули поліпшити своє
особисте становище й отримати вигоду з природних багатств України.
Використовуючи свій особистий вплив у французькому уряді, ця група могла
домогтися призначення Табуї офіційним представником Франції в Україні.
На думку Нуланса, зима 1917/18 років була несприятливим часом для
визнання Францією України, бо Центральній Раді бракувало ефективної
влади, яка є необхідною умовою законного визнання. Проте Нуланс не
відмовлявся від того, що реорганізація України викликала інтерес з боку
Франції, яким вона не могла нехтувати [25].

Постає питання, в якій якості могла бути визнана Україна. Адже у той час
ще не було проголошено її незалежність. Статус України як складової
частини майбутньої федеративної Російської республіки, зафіксований у
Третьому Універсалі, не давав підстав для її визнання як самостійної
держави.

Офіційну точку зору керівництва Великобританії і Франції щодо України
було викладено в спільному англо-французькому меморандумі від 22 грудня
1917 року, підготовленому у зв’язку з досягненням угоди про розподіл
сфер впливу в Росії. За цією угодою Україна належала до французької
сфери впливу.

В меморандумі зазначалася доцільність підтримувати необхідні зв’язки з
Україною, козаками, Фінляндією, Сибіром, Кавказом тощо, “бо ці різні
напівавтономні провінції являють собою дуже велику частину сил Росії”
[26]. Визначалися дві причини необхідності допомагати Україні. По-перше,
від неї залежало постачання продуктами харчування румунів. По-друге,
найважливішим вважалося не допустити більшовиків в зернові райони, щоб
вони не потрапили під контроль Центральних держав. Найважливіші цілі
союзників в меморандумі визначалися так: врятувати, якщо це можливо,
Румунію; не допустити, щоб російські припаси потрапили до Німеччини.

Завдання союзників щодо України та інших національних районів
передбачали: по-перше, їх фінансування; по-друге, призначення агентів і
офіцерів для надання підтримки місцевим урядам та їх арміям; по-третє,
призначення від кожної країни головного офіцера, відповідального за
проведення політики своїх урядів.

Цей документ багато в чому пояснює подальші кроки союзників щодо
України. В ньому виявлений інтерес держав Антанти до України, по-перше,
як до хлібного регіону, по-друге, як до учасниці в боротьбі проти
Центральних держав. В документі не йшлося про визнання України як
держави. Проте йшлося про підтримку і допомогу їй – як фінансами, так і
шляхом призначення відповідальних офіцерів. Скоріш за все призначення
Ж.Табуї і П.Багге повноважними представниками в Україні було виконанням
плану, визначеного в меморандумі.

24 грудня 1917 року Верховна Рада союзників проголосила, що кожна
країна, яка буде продовжувати війну з Центральними державами, отримає
союзницьку допомогу і підтримку. Отже, союзницька угода про розподіл
сфер впливу в Росії не торкалась ні ідеологічних питань, ні вирішення
національної проблеми. Політика союзників обумовлювалася виключно
військовими інтересами. Направляючи Багге і Табуї до Києва, держави
Антанти здійснювали радше спостережницьку політику. Тобто йшлося не про
дипломатичне визнання, а про кваліфіковане вивчення, яке могло привести
до угоди з новим урядом, якби він виявив ознаки стабільності.

Сприймаючи увагу держав Антанти до УНР як визнання її самостійності, а
також вважаючи необхідним розірвати відносини з більшовицькою Росією,
яка розвивала військовий наступ на Україну, 9 (22) січня 1918 року
Центральна Рада прийняла Четвертий Універсал, що проголосив незалежність
України. Проголошення незалежності УНР не відповідало поглядам союзників
щодо майбутнього Росії та їх стратегічним інтересам. Крім того, стрімка
зміна поглядів керівництва УНР (від федерації до самостійності) сприяла
формуванню байдужого ставлення держав Антанти до ідеї незалежності
України. Вона сприймалася ними як тимчасова, обумовлена більшовицьким
наступом, як така, що не мала під собою реальної основи.

За спостереженнями учасника Брест-Литовських мирних переговорів міністра
закордонних справ Австрії О.Черніна, всі зусилля українців були
спрямовані на те, щоб якомога швидше досягти самостійності. Але для них
самих, очевидно, було не ясно, чи мала ця самостійність бути повною,
міжнародною, чи лише в межах Російської федеративної держави [27].

Увага Франції та інших великих держав до України була викликана
надзвичайно напруженою ситуацією на фронтах. Звідси обіцянки
представників Франції та Великобританії визнати Україну. Звідси начебто
тимчасова відмова від підтримки територіальної цілісності Росії –
принципу, якого держави Антанти невідступно дотримувалися. Звідси
невизначеність в питанні про визнання України, яке начебто відбулося,
але в той же час і не відбулося. Тому кожна зі сторін могла трактувати
цей факт по-своєму. Головною метою західних дипломатів було справити
враження на українських лідерів, щоб цим підштовхнути їх на бажані для
Антанти кроки. І це частково було досягнуто. Одночасно великі держави
невизначеністю своїх позицій залишали собі шлях до відступу. Таке
“визнання” УНР їх ні до чого не зобов’язувало.

Щодо політики США відносно УНР, то американський уряд вивчав можливості
України, не вступало в офіційні відносини з її урядом. Офіційна позиція
американського уряду щодо державності України на початку 1918 року
знайшла відображення в телеграмі держсекретаря Лансінга до посла у Росії
Френсісу від 15 січня 1918 року: “Американський уряд не схильний
визнавати будь-який незалежний уряд, доки не буде більш точно висловлена
воля російського народу з цього основного питання” [28].

При цьому треба пам’ятати, що на початку ХХ століття Сполучені Штати
були далеко від того становища у світі, яке вони посідають зараз. Ранг
“великої держави” вони отримали лише в ході Першої світової війни,
перетворившись у одного з найважливіших кредиторів світу. До цього
зовнішня політика США обмежувалася доктриною Монро, а втручання у
європейські справи з боку президента Вудро Вільсона мало серйозні
заперечення в американському суспільстві.

Військовий інтерес Антанти до Центральної Ради виявився в ході
переговорів її представників з делегацією УНР в Яссах у січні 1918 року.
Це були єдині переговори між представниками українського уряду та усіх
чотирьох “великих держав” – Франції, Англії, США, Італії. Їх мета
полягала у тому, щоб попередити угоду між УНР та Центральними державами,
не дати Україні підписати сепаратний мир.

Загалом союзники на той час усвідомлювали слабкість становища
Центральної Ради і неможливість ефективної військової кампанії з боку
УНР. За повідомленням посла США у Франції Шарпа держсекретарю Лансінгу:
“Антанта не може розраховувати на ефективну допомогу з боку України.
Все, чого ми можемо просити від неї, – це зволікати час, щоб дозволити
союзним державам здійснити акції для поліпшення загальної ситуації на
фронті” [29].

Шарп також повідомляв, що під час першого засідання 17 січня українські
представники зробили заяву про складне внутрішнє і військове становище
України і висунули такі вимоги: визнання незалежності України державами
Антанти і призначення до Києва дипломатичних представників союзників,
фінансова підтримка українського уряду, пільги з боку Антанти щодо
постачання України промисловими товарами.

Від України, в свою чергу, вимагалося, по-перше, продовжувати війну і не
підписувати сепаратного миру, навіть у разі відсутності в неї фінансових
можливостей для ведення війни. По-друге, український уряд не повинен був
вступати у відносини з ворогами союзників. По-третє, українські власті
за допомогою союзницької військової місії повинні були організувати
збройні сили, достатні не тільки для забезпечення внутрішнього порядку в
країні, але й для захисту незалежності України від атак ззовні.
По-четверте, уряд УНР мав увійти в стосунки з іншими державами, що
утворилися на території Російської імперії, а також з Румунією для
створення суцільного фронту проти Центральних держав. По-п’яте, Україна
повинна була постачати продовольством Румунію. Зазначалося, що ставлення
союзних держав до України з точки зору визнання її незалежності,
фінансової допомоги та військового співробітництва залежить від
відповіді української сторони на зазначені п’ять пунктів [30].

Проте Українська делегація на переговорах не мала необхідних повноважень
для прийняття таких зобов’язань і змушена була чекати відповіді
Центральної Ради на поставлені вимоги для продовження переговорів.
Натомість Центральна Рада 22 січня 1918 року ухвалила постанову про
надання уряду повноважень на підписання умов Брест-Литовського миру.
Його сутність зводилася до того, що Центральні держави визнавали УНР і
зобов’язувалися надати Центральній Раді військову допомогу в обмін на
поставки нею великої кількості продовольства для цих держав.

Мир УНР з Німеччиною означав крах ясських переговорів та усіх заходів
союзницької дипломатії з метою уникнути виходу України з війни. Хитання
Центральної Ради у виборі орієнтації між Антантою та Центральними
державами завершилися перемогою пронімецької орієнтації. Ситуація в
Україні в зв’язку з більшовицьким наступом була настільки серйозною, що
вимагала негайних й ефективних заходів. Через відсутність в УНР
регулярної армії, необхідність якої соціалістичне українське керівництво
відкидало, та через його нездатність забезпечити економічну та політичну
стабільність в країні, більшовицькі війська швидко просувалися вглиб
країни і 26 січня (8 лютого) вступили в Київ.

Підписання Центральною Радою Брест-Литовського миру спричинило тяжкі
військові наслідки для союзників, а також розрив відносин, що почали
складатися між державами Антанти й Україною. В результаті сепаратного
миру Центральні держави, по-перше, ліквідували Український фронт,
отримали можливість перевести свої дивізії на Західний фронт і створити
там значну перевагу сил. По-друге, постачання продовольства з України
врятувало Німеччину та Австро-Угорщину від неминучого голоду. Цей другий
аспект мирного договору – продовольчий – був найвагомішим.

Підсумовуючи результати Брест-Литовських переговорів з Україною, міністр
закордонних справ Австро-Угорщини О.Чернін писав: “Мир з Україною був
підписаний під тиском голоду, що розпочався… Без українського
продовольства ми зовсім не змогли б дотягти до нового врожаю… Було
неможливо отримати це продовольство з будь-якого іншого місця” [31].

Політичні діячі держав Антанти теж підкреслювали саме цей, продовольчий
аспект договору між Центральними державами та Україною. Адже дії УНР
зривали організовану Антантою економічну блокаду Четверного союзу, на
яку покладалися великі надії. Ад’ютант французького прем’єра Ж.Клемансо
генерал Мордак в своїх мемуарах оцінив підписання Україною Брестського
миру таким чином: “Без сумніву, визнання Центральними державами
Української республіки в наш час не має політичного значення, але з
економічної точки зору, а також і військових наслідків, воно є досить
серйозним. Бо в обмін на визнання Українська республіка повинна
поставити в Центральні імперії хліб, вугілля, худобу тощо, врешті те,
чого їм бракує через блокаду, організовану Антантою” [32].

По-третє, західних політиків, передусім французьких, не могло не
турбувати посилення німецького політичного та економічного впливу в
Україні. З цього приводу Ж.Нуланс стверджував, що Брест-Литовський
договір буде використаний стосовно України як засіб її германізації
[33]. По-четверте, мир з Україною надавав Четверному союзу переваги
стратегічного характеру в здійсненні подальших наступальних дій на
Сході.

І хоча українські лідери неодноразово заявляли про нейтралітет у війні,
з точки зору Антанти Україна перейшла до ворожого табору. Керівники
держав Антанти дійшли висновку, що окремі держави, які утворилися на
території колишньої Російської імперії, такі як Україна, не зможуть
стати надійними союзниками, особливо за умов їх перетворення на
інструмент німецької політики. Відбувся повний розрив відносин між
державами Антанти й Україною. Спроби Центральної Ради відновити стосунки
в квітні 1918 року, надіславши у Фран- цію, Італію, Іспанію, Швейцарію
та Швецію своїх представників при урядах цих країн, не мали жодного
шансу на успіх [34].

Українські державні діячі мали тепер на собі тавро Брест-Литовська. Його
будуть використовувати противники української державності для
характеристики незалежної України як продукту німецьких інтриг, витвору
Німеччини для встановлення свого впливу на півдні Росії. Особливих
аргументів додавала секретна угода УНР з Австро-Угорщиною про об’єднання
всіх українських земель Австро-Угорщини у єдиний коронний край.

Центральна Рада не реалізувала можливостей, які їй надав би союз з
Антантою, фактично вибравши в союзники Центральні держави. Це був
вимушений крок, на який її штовхнула внутрішня ситуація в країні та
війна з Раднаркомом Радянської Росії. Союзники пропонували Україні інший
шлях – активне продовження війни з Німеччиною й Австро-Угорщиною,
обіцяючи їй за це підтримку й допомогу. Неважко передбачити трагічну
долю України, яка, безумовно, не зуміла б протистояти натиску
австро-німецьких військ. Проте безпосередня участь самостійної України у
воєнних діях надала б їй статусу воюючої держави, що, у свою чергу, дало
б їй право на участь в Паризькій мирній конференції, і таким чином могло
суттєво змінити її міжнародний статус. Таким шляхом пішли поляки та
чехи, отримавши натомість після війни визнання та можливість
повноцінного державного будівництва.

Зміна політичної влади в Україні не змінила негативного ставлення до неї
держав Антанти. Гетьман розглядався ними як ставленик Німеччини, а
Україна – як її сателіт, хоча Українська держава і проголошувала свою
нейтральну позицію у війні. За свідченням гетьманського міністра
закордонних справ Д.Дорошенка, український уряд рішуче відкидав будь-які
пропозиції німецької сторони, які могли вивести Україну з її
нейтрального становища. Так, була відхилена пропозиція німців у липні
1918 року про те, щоб Чорноморський флот вийшов під українським прапором
в Середземне море для демонстрації. Хоча за такий демарш Української
Держави Німеччина брала на себе зобов’язання сприяти підпорядкуванню
Україні Чорноморського флоту, на який претендувала Москва.

Водночас Німеччина та Австро-Угорщина безперешкодно вивозили з України
продукти харчування, внутрішня політика гетьманського уряду
контролювалася Німеччиною і повністю відповідала її інтересам. На
початку вересня 1918 року гетьман Скоропадський та голова кабінету
міністрів Ф.Лизогуб відвідали Берлін, де проголосили перед Вільгельмом
II вірнопідданські промови. Перебуваючи у ставці імператора 5 вересня,
гетьман присягався у своїй вірності німцям, а Вільгельм обіцяв “молодому
монархові свою підтримку на вічні часи” [35].

Незважаючи на це, український уряд уже влітку 1918 року прагнув
відновити стосунки з державами Антанти з метою з’ясувати їхнє ставлення
до Української Держави і намагався досягти визнання ними самостійності
України. Через перешкоди з боку Німеччини будь-які стосунки з державами
Антанти були можливі лише через нейтральні держави, де перебували
представники усіх воюючих країн. Тому влітку 1918 року гетьманський уряд
вживає заходів для встановлення дипломатичних зносин з Швейцарією,
Румунією, скандинавськими країнами (знову ж таки, з дозволу німецької
сторони). У липні 1918 року до Швейцарії направлено місію Є.Лукасевича,
а з 10 жовтня засновано українське дипломатичне представництво в
Швейцарії. 13 жовтня призначено надзвичайних представників Української
Держави генерала В.Дашкевича-Горбацького в Румунії та Б.Баженова в
Швеції.

Можливість для встановлення безпосередніх зносин з союзними державами
з’явилась лише наприкінці літа, після розгрому німців на Західному
фронті. Після того, коли війна Центральними державами була фактично
програна, німці перестали чинити перешкоди українській дипломатії.

У вересні 1918 року гетьманський уряд отримав можливість приступити до
реалізації плану направлення своїх спеціальних місій до держав Антанти і
США. Сприятливий ґрунт для цього створювала діяльність Українського бюро
в Швейцарії. Ще у серпні 1918 року за його участю в Парижі було створено
Українську Національну Раду на чолі з Ф.Савченком. Метою цієї
організації була “боротьба проти німецьких впливів на Україні і
підготовка реорганізації України” [36]. Вже в серпні Савченко надрукував
дві статті, присвячені українській справі, а також брошуру “Україна і
українське питання”, в якій робилася спроба з’ясувати, чому Центральна
Рада підписала мир з Центральними державами й якимось чином виправдати
Україну за цю “зраду” союзникам.

Ідею створення Української Національної Ради було підказано українцям,
що перебували на той час в Парижі, французьким урядом. Найбільше
зацікавлення вона викликала у колишнього міністра А.Тома та професора
Сорбоннського університету Е.Дені. 20 серпня представників Української
Ради прийняв міністр закордонних справ Франції С.Пішон. Французька та
швейцарська преса надали значну підтримку цій новій організації. Як
зазначалося в донесенні українського бюро в Швейцарії гетьманському
уряду від 3 вересня 1918 року, французький уряд сприйняв Українську
Національну Раду як уряд, створений на зразок чехословацького уряду в
Парижі. Тим самим французький уряд намагався взяти під свій контроль
розвиток подій в Україні [37].

За інформацією українського швейцарського бюро, ситуацією в Україні
цікавилися також представник Англії у Швейцарії Уайт та американський
кореспондент газети “Філадельфія Дейлі Леджер” Коспос. Та найбільшу
зацікавленість справами в Україні виявив італійський уряд під час
переговорів радника прем’єр-міністра Італії У.Інзабато з членами
Українського бюро 20 серпня. Головним змістом переговорів був можливий
політичний союз між Італією та Україною, спрямований проти Австрії, а
також економічні зв’язки між двома країнами через Дарданелли та майбутню
трансбалканську залізницю [38].

Стрімкий розвиток подій примушував гетьманський уряд прискорити
налагодження відносин з державами Антанти. 2, 8 та 9 жовтня український
посол в Берліні барон Ф.Штейнгель надіслав голові Ради Міністрів і
міністру закордонних справ Української Держави ряд секретних телеграм, в
яких повідомив про безнадійне становище Німеччини і прийняття нею умов
перемир’я. В зв’язку з цим наголошувалася необхідність негайно вступати
в переговори з державами Антанти через посередництво відповідних
представників в Швейцарії і скандинавських країнах. Головна мета
встановлення зв’язків з Антантою визначалася необхідністю досягнення
угоди про залишення німецьких військ на території України [39].

Трохи згодом голові української дипломатичної місії в Швейцарії
Лукасевичу також вдалося завдяки посередництву дипломатичних
представників нейтральних Іспанії й Голландії з’ясувати, що держави
Антанти готові вступити в безпосередні переговори з українським урядом.
Тоді було вироблено план відправки спеціальних місій до Франції, Англії
і США, схвалений Радою Міністрів на засіданні 16 жовтня. Тоді ж були
призначені голови місій – до Англії і США – І.Коростовець, до Франції –
М.Могилянський [40]. Головна мета місій полягала в тому, щоб вірно
поінформувати держави Антанти і США про події в Україні, а після цього
встановити прямі й безпосередні зв’язки з державами Антанти, створити
умови для визнання ними України як самостійної держави. Серед найближчих
завдань місії було забезпечення участі України в роботі мирної
конференції.

Від’їзд місій планувався на кінець жовтня, потім його було перенесено на
більш пізній період через налагодження зв’язків з представниками Антанти
в Яссах, куди для ведення переговорів було направлено І.Коростовця.
А.Денікін з цього приводу писав, що затримка від’їзду місій сталася
через сильні германофільські настрої, що збереглися на той час в
українському уряді. Так, у своєму листі від 24 жовтня (ст. ст.) до
заступника міністра закордонних справ Палтова Могилянський просив
відкласти виїзд місії мінімум на два тижні, бо “до того часу, можливо,
з’ясується міжнародна кон’юнктура… Наше майбутнє, як України, так і
Росії, в добросовісних тісних зносинах з Німеччиною, – це визначено
географією, історією і здоровим глуздом” [41]. Крім того, як повідомляла
преса, причиною затримки місій було негативне ставлення до цього
керівних кіл Антанти. Врешті місії так і не було відправлено через
стрімкий розвиток подій в Україні – повстання проти гетьмана і
встановлення нової влади у формі Директорії.

На думку українських політиків, мир закріпляв міжнародне становище
України і ліквідовував перепони, через які вона не могла мати
дипломатичних зв’язків з іншими, крім Центральних, державами. Газета
“Голос Києва” нове міжнародне становище України характеризувала таким
чином: “Культурні держави, до яких належить і Україна, тепер мають
одного спільного ворога – це анархо-більшовизм… Немає нічого неможливого
в тому, щоб в результаті взаємної згоди європейські держави вжили
рішучих заходів проти анархії і більшовизму. На цей випадок Україна
виявиться досить цінним союзником, що може постачати продовольством ті
сили, що вступлять у боротьбу з більшовизмом” [42]. Тобто з осені 1918
року, коли визначився переможний для Антанти кінець війни, на порядок
денний постало питання про спільні дії усіх “культурних держав” – і
Центральних, і союзних, і нейтральних, в тому числі України – проти
більшовизму.

Виведення німецьких військ з України, що передбачалося в зв’язку з
поразкою Німеччини, робило Україну вразливою з точки зору поширення
більшовизму на її територію. У зв’язку з цим на адресу американського та
союзних урядів посилився потік звернень з проханням залишити німецькі
війська в Україні для захисту її від більшовиків. З цією ж метою до
Берліна відправився міністр закордонних справ Д.Дорошенко. Далі, за його
словами, він планував поїздку через Швейцарію до Парижа і Лондона.
Київські газети писали, що спочатку Дорошенко мав завданням лише поїздку
до Берліна. Однак його повернення до Києва було скасовано у зв’язку з
надзвичайною швидкістю зміни подій. По телеграфу він отримав нове
рішення уряду – їхати до Берна, де вступити в контакт з союзниками й
ознайомити їх із становищем, що склалося в Україні [43].

У Берліні Дорошенко зустрівся з міністром закордонних справ Німеччини
Зольфом та канцлером Баденським, у розмові з якими переконався у
неможливості будь-якої допомоги Україні з боку Німеччини. Ця поїздка
остаточно переконала його в необхідності розриву з Німеччиною і
встановлення відносин з державами Антанти. З Берліна Дорошенко виїхав до
Швейцарії, маючи ряд телеграм від Є.Лукасевича про підготовлені
переговори з представниками англійського та італійського урядів, а також
прем’єр-міністром Італії Орландо. Проте виявилося, що повідомлення
Лукасевича про бажання представників Антанти вступити переговори з
Україною були не точними. Крім того, по прибутті Дорошенка до Швейцарії
різко змінилася внутрішня ситуація в Україні. 14 листопада гетьман видав
Маніфест про федерацію з Росією і призначив новий кабінет на чолі із
С.Гербелєм, в якому посаду міністра закордонних справ посів Г.Афанасьєв.
Одночасно в Україні розпочалося повстання проти гетьмана. За таких
обставин Дорошенко утримався від офіційних виступів у Берні, перервав
свою місію і повернувся до Берліна, де дізнався про зносини
гетьманського уряду з Антантою через Ясси й Одесу.

Паралельно з місією Дорошенка спроби налаготити контакти з
представниками Антанти здійснював на Балканах посол Української Держави
в Софії О.Шульгін. Під час переговорів Шульгіна з американським послом в
Софії Мерфі той дав зрозуміти, що Антанта неприхильно ставиться до
існування самостійної Української Держави і прагнула б її бачити у
федеративному зв’язку з Росією [44]. За словами О.Шульгіна, який
проводив переговори з представниками військового командування і
дипломатичними агентами Антанти в Салоніках, “там спочатку і чути нічого
не хотіли про Україну, тим більше про самостійну”. Після впертої роботи
протягом цілого місяця, після кількох докладних записок “антантські
представники почали ніби прихильніше ставитися до України, але при умові
її федеративної злуки з Росією” [45]. Таке повідомлення від представника
української партії в очах гетьмана могло бути вирішальним на користь
його згоди на федерацію.

У Яссах, тимчасовій столиці Румунії, гетьман намагався увійти в контакт
з представниками Антанти в особі французького посла Сент-Олера,
англійського – Барклая, американського – Вопічки та інших. До Ясс було
спішно відряджено І.Коростовця із завданням прозондувати ґрунт для
встановлення дипломатичних відносин. За дорученням гетьмана Коростовець
мав заявити, що коли перешкодою для визнання України Антантою є сама
особа гетьмана, то він готовий зректися влади.

Настрої держав Антанти щодо України добре демонструє заява французького
посла Сент-Олера під час зустрічі з Коростовцем: “Україна є частиною
Росії, яку вони вважають, не дивлячись на Брест-Литовський мир,
союзницею; Україна, не бувши самостійною державою, не може претендувати,
як того бажає київський уряд, на визнання її нейтралітету; вступивши в
союз з Центральними державами, Україна тим самим розірвала свій союз з
державами Антанти і тому вони не можуть довіряти її заявам, які
робляться очевидно через зміну політичних обставин” [46].

Коростовець зробив спробу зацікавити представників Антанти в підтримці
гетьманського уряду з суто практичних міркувань: через відсутність
української армії залишення німцями України приведе до повстання проти
гетьмана, організованого лівою націоналістичною партією, і край буде
зруйновано. У зв’язку з цим Коростовець виступив з ініціативою, щоб
держави Антанти за згодою з українським урядом прислали свої війська для
охорони краю після виходу звідти німецьких військ.

Загалом у ході переговорів зазначалося, що ставлення держав Антанти до
України буде залежати від тієї допомоги, яку український уряд надасть їм
у відновленні порядку в Росії. Українці мали виступити на оборону своєї
території від більшовиків і боротися разом з лояльним військом Росії.
Ставилася також вимога негайно виключити з уряду міністрів,
скомпрометованих своїми германофільськими зв’язками і замінити їх
людьми, які користуються довір’ям Антанти.

Гетьман отримав звіт Коростовця близько 9-10 листопада. 14 листопада він
підписав грамоту про федерацію з Росією та призначив новий проросійський
уряд. Неважко простежити в цих рішеннях прагнення піти на поступки
планам держав-переможниць.

Одночасно гетьман намагався встановити зв’язки з генералами Денікіним,
Красновим та іншими керівниками російських антибільшовицьких сил. Такі
спроби він почав робити з жовтня, із зміною становища Центральних
держав. 16 листопада міністр закордонних справ України Т.Афанасьєв
надіслав генералу А.Денікіну телеграму, у якій заявив, що “українські
сили в порозумінні з Доном і паралельно з Добровольчою армією
направляються на боротьбу з більшовиками і на відновлення єдності Росії”
[47].

Таким чином, щоб підтвердити свою орієнтацію на Антанту, гетьман
кардинально змінив політичний курс: ідею самостійності, яку начебто
підтримували німці, було підмінено ідеєю федерації, за яку виступали
союзники. Про це було повідомлено уряди іноземних держав спеціальним
зверненням міністра Афанасьєва.

Під час Ясської конференції, що відбулася 16-23 листопада 1918 року,
союзні дипломати по-іншому поставилися до представників геть- манського
уряду. Київська преса повідомляла, що “напрям політики нового
гетьманського уряду зустрінутий співчутливо”, “державами згоди прийняте
рішення про повну підтримку усіма засобами гетьмана та його уряду” [48].

За рішенням Ясської конференції до Києва було направлено Еміля Енно,
призначеного консулом Франції в Україні. Завдання його місії полягало в
тому, щоб вимагати у німців виконання обумовленого перемир’ям обов’язку
підтримувати порядок і дисципліну на місцях, де їх застало перемир’я. У
даному випадку в Україні, з метою не допустити перемоги “шовіністичних
українців” [49], тобто антигетьманського повстання, організованого
Українським Національним Союзом.

За згодою усіх учасників конференції Енно був призначений “повноважним
представником держав Антанти в Південній Росії”, тобто йому були надані
повноваження виступати від імені усіх союзних держав. Тож по прибутті
французького десанту консул Енно став для українських державних та
політичних діячів головним представником союзних держав в Україні. Всі
його розпорядження розглядалися як такі, що виражали точку зору урядів
Антанти.

Енно залишив Ясси 26 листопада у напрямку до Києва, але був змушений
зупинитися в Одесі, оскільки лінія Одеса-Київ вже була окупована
військами Директорії. З Одеси Енно надіслав кілька телеграм у
міністерство закордонних справ гетьманського уряду та гетьманському
командуванню у Києві. У цих телеграмах повідомлялося, що держави Антанти
визнають існуючий український уряд; всі дискусійні політичні й соціальні
питання, особливо питання про самовизначення націй, будуть детально
розглянуті після того, як військові сили Антанти та її політичні
представники прибудуть до Києва; всілякий замах проти існуючої влади
буде суворо придушений; німці повинні відновити і підтримувати порядок в
Києві і в усьому краї до приходу союзників; держави Згоди ні в якому
разі не допустять вступу до Києва військ Петлюри [50].

В гетьманських колах ці заяви поспішили прийняти як визнання Української
Держави з боку держав-переможниць. Так, міністр Афанасьєв в інтерв’ю
пресі заявив, що держави Згоди, з одного боку, визнають гетьманський
уряд, хоча й не роблять це суто офіційним шляхом, згідно з установленою
дипломатичною традицією, а, з іншого боку, вони розраховують направити
до України достатню кількість збройних сил для придушення повстань,
таких як повстання Петлюри [51]. Натомість сам Енно висловлювався за
повну підтримку Денікіна і висував три умови для одержавлення
союзницької підтримки: боротьба з більшовизмом, вірність союзникам і
єдність Росії. Отже, головною причиною зміни ставлення представників
союзників до України в другій половині листопада 1918 року стала нова
орієнтація гетьманського уряду, спрямована на відмову від самостійності,
відновлення єдиної Росії, союз з проросійськими антибільшовицькими
силами.

Однак у випадку з призначенням Енно “повноважним представником союзних
держав” знову повторилася ситуація часів Центральної Ради. Рішення, які
приймали представники союзників у Яссах, були виразом їх особистих
поглядів на російське питання, у той час як вони не мали повноважень на
прийняття рішень з такої складної проблеми, як російська. Більше того,
вони були відрізаними від своїх урядів і не здатними досить точно
відображати їхню політику через пошкодження радіотелефонного зв’язку з
Парижем і Лондоном. Лише наприкінці листопада його було відновлено. Тож
наради в Яссах не можна вважати офіційними, бо вони майже протягом
місяця відбувалися без керівництва з боку урядів держав Антанти, про що
заявив у бесіді з кореспондентом УТА американський представник Ч.Вопічка
[52].

На засіданні французького парламенту наприкінці березня 1919 року
міністр закордонних справ Франції С.Пішон заявив, що Енно ніколи не був
призначений урядом, ніколи не був консулом Франції і ніколи не мав
ніяких дипломатичних доручень [53]. Що стосується надання Енно
повноважень виступати від імені урядів Згоди, то як видно з мемуарів
М.Маргулієса, який і вніс цю пропозицію, посли держав Антанти підписали
повноваження Енно за власним розсудом, не маючи на це директив своїх
урядів. У цей час питання про допомогу союзниками Києву лише
розглядалося, наприклад, англійським урядом, і вирішувати його позитивно
було передчасно [54].

Незважаючи на деяку прихильність союзницьких послів у Яссах до
гетьманської України після проголошення П.Скоропадським нового курсу на
союз з російськими антибільшовицькими силами і федерацію з Росією, ці
настрої не могли вплинути на керівництво західних держав. У
лютому-листопаді 1918 року всі французькі політики, починаючи з
прем’єр-міністра Ж.Клемансо і міністра закордонних справ С.Пішона,
висловлювали зневагу до тих, хто співробітничав з німцями. Як писала
газета “Тан” у своїй передовиці, “Українські делегати на
Брест-Литовській конференції заслуговують презирства, а при нагоді – й
помсти” [55]. Стефан Пішон у листопаді 1918 року, посилаючись на
співробітництво між незалежною Україною й Німеччиною, наполягав на тому,
щоб чинити опір сепаратизму, бо він є засобом німецького проникнення
[56].

Німецька окупація поставила Україну в особливе, невизначене становище на
міжнародній конференції по закінченні світової війни. За словами радника
В.Вільсона з російського і польського питань Р.Лорда, під час Паризької
мирної конференції 1919 року союзні держави ніяк не могли вирішити, ким
вважати українців – ворогами, друзями чи нейтралами [57]. Ця
невизначеність наклала свій відбиток на подальше вирішення українського
питання великими державами, а отже, й на долю державності України того
періоду.

Як багато часу пройшло відтоді? Менше, ніж століття. Багато це, чи мало?
Дивлячись на Сполучені Штати, що перетворилися на супердержаву, на єдину
Європу, що об’єднала здавалося непримиренних ворогів Францію та
Німеччину, на Польщу та Чехію, що, переживши чимало потрясінь, стрімко
крокують до Європейського Союзу, здається, що період був тривалим. В
Україні – час немов зупинився. Українська держава знову на початку
становлення, і знову повторює численні помилки попередніх років. Це
стосується й неефективності влади та реформ, й внутрішніх суперечок, й
сподівань на підтримку Заходу тощо. У той час, як історія показує – для
кожної країни немає постійних друзів чи ворогів, постійними є лише
національні інтереси. Як і на початку століття, Захід дивиться на
Україну з точки зору власних інтересів. Яким чином максимально
використати цей фактор, не зашкодивши самій Україні, – завдання
сучасного українського керівництва.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

[1] Кучма Л. Будівля державності можлива лише на фундаменті злагоди та
порозуміння // Урядовий кур’єр. – 1998. – 3 листопада. – С. 3-4;
Кульчицький С. Нелегкий він, шлях незалежної України // Київська правда.
– 1996. – 20 серпня. – С. 2; Кремінь В. Віха на шляху державотворення //
Голос України. – 1997. – 20 листопада. – С. 6.

[2] Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923. – Ужгород, 1932. – Т.1. –
С. 232.

[3] Шульгін О. Політика (Державне будівництво України й міжнародні
справи). – К.,1918. – С. 56.

[4] Reshetar G. The Ukrainian Revolution, 1917-1921. A Study of
Nationalism. – New York, 1972. – P. 98.

[5] Noulens G. Mon Ambassade en Russie Soviйtique. – Paris, 1933. – T.2.
– P. 26.

[6] Робітнича газета. – 1917. – Ч. 145. – 28 вересня.

[7] Архив полковника Хауза. – М., 1939. – Т.3. – С. 151.

[8] Христюк П. Замітки й матеріали до історії української революції,
1917-1920: В 2 т. – Відень, 1921. – Т.2. – С. 92.

[9] Центральний державний архів вищих органів влади та управління (далі
– ЦДАВОВУ) України, ф.2592, оп.1, спр.2, арк.33, 35, 49-50.

[10] Шульгін О.Назв. праця. – С. 98-99.

[11] Винниченко В. Відродження нації. – Київ-Відень, 1920. – Ч.1. – С.
233-234.

[12] ЦДАВОВУ України, ф.2592, оп.3, спр.3, арк.4-5.

[13] Там само, ф.1115, оп.1. спр.26, арк.30,зв.

[14] Там само, ф.2592, оп.1, спр.2, стр.93-94.

[15] Вісник Генерального секретаріату Української Народної Республіки. –
1917. – №3. – 1 грудня.

[16] Галаган М. З моїх споминів. – Львів, 1930. – Ч.3. – С. 60.

[17] ЦДАВОВУ України, ф.2592, оп.1, спр.2, арк.38-40.

[18] Шульгін О. Назв. праця. – С. 93.

[19] Марголин А. Украина и политика Антанты. – Берлин, 1934. – С. 369.

[20] ЦДАВОВУ України, ф.2592, оп.3, спр.3, арк.9.

[21] Нова Рада. – 1917. – №217.

[22] Там само. – 1918. – №8. – 12 січня.

[23] Шульгін О. Назв. праця. – С. 92.

[24] Там само. – С. 73.

[25] Noulens G. Op.cit. – T.1. – P. 241, 239.

[26] Papers Relating to the Foreign Relations of the United States.
1918. Russia. – Washington, 1937. – V.1.- P. 331.

[27] Архив русской революции. – М., 1991. – Т.2. – С. 147.

[28] Papers…The Lansing Papers, 1914-1920.- Washington, 1940. – V.2. –
P. 657.

[29] Papers…1918. Russia. – V.1. – P. 663.

[30] Ibidem. – P. 660-662.

[31] Чернин О. Брест-Литовск // Архив русской революции. – М.,1991. – С.
166.

[32] Mordacq. General. Le Ministйre Clemenseau. Gournal d’un Temoin. –
Paris, 1931. – T.1. – P. 191.

[33] Берти, Лорд. За кулисами Антанты. – М.-Л., 1927. – С. 180.

[34] ЦДАВОВУ України, ф.1063, оп.2, спр.4, арк.4.

[35] Христюк П. Назв. праця. – Кн.3. – С. 155-156.

[36] ЦДАВОВУ України, ф.3766, оп.1, спр.31 А, арк.5.

[37] Там само, арк.8.

[38] Там само, арк.11-12.

[39] ЦДАВОВУ України, ф.3696, оп.2, спр.13, арк.2-2зв, 3,4.

[40] Дорошенко Д. Там само. – Т.2. – С. 393.

[41] Цит. за: Деникин А. Гетманство и Директория на Украине // Революция
на Украине по мемуарам белых. – М.-Л.,1930. – С. 151.

[42] Голос Киева. – 1918. – №127. – 13 октября.

[43] Там. же. – №153. – 13 ноября.

[44] Збірка на пошану О.Шульгіна. – Париж, Мюнхен, 1969. – С. 27.

[45] Шемет С. До історії Української демократично-хліборобської партії
// Хліборобська Україна. – Збірник 1. – Відень, 1920. – С. 75.

[46] Дорошенко Д. Назв. праця. – Т.2. – С. 410.

[47] ЦДАВОВУ України, ф.3766, оп.1, спр.146, арк.2.

[48] Киевская мысль. – 1918. – №221. – 22 (9) ноября; Вечер. – 1918. – №
37; Голос Киева. – 1918. – №161. – 22 (9) ноября.

[49] Маргулиес М.С. Год интервенции. – Берлин, 1923. – С. 38.

[50] Одесский листок. – 1918. – №263 – 6 декабря.

[51] Голос Киева. – 1918. – №163. – 24 (11) ноября.

[52] Там же. – 1918. – №167. – 29 (16) ноября.

[53] Borschak E. L’Ukraine a la Conference de la Paix (1919-1938). –
Paris, 1938. – P. 47.

[54] Маргулиес. Указ. соч. – С. 337, 136.

[55] Мартель Р. Франция и Польша. – М.-Л.,1930. – С. 24.

[56] Brinkley G. Allied Policy and French Intervention in the Ukraine,
1917-1920 // The Ukraine 1917-1921: A Study in Revolution. – Cambridge,
1977. – P. 38.

[57] Haskins G., Lord R. Some Problems of the Peace Conference. –
Cambrige, London, 1920. – P. 210.

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019