Реферат на тему:
Становлення світогляду В’ячеслава Чорновола
Розмаїття історичних подій та постатей нашого минулого дозволяє
дослідникам виявляти все нові теми для наукових пошуків. У полі зору
новітніх науковців постають численні цікаві питання з різних періодів
української історії. На сьогодні серед українського суспільства,
зокрема, наукової спільноти поширюється інтерес до діяльності
дисидентів. З’явилися праці про дисидентський рух в Україні, про окремих
його представників, про їхні мемуари, збірники їхніх документів і
матеріалів.
Та все ж значення й обсяги „дисидентської проблеми” неспівмірні із
сучасними масштабами наукових досліджень. Питання історії дисидентського
руху турбують тільки окремих нечисленних дослідників (Олег Бажан, Сергій
Білокінь, Юрій Данилюк, Тарас Батенко, Юрій Зайцев, Борис Захаров,
Георгій Касьянов, Юрій Курносов, Анатолій Русначенко та інші), системно
таку діяльність поки не проводить жодна інституція в країні.
Необхідність ґрунтовного вивчення цієї проблеми покликала до написання
цієї статті, де намагаємось висвітлити ранні погляди одного з відомих
діячів дисидентського руху – Вячеслава Чорновола.
Постать В.Чорновола є багатогранною, яскравою, харизматичною. Його
неординарність і по-сьогодні викликає різне почуттєве ставлення – від
сприйняття до заперечення. Після трагічної загибелі почався процес
глорифікації його постаті, створення доладного життєпису. Особливо
негативним тут, на думку А.Стахіва, є своєрідне соцзмагання за створення
„барельєфних зображень”, яке здійснюють люди, що намагаються на цьому
здобути певні політичні дивіденди [16]. «Забронзовіння» образу
передбачає відкидання незручних моментів біографії, а це не сприятиме
охопленню всієї масштабності постаті. Тож, щоб витворити об’єктивний
портрет В.Чорновола, потрібно розглядати його у всій повноті, в
суперечностях і динаміці розвитку. На сьогодні ми знаємо В.Чорновола як
політика, борця, політув’язненого тощо, але ще не бачимо його як людину,
що була в круговерті щастя, турбот, бажань. Мало знаємо про формування
його поглядів, світобачення. Відтак слушною є думка Леся Танюка, що
„сьогодні ми лише на підступах до його життєпису” [17, 25].
Опублікованих праць про В.Чорновола донедавна, по суті, не було, окрім
одного з розділів книги Михайла Хейфеца – „В.Чорновіл – зеківський
генерал” [19], в якому автор розкрив один із моментів життєвого шляху
непохитного українця – період перебування в ув’язнені. З 1960-х до
середини 1990-х існували лише книги самого В.Чорновола, видані на Заході
та перевидані в Україні [29; 34; 36; 19]. Останнім часом з’явилися
окремі книжки та статті-спогади про В.Чорновола, авторами яких
виступають його друзі й співробітники [4; 5]. Г.Василишин уклав
своєрідний збірник статей про В.Чорновола, вміщених у різних виданнях,
який розкриває нам особистість Чорновола – політика [1]. У ряді книжок
брошурного формату розглядаються останні місяці діяльності й обставини
загибелі В.Чорновола [12; 20; 8]. Велику цінність являє десятитомне
видання праць В.Чорновола, друк якого ініціював Міжнародний благодійний
фонд Вячеслава Чорновола. Уже з’явилися перші три томи, в яких вміщено
різноманітні літературознавчі й журналістські статті молодого Вячеслава
та його перші солідні політичні маніфести – „Правосуддя чи рецидиви
терору” і „Лихо з розуму”, а також інші документи. Окремий том
присвячений листуванню В.Чорновола. Наявна широка джерельна база, але
відсутнє наукове вивчення теми, тому необхідно здійснити її ґрунтовне
дослідження.
В.Чорновіл був дитиною свого часу, типовим представником першого
повоєнного покоління молоді. Молоді, яка народилася, виховувалася й
здобула освіту за часів панування радянського тоталітаризму й водночас
відчула віяння комуністичних репресій, голодне селянське життя і жах
війни, тому рано подорослішала. Багато хто з неї відчував, як висловився
В.Чорновіл, тривогу в генах за себе, своїх близьких, за рідну Україну
[37, 26].
Молодий Вячеслав, подібно іншим українським дітям в той час, ріс під
впливом комуністичних міфів та ідеологем. Був у школі піонерським і
комсомольським активістом – очолював раду піонерської дружини, а згодом
став секретарем комсомольської організації школи, у 8-9 класах був
членом райкому комсомолу. Його “просовітські” вірші друкувались у
районній газеті. Не маючи можливості отримати об’єктивну інформацію про
радянську дійсність, він щиро вірив у правильність і законність
радянського ладу в Україні. Батьки боялися йому розповідати про події,
що відбувалися в Україні в 1917–20-х роках, про українізацію,
репресованого дядька, навіть про голодомор 1932–33 років.
Вдало охарактеризувала представників цього покоління, названого згодом
шістдесятниками, М.Коцюбинська: „Шістдесятники – то спонтанний вияв
духовного дозрівання, нового мислення, нової системи цінностей, нового
осмислення національного досвіду в надрах тоталітарної системи. Вони
виховувалися саме в ній, у цій системі, винісши на собі родимі плями
середовища, яке їх породило, перейшовши різні стадії його усвідомлення,
так і не здолавши переступити через усі його забобони. Багато хто з них
на початку були щиро перейняті тими ідеологічними міфами, які потім самі
ж відкинули як облуду й гальмо. Причому, підкреслюю, щиро перейняті –
фальш, пристосуванство, цинізм тим „першим хоробрим” були чужі. Коли ж
на хвилі післякультівського оновлення відкрився колосальний масив нового
знання, відкрилася приховувана правда, пішли їй назустріч і мали
мужність будувати своє життя згідно з її велінням” [10, 4].
З „ортодоксальними” принципами Вячеслав поступив у Київський державний
університет імені Т.Шевченка та, отримавши доступ до нових знань, почав
здійснювати переоцінку власних поглядів. „Уже в університеті, – як він
згодом розповідав, – буквально з першого курсу, сам став шукати правду.
Національну правду!” [15, 36]. Сприяли його пошуку події, що відбувалися
в СРСР і світі. Колосальний вплив на трансформацію поглядів не лише
В.Чорновола, а й цілого суспільства, мав виступ М.Хрущова про засудження
культу особи І.Сталіна на ХХ з’їзді КПРС. Перед суспільством постав
кардинально інший образ Сталіна – „вождя”, що створив
людиноненависницьку систему. Відтак Сталіна і його репресії, як і
порушення прав республік на вільний національний розвиток було піддано
осуду.
У певній мірі В.Чорновіл був внутрішньо готовий до змін, оскільки,
незважаючи на виховання у радянському дусі, прихована опозиційність його
родини до тоталітарної системи перебувала в ньому [3, 92-93]. Та ХХ
з’їзд і розвінчання культу особи стали справжнім переворотом для нього.
Схоже, це був останній удар, після чого він почав радикально переглядати
свої погляди. „Ось тоді, мабуть, я, – згадує В.Чорновіл, – почався як
дисидент” [37, 27].
Практично всі колишні шістдесятники і дисиденти вказують на вплив рішень
ХХ з’їзду на становлення їхніх поглядів і надій. Один із дослідників
дисидентського руху Б.Захаров зауважив, що це був перший важливий
поштовх у кристалізації їхньої свідомості [6, 89]. „У багатьох із нас, –
зазначав І.Світличний, – одразу після ХХ з’їзду було багато наївного,
рожевого оптимізму, телячого ентузіазму, багато було ілюзій, побудованих
на піску; багатьом здавалося, що всі проблеми народного життя
вирішуються одним махом, і нам нічого не залишиться, як з високо
піднятими прапорами урочисто марширувати до комунізму” [2, 4].
Надзвичайно великі сподівання на лібералізацію суспільного життя в тому
ж 1956 р. були торпедовані. Після втримання Польщі в соціалістичному
блоці шляхом поступок, а Угорщини шляхом збройної агресії радянських
військ, керівництво СРСР почало згортати процес десталінізації.
Правдива інформація про придушення свободи угорців, при допомозі танків,
що прорвалася в Україну попри потужний заслон комуністичної
дезінформації, збурила суспільство, особливо студентство. Досить
обізнаними були студенти Київського університету імені Т.Шевченка, де
навчалися юнаки й дівчата з Польщі, Чехословаччини, Болгарії, Румунії,
Угорщини. Криваві події в Будапешті справили гнітюче враження на
студентів з різних країн, змусили серйозно замислитися над хрущовською
„відлигою”. Організаційно не згуртовані, часто навіть особисто не
знайомі, молоді люди доходили одного висновку: СРСР назавжди залишиться
оплотом сталінізму, поки в ньому не будуть радикально змінені основи
тоталітарної системи управління безправними і заляканими терором
громадянами [11, 17-18].
Регламентовані реформи Хрущова, хоч і не привели до масштабних змін
режиму, все ж сприяли появі нових поглядів серед молоді. Зменшення
ідеологічного пресингу, залякування, призвели до формування нової
української інтелігенції – молодих людей, які виходили за рамки існуючих
приписів, прагнули до вільного самоутвердження, до розвитку
національного колориту у своїй діяльності. Вони стали новітніми
українськими будителями, що розгорнули діяльність з метою пробудити
національну свідомість українців. Як вірно підмітив Г.Касьянов,
українській інтелігенції в 60-х роках ХХ ст. довелося повертатися до тих
проблем, які турбували їхніх попередників у 60-ті роки ХІХ ст., на
початку і у 1920-ті роки ХХ ст.: проблем захисту рідної мови і культури,
їх популяризації, відновлення національної історії, етнографії [9, 18].
Причини такого підходу крилися не в обмеженості досвіду нової
інтелігенції (шістдесятників). Цього вимагала реальна ситуація в
українській культурі, прогресуюча русифікація та агресивність
російського міщанства.
В Україні комуністична влада вела цілеспрямовану деукраїнізаторську
політику, що призвела до зменшення чисельності українців, кількості
українських шкіл, кваліфікованих спеціалістів тощо. В 1959 р.
чисельність українців на території України була 32 158,5 тис. або 76,8 %
від загального числа всього населення, а за даними на 1930 р. українців
було 30 584,0 тис. або 74,8 %. Тобто демографічний приріс за двадцять
дев’ять років становив лише 2,0 %. У той же час чисельність росіян за
цей період зросла на 8,85 %, з 3 303,0 тис., або 8,1%, у 1930 р. до 7
090,8 тис., або 16,95 %, у 1959 р. [21, 83]. На 1959 р. у школах з
українською мовою викладання навчалося до 70 % дітей, а з російською –
до 30 % відповідно [13, 47]. Також надалі зберігалася тенденція
зменшення кількості українських шкіл, відтак у великих містах східної
України їх не залишилося жодної. На рубежі 1950–60-х років чисельність
українців у вузах була лише 55-62 % від числа всіх студентів і 56 % –
від усіх викладачів [33, 25], українською читалася по всій республіці
одна третина лекцій, росіяни при тому становили тоді 30 % усіх
студентів. По всьому СРСР на 1000 осіб українського населення
українці-студенти складали 482 особи, на те ж число російського
населення було 732 студентів-росіян [13, 48]. В 1960 р. лише 48,3 %
спеціалістів з вищою освітою в Україні були українцями [13, 49]. На 1973
р. українці складали лише 50,6 % всіх науковців республіки [14, 134].
Усе це штовхало молоде покоління або до конформізму, поступової
русифікації і денаціоналізації, або до пасивного чи активного опору.
Саме ця, друга, хоч малочисельна, але дієва частина молоді розгортала
боротьбу з режимом за відновлення й розвиток української культури і
духовності.
З ненормальним становищем українського народу в СРСР молодий В.Чорновіл
зіткнувся одразу по приїзді до Києва. Його, вихованого на гаслах дружби
народів, інтернаціоналізму тощо, вразило, що в столиці України „вовком
дивляться, коли ти говориш українською” [37, 27]. У молодого
комсомольського активіста зневажливе ставлення до української мови
викликало спротив, пробудило почуття національної образи і честі.
Відтоді він вирішив спілкуватися виключно українською мовою, навіть
відповідати на семінарах, які проводилися російською мовою теж тільки
українською. Але він не став на позиції вузької національної
заангажованості, зберігав нормальне ставлення до представників інших
націй.
Мовне питання, процес десталінізації, угорські події, нові репресії
режиму, жертвами яких стали знайомі йому студенти, міцно переплелися у
свідомості молодого В.Чорновола, спричинивши пошук забутих чи прихованих
істин. З комсомольського активіста він перетворився на об’єкт критики
факультетської газети і виховних обробок комсомольських зборів, де
розглядались його ідейна незрілість, ревізіоністські погляди.
В.Чорновіл згодом твердив, що на другому-третьому курсі навчання став на
позиції боротьби проти партійної диктатури, проти однопартійної системи,
боротьби за національне звільнення [37, 27]. Тоді, найімовірніше,
відбувався процес усвідомлення світоглядних основ, початок ґрунтовного
витворення нової системи поглядів. Мабуть, ще не були визначені його
позиції щодо політичного, культурного, економічного, соціального
становища українського народу, власного місця в боротьбі за утвердження
національного самоствердження українців, однак проявлялися характерні
риси власного національного „Я”.
Будучи від природи досить працездатною людиною Вячеслав виділявся серед
студентства, активно брав учать у культурницькій діяльності. Вивчав
життя репресованих і забутих діячів української літератури, науки й
культури. Це спонукало його до написання дипломної роботи про
забороненого громадського діяча, публіциста і письменника ХІХ ст. Бориса
Грінченка. Вибір теми дослідження та приїзд до Львова в пошуках
матеріалів для написання дипломної роботи виявилися знаменними для
нього. Погляди Б.Грінченка, осмислені під кутом виміру життя Західної
України з її україномовними містами, наявним масовим українським
патріотизмом, справили великий вплив на становлення особистості
Чорновола. Тож дослідження переросло рамки дипломної роботи, стало
„вирішальним моментом у його національному самоутвердженні” [18, 4].
Саме це дозволило йому у подальшому сказати, що іще до закінчення
навчання в університеті його світогляд повністю сформувався і мало чим
відрізнявся від того, який був у 1990-х роках, з тією хіба різницею, що
в зрілі роки погляди поглибилися і розширилися [37, 28].
Вивчаючи роботу В.Чорновола про Б.Грінченка, знайомимось із поглядами
юнака, який, будучи позбавлений можливості прямо викладати свої думки,
заміняв їх численними цитатами. Тож творив ілюзію ніби непричетності
своїм до думки їх авторів, хоча інколи висловлював власні гострі
судження. Він не обмежується лише культурницькими питаннями, а підіймає
широкий пласт суспільно-політичних проблем, що певною мірою недвозначно
екстраполювались на тогочасне суспільно-політичне становище українського
народу.
Дипломні студії невдовзі переросли у кандидатські, знайшли вияв у ряді
наукових статей. Політичне переслідування не дозволило В.Чорноволу
закінчити дослідження з цієї проблематики і здобути науковий ступень
кандидата наук. Однак, наявна розвідка про Б.Грінченка (зберігся один з
варіантів дисертаційного дослідження) була досить ґрунтовною.
???????¤?¤?$???????k?ставники її це розуміють або й не намагаються діяти
в напрямку збереження мовних основ. Чорновіл критикує позицію
представників української інтелігенції, що не хочуть вивчати рідну мову,
говорити нею в родині, навчати дітей, виписувати україномовні друковані
видання тощо. Відмова еліти від користування рідною мовою негативно
впливає на розвиток народу, відкидаючи його від світового
цивілізаційного поступу.
З питанням існування мови тісно пов’язане питання існування рідномовних
шкіл. У Російській імперії існувала заборона на україномовні школи, в
СРСР була тенденція до зменшення їхньої кількості. Тож у працях
В.Чорновола знаходимо акцентування на ненормальне становище освітньої
сфери підрадянської України, де відбувалася цілеспрямована русифікація.
Він погоджувався з Б.Грінченком у тому, що це питання є також конче
важливим для нормального, природного розвитку народу, і, слідуючи за
Б.Грінченком, зауважував, що чужомовне викладання не розвиває учнів [7],
бо найкращий результат у навчанні дітей можна отримати, лише навчаючи їх
рідною, материнською мовою. Чужомовне викладання в школі знеохочує дітей
ходити до неї, оскільки там існує інше сприйнятно-почуттєве середовище,
відмінне від того, в якому знаходяться діти у позашкільний час.
Важливе значення має і зміст навчальних дисциплін, що має відповідати
національній виховній системі народу. Навчання і виховання дітей на
основі інонаціональних систем веде не тільки до денаціоналізації, а й до
деморалізації вихованців таких шкіл [22, 69]. З огляду на це, В.Чорновіл
слушно подає думку Б.Грінченка, що була актуальною і в 1950–1960-х роках
та й пізніше, про те, що „уряд (країни-поневолювача – Авт.) ніколи не
поступиться своїми придбаннями й ніколи не дозволить з школи – своєї
слуги, зробити школу – собі ворога” [26, 61]. Незважаючи на перешкоди,
зазначав В.Чорновіл, українці мають намагатися відкривати власні школи,
у яких предмети будуть викладатися українською мовою, а їхній зміст буде
відповідати українському національному виховному ідеалу.
В.Чорновіл зауважив у міркуваннях Б.Грінченка думку про те, що для
наповнення навчально-виховного процесу українським змістом важливе
викладання в школі правдивої історії народу [22, 69]. Висвітлення
історичної правди формує у дітей національну свідомість, гордість за
себе, своїх предків, свою Батьківщину. Вихованці таких шкіл стають
патріотами на все життя. Через це поневолювачі не допускають викладання
в школах правдивої української історії. Досить вдало він висловився про
це у передмові до творів І.Карпенка-Карого: “Щоб поставити народ на
коліна, треба відняти в нього минуле або ж перекрутити його” [28, 152].
Відтак В.Чорновіл вказує, що українці не знають правдивої історії свого
народу, багато історичних подій або замовчуються, або подаються
фальсифікованими. Особливо це стосується українсько-російських відносин.
Досить відверто розглядає цей аспект В.Чорновіл у своїх статтях,
написаних у середині 1960-х років [23, 49-57; 24, 156-168; 27, 527-529].
Наводячи слова Б.Грінченка про Т.Шевченка, він зазначав, що ні за яких
умов, чи влади, не потрібно відмовлятися від правдивого подання своєї
національної історії, упускати незручні для когось її моменти [30, 105].
У розділі кандидатської роботи „Життєпис Б.Грінченка. Характеристика
його суспільно-політичних поглядів („Листи з України Наддніпрянської”)”
В.Чорновіл піднімає питання, пов’язані з політичним становищем України.
Через усе дослідження червоною ниткою проходить ідея здобуття політичної
волі для українського народу. Цю думку В.Чорновіл подає в притаманній
йому манері, за допомогою цитат з творів Б.Грінченка, Т.Шевченка та
інших. Висловлює міркування, що найголовнішим завданням поточного
моменту для України є боротьба за утвердження її політичної волі. Хоча в
роботі немає явних вказівок на підневільний стан України у складі СРСР,
хід роздумів автора наштовхує на думку про тотожність історичних
періодів – становища українського народу наприкінці ХІХ ст., яке
описував Б.Грінченко, із станом справ українців на рубежі 50–60-х років
ХХ ст. Безпосередньо знаходимо твердження В.Чорновола про СРСР як
колонізаторську державу на зразок Російської імперії, що поневолює
українців у статті „Володимир Самійленко”, написаній у середині 1960-х
років [24, 156-168]. Слід зауважити, що вперше ця стаття була
опублікована лише в 2002 р., бо за комуністичного режиму таких
„крамольних ідей” не могла пропустити радянська цензура. Через це,
мабуть, у роботі В.Чорновола про Б.Грінченка не знаходимо прямих
порівнянь Російської імперії з СРСР.
В іншій статті, написаній у середині 1960-х років, – „Великий народний
поет” В.Чорновіл пише про майбутню вільну Україну як про демократичну
країну з новим республіканським типом правління. А в дослідницьких
студіях роздуми про політичне майбутнє України висвітлює лише в
загальних обрисах, знову ж таки посилаючись на цитату з Б.Грінченка: „У
цій великій уселюдській сім’ї і наша вкраїнська сім’я буде частиною –
вільною, освіченою, щасливою…” [30, 119], хоча в них є згадки про
самостійність України. У висновках до розділу про суспільно-політичні
погляди Б.Грінченка Чорновіл недвозначно, а посилався на думку
Б.Грінченка про те, що Україна зберігає за собою право повної
самостійності, якщо російський лад не надасть їй автономії у складі
федерації. Це він назвав „вірною спробою підходу до правильного
розв’язання національного питання” [7].
В.Чорновіл зауважував, що Б.Грінченко постійно пов’язував розгляд
питання про політичну волю з питанням міжнаціональних відносин,
вважаючи, що мир і спокій у світі може наступити тільки при наявності
світової співдружності вільних народів. Відтак відстоюється право
кожного народу на національну самостійність, а не об’єднання народів під
скіпетром самодержця „єдіной і нєдєлімой” чи під егідою польської
аристократії [30, 106]. У пізнішій статті „Великий народний поет”
В.Чорновіл ставить акценти гостро: „…усякий лад, побудований на
гнобленні людини людиною, на зневажені людської гідності й невід’ємних
людських прав, на пригнічені вільної людської думки, на пригноблені
однієї нації іншою, в які б новітні форми цей гніт не ховався, –
противний людській природі й має бути знищений” [23, 55]. Тобто є
безпосередній натяк на ліквідацію радянського тоталітарного режиму, як
такого, що порушує людські й національні принципи свободи та рівності. У
роботі подається прагматичне бачення потреби спільної боротьби
поневолених народів за власну свободу.
Підтримуючи ідею створення рівноправних відносин у світі, основаних на
загальнолюдських, гуманних принципах заради прогресу людської
цивілізації, автор зауважував, що прогрес не буде можливий без
ідентифікації людьми себе до певної нації. Оскільки „тільки на рідному
полі можна зробити щось вартісне для всіх народів землі” [31, 169].
Поряд із цим підкреслено негативне ставлення до шовінізму, зневажання
інших націй. Справедливо виступаючи проти російського чи польського
поневолення, Чорновіл неприпускається негативних випадів проти росіян,
поляків або інших народів як національних спільнот.
Знайшло своє місце в дослідженні і питання національної гідності,
„роздвоєності душі”, манкуртів. Трагедією для нації було те, що її
представники ставали запроданцями заради власної вигоди, бляшанки на
грудях, пособляли зміцненню „единственно-русской формы правления” [7].
Або ж виховувалися людьми, у яких мирно вживалися ідеї любові до рідного
народу, співчуття пригнобленим із прославлянням кріпацтва й російського
самодержавного ладу або з великоросійським великодержавно-шовіністичним
ставленням до національно-визвольної боротьби інших народів. В.Чорновіл
негативно відгукувався про таких людей, вважав, що вони принесли
надзвичайно велику шкоду українському народу.
Загалом його робота наповнена духом змін, перетворень, закликами до
боротьби з несправедливістю, поневоленням. Особливо це підкреслює уривок
зі статті Б.Грінченка „Двоє рідних”, де він розмірковує про двох великих
людей – Шевченка і Гейне: „Шевченкове слово й досі вириває з грудей крик
обурення проти гнобительства дужих і злих, і досі стискає серце пекучим
жалем над мукою знедолених і зневолених, пориває й досі до боротьби за
світ і волю.
Гейневе немилосердне глузування й досі кладе печать ганьби й огиди на
обличчя нікчемників і утисників, сміливий дух „лицаря святого духу” й
досі запалює наші душі бажанням стати до гурту „в великому бої сього
часу” [30, 119].
Чорновіл вважає, що кожна людина має виробляти власну активну життєву
позицію, творити безсмертя свого імені шляхом цілеспрямованої і
наполегливої діяльності. Він стверджує, що суспільна діяльність має бути
наявною у житті кожної людини, яка, виконуючи, по мірі власних
можливостей, якусь роботу, приноситиме користь усій національній
спільноті. Тож нація буде розвиватися цілком гармонійно тоді, коли різні
частини її буття будуть знаходитися під наглядом певних членів
спільноти. Висловлюючись за необхідність формування людей з активною
життєвою позицією, В.Чорновіл засуджував безвольність, бездіяльність,
пошук вічних одмовок. Ці думки він поглиблює у статтях, написаних у
середині 1960-х років, де критикує „комплекс Герострата”, який
проявляється в отримані швидкої слави за допомогою будь-яких засобів,
навіть тих, що можуть зробити шкоду суспільству, не прикладаючи для
цього значних зусиль [31, 169]; критикує так званих „борців” з печі,
які, крім пустопорожніх слів, на більше не спроможні. Для характеристики
їх він подає уривок із вірша В.Самійленка „На печі”:
Ще стоїть Україна! Не вмерла вона
І вмирати не має охоти.
Кожна піч українська – фортеця міцна,
Там на чатах лежать патріоти. [24, 165]
Усвідомлюючи потреби історичного моменту, В.Чорновіл услід за
Б.Грінченком зазначав, що потрібно велику увагу приділити
культурно-освітній роботі серед власної національної спільноти, завдяки
якій стане можливим підняти народ до розуміння своїх соціальних і
національних потреб [22, 73]. Шляхом цієї „малої” боротьби народ має
опанувати вмінням боротися і здобувати, збільшить свій інтелектуальний,
економічний, фізичний потенціал, у результаті чого змусить поневолювача
капітулювати. Акцентуючи увагу на важливості культурно-просвітницької
діяльності як одному з перших етапів змагань за національне звільнення,
В.Чорновіл, як і Б.Грінченко, вважав, що найголовнішим і найпершим
завданням для поневоленого народу є боротьба за політичну волю,
створення організацій, які б єдналися з організаціями інших народів
Росії [25, 79]. Тож культурницька діяльність має підпорядковуватися ідеї
боротьби за політичну волю, має готувати ґрунт для її реалізації,
оскільки національна незалежність є найвищою цінністю для народу, без
якої буде неможливий його всесторонній розвиток.
В.Чорновіл, мабуть як і Б.Грінченко, був прихильником мирних методів
боротьби за здобуття політичної волі. Розгляд цього типу боротьби досить
часто знаходимо в досліджені В.Чорновола про Б.Грінченка. Проте
зауважується, що Б.Грінченко, який мав світогляд прихильника мирних
шляхів розв’язування конфліктів, не заперечував можливості використання
збройних засобів. В.Чорновіл зазначав, що поневолений народ може цілком
виправдано й справедливо підніматися до визвольної війни чи революції.
Цю думку Б.Грінченко висловив такими словами: „Ми не признаємо ні в кого
права віднімати людське життя і прощаємо кров тільки тоді, як говоримо
про Гарібальді чи Лінкольна” [32, 553].
Отже, на прикладі В.Чорновола ми можемо простежити й усвідомити, як
відбувалася трансформація поглядів шістдесятників: від віри в
комуністичні ідеали, піддання їх сумнівам, намагання змінити існуючу
систему – до боротьби за національне визволення. Слід зазначити, що не
всі шістдесятники перейшли на позиції поборення радянської системи,
багато хто з них надалі плекав ілюзії можливості демократизувати її,
наблизити до потреб людей. Але вже з ранніх праць В.Чорновола видно, що
в нього наприкінці 1950-х – у 1-ій половині 1960-х років сформувався
світогляд борця з існуючим режимом заради національно-політичного
визволення українського народу.
Література:
Василишин Г. Призначено дійти. В. Чорновіл. Політика та правда життя: У
3 Ч. – К., 1998–1999.
Виступ І.Світличного на вечорі пам’яті В.Симоненка в Київському
медінституті у грудні 1963 року // Український вісник. – Лондон. – 1971.
– Вип. 4.
Гаман В. В.Чорновіл “Як брати обнімемося, але не скоро” // Віче. – 1997.
– № 12.
Горинь Б. В.Чорновіл – ініціатор створення УГС: [Українська Гельсінська
Спілка і В.Чорновіл] // Вітчизна. – 2003. – № 7–8.
Давимука С. Незабутній народний голова: Львівський період державотворчої
діяльності В’ячеслава Чорновола 1990–1992 років: [Спогади про
В.Чорновола на посаді голови обл. ради народних депутатів 1990–1992
роках] // Молодь України. – 2003. – 11 квіт.
Захаров Б. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987). –
Харків, 2003.
Кандидатська робота В.Чорновола “Публіцистика Бориса Грінченка” // архів
В.Чорновола.
Капелюшний Л. Без Чорновола. – К.1999.
Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х
років. – К.,1995.
Коцюбинська М. Іван Світличний, шістдесятник. // Світличний І. У мене
тільки слово. – Харків, 1994.
Мусієнко О. Шістдесятники: звідки вони? // Пам’ять століть. – 1997. – №
2.
Пам’яті Вячеслава Чорновола на 40-й день його трагічної загибелі. –
Б.м., 1999.
Русначенко А.М. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х –
початок 1990-х років. – К., 1998.
Сольчак Р. Україна, Білорусь, Молдова: інтеграція по-імперськи,
русифікація й боротьба за національне виживання // Український
історичний журнал. – 1992. – № 7-8.
Сорока М. Вячеслав Чорновіл // Пам’ять століть. – 1997. – № 2.
Стахів А.Вячеслав Чорновіл: “Дух, що тіло рве до бою”. Боротьба за
чистоту образу // № 92 (536) 27-28 травня 2000 р. HYPERLINK
“http://rada.gov.ua/LIBRARY/monitor/vibor91.htm”
http://rada.gov.ua/LIBRARY/monitor/vibor91.htm
Танюк Л. Сяйливий дух доби // Чорновіл В. Твори: У 10-ти т. – Т.2. – К.,
2003.
Федченко П. Про наукову студію Вячеслава Чорновола „Публіцистика Бориса
Грінченка” // Вимір часу. – 2002. – № 5. – С. 4.
Хейфец М. Вячеслав Чорновіл – зеківський генерал. // Українські силуети.
Нью-Йорк, 1983.
Це була нова спроба осудити Вячеслава Чорновола / Народний рух України.
– К., 1999.
Чорний С. Національний склад населення України в ХХ столітті. Довідник –
К., 2001.
Чорновіл В. Борис Грінченко на ниві народної освіти // Чорновіл В.
Твори: У 10-ти т. – Т.1. – К., 2003.
Чорновіл В. Великий народний поет // Там само.
Чорновіл В. Володимир Cамійленко // Там само.
Чорновіл В. Вперше після перерви: Рецензія на двотомник творів
Б.Грінченка // Там само.
Чорновіл В. Жадання пута розбивати // Там само.
Чорновіл В. Коли несхожість засмучує // Там само
Чорновіл В. Корифей українського театру: Передмова до „Творів”
І.Карпенка-Карого // Там само.
Чорновіл В. Лихо з розуму. Львів, 1991.
Чорновіл В. Очима видатного публіциста: Тарас Шевченко в оцінці Бориса
Грінченка // Чорновіл В. Твори: У 10-ти т. – Т.1. – К., 2003.
Чорновіл В. Перша оцінка // Там само.
Чорновіл В. Перші публіцистичні статті Б.Грінченка. Обґрунтування ідеї
„культурництва” // Там само.
Чорновіл В. Що і як обстоює Богдан Стенчук // Український вісник. –
Лондон. – 1972. – Вип. 6.
Чорновіл В., Пенсон Б. Хроніка таборових буднів. Михаил Хейфец. Вячеслав
Чорновол – зэковский генерал. К., 1991.
Чорновіл В. Лихо з розуму. – Париж, 1967.
Чорновіл В. Я нічого у вас не прошу. – Торонто, 1968.
Чорновол В. Воспитание украинского федераліста // Век ХХ и мир. – 1992.
– № 2.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
