Реферат на тему:
Соціальний порядок як атрибут політичної системи українського
суспільства
Дослідження проблеми соціального порядку безпосередньо пов’язані з
соціологічними розвідками таких відомих соціологів, як Е.Дюркгейм,
Г.Зіммель, П.Сорокін, Дж.Морено, Г.Спенсер, Дж. Нісбет, П.Бергер і
Т.Лукман та ін., що здійснювалися переважно у площині уявлень про
соціальний простір та соціальний час. Так, зокрема Дж.Нісбет,
соціальний порядок визначає як такий тип відносин між людьми, що
характеризується високим рівнем соціальної взаємодії, моральної єдності
й успадкування в часі.
У науковій літературі можна вважати усталеними два основних підходи щодо
розуміння сутності соціального порядку.
Представники структурно-функціонального аналізу (Т.Парсонс, Р.Мертон,
К.Девіс, У.Мур) соціальний порядок вважають результатом злагодженого
функціонування суспільства, його підсистем заради цілого як своєрідної
системної якості (нормативного порядку, злагоди, стабільності,
соціальної рівноваги, консолідації тощо). Скажімо, Т.Парсонс соціальний
порядок визначав як такий, що заснований на підтримці та прийнятті
соціальних норм і цінностей. Для Р. Нісбета соціальний порядок постає
як своєрідний тип відносин між людьми, які (відносини) характеризуються
високим рівнем особистої близькості, соціального взаємозв’язку,
моральної єдності й спадкоємності в часі. Тобто порядок розглядається
як основа стабільності та каркас соціальної будівлі, умова
конструктивного реформування та розумного стримування суб’єктивістських
амбіцій, подолання соціальної зневіри та недопущення безладдя.
Натомість, спокій тлумачиться як своєрідний соціальний баланс між
індивідуалізмом, взаємодією людей та індивідуальною активністю, високою
мірою особистих взаємосимпатій з одночасною повагою до особистості
(розумний егоїзм).
Конфліктуалістська трактовка соціального порядку (К.Маркс, Р.Дарендорф,
Л.Козер, Е.Райт, Дж.Рекс) полягає у використанні
понятійно-термінологічного апарату соціальної нерівності, протистояння,
напруги і навіть боротьби, оскільки останні долають “слабкі ланки”
соціальної системи (антагонізм інтересів, їх протиборство),
перетворюються у своєрідну рушійну силу соціальних змін, утвердження
соціального порядку.
Модерні інтерпретації соціального порядку розглядають його як результат
соціального конструювання, впорядкування соціального простору, його
легітимізації (розвитку як процесу) та легітимації (закріплення як
результату) певним суб’єктом дії – індивідом, групою чи класом
(П.Бурдьє, Е.Гідденс).
Складовою соціального порядку можна розглядати правовий порядок. В
умовах України йдеться, передусім, про формування такого правового
порядку (у межах демократичного політичного режиму), який ґрунтується
на засадах соціально орієнтованого ринкового господарства, балансу в
розмежуванні та взаємодії приватно- і публічно-правових основ
суспільного ладу. Саме цей баланс можна розглядати як передумову
досягнення оптимального співвідношення між саморегулюванням суспільних
процесів та їх державною організацією і управлінням, досягненням
рівноваги між економічною ефективністю суспільного виробництва та
соціальною справедливістю розподілу його результатів – матеріальних і
духовних благ. Зазначений баланс формує засади оптимального
співвідношення між свободою волі індивіда та юридичною рівністю людей,
їх правами, обов’язками та відповідальністю, між правовою культурою,
правосвітоглядом, правосвідомістю та правовим порядком [2, 17-18].
У випадку, коли не спрацьовують ціледосяжна, адаптивна й інтегративна
функції життєдіяльності суспільства, важлива роль відводиться процесам
самоорганізації. Так, за А.Смітом, у випадку, коли правитель не
спроможний подолати аномічний стан суспільства (що характерно для країн
з перехідною економікою), утвердити соціальний порядок як нормативний,
мають бути забезпечені щонайменше три первинних умови як засоби
самоорганізації: а) раціоналізація дії на суб’єктному рівні – фізичних і
юридичних осіб – щодо можливості легітимно вести свою справу, сприяти чи
хоча б не заважати кожному суб’єкту соціальної дії, що дозволяє
унормувати соціальні процеси, надати їм цілеспрямованого характеру; б)
запровадження легких податків як засіб стимулювання розвитку
підприємництва, його прозорості, недопущення його “тінізації” або ж,
навпаки, сприянні його “детінізації”; в) не припускатися конфронтації,
забезпечити соціальний мир і спокій, злагоду в країні.
Важлива роль щодо забезпечення соціального порядку належить механізмам
утвердження політичної відповідальності, зокрема на засадах пропорційної
виборчої системи. На жаль, українському виборцю вкотре пропонують
вибирати між родинними партіями і блоками та уявною, принаймні поки що,
політичною відповідальністю. Адже остання формується етично й
політично безвідповідально. Звідси виникають цілком слушні запитання.
По-перше, чи можна будувати праведну справу неправедними засобами?
По-друге, запропоновані Законом України «Про вибори народних депутатів
України» норми у цій частині набувають характеру викликів. По-третє,
скільки знадобиться часу й опосередкованих механізмів, які матимуть
своїм логічним наслідком політичну відповідальність як процес і
результат діяльності? Вважаю, що відповіді на означені питання
визначатимуть сутність соціального порядку як атрибуту політичної
системи в Україні.
В умовах сьогоднішнього стану України – процесу трансформаційних змін –
особливого значення набувають питання розробки концептуальних засад
модернізаційного розвитку, засадничою підвалиною якого могла б
послугувати національна ідея.
Виходячи з досвіду цивілізованих країн світу, можна сказати, що сучасні
США, мабуть, не відбулися б як постіндустріальне суспільство, якби ще в
роки “великої депресії” не був проголошений “Новий курс” Ф. Рузвельта.
Держава Ізраїль за історично короткий строк, завдячуючи ідеї “Землі
обетовани”, кратно виросла і зміцніла, перетворилася у бастіон на
Близькому Сході. Здається, що важливість осягнення сутності національної
ідеї починає розуміти політична еліта Росії, її політики. Б. М. Єльцин,
колишній президент, неодноразово наголошував, що Росії потрібна
загальнонаціональна ідея, яка згуртувала б націю, об’єднувала і
піднімала людей на відродження, стала б противагою політичному розбрату.
Віддає належне російській ідеї як засобу консолідації суспільства і В.В.
Путін.
Вбачаємо, що так само, як Росії потрібна російська ідея, Україні, як
державі, так і суспільству, має бути властива українська національна
ідея як інтегруюча, об’єднуюча, спонукальна, що допомогла б нам
встановити наше коріння і генезу “Звідки ми?”, нашу сутність “Хто ми?”,
наше сучасне і майбутнє “Куди йдемо?”, утвердити правову соціальну
державу і сформувати громадянське суспільство.
Кілька аргументів на “захист” національної ідеї:
– поява у центрі Європи суверенної України стала потужним консолідуючим
та стабілізуючим геополітичним чинником, котрий, попри негаразди
сьогодення, сприяє повноцінному національному відродженню,
започаткуванню основоположних норм демократії та цивілізованого життя,
торує шляхи до світового співтовариства народів та держав. Визнання
світовою спільнотою нашої країни як повноправного суб’єкта
демократичного соціального розвитку має реалізуватись у відповідних
засобах самоорганізації, самоствердження, самореалізації та
самовозвеличення її народу, забезпечення його майбутнього, історичного
безсмертя;
– у суспільстві перехідного типу кратно збільшується кількість і
масштаби загроз національній безпеці. Під гаслами наведення
конституційного порядку можуть викликатися до політичного життя досить
жорсткі лідери з відповідними методами вирішення проблем. Саме тому
мають бути певні гарантії, застереження від можливих найбільш жорстких
варіантів суспільного розвитку, легітимно-консенсусні механізми
розв’язання соціальних конфліктів, подолання криз тощо;
– українське суспільство все більше політизується й ідеологізується. І
це природно. Стерильного, позапартійного суспільства бути не може.
Більше того, тільки за допомогою партій, політичних еліт формується
громадянське суспільство, без якого Україна не має перспектив стати
цивілізованою країною;
– Україна – багатонаціональна країна, складається з різних етносів:
великих і малих, має кілька центрів етнічного, соціально-політичного
тяжіння, до її складу входять різні регіони та ін.;
– здійснення важливих доленосних кроків на загальнодержавному рівні має
передбачати “компромісний варіант з’ясування істини”, свідченням чому є
прийняття Конституції України, мирне подолання протистояння політичних
сил під час останніх президентських виборів тощо.
Національна ідея і плюралізм ідеологій цілком мирно, демократично
співіснують, бо це різні рівні методології “осягнення проблеми”.
Ідеологія, як відомо, є теоретико-систематизованим вираженням інтересів
порівняно вузьких груп людей, тоді як сутність національної ідеї
полягає в осягненні одвічних, глибинних прагнень народу, особливостей
його характеру, менталітету, мови, традицій і звичаїв, цінностей і
уподобань, його соціокультурних та політичних пріоритетів тощо, а також
оптимальних засобів досягнення цілей соціального розвитку.
Співвідносяться національна ідея та політична ідеологія як загальне й
особливе. Перша виступає методологічною основою, своєрідною підвалиною
розробки легітимних типів ідеології, засобом їх об’єктивації до проблем
соціального та національного буття.
Національна ідея служить саме тому, щоб стратегія загальнонаціонального
розвитку мінімально залежала від суб’єктивних побажань вищих посадових
осіб, лідерів політичних партій тощо, а будувалася згідно з
національними інтересами і впроваджувалася у життя всіма лідерами,
незалежно від того, знаходяться вони при владі чи в опозиції. У цьому
контексті національна ідея збігається за своїм функціональним
призначенням з ідеологією державотворення і сприяє політико-ідеологічній
визначеності влади, її політичній відповідальності. Саме тому важливо
зрозуміти, що національна ідея не рівнозначна національній зашореності,
так само як нетотожні державність і тоталітаризм, порядок і диктатура.
Осягнення сутності національної ідеї у контексті сучасного стану та
перспектив розвитку країни дозволяє вийти на розробку новітніх
політичних технологій, зокрема формування спільної платформи дій партій,
громадських організацій, органів державної влади, створення засадничих
підвалин блоків і об’єднань, укладання угод, досягнення компромісів
тощо. Зазначений підхід дозволяє кожній структурі знайти своє природне
місце, свою “екологічну нішу”, уникаючи при цьому прогалин, пустот,
політичного та ідеологічного вакууму.
Чому важлива постановка цілей соціального розвитку? Тому що вона
дозволяє досягти стану так званої “керованої і регламентованої”
демократії, коли набір цілей, соціальних пріоритетів здатний викликати
не тільки соціальну солідарність, а й суспільний ентузіазм. Якщо ж цілі
національного розвитку не можуть бути викристалізовані і сформульовані,
легітимна влада, виходячи з національних інтересів, має забезпечити
необхідні умови для дії закону, за визначенням А.Сміта, природного
розвитку суспільства (легкі податки, відсутність війн, можливість
відкрити й легітимно вести приватну справу тощо), тобто надати кожному
громадянинові можливість займатися своєю справою за умови, звичайно, що
вона не є соціально загрозливою. Раціоналізація діяльності окремо
взятого індивідуума дозволяє раціоналізувати життя всього соціуму,
підняти його з колін і поставити на ноги, надати йому першопочатковий
імпульс для розвитку, створити умови для запровадження правових
механізмів та дії соціальних регуляторів.
Якщо ж вищезазначений механізм природного соціального розвитку покласти
в основу моделі розвитку, то вона повинна бути збалансованою,
зрівноваженою в її тактичній та стратегічній лініях політичної
поведінки, виражати рівнодіючу інтересів суб’єктів
політико-ідеологічного процесу з метою об’єднання співгромадян у цілісну
суверенну державу, забезпечення її оптимального, повнокровного
функціонування і розвитку. Призначення такої моделі – сприяти процесу
ефективної самореалізації народу шляхом подолання стану соціальної
анемії та політичного розбрату, формуванню громадянського суспільства,
досягненню цілей соціального поступу. Суб’єктом ідеології національного
творення має виступити, на наш погляд, нація, інші етноси, що проживають
у країні, суспільство загалом, а не, скажімо, держава (як це
позиціонується).
Модель розвитку, її концептуальні засади являють собою комплексне,
системне утворення, що складається з таких основних компонентів: 1)
конституційних соціальних та правових норм; 2) системи ідеї,
концептуальних положень, цілей, ідеалів процесу соціальних змін
суспільства, його пріоритетів, які об’єктивно виступають у ролі
інтегративно-спрямовуючих чинників, факторів мотивації, солідарності та
соціального ентузіазму; 3) політико-ідеологічних принципів
функціонування влади, взаємодії центру і регіонів, держави і
громадянського суспільства, держави і громадянина, громадянського
суспільства і особистості, політичних партій, профспілок, громадських
об’єднань тощо.
Змальовуючи загальні контури моделі, слід зазначити, що остаточну
відповідь на її бажаність, відповідність реаліям сьогодення може дати
виключно її “ціна”, основними вимірами якої є трансформаційний розвиток
та гідний рівень життя народу.
Література:
Гавриленко І.М., Мельник П.В., Недюха М.П. Соціальний розвиток. –
Ірпінь, 2001. – 483 с.
Князева Е.Н., Курдюмов С.П. Синергетика как новое мировидение: диалог с
И. Пригожиным. – Вопросы философии. – 1992. – №12. – С. 3-20.
3.Крисаченко В.С., Степико М.Т., Власюк О.С. та ін. Українська політична
нація: генеза, стан, перспективи / За ред. В.С.Крисаченка. – К.: НІСД,
2004. – 648 с.
4.Пірен М.І. Основи політичної психології: Навч.посібник. – К.:Міленіум,
2003. – 418 с.
5.Політична система суспільства // Політологічний енциклопедичний
словник / За ред. Ю.С.Шемшученка, В.Д.Бабкіна, В.П.Горбатенка. – 2-е
вид., доп. і перероб. – К.:Генеза, 2004. – С.511 – 512
6.Селіванов В. До питання методології розроблення сучасної правової
доктрини України // Вісник Академії правових наук України. –2005. №
2(41). –С.15 – 26
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
