Робота виконана на замовлення – безкоштовно!
Виконавець – ukrreferat.com
Будь-хто може отримати реферат на замовлення!
Деталі на сайті ukrreferat.com
Реферат на тему:
Соціокультурний простір України та його особливості
План
Сучасний стан укpаїнської культуpи та проблеми здійснення культурної
політики
Регiони України: iсторичнi, етнiчнi, культурнi особливостi
Нацiональнi меншини, їх соціокультурне значення
1. Сучасний стан укpаїнської культуpи та проблеми здійснення культурної
політики
Сьогоднiшнiй день характеризується продовженням господарчої кризи, бiльш
та менш успiшними спробами реформ, i водночас – дальшим перебiгом
процесiв глибинної трансформацiї господарчого та суспiльного життя на
нових засадах. Неподоланий спад виробництва, бюджетний дефiцит,
приховане та явне безробiття – все це має й iншу сторону: змiцнення
ефективних виробникiв при “вимираннi” неперспективних, зростання дiлової
iнiцiативностi та господарчої самостiйнiстi дедалi бiльшої частини
населення, дедалi вiдкритiший характер нашого суспiльства щодо
зовнiшнього свiту.
Подiбнi суперечливi явища спостерiгаються й у культурнiй сферi. Фактично
держава та органи мiсцевого самоврядування й нинi керуються переважно
засадами адмiнiстративного управлiння та бюджетного утримання тих її
закладiв, що перебувають у державнiй та комунальнiй власностi. Одначе
стара система правових, фiнансово-господарчих, адмiнiстративних
механiзмiв, побудована на цих засадах, нинi фактично зруйнована, а нову
ще тільки належить сформувати.
Через господачу кризу можливостi держави ефективно утримувати, а тим
бiльше розвивати культурну iнфраструктуру скорочуються з кожним днем
(частка видаткiв держбюджету України, видiлена на культуру, скоротилася
вiд приблизно 2 % у 1992 р. до менш нiж 0,7 у 1997 р., за цей самий час
число працiвникiв у сферi культури скоротилося вiд 260 до менш як 200
тисяч; з кожним роком збiльшується зношенiсть матерiально-технiчної бази
культури).
Реальна влада Мiнiстерства культури й мистецтв – фоpмально центpального
оpгана деpжавної виконавчої влади, що повинен опікуватися культуpою –
обмежена приблизно 100 об’єктами, якi перебувають у його
пiдпорядкуваннi. Тим часом тисячi закладiв культури, пiдпорядкованi
iншим вiдомствам, органам мiсцевого самоврядування, профспiлкам, творчим
спiлкам, а також такi, що виникли внаслiдок приватної iнiцiативи,
опинилися практично поза зоною державного “управлiння”.
Мiнiстерство може виконувати за такої ситуацiї лише рекомендацiйнi
функцiї, не маючи чiткої законодавчої та нормативної бази для проведення
державної полiтики чи принаймнi для певного контролю там, де вiн дiйсно
необхiдний (як-от у питаннях збереження нацiональної культурної спадщини
чи контролю за нацiональним медiа-простором). Навiть фiнансовий важiль у
формi бюджетного утримання є малоефективним як стимул для
культурно-мистецької дiяльностi, оскiльки пiдпорядкованi заклади
Мiнiстерство культури чи будь-яке iнше вiдомство мають утримувати так чи
iнакше, незалежно вiд творчих чи господарчих успiхiв даного закладу, а
можливостi (та й щирого бажання) надавати пiдтримку недержавним,
непiдпорядкованим закладам чи мистецьким колективам сьогоднi практично
немає.
Таким чином, вiдбувся свого роду розлам мiж двома ланками iснуючої
системи – об’єктом та суб’єктом “управлiня культурою”, а принципово нову
систему ще тiльки належить створити.
Iнфраструктура культури в Українi є досить розвиненою, як на
схiдноєвропейськi стандарти, але водночас – досить закостенiлою,
технiчно та морально застарiлою. Сильний вiдбиток на неї наклали
колишнiй суспiльний лад та притаманна йому культурна полiтика; наслiдком
цього є зорiєнтованiсть на централiзоване управлiння та пряме бюджетне
утримання, помiтний дефiцит власної iнiцiативи закладiв культури, їхня
непiдготовленiсть до iснування в умовах суспiльного й господарчого
плюралiзму та вiльного ринку.
Останнє десятилiття (горбачовська “пребудова” та першi роки української
нзалежностi) характеризувалися, з одного боку, застоєм i навiть
симптомами розкладу традицiйної централiзованої, одержавленої “галузi
культури”, спричиненими глибокою економiчною кризою (держава уже не в
змозi утримувати iнфраструктуру культури хоча б на колишньому рiвнi, не
кажучи про її розвиток) та помiтним збайдужiнням посткомунiстичних
правлячих елiт до культури як полiтичного чинника, як засоба
iдеологiчної обробки населення.
З iншого боку, демократизацiя суспiльного та господарчого життя
спричинила появу перших пагонiв нової, недержавної культурної
iнфраструктури, яка, втiм, охоплює поки що лише окремi її дiлянки (шоу
бізнес, меншою міpою обpазотворче мистецтво та його ринок, частково
театр та iн.) i в ближчому майбутньому не зможе, вочевидь, замiнити
собою державно-комунальну iнфраструктуру.
Однак цi процеси трансформацiї, попри свiй об’єктивний та загалом
передбачуваний характер, досi вiдбувалися здебiльшого стихiйно, при
iнерцiйнiй, часто непослiдовнiй полiтицi держави та практичнiй
вiдсутностi єдиної регiональної полiтики в Українi. Це пояснюється як
другоряднiстю культурної проблематики в очах правлячих кiл, так i браком
чiтких уявлень про те, як слiд трансформувати культуру (i то не лише
серед широкиих мас, а й у самому культурно-мистецькому середовищi). Поки
що продовжує домiнувати думка, що бiльшiсть проблем культури можна
вирiшити простим збiльшенням бюджетних асигнувань, а обов’язок самої
культури пролягає в тому, аби слугувати незалежнiй українськiй державi
бiльш-менш так само, як вона ранiше слугувала радянському режимовi.
Об’єктивний аналiз сучасного становища та перспектив розвитку
українського суспiльства загалом i його культурної сфери зокрема,
показує, що лише “косметичний ремонт” чи iдеологiчне перефарбування
дотеперiшньої культурної полiтики – справа безперспективна з кiлькох
причин.
По-перше, українське суспiльство, яке стає дедалi вiдкритiшим i
демократичнiшим, уже не задовiльниться “державною культурою”, а
ринковоорiєнтована українська економiка не буде її утриимувати так, як
це ранiше робила командна економiка. До того ж культура радянського типу
може успiшно iснувати лише за браку будь-якої конкуренцiї, чого вже,
вочевидь, не буде. По-друге, найбiльш динамiчна й творча частина
культурно-мистецького середовиища не погодиться з поновним
“одержавленням” культури й мистецтва, не пепретвориться на слухняних
обслуговувачiв державної культпросвiтнопропагандивної машини, хоч би в
якi патрiотичнi кольори її розфарбовували.
Все це свiдчить про необхiднiсть та неуникнiсть реформ в культурнiй
сферi, стрижнем якої повинне стати реформування культурної полiтики.
Водночас ясно, що за будь-яких реформ повииннi зберегтися державне
фiнансування як головне джерело пiдтримки культури (незалежно вiд форм
власностi та господарювання), а також переважна частина
матерiальнотехнiчної iнфраструктури культури.
Процес реформування культурної сфери має включати такi головнi моменти:
– формування нової законодавчої бази для культури, мистецтва, сумiжних
сфер суспiльного життя, що вiдповiдала б сучасним свiтовим вимогам та
українським особливостям, iз законодавством про “неприбутковi”
органiзацiї як серцевиною такого законодавства;
– реорганiзацiя державних та регiональних iнституцiй, якi донинi
“керували культурою”, аби спрямувати їхню дiяльнiсть на рейки пiдтримки
культури як такої, незалежно вiд пiдпорядкування та форми власностi;
– реорганiзацiю майнових та фiнансово-господарчих взаємин у культурнiй
сферi в напрямку формування “третього сектора суспiльного виробництва”,
тобто мережi установ (освiтнiх, культурних, соцiальних, спортивних та
iн.), дiяльнiсть яких не спрямована на одержання прибутку;
– заохочення мережi недержавних, незалежних культурно-мистецьких
органiзацiй (спiлок, фундацiй, професiйних гiльдiй, творчих колективiв),
якi забезпечуватимуть здоровий розвиток культури через багатоманiття
творчих, господарчих, адмiнiстративно-правових форм її iснування, через
множиннiсть каналiв її пiдтримки суспiльством i державою;
– створення режиму здорового протекцiонiзму щодо вiтчизняної культури,
нацiональної культурно-мистецької продукцiї, аби забезпечити їх
конкурентоспроможнiсть, не допустити нової “культурної колонiзацiї”
України.
Кардинально вплинути на господарчо-правову ситуацiю в сферi культури
може лише “Закон про органiзацiї, не орiєнтованi на отримання прибутку”,
що повинен вiдрегулювати такi загальнi положення:
– визначення принципiв, за якими дiють такi заклади що ставлять за мету
не отримання прибутку, а розвиток важливої для суспiльства
культурницької (освiтньої, тощо) дiяльностi;
– фiнансування таких закладiв (органiзацiй) з рiзних джерел: державного
та/або мiсцевих бюджетiв; коштiв засновникiв; коштiв вiд державних та
мiсцевих фондiв розвитку; коштiв вiд надання платних послуг; коштiв вiд
спонсорських та мецентатських внескiв;
– надання неприбутковим органiзацiям, незалежно вiд форм їхньої
власностi, податкових та iнших пiльг, за умови додержання ними
вiдповiдних правил функцiонування та розпорядження прибутками;
– податковi пiльги для фiзичних чи юридичних осiб, якi надають неп-
рибутковим органiзацiям кошти у виглядi пожертов, спонсорського
фiнансування, тощо.
Порушені вище проблеми було піднято за часів перебування в кріслі
Мінсістра культури України академіка І.Дзюби (1992-1994). З його
ініціативи було розроблено проект “Концепції державної культурної
політики України”, заснований на викладених вище засадах. Проект було
схвалено Колегією Мінкультури восени 1994 року вже під головуванням
М.Яковини. Проте його різко негативно сприйняли керівники “традиційних”
творчих спілок, що побачили в ньому одне: загрозу стабільному бюджетному
фінансуванню культури. Внаслідок гострої дискусії проект було
доопрацьовано – але його остаточному схваленню перешкодило перетворення
в вересні 1995 року Міністерства культури на “Міністерство культури і
мистецтв” і прихід до керівництва людей, зорієнтованих на той час на
“традиційні” методи управління культурою.
Проте життя показало правильність передбачень І.Дзюби та його команди.
Як наслідок, роботу зі створення нової законодавчої бази для української
культури було продовжено, хоча і з запізненням.
Тому частково деякi з названих проблем вирiшують нещодавно прийнятi
Верховною Радою “Закон про благодiйництво та благодiйнi органiзацiї”
(вересень 1997) та нова редакцiя “Закону про оподаткування прибутку
пiдприємств” (травень 1997). Hеобхідність пpоведення глибинних pефоpм у
сфеpі культуpи визнано й у “Концептуальних напpямках діяльності оpганів
виконавчої влади щодо pозвитку культуpи”, ухвалених Кабінетом Міністpів
Укpаїни в чеpвні 1997 pоку. Пpоте pеально сьогодні все ще важко говоpити
пpо здійснення якоїсь єдиної пpодуманої деpжавної політики в сфеpі
культуpи, яка б відповідала європейським стандартам, потребам збереження
наявної інфраструктури та запитам українського суспільства.
2. Регiони України: iсторичнi, етнiчнi, культурнi особливостi
Сучасна Україна характеризується вельми виразними, подекуди навiть
драматичними регiональними вiдмiнностями, що зумовленi рiзною iсторичною
долею окремих земель, тривалим i болiсним шляхом формування нацiї та
нацiональної територiї. Границi регiонiв не завжди збiгаються з
границями адмiнiстративних областей, однак для спрощення аналiзу сучасну
Україну можна умовно роздiлити на шiсть головних регiонiв:
1. Захiд (Львiвська, Iвано-Франкiвська, Тернопiльська, Рiвненська,
Волинська, Чернiвецька та Закарпатська областi, разом 18,9 % населення
України). Бiльшiсть цих земель (окрiм Волинi та Рiвненської областi)
нiколи не входила до складу Росiйської iмперiї, усi вони стали частинами
УРСР лише протягом 1939-45 рокiв. Таким чином, населення Заходу уникло
голоду 1933 року та нищення церков, iнших пам’яток, хоча масовi
репресiї, переважно – проти iнтелiгенцiї, тривали на цих землях у
1945-53 рр.
В цiлому регiон характеризується високим рiвнем нацiональної
самосвiдомостi, порiвняно мононацiональним складом населення (втiм,
значною мiрою це наслiдок винищення євреїв фашистами та сталiнської
репатрiацiї полякiв у 1945-47 рр.), невеликим переважанням сiльського
населення та безумовним домiнуванням української мови. У Закарпаттi та
на Буковинi етнiчнi меншини (угорцi, румуни) проживають компактно,
тяжiючи культурно, а певною мiрою й полiтично до власне Угорщини й
Румунiї. В економiчному планi регiон є переважно сiльськогосподарським,
попри наявнiсть декiлькох промислових центрiв (Львiв, Тернопiль,
Iвано-Франкiвськ). Давню проблему становить надлишок сiльського
населення.
2. Центр (Вiнницька, Житомирська, Хмельницька, Черкаська,
Кiровоградська, Полтавська, Чернiгiвська, Київська областi та мiсто Київ
– разом 30 % населення України). Це – iсторичне ядро України, колиска її
культури й мови, на цих землях зароджувалися й Гетьманська держава XVII
сторiччя, й УНР.
Рiвень урбанiзованостi (63 %) та частка неукраїнського населення (10.5%)
Центру дещо вищi, анiж на Заходi (неукраїнцi, здебiльшого це росiяни,
зосередженi майже виключно в мiстах), натомiсть рiвень нацiональної
самосвiдомостi – дещо нижчий, однак патрiотична орiєнтацiя безумовно
переважає. Українська мова – рiдна для абсолютної бiльшостi населення
(хоча в мiстах у побутовому вжитку широко використовується росiйська).
За структурою економiки цей регiон агропромисловий – за винятком, звiсно
ж, Києва, де зосереджено значну частку промислового потенцiалу держави.
3. Пiвдень ( Одеська, Миколаївська, та Херсонська областi – 10 %
населення України) та 4.Схiд (Днiпропетровська, Харкiвська, Запорiзька й
Сумська областi – разом 20,5 % населення держави). Цi землi колишнiх
степiв, окрiм iсторичних областей Запорiжжя, колонiзувалися українцями
порiвняно недавно, переважно в XVIII сторiччi, при цьому вже як
пiдданими Росiї. Поруч з українцями Пiвдень та Схiд колонiзували також
росiяни, нiмцi, серби, болгари, понтiйськi греки, у великих мiстах,
передусiм – в Одесi, значну частку жителiв становили євреї. Таким чином
складалася досить строката картина, не надто сприятлива для формування
української нацiональної свiдомостi.
Схiд, а точнiше – Харкiв та нижнє Приднiпров’я ще вiд початку ХХ
сторiччя стали найбiльшими iндустрiальними центрами України, в радянськi
часи – осередками оборонної промисловостi, що також сприяло урбанiзацiї
( 79 % на Сходi та 65 % на Пiвднi) та допливу населення з-поза України,
а звiдси – етнiчно-культурному нiвелюванню. Попри переважання
української мови в селах та частинi районних мiстечок, помiтне
переважання українцiв у нацiональному складi цих регiонiв, у великих
мiстах росiйська мова домiнує майже безроздiльно.
5. Донбас (Донецька й Луганська областi – разом 15,8 % населення
держави). Цей найбiльш урбанiзований та найбiльш iндустрiальний
(вугледобувна промисловiсть, металургiя, машинобудування) регiон України
є водночас зосередженням найгострiших економiчних та соцiальних проблем
(спад виробництва у застарiлiй та неефективнiй промисловостi,
безробiття, екологiчнi проблеми тощо). Донбас, як i Пiвдень, заселявся
переважно в XVIII – XIX стор. українцями, росiянами, греками, сербами –
отже, нiколи не був етнiчно гомогенним регiоном, i хоча формально
етнiчнi українцi й тут чисельно дещо переважають росiян, українська мова
зникла з активного вжитку навiть у селах, а ставлення населення до
проблем нацiонального вiдродження апатичне, а то й вороже внаслiдок
полiтичного домiнування “лiвих”, що їх пропаганда зазвичай виставляє
розпад СРСР як причину економiчної кризи.
6. Крим (Автономна Республiка Крим та мiсто Севастополь – разом 4,9 %
населення України) увiйшов до складу України лише 1954 року. В силу
iсторичних причин бiльшiсть населення пiвострова, двi третини якого
складають етнiчнi росiяни, ставляться до української культури в кращому
разi iндиферентно, в гiршому – вiдверто вороже.
Слiд зауважити, що бiльшiсть мiсцевих росiян не є уродженцями Криму, а
прибули до нього пiсля другої свiтової вiйни на мiсце депортованих у
1944 роцi кримських татар. Цим пояснюється, зокрема, їхнє вiдверте
тяжiння до Росiї – на вiдмiну вiд росiян iнших регiонiв України, якi
здебiльшого народилися й виросли тут i вважають Україну своєю
батькiвщиною. Значна частка кримських росiян, особливо – в Севастополi,
належать до численної та переважно антиукраїнської групи колишнiх
вiйськовикiв-пенсiонерiв, що за вислугою рокiв отримували помешкання на
курортному пiвднi. Водночас вiдбувається активний процес повернення на
пiвострiв кримських татар, якi до 1783 року мали тут свою незалежну
державу. Якщо 1989 року в Криму мешкало менше 50 тисяч татар, то
сьогоднi – 250 тисяч, що складає близько половини їх чисельностi в межах
колишнього Радянського Союзу. Повернення татар пов’язане з надзвичайно
болючими соцiальними проблемами (житловою, безробiття тощо), якi
вирiшуються сьогоднi виключно обмеженими коштами українського уряду.
Натомiсть лiдери кримських татар у переважнiй бiльшостi є вельми
лояльними щодо Києва, вбачаючи тут єдиний захист проти гострої ворожостi
мiсцевих росiйських нацiоналiстiв.
3. Нацiональнi меншини, їх соціокультурне значення
Попри строкатiсть iсторичних доль рiзних регiонiв, Україна формально
лишається достатньо мононацiональною за свiтовими критерiями державою.
За переписом 1989 року українцi складають 72,7% всього населення, i
переважають скрiзь, окрiм Криму (тут їх 26,5%). При тому ж переписi
87,7% українцiв назвали своєю рiдною мовою українську (хоча в багатьох
випадках це означало родинну традицiю, а не реальну мовну ситуацiю).
Другою за чисельнiстю етнiчною групою є росiяни (22,1%), зосередженi
переважно в мiстах, особливо Сходу й Пiвдня. Для 98,3% росiян рiдною
мовою є росiйська.
Iншими значними етнiчними групами є євреї (0,9% у 1989 роцi, нинi це
число зменшилося майже вполовину через iнтенсивну емiграцiю; в Українi
мешкають переважно в великих мiстах, протягом останнiх рокiв вiдродили
мережу шкiльництва, культурних товариств, преси); бiлоруси (0,9%, у
смузi українсько-бiлоруського пограниччя); молдавани й румуни (0,9%,
мешкають в Буковинi й на Одещинi); болгари (0,5%, зосередженi на
Одещинi, 69,5% назвали рiдною мовою болгарську); поляки (0,4%, реальне
число є, очевидно вищим; зосередженi переважно на Житомирщинi й у
Львовi, створили розгалужену мережу культурницьких товариств, тiсно
взаємодiють з Польщею та Ватиканом). Угорцi, що складають 0,3%,
проживають компактною групою в Закарпаттi, практично не пiддалися
асимiляцiї (понад 95% назвали рiдною мовою угорську), мають низку
культурних iнституцiй.
Права нацiональних меншин в Українi, у тому числi культурнi, застережено
нацiональним законодавством про нацiональнi меншини, що мiжнародними
експертами визнано як одне з найдемократичнiших у свiтi. За
представниками меншин визнано право вiльного розвитку їхнiх мов
(викладання в державних школах здiснюється окрiм української також
росiйською – по всiй Українi, в школах з росiйською мовою викладання
навчається майже 50% всiх учнiв, що зумовлено мовною ситуацiєю, яка
успадкованою вiд СРСР; а також польською, румунською, угорською,
болгарською, кримсько-татарською та мовою iврит). Справами нацiональних
меншин опiкується Мiнiстерство у справах нацiональностей, мiграцiй та
культiв.
Соцiологiчнi дослiдження останнiх рокiв показали: соцiально-етнiчний
склад населення України є складнiшим вiд того, про який говорять
результати перепису. В цiлому населення України приблизно на 94%
складається з трьох великих мовно-етнiчних груп: україномовних українцiв
(близько 40%), росiйськомовних українцiв (33-34%) та росiйськомовних
росiян (21 %). При цьому iснує зумовлена iсторичними причинами
поляризацiя вказаних груп мiж пiвнiчним заходом та пiвденним сходом
України.
Найнаочнiше цей розподiл виявився в результатах президентських виборiв
1994 року. За Леонiда Кравчука, який виступав пiд гаслом змiцнення
нацiональної незалежностi та прiоритетного розвитку української
культури, проголосували 12 областей Заходу й Центру України та мiсто
Київ. В цих регiонах україномовнi громадяни складають 78%. Ще в двох
центральних областях (Полтавська та Кiровоградська), голоси мiж
Кравчуком та його опонентом Леонiдом Кучмою, який обстоював посилення
iнтеграцiйних процесiв з Росiєю та надання офiцiйного статусу росiйськiй
мовi, розподiлилися приблизно порiвну (за невеликої переваги
останнього). Натомiсть Л.Кучма беззастережно перемiг в областях Сходу,
Пiвдня та Криму, де україномовне населення складає лише 16 % (решта –
росiйськомовнi українцi – 48%, росiяни – 30%, iншi меншини – 6%).
Цей розподiл знайшов вiдбиття i в конфесiйнiй ситуацiї в Українi. На
Галичину, Волинь та Київщину припадає майже 90% з близько 2500 храмiв
Української православної церкви Київського Патрiархату, що проводить
богослужiння українською мовою, обстоює українську державнiсть та
вiдродження нацiональної культури, а на виборах схилялася до пiдтримки
кандидатури Л.Кравчука. Українська греко-католицька церква, що була
забороненою в 1946-1987 роках, має тепер близько 3000 храмiв i явно
домiнує в Галичинi. Натомiсть Українська православна церква (автономна
частина Московського Патрiархату), що цiлком домiнувала в часи СРСР i
проводить богослужiння росiйською мовою, обстоює “духовну” єднiсть iз
Росiєю, беззастережно домiнує на пiвднi, сходi, в багатьох центральних
областях (близько 5000 храмiв). На президентських виборах УПЦ- МП цiлком
пiдтримувала Л.Кучму.
Значнi регiональнi розбiжностi – господарчi, етнiчно-культурнi,
полiтичнi, – за тiєї обставини, що кошти, якi видiляються на культуру
мiсцевими органами влади, в декiлька разiв перевищують фiнансування з
бюджету Мiнкультури України, значно утруднюють здiйснення єдиної
державної культурної полiтики.
Описанi мовно-культурнi регiональнi вiдмiнностi найбезпосереднiшим чином
вiдбиваються й на функцiонуваннi державних закладiв культури – й на
рiвнi суто зовнiшньому (театри Донбасу й Криму, що формально зберегли
свiй україномовний статус, в кращому разi мають у робочому репертуарi
двi-три україномовнi вистави), та i на глибшому (неважко побачити
вiдмiннiсть поточного репертуару театру iм.Заньковецької у Львовi та iм.
Артема в Донецьку: перший має виразний нацiонально-просвiтницький, а
другий – комерцiйно-розважальний ухил). Сказане вище узгоджується й з
виявленими в ходi соцiологiчних дослiджень орiєнтацiйними вiдмiнностями
мiж мешканцями Сходу й Заходу: якщо для галичанина вiдродження
нацiональної духовостi замикає трiйку прiоритетiв, то для донеччанина
воно взагалi не потрапило до десятки.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
