.

Соціально-політична інтеграція українців у поліетнічне середовище Канади (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2672
Скачать документ

Пошукова робота на тему:

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНЦІВ У ПОЛІЕТНІЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ
КАНАДИ

Однією з важливих для української політичної науки проблем є проблема
соціально-політичної інтеграції українців у канадське суспільство. Чому
йдеться про такі поняття, як “інтеграція українців” та “поліетнічне
суспільство Канади”? Інтеграція – це сукупність процесів, котрі
спрямовані на злиття етносів у рамках однієї держави. Канада ж може
слугувати яскравим прикладом подібного явища. Усі канадці, за винятком
корінного населення, є емігрантами або ж їх нащадками. З початком
колоніального заселення Країна Кленового Листка постійно залежала від
притоку нових людей як засобу кількісного збільшення свого населення. Не
випадково прем’єр-міністр Канади Маккензі Кінг зазначав у 1947 році, що
політика уряду має бути спрямована на приріст населення за рахунок
імміграції [1].

Сьогодні поняття інтеграції входить у зміст етнополітики, активно
вводиться у науковий обіг та суспільну практику України. Цілком
зрозуміло, що в цьому плані важко порівняти Канаду та Україну. У першому
випадку, країну з багаторічним досвідом розв’язання етнічних проблем. А
в другому, країну з ледве десятирічним досвідом незалежного існування,
котра намагається, хотілося б у це вірити, використати кращі приклади з
історії інших країн для “безконфліктної” інтеграції етносів, котрі
населяють Україну. “Задоволення потреб (соціальних, політичних,
культурних) різних етнонаціональних компонентів суспільства та
віднайдення оптимального співвідношення у задоволенні цих потреб
титульного етносу (нації) і меншинних груп населення” [2], – на думку
відомого українського дослідника В.Євтуха, є визначальним моментом в
етнополітиці.

Оскільки Канада є країною іммігрантів, проблеми соціально-політичної
інтеграції, в даному випадку української, тісно пов’язані з
імміграційною політикою уряду. Імміграційними справами у Канаді тривалий
час (з 1858 року) займалося міністерство сільського господарства. З 14
березня 1892 року їх перебрало міністерство внутрішніх справ, де був
створений спеціальний (імміграційний) відділ на чолі із заступником
міністра, що займався розселенням іммігрантів у Західній Канаді. У
жовтні 1917 року федеральний уряд прийняв рішення про створення
спеціального державного органу, який здійснював би цю політику, а саме:
міністерства імміграції і колонізації. “Такі заходи свідчили про те, що
уряд Канади відводив імміграції важливу роль у вирішенні певних
економічних і соціальних завдань, зокрема в освоєнні… прерій заходу
країни та збільшенні кількості населення в державі і, відповідно,
приросту робочої сили” [3]. Декотрі науковці, і, зокрема, К.Виджинський
та Р.Вайтекер [4], вважають, що для країни іммігрантів питання
імміграційної політики є одним із центральних, оскільки сама імміграція
є важливим елементом майбутнього демографічного розвитку країни.

Автор ставить за мету розкрити у цій статті перебіг соціально-політичної
інтеграції українців у поліетнічне середовище Канади, розглянувши його
крізь призму імміграційної політики тамтешніх властей. На думку
чернівецького науковця Т.Лупула в минулому імміграційні потоки йшли у
напрямку з розвинених країн до незаселених, неосвоєних, слабко
розвинених регіонів планети. Тепер же вони йдуть у зворотному напрямку
[5]. Щодо Канади, то документально підтверджений початок української
імміграції до цієї країни датується 1891 роком. Ця країна, маючи статус
домініону Великої Британії, не була тоді достатньо розвиненою і цілком
залежала від імміграції.

Загалом, говорячи про дослідження в галузі канадської імміграційної
політики, в першу чергу варто звернутися до роботи Д.Корбетта, яка
вийшла у 1957 році [6]. Дану працю, як пише В.Євтух, можна розглядати
“як історичне дослідження імміграційної політики та законодавства
Канади, оскільки в ній вперше у суспільствознавчій літературі здійснено
огляд важливих віх в історії імміграції, пов’язаних із прийняттям
відповідних актів, котрі регулювали допуск в країну переселення з кінця
XIX століття” [7].

Цікавим є також дослідження Р.Інгленда [8]. Цей автор проблему
української імміграції розглянув на тлі міграційних рухів Канади
наприкінці XIX – на початку XX століть. Його робота була написана на
матеріалах спостережень канадських вчителів, котрі на початку 20-х років
працювали в північних районах провінції Саскачеван, заселених
здебільшого поселенцями небританського походження.

Питанню прибуття українців до Канади та вкоріненню їх у канадське
суспільство, або ж їх асиміляції, присвячена низка робіт, автори яких,
будучи українцями за походженням, намагалися всебічно прослідкувати
процеси, пов’язані із початковим періодом становлення української
етнічності на території цієї держави [9]. У свою чергу англо-канадські
дослідники розглядали, як правило, суспільно-політичні проблеми
українських канадців крізь призму загальносуспільних процесів. Це
стосується в нашому випадку як згаданої вище праці Р.Інгленда, так і
праці Т.Рейтца [10], що з’явилася через п’ятдесят років після неї.

Для прикладу нами наведено лише декілька публікацій різного часу.
Висвітлення ж даної проблематики є дуже широким. Воно включає в себе як
роботи загального характеру, так і конкретні праці науковців Канади,
України та інших держав. До робіт, що дають уявлення про канадську
політичну систему, її еволюцію, соціальну історію політичної системи,
необхідність розв’язання певних моментів у житті країни через
імміграційну політику, належать роботи Е.Макініса, Р.Ландеса,
Д.Джексона, М.Вітінгтона та Р.Ван Луна [11].

На сьогодні вже достатньо добре відомо, що саме з приходом до влади
ліберального уряду на чолі з Уїлфредом Лор’є на виборах 1896 року почала
здійснюватися енергійна та широкомасштабна імміграційна політика,
необхідність активізації якої обумовлювалась цілим комплексом
економічних, політичних, соціальних та демографічних чинників. З метою
залучення іммігрантів до Країни Кленового Листка на агітаційну кампанію
не шкодували коштів та зусиль. Саме в цей час було взято курс на масову
колонізацію просторів канадського Заходу. Це, у свою чергу, спричинило
до появи та розгортання діяльності різноманітних еміграційних бюро у
східних провінціях Австро-Угорщини. У Львові, Чернівцях та інших
західноукраїнських містах діяли представництва пароплавних, залізничних
та інших компаній. Серед них були: “Голланд-Америка” (голландська),
“Австро-Американа” (австрійська), “Кенедіан Пасифік Рейлвей”
(канадська), “Кунард” (англійська). Вони створили в Галичині та на
Буковині широку мережу агентств, котра за своєю розгалуженістю не мала
аналогів в інших європейських країнах [12].

Не зважаючи на протидію властей, діяльність агентств по вербовці за
океан набирала розмаху і з початком XX століття набула широких
масштабів. Кожний агент, який завербував сім’ю до Канади, одержував
п’ять доларів за чоловіка й по два долари за кожного члена сім’ї [13].
Австро-угорські власті намагалися обмежити еміграцію із своїх земель. Ще
у 1897 році був прийнятий закон, який дозволяв діяльність агентств лише
тих фірм, котрі мали угоду з цісарським урядом [14].

Проводячи загалом позитивну імміграційну політику, власті країни
здійснювали і здійснюють суворий контроль за тими, хто прибував чи й
сьогодні прибуває до Канади. Іммігранти розглядаються за потенційною
економічною придатністю, причому крім фізичного здоров’я перевіряється й
особистість людини. У 80-і роки XX століття канадські власті намагалися
корегувати чисельність переселенців, враховуючи економічну потребу та
наявність безробіття в країні. З початку 1981 року квота в’їзду стала
затверджуватися парламентом і протягом деякого часу вона становила
приблизно 85-100 тис. осіб щорічно. Вже в 90-і роки, незважаючи на
економічний спад, що пройшов на початку десятиліття, канадські власті
підтримують більш високий рівень імміграції: 220-250 тис. осіб на рік
[15].

Д.Корбетт у вже згадуваній праці багато уваги приділив факторам, які
впливали на формування канадської державної імміграційної політики.
Такими, на його думку, були: по-перше, тиск на уряд з боку працедавців;
по-друге, ставлення до міграційної хвилі з боку англоканадців та
франкоканадців; по-третє, протиріччя між “старими” канадцями та
новоприбулими. В 1951 році канадська Торгівельна палата запропонувала
урядові враховувати в імміграційній політиці необхідність подвоїти
населення Канади протягом чверті століття. Асоціація промисловців в тому
ж році пропонувала кабінетові надати громадянам Великої Британії
фінансові пільги, щоб полегшити їхню імміграцію до Канади [16].

Англоканадці та франкоканадці по-різному ставилися до питання
імміграції. Якщо перші виступали за її розширення, то другі виступали
проти цього.

Говорячи про імміграційну політику Канади в часи, коли туди масово
почали прибувати українці, варто було б звернути увагу на діяльність
міністра внутрішніх справ країни К.Сіфтона. Саме за його безпосередньою
участю було налагоджене функціонування імміграційного апарату,
пропагандистської кампанії по вербовці нових робочих рук, в якій широко
рекламувався “останній найкращий Захід”, дава-лись обіцянки, що
переселенці зможуть “створити блочні поселення та продовжити свої
традиції на новій землі” [17].

Життя згодом довело, що така політика принесла бажані результати. Так
протягом 1896-1907 років до Канади іммігрувало близько 500 тисяч
вихідців із Британських островів, 350 тисяч із континентальної Європи, а
також близько 350 тисяч із Сполучених Штатів Америки [18]. Стосовно осіб
українського походження за даними канадських архівів можна навести для
прикладу наступні дані: протягом 1907 року до Канади іммігрувало 2
тисячі австрійців, 2 тисячі буковинців, 14 тисяч галичан, а також
близько 1 тисячі русинів [19]. Деколи зустрічаються розбіжності щодо їх
кількості. Таке цілком можливе через те, що українців тривалий час не
називали українцями, а йменували їх за ознакою держави чи місцевості,
звідки вони прибули. Тому вони реєструвалися чиновниками в пунктах
прибуття до Канади “австрійцями”, “поляками”, “румунами” та ін.

Власне, імміграція кінця XIX – початку XX століття заклала основи
формування української етнічної групи Канади [20]. Цьому процесові
сприяло створення однорідних поселень у канадських провінціях Альберта,
Саскачеван, Манітоба. Серед перших українських поселень слід назвати
такі: в провінції Альберта – засновану 1894 року колонію у долині річки
Бівер Крік і засновані 1896 року поселення в Брудергаймі та Ребіт Хіллі;
у провінції Манітоба – поселення в Стюартбурні і Канорі, що з’явилися
1896 року; у провінції Саскачеван перше українське поселення, засноване
1896 року в околиці Гренфель. Воно, однак, швидко зникло, але натомість
у 1897 році з’явились поселення в Дак Лейк, Фіш Крік, Крупед Лейк.
Відомий канадський дослідник Д.Крейтон називає вихідців з України серед
тих поселенців, прибуття котрих привело до зміни етнічної структури
населення Канади на початку XX століття [21].

Будучи найчисельнішою слов’янською імміграцією, українці вже до початку
Першої світової війни складали близько 5% населення західних провінцій
Канади. Наведений відсоток набуває особливого змісту, якщо враховувати
першочергове значення для тогочасної Канади притоку населення для
освоєння прерій, що, до речі, неодноразово підкреслювалося під час
дебатів у федеральному парламенті [22].

Тут доречно згадати про досить бурхливу діяльність Осипа Олеськова,
котра сприяла організації та спрямуванню західноукраїнського населення
до Канади. Це був досить відомий на початку XX століття галицький
економіст і громадський діяч. На жаль, про нього надовго “забули”
дослідники української еміграції. Після відвідин Канади і переговорів із
представниками канадського уряду він написав роботу “О еміграції”, в
якій детально роз’яснював умови імміграції, а також перспективи для
переселенців із західноукраїнських земель до Країни Кленового Листка
[23]. Його зусилля зводилися до спрямування переселення українців в
організоване русло, з урахуванням реалій та особливостей Канади, а також
надання деякої матеріальної допомогти першим поселенцям з метою сприяти
їх адаптації у новому для них середовищі. Про це, зокрема, свідчить лист
Олеськова, датований 14 квітня 1896 року, в якому автор просить
імміграційного чиновника потурбуватися про транспорт для переселенців
[24].

Під час перебування в Канаді, а також у подальшому листуванні з
представниками канадських властей Олеськов постійно намагався з’ясувати
позицію уряду Канади щодо умов прибуття українців. Він намагався також
вплинути на поліпшення умов їх перевезення через океан, бо транспортні
компанії, а особливо їх агенти, допускали численні зловживання. Йому
доводилося опікуватися також і фінансовим становищем українських
іммігрантів. А ще до їх виїзду з Батьківщини – роз’яснювати їм позицію
австро-угорських властей по відношенню до еміграції.

В канадських архівах збереглися документи, які стосуються перебування
українців в імміграційних розподільчих центрах, де протягом різного часу
доводилося жити переселенцям, чекаючи виїзду на гомстеди [*].
Упорядниками документів були представники канадської адміністрації. Так,
в одному із документів за лютий 1900 року писалося про перебування
галичан в імміграційному будинку у південній частині Едмонтона. Ця
будівля, згідно з документом, складалася “з двох великих кімнат та кухні
– навісу позаду будинку. Сам будинок, – продовжував автор звіту, – без
значних видатків на ремонт, які перевищують загальну вартість будівлі,
не придатний для прийому англомовних сімей” [25].

У документах за травень 1914 року вказувалкому урядеренаселеність та
відсутність відповідних санітарно-гігієнічних умов у приміщеннях, котрі
використовувалися для розташування новоприбулих в Едмонтоні” [26].

Однозначно стверджувати, що всі поселенці з України перебували у таких
умовах на початку свого перебування в Країні Клинового Листка, підстав
немає. Цілком закономірно, що коли країна приймає велику кількість
переселенців, вона не може відразу ж таки забезпечити їм усім належні
умови. Імміграційне законодавство поряд з економічними критеріями
враховувало й національні ознаки. Право першо- чергового в’їзду до
Канади надавалось вихідцям із Британських островів та Сполучених Штатів,
як, рівно ж, забезпечення їм належних умов проживання. Отже, заздалегідь
закладалась нерівність у ставленні до новоприбулих.

Здається, що офіційні власті Канади спочатку практично не звертали на
українців уваги і не покладали на них якихось особливих надій в освоєнні
новостворених степових провінцій. Таке їх сприйняття стало наслідком
неадекватного стереотипу українця, який сформувався в офіційних колах
держави та серед англосаксів, – ні на що, окрім чорної праці, нездатного
селянина. З часом цей стереотип, звичайно, зазнав суттєвих змін. Цікаво
й те, що деколи міністерство імміграції намагалося поборювати
упередження супроти українців, вказуючи, що вони – “добрий поселенський
елемент”, що українці “чесні в грошових справах” і що за короткий час
свого перебування в Канаді “вони зробили великий поступ” [27].

Цікавою, на думку автора, з цього приводу є стаття Д.Лера та Д.Муді [28]
про полеміку з питань української імміграції у вінніпезькій періодичній
пресі. З 1897 по 1905 роки, як зазначають вони, у трьох вінніпезьких
газетах – “Манітоба Фрі Прес”, “Вінніпег Триб’юн” та “Вінніпег Телегрем”
– було опубліковано 317 статей, в яких приверталась увага до українських
поселенців. З них 169 з’явилось на сторінках “Вінніпег Телегрем”, 118 –
“Манітоба Фрі Прес”, 30 – “Вінніпег Триб’юн”. У статтях порушувалися
питання асиміляційних перспектив поселенців, їхнього
сільськогосподарського вміння, рис характеру, здоров’я і т.п. Автори
розділили оцінки на позитивні, негативні та нейтральні. В результаті
постала наступна картина.

Газета “Вінніпег Телегрем” представляла своїм читачам в основному
негативні думки про українців (95,3% публікацій). У “Фрі Прес”
переважали позитивні судження стосовно представників української
імміграції (60,2% публікацій), в нейтральному плані українці оцінювались
в 35,6% статей. Третя газета – “Вінніпег Триб’юн” – також в основному
подавала негативні відгуки щодо української імміграції – 56,7%, 36%
складали нейтральні публікації, 6,7% – позитивні. Важливо при оцінці
даної інформації враховувати той факт, що, наприклад, “Фрі Прес”
притримувалась ліберальної орієнтації і певним чином відстоювала
інтереси імміграційної політики уряду У.Лор’є. Тому саме там і
переважали позитивні погляди стосовно представників українського етносу.
І навпаки, “Вінніпег Телегрем” притримувалась консервативних позицій і
тому всіляко намагалась зобразити, як писали автори статей, слов’янських
переселенців “покидьками суспільства” за їхні “бандитські нахили”, котрі
змушували австрійський уряд депортувати їх із своєї країни [29].

Тим не менш, завдяки важкій, виснажливій праці, українській громаді
вдалося завоювати симпатії як з боку урядових кіл, так і з боку
канадського суспільства в цілому чи його окремих етнічних груп. Головним
підсумком колонізації західних земель стало перетворення цього регіону в
основний центр вирощування пшениці та виробництва іншої
сільськогосподарської продукції. Неодноразово українські поселенці
здобували призи та премії на різного роду сільськогосподарських
виставках.

Влиття основної маси прибулих українців саме у сільськогосподарське
виробництво сталося не лише внаслідок природного тяжіння
західноукраїнського селянина, що постійно страждав від земельного голоду
в себе на батьківщині, до звичного для нього роду занять та ще й на
власній ділянці землі. Хоча й цей фактор мав неабияке значення. Не менш
важливим фактором, як вже зазначалося вище, було також те, що канадська
економіка на той час потребувала робочих рук саме для заселення і
освоєння величезних земельних просторів. Уряд системою заходів сприяв
розв’язанню цієї проблеми. Про це свідчить офіційний циркуляр
імміграційного відомства від 4 червня 1909 року, в якому зазначалося, що
дії адміністрації, а також кошти повинні бути спрямовані в першу чергу
на забезпечення тих іммігрантів, чиєю життєвою метою є фермерство [30].

Поза сумнівом, українська етнічна група винесла на собі всі труднощі
політичної та соціальної інтеграції у нове суспільство, наражаючись
постійно на складні проблеми. Наприклад, при співставленні середньої
кількості грошей, які привозили з собою до Америки європейські емігранти
на початку XX століття, в найгіршому становищі перебували українські
поселенці. При середніх 28,95 дол. на одну особу “середній” француз
привозив 86,18 дол., чех – 41,6 дол., поляк – 14,76 дол., українець –
лише 14,39 дол. [31]. У одному з регіонів Канади із 832 опитаних
українських сімей половина розпочинала своє життя у цій країні, не маючи
грошей взагалі, 42% – менше ніж 500 доларів. Тільки 40% з новоприбулих
сімей не мало боргів [32].

Аналіз проблеми соціально-політичної інтеграції українців у поліетнічне
суспільство Канади дає змогу зробити певні висновки. На рубежі століть
Країна Кленового Листка проходила етап інтенсифікації розвитку і саме на
імміграційну політику було покладене завдання збільшення населення
країни. Так Р.Інгленд відзначає, що протягом 1881-1929 років до Канади
іммігрувало близько 5,5 мільйонів осіб переважно з Британських островів,
Сполучених Штатів Америки та європейських країн [33]. Кількість же
українського населення, котре іммігрувало протягом так званої “першої
хвилі” (1891-1914 років), становить близько 172 тисяч осіб [34].

Шлях, який пройшли вихідці з України, був складним і неоднозначним,
сповненим пошуків свого місця в новому суспільстві. Після прибуття до
Канади страждання й виснажлива праця українських іммігрантів фактично
тільки починалися. Декого з переселенців відразу ж повертали додому,
головним чином через хвороби. Канада, звісно, потребувала здорових і
міцних людей, та й канадська дійсність виявилася не такою, якою
уявлялася. Дуже часто замість обіцяного численними агентами раю,
українські іммігранти вже у перші дні перебування у Канаді потрапляли у
скрутне становище. Вони зазнавали тут голоду, потрапляли у нестерпні
житлові умови, відчували зневагу до себе.

Закономірно й те, що за час перебування в Країні Кленового Листка та
завдяки напруженій праці українська етнічна група досягла значних
успіхів, соціальний статус поселенців зазнав відчутних змін. З бідних
поселенців частина з них перетворилася на досить заможних власників
фермерських господарств, чимала частина зайнята в інших сферах
національної економіки Канади, освіти, науки тощо.

ПРИМІТКИ І ЛІТЕРАТУРА

[*] 3емельні наділи у 160 акрів, які отримували новоприбулі іммігранти
за символічну платню у 10 дол., але вони зобов’язувалися у визначені
строки їх освоїти.

[1] Фурсова Л. Иммиграция и национальное развитие Канады 1946-1970 гг. –
М., 1975. – С. 29.

[2] Євтух В. Етнополітика в Україні: правничий та культурологічний
аспекти. – К., 1998. – 216 с.

[3] Руснак І. Розвиток українського шкільництва в Канаді (кінець XIX –
XX століття). – Чернівці, 2000. – С. 18.

[4] Wydkzynski С. Canadian Immigration Law and Procedure. – Ontario,
1983. – 511 рр.; Whintaker Canadian Immigration Policy since
Confederation. – Ottawa, 1991. – 27 рр.

[5] Лупул Т. Сучасна імміграція в Канаді: основні тенденції та
особливості: Автореф… дис. канд. істор. наук. – Чернівці, 1999. – С. 1.

[6] Corben D. Canada’s Immigration Policy. A.Critique. – Toronto, 1957.
215 рр.

[7] Євтух В. Иммиграция и национальные отношения в истории Канады //
Проблемы историографии Канады. – М., 1981. – С. 111.

[8] England R. The Central European Immigrant in Canada. – Toronto,
1929. – 238 р.

[9] Стечишин Ю. Історія поселення українців у Канаді. – Едмонтон, 1975.
– 315 с.; Марунчак М. Історія українців Канади. – Вінніпег, 1968. – Т.1.
– 464 с.; Rozumnyj J., ed. New Soil – Old Roots. The Ukrainian
Experience in Canada. – Winnipeg, 1983. – 317 р.; Lupul M. Ukrainian
Canadians: Their Precarious Situation Today / Ukrainian and Canadian
Society. – New Jersey, 1976. -309 р.

[10] The Survival of Ethnic Groups. – Toronto, 1980. – 292 р.; Ukrainian
in Ame- rican and Canadian Society / Еd. by Isaijw W. – Jersey City,
1976. – 355 р.

[11] McInnis E. Canada. A Political and Social History. – Toronto, 1982.
– 775 рр.; Landers R. The Canadian Polity: A Comporative Introduction. –
Ontario,1991. – 503 рр.; Jackson R. and Jackson Р. Canadian Government
in Transition. – Ontario, 1999. – 306 рр.; Whittington. And Van Loon R.
The Canadian Political System: Environment< Structure and Process. - Toronto, 1987. - 879 pp.[12] Макар Ю.І. Діяльність агентів по вербовці до Канади на західноукраїнських землях наприкінці XIX - початку XX ст. // Питання історії нового та новітнього часу: 36ірник наукових праць. - Чернівці, 1994. - Вип.3. - С. 44-50.[13] Євтух В., Ковальчук О. Українці в Канаді. - К., 1993. - С. 18.[14] Martynowych O. Ukrainians in Canada. The Formative Period, 1891-1924. - Edmonton, 1991. - Р. 12.[15] Современная Канада. Справочник. - М., 1998. - С. 177.[16] Фурсова Л. Вказ. праця. - С. 27-28.[17] Francis R., Smith D. Readings in Canadian History: Post-Confederation. - Canada, 1982. - Р. 122.[18] Saskatchewan Archives Board, film 2.621, vol.98, file 12681 - В, рart 4.[19] Ibid, рart 5.[20] Євтух В., Ковальчук О. Українські канадці: проблеми соціально-демографічної інтеграції // Український історичний журнал. - 1991. - №8. - С. 65.[21] Creighton D. Canada's First Century, 1867-1967. - Toronto,1982. - Р. 108-109.[22] Canada: Pariament. House of Commons Debates. - 1904. - Vol. 4б. - Р. 44.[23] Олеськів О. О еміграції. - Львів, 1895. - 70 с.[24] ЦДІА України м. Львів, ф. 309, оп.1, спр. 2559, арк. 6-7.[25] Saskatchewan Archives Board. film 2.621, vol.98, file 12681 - В, рart 4.[26] Ibid.[27] Марунчак М. Вказ. праця. - С. 51.[28] Leer J., Moodie D. The Polemics of Pioneer Settelment: Ukrainian Immigration and the Winnipeg Press // Canadian Ethnic Studies. - 1980. - Vol. XII. - №2. - Р. 88-101.[29] Ibid. - Р.93.[30] Шлепаков А.М. Українська трудова еміграція у США і Канаді (кінець XIX - початок XX от.). - К., 1960. - С. 116.[31] Макарчук С. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западно-украинских землях в период империализма. - Львов, 1983. - С. 52.[32] Ukrainian Rural Communities: Report of Investigation by Bureau of Social Research Governments of Manitoba, Saskatchewan and Alberta. Manitoba. - Manitoba. Provincial Archives, мicrofilm reel M7, MG 10, B17.[33] England R. Op. cit. - Р. 17.[34] A Statistical Compendium in the Ukrainans in Canada, 1891-1976. - Ottawa 1980. - Р. 501-502.

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019