.

Слов\’яно-українські кореляти в церковно-співочій термінології кінця ХVІ – початку ХVІІІ ст. (гласъ – голос) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4162
Скачать документ

Реферат на тему:

Слов’яно-українські кореляти в церковно-співочій термінології кінця ХVІ
– початку ХVІІІ ст. (гласъ – голос)

Церковно-монодійний спів кінця ХVІ-ХVІІ ст., який є питомою
жанрово-стильовою верствою українського музичного професіоналізму, в цей
період сягнув вершини свого багатовікового розвитку, представлений
визначними досягненнями. Багатства музичної мови (мелодики, ритміки)
пам’яток монодії вже привернули увагу музикологів. Поряд із тим значно
менша увага в медієвістиці приділяється розгляду церковнослов’янських
текстів як основи співу, що насамперед укладала літургійний контекст. На
музичній мові монодії позначилися семантичне наповнення
поетико-прозаїчного ряду, його функційні та структурні компоненти, суто
мовні особливості (лексика, граматика, фонетика). Динаміка історичного
розвитку монодії була пов’язана із певними редакційними змінами в
службових текстах ХVІІ ст.

Сучасні проблеми розгляду монодійної культури зумовлені особливостями
соціокультурних процесів, що перетікали на україно-білоруських
територіях у ХVІ-ХVІІ ст. Актуальність обраного аспекту пропонованої
розвідки значною мірою пояснюється особливостями тогочасного історичного
контексту. Визначимо напрями найвизначніших змін, ініційованих як
внутрішніми, так і західноєвропейськими імпульсами. З одного боку, в
умовах тиску католицизму і поширення унії ведеться активна боротьба за
збереження православної віри й культури, формується система православної
освіти на церковнослов’янській основі. З іншого, поряд із тим швидко
зростає світська галузь професійної культури, наука, йде формування
національної літературної мови. В Європі роль національних мов зростає
настільки, що ними під час Реформації починають перекладати релігійну
літературу, передусім пам’ятки Св. Письма; активізується поетико-музична
релігійна творчість. Цей процес відбувався у другій половині ХVІ ст. і в
Україні.

Розглядаючи розвиток церковної культури в Україні в нових умовах,
потрібно відзначити, що в ХVІ-ХVІІ ст. вона не лише не втратила, а й
посилила своє провідне значення як основа музичного професіоналізму.
Водночас необхідно з’ясувати, чи був розвиток церковної монодії ХVІ-ХVІІ
ст. пов’язаний зі світськими впливами. У даній розвідці зроблена спроба
визначити, чи підлягала змирщенню церковна лексика й термінологія в ХVІІ
ст., чи вона, навпаки, зберігала семантично-функційну основу й питому
мовну форму.

Спеціальна термінологія – літургічна, гімнографічна, співоча – була
вагомою інформаційною часткою церковнослов’янського лексикону, яка
передавала знання про сутність різних явищ богослужбової практики.
Богослужбова термінологія ХVІІ ст. становить розгалужений комплекс
понять, що стосується різних складових частин і рівнів організації
відправ. Серед усіх термінів є два особливі – церковнослов’янські гласъ
та пyнїє, що мали окрім спеціального значення ще й загальне – в
богослужбових текстах, включаючи гімнографічні. Часте вживання вказаних
термінів дає можливість з’ясувати, чи підлягали вони змир-щенню. В даній
розвідці розглядаємо особливості вживання лексем глас – голос, ступінь
їхньої приналежності до різних жанрів книжності, можливість взаємозаміни
у різних контекстах.

Лексема глас, яку широко вживали в гімнографії й роз’яснювальних глосах,
є ключовим богослужбовим терміном, одним із найстабільніших в історії
церковно-співочої термінології. Значення лексеми глас, що узагальнює
сенс церковного співу, було розкрите тими мовознавцями й музикознавцями,
які характеризували термінологічний комплекс гімнографічного мистецтва
(в цілому або частково). Важливо, що донині дослідження термінології в
музичній медієвістиці й мовознавстві здійснювалося “вшир” – приділялася
увага загальному огляду й роз’ясненню етимології термінів; значного
успіху сягнуло в цьому напрямі мовознавство діаспори в особі проф. О.
Горбача [2]. Візантійське походження більшої частини церковної
термінології спричинило розгляд її візантієзнавцями (Є. Герцман).
Короткому визначенню чи ширшому тлумаченню значень термінів приділили
значну увагу російські вчені ХІХ-ХХ ст. (прот. Д. Разумовський, прот. І.
Вознесенський, прот. В. Металлов, М. Потулов, М. Успенський), укладачі
музичних енциклопедій і словників, дослідники музично-теоретичних
трактатів (В. Протопопов [29], О. Цалай-Якименко [27]), автори
енциклопедій і словників: церковнослов’янських (М. Дьяченко, А.
Востоков, ін.), російських [3, 9, 13], українських ([4, 11], ін.),
слов’яно-греко-латинських [15], слов’яно-українських (нових видань)
[10], іншомовних слів та ін.

За такої значної кількості узагальнених визначень слов’янських термінів
на часі постало завдання перейти до глибшого дослідження кожного з них.
У даній розвідці розглядаємо поняття глас – голос, які мали найширший
вжиток у церковній і позацерковній книжності. Нещодавно було описано
вжиток лексеми гласъ в давніх богослужбових рукописах [8] та розкрито її
загальний зміст [14]. Завдання даної розвідки: визначити етимологію й
семантичне наповнення зазначених лексем; охарактеризувати (з метою
порівняння) їх вживання в умовах слов’яно-староукраїнської диглосії
(ХІ-ХV ст.) та двомовності (ХV-ХVІІ ст.); довести, що в умовах
двомовності вжиток сакрального й профанного відповідників ієрархічно
розрізнявся. Матеріалами дослідження є рукописи й стародруки кінця ХVІ –
початку ХVІІІ ст. (Розбіжність між редакціями текстів різного часу
демонструє їх зорієнтованість на різні джерела, зокрема, впливи з боку
південнослов’янської орфографії в ХVІ ст. та їх послаблення в ХVІІ.
Розділові знаки в церковнословянських текстах проставлено згідно з
оригіналами).

У ХVІ-ХVІІ ст. церковнослов’янська мова, як і в давні часи,
функціонувала в контексті двомовності, або мовного дуалізму, тобто,
водночас із українською мовою. Церковнослов’янська мова консервативно
зберігає свою прив’язаність до церковного вжитку й староболгарську
основу (лексичну й граматичну), хоча редакції церковнослов’янських
текстів, створені на українських теренах, помітно українізуються.
Українська літературна – руська, проста – мова переживає в ХV-ХVІ ст.
стрімкий розвиток і набуває статусу унормованої, тобто другої
кодифікованої мови поряд із церковнослов’янською 7 . Збагачення простої
(літературної) мови пов’язане в цей час не лише з активізацією
інтеграції русинів у європейський освітній процес (вплив польської,
латинської мов), а й із залученням народномовних джерел.

У ХVІ ст. характерною ознакою церковнослов’янсько-української
двомовності є та, що кожна з мов переходить межі свого традиційного
застосування й поширюється на протилежну функціональну сферу. Так, у
другій половині ХVІ ст. під впливом протестантизму в слов’янських
країнах поширюється практика перекладу рукописів і друків Св. Письма
національними мовами (українською, білоруською, польською, чеською
тощо). Кількість відомих українських перекладів сягає близько десяти, що
є досить значною кількістю для чверті чи третини століття. Позитивну
сторону цього процесу вбачають в тому, що в час часткового забуття
церковнослов’янської мови, пов’язаного із важким станом Православної
церкви в Речі Посполитій, переклади руські (тобто українською чи
білоруською літературними мовами) уможливлювали розуміння текстів Св.
Письма найширшими верствами суспільства. Для кращого виховання громадян
була також поширена практика священицької проповіді живою мовою (з цим
мав змиритися й такий палкий поборник Православ’я як Іван Вишенський,
який наполягав на вжитку церковнослов’янської у богослужбах). Друга
позитивна сторона процесу створення простомовних перекладів Св. Письма
полягала якраз у значній активізації розвитку української книжної мови,
яка вже використовує живомовні джерела й саме від цього часу стає
літературною. Був кодифікований словниковий фонд літературної мови, її
граматичні основи.

Позитивна історична роль практики простомовного перекладу святописемних
текстів потроху вичерпалася наприкінці ХVІ ст. Православна церква
повернулася до визнання провідної ролі слов’янської мови (як церковної)
не лише для руського населення, а й для всього слов’янського світу.
Завдяки розгортанню національно-релігійного руху, активізації
книгодрукування, освіти, Україна здобула можливість надати підтримку
православному люду у поневолених південнослов’янських землях. З цього
приводу митр. Іларіон (І. Огієнко) зазначав, що в 1581 р. “Острозьку
Біблію видрукували церковнослов’янською мовою, хоч тоді, як знаємо,
серед українського народу був певний рух за переклад Св. Письма на живу
мову. Острозька академія зрозуміла загрозливий стан не тільки своєї
церкви, але й церкви усіх слов’ян і тому вирішила дати книжку
загальнослов’янську, дати таку Біблію, яку прийняли б без застережень
усі слов’яни. А через це не могло бути й мови про видання Біблії … живою
місцевою мовою” [7, с. 141]. Таким же чином здійснювалися й наступні
видання церковних книг. Відмову від руської (української) мови у Св.
Письмі наприкінці ХVІ ст. можна пояснити й конфесійними причинами, адже
нею почали активно користатися не лише протестанти, а й єзуїти, які з
метою поширення католицизму укладали відповідні рукописи й друки руською
мовою [7, с. 117]. Тож внаслідок різних причин Православ’я трималося
церковнослов’янської, знання якої стало поліпшуватися внаслідок
діяльності церковно-братських шкіл і православних навчальних закладів
вищого рівня. Її поширення обстоювали й грецькі ієрархи, що уболівали за
стан віри у поневоленому слов’янському світі.

Задля справедливості слід зазначити, що в багатьох церковнослов’янських
текстах, друкованих наприкінці ХVІ – в ХVІІ ст., вплив простої мови
(літературної) чи й ужиткової є все ж помітним. Окрім того,
церковнослов’янська книжність української традиції існувала на той час в
українській редакції. Чи мав місце простомовний вплив на мову
гімнографії чи півчої термінології, слід встановити за допомогою
порівняльного дослідження.

Повертаючись до обраних для розгляду відповідників глас – голос,
уточнимо, що церковнослов’янський (старослов’янський) термін гласъ був у
постійному вжитку, починаючи від давньоруського часу; в українській мові
йому відповідає лексема голос.

Словоформи, споріднені із глас – голос мають прадавню (індоєвропейську)
основу, яка відстежується в декількох сучасних мовах. У
східнослов’янських, окремих іранських і германських мовах це слово
отримало повноголосу форму (укр. голос; білор. голас; рос. голос; лит.
galsas (‘відлуння’), осетин. хъжлжс; англ. саІІ; ісл. kall (‘крик’),
kalla (‘кликати’) та ін. 4, с. 554; 13, с. 201). Із розвитком
праслов’янської словоформи *golsъ утворилася, окрім повноголосої, і
неповноголоса форма – типова для південно- і західнослов’янських мов
(болг. глас; чес., словац. hlas; польс. gіos; словен. glas). У такому
вигляді повноголоса й неповноголоса словоформи голос – глас вживалися,
кожна в своєму ареалі, у ІХ-Х ст., в час перейняття південними й
східними слов’янами християнства від Візантії. Упродовж декількох
тисячоліть в ужиткових мовах склалося загальне значення лексеми глас –
голос, правдиво універсальне: це звучання, відтворюване людиною, живою
істотою, або й музичним інструментом; водночас його певний тембр,
неповторне зафарбування.

Староболгаризм гласъ був запозичений Давньою Руссю під час її
християнізації і усталився в системі слов’янської церковної лексики.
Відповідно до змісту християнської книжності, його значення було
відкориговане. Під час створення в ІХ ст. кирило-мефодіївських
слов’янських перекладів з грецьких святописемних, уставних і
гімнографічних книг виникла необхідність диференціювати два грецьких
поняття – цщнЮ ‘голос’ та ‘Ючпт 1) ‘звук’, 2) ‘одна з восьми груп
осмогласних наспівів’. Як видно, грецькі протолексеми є спорідненими між
собою, але дещо відмінними за змістом. У староболгарській мові
(солуньського діалекту) для відповідної диференціації засобів не
знайшлося, оскільки для терміна іхос прямого відповідника не було.
Внаслідок цього дві вказані грецькі протолексеми переклали єдиною
старослов’янською гласъ, яка відтоді в церковних текстах
омонімізувалася. Окрім загального значення ‘голос’, вона здобула й
спеціальне, суто церковне значення як характеристика осмогласного співу
(гласъ як ‘один із восьми словесно-музичних розділів осмогласся’ (грец.
Oкфпзчщт), ‘елемент системи осмогласся’), основоположного явища в
організації богослужіння. Таким чином, у старослов’янській мові
усталилася омонімія лексеми гласъ – розбіжність її загального й
спеціального значень, оскільки інших словоформ, за допомогою яких можна
було б розділити значення грецьких протолексем, не існувало.

Вказана омонімія була збережена й у давньоруській церковній книжності,
до якої старослов’янізм глас перейшов у Х ст. (від ХІ ст. зберігся у
церковних пам’ятках). Принагідно зазначимо, що в староукраїнській мові,
на відміну від південнослов’янських, умови для розмежування грецьких
лексем цщнЮ и ‘Ючпт існували, оскільки лексема голос була поширена в
східнослов’янських діалектах у повноголосому варіанті, тож теоретично
було можливо розрізнити голос як цщнЮ, і глас як ‘Ючпт. Але
відповідальне ставлення до сакральності старослов’янських текстів
унеможливлювало підміну старослов’янізму високого статусу гласъ
розмовно-ужитковим відповідником голос, тож термін глас лишився в
давньоруських церковних книгах із двома значеннями.

Глас як ‘голос’ (грец. цщнЮ 15, с. 129 ). Лексема глас широко вживається
в церковнослов’янських пам’ятках. У лексикографії кін. ХVІ-ХVІІ ст. – у
словниках словеноруських і словенолатинських – вона перекладається
виключно в загальному значенні й тому отримує загально поширені
відповідники: укр. голос (у П. Беринди), лат. vox (у Є. Сла-винецького,
також у 15, с. 129 ). У тих випадках, коли переклад здійснюють
церковнослов’янською мовою, лексемою глас перекладають те ж таки укр.
голос 25; 26 . У найстаршому східнослов’янському словнику
північноруського походження “Рyчь жидовъскаго шзыка преложена на
роускую” (1282 р.; див. 25 ) пояснювальне слово гласъ перекладає
реєстрове тоумпанъ, говорячи про ‘звучання музичного інструменту’, часто
згадане у старозавітних текстах.

Семантичне наповнення поняття ‘голос’, ключове для християнського
світогляду, було визначене ще у найстарших текстах Вітхого Завіту (ХІ-V
ст. до Р. Х.) – у дев’яти біблійних піснях (вони вплинули на
візантійську гімнографію ІV-VІІ століть), псалмах, пареміях (уривках,
вибраних із Старого Завіту для читання в християнських богослужбах), а
також у значній частині текстів із типово старозавітною тематикою.
Важливим кроком у налагодженні стосунків людини із її Творцем було
виголошення ними вголос власної волі, намірів, думок, почуттів, посилене
бажанням, аби вимовлене стало почутим. Людським гласом виголошують як
славу, так і благання. Боголюбним провидцям і праведникам було дано чути
у просвітленнях глас Вишнього; так, найвизначнішому з пророків Мойсею,
“єго жє позна Господь лицємъ къ лицу” Втор 34: 10 , було продиктовано
Заповіді й укладено через нього Завіт (угоду) з вибраним народом. У
П’ятикнижжі декілька разів повторено про необхідність дослухатися умов,
викладених Мойсеєві, щоб забезпечити добробут і процвітання вірних
закону Втор 30: 10,16 :

‘Ащє послушаєши гласа

г(оспод)а б(ог)а твоeго.

… и б(лаго)с(ло)виТ т#

Г(о)с(под)ь б(ог)ъ твои на зємли, (…)

За пророцтвами майбутнього чи спогадами минулого, про які читаємо в
текстах Вітхого Завіту, воля Господня була не раз сповіщена через дивні
явища природи, які відіграли в іудейській історії доленосну роль. Так,
декілька разів у Св. Письмі, а згодом і в гімнографії, згадується “голос
Вишнього над водами”. Християнський коментар до Псалтиря вбачає тут
провісництво Хрещення Сина Божого в Іордані 20 , натомість в контексті
Старого Завіту тут очевидний спогад найвизначнішої події, що
започаткувала священну історію, – Виходу іудеїв із Єгипту (прибл.
ХІV-ХІІІ ст. до Р. Х.). У гуркоті моря, хвилі якого зімкнулися над
головами переслідувачів-єгиптян, вбачали чудесний знак благословення
втікачів (Псалом Давида 28: 3):

1581 р.: Глас г(осподє)нь на водах .

б(о)гъ слaвы възъгрyмy ,

Г(оспод)ь на водaхъ мнoгахъ 18 .

Провидець Асаф (відомий співак і керівник хору за часів царя Давида, у Х
ст. до Р. Х. 1 Пар 6: 9 ) згадує про “смятіння природи” в час чудесного
спасіння від єгиптян (Псалом Асафа 76: 17,18):

1581 р.: Видyша т# вoды б(ож)є ,

видyш# т# вoды , и оубоaш#с# .

смутиш#с# бєзъдны ,

Мнoжествомъ шума водъ .

глаС даш# ‘облацы .

Ибо стрyлы твоя прєхoд#тъ.

глаС грома твоєго в колєси 18

1658 р.: Видyша т# вщды Бє

видyша т# вщды и yбо#шас#,

см#тщшас# бєздны,

мнщжєствo шyма воД .

гласъ дaша ‘облацы [32].

Видіння Вишнього, що скреслює вогонь чи, навпаки, гасить його, укладачі
тлумачного Псалтиря 20 пов’язують зі Страшним Судом, покаранням
грішників і помилуванням праведних. З іншого боку, у цьому псалмі
згаданий, напевне, перенос скинії (священний намет, де знаходився ковчег
Завіту), для розміщення якої в час царювання Давида ще не був збудований
Єрусалимський Храм (це станеться за царя Соломона). За часів Мойсея
чудесні явлення супроводжували іудеїв під час їхніх переходів у пустелі,
коли переміщення скинії супроводжувалося хмарою чи вогняним стовпом –
знаком присутності Божої (псалом Давида, 28: 8,9):

1581 р.: Гласъ г(осподе)нь

прєсyцaющаго пламєнь oгня ,

ГлаС г(осподе)нь сътр#сающаго пустыню ,

и сътр#сє тъ г(оспод)ь

пустыню каДдїискую [18]

1658 р.: Глaсъ Гсда

прєсyцaющаго плaмєнь огн# : Глaсъ Гсда сътр#сaюшаго пустыню,

и сотр#сєтъ Г(оспод)ь пустыню Каддисъ.[32]

Смиренному Іову, у нагороду за його безмежну довіру вищим намірам, дано
почути голос Творця [Іов 38: 7]:

1581 р.: егда быша sвyзды,

въсхвалиша м# гласомъ вєлїємъ

вси агг(е)ли мои. [18]

Згадки про чудесні події минулого давали надію вітхозавітним праведникам
під час тяжкої скрути; так, провидець Асаф, згадуючи “прєвєдєни(є)
Израилт#н сквозь морє посуху”, висловлює (в цьому ж псалмі) надію на
вищу підтримку (пс. Асафа 76: 2) :

1581 р.: Гласомъ моиМ къ г(оспод)у възваХ,

Гласомъ моимъ къ б(ог)у, и вн#тъ ми 18

1667 р.: Гласомъ моимъ ко гсду воЗзвахъ,

Гласомъ моимъ къ бгу, и вн#тъ ми 19 .

Церковнослов’янський переклад розпачливого зойку (в гебрайському
оригіналі дослівно: “голос мій – до Бога, й закричу я”) породжує
тавтологію (“гласом … возвах” – NB: як ще можна взивати, як не гласом?),
що є не так засобом поетики, як відбитком “специфічного східного
темперамента” 31, с. 618 . Заклик із псалма Асафа бачимо також на
початку псалма Давидового 141 (у тлумачній Псалтирі зазначається, що це
Давид передав свої псалми Асафові):

1581 р.: Гласомъ моиМ къ г у възваХ,

гласомъ моимъ къ г у помолюс# 18

1667 р.: Гласомъ моимъ къ г ду возвахъ,

гласомъ моимъ къ г ду помолихс# 19

1729 р.: глaсомъ моимъ къ Гсду помолюс# [33]

У православній гімнографії значного поширення набув псалом Давидів 140,
вірші якого звучать на вечірні по черзі із стихирами “на Господи
воззвах”:

1581 р.: Ги възвахъ к тєбy, оуслыши м# .

Вонми гласъ м(о)л(и)твы моєа ,

Єгда възъзову къ тєбy . 18

1697 р.: Гсди возваХ къ тєбy оуслыши м#,

вoнми глас млтвы моє#

Єгда воззову къ тєбy. [20]

1728 р.: Гди воззвахъ къ тебy услыши м#:

Вонми гласу моленї# моєго

Внегда воззвати ми къ тєбy.

1729 р.: Гсди возвахъ къ тєбy оуслыши м# .

вонми глaсу млтвы моє#

Єгда воззову къ тєбy. [33]

Інший псалом близького змісту – так звана “пісня степенна” 129 –
найвиразніше усвідомлення відстані між висотою Творця й занепадом
творіння (вірші 1,2):

1581 р.: Из глубины възвахъ к тєбy г и,

г и oуслыши глаС мои .

Да будутъ oуши твои вънемлющє

глаС млтвы моєа 18

1667 р.: Изъ глубины воЗзвaхъ къ тєбy гсди,

гсди oуслыши гласъ моИ

Да будутъ oуши твои внємлющy

гласу молєнї# моєгщ 19

1729 р.: Изъ глубины возвaхъ къ тєбy Гсди

Гсди oуслыши гласъ мой .

Да бyдутъ oуши твои

вънємлюшє глaсу млтвы моє# .

Окрім благальних, у Псалтирі міститься значна кількість подячних псалмів
– їхню першорядну значущість доводить первісна гебрайська назва цього
збірника – Тегіллім (хвала). Славу Вишньому підносять, за старозавітними
традиціями, не лише співом людини, а й голосом інструментів (псалом
Давида 150: 3,5; у гебрайському оригіналі дослівно “звуком шофара, арфою
й кіннором”):

1581 р.: Хвалитє єго въ гласy трубънy ,

хвалитє єго въ шалтыри и гуслєхъ .

Хвалите єго въ кvмвалyХ доброгласныхъ [18].

1667 р.: Хвалитє Єго во гласy трубнyмъ,

хвалитє Єго во шалтири и гуслєхъ .

Хвалитє Єго во кvмвалyхъ доброгласныхъ 19 .

В гімнографічних текстах глас часто символізує спів усієї Церкви,
уподібнений ангелогласію, що первісно линуло у славу Вишнього (Ірмос 8
пісні 2 гл. у середу 5 тижня Великого Посту):

1709 р.: Во гласyХ анъгєлъскиХ на нєбєсєХ

пyваємагщ Бга поХвалиМ вси зємнороднїи 21 .

Ред. ХVІІІ ст.: Гласы Аггелскими на нєбєсєхъ

Славимаго Бога восхвалимъ глаголющє,

Земнороднїи , во вс# вyки.

Підводячи підсумки щодо поняття глас (у значенні ‘голос’), бачимо, що
його зміст не підлягає змінам у часі, зокрема, в розглядуваний період.
Аналіз службових і гімнографічних текстів різного часу засвідчує
відмінності в лексиці, орфографії, граматиці різних редакцій, пов’язані
або з наближенням (більшим чи меншим) до південнослов’янських перекладів
ХV-ХVІ ст., або з редагуванням церковних текстів під час “реформи”
московського патріарха Никона наприкінці 1650-х рр. В будь-якому
випадку, словозміни не зачіпають основ церковнослов’янської мови й не
демонструють впливів на неї літературної чи ужиткової.

Народно-розмовний відповідник голос до церковних джерел не потрапляє як
зразок невнормованої лексики, що має нижчий статус.

У давньоруський період ХІ-ХV ст., коли мовна ситуація визначалася як
слов’яно-руська диглосія1, вплив староукраїнської мови на
церковнослов’янську на рівні лексики майже виключався – через
замкненість останньої. Натомість в староукраїнській літературі цього
часу вживання слов’янських лексем є цілком можливим. У творах різного
змісту – житіях, сказаніях, патериках – часто йдеться про глас: слыша
гласъ трубъ яко на брани (Патерик Синайський, ХІ-ХІІ ст. 9, т.4, C. 30
); вьсyхъ бо птиц гласи бяху различьни (Успенський зб-к, ХІІ-ХІІІ ст.
там само ). Через відсутність жорсткого унормування староукраїнської
мови українізми й слов’янізми можуть формувати літературну лексику на
рівних. Яскравою ілюстрацією є приклади із тексту героїчної поеми “Слово
у полку Ігоревім” кін. ХІІ ст., де автор вжив словоформи глас і голос,
слов’янську й руську, в одному й тому ж значенні 16, с. 48, 62 :

1) На Дунаи Ярославнынъ гласъ с# слышить,

Зегзицею, незнаема, рано кычеть.

2) Дyвици поютъ на Дунаи,

вьютс# голоси чрезъ море до Киева.

Багате лексичне унормування цього зразка (дійсно зразкового прикладу
високо художньої староукраїнської літературної мови) пов’язане з
бажанням автора створити піднесений поетичний стиль поеми, у тому числі
за допомогою слов’янізмів. З точки зору застосування укр. голос ця
пам’ятка є унікальною, оскільки інші нецерковні твори ХІІ-ХІІІ ст. з нею
поки що вченими не відзначені (9, т.4, с. 68 вона єдина була віднайдена
й Срезневським). У більшості текстів бачимо виключно слов’янізм глас і
похідні від нього (напр., врани гласять, Успенський зб-к, ХІІ-ХІІІ ст.
та ін. 9, т.4, с.31). Узагальнимо: пам’ятка староукраїнської
літературної мови могла включати обидва кореляти, натомість у
церковнослов’янських текстах періоду диглосії розміщення двох
відповідників поряд було неможливим. (Українізм перекладач розміщував
лише в тому випадку, якщо в процесі перекладу не міг підібрати
слов’янський корелят. Тоді українізм брав на себе функцію слов’янізму
12).

Отже, у давньоруській книжності періоду диглосії (ХІІ-ХІV ст.)
зафіксовано словоформи глас, голос, із яких старослов. глас присутня у
церковній і позацерковній книжності, а староукр. голос – у нецерковній
(відзначена лише в “Слові…”). Попри брак джерел, немає сумніву, що
впродовж давньоруського періоду застосування українізма ‘голос’ в усній
традиції було неперервним.

У ХV-ХVІ ст. в мовній ситуації, що склалася на землях Великого
князівства Литовського й Речі Посполитої, засвідчено активний процес
формування двомовності – якісно іншого співвідношення слов’янської й
української мов, для якого типовою стає функціональна диференціація
термінів церковних і нецерковних, “високої” й “низької” сфер ужитку.
Наприкінці ХVІ ст., завдяки підйому освітньої й видавничої діяльності,
кодифікація української літературної мови дає помітні результати – в ній
усталюється значний лексичний фонд як паралельний ряд до
церковнослов’янського. Це бачимо на прикладі словників-“Лексиконів”
кінця ХVІ-ХVІІ ст. Підбір українських відповідників у “Словеноруському
Лексиконі” П. Беринди є найвиразнішим, проте, не дуже точним: гласъ –
голосъ, дзвєнкъ, брєнкъ (NВ: чи є гласъ тим самим, що брєнкъ?), хоча
така кореляція може бути виправдана прагненням довести, що глас позначає
в церковних текстах (починаючи з вітхозавітних) також бряжчання музичних
інструментів.

Якщо до укр. голос церковнослов’янізм глас є корелятом “вищого стилю”,
то до живомовного голосочок відповідник у слов’янській вочевидь не
існував. Однак, бажання утотожнити лексичні фонди різних мов спонукали
деяких книжників до словотвору й уведення до словників неіснуючих
лексем. Так, у слов’янолатинському Лексиконі, укладеному в Москві
українськими іноками А. Корецьким-Сатановським та Є. Славинецьким [23],
з’явився демінутив гласик (NB!) – як дослівний переклад латинського
vocula ‘голосочок’, ‘тихий, ніжний звук’. Словоформу гласик, яка
викривлює слов’янську основу, не вживали, мабуть, ані в слов’янській,
ані в російській мовах і витворили штучно (відсутня в інших словниках).
Дослідники відзначають, що схильність до буквальності в перекладах була
особливо властива для Єпифанія Славинецького [6, с. 485]. Через те, що
простомовна форма голосок у слов’янському лексиконі не могла бути
задіяною, автори не знайшли іншого виходу, крім утворення демінутиву на
слов’янській основі.

До словенороських Лексиконів, створених в Україні, включення лексеми
гласик було неможливим – саме через відсутність його в
церковнослов’янській мові, а наявність в ужитковій мові демінутиву
голосочок не була достатньою підставою для створення відповідного
неослов’янізму.

Отже, розглядувані словоформи глас – голос представлені в
слов’яно-українських лексиконах як відповідники. У цей час їхнє вживання
чітко розрізнялося за змістом книжних пам’яток: в церковнослов’янських
незмінно вживали глас, в нецерковних літературних – голос. Явище
“переходу” слов’янських слів до староукраїнської мови, типове для
давньоруського періоду, відтепер є не закономірністю, а виключенням.

Мовна ситуація, що склалася в Московії, була відмінною від тієї, що
існувала в Україні. Церковнослов’янсько-російська двомовність ХVІ-ХVІІ
ст. мала таку характерну рису, як значний вплив церковної мови на
російську літературну. Тому глас на позначення ‘голос’ вживалося в
Московії не лише в суто церковних, а й у позацерковних пам’ятках. У ХVІІ
ст. одне його значення було пов’язане з багатоголоссям: глас означав
‘голос’ як складник багатоголосої фактури (наприклад, “гласове як низъ,
путь, верхъ в тристрочіи” 28, с. 16, 17 ), голос певного тембру. Типовим
для тогочасної російської літератури є визначення “басъ – гласъ нижайшїй
в пyнїи” 23, с. 8 .

На відміну від ситуації в Московії, в Україні вплив церковнослов’янської
на українську літературну (руську) мову не мав такого значення. Тому в
українській позацерковній літературі лексема глас зустрічається рідко.
Назвемо окремішню творчу галузь, на яку церковнослов’янська традиція все
ж справила вплив – це паралітургічна творчість. У текстах набожних
пісень (духовні канти, духовні псальми), створених священнослужителями,
слов’янізм глас іноді вжито. Приклад – псальма Пресвятій Богородиці
“Мати милосерда” свт. Димитрія, митр. Ростовського (Туптало) 22, с. 125
:

Прошу тя прещедру, Матерь милосерду,

Глас услыша мой, плач внуши,

молю тя всещедру.

В українських світських кантах літературного походження лексема глас
зустрічається надзвичайно рідко. Наведу за приклад початковий вірш із
“модного” зразка поч. ХVІІІ ст. з підкреслено вишуканою бароковою
поетикою, де знайшли місце і полонізми, і церковнослов’янізми 22, с. 37,
134 :

О роскошная Венyро, где нинy гобзуєш,

Ті сердечні Купидине чаю глас мой чуєш.

Отже, в контексті слов’яно-української двомовності ХVІ-ХVІІ ст. основною
сферою вжитку лексеми глас лишається церковна гімнографія, а також –
паралітургічна творчість. Лексика слов’янської й української мов від
кінця ХVІ ст. диференціювалася. Звідси випливає, що поняття ‘голос’
передавалося в українських пам’ятках словоформою голос. Натомість
традиція позначати ‘голос’ лексемою глас перейшла у ХVІ-ХVІІ ст. від
церковнослов’янської мови до російської літературної. В українській
позацерковній мові, на відміну від російської, лексему глас майже не
вживали.

Про голос як ‘голос’ йдеться в українських літературних джерелах, усній
мові, або ж у простомовних коментарях, що передують гімнографічним
текстам (або слідують за ними). У народномовних діалектах вказана
словоформа вживалася, вочевидь, постійно, починаючи від часу її
формування на праслов’янській основі. Літературна мова періоду
двомовності активно розвивається в декількох напрямах (ділова, художня,
історично-нарративна, наукова тощо), тому для неї характерне й
розгалуження значень слів. У староукраїнській пам’ятці ділової мови кін.
ХІV ст. (грамота 1389 р.) термін голос зафіксований із значенням
‘свідчення’ (‘голос свідка’), ‘показання’, 11, т. І, с. 249 . Осібне
значення цього слова відтоді усталюється поряд із загальним.

У Львівському Літописі 1467 р. бачимо визначення, похідне від голос 9,
т. 4, с. 68:

Всегда по вся лyта посылаше

по него князь великий,

призывая на Москву на зборъ кликати,

занеже бо голосистъ былъ и рyчистъ,

и грамотy горазднъ.

В українських словесно-музичних пам’ятках літературне голос точно
повторює ужиткове, внаслідок чого вони не розрізняються. У відомих
українських ліричних піснях і баладах усної традиції часто йдеться про
чарівність співу (напр., “вона брала, вибирала, тонкий голос подавала” –
балада про вдову). У ХVІІ-ХVІІІ ст. голос згадується в текстах тих
побутових кантів, які наслідують народнопісенні, напр., гуркая, голос
високо возводит (про голуба – О. Ш. 22, с. 37 ). Як бачимо, термін глас
в українських літературних пам’ятках, на відміну від російських, майже
не зустрічається.

Вживання терміна голос в українських церковних джерелах ХVІІ ст. було
пов’язане, зокрема, з розвитком і поширенням традиції партесного
багатоголосся. У трактатах чи коментарях до партесних поголосників голос
визначав ‘хорову партію’ взагалі (лат. partes), або ж партію певної
теситури чи функції. Кількість і співвідношення партій формували хорову
фактуру. Визначення може бути подане як кирилицею, так і латинкою:
Concerto na osm Hoіosow (1, с. 40, останнє слово цікаве тим, що подане в
польському правописі, але є українським). У “Граматиці Мусикійській” М.
Дилецького йдеться про осмоголосні 3 твори (український переклад 1723 р.
[27, с. ХХVІІ]). Іноді у визначенні представлена і слов’янська назва, і
українське роз’яснення, тоді різнобіжність корелятів є досить
красномовною: “Концерт: “Гласом моим” на голос(ов) 8″ 4 30, с. 245 .
Видно, що в слов’янській і українській частинах цього речення свідомо
дотримано різних лексем, диференційованих для канонічного початку
концерту і простомовного роз’яснення, лексичні ряди яких не схрещують.

Для російської мовної ситуації того часу, як уже мовилося, типовим був
протилежний принцип вибору словоформ: замість російських лексем у
нецерковних текстах уживали слов’янські. У російському перекладі
трактата Дилецького на позначення ‘восьмиголосого’ концерту вжито
характеристику осмогласный 29 , якій надається утилітарне значення (в
церковній книжності зберігається особливе, церковне значення цього
терміна). “Гра значень” виявляє таку характерну рису слов’яно-російської
двомовності, як набуття церковним терміном в російській мові іншого
змісту 12 . На противагу цьому, українські укладачі свідомо
використовують у простомовних текстах трактатів майже виключно ужиткові
словоформи, уникаючи апеляції до слов’янської термінології.

Глас як ‘глас’. У спеціальному значенні (грец. ‘Ючпт, ‘частина
осмогласного цикла’) термін глас уживається у церковнослов’янських
пам’ятках постійно, починаючи з ІХ-Х ст., у службових книгах різного
часу й місця походження. Позначення гласъ – це, найчастіше, глоса –
заголовок на полях аркуша (з номерами від А до И, тобто від 1 до 8) чи
безпосередньо перед піснеспівами (на осмЬ гласовъ тощо). Належність до
осмогласся зафіксовано у деяких назвах жанрів піснеспівів (самогласенъ,
четверогласникъ і т. ін.). Значення глоси не стосується основного змісту
богослужбових текстів, хоча й дає щодо них роз’яснення. Тому в написанні
глос спостерігаються певні “вольності”, що неможливі в основному
церковнослов’янському тексті. Так, характеристика гласу іноді може бути
викладена латинською абеткою чи також із включенням латинізмів, тобто,
із елементами впливу літературної тогочасної мови, в якій вони тоді
вживалися досить широко (напр. Finis 4 Hlasu, 1708 р. Акс, 2984 та ін.).

Вказівка на певний глас була в ХVІІ ст. елементом не загальної
лексикографії, а глосографії (несловникової лексикографії, за В.
Німчуком), тому спеціальне церковне значення глас як іхос укладачі
українських лексиконів XVI-XVII ст. обійшли (у тогочасних словенороських
словниках лексему глас перекладали лише в значенні ‘голос’). Для цього
існувало декілька причин: у позацерковній музиці не існувало якогось
циклу, що відповідав би системі осмогласся, тому в ужитковій мові
відсутній і спеціальний термін-корелят для терміна глас (як ‘елемент
осмогласся’). За неможливості перекладу простою мовою термін глас-іхос
мав бути детально розтлумачений5. Але словники ХVІІ ст. були в основному
перекладними, а не тлумачними (це надмірно розширило б їх обсяг), і
детальні роз’яснення значень термінів подані в них вкрай зрідка, тому
підбір відповідника обмежений у цьому разі основним значенням, яке не
потребує роз’яснень.

Укладання словенолатинських словників мало свої особливості, оскільки в
них зіставляли сакральні мови й тому не вдавалися (майже) до
простомовних виразів – ні в реє-стровій, ні в перекладній частині.
Багата лексика латини дала можливість відтворити і загальне, і
спеціальне значення лексеми глас, відповідно до грецьких протолексем
цщнЮ та ‘Ючпт: 1) лат. vox ‘голос’ 2) sonus ‘звук’, ‘голос’ 23, с. 45 .

Голос як ‘глас’. Принципово важливим є питання, чи вживається в ХVІІ ст.
простомовна лексема голос у українських церковних джерелах. Відповідь на
нього прояснює, чи відбувається в ХVІІ ст. процес секуляризації
церковної термінології, витіснення її ужитковою. Означена заміна
слов’янізмів українізмами відбувалася в літературній практиці ХVІ ст.,
коли здійснювався переклад слов’янських пам’яток Св. Письма українською
мовою. З цим питанням пов’язане інше – чи похитнулися в україно-руській
богослужбовій практиці ХVІІ ст. позиції церковнослов’янської мови.

Розглядаючи гімнографічні тексти ХVІІ ст., що стали основою не лише
монодійних, а й партесних творів, впевнюємося, що єдиною богослужбовою
мовою лишилася церковнослов’янська, яка наприкінці ХVІ ст. відвоювала
свої історичні позиції. Тому в церковних пам’ятках розглядуваний термін
глас є панівним – і в основному, і в спеціальному значеннях. Лише у
виключному випадку спостерігаємо вживання слова голос не в основному
тексті, а в заголовку, на позначення ‘гласу’ в нотолінійному Ірмологіоні
(Подобны на 8 голосов, 1639 р. [Акс. 2606] та деякі інші). Попри окремі
випадки вклинення українізмів в церковні тексти ХVІІ ст., позиції
церковнослов’янської мови лишилися сталими.

Висновки. Вживання слов’яно-українських корелятів визначалося в Україні
ієрархією книжкових пам’яток ХVІІ ст. і тих текстів, які їх наповнювали.
У богослужбових пам’ятках українського походження церковнослов’янський
словниковий фонд зберігається як питомий, що передає належне ставлення
українців до сакральних джерел. Поряд із тим у церковно-слов’янських
текстах україно-білоруського походження також засвідчується ієрархія
різних складників. Найвищий рівень посідають святописемні тексти й
гімнографія – богослужбові (в основному перекладні) поетико-прозаїчні
твори, викладені церковнослов’янською української редакції. Попри
практику простомовних перекладів книг Св. Письма, що прийшла із
західноєвропейського простору в ХVІ ст. і була апробована українцями й
білорусами, високий статус церковнослов’янської мови у XVII ст. був
поновлений; видані в україно-білоруських центрах святописемні й
богослужбові пам’ятки поширилися на слов’янських теренах – як на вільних
північних землях, так і на поневолених південних.

Богослужбові тексти ХVІІ ст. викладено у різних редакціях, зі змінами на
рівні орфографії, лексики, граматики. Заміна окремих лексем і зміна
граматичних форм у деяких українських церковних виданнях другої половини
ХVІІ – початку ХVІІІ ст. пов’язана із “реформою” богослужбової книжності
за часів московського патріарха Никона й царя Алексія наприкінці 1650-х
рр. Але ці зміни в українській церковній традиції не були незворотними:
очевидно, що в частині українських видань пізнішого часу часто
відтворено дониконівську редакцію тексту.

Окрім святописемних та гімнографічних текстів до церковних книг включали
супровідну текстову частину, яка поділялася на наявну обов’язково та
уведену довільно. До обов’язкової належала система глос-роз’яснень.
Упорядники книг – українські церковнослужителі – сприймали супровідні
тексти як коментар, що не належить до основного змісту книги, хоча й
роз’яснює його певні якості. Тому в лексичний шар супровідних текстів
іноді вводять українізми замість слов’янізмів (голос замість глас та
деякі інші).

Маргінальні записи, здійснені користувачами за власним бажанням, як
правило, аж ніяк не стосувалися основного змісту службових книг і
подавали найрізноманітнішу інформацію, яка здавалася переписувачам
цікавою. (Це можуть бути свідчення про авторів, характер виконання
твору, певні події в навколишньому середовищі тощо [1]). Такі дописи, як
правило, подаються живою мовою, іноді літературною з полонізмами чи з
латинізмами, що видає їх “нижчий” ранг, порівняно з основним
церковнослов’янським текстом. Цікаво, що літературною руською мовою (з
домішками розмовної) в Україні укладали також трактати з теорії й
композиції партесного співу, що підкреслювало їх допоміжний,
навчально-методичний характер у порівнянні з самими богослужбовими
партесними пам’ятками. В українських пам’ятках літературної чи живої
мови слов’янізми зустрічаються обмежено.

Цілком протилежним було в ХVІ-ХVІІ відношення церковнослов’янської мови
до російської, на яку вона справляла значний вплив, унаслідок чого
слов’янізми досить часто замінювали російські слова у нецерковних
текстах, укладених у Московії.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019