Скоморохи
Друга половина XIII — перша половина XVII ст. — період дальшого розвитку
такого явища в нашій культурі, як діяльність скоморохів —
лицедіїв-мімів, співаків, музикантів, танцюристів, клоунів, фокусників,
акробатів, борців, дресирувальників.
У середньовічних пам’ятках зустрічаються такі назви цих лицедіїв, як
ігрець, гудець, свірець, сопільник, плясець, глумець, глумотворець,
сміхотворець, перелесник та ін. У ранніх письмових пам’ятках як синонім
вживається слово “скоморох”. Етимологію цього слова остаточно не
з’ясовано. Відомо лише, що воно грецького походження і колись означало
“майстер сміхотворства”, оскільки вперше зустрічається в “Хроніці”
візантійського письменника першої половини VII ст. Іоанна Малали,
переклад якої був здійснений у Болгарії в X ст. за царя Симеона (893 —
927) і, ймовірно, прийшло на Русь у XI ст. із творами, перекладеними за
її межами. В XI ст. або на самому початку XII ст. слово “скоморох” вжили
принаймні три руські письменники: автор “Поучения о казнях божиих”,
укладач початкового літописного зводу, який увійшов до складу “Повісті
временних літ”, але найперше це слово з’явилося на Русі в “Сло†о ведрЂ
и казнях божиих” із “Симеонового Златоструя”, запозиченому з Болгарії.
Характерно, що Нестор уникав слова “скоморох” у тих випадках, де воно
було б доречним. У “Житії Феодосія” він описав випадок, коли ігумен
Києво-Печерського монастиря Феодосій прийшов до терема князя Святослава
саме тоді, коли там тривали розваги. Побожний старець зніяковів, але не
повернувся, а сів поруч з князем, демонстративно не дивлячись на
веселунів. Нестор називає їх не “скоморохами”, а безособово: “И се виде
многия играющи пред ним (князем. — Авт.), овы гусельные гласы
испускающе, другыя органные гласы поюще, и инем за марные писки
гласящем, и тако всем играющем и веселящемся, якоже обычай есть пред
князем”. Без сумніву, тут описано подію, відображену на відомій фресці
“Скоморохи”, але у її первісному варіанті, відкритому три десятиліття
тому, у притворі Софії Київської (коли стало відомо, що на фресці є
пневматичний орган і органіст). У ранніх пам’ятках, особливо в
перекладах, зустрічаються слова з коренем “глум”, зокрема “глумець”. Це
не випадково, бо, наприклад, у сербсько-хорватській мові словом “глума”
позначають акторську гру, а словом “глумац” — актора драматичного
театру, артиста, словам “глумица” — актрису, “глумити” — грати (роль на
сцені), зображувати когось.
У свою чергу, слова “ігрець” і “глумець” виступали синонімами до
поширеного у давніх пам’ятках німецького слова “шпільман”: “о шпильманех
и о глумцЂх…”, “ни шпильманом быти, ни позорищ глядати…”,
“шпильманить, рекше глумы дЂять и на видение человЂкы собирать”.
Для визначення поняття “театр” і “видовище” вживалися слова “игрище”,
“позорище”, “видение”. Цікаво, що в сербській та хорватській мовах слово
“позориште” і нині означає “театр”.
?????&?????????у і актор — виконавець міму. Зважаючи на типовий для
мімів короткополий одяг скоморохів і їхні гостроконечні шапки, на
фресках Софії Київської зображено саме візантійських мімів, яких було
привезено до Києва, або ж одягнутих на їхній зразок наших лицедіїв.
Про побутування в Київській Русі і в Україні XIII — першої половини XVII
ст. скомороства свідчать згадки про них у билинах київського циклу,
зображення на фресках Софійського собору в Києві (XI ст.), на
пластинчатих браслетах з Києва та інших міст, на срібній чаші з
Чернігова (XII ст.), на мініатюрах Радзивилівського літопису (XV ст.).
Скоморохи поділялись на осілих і мандрівних. Осілі виступали переважно
на княжих забавах, масових ігрищах під час свят, на весіллях тощо.
Мандрівні об’єднувались у ватаги й переходили з місця на місце,
відвідуючи далекі країни. Наприклад, великий італійський поет Лодовіко
Аріосто у поемі “Шалений Орландо” (пісня XI, строфа 49), яку він писав у
1507 — 1532 рр., згадує про “русинів або литвинів”, тобто про українців
і білорусів, які водили ведмедів по ярмарках. А це, як відомо, було
пріоритетом скоморохів. Українські ігреці були відомі під цією назвою у
Польщі, в свою чергу на українські землі заходили польські йокулятори,
весолки, ваґанти, куґлярі, тобто жонглери.
Комедійні сцени, іноді імпровізовані, скоморохи розігрували на майданах,
посеред вулиць, на ярмарках просто неба, користуючись звичайними
ширмами, за якими вони переодягалися, накладали на обличчя маски і
гримувалися.
Джерелом мистецтва скоморохів була народна творчість. Вони виступали не
тільки виконавцями, а й творцями усної поезії, музичного і танцювального
фольклору. На жаль, до нас не дійшли у записах зразки їхнього
репертуару. Можна лише припустити, що рядження було основною рисою як
серйозної, так особливо сміхової частин їхньої творчості. Основними
жанрами скоморохів-лицедіїв мали бути пародії та фарси.
Народ любив скоморохів не лише за привабливість жанру, а й за
демократичний зміст їхнього мистецтва. Нерідко в гострій, сатиричній
формі скоморохи висміювали не тільки загальнолюдські вади, а й конкретну
церковну і світську знать. Уже самий зовнішній вигляд скоморохів, їх
короткополий одяг (що вважалося тоді гріхом), маски під час виступів (а
православна церква боролася з “москолудством” уже з XI ст.), “бісівська”
поведінка викликали незадоволення духовної та світської влади.
З часом внаслідок посилення церковних і світських репресій проти
скоморохів на тій частині України, що увійшла до складу Російської
держави, скомороство зникає. Скоморохи зосереджуються на Правобережній
Україні і в Галичині. Не випадково багато топонімів саме на цій частині
українських земель пов’язано зі словом “скоморох”. Це і річка з цією
назвою в Києві, і села Скоморохи, Старі Скоморохи, Скоморошки, Скомороше
та інші в Черкаській, Житомирській, Вінницькій, Тернопільській,
Івано-Франківській та Львівській областях. У 60 — 70-х рр. XX ст. було
ліквідовано хутори з такими назвами в цих же та Волинській і
Хмельницькій областях.
Традиції синкретичного мистецтва скоморохів зберігалися в народній
культурі України до першої половини XX ст.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
