Символіка національного герба та прапорів
ГЕРБИ
За свідченням історичних та археологічних джерел, уже в період
родоплемінного ладу предки українців широко використовували символічні
знаки для вирізнення роду, а пізніше — окремих родин. Певне, найпершими
своєрідними гербами були зображення звірів — тотеми родів, цими значками
позначали межі володінь, житло, зброю, господарський інвентар. Пізніше
з’являються символи небесних світил як перші об’єкти обожнювання та
поклоніння родів. Це були символічні зображення сонця, місяця, зірок,
води тощо.
З початком розкладу роду і виділення з нього общин і сімей родові
емблеми перетворюються спочатку в сімейні, а згодом — в особисті. Ці
емблеми як знаки власності використовувались для таврування худоби,
знарядь праці, вуликів, виробів ремісництва. Серед пам’яток матеріальної
культури нашого народу зустрічаються предмети із позначками у вигляді
тризуба. Так, наприклад, серед археологічних знахідок на Полтавщині та
Київщині, датованих VI—VIII ст., наявні предмети із подібними
зображеннями. Певне, вони були символами влади племінних вождів, а щодо
тлумачення цієї емблеми існує близько сорока версій. Ймовірно, що тризуб
символізує три стихії — повітря, воду й землю, можливо, це зображення
атакуючого сокола. Вірогідна й версія, що тризуб — це вершок булави,
тобто знак влади, зображення якого зустрічається на знайдених виробах
кам’яного віку.
Перша літописна згадка про тризуб як великокнязівський знак стосується X
ст. Його зображення відоме і з печатки Святослава Ігоревича, де чітко
вирізняється тризуб у вигляді букви «Ш». Згодом цей знак карбується на
срібних монетах великого князя київського Володимира Святославича, де з
одного боку — портрет володаря, а з іншого — тризуб і напис: «Володимир
на столі, а це його серебро».
Тризуб можна зустріти на цеглі Десятинної церкви, на плитах Успенської
церкви у Володимирі-Волинському, його зображення знайдено також на
варязькому мечі, в гербі французької королеви Анни, на надгробку святого
Еріка у Швеції та ін. Взагалі, зображення тризуба було поширене на всіх
землях Київської Русі, й лише у період феодального роздроблення цей знак
поступово зникає з ужитку. На зміну йому приходять: на Київських землях
— зображення архистратига Михаїла, а на західноукраїнських — лев, що
дереться на скелю. Щодо Києва, то одним із старовинних гербів міста
часів Польсько-литовського королівства вважався герб, на якому зображено
лук зі стрілами.
За визначенням дослідників української геральдики, герб Полісся виглядав
так: на червоному полі зображений лицар у блакитному уборі й на срібному
коні з блакитною упряжжю, у піднятій правій руці — срібний меч, на
лівому плечі — блакитний щит із золотим хрестом. Герб Підляшшя був
таким: на срібному полі зображення лицаря у блакитному уборі й на
червоному коні з блакитною упряжжю, з блакитним піднятим мечем у правій
руці та золотим хрестом у блакитному щиті на лівому плечі.
Тризуб як герб УНР було ухвалено у 1918 році; коли об’єднались УНР та
ЗУНР, тризуб стає їхнім спільним гербом. У 20—40-х роках знак тризуба
використовували різні політичні організації Західної України, ще пізніше
— еміграції
ПРАПОРИ
Перші давньоруські знамена, як і перші прапори інших народів, були в
основному засобами сигналізації і відзначались простотою: довгі жердини,
до вершків яких прикріплювалось гілля дерев, жмути трави, кінські хвости
(«чолкові стяги»).
Слов’яни обожнювали свої знамена і вірили, що у воєнний час вони святіші
за ідолів. Стяги возили разом зі зброєю, а перед боєм ставили на
узвишші, щоб кожен воїн міг їх бачити.
Колір з давніх часів набуває державного значення в першу чергу на
військових прапорах: спершу це були «чолки» різних кольорів, пізніше —
великі клиноподібні полотнища яскравого кольору. Поєднання жовтого і
блакитного кольорів є логічним для слов’янязичників, оскільки ці кольори
символізували основні стихії, яким поклонялись наші предки,— воду та
сонце. До того ж жовтий і блакитний кольори побутують на багатьох
символах українських земель: щити бували червоні та жовті, шоломи та
рукоятки мечів — сині, списи — чорні та білі.
Цікаво, що в 1910 році при Міністерстві юстиції царського уряду було
створено комісію для розгляду питання державних кольорів Київської Русі,
яка на основі серйозного вивчення композицій кольорів у літописних
пам’ятках визначила, що саме синій і жовтий кольори були домінуючими на
прапорах Давньоруської держави.
Є ще одна цікава версія мовознавців щодо давньої української традиції
поєднання жовтого і синього кольорів. Вона полягає у етимології слова
«хохол», яким зневажливо називають українця. Це слово монгольського
походження і перекладається як синьо-жовтий. Ця версія гіпотетично
доводить, що синій і жовтий кольори були кольорами племінних об’єднань
слов’ян ще задовго до татаро-монгольського іга. Що стосується червоного,
то це колір ханського «ярлика», який дарувався руським князям в епоху
татарського іга й тому не міг бути визначальним у пралорництві епохи
роздробленості як державний колір.
Поєднання жовтого і блакитного кольорів знаходило й на знаменах
ремісничих цехів Чернігова, Києва, Ніжина, Прилук, Борзни та інших міст.
Окремо слід сказати і про поховальне сукно. Чернігівські ремісники
вкривали покійників сукном, на якому у різноманітних комбінаціях
поєднувались синя та жовта фарби, а дівчат-покійниць на Волині і одягали
у сині, жовті, зелені спідниці — такі кольори вважались жалобними.
Існує певна обжинкова символіка кольорів; на Україні одяг до цього свята
поєднує червоний і жовтий кольори: перший — береже рослинність від
шкоди, другий — сприяє дозріванню.
Загальновідомий і той факт, що у Грюнвальдській битві 1410 року, в якій
об’єднані сили слов’янських і прибалтійських народів розгромили
німецьких рицарів, українські полки мали прапори із поєднанням синього і
жовтого, які відображали герби тієї чи іншої землі.
?????&???????;?козацьких прапорів, але про те, що синій і жовтий
залишились ознакою національною, свідчить і факт поширення такого
поєднання під час національного відродження у XIX—XX ст. на Західній
Україні та Подніпров’ї. Наприклад, після повалення монархії 25 березня,
коли відбувалось вшанування пам’яті Шевченка, українська громада
Петрограда вийшла на грандіозну маніфестацію під малиновими та
синьо-жовтими знаменами. Перший ешелон козаків-українців вирушив на
німецький фронт із Києва 14 травня 1917 року під жовто-блакитними
знаменами.
Цікаво, що 6-й українізований корпус російської армії Брусилова йшов у
наступ під синьо-жовтим прапором проти німецько-австрійської армії, у
складі якої воювали під таким же стягом військові частини українців із
західних земель. Траплялось, що ці частини воювали між собою. Водночас
треба сказати, що й брататися в часи першої світової війни через колючий
дріт почали ті, хто воював під одними прапорами.
У березні 1918 р. Центральна рада затвердила жовто-блакитний прапор
державним для УНР, морським прапором було полотнище, що складалось із
двох смуг — вгорі жовта, внизу синя із золотим тризубом і хрестом. За
гетьмана Скоропадського жовто-блакитний прапор було замінено на
блакитно-жовтий, який з 1918 року став символом і Західноукраїнської
Народної Республіки, пізніше — Підкарпатської Русі, а з 1939 року —
Карпатської України. До недавнього часу синьо-жовте знамено
використовувалось і сприймалось як національний прапор українців за
кордоном. Щодо червоно-чорного прапора, то він до національної символіки
стосунку не має, оскільки є прапором Організації українських
націоналістів, створеної 1929 року у Відні, а також був стягом
Української повстанської армії.
КОЗАЦЬКА СИМВОЛІКА, ГЕРАЛЬДИКА ТА ПРАПОРОЗНАВСТВО
Розвиток козаччини мав не лише значний вплив на українське прапорництво
й емблематику, а й увібрав у себе стародавню українську язичницьку
символіку.
Ще із XII ст. відомо, що, наймаючи козаків для воєнних походів,
чужоземні монархи дарували їм клейноди, які пізніше залишались і
використовувались козаками. І взагалі на Україні вже були досить
розвинені геральдика та прапорництво. Так, за свідченням очевидців, коли
у 1655 році козаки зняли облогу Львова, за Богданом Хмельницьким несли
не лише його білий із родовим гербом прапор, а й 34 прапори з гербами
українських земель.
Користувались різноколірними прапорами, які означали приналежність до
полку, сотні, куреня, а також великим полковим прапором, знаменами та
значками (малим полковим прапором). На них найчастіше були зображення
хрестів, зірок, місяця, сонця, зброї та елементів народного
декоративного мистецтва.
Запорожжя мало своє власне прапорництво. Велика корогва Запорозької Січі
була червоною із зображенням на лицьовому боці архангела Михаїла, а на
зворотному — білого хреста, оточеного золотими небесними світилами:
сонцем, півмісяцем та зірками. Ця типово язичницька символіка відображає
поєднання в козацькому світогляді давньоруських традицій князівської
дружини, нащадками яких були козаки, з християнськими уявленнями.
Прапори куренів та паланок * були в основному малинового кольору із
зображенням святих або хреста. Корогва для морських походів була біла із
зображенням Святого Миколая.
У XVIII ст. на Україні поширились прапори з поєднанням блакитного і
жовтого кольорів, під час Полтавської битви часто плутали полки
запорожців із шведськими військовими частинами через схожість прапорів
за кольорами.
Відома давня печатка, на якій зображено козака з шаблею, але без
самопала, зустрічається з 1596 року. У книжці К. Саковича «Вірші на
жалосний потреб шляхетного лицаря Петра Конашевича-Сагайдачного…»,
виданій у 1622 році, вміщено гравюру козака із самопалом. Цей малюнок
став гербом Війська Запорозького і фігурував пізніше на печатках
багатьох козацьких гетьманів. Тільки після скасування гетьманщини у 1764
році козак із самопалом зникає з урядових печаток України, але згодом
з’являється на Кубані як знак Чорноморських козаків. Крім солярних
символів, на козацьких прапорах зустрічається зображення лука зі стрілою
— символ, що згодом був використаний у гербах багатьох міст, в тому
числі й Києва, як знак козацької приналежності.
Серед святинь козаків, крім прапора, були бунчук і булава. Бунчук
козакам вперше офіційно надав польський король Стефан Баторій 1578 р. як
знак звитяги. З того часу перед гетьманським бунчуком схиляли полкові
козацькі прапори як перед атрибутом гетьманської влади. Бунчук — це
держак довжиною до двох з половиною метрів, увінчаний кулькою
(маківницею), з якої звисали пасма кінського волосся. Виготовлялись вони
з білого кінського волосся і червоних мотузок. Бунчуки гетьманські були
білого, чорного та червоного кольорів, крім того, з них звисало по дві
посріблені китиці. Наказним гетьманам вручались малі бунчуки довжиною до
двох метрів. Охороняли ці символи влади бунчужні або підбунчужні.
Булава, знана ще з кам’яного віку і відома як дерев’яна або металева
зброя, згодом стала символом найвищої влади у козацькому війську.
Офіційно запорожцям вперше передав її той-таки Стефан Баторій. Булава
являла собою палицю з горіхового дерева завдовжки п’ятдесят — сімдесят
сантиметрів із срібною або золоченою кулею на кінці, прикрашеною
коштовним камінням, гербом чи вензелем гетьмана. Булава завжди була на
видному місці: під час переговорів — у руках гетьмана, під час виборів —
на столі.
Інакша булава вручалась наказному гетьману, полковникам — пірначі, куля
в яких була порізана на шість частин.
До козацьких клейнодів, крім прапора, бунчука та булави, належали також
гербова печатка, литаври, духові сурми тощо. Печатки виготовлялися із
срібла та дерева, так само срібними були литаври в шкіряних чохлах з
пряжками, до литавр додавались оксамитові подушки та залізні підніжки,
срібні сурми прикрашалися золотими шнурами і китицями.
Козацькі клейноди були заборонені Катериною II у 1764 році, а остаточно
відібрані у 1775 році після зруйнування Запорозької Січі.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
