Реферат
не тему:
Що ми не будуємо в Україні
Хоча з часу проголошення у серпні 1991-го державної Незалежності
України йде вже друге десятиріччя, намагання підірвати ЇЇ, не дати
утвердитися, не послаблюються. Чи й назвемо іншу якусь країну,
патріотичне та свідоме громадянство якої такою мірою було б приречене на
повсякчасний настрій нетривкості, непевності, на відчуття остогидлої
тривоги, остраху за долю держави! Годі й казати, що такий стан
психологічно та морально змучує, зневолює, краде у багатьох енергію,
варту конструктивного, державорозбудовчого застосування.
Добре відомо: руїнництво в конкретних діях, спрямованих проти
української державності, виявляється у різних формах та на різних
напрямках, як-от руїнництво ідеологічне, матеріально-господарське,
фінансове тощо. Ми ж поведемо мову про руїнництво саме мовне, яке, не
сумніваймося, має здатність ослаблювати країну не меншою мірою, ніж
будь-які шантажі та диверсії, скажімо, економічного характеру. Чому?
Тому, що нищиться мова – то значить, нищиться народ, досягти ж зцілення
етносу незмірно тяжче, ніж зарадити і найкатастрофічнішим економічним
руйнаціям.
Навряд чи хтось заперечить: порівняно з першими роками Незалежності
позиції українського слова в Україні відчутно ослаблені. Парадокс?
Нонсенс, що розминається з вимогами елементарного глузду, який ніяк не
візьме гору в державі? Звичайно. І все ж, вдумуючись у причини такого
стану справ, чомусь аніяк не хочеться потрактовувати як головні ті
чинники, довкола яких у більшості з нас і починає крутитися думка, що
шукає винуватців: тиск Москви, наприклад, позиція Президента, уряду
тощо. Що й казати! – малоросійська це позиція, яка, як знаємо, вбирає у
себе не тільки момент запобігливості, колінкування перед «старшим
братом», а й звичайнісінької зради, – так наперед означу, хоча,
торкаючись запитання «хто винен?», волію почати все ж з деяких провин
того українського патріотичного табору, до якого зараховую і себе.
Як, отже, оминути одну з прикрих помилок, допущених багатьма
націонал-демократами в перших роках нашої відновленої державності:
мовляв, нам спершу треба витягнути економіку, приватизацію здійснити, а
вже тоді і до мови, культури, освіти братися.
«Зачекайте! Зачекайте з мовою! Вона буде, якщо буде економіка. З
економіки почнімо!», – це мені згадується, як на одному з усеукраїнських
зібрань початку 90-х років авторитетний національно-демократичний лідер
гарячковите стримував промовця, котрий вимагав внести до порядку денного
питання національно-культурної ситуації в країні. А інший не менш
авторитетний лідер тоді ж, запам’яталося, притишеним голосом люто
вичитував мене за один мій виступ: «Ти що, навіщо це розбуркуєш, для
чого «дратуєш?»
«їх» – це тих, котрі, як нині всі переконалися (і ті лідери теж), і на
гадці не мали, щоб добровільно здати бодай хоч частину бастіонів,
здобутих у зросійщені України.
«Навіщо їх дражнити?» – як виявилося, ця сакраментальним чином
сформульована позиція і стала тактичним (може, й стратегічним) принципом
значної частини національно-демократичних діячів у ставленні до
мовно-культурної проблеми, а вже в діяльності офіційних структур,
насамперед президентської, набула характеру буквально запобігання перед
тими шовіністичними та прошовіністичними силами, що могли образитися.
Мовляв, зміцнимося, утвердимося, і лише потім…
Нині, вже з відстані понад десяти років, знову й знову впевнюєшся: якої
колосальної помилки було допущено в тій ситуації, що її характеризував
таки реальний та найреальніший психологічний злам! Адже пригадаймо, була
тоді та історична мить, коли в доволі швидкому темпі формувалася
готовність переважної більшості наших громадян, у тому числі – це вкрай
важливо – і зросійщених, бути громадянами саме Української держави, що
неодмінно означало: держави з українською ідеологією, українською
державною мовою. Причому на хвилі шоку від розпаду СРСР та через потребу
суто обивательського пристосування (бо як же! – Україна – хорошая для
жизни, южная земля, – чого за неї не триматися!) світоглядне коригування
намітилося навіть у багатьох тих, кого раніше ідея самостійності України
лише жахала. Згадаймо, як у широку суспільну свідомість дедалі помітніше
западала тоді потреба виконання Закону про мови: у більшості наших міст
майже враз зникло оте: “А по-человечески говорить умеешь?», багато тих,
хто у подібний спосіб озивався, вже й самі пробували відповідати
українською; наша мова почала здобувати тоді простори не тільки установ,
а й магазинів, вулиць, майданів…
Так, суспільство в доволі швидкому темпі переорієнтовувалося у тих роках
на відчуття себе суспільством вже принципово, якісно нової країни. І
раптом це обезволююче, демобілізуюче: спершу закріпимося, почнемо з
економіки… Ці остудливі поклики прозвучали, гадаю, і з причини
недооцінювання чи просто недостатнього знання історичного досвіду (о,
скільки разів це нас, українців, вже підводило!), а головне – з причини
страху перед злостивим сичанням імпер-шовіністів, перед глузуванням і
погрозами з боку недавньої метрополії. Дарма, що небезпека того сичання
на той час явно перебільшувалася.
Я сказав би, що переважно цей пострах і потьмарив глибинне розуміння
того, що ані спорудитися, ані зміцнитися державі без цементу не можна.
Цемент же той (теоретично на сьогодні це вже всі патріоти засвоїли) –
національна ідея, національна свідомість, об’єднуюча та згуртовуюча все
суспільство державна мова, добре поставлена національна освіта.
Історичні приклади розбудови таких держав, як Франція, особливо часу
генерала де Голля, Польщі, чи Німеччини або й Прибалтики неспростовно це
потверджують.
Отож і напрошується запитання: то що – найуважніше прислухаючись до
своїх пострахів і сумнівів чи закріпилися ми відтоді? Ні, відповідь
цілковито однозначна, навпаки – розхиталися. Тактика поступок,
запобігання ласки, боязні не прогнівити, не ущемити, не зачепити дала
свої гіркі плоди, якими підбадьорений – і то нашою власною нерішучістю
підбадьорений – та стрімко нахабніючий шовініст уже так підхарчувався,
що від його колишньої розгубленості не лишилося і сліду. Починаючи десь
з 1994 року, він – у реванші, е наступі.
Хто цього не помічає нині? Хто не бачить вакханалії реваншевого
зросійщення, що набуває нових обертів у країні? Зросійщення високо- і
низькопосадового чиновництва, зросійщення бізнесу, зросійщення
періодичної преси, книговидання, кіноекрана, деформування внаслідок
політики зросійщення самої душі українського народу, що так обнадійливе
почала оживати наприкінці 80-х – на початку 90-х.
Якби ж знаття! – вжив би Остап Вишня фразу зі своїх знаменитих
«Чухраїнців». Я ж у зв’язку з цим думаю: до яких, дійсно, пір належатиме
те якби ж знаття! до головних, першорозпізнавальних прикмет нашого
народу? Надто ж освіченого проводу цього на роду – національної еліти…
Подумалося: так недалеко відійшли ми від часу відновлення нашої
державності, а видається, що початок 90-х XX ст. і ось ці перші роки XXI
ст. – принципово різні історичні епохи.
Пригадаймо, з якою бентегою, з яким майже містичним хвилюванням чекала
більшість з нас недавньої зміни не тільки століть, а й тисячоліть. Ех,
лишити б у тому, що підлягало невблаганній зміні, хоч частину наших
болей та тривог, як-от і мовних, національних! – так, певен, думав не
один з нас.
Та ба, – і неспокій, і сподівання виявилися намарними: усе сталося
настільки ж прозаїчно, як і мусило статися. Зовсім не зваживши на наші
сум’яття та очікування, невтримний плин часу буденно виконав свою
роботу. Безпристрасно, байдуже до людських діянь відцокавши рубежевий
час, велетенський годинник незворушно тільки те й зробив, що млою
вічності огорнув хронологічний простір, у якому ми звикли жити.
Отак усе-все й перетягли ми у двадцять перше сторіччя: певні людські
чесноти і вражаючу людську недосконалість, ті болі, що уже задавнені, і
ті, відчувати які ми почали щойно. У тому числі, звичайно, й старі та
свіжі національні болі, зокрема, й пов’язані з нашою мовою. І то
сьогодні вже зовсім однозначно можемо сказати, що наші, власне, дитинячі
передміленіумівські доброочікування на примноження розуму та доброти і в
цілому на планеті, й у нас, в Україні, аніскільки не справдилися. “Вже
віки проминули, як світ наш стоїть, // А добро тобі всупереч од світу
біжить», – як сформулював свого часу Яків Щоголів.
Досить згадати вже перші місяці та роки нового тисячоліття, якими вони
виявилися для України. Здавалося б, така це хронологічно, настроєве
сприятлива пора для уточнення та коригування орієнтирів нашого
державотворення, як і для спокійного та взаємокорисного діалогу різних
політичних сил! Натомість дві тисячі років від народження Ісуса Христа
зустрінуто у нас такою моторошливою напругою протистояння громадськості
і влади, що дуже швидко, але, на жаль, у зворотний спосіб, сталося те,
про що ми здавна мріяли: про Україну найширше дізналися у світі, про неї
скрізь голосно заговорили. Але як? Як про країну, у якій убивають
політичних опонентів та чесних журналістів, де правлять бал корупція і
мафіозність, де отруйно розквітла соціальна кривда, де від Президента
відвертаються як свої громадяни, та і ті, котрим належало б спілкуватися
з ним за кордоном, де студентів, здебільшого першокурсників, які у день
народження Тараса Шевченка з’їхалися до столиці у щирому бажанні знати
правду (“За правду»!), лише за це, відловивши їх здебільшого на
залізничному вокзалі за критерієм спілкування українською мовою (оце вам
і розширення її сфери! – точнісінько так само виявляли “націоналістів» й
у брежнєвські часи…), кидають обличчям на асфальт та влаштовують над
ними жорстоку розправу… (Особисто я ніколи і нікому не вибачу наруги
над цими хлопчиками, які, сповнені найблагороднішого та найсвітлішого
громадянського почуття болю за Україну, зібралися 9 березня 2001 року у
Київському міському Будинку вчителя, власне, на першу у своєму юному
житті масштабну акцію, аби домовитися разом з учасниками відомої
студентської “жовтневої революції» 1990-го року, як треба діяти, щоб
будувати в Україні справжню Україну. І ось, не маючи стосунку до
вуличних провокацій, в організації яких чітко видно почерк самої влади,
ці хлопчики вже “заробили»… А який результат? – “Більше не захочуть
політики»? О ні! – запевнюю: результат – бійцівський гарт, який цим
хлопчикам, що хочуть в Україні української правди, ще дуже й дуже
знадобиться).
Втім, що й доводити? Підстав для відчуття болю та образи за ситуацію в
державі є більше, ніж достатньо. Я навіть сказав би, що нині це –
клінічна ситуація: не встигнуть прорвати давніші гнійники, як визрівають
нові, ще смердючіші, і ось знову й знову трясе все наше суспільство:
справа Гонгадзе, “касетний скандал», перипетії з «кольчугами»… А
найбридкіше ж те, свідками яких еверестів олжі, фарисейства, фальші,
цинізму, що їх демонструють правлячі в країні космополітичне наставлені
олігархічні клани, усі ми на початку нового тисячоліття стали!
Кажемо: владна аристократія, владна еліта, взірці очікуваної від неї
інтелігентності… Боже мій! Про який аристократизм і про яку
інтелігентність можемо ми говорити стосовно норовів на печерських
пагорбах! Найпаскудніше та найбрудніше московське матюгальництво – це з
ними нині найперше асоціюється. Таки вже точно: не вийде з хама пана, а
наш король – голий. І показує на нього пальцями весь світ, і глузує, у
ліпшім разі – знизує плечима…
Бог з ним – ціну королеві давно вже знаємо. Але біда, що все те
усесвітнє тюкання – то також і стосовно України, зрештою, стосовно
кожного з нас, її громадян. Це ми всі в бруді й заматюганості постаємо
перед світом, це ми всі асоціюємося у нього з крадійством і
хабарництвом, це наші сподівання на певний імідж у сучасному світі нараз
обернулися прикрим розчаруванням.
Так, Україну, повторюю, сьогодні знають за украй негарними асоціаціями:
корупція, державний розбій, набір багатьох і багатьох прикмет,
несумісних з етичністю і моральністю. Про неї, Україну, вже як про
притчу во язицех пишуть нині у глузливо-викривальному тоні десятки
найвідоміших газет світу. А відколи розгорівся касетний скандал, то,
схоже, з нею і загалом не бажають мати справи: не поспішають сюди перші
особи західних держав (дякувати Папі Римському за те, що він відвідав
нас – напевне ж як великих грішників), так само як не вважає більшість з
них за можливе (точніше – за моральне) запрошувати до себе й главу нашої
країни.
Є, отже, підстави для відчуття усіма нами всесвітнього сорому. Як пише
мені Галина Педченко з Харкова, маємо ситуацію, коли чергова
“переяславська рада» стукає нам у двері (додам: то у вигляді «свята»
350-річчя «возз’єднання» України з Росією, то у вигляді Року Росії в
Україні, то у вигляді за безцінь відданих «братам» не то окремих заводів
чи газомагістралей, а вже й цілих промислових галузей), “чорна рада»
нагло лізе у вікно, а нащадки пілатів та юд так безсоромно торгують
Україною, що її тендітна незалежність і на ноги ніяк не зіпнеться:
тільки-но спробує досягти рівноваги, як одержує чергову підніжку…»
Перейдемо цю хистку та забруднену смугу свого розвитку? Виведемо з
нинішньої ситуації важливі уроки державного і суспільного оздоровлення?
Зуміємо домогтися очищення і реабілітації?
Як вже я почав про це говорити, особисто я вважаю, що за дещо вкрай
посутнє ми, українські патріоти, всі розплачуємося. І найперше, за те,
що, пройнявшись свого часу ейфорією, так і не довели до кінця
національну революцію кінця 80-х – початку 90-х рр. Ба навіть на
розпускові Верховної Ради, яка вірно служила імперському режимові, тоді
не наполягли, довіривши владу компартійній номенклатурі, повіривши,
буцімто, вовки здатні бути вівцями.
А в результаті? Утвердивши більше зовнішні атрибути держави, ми не
убезпечили її внутрішню, і то саме українську, національну суть. Лише
налякавши вчорашніх, ми тільки того й клопоту їм завдали, що мусили вони
подбати про власний синьо-жовтий марафет. Та й то – чи всі подбали? Чи
не розділилися невдовзі на тих, кому і далі зручно бути в синьо-жовтій
масці, та на тих, хто у своїх антиукраїнських діях і маскування вже не
потребує?
Це – вчорашні, але ж є і зовсім та зовсім сьогоднішні – так звані “новиє
украінци». Чужі українській духовності, українській культурі,
українській мові, вони у загрозливій кількості наросли та наростають
саме вже в ось цих, незалежних роках, густо сіючи національний нігілізм,
космополітизм, зросійщення, ворожість до культури й до моралі, ставлення
до основної маси українського народу як до бидла, корисність існування
полягає лише у можливості його визискувати.
І ось запитання: хто відповість за наявність цього симбіозу, цього
конгломерату антиукраїнських вчорашніх та антиукраїнських сьогоднішніх,
що має тенденцію визначати обличчя держави? і як то стається, що для
поради стосовно того, як нам рухатися далі, у першу чергу і стають у
пригоді Президентові саме вони: вчорашні, котрі свого часу запопадливо
берегли колоніально-підлеглий режим в Україні, та сьогоднішні – так
звані олігархи, котрі не менш запопадливо прагнуть позбавити Україну її
української, національної сутності та гніздо котрих – не десь, для
відводу очей, ну, хоч трішечки збоку, а там же таки – на печерських
пагорбах? Як сказано, мафія під патронатом Президента. У несприйнятті
названими силами українських національних орієнтирів і полягає, до речі,
основна причина їхньої зненависті до Віктора Ющенка, що весною 2001
року, коли його було відправлено у відставку з посади прем’єра,
маскувалася під звинувачення економічно-господарського порядку та
фарисейський “захист» стражденного народу від “американського
ставленика».
Криза влади, криза сподівань багатьох з нас, нібито усе на добре вийде
самоплинно, само по собі, без нашої активності та енергійності. Не вийде
само по собі. Десь тисяч зо двадцять нас стояло біля Верховної Ради того
повторно Чорнобильського дня 26 квітня 2001-го року, коли учинена була
розправа над урядом В. Ющенка. Я ж думаю собі: чому не сто, не двісті
тисяч, якщо як день Божий було ясно, що цей прем’єр має реальну
популярність у мільйонів? Поклалися оті мільйони, насамперед кияни, на
знаменитий наш принцип “та якось воно буде», також досліджений та
висміяний Остапом Вишнею у його «Чухраїнцях»? Вийшло ж воно не “якось»,
а на шкоду Україні, на шкоду кожному з нас, рядових громадян. Чомусь
навчімося, братове?
Таке в найзагальніших обрисах загальнодержавне, суспільне тло, ізолювати
од якого мовну проблему, звичайно, неможливо. Марно було б намагатися ЇЇ
розглядати й поза контекстом сумновідомо-сакраментального запитання: що
ми будуємо? Щоправда, особисто я полегшив би власні роздуми над цим
відповіддю на заперечне запитання: що ми не будуємо!
Отже, категорично, стовідсоткове можна бути переконаним: не будуємо ми
національної держави українського народу. На офіційному рівні навіть ще
й бодай початкового курсу на її будівництво не взяли. У цьому, як на
мене, і полягає одна з основних причин тієї ганебної ситуації, що в ній
перебуває Україна та її мова, одна з причин, що призвела до негативного
сприймання держави на міжнародній арені, загалом до немалої зневаги у
ставленні до неї як чужих, так і своїх. Спроба ж (лише спроба!)
згаданого уряду В. Ющенка належно підтримати національні пріоритети (в
економіці, культурі, освіті, мовному будівництві і т. д.) обернулася
просто оскаженінням верховнорадівської комуністично-олігархічної орди,
свідками дикого шабашу якої ми й стали у квітні 2001 року.
Відтак і без того украй квола участь держави у сприянні досформуванню
української нації як основної етнічної одиниці на українських землях
знову відсунута в наші дні убік. Уявлення ж про шляхи формування та
зміцнення української політичної нації, яку нерідко невиправдано
протиставляють нації етнічній, вельми часто засновані у нас просто на
вульгарно фальшивих засадах.
Про все це вже не раз було говорено, але оскільки вольні та невольні
заблукання з цього приводу не тільки не розвіюються у країні, а навпаки
– згущуються (і вже в Україні заявляють себе просто незворотні
тенденції), знову й знову варто ставити запитання: чому мають чіткий
національний орієнтир власного державотворення (а він має стосунок і до
речей, пов’язаних з етикою) поляки і хорвати, чехи і болгари, грузини й
естонці, литовці й латиші, росіяни і словаки, словенці та угорці, не
кажучи вже про десятки тих європейських і позаєвропейських країн, які
вже давно утвердилися та вражаюче розвинулися саме на національній
основі, і чому немало хто в нас, навіть не з числа недругів України, і
досі то не знати чого побоюється ось цього національного орієнтиру, то
навіть його відкидає? А що протиставляє? – А те, мовляв, що будуємо
державу громадянського суспільства. О, хто сьогодні цього не читає, хто
звідусюди не чує?
Так, свою державу я також уявляю не інакше, як державу громадянського
суспільства, тобто як країну, в управлінні якою важливу роль відіграють
громадські інституції. Тільки ж скажіть, прошу: хто це і коли довів, що
бажана для нас держава громадянського суспільства не може й не повинна
бути водночас національною державою, повноцінною державою українського
народу? Хто це розводить на нібито протилежні, нібито несумісні береги,
– мовляв, або національна держава, або держава громадянського
суспільства?
Маю власну відповідь на запитання “хто?». Той, хто, маючи суто
доморощені уявлення про, здавалося б, очевидні речі, оцього орієнтиру –
” національний» – просто боїться ( так він був настраханий ще у
совєтські часи “українським буржуазним націоналізмом)»; а ще – і
головним чином – той, хто якраз і не хоче допустити, щоб на українській
землі утвердилася громадянськи зорієнтована національна держава
українського народу. Не хоче – тому й фарисейськи возноситься над
національним, ігнорує його як якість, що буцімто протистоїть
громадянському й загальнолюдському, прямо сказавши, просто затуманює нам
мізки, вводить в оману, бреше. Чому не зрідка віримо, чому запускаємо у
себе сумнів: мовляв, національна держава – добре, але ж держава
громадянського суспільства – це ж нібито дещо вище, дещо сучасніше чи
модерніше? Ось допустили ми цей сумнів – і вже й розвели нарізні береги
те, що насправді розводитися не повинне, власне, дали свою підмогу тим
силам, які воліли би утвердити на нашій землі, сказати б, громадянське
суспільство без української духовності, без української національної
ідеї, ба, звичайно, і без української мови. Ну, куди вже їй до чеснот та
приваб громадянського суспільства, фальшивий, власне, безукраїнський
варіант якого сьогодні активно пропагується в Україні!
Я ж глибоко знаю інше: позанаціональних, безнаціональних, стримано,
злегка національних і т. п. орієнтирів творення та утвердження власних
держав громадянського суспільства не знала, не знає і не може знати
жодна нормальна сучасна країна, надто настільки розвинена, як будь-яка з
західноєвропейських.
Ми, будуючи свою державу, хочемо витворити щось у європейській практиці
небувале? (А скільки ж фарисейського галасу про наш буцімто європейський
вибір!) Ми хочемо подивувати світ якимсь доморощеним винаходом?
Як кажуть, гай – гай! По-перше, багато чим, як-от і Президентом, ми вже
подивували, і то так, що мусимо тепер довго-довго відмиватися. А
по-друге, нам треба виходити з того, що ми тільки-но почали відроджувати
власну державність, тоді як цивілізований світ мав доволі тривалий час
для пошуку оптимальних, націєвідповідних шляхів державотворення. Чому
воліємо ніби не бачити те, що він знайшов, та істинність чого перевірив
досвідом власне всіх країн планети?
Звернімо увагу хоч би на таке: звільняємо від національної основи
державу громадянського суспільства, як то немало хто її фальшиво уявляє;
замість концепції національного виховання, що, як повітря, нам потрібне,
силкуємося запровадити концепцію інакшого, а саме – громадянського
виховання; вже все частіше мелькає термін “громадянська освіта», як і
“громадянська культура», про що скажу згодом. Я не здивуюся, якщо через
якийсь час вигулькне ще й позначення “громадянська мова», яка, звичайно
ж, у жодному разі не буде українською. Російською ж – це точно, адже і
стараються у подібного роду новаціях насамперед ті сили, які прагнуть не
допустити на нашій землі української України. Частина ж наших малоросів,
у тому числі на владних рівнях, певно, боячись опинитися обіч
“прогресу», піддакує, солідаризується, потурає, сприяє, сама ж, як
мовиться, впроваджує у життя…
Ще й аргументує: що візьмеш, як ось, мовляв, й у Західній Європі на
перший план вийшли питання громадянського суспільства, і найперше про
права людини, а не права нації там говорять.
Так, це правда – говорять. Але чому? Тому, слід підкреслити – і про це
ніхто не мусить забувати, що питання національної визначеності своїх
держав, прав титульних націй давно вже в тій Європі і вирішені, й
утверджені. Тепер, отже, на черзі зовсім природне зміщення акцентів на
забезпечення громадських свобод, на повноту прав кожної окремої особи.
Тобто – немало з того, що актуальне для нас, для них давно вже не
актуальне, оскільки здійснене. І навіть настільки вже забуте те, що було
здійснене в минулому, що сприймається воно ними просто у порядку речей,
як першопочаткова даність. (У цьому, до речі, й полягає одна з причин
частого нерозуміння ними нас, тобто бездумного примірювання нас на свій
копил. Ми ж, замість пояснити, сказати б, свою специфіку, самі ж охоче
згоджуємося бути ЇЇ ігнорантами, поспішаючи виявляти солідарність з
деякими вимогами, для здійснення яких мусили б мати повноту забезпечення
прав власної, української нації, у тому числі прав мовних).
Ось і постає питання: то що – мусимо у зв’язку зі сказаним вважати, що
раз у нас ще не забезпечені права нації та раз ми ще не маємо своєї
національної держави , то ці “дрібниці» і загалом нам не потрібні?
Прориватимемося у Європу, і не намагаючись національне дооформитися? Але
то вельми вже нагадувало б те, щоб хтось в інтелігентному та вишуканому
товаристві раптом з’явився геть голим. Здивуються. Не приймуть.
Елементарні речі, але як жаль, що багато хто в нас і не бажає над ними
замислюватися.
Ось, для прикладу, гортаю я видання “Концепція розвитку гуманітарної
сфери України» (К., 2001), що її (концепцію) згідно з дорученням
Президента розробила велика група (та й документ за обсягом великий)
вчених з доволі гучними іменами. “Пройтися» концепцією не зайве, між
іншим, і задля уявлення про можливості “зачарованого кола» науковців, до
послуг яких не то з особливої любові, не то з причини незрозумілої
приреченості вдається влада, беручись розробляти такі принципово важливі
документи.
Не знецінюючи праці, у якій, направду, є чимало потрібного та
своєчасного, перегортаю її лише під тим кутом зору, що про нього нині
йшлося. І, на жаль, виявляю: це якраз і є та концепція, на сторінках
якої завдання побудови в Україні громадянського суспільства відірване
від завдання побудови національної держави українського народу. Сказав
би я тавтологічно – концепція з хибною концепцією у головному,
визначальному.
Ну, здавалося б, так ясно: будуємо національну державу українців (у тому
числі й державу української політичної нації, що включає у себе і
представників всіх інших етносів), а вже в так зорієнтованій, так
засвіченій державі дбаємо і про всі прояви та вияви громадянського
суспільства, як то воно і є в Європі, що на неї хочемо орієнтуватися. Та
ба! Читачеві навіюється уявлення, згідно з яким Україна не може бути
національною державою, оскільки у ній – “багатоетнічність,
багатокультурність, багатомовність». Сприйняття та розуміння цього,
мовляв, і треба виховувати у свідомості українця.
Наче нічого й не заперечиш: і етносів у нас багато (130! – вражають
цифрою автори документу), і мов. Але ось запитання: а що – у тій же
Європі держави національне стерильні, національне однорідні? Ні, таких
загалом нема у сучасному світі, хіба що Японія, В’єтнам чи ще деякі
країни цього регіону наближаються до “чистоти». А раз так, то й наголос
потрібен був би інший, а саме: на тому, що, попри всі процеси
винародовлення, українці – це таки на диво усе ще вражаюче переважаючий
в Україні етнос (до 80% населення!), як і на тому, що українці в Україні
– то таки титульна нація. Саме з потреби її національне відроджувати,
зміцнювати і мусив би випливати кожен рядок даної концепції.
Натомість ось і в розділі “Культура особи» вичитуємо – про ту ж таки
багатокультурність і багатомовність; про небезпеку “агресивного
націоналізму» (а в мене підозра, що дехто з авторів концепції вбачає це
“страхіття» у самому факті обстоювання потреби національного відродження
українства); про те, що, виховуючи правову культуру, необхідно, щоб
молодь знала європейські правові документи. Правильно: треба. Тільки
чому ж навіть про потребу знати Конституцію України забуто?
????¤?¤?$???????|? так і склалося, і беремо це “як склалося» за
непорушність, за основу), а націлювати на шляхи подолання цього
колоніального набутку – отже, на потребу досформування української
нації, на утвердження українських національних пріоритетів на всіх
ділянках державного будівництва в Україні. Всупереч твердженню
концепції, буцімто “етнічні ресурси (нашого) державного розвитку (…)
мають локальний, короткотерміновий характер», одним з наших завдань
якраз і мусить бути довготермінова робота в напрямку повносилого
утвердження української нації.
І нехай би нам прислужувалася у цьому, зокрема, й українська національна
культура. Так ні ж – немало зовсім слушних та потрібних думок про неї
якось враз знейтралізовують заяви про необхідність “втілення в мислення
і поведінку наших людей цінностей і норм громадянської культури», про
“створення атмосфери для розвитку в суспільному середовищі громадянської
культури», загалом для “культивації в суспільному середовищі почуттів
достеменного (?) громадянства».
Боже мій, скільки ж сьогодні в теоретизуваннях політиків, державних
діячів, частини науковців та журналістів бездумного зловживання оцим
громадянським, яке, як я казав, тулять до чого завгодно (цікаво: а
термін “громадянська література» теж хтось вже запроваджує?), але яке
мусить мати у нас сенс лише остільки, оскільки не повинне бути нами
потрактовуване у відриві від національного або й у протиставленні йому!
Про громадянську культуру в концепції сказано. А про національну? Та й
загалом – чи сказано десь у ній про такі “крамольні» речі, як
“національна гідність», “національна гордість» (даруйте, що жахаю вас,
розробники концепції, хоча запевняю: це – якраз той випадок, коли є
резон брати приклад з сусідньої Росії – ну, аж відлунює там на всіх
офіційних щаблях влади, починаючи з президентської, від закликів
пройняти все життя в країні духом російського патріотизму…)? Так от,
може, десь і згадане те, що загнане авторами концепції хіба що у
“підпілля» – підтекст цього тексту, але, сказавши правду, я це не
помітив…
Натомість помітив дивовижне формулювання про потребу формування у країні
вже не просто патріотизму («звичайний» патріотизм не підходить), а
“патріотизму з новим змістовим наповненням». Означає ж те “нове змістове
наповнення», поряд з шанобою власної культури, також “відкритість до
сприйняття різних культур світу».
Ех, як точно каже з цього приводу Т.Шевченко: “Не дуріте самих себе»!
Тобто – не відшуковуйте якусь іншу формулу і якусь нову сутність
патріотизму. Адже насправді прикмети цієї високої чесноти означені
давним давно, служать вони людству вже тисячі років. То що – зі
вселюдським досвідом хочемо позмагатися, власним винаходом прагнемо
вразити світ стосовно розуміння патріотизму? А до речі, щось у цьому
формулюванні вельми схоже на ще раз винайденого велосипеда, адже про те,
що патріотизм не є якимсь національне герметичним поняттям, світ знає
також уже давно …
Такі ось казуси, які породжені тією упевненістю, що якщо й треба
говорити про українське національне, то належить про нього говорити
якось упівголоса, з огляданнями та пострахами, боязниною когось образити
та ущемити, з почуванням якоїсь власної малості та повсякчасної
готовності і геть перебувати у своїй хаті десь біля дверей, аби тільки
іншим, котрі теж живуть у ній, було добре. Не випадково в одному з
пасажів про ту ж таки “багатокультурність» (розділ “Суть концепції»)
вагомо мовиться про етнічні меншини, що про них треба турбуватися, але і
натяку нема про самих же українців, відродження та утвердження яких,
поза сумнівами, і мусить найперше бути підтримуване державою. (І то, до
речі, задля блага самих же національних меншин, адже ні в чому не
ущемлене самопочування титульної нації – то і є гарантія їхнього
вільного розвитку).
Втім, це я пояснив тільки одну причину применшення національних
пріоритетів у тій же гуманітарній сфері. Є, на жаль, й інша: елементарна
упередженість, навіть зневага до українства, нав’язування нам якихось
понаднаціональних, понадукраїнських, скосмополітизованих орієнтирів та
критеріїв, що почасти позначилося і на концепції, про яку згадую.
Зазначу ще раз: з тієї причини, що це – документ, різні розділи якого
писали різні люди, є у ньому й немало слушних формулювань. І надто ж
своєчасний той акцент (він принципово не узгоджується зі щойно мною
процитованими), що громадянське суспільство в Україні неможливо
утверджувати “без урахування особливостей етноісторії та етнокультурної
спадщини, потреб подолання наслідків колоніального минулого щодо
корінного етносу та його культури».
Як мовиться, лише послідовно б витримувати цей акцент – і то не тільки у
документах принципової важливості на взір цього, але і в живій практиці
нашого державотворення, – наскільки швидшими та впевненішими були б наші
кроки! І як вагомо сприяла б цьому така освітня й наукова галузь, як
українознавство, у ставленні до якого з боку багатьох високопосадовців і
досі переважає як не ворожість, то дивовижна настороженість.
Звісна річ, я не обстоюю позиції, згідно з якою розбудову в нас
громадянського суспільства треба відкласти на невизначений час – аж доки
не буде забезпечено в Україні повноту прав української нації. Ні,
по-черговості тут не вийде – час підганяє, вимагаючи, аби вже згаяне
надолужувалося у нас в особливо інтенсивний спосіб. У який саме?
Як я переконаний, провідні акценти нашого державного розвитку, орієнтири
мусять сьогодні бути рівновеликими, тобто – і національна держава, і
держава громадянського суспільства; держава, у якій забезпечені права
нації, але водночас і така держава, у якій дотримуються прав окремої
людини. Дбати принаймні про рівновеликість цих акцентів – то і мав би
бути святий обов’язок держави.
Та вдивімося у реальність. «Україна чи не Україна в Україні»”? – такими,
либонь, сумнівами пройметься кожен, хто спробував би збагнути сутність
того, що відбувається у країні.
Може, різні полюси у цьому, як на перший погляд, парадоксальному моєму
формулюванні надто різко, закатегорично розведені? Що ж, кожен вільний
мати власну думку з цього приводу, я ж тільки поясню, що позначення «не
Україна в Україні» – то позначення усього того, що протистоїть
утвердженню України як повносилої та повноцінної європейської держави,
економічно самостійної, духовно індивідуальної, культурно самобутньої,
то синонім того, що перешкоджає нашому національному випростанню, знову
й знову завертає нас до ролі та до становища не власне України, а
Малоросії.
«Не Україна» – це те ж саме, що й «Україна навпаки», як то була названа
одна моя брошура, що вийшла у 1995 році. Згадую позначені мною у тій
брошурі прикмети «України навпаки» – і з прикрістю констатую, що й на
сьогодні їх кількість, на жаль, не зменшилася, а в деяких ділянках,
як-от не то стосовно мови та інформаційного простору, але й політичної,
економічної – загалом державної самостійності, позиції України супроти
не України і загалом стали слабшими.
Саме цим і пояснюється вже згаданий мною стан зневолення, невпевненості,
апатії, що пройняв багатьох наших громадян, і то – і це найтрагічніше –
нерідко з числа тих, котрі сповнені були виняткового ентузіазму та віри
на початку 90-х. Що ж, не виправдати, але зрозуміти можна: перемог
України над не Україною, дійсно, дуже мало, а вирішального зламу в цьому
протистоянні досі не відбулося.
Як не сказати, що несумісністю іноді одночасно заявлюваних тенденцій
України і не України ми часто просто смішні для світу. Хіба не смішні,
для прикладу, коли фактично одного і того ж дня заявляємо, як це вчинив
улітку 2002 року Президент, і про намір іти до МАТО, і про дотримування
також євроазійського, московського орієнтиру? А ще смішніші тому, що
виявили цю свою сміливість стосовно НАТО лише тоді, коли свій курс на
принципове зближення з НАТО заявила Москва. Отож і воно: дасть Бог, і в
НАТО колись в’їдемо, сидячи на московському возі, тобто московський
фурман туди нас увезе…
Нерідко ж складається враження, що на рівні влади ми й загалом воліємо
позбутися власного воза, оскільки вельми клопітно з ним, та пересісти на
московського. Підпорядкування російським олігархам, російському
капіталу, російським промисловим компаніям вже безлічі об’єктів
української індустрії, невміння чи й небажання бодай послабити газовий
зашморг для України, вельми непевні ризиковані умови, на яких Україна
пристала до консорціуму, що розпоряджатиметься потужними українськими
газовими сховищами (хто насправді буде їх господарем – Україна чи
Росія?) – це тільки окремі приклади витіснення України з України в
економічно-промисловій сфері.
Як один з прикладів протесту України супроти не України (адже злидні,
бідність – то прикмета не України, тобто не тієї України, якою вона вже
мала усі можливості за ці роки стати), згадаймо страйку Києві
українських шахтарів улітку 2002 року. Спершу вони приїхали до Києва з
Донбасу, згодом до них долучилися з Західного Донбасу, ще згодом – з
Галичини, і ось упродовж майже трьох місяців вистукували вони
шахтарськими касками то перед Будинком Адміністрації Президента, то
перед Кабінетом Міністрів, вимагаючи одного – вернути їм заборгованість
по заробітній платні, тобто віддати їм ними ж зароблене…
Варто було глянути на змучені, почорнілі обличчя вугледобувачів, на оті
поставлені на хідниках Хрещатика каски з жебрацьким написом (до речі,
українською мовою) «Кияни, допоможіть на прожиття шахтарям», – і то лише
від спостережень усього цього у чесної людини і серце могло б
розірватися навпіл, адже це і є одна з ілюстрацій, на жаль, поки що все
ще панівної позиції, що її посідає у нас «Україна навпаки» – злиденна,
жебрацька, та, «не Україна» у якій не хоче, не здатна навіть віддати
людям ними зароблену плату. Скоріше розраховується з ними
систематичними, усе частішими аваріями на шахтах, внаслідок яких
кількість загинулих усе зростає … Нема можливості цьому зарадити?
Неправда. Влада просто не хоче порушити сваволю олігархічно-кримінальних
кланів, що розпоряджаються мільярдами, причому тому не хоче, що і сама
вона залежить, а то й належна до цих кланів.
Украй потворно та брутально виявляє себе не Україна й у
духовно-культурній сфері, стан у якій може увиразнити бодай підготовлена
мною заява Пленуму Ради Національної Спілки Письменників України, що
була прийнята наприкінці червня 2002 року. Основний акцент цього
документа – найглибша тривога українських письменників з приводу все
цинічнішого наростання в культурно-духовній та освітній сфері України
тенденцій, що зводять нанівець певні здобутки в національному
відродженні, досягненні у попередні роки, згущують в країні атмосферу
нігілізму, упередженості у ставленні до історично невідкладної потреби
повносилого духовного випростання та утвердження української нації.
Фактично повне відчуження від українців інформаційного простору, що
розповсюджує антикультуру й антиморапь та культивує снобізм у ставленні
до титульної нації країни, відверто підкреслюване найвищими державними
особами, в т.ч. Президентом, покровительство Церкві не київського, а
московського підпорядкування, небувала за своїми масштабами вакханалія
зросійщення, – це тільки окремі приклади неприродності та ненормальності
стану, що в ньому опинилася культурно-духовна сфера країни.
Не менш тривожні і деякі симптоми з ділянки освіти. Так, зменшення
аудиторного навантаження студентів з 36 до 30 годин на тиждень
досягається насамперед за рахунок скорочення у ВНЗ курсів української
мови, історії України та української культури, а курс української
літератури в старших класах школи скорочено на годину – з 3-х (так було
навіть в есесесерівські часи!) до 2-х… Додати до цього те, що в
багатьох наших навчальних закладах здійснюється не національне, а
антинаціональне виховання, що упередженість, а то й активне не
сприйняття викликає у багатьох найвищепосадовців уже навіть саме таке
поняття, як українознавство, яке мало б стати базовою основою розвитку
української освіти, – і ми пересвідчимося у тому, що про турботу
головного освітянського відомства країни про формування української
національної еліти, здатної піднести культурно-освітній та моральний
рівень й усього суспільства, годі й говорити.
Нічим іншим, констатувалося у заяві, як виявом малоросійського холопства
стало підписання віце-прем’єр-міністром України В.Семиноженком протоколу
про «узгодження» підручників історії у навчальних закладах України та
Російської Федерації. Неважко зрозуміти, про що йдеться: про чергову
«відміну» тих пластів історичної правди, які відкрилися нашому народові
десь з кінця 80-х років. Так, збройне ліквідування більшовицькою Росією
Української Народної Республіки, організовані Москвою моторошливі
голодомори, знищення з волі Сталіна та інших кремлівських генсеків
мільйонів українців – «ворогів народу», у тому числі сотень тисяч
представників української інтелігенції, героїчна боротьба ОУН-УПА
одночасно проти німецького та московського режимів, – ці та інші
сьогодні вже загальновідомі факти, звичайно, ріжуть вуха лідерам
Російської Федерації, яка все більше заявляє про свій намір утвердитися
на засадах неоімперії. Але намір – наміром, а історична правда – то є
річ, посягати на яку жоден найвисокопоставленіший чиновник не має права.
Характерно, підкреслили письменники, що всі згадані процеси і симптоми
заявляють себе на тлі дедалі пришвидшуваного мовного знеукраїнізування
України, що – як це не парадоксально – саме в роки Незалежності, і
особливо в останні, досягло буквально запаморочливого розмаху.
Складається враження, що найвища влада країни, найперше президентська,
просто свідомо віддає Україну на поглум та потопт україноненависникам,
зросійщувачам, манкуртам. Давно вже стала «немодною» тема дотримання
мовного законодавства, у середовищі високопосадовців переважає
фарисейське ставлення до загнаної у глухий кут мовної проблеми як такої,
мовляв, яку ліпше віддати на самоплинне вирішення.
У той же час цілий ряд конкретних дій найвищої влади України неможливо
інакше й потрактувати, як створення умов для все нових і нових витків
зросійщення України. Досить лише згадати: ліквідування сектора
моніторингу мовної і національної політики при секретаріаті Кабінету
Міністрів як, мовляв, «невластивого» (таке було пояснення!) для його
структури, ліквідування Ради з питань мовної політики при Президенті
України, що на неї громадськість покладала деякі надії (сам же Президент
розчерком пера і скасував ту Раду), погром т.зв. правописної комісії, з
якої виведено ряд авторитетних та компетентних українських вчених та яку
«зміцнено» кадрами, що ревно оберігають примусово впроваджене в нашу
мову у тридцяті та пізніші роки.
Усі згадані та інші численні факти свідчать, що влада, яка формує
політичний і культурно-духовний клімат у державі, штовхає Україну на
вкрай згубні манівці, з яких вона мала надію вибратися з проголошенням
Незалежності. На жаль, не вибралася і досі, з чим ніколи не примириться
жоден чесний, відданий патріот своєї країни, у тому числі, було
підкреслено у письменницькій Заяві, не примиряться з нинішнім станом
справ у культурно-духовній та освітній сфері й українські письменники, з
погляду яких нехтування завданням виняткової історичної ваги –
повносилим національним відродженням українства й українців – то є
злочин, що його нікому не простить ані сучасне, ні майбутнє нашого
народу.
Сформульовано було письменниками й конкретні вимоги до органів влади
Української держави, які, одначе, лишаються не почутими.
Згаданий документ – то тільки один з прикладів позиції таки України в
Україні, яка з не Україною, Україною навпаки, не маймо сумнівів, ніколи,
ні за яких обставин не примириться, дарма що поки що вона перебуває у
ситуації, за якої її протидія українозневажництву ще не досягає
належного успіху. Відтак чим більший “стаж» нашої відродженої
державності, тим не природнішою та потворнішою сприймається ситуація у
країні з українською мовою.
Так, ще й досі, за обставин, коли українці складають більшість населення
у всіх областях України ( виняток – Крим), у десятках і десятках міст,
містечок та сіл (Схід, Південь) відсутня українська школа.
За винятком Галичини та лише окремих закладів північної і центральної
України, хронічно зросійщеною досі залишається вища школа (ворожа до
українства сила знає особливу вищій школі ціну? Безумовно, знає. Тому
майже мертвою хваткою і затримує надалі її зросійщення).
Або: раз-по-раз у протистоянні, у конфліктах виборюється право тієї чи
іншої громади на українську церкву українського підпорядкування.
Або: дарма, що в армії мусила б виконуватися стаття тринадцята Закону
України про Збройні Сили, де значиться, що армія функціонує державною
мовою, ще й сьогодні тисячі наших юнаків, у тому числі з сільських
місцевостей, потрапляючи до військових частин (і таких частин немало),
як і в совєтські часи, – зросійщуються, замість того, щоб щось набути в
національному самоусвідомленні.
Або: лише особисто мною одержано вже не одну сотню листів, автори яких
оскаржують ту неймовірну ситуацію, що в багатьох точках України є
проблемою знайти в кіосках бодай одну українську газету.
Буквально дико антиукраїнською – інакше й не скажеш – є ситуація у
телевізійному просторі, що розповсюджується і на радіоефір, з приводу
чого (і то в плані ілюстрації стосовно того, що має першість – право
людини чи право нації?) пенсіонерка Ольга Макієнко (с. Васильківка
Дніпропетровської області) пише: «Що робиться у нас з радіо? Добре чути
тільки “Русское радио», “Чечня свободная» й інші російські станції.
Виходить, отже, що і в глухому селі лине з приймача тільки російська
мова. Люди з ефіру краще знають Німеччину, Францію, Англію через їхні
станції, ніж свою державу – Україну. Це що – рідне слово глушать у нас
спеціально?»
До речі: ось зацитував я цього листа (одного лише з сотень зойків,
скриків, нарікань, вимог, що їх я дістаю поштою на свою авторську
радіопрограму «Якби ми вчились так, як треба», що звучить вже упродовж
майже шести років) – і запитання: як будемо все це кваліфікувати – як
ущемлення прав нації чи як ущемлення прав окремої особи – тієї ж Ольги
Макієнко? Звичайно, що одночасно і нації, й окремої особи. Але в якому
разі подібної скарги окремої особи не було б? Зрозуміло, що в тому
тільки разі, коли б не були ущемлені права цілої нації, у даному разі –
української, зокрема її право на володіння інформацією своєю рідною
мовою.
Таке у мене унаочнення до нерозважливих суперечок з приводу того, що є
важливішим – право нації чи право особи. Не протиставляймо цього: не
можуть вважатися забезпеченими права окремої особи, якщо не забезпечені
права цілої нації, до якої вона належить, і так само не витримуються
права нації, якщо ущемлені конкретні її представники.
У реаліях сьогодення як же часто зустрічаємося ми з просто спотвореним,
викривленим уявленням про права людини, скажімо, на свободу слова!
Кинути лайном на саму українську державність – споконвічну мрію
українців – це дехто вважає свободою слова.
Поглумитися з Тараса Шевченка та інших національних світочів – свобода
слова.
Висміяти українську мову – свобода слова.
Виставити українців у вигляді примітивних, недолугих, дубуватих, ні до
чого не здатних, тупоголових і т. ін. “сапоїдів», у яких “де два
українці, там три гетьмани», та які все віддадуть і продадуть за те ж
“сало», – свобода слова.
І розгул шовінізму в сучасній Україні – свобода слова.
І вкрай тенденційна та брехлива інформаційна програма першого каналу
Національного (?) телебачення – свобода слова.
І цинічне проголошення деякими обласними радами, як-от Донецькою,
Луганською, Харківською, Дніпропетровською російської мови як офіційної
– теж свобода слова. (Ба, треба сюди додати й депутатів міської ради
Запоріжжя, котрі також проголосили на цій дорогій для кожного українця
січовій землі російську мову офіційною. “Байстрюки Єкатерини», що
“сараною сіли», та “славних прадідів великих правнуки погані» – чи,
голосуючи, хтось з них задумався і про права нації, і про права
конкретної української людини, що живе у тому ж Запоріжжі та має
проблему знайти бодай українську газету?)
Стоп! То усе це – свобода слова чи свобода руйнації української Держави?
Право людини на будь-які дії в межах законності чи право
антиукраїнської, антиконституційної, зрештою, антидержавної діяльності?
Ще сплутає хтось це, у тому числі на владних рівнях, з демократією? Але
як мовиться, позбав нас, Боже, від такої. Доречно пригадати, як у 1949
році брав на кпини цього роду “демократію» та “невидану свободу», що
набувала поширення у західному світі, Дмитро Донцов: це – “свобода
одиниці від усякої віри», це – “свобода в літературі і в кінотеатрі
систематично і безкарно розкладати морально людність; свобода не
журитися завтрашнім днем нації , (…) свобода провідної еліти – з
політики, з преси, з театру, з церкви – робити крамничку для інтересу
кліки, не дбаючи про загал, ну, і свобода – бо майже безкарність – для
каналій продавати свою країну». Не варто й сумніватися, що набір отих
названих Д.Донцовим “свобод» у наші дні багаторазово нарощений.
Погодиться хтось зі мною чи не погодиться, але, з мого погляду, упродовж
цих останніх років у нас відбулося грандіозне сфальсифікування самого
поняття “демократія». Воно настільки в нас спотворене, настільки, отже,
й здевальвоване, що особисто я, чекаючи часів його очищення, волію, як
мовиться, всує його просто не вживати. Щобільше, я все більше
переконуюсь, що для утвердження демократії суспільство необхідно
попередньо готувати. То значить – цілком виправданий і навіть надійніший
той варіант не до кінця “демократично» контрольованих державою свобод
суспільства, що убезпечить тривку демократію не буквально “сьогодні на
сьогодні», а поступово, у перспективі. Я переконаний, що тимчасово, поки
що обмежено демократичне суспільство (але в ім’я взірцевої демократії у
подальшому) – то ліпше, аніж суспільство, де за демократію видають
сваволю та анархію.
Ось, скажімо, й у питанні управління з боку держави суспільною
свідомістю (ідеологічний-фактор), значення якого Карл Ясперс увиразнював
такими словами: ” Маса не знає, чого вона хоче, їй треба сказати, чого
вона хоче»? (Зрозуміло, що “маса» у цій фразі – то те ж саме, що “юрба»,
яка в усі часи складала більшість спрямовуваного владною елітою
суспільства).
Або й ще “цинічніший» вислів Ортеги-і-Гассета: “Більшість людей не має
поглядів, погляди треба вприснути їм під тиском, як мастило в машину».
Як не видавалися б подібні висловлювання недемократичними, навіть саме
цинічними стосовно людських індивідуальностей, я вбачаю у них той
значний позитивний сенс, що в плані теми, про яку наразі мова, вони
вказують на величезну вагу виховуючої, ідеологічної роботи в
суспільстві, що від нього значною мірою самоусунулась нині наша держава.
Та, як знаємо, заповітне місце вільним не буває…
Такі ось виходять роздуми у цій розмові, що нею я ще раз привертаю увагу
до того, що й за номінального існування України як незалежної країни
ідеал української національної держави, у якій, звичайно, повністю були
б задоволені національні й громадянські права всіх, хто її населяє, але
українців – у першу чергу, лишається у ній не тільки незреалізованим,
але все ще й просто чужим для більшості керманичів.
Тобто – знову і знову питання українськості влади, знову питання прямого
зв’язку між рівнем патріотизму та рівнем тієї ж моральності.
Останнє я часто, до речі, ілюструю ось яким прикладом: чому, скажімо, в
Естонії або Литві розгул скорумпованості, мафіозності, крадійства, інших
проявів злочинності, як і розгнузданого хуліганства, все ж не набув
настільки брутального розмаху (дарма, що таке “добро» повсюди є), як у
нашій благословенній Україні?
О, тим ми і відрізняємося від тих же естонців чи литовців, що, на
відміну від нас, усі вони знають: будують вони власну національну
державу. Тобто всі вони об’єднані дорогою для них національною ідеєю,
яка, доречно це підкреслити, є водночас і найактивнішим діяльнотворчим
ферментом, і феноменом вельми корисного стриму. Чому діяльнотворчим
ферментом? Тому, що вона згуртовує, об’єднує, збирає докупи, зцементовує
в одне ціле націю, націлює її на спільність прагнень, мети, дій та
максимальну швидкість долання різних перешкод, які з’являються у нації
на шляху її розвитку. А феноменом стриму тому, що перейнятість індивіда
національною ідеєю, з мого погляду, зрідні перейнятості вище духовним,
божественним началом, за наявності якого він, індивід, просто не може не
просвітлювати усі свої дії світлом саме ось цього високого походження.
Прилучитися до мафіозних дій? Але ж це – на шкоду зміцненню моєї Литви
або моєї Естонії, Щось вкрасти у держави? Але ж це означає – вкрасти у
моєї власної держави, думкою про могуття якої я живу. І т. ін. Як
мовиться, дай Боже, аби феномен, про який тут мовиться, чим скоріше і
щоглибше закорінився і в нашому українському народові.
А вже для тих, кого недостатньо переконує те, що в Україні має
будуватися національна держава найперше самих же українців, я коротко
скажу хіба одне: ніщо це інше, як констатація того тривіального факту,
що Бог просто не дав нам якоїсь іншої землі поза українською, де ми,
українці, зреалізували б, нарешті, свою споконвічну державницьку мрію.
Отже, саме ми, українці, і несемо, у першу чергу, відповідальність перед
Богом за лад на цій частинці Землі, ми наділені на ній місією, що її
маємо, нарешті, на ній сповнити. Представникам же усіх-усіх інших
етносів, що населяють Україну та мають свої державні утворення за ЇЇ
межами (не мають лише кримські татари, караїми та ще деякі), ми, як
мовиться, наважені лише дякувати – за сприяння (лише б воно усіма і
завжди виявлялося) у здійсненні нами, українцями, згаданої місії, за
участь у зведенні Української держави, стосовно чого ніхто з них не
мусить мати ніяких заперечень, так само як смішно було, щоб ми,
українці, мали їх стосовно зміцнення своїх держав будь-якими іншими
народами світу. Як кажуть, лише б не за рахунок ущемлень наших
національних інтересів.
Загалом же принцип наших стосунків з іншими етносами, що населяють
Україну, має бути елементарний, а саме: ми – вам, ви – нам, тобто –
взаємна відкритість душі та чистота помислів, як і готовність жити та
спільно працювати однією сім’єю українських громадян. Лише за цієї умови
і можливо сформувати, нарешті, отой єдиний у своїй волі та прагненнях,
«збірний» соціум як з українців за етносом, так й українців за
громадянством, що мають вже в новому віці довершити зведення своєї
повносилої та заможної національної Української держави. Належно
підтримуватиметься у державі владою і всіма нами український
національний пріоритет, з’явиться належна воля національного
українського державотворення – і, я певен, і нас краще зашанують, і ми
самі себе краще шануватимемо, і з правами нації та правами людини буде в
нас усе гаразд, і по-справжньому голосно зазвучить наша мова, оточена
всесуспільною повагою та любов’ю, і впевнено та гордо пливтиме наш
державний корабель хвилями двадцять першого сторіччя, що в нього, на
жаль, перейшло і все те, що нас мучило, ба не тільки у двадцятому
столітті, а ще й у дев’ятнадцятому.
Лише від задавненості нашого болю і складається у декого враження,
буцімто ми чимось гірші від інших європейських народів. Чи гірші? Якщо
мати на увазі, що ми ще не вибороли те, що вже давно є в отих інших, то,
мабуть, так воно і є. І лік тут єдиний: усім українством забажати
прикмет тієї гіршості позбавитись. Вистачить нам волі й наполегливості?
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
