.

Селянські громади в Україні. Громадське життя і звичаї українського села в другій половині ХІХ ст. – першій половині ХХ ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
471 17946
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Селянські громади в Україні. Громадське життя і звичаї українського села
в другій половині ХІХ ст. – першій половині ХХ ст.

ПЛАН

1. Селянські громади як форма місцевого самоврядування

2. Особливості організації та функції селянських громад в Україні ХІХ –
поч. ХХ ст.

3. Сільська громада та звичаєве право

4. Громадське дозвілля та етикет

5. Календарні свята й обряди українського села ХІХ ст.

Список використаної літератури

1. Селянські громади як форма місцевого самоврядування

Історично склалося так, що на кін. ХІХ ст. територія України
перебувала в складі Російської імперії, а відтак тут було введено
одноманітну для всієї держави систему державного устрою та управління.
Т.ч., на сер. XIX ст. було знищено залишки колишнього автономного устрою
України.Визначальну роль для формування органів управління та
самоуправління на місцях (їх реформування), тобто в губерніях та
повітах, відіграли т.з. реформи, проведені в Російській імперії в другій
половині XIX ст., зокрема земська реформа та реформа міського
самоуправління.

Особливу роль відіграла т.з. селянська реформа 1861 р.,оскільки вона
торкнулась основ тодішнього селянського укладу та спричинила до появи
нової станової самоорганізації селян, які складали переважну більшість
населення України та Миргородського повіту зокрема. Так, на 1 січня 1896
р. населення Миргородського повіту (без міста) складало 160672 жителі, з
них 55408 селян та 86067 – колишніх козаків.

Беручи до уваги той факт, що до 1905 р. Росія була абсолютною монархією
і населення фактично не брало участі в державній владі, введення
земського та міського самоуправління стало, по-суті, першою виборною
структурною ланкою в бюрократичній системі державного устрою Російської
імперії. Сама участь місцевого населення у самоврядуванні виявилась в
формі т.з. станових представництв, земських установ та органів міського
самоуправління. Т.ч., неможливо скласти вірне уявлення про історичні
процеси, які відбувались в к. ХІХ – на поч. ХХ ст. в Україні та на
Миргородщині, не ознайомившись з державною системою управління і,
зокрема, з місцевими органами управління та самоуправління.

Тим більше, що на кін. XIX ст. припадають помітні зміни як в самій
структурі цих органів, так і в їх повноваженнях. На жаль, в радянський
період питанню дослідження органів місцевого управління та
самоуправління кінця XIX – поч. XX ст. було приділено надто мало уваги,
а класовий підхід заважав навіть тим небагатьом дослідникам об’єктивно
поглянути на проблему. Слова В.І.Ульянова (Леніна) про те, що Російська
імперія була тюрмою народів автоматично ставили органи управління та
самоуправління Російської імперії в розряд реакційних, станових органів
з перевагою в них буржуазії та дворянства. Тому основні монографічні
дослідження з проблеми системи державної та місцевої влади в Російській
імперії кінця XIX – поч. XX ст. побачили світ до жовтня 1917р. Це праці
Безобразова “Государство и общество. Управление, самоуправление и
судебная власть”, Свешникова “Основы и пределы самоуправления”,
Градовського “Системы местного управлення на Западе Европы и в России”,
Грибовського “Государственное устройство и управление Российской
империи”, в яких також вказувалось на всі недоліки тодішньої системи
державного та місцевого управління та самоуправління. На жаль, після
т.з. “культурної революції” ми маємо нині обмежену можливість
користуватися цими справді унікальними виданнями.

2. Особливості організації та функції селянських громад

в Україні ХІХ – поч.ХХ ст.

Станова організація селян як найнижча ланка управління та самоуправління
була уодноманітнена в Російській імперії після реформ 60-х рр. XIX ст.
Діяла вона лише в межах волості. Органами станової організації селян
були: сільський сход, сільський староста, волосний сход, волосний
старшина, волосне правління, волосний суд.

Першою і найнижчою ланкою станової організації селян була сільська
громада як громадська, адміністративна і господарська одиниця.

Сільська громада була створена в державних селах у 1837 р., а з 1861
р. – і в населених пунктах поміщицьких селян, звільнених від кріпосної
залежності.В адміністративному відношенні сільська громада становила
частину волості. Як одиниця господарська сільська громада , як
правило, співпадала з поземельною общиною.

Іншими словами, сільська громада складалась з одного великого або
декількох дрібних поселень, які користувались спільними
сільськогосподарськими угіддями.

Зазвичай, територіальні межі громад складались протягом десятків років
на основі володіння ними одним поміщиком, тому, фактично, з 1861 р. це
становище лише було закріплено офіційно. Декілька сільських громад
утворювали волость.Розпорядчим органом сільської громади був
сільський сход, який не мав представницького характеру і складався з
усіх домовласників, які входили до сільської громади .

Участь у сільському сході не передбачала ніякого майнового цензу – в
сході брали участь всі домовласники-господарі сім’ї незалежно від віку
та статі. Не могли брати участь лише селяни, які знаходились під
слідством чи судом за вчинки, які тягли за собою позбавлення всіх
особистих прав.

Скликався сільський сход сільським старостою, який головував на
ньому та слідкував за порядком на зібранні. Функції сільського сходу
були адміністративно-господарськими: вибори посадових осіб та облік їх
діяльності, призначення виборних на волосний сход, прийом до сільської
громади та виключення з неї, розподіл між членами громади мирської
землі, розкладка оброку, мирських і казенних повинностей і т.д.

Уявлення про сільський сход та питання, що на ньому розглядались, дає
опис його Панасом Мирним у романі “Повія”: “Крик і ґвалт застала Пріська
на майдані коло волості, де зібралась громада . Старшина, засідателі,
писар, староста стояли на рундуці і мовчки позирали на море шапок, що
колихалося по майдану. Люди сходились у купи, гомоніли і знову
розходилися. Одні кричали: “Не хочемо так! чого така правда у світі?”
Другі розмахували руками і голосно гукали: “Не буде по вашому!” Кожен
казав своє, і на майдані стояв такий гомін, що не розбереш, хто чого
хоче, хто за кого говоре… “Ну що, набалакалися? – гукнув старшина з
рундука. – Кажіть скоріше, бо ще багато зосталося діла кінчати, а вже не
рано…”. Ну а тепер будемо балакати про наділи. Дехто з хазяїнів помер,
другі – недоїмки по збору позаводили…Що його робить, як громада
посуде?…”.

Сільські сходи та сільські старости повинні були виконувати
розпорядження поліції, мирового посередника (інститут існував до 1874р.)
та земського начальника (з 1889р.).

До головних посадових осіб сільського сходу та сільської громади
відносився сільський староста як голова та виконавчий орган сходу.
Обирався староста сільським сходом терміном на 3 роки.

До його компетенції відносилось: нагляд за дотриманням громадського
спокою та добропристойності в межах громади ; виконання всіх законних
наказів та розпоряджень органів влади; нагляд за виконанням угод,
укладених між селянами громади ; нагляд за виконанням селянами
повинностей та сплати податків тощо.

В разі здійснення злочину сільський староста проводив попереднє
дізнання, затримував винних та охороняв сліди злочину до прибуття
поліції чи судового слідчого.

За дрібні проступки він мав право піддавати винних таким заходам:-
призначення на громадські роботи терміном до 2 діб;- грошовому штрафу до
1 крб.;- арешту терміном до 2 діб. На час виконання своїх обов’язків
сільський староста звільнявся від тілесних покарань та всіх натуральних
повинностей.Всі касаційні скарги на дії сільського старости подавались
мировому посереднику (до скасування цього інституту в 1874р.) або
земському начальнику (з 1889р.).

Сільська громада на сільському сході могла обирати на допомогу
сільському старості і інших посадових осіб сільського управління:
збирачів податків, наглядачів хлібних магазинів, училищ, лікарень,
писарі лісових та польових сторожів та ін. Строк їх повноважень також
визначався терміном в 3 роки, окрім збирачів податків, яких переобирали
щорічно. Т.ч., сільське управління (самоуправління) складалось з
сільського сходу, сільського старости та інших посадових осіб,
перелічених вище.У деяких випадках на сільському сході головував
волосний старшина. Це відносилось до таких випадків як розгляд питань
про звіт посадових осіб сільського управління, розгляд скарг на дії
цих же посадових осіб, розгляд інших спірних питань життя громади.

3. Сільська громада та звичаєве право

Породжений об’єктивними соціально-економічними умовами і тісно
пов’язаний з ними громадський побут кожного етносу — не застигле явище,
а динамічна система, в якій постійно відбувається взаємодія старих,
нових і змішаних форм. У цьому складному процесі традиції, як правило,
постійно трансформуються (або зовсім виходять з ужитку), а інновації
через компромісні форми перетворюються на традиції. Таким чином
забезпечується живий зв’язок історії, відбувається передання культурних
надбань від покоління до покоління, без якого не може існувати жоден
народ.

Духовну культуру й побут суспільства доби феодалізму і капіталізму
значною мірою визначав принцип корпоративності — належності індивіда до
певного стану, верстви. Представники різних соціальних груп — дворяни,
купці, духовенство, чиновники, ремісники, селяни, робітники та ін.— мали
характерні особливості життя, свої традиції, звичаї, свята і розваги,
свій кодекс поведінки — писаний або неписаний. Суттєво відрізнявся
громадський побут міста і села. Диференціація культури посилювалася за
рахунок національних, конфесійних, професійних відмінностей.

До початку XX ст. селянство складало основну масу населення України.
Землеробський тип господарства, успадкований з часів неоліту, довгі віки
визначав характер розвитку всіх сфер економічного і соціального життя
слов’янських етносів. Тому природно, що саме селянство було головним
носієм історичної та фольклорної пам’яті народу.

Традиційні форми громадського побуту українців найтіснішим чином
пов’язані з сільською територіальною общиною — громадою. Утворена на
стадії первісного родового ладу, сільська громада остаточно сформувалась
у період раннього феодалізму. В середні віки вона існувала в Україні під
назвою копа, купа і була органом місцевого

самоуправління. Інтенсивний розвиток товарно-грошових відносин,
закріпачення селянства сприяли руйнуванню поземельної общини. Цей процес
у різних регіонах України проходив нерівномірно. Головною його ознакою
був поступовий перехід від колективних форм землеволодіння до приватної
власності окремих господарів на землю.

Якщо на Західній Україні та Правобережжі у зв’язку з інтенсивним
розвитком фільваркового господарства сільська община була підірвана вже
в XVI—XVII ст., то на Лівобережній та Слобідській Україні цей соціальний
інститут активно функціонував і у XVIII ст. Розклад
феодаль-но-кріпосницьких та утвердження капіталістичних відносин
остаточно зруйнували економічний базис громади. Буржуазні реформи в
Австро-Угорщині (1848 р.) і царській Росії (1861 р.) законодавче
оформили її перетворення на найнижчу адміністративно-територіальну
одиницю місцевого управління, підпорядковану державній владі. У XIX — на
початку XX ст. подвірне землеволодіння вже цілковито панувало в Україні.

Проте у житті та побуті селянина стійко утримувались численні общинні
пережитки, частина яких виявилась досить пластичною щодо нових умов
соціально-економічного розвитку. Пройшовши багатовіковий шлях розвитку й
зберігаючи певну спадкоємність із давньоруською общиною, пізня сільська
громада являла собою насамперед територіальне об’єднання, що трималось
на основі сусідських зв’язків. У структурі феодального, а певною мірою й
капіталістичного суспільства вона відігравала роль станової організації
селянства, яка регулювала усі аспекти його життєдіяльності. При цьому, з
одного боку, вона була пережитком середньовічного укладу, а з другого —
демократичною організацією, яка згуртовувала селян у боротьбі за свої
права. Усна творчість українців відобразила погляд народу на громаду як
велику колективну силу: «Громада — великий чоловік», «Де людей купа, не
болить у пупа», «Що громада скаже, то й пан не поможе» та ін.

У житті дореволюційного села паралельно з офіційним (юридичним) правом
зберігала силу ціла система народних правових звичаїв, які протягом
століть передавалися від покоління до покоління. На основі звичаєвого
(копного) права, деякі з норм якого сформувались ще в період Київської
Русі, вирішувались питання, пов’язані з земельною власністю,
наслідуванням майна, орендою, особистим наймом, провиною членів общини
тощо. Існували два типи громадського землеволодіння: общинно-подушний і
общинно-подвірний. За першим з них одиницею розподілу землі була

душа, за другим — двір. Періодичні переділи землі були великою подією в
житті кожного села. Вони відбувались завжди прилюдно з додержанням
певних звичаїв. Сільська громада в Україні мала право відбирати общинний
наділ у одного господаря (при несправній сплаті податків) і передавати
іншому.

Крім земельних угідь, у користуванні громади перебували спільні ліси,
водоймища, пасовища. За середньовіччя усі общинники користувалися ними
спільно на правах колективного власника. Пізніше розпочався процес
відчуження громадських володінь, які переходили до казни й окремих
землевласників. Проте в народі досить міцно утримувались давні общинні
уявлення про те, що приватна власність може поширюватись лише на поле,
город, садок, які вимагали праці людей. Природні ж багатства — ліс,
гриби, ягоди, звірі, риба в річці та інше, що «від бога» — визнавалися
загальними. Такі погляди сільських общинників нерідко ставали причиною
їх гострих сутичок з поміщика-ми-землевласниками та офіційною владою.
Боротьба за сервітути — право на вільне користування лісами, пасовищами,
місцями рибної ловлі, добування глини, піску, каменю тощо — на Західній
Україні після реформи 1848 р. вилилась у цілу низку судових процесів,
відкритих виступів і масових заворушень. При цьому сільські громади
виявляли велику наполегливість і рішучість. Із свого гурту вони обирали
ходоків, які рушали «шукати правду» до Львова й навіть Відня.

Пережитки форм громадського землекористування у деяких місцях збереглися
навіть при індивідуальному обробітку грунтів. Зокрема, на Бойківщині до
початку XX ст. звичаєве право дозволяло вільно користуватися для випасу
худоби чужою землею від Покрови (1 жовтня ст. ст.) до Св. Юрія (26
листопада). А в деяких районах Сумської області ще й нині щорічний
розподіл сіножатей серед окремих сімей відбувається у відповідності з
методикою общинних переділів.

Як при подушній, так і при подвірній формі землеволодіння громада
відповідала круговою порукою за кожного із своїх членів при відбуванні
казенних, земських і громадських повинностей, визначала заходи і способи
стягнення недоїмок. В особі своїх повноважних представників громада
стежила за станом селянських господарств, використанням громадських
лісів, пасовищ, здавала їх у тимчасову оренду, а подекуди контролювала
діяльність корчем, ярмарків, базарів, визначала ціни на товари,
перевіряла міри ваги, місткості. Вона слідкувала також за станом доріг,
мостів,

річок, громадських будівель на своїй території, виконувала так званий
стаційний обов’язок — забезпечувала харчами і всім потрібним урядових
осіб, які приїжджали для розв’язання якихось питань.

Без громади не обходилась жодна більш-менш важлива подія на селі. За її
участю розв’язувались суперечки при поділі сім’ї, призначалась опіка над
господарствами непрацездатних стариків та малолітніх сиріт, вирішувались
питання про будівництво громадських споруд (церкви, школи, млина,
лікарні тощо).

У відповідності з нормами звичаєвого права громада обирала сільського
пастуха. Плата йому визначалася залежно від кількості худоби і
складалася із грошової та натуральної частин. Крім плати хазяї по черзі
повинні були давати пастухові одноденний харч. У деяких селах України
цей порядок зберігається і понині. Пережитки общинного господарювання
надовго законсервувались у традиціях тваринництва населення Карпат.
Велику рогату худобу, овець і кіз тут донедавна випасали на громадському
пасовищі: волів і корів під доглядом воларів, а овець і кіз під доглядом
вівчарів. Воларя громада наймала спільно, а вівчарів (їх було
п’ять-шість на череду, залежно від кількості овець) — ті господарі, у
яких було багато овець. На Гуцуль-щині випас худоби на гірському
пасовищі — полонині — організовував власник або орендар — депутат, якого
обирали з-поміж себе члени сільської громади на загальних зборах. Він
відповідав за роботу пастухів, керував випасом овець на полонині.
Громада у свою чергу контролювала діяльність депутата під час сезонного
випасу і при кінцевому розрахунку.

Особливими нормами звичаєвого права у дореволюційному українському селі
регламентувались договори на купівлю-продаж майна, обмін, особисті найми
та ряд інших угод. Поширеною формою найму була скіпщина — звичай
передавати орну землю на один посів або луки на одну косовицю в оренду
за певну частку врожаю. Під час жнив у центральних районах України були
поширені найми «за сніп». Зажин, так називався цей звичай, був важливим
засобом існування багатьох малоземельних і безземельних сімей. У
залежності від місцевих умов зажинщикам платили п’ятий, шостий, а інколи
лише десятий або дванадцятий сніп.

Колективна взаємодопомога і громадське самоуправління. Релікти давньої
виробничої єдності громад виразно простежуються в українців, як і в
інших слов’янських

народів, у традиційних звичаях колективної взаємодопомоги селян при
виконанні невідкладних і трудомістких робіт. Це насамперед широко
розповсюджений в Україні звичай толоки. Характерними ознаками
традиційної толоки було те, що вона відбувалася звичайно у святкові й
вихідні дні, на добровільних засадах і без оплати за виконану роботу.
Найчастіше її учасниками були сусіди й близькі родичі Толоку
застосовували при найрізноманітніших роботах — як польових (оранка,
сівба, збирання врожаю, заготівля сіна), так і домашніх (прядіння льону,
конопель, вовни, заготівля продуктів, будівництво житла і господарських
споруд). На Поліссі в такий спосіб когаали картоплю, збирали і молотили
хліб, а на Покутті і Закарпатті — лущили кукурудзу. В народі говорили:
«Без толоки як без руки: ні хати не зробиш, ні сіна не скосиш».

Для оранки важких грунтів (особливо цілинних) у ряді випадків було
необхідно запрягати в плуг три-чотири пари волів або коней. Не маючи
необхідного тягла і сільськогосподарського реманенту, незаможні селяни
об’єднувалися, щоб обробити свої поля. Ця усталена форма кооперації
називалась супрягою.

Досить розповсюдженою була форма взаємодопомоги на відробіток, її
застосовували переважно жінки, виконуючи по черзі польові роботи — день
у о.днієї, день у другої і т. ін.

До колективної допомоги односельцям вдавались у разі стихійного лиха та
інших скрутних обставин. Толокою виконували й громадські роботи:
будівництво й ремонт церков, шкіл, лікарень, доріг, мостів тощо. В очах
громади трудова допомога була почесною спріавою, її проводили навіть у
дні, які за народними уявленнями вважались забороненими для праці.
Толока, як правило, проходила у піднесеному настрої, в дусі трудового
змагання, з піснями і жартами. За традицією господарі, що діставали
допомогу, годували толочан, а іноді й наймали для них музик.

В умовах пореформеного українського села, коли активно проходили процеси
майнового» і соціального розшарування, добрий народний звичай трудової
взаємодопомоги нерідко перетворювався на засіб неприкритої експлуатації
односельчан. Ним подекуди кюристалися куркулі й духовенство, які, маючи
великі земельні наділи, намагались залучати дешеву робочу силу.
Безплатну роботу по обробітку полів, які належали причту, по ремонту
церков у народі називали «попівською панпщною» або «попівськими
празниками». З’явились толоки, де учасники працювали за вигідну в
майбутньому форму найму,— за безпроцентну позику, іноді вони ставали
формою колективних відробітків. Тоді толоки поступово втрачали свої
традиційні форми і церемонії: на них уже не запрошували, їх просто
замовляли.

Давні традиції спільного господарювання у формі так званого сябринства
до XX ст. побутували на українському і білоруському Поліссі. Кілька
родичів або сусідів (сябрів, спольників) за домовленістю об’єднували
свої наділи або разом обробляли неосвоєні землі, проводячи спільно весь
цикл польових робіт і розділяючи навпіл готовий продукт. Схильність
українського селянства до громадської трудової кооперації знайшла свій
вираз і в діяльності різних артілей, що мали свою спеціалізацію. Помітну
роль в економічному житті України XVII і особливо XVIII ст. відігравали
артілі (валки) чумаків та рибалок. У період формування капіталізму
набули поширення артілі косарів, молотильників, чередників, тютюнниць та
ін. Об’єднувались в артілі й селяни, відправляючись на заробітки. Ці
добровільні об’єднання грунтувалися на круговій поруці й відстоювали
інтереси своїх членів.

Згуртовано та оперативно сільські громади виступали за врятування врожаю
від різних шкідників, при захисті худоби від нападу хижаків тощо. У
таких випадках на громадські роботи виходило все працездатне населення.
За часів феодалізму, коли над общиною нависала смертельна загроза
(холера, чума, неврожай), виконувались спеціальні колективні роботи
магічно-охоронного призначення: оборювання, огороджування села, ткання
за одну ніч жертовного полотна — громадського рушника і т. ін.

Навіть на стадії розкладу сільська громада в Україні зуміла почасти
зберегти свої позитивні начала. В разі потреби надавалась не лише
трудова, а й спільна матеріальна допомога убогим, хворим, потерпілим від
стихійного лиха. На великі релігійні свята громадським коштом
влаштовувалися трапези для жебраків і престарілих. Щоб не потрапити у
залежність до лихварів, односельчани створювали громадські позикові каси
і шпіхліри (комори), де зберігався- «на чорний день» недоторканий запас
зерна. Але разом із тим у громадському побуті українського селянства
виявляли себе й такі риси дрібновласницької психології, як егоїзм та
індивідуалізм, що нерідко перетворювали трудівника на обмеженого
хазяйчика, спотворювали його мораль і поведінку. Концентрованим виразом
цих тенденцій було прислів’я «Моя хата з краю», що, на жаль, відоме й
сьогодні.

У процесі розвитку селянської громади склались її специфічні
самоуправлінські риси. Першорядну роль тут відігравав загальний схід —
збори представників від усіх господарств. Громадські сходи українців
успадкували традиції давньоруського віча. Слід відзначити, що у горян
Карпат зібрання під назвою «віче» у XIX ст. проходили не лише в окремих
селах, айв масштабах усієї округи, нерідко набираючи політичного
забарвлення. Повноправним учасником громадського сходу, як правило,
виступав глава сім’ї — батько. Його могли замінити старший повнолітній
син або дружина. Нарівні з ними правом голосу на сході користувалися
вдови, які самостійно вели господарство. Сільські сходи звичайно
збиралися на майдані біля церкви або управи. Скликали на них за
допомогою церковного дзвону. Серед козаків Лівобережжя відомі спеціальні
приміщення для общинних зібрань — зборні.

Загальний схід обирав адміністративних осіб громади: старосту села
(війта — у західних областях), соцьких, десяцьких, наглядачів хлібних
гамазеїв (громадських запасів хліба), об’їждчиків полів та ін. Потім ці
кандидатури затверджувались паном або державними урядовцями залежно від
того, яким було село — панським чи державним. Представників сільської
старшини, які не виконували своїх обов’язків або завинили перед
громадою, переобирали достроково. За капіталізму виборні органи общини
виражали насамперед інтереси заможної верхівки села й перетворилися на
жалюгідну пародію народного самоуправління. Гострі суперечності між
багатіями і біднотою розкривалися під час сільських сходів з особливою
силою.

4. Громадське дозвілля та етикет

Важливу роль у громадському житті традиційного українського села
відігравала церква. Відвідання церкви вважалось релігійним і моральним
обов’язком кожного християнина. За цим ревно стежили представники
духовенства. Проте вони ж самі визначали, що в народі ходили не стільки
до церкви, скільки «під церкву», щоб поспілкуватись, похвалитись
обновою, почути останні новини. На великі релігійні свята (Великдень,
Різдво, Водохрещу, Храм та ін.) у церкві й біля неї (на цвинтарі)
відбувалися загальногромадські ритуальні церемонії, масові народні
розваги.

Своєрідним народним клубом, за відсутності інших культурних закладів на
селі, була корчма. Відомий український етнограф П. Чубинський писав, що
«сюди сходяться в години дозвілля чоловіки і жінки і заводять дружні
бесіди із знайомими і приятелями. Сюди сходяться більше з

метою людей подивитись і себе показати. В корчму приходять музиканти,
збираються парубки і дівчата, для яких у дні свят музика — єдина
забава». Тут же у корчмі укладались і скріплювались рукобиттям і
могоричем (випивкою, що її ставила одна з договірних сторін або обидві)
різноманітні усні угоди та лихварські операції. Переслідуючи свої
інтереси, корчмарі нерідко споювали селян, обплутували їх боргами, що
призводило до розорення деяких господарств. Ставлення народу до корчми,
де марнується людське здоров’я і розум, яскраво відображене в
українському фольклорі.

Значне пожвавлення у життя селян вносили різноманітні базари та ярмарки.
На них вибирались не лише заради купівлі-продажу, а й для того, щоб
відпочити від щоденних турбот, набратись нових вражень. У дореформений і
після-реформений період на українських ярмарках можна було зустріти
чимало колоритних фігур тогочасного святково-розважального комплексу.
Тут виступали циркачі, фокусники, мандрівні актори, співаки і
танцюристи, сліпі кобзарі та лірники, петрушечники і вертепники,
шарманщики, астрологи і факіри. Повертаючись з ярмарку, селяни неодмінно
купували гостинці і подарунки рідним, особливо дітям.

Характерною прикметою селянського побуту XIX — початку XX ст. було
ходіння на богомілля. Ходили пішки, переважно весною або восени (до
початку або після закінчення основних сільськогосподарських робіт),
невеликими групами з одного або ближніх сіл. Для поклоніння «святим
реліквіям» відвідували місцеві і дальні монастирі, особливо
Києво-Печерську і Почаївську лаври. Нерідко при цьому прочанам
доводилось долати пішки десятки й сотні верст. Реалістичний образ
богомільної баби Палажки, яка хизувалася перед односельчанами тим, що
«з’їла двадцять пасок у Києві», виведений у повісті І. Нечуя-Левицького
«Кайдашева сім’я». Такі мандрівники були носіями різних історій і
переказів, і їх охоче приймали в селах на ночівлю. Взагалі всілякі чутки
й балачки посідали значне місце у тогочасній громадській свідомості.
Ними селянство було змушене компенсувати брак реальної інформації про
події в «широкому світі». Вільно або невільно перекручені, ці чутки з
часом набирали стійкої фольклорної форми І ставали народними анекдотами,
переказами, бувальщинами.

Традиційні форми регуляції й самоорганізації життєдіяльності сільської
громади відобразились у виробленій нею системі етикету —
стереотипізованих правилах поведінки і нормах взаємовідносин людей. Ця
система форму-

валася під впливом соціально-психологічних рис, притаманних сільському
способу життя, національних традицій, що складались віками. Стабільність
патріархальних підвалин селянського побуту значною мірою підтримувалась
статевовіковою структурою громади, яка характеризувалась певною
ієрархічністю.

Наочно уявити внутрішній устрій общини дозволяє порядок розміщення
прихожан у церкві, де кожний знав своє місце. Так, у селах Покуття
звичайно першими від входу ставали старі жінки, за ними середнього віку
господині, молодиці, потім дівчата. Перед дівчатами стояли парубки, далі
молоді жонаті господарі, за ними чоловіки середнього і старшого віку, а
попереду всіх, ближче до вівтаря — старі діди. Принагідно відзначимо, що
в традиційному аграрному суспільстві завжди високо цінувалися життєвий
досвід і мудрість старожилів, і їх оточували загальною повагою.

Статевовікова диференціація мала важливе значення в субординації
взаємовідносин селянського середовища, визначала місце кожного в
розподілі праці, його громадські права і обов’язки, регулювала норми
поведінки у повсякденному побуті й на дозвіллі. Для українського села,
зокрема, була характерною певна господарсько-побутова відособленість
чоловіків і жінок. Форми громадської поведінки останніх мали різні
обмеження, характерні для доби патріархату. Жінки не могли, наприклад,
увійти до виборних органів громади.

Протягом віків в українському селі складався узвичаєний порядок
соціалізації особи — прилучення її до життєвих норм і цінностей
колективу. Громадська зрілість людини пов’язувалась із здатністю
створити власну сім’ю й вести самостійне господарство. Шлюбу передував
період парубкування і дівування, який наступав для хлопців у 17—18 років
і для дівчат — у 15—16. У народі вважали, що в цьому віці хлопець
здатний вже бути повноцінним косарем, а дівчина — доброю пряхою.

Досягнувши повноліття, молодь об’єднувалась у самостійні статевовікові
групи, так звані парубочі і дівочі громади. Вони мали свої специфічні
звичаї і традиції й комплектувалися за територіальним принципом.
Невеликі села мали одну парубочу громаду, а великі — кілька, що
формувались в окремих частинах села. Вступаючи до громади, новачок
повинен був почастувати усе товариство пивом або горілкою. На Поділлі ця
церемонія називалась коронуванням і проходила як справжнє обрядове
дійство. У кожній парубочій громаді раз на рік обирали ватажка (старшого
парубка, отамана, березу). Його обов’язки полягали в тому, щоб боронити
інтереси парубоцтва перед сільською владою, вирішувати всякі
непорозуміння між самими парубками, керувати організацією молодіжних
розваг, святкових ритуалів, наймати музик тощо. Менш чітко простежується
організаційна структура дівочих громад, які на кінець XIX ст. майже
повсюдно злилися з парубочими.

Улітку молодь вечорами збиралась у загальноприйнятих місцях на розваги і
танці (вулиці, колодки, пляс, данцище), а в холодний час — у спеціально
найнятих хатах на вечорниці (досвітки, супрядки, годенки), Ця своєрідна
форма дозвілля молоді передбачала певний церемоніал відносин між
парубками і дівчатами. На Покутті, наприклад, кожна дівчина на всі
Іасниці» прикрашала капелюх свого обранця. Він же був зобов’язаний
«кликати» її в перший та останній танець. Існувала певна ієрархія,
згідно з якою у центрі майданчика танцювали старші парубки, а на
периферії — молодші. За неписаними правилами дівчина не могла
відмовитись від танцю, навіть якщо парубок їй не подобався. У противному
випадку її виставляли на загальний осуд і виганяли з танців.

На всіх етапах свого існування сільська громада здійснювала функцію
охорони й передання традицій. За середньовіччя вона контролювала всі
сторони життя своїх членів, стежила за додержанням узвичаєних правових і
морально-етичних норм, застосовувала репресивні заходи щодо їх
порушників. Із часом таку місію взяло на себе державне законодавство,
залишивши за звичаєвим правом порівняно дрібні справи. За порушення норм
громадського співжиття у XIX ст. здебільшого накладали грошові штрафи,
але нерідко застосовувались й середньовічні форми покарання: били
різками, саджали у холодну, замикали у колодку. Сільська громада
по-своєму виховувала і жінок, які порушували шлюбну вірність, їх
привселюдно ганьбили, прив’язуючи до куни — спеціальної залізної скоби,
вмурованої у притворі церкви. Громадському осуду піддавали також і
злодіїв. З украденою річчю в руках їх водили по селу і соромили перед
кожною хатою. Нещадно били пійманих «на гарячому» паліїв і викрадачів
коней, хоча громадський самосуд був офіційно заборонений.

Консервативність побуту селян сприяла збереженню багатьох пережитків. До
них належав, зокрема, варварський звичай розправ над дівчатами, які
втратили невинність до шлюбу. За відомостями І. Франка, на Бойківщині
дівчат-покриток, наприклад, били шнурами від церковних

дзвонів. Перед цим шнури спеціально мочили у соляній ропі. В інших
місцевостях застосовувались такі форми покарання, як насильне відрізання
коси (ознака дівочості) або обмазування хати покритки дьогтем чи гноєм.
Жертвами фанатичного натовпу могли стати жінки, яких звинувачували у
відьмівстві, у зв’язках з «нечистою силою» взагалі. У XVII і навіть
XVIII ст., особливо в період епідемій, посух тощо, містично настроєні
члени громади нерідко закликали спалювати таких жінок або піддавати їх
«випробуванню водою», тобто топити. Подібна розправа яскраво описана в
повісті Г. Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма».

Істотні особливості традиційного побуту й духовної культури трудящих
визначалися домінуючим впливом релігійної ідеології. Кожна сільська
територіальна громада була водночас конфесійною общиною, що об’єднувала
прихожан навколо місцевого храму. Більшість українців сповідувала
православ’я. На Західній і Правобережній Україні мільйони прихильників
мала греко-католицька церква, що виникла в результаті Брестської
церковної унії 1596 р. Певну частину віруючих українців складали також
представники різних груп сектантства: штундисти, баптисти, адвентисти та
ін.

Побутова релігія народних мас являла собою складну суміш християнських
ідей з язичницькими віруваннями і уявленнями. У свідомості українського
селянина віра в «єдиного» Бога уживалась з різноманітними повір’ями про
чортів, упирів, домових, русалок й іншу «нечисту силу», євангельські
заповіді — з віруваннями в чародійство, магію, ворожбу тощо. Образи
християнських святих наділялись рисами слов’янських богів (наприклад,
Ілля Пророк замінив громовержця Перуна, святі Георгій і Власій —
покровителя худоби Велеса і т. ін.). У народний побут увійшли церковні
молитовні формули, що за своїми функціями були близькими до прадавніх
заклинань, а у ролі магічних предметів стали використовувати деякі
предмети церковного культу. Фольклор наповнився іменами Христа,
Богородиці, святих. Водночас поряд із релігійністю у світогляді
українського селян ства^снували атеїстичні й антиклерикальні настрої.

5. Календарні свята й обряди українського села ХІХ ст.

До числа інститутів, породжених релігійними уявленнями й аграрним
укладом побуту, належали календарні свята і обряди, що у минулому
регламентували всі сфери життя українського селянства — виробничу,
громадську, сімейну. У річному коловороті хлібороб спостерігав певну
закономірність, усвідомлення якої вело його до виділення періодів
річного циклу, що повторювались. Виробничі календарні цикли утворювались
із послідовних дат праці у полі й вдома і супроводжувались релігійними
святами і обрядами, магічними діями, забобонними прикметами, повір’ями,
звичаями, багато з яких походили від первісної віри в залежність людини
від надприродних сил. Календарні звичаї і обряди українців формально
узгоджувалися з річним літургічним циклом православної церкви, головними
віхами якого були так звані дванадесяті свята і пости. Проте дійсною
основою «побутових святців» був трудовий сільськогосподарський календар,
який визначав життя землероба. Помітне розходження мала клерикальна і
народна трактовка тих самих святкових дат.

Громадський характер традиційної обрядовості чітко виявлявся у зв’язку з
початком різних сільськогосподарських робіт. Жителі одного села нерідко
спільно замовляли хресний хід і молебень у полі до початку оранки,
сівби, на перший вигін худоби, перед початком жнив. Приводом для
церковних відправ, які організовувались гуртом, служили також церемонії
освячення громадських будівель, різьі стихійні лиха. Спільні трапези
(братчини, меди) члени сільської (церковної) общини організовували з
нагоди храмових свят, які влаштовувались на честь святого, ім’ям якого
був названий місцевий храм.

В аграрному календарі українців не було різкого розмежування між
сезонами. Кожен із них плавно переходив у наступний, утворюючи
нескінченний ряд кругооберту природи, чергування періодів праці й
відпочинку, Найсприятливішим для селянського дозвілля повсюди в Європі
вважався осінньо-зимовий період, особливо насичений різноманітними
звичаями та обрядами.

Святом, коли «вводиться літо в зиму», на значній території України
вважали Введення (21 листопада). З цим днем пов’язано чимало прикмет і
прогнозів, що розкривають прагнення хлібороба зазирнути в майбутнє,
передбачити, якою буде зима і як вона вплине на врожай: «Як Введення
мосте мостки, а Микола (6 грудня) забива гвіздки, то люта зима буде».
Характерним звичаєм Введення був прихід першого відвідувача — полазниш.
В основі його лежала так звана «магія першого дня» — віра людей в
щасливу або нещасливу прикмету. На Введення стежили, щоб першою до хати
не зайшла жінка або дівчина: такий візит вважався небажаним. Натомість
вірили, що прихід особи чоловічої статі обіцяє щастя і добробут.

Список використаної літератури

Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999.

Борисенко В.Й. Курс української історії. –К., 1998.

Семененко В.І., Радченко Л.О. Історія України. –Харків, 2000.

Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Історія України від найдавніших
часів до сьогодення. Хронологічний довідник. –К., 1995.

Культура і побут населення України: Навчальний посбіник / В.І.Наулко,
Л.Ф.Артюх, В.Ф.Горленко та ін. – К., 1993.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020