.

Село Голови – один з центрів втілення ідей Івана Франка на Гуцульщині (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 3722
Скачать документ

Реферат

не тему:

Село Голови – один з центрів втілення ідей Івана Франка на Гуцульщині

Голови – звичайне гуцульське село. Тут проживає близько 2000 жителів. Є
одна неповна середня школа з філією на Шкірівському груні та початкова
школа в Чорній річці, де навчається близько 200 учнів. У селі
функціонують: народний Дім просвіти, два Будинки культури, три
бібліотеки, поштове відділення.

У 90-х рр. ХХ ст. збудовані церкви – у центрі села, в Чорній річці і на
Шкірівському груні. При школі діє краєзнавчий музей, експонати якого
експонують історію села, його героїчне і трагічне минуле, педагогічну,
суспільно-громадську діяльність першого вчителя в цьому селі, соратника
Івана Франка – Луки Гарматія та продовжувача його справи М.Ломацького.
Тут є матеріали про відвідування села видатними діячами – Іваном Франком
і його товаришами, про участь голівчан в боротьбі за незалежність
України та ін.

У сквері, що поблизу школи і сільської ради, споруджено майже 40 років
тому обеліск пам’яті односельців, учасників повстання гуцулів 1920 р.
проти польських колонізаторів.

Село Голови багато в чому різниться від інших сіл Карпат. Воно має
чимало своїх традицій, заслуг у боротьбі за незалежність України. Ще на
рубежі ХІХ – ХХ ст. с.Голови було досить ізольоване від світу, а тому
зберегло патріархальний уклад життя. М.Ломацький, посилаючись на
Станіслава Віценза, підкреслював „…що це єдине гуцульське село, яке
заховало свій первобутній образ і архаїчні звичаї, патріархальне життя
та багату буйну традицію. Всяка так звана «культура» не мала сюди
приступу… Подібного села не знайти й у цілій Європі” [1]. Цьому в
значній мірі сприяли природні ландшафти та важкодоступність: адже його
територія пересікається глибокими долинами та багаточисельними вершинами
і хребтами, найвищі з яких підпирають східний та південно-східний схили
однієї з високих гір Гринявського масиву Карпат – Скупової, висота якої
досягає 1580 м над рівнем моря.

Через центр села протікає річка Біла, що в селі Красноілля зливається з
Чорною, утворюючи річку, названу іменем красноіллівського багатія
Дідушка, що в 1743 р. убитий О.Довбушем [2]. По берегах цієї ріки
проходить єдиний автотранспортний проїзний тупиковий шлях до села. Інших
проїзних доріг через село немає, а є лише так звані плаї для перегону
худоби в гори, на полонини, для транспортування вантажів верхи на конях
та подекуди проїзду на санях у зимовий період.

На рубежі ХІХ – ХХ ст. сюди проїзної дороги не було. І коли Лука
Гарматій у 1900 р. добирався на роботу в с. Голови, то йому, як згадує
В. Гнатюк, доводилося від сусіднього села Красноїлля до центру Голів 33
рази річку переходити з одного берега на протилежний і 35 перелазів
перелазити через загороди, якими гуцули огороджували сінокоси від
пасовиськ чи посівні площі (городи) від сінокосів. Такий „шлях” на той
час, звичайно, був не другорядною причиною того, що тут пустувало
приміщення школи протягом 10 років, збудоване ще в 1890 р.

Започаткування освіти у Головах випало на долю Л. Гарматія, якого
австро-угорська влада позбавила можливості працювати в с.Ростоках
(неподалік містечка Кут) через громадсько-культурницьку діяльність і
направила в с.Голови. Така ж доля спіткала і його наступника –
М.Ломацького, який продовжив тут справу, започатковану Л. Гарматієм.

Прибувши на педагогічну роботу в с. Голови у 1900 р., Л.Гарматій
ознайомився з особливостями цього села.

Як писав В.Гнатюк у книжці „Лука Гарматій і спомини про М.
Коцюбинського”, громадяни Голів були неписьменні, не було кому прочитати
листа, та й пошта до села не йшла. Селяни не мали найменшого розуміння
потреби освіти, навіть боялись підвищення податків за її впровадження.
Тут особливо гіперболізувалася віра в нечисті сили, і на цій основі
самонавіювались уявлення про дебоші ночами чортів у шкільному
приміщенні, яке протягом десяти років стояло пусткою. Тому батьки
категорично відмовлялись пускати дітей до школи, щоб, мовляв, не
причепились до них нечисті сили і не приблукали за дітьми додому [3].

Такою невтішною у суспільно-культурному відношенні була картина в
с.Головах на рубежі ХІХ – ХХ ст. І важко зараз сказати, як могла
скластися подальша його доля, якби не попали сюди на педагогічну роботу
на тривалий час такі два видатні педагоги, як Л.Гарматій, а потім –
М.Ломацький.

Л.Гарматій, будучи людиною непересічною в педагогічних знаннях,
володіючи діапазоном широкого наукового мислення з різних сфер знань,
вирішив, насамперед, вивчити всі сторони життя, культури, побуту,
світогляду, традицій, звичаїв голівчан і на цій основі виявити причини і
фактори, що склались між голівчанами і школою та визначити шляхи і
засоби щодо їх викорінення. У результаті Л.Гарматій дійшов висновку, що
на території школи необхідно провести богослужіння з ритуалами
посвячення приміщення школи, прогнання з нього нечистих сил за допомогою
не лише релігійних засобів, а й нерелігійних, які вважалися в селі
особливо впливовими. Тому в один із святкових днів під осінь 1900 р. у
с. Головах на території школи відбуваються богослужіння з участю
багаточисельної кількості селян.

В.Гнатюк згадував, що богослужіння відправляв красноїллівський священик
Рожко. Поважні голівські газди, церковні брати свердлили дірки в усіх
чотирьох кутах школи, куди священик закладав мир, після чого брати
церковні забивали дірки чопиками. Коли священик закінчив молебен,
Л.Гарматій (несподівано для присутніх) зняв плащ, під яким було паском
приперезано багато заряджених пістолетів. Він почав стріляти з кожного з
них, стараючись робити якнайменші інтервали між вистрілами. Звуки від
вистрілів з короткими інтервалами, зливаючись, створили могутній
резонанс, ніколи нечуваний у с. Головах. Все це надзвичайно вплинуло на
присутніх: вони вирішили, що саме в цей час нечисті сили повтікали з
школи. Тоді почали підходити до Гарматія, вступати з ним у розмову,
розглядати пістолети (рівних по красі свого оздоблення ні в кого в
голівських газдів не було) та розпитувати, де їх можна придбати.

Гарматій лише згодом у процесі вивчення їх традицій довідався, що
споконвіку існував звичай: важливі врочисті події супроводжувати
вистрілами з пістолетів (посвячення пасок на Великдень, найбільш
кульмінаційні моменти весіль у заможних ґаздів, на полонинах при
вигнанні сюди худоби тощо).

День релігійно-громадської церемонії у Голівській школі в 1900 р. став
поворотним у ставленні голівчан до школи та вчителя Л.Гарматія.
Розпочалось навчання. Вчитель проводив велику просвітницьку роботу з
батьками, постійно організовував індивідуальні й групові зустрічі з
ними, вчив писати і читати, відвідував їх удома, знайомився з умовами
проживання і виховання дітей, читав для батьків книжки, допомагав їм
різними порадами тощо. У результаті, кількість учнів у школі збільшилась
уже в 1900 р. Постійно стали відвідувати школу, насамперед, діти з
відомих у селі родин – поважних газдів: Шекеряків, Карабчуків,
Понеполяків, Шкіндів та ін. Більшість дітей з цих та інших родин
голівчан, що одержували освіту від учителя Л. Гарматія, виходили на
арену суспільно-громадського життя в селі та за його межами, вливались у
боротьбу за волю України, за втілення ідей Івана Франка та його
соратників, передавали суспільно-громадську та визвольну естафету своїм
нащадкам.

Педагогічна діяльність Л.Гарматія в Головах протягом 10-х – початку 20-х
рр. ХХ ст. дала свої незаперечні позитивні наслідки. Педагог відкрив
світові шлях до Голів, а в результаті, голівчанам – у світ. Голови
відвідують: І.Франко, М.Коцюбинський, Г.Хоткевич, М.Павлик, Ф.Вовк,
В.Шухевич, І.Крип’якевич, В.Гнатюк та інші видатні громадські діячі,
письменники, науковці.

За домаганням Л.Гарматія, в 1901 р. від межі с.Красноїлля до с.Голови
почали прокладати дорогу, доставляти один раз на тиждень пошту, відкрили
школу на присілку Чорна Річка. Гарматій активно включився у
науково-дослідницьку роботу. Він вивчає гуцульський фольклор, збирає
речі для організації виставок, записує казки, легенди, пісні, колядки і
щедрівки, весільні, похоронні та інші обряди, перекази про татарські
напади, про опришків, збирає матеріали до гуцульської демонології та ін.
[4], активно до цієї роботи залучає своїх вихованців. Все це не лишалось
безслідним, а сприяло корінним соціально-культурним, політичним змінам і
орієнтаціям селян с. Голів загалом і молоді зокрема, яка втілювала в
життя ідеї І. Франка та його соратників, що ґрунтувались на
основоположному кредо Великого Каменяра: „Нам пора для України жить”. Ця
патріотично-національна ідея інтенсивно прокладала шлях до сердець
голівчан, пробуджувала і формувала в них національну свідомість і
патріотичні почуття.

У 1908 р. під час виборів до Австрійського сейму селяни Голів підтримали
кандидатуру від Української радикальної партії. Вихованці Л.Гарматія
включаються у громадсько-культурне життя. Серед них особливо помітно
виділяється Петро Шекеряк-Доників – майбутній громадський діяч і
етнограф Гуцульщини. Влітку 1911 р. він супроводжує М.Коцюбинського і
його сина Юрія з Криворівні до Л.Гарматія в село Голови, разом з
письменником (в ніч з 26 на 27 липня 1911 р.) перебуває на гуцульських
передпохоронних традиційних обрядах померлої літньої жінки Василини
Маротчак на груні Ділок (по місцевому Дівок). Тут М.Коцюбинський
протягом майже всієї ночі спостерігав за похоронними іграми, що
відбувалися в хаті та на подвір’ї, акуратно записував їх хід до свого
блокнота, а ранком уточнив з місцевими жителями, чи все правильно
зрозумів і записав. Після цього письменник піднявся на гору Скупову, що
височить на окраїні Голів, звідки якнайкраще оглядається виднокруг
навколо села Голів. Згодом ці записи і споглядання Коцюбинського лягли в
основу знаменитої повісті „Тіні забутих предків”, екранізованої на
початку 60-х рр. ХХ ст. відомим кінорежисером С. Параджановим у
кінокартині з однойменною назвою.

Ідея єдності і співпраці українців різних регіонів є особливо актуальною
і повчальною для сьогодення країни, де імперсько-шовіністичні сили
намагаються повернути національно-культурне і державне відродження в
незалежної держави, використовуючи при цьому мусування запровадження в
Україні „двомовності”, „подвійного громадянства”, „федералізації
державного устрою” і, таким чином, перетворити Україну в такий собі
„двійник” Росії. Такий стан, безперечно, не може не викликати
занепокоєння у патріотично налаштованих українців та осуд тих, хто
намагається вносити дестабілізацію і розбрат в державі шляхом
антиконституційних дій, хто ганьбить пам’ять тих, хто віддав свої сили й
розум за незалежність України, за розквіт її культури, створення
національно-культурного потенціалу на різних етапах української історії.

Один з голівчан, який сприяв М.Коцюбинському у створенні повісті „Тіні
забутих предків”, Петро Шекерик-Доників, у майбутньому, реалізуючи ідеї
І. Франка на Гуцульщині, співпрацює з науковим товариством ім. Шевченка,
згодом видає „Гуцульський календар”, обирається депутатом Польського
сейму, веде велику культурно-просвітницьку роботу на Гуцульщині, а з
приходом Радянської влади, як і сотні тисяч співвітчизників, потрапив у
радянські концтабори, звідки й не повернувся.

Справжнім ужинком засіяних зерен патріотизму І. Франка, його соратника
Л.Гарматія і наступників – М.Ломацького та Петра Шекерика-Доникова,
стала активна участь селян с. Голови у повстанні гуцулів 1920 р. проти
польських колонізаторів та в національно-визвольних змаганнях 40-х – 1-ї
половини 50-х років ХХ ст.

ph0рення в Гуцульському краї „держави Чорногора”. Ця ідея на той час не
стала новиною, оскільки на початку 1919 р. Гуцульська республіка була
проголошена на Закарпатській Гуцульщині зі столицею Ясеня, але в
середині цього ж 1919 р. потоплена в крові угорськими колонізаторами при
допомозі румунських регулярних вісток. Її мета – приєднатися до УНР.
Ідеї Гуцульської республіки на Закарпатській частині Гуцульщини
прослідковуються в основі ідей повстання 1920 р. проти польських
колонізаторів в Галицькій частині Гуцульщини – у проголошенні „держави
Чорногора”, виборі найбільш вигідного для оборони місця зосередження
повстанських сил, створенні їх командного штабу тощо.

Якщо в 1919 р. центром (столицею) Гуцульської республіки на Закарпатті
була Ясеня, то на Галицькій Гуцульщині 1920 р. центром зосередження і
зборів повстанських сил – с.Голови. І це не випадково. Адже це село, як
вже було сказано, знаходилось на більш вигідному місці з точки зору
недоступності до нього та оборони від наступу ворога. Водночас не
останню роль тут відігравали патріотизм і активність громадян, їх
непримиренність до колоніального гніту іноземними поневолювачами, що
сформувались і утвердились у процесі втілення Л.Гарматієм та М.Ломацьким
національно-визвольних ідей І.Франка та його соратників протягом двох
десятиріч ХХ ст.

За цей період у свідомості жителів Голів, їх мисленні, способі життя, у
практичних діях, порівняно з рубежем ХІХ – ХХ ст., відбулись корінні
якісні зміни. „Мешканці Голів, – писав М. Ломацький, – це горді, свідомі
своєї людської і національної гідності гуцули. Голови – це село одне з
найкращих і найбагатших, найсвідоміших сіл на Гуцульщині, під полониною
Скуповою”.

Тож село Голови стало своєрідним штабом, місцем зосередження
повстанських сил. Тут, на горі Плаїк, що знаходиться на
південно-східному підступі до Скупової, як повідомляв управитель маєтку
графа Баворовського Станіслав Ванс, зібралося близько 600 повстанців.
Частина їх була озброєна карабінами, а решта – косами, сокирами, ручними
гранатами. Провід повстанців складався у переважній більшості з жителів
Голів. Згідно з рішенням зборів повстанців, комендантом повстанського
куреня був обраний Дмитро Карабчук, комендантом постерунку у Гриняві –
Проць Кречуняк, комендантом всієї округи – Іван Дроняк, повітовим
офіцером – Дмитро Дроняк та ін. Напередодні повстання, 16 квітня 1920
р., було розроблено план дій і вирішено приступити до його невідкладної
реалізації. Вже цього ж дня у Зеленому вбили двох жандармів, у ніч з 16
на 17 квітня Максим’юк Петро роззброїв у Шибеному лісника Збігнєва
Грудецького, на дорозі у Ясенові зроблено барикади, 17 квітня об 11
годині ночі майже сто повстанців почали наступ на жандармерію в Жабйому
[6]. Та оскільки не було чітко визначено взаємопов’язаних дій, повстання
розгромили багаточисельні, добре озброєні сили польських каральних
загонів. Більшість повстанців захопили поляки, караючи непокірних
жорстокими знущаннями та ув’язненням, а жителів села нещадно грабували і
нищили.

Про страхіття і злочин, які чинилися на території Галицької Гуцульщини
після квітневого повстання 1920 р. польськими колонізаторами взагалі, а
особливо на території с.Голови, Петро Шекерик-Доників написав у квітні
1921 р. в описах-спогадах під назвою „Гуцульщина в польському ярмі”.
Вони опубліковані лише в 2-ій половині 90-х років ХХ ст. у журналі
„Гуцульщина”, що видавався об’єднанням гуцулів Західної діаспори в м.
Торонто (Канада). Як наголошує Петро Шекерик-Доників, злочини на
території Голів почались наприкінці квітня 1920 р. Так, 28 квітня 1920
р. польським карним загоном пограбовано стаю Михайла Костюка на полонині
Скупова, забрано харчі, одяг, заарештовано його синів Дмитра та Івана.
Цей же загін карної експедиції, увірвавшись у дім багатого господаря,
голови голівської читальні „Просвіта”, кошового „Січі” Дмитра Костюка,
провів обшук, розломив скриню, забрав 1200 австрійських крон у сріблі й
золоті. Те саме було вчинено у його 80-річного тата Олекси Костюка –
його били нагаями, прикладами крисів, буками та пограбували 2000
австрійських крон. Цього ж дня польський загін з 30 жовнірів напав на
дім начальника громади Голів Василя Шекерика-Доникового, вдома у якого
знайшли його жінку Настуню з дітьми, оскільки господар сховався в лісі.
Польські нападники, заскочивши в дім, заборонили що-небудь з дому
виносити, всіх арештували та важко побили, навколо дому розпалювали
вогні, різали заграбовану худобу, варили м’ясо та розсилали його своїм
відділам, розташованим в Головах і Жабйому. Наступного дня о 10-й годині
ранку, за наказом коменданта експедиції, спалили жилий будинок Василя
Шекерика-Доникового, а також господарські приміщення – пивницю і стайню
на 25 голів ВРХ. Родину Василя Шекерика-Доникового, коли палили дім,
вивели на подвір’я, заборонили гасити вогонь та виносити майно, якого
тут згоріло на значну суму, та й грошей згоріло 60000 австрійських крон.
Водночас спалено на полонині Стовпні-Березник новозведений будинок і
взірцеві стайні, що належали також Василю Шекерику-Дониковому.

Аналогічний злочин вчинений у господарстві Федора Карабчука. Польські
карателі спалили хати, побудовані перед війною і покриті білою цинковою
бляхою, та пограбували 2 корови, 40 м сукна, старшинську шаблю,
далековид та інші речі. Водночас спалений інший будинок Федора
Карабчука, незамешканий. Проте карна експедиція не зупинилась на
знищенні у Головах цих господарств. 29 – 30 квітня 1920 р.
продовжувались експедиції та арешти людей, підозрілих у підготовці
повстання. Арештували Олексу Якіб’юка і його невістку Катерину, їх
протягом 6 днів тримали у в’язницях у страшних умовах, у голоді та
постійних побоях.

Заарештували Миколу Дроняка, заступника начальника голови громади Голів,
пограбували весь його маєток. Самого Миколу та його сина Михайла
запроторили на кілька місяців у Коломийську в’язницю, де Микола зазнавав
постійних катувань. Арештовано, тяжко побито та запроторено в
коломийську тюрму чільних учасників повстання, зокрема: Івана Дроняка
(Іванового), Михайла Шипчука (Липтинського), Юрія Гнатюка, Дмитра
Карапчука (Миколиного), Дмитра Дроняка (Федорового), Михайла Пониполяка,
Михайла Миронюка (Миколиного), Василя Семенюка, Миколу Палійчука
(Кошикового) та ін. У Головах зловлений і важко побитий Василь Максим’юк
(Кочулівський) з тим, щоб дізнатись, де ховаються Федір Карабчук із
сином Дмитром. Проте все ж таки В. Максим’юку вдалося врятуватися від
польських нападників втечею в ліси. Мали місце тут, у Головах, ряд інших
злочинів, що чинили польські колонізатори. Як стверджував Петро
Шекерик-Доників, в Головах не було в той час і 2% людей, які не зазнали
б бід від польських колонізаторів-поневолювачів. Чимало аналогічного
було і в інших селах краю. Не минало це лихо і певної частини
духовенства УГКЦ та інтелігенції [7]. У їх числі були також вчитель
М.Ломацький, священики з Довгопілля (І. Попель), Черемошної, а пізніше –
Ясенова (М.Березюк) та ін. [8]. Лише незначній частині повстанців
вдалося перебратись на Закарпаття, а звідти – в Чехословаччину і таким
чином уникнути польських тортур.

Проте дух волі, дух незалежності не вдалося вбити у голівчан (як і у
всіх гуцулів) і українського народу взагалі. Визвольні ідеї І. Франка та
його соратників продовжували жити в їх пам’яті та збуджували до дій
проти національного гноблення. Село Голови продовжувало залишатись одним
з особливо помітних у визвольних змаганнях 40-х і 50-х рр. минулого
століття. Протягом весни, літа й осені 1944 р. тут, на околиці села, під
Скуповою, де прилягають до неї Середній і Герасівський груні,
розміщувались основні сили УПА, очолювані відомими
командирами-провідниками – Матвієвим (псевдо „Недобитий”), Дубиком
(псевдо „Боєвір”), Білінчуком (псевдо „Хмара”) та рядом інших. У їхніх
рядах чільне місце займали жителі Голів, зокрема Петро Карабчук (син
коменданта куреня повстанців 1920 року Дмитра Карабчука), Олексій
Сінітович, Михайло Савчук та багато інших.

Це формування УПА здійснило чимало військових операцій та провело ряд
боїв з німецькими, угорсько-хортистськими та радянськими військовими
формуваннями. Великий бій повстанські війська в сотні „Недобитого”
провели на початку літа 1944 р. з німецькими військовими геологами в
районі Лустуна. В ньому загинуло три бійці УПА. Разом з тим було завдано
чималих втрат німцям, які внаслідок цього залишили геологорозвідку та
припинили відкриття копальні видобутку земельних руд. До місця вічного
спочинку загиблих, у Красноїллі, вбиті солдати супроводжені військовими
і цивільними колонами з Голів і поховані при багатотисячній присутності
гуцулів. Траурним парадом військ УПА та салютом командували їх командири
„Хмара”, „Вихор” та ін.

Майже цілоденний бій 15 серпня 1944 р. вели на території с. Красноїлля
дислоковані в Головах війська УПА. Угорські хортистські формування
зазнали тут чимало втрат у технічному спорядженні та живій силі.
Протягом весни, літа й осені це військове формування здійснило ряд
операцій та боїв з німецько-угорськими фашистами, яких закинули сюди
ковпаківські та енкаведистські каральні загони. Але найбільший за
тривалістю і жорстокістю відбувся бій військ УПА з великим
енкаведистським формуванням 11 лютого 1945 р. в районі голівської гори
Плаїка. Енкаведистсько-радянське формування в цьому бою зазнало великих
втрат: 104 убитих й 90 поранених. Їм не вдалось завдати поразки військам
УПА. Подвиг і героїзм бійців Повстанської Армії в цьому бою оспівані в
гуцульських народних піснях, які бережуться в пам’яті народу краю до
сьогодні.

Село Голови і в подальший період залишалося на національно-визвольних
позиціях. Патріотизм селян та його вигідне „стратегічне” місце
розташування в’ютили повстанські сили протягом десяти післявоєнних
років. Влітку 1951 р. на терені, де в 1944 р. дислокувалось військо УПА,
група повстанців, очолювана Небесійчуком („Заведією”), сином
гуцульського письменника і громадського діяча Онуфрія Манчука,
закатованого енкаведистами в Жаб’ївській в’язниці в 1941 р., Іваном
Манчуком („Білогрудом”) та вихідцем з Устерік, чільним повстанцем
Танасієм Яцковським („Жайворонком”), прийняла на себе бій з
енкаведистськими військами, які були транспортовані сюди чотирма
десятками вантажних автомашин. Останні частини українських повстанських
сил протримались в основному на території Голів та прилеглих до нього
сіл до осені 1955 р. Тому тут НКВС, а після – КДБ, утримували весь цей
час свій військовий гарнізон.

Це є незаперечним підтвердженням того, що Головами надто переймалася
радянська влада, яка з інших населених пунктів, задовго до цього, ще на
початку 50-х рр., повсюдно зняла з території Західної України повоєнні
каральні гарнізони, окрім Голів. Тут цей гарнізон розформовано у 2-й
половині 1955 р., пісня остаточного знищення цієї повстанської групи.

Таким чином, короткий огляд історії села Голови підтверджує незаперечну
роль І. Франка та його соратників у культурно-національному відродженні
Гуцульського краю, як і України в цілому. Водночас педагогічна та
суспільно-громадська діяльність в цьому селі таких непересічних
особистостей, як Л.Гарматій та М.Ломацький, їх педагогічна,
культурно-літературна спадщина, науково-просвітницька робота, а також їх
учнів – педагогів наступних поколінь – спростовує комуністичну догму про
нібито другорядну роль окремих особистостей.

Важко судити, як могла скластися доля села Голови, якби не побували тут
Іван Франко та його соратники і друзі, якби не попали сюди на
педагогічну роботу видатні громадсько-культурні діячі Л.Гарматій та
М.Ломацький, чия діяльність сприяла прогресу суспільних процесів цього
краю.

Література

Ломацький М. Верховино, світку ти наш. /Нариси з Гуцульщини. – Мюнхен,
1956. – С. 131.

Крип’якевич І. З історії Гуцульщини. – Львів, 1929. – С. 27.

Гнатюк В. Лука Гарматій і спомини про М. Коцюбинського. // Учитель. –
Львів, 1925. – С. 68.

Арсенич П. Учитель і етнограф. //Світанок, 25 вересня 1971 р.

Ломацький М. 1920 р. у Головах і сусідніх селах. // Гуцульщина, 1995, №
2 (44), с. 23.

Савчук М. Ще буде відплата. //Гуцульщина, 1995, № 2 (44), с. 22.

Шекерик-Доників П. Гуцульщина в польському ярмі. // Гуцульщина, №№ 45,
46, 47, 48.

Співець Гуцульщини – Михайло Ломацький. /Гуцульський календар на 1996
р., с. 23.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020