.

Сандармох. Увічнення пам’яті українців, страчених за межами України в роки політичного терору – справа честі місцевих українців (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
271 2195
Скачать документ

Реферат на тему:

Сандармох. Увічнення пам’яті українців, страчених за межами України в
роки політичного терору, – справа честі місцевих українців

Пам’яті соловецького етапу

Кажуть: «Нашого цвіту по всьому світу». Ми радіємо з того, пишаємось
тим. А скільки знищеного сталінськими катами нашого Цвіту лежить у землі
України, Сибіру, Європейської Півночі! У Карелії було понад 370 тисяч
місцевого населення, а через її табори пройшло більше 3 мільйонів
в’язнів!

Другого липня 1937 р. Політбюро ЦК ВКП(б) схвалило постанову П 51/94
«Про антирадянські елементи», якою секретарям обласних, крайових,
республіканських організацій та представникам Наркоматів внутрішніх
справ пропонувалося у 5-денний строк створити «особливі трійки» й
визначити кількість осіб, що підлягають розстрілу або висланню. Операція
розпочалася 5 серпня 1937 року за наказом НКВД СРСР №00447 і мала
тривати 4 місяці. Насправді ж вона припинена за рішенням Політбюро ЦК
ВКП(б) 15 листопада 1938 р. Це була наймасовіша за всю совєтську епоху
«єжовська чистка» суспільства від категорій населення, які, на думку
керівництва СРСР, не годились для будівництва комунізму. За 15 місяців
цієї кампанії «особливі трійки» без розслідувань, судів, прокурорів,
захисників і навіть без самих звинувачених винесли понад 680 тисяч
смертних вироків за списками. Більшовики, як заповідав Ленін, були
«зразково нещадними» – розстрілювали, «нікого не питаючи і не допускаючи
ідіотської тяганини».

На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресії за
двома категоріями: 1-а – розстріл, 2-а – ув’язнення у співвідношенні 3
до 1. «Знизу» звітували про їх виконання. Розгорнулося соціалістичне
змагання за перевиконання лімітів, були прохання й вимоги збільшити їх,
особливо за 1-ю категорією, висувалися «зустрічні плани». Нарком
внутрішніх справ УРСР І.Леплевський тричі звертався по таке збільшення,
а новопризначений у січні 1938 р. нарком О.Успенський – двічі. І Москва
прохання задовольняла (у Карелії план був – 4500, репресовано – 8428).

Дія «трійок» поширилася на всі категорії населення. Під репресії
потрапили «куркулі», «контрреволюціонери» різних відтінків, «повстанці»,
«церковники», «шпигуни», «троцькісти», «диверсанти», «шкідники»,
«буржуазні націоналісти», тобто й українська інтелігенція, яка, за
визначенням Сталіна, «не заслуживала доверия…».

Безперечно, репресії зачепили всі народи, які мали нещастя залишитися в
Російській імперії

Але я – українка і мені болить те, що було з моїм народом, з моєю
Батьківщиною. Тому далі й говоритиму про українців, бо наш народ з його
працьовитістю, вмінням господарювати, глибокою вірою в Бога і почуттям
особистої гідності, цілком не годився для будівництва ні соціалізму, ні
комунізму. Після страшного голодомору 30-х років минулого століття треба
було добити українців, а тих, що залишилися живими, поставити на коліна,
залякати…

На виконання згаданої постанови «чистка» відбулася й у концтаборах.
Начальник Соловецької тюрми особливого призначення старший майор
держбезпеки І.Апетер склав список на розстріл 1825 в’язнів. Одну групу
(понад півтисячі в’язнів) розстріляли під Ленінградом 8 грудня 1937 р.,
другу (майже 200 осіб) стратили, ймовірно, на Соловках 17 лютого 1938 р.
Місце страти ще 1116 в’язнів – найбільшого соловецького етапу – було
невідоме до 1997 р. Завдяки роботі Пітерського і Карельського
«Меморіалів» (особисто панів Іофе, Чухіна,  Дмитрієва) стало відомо, що
з 27 жовтня по 4 листопада 1937 р. капітан держбезпеки М.Матвєєв разом з
помічниками розстріляв 1111 соловецьких в’язнів в урочищі Сандармох на
півдні Карелії неподалік Біломорканалу.

Місцями страт у Карелії в роки «великого терору» були міста
Петрозаводськ, Олонець, Кем, Медвежа Гора, Пудож, Біломорськ, Кондопога,
Кандалакша, Сегежа, селища Ругозеро, Сосновець, Водорозділ, Уросозеро та
інші. «Сплять невідомі, сплять замучені, сплять у лісах серед мохів,
плачуть сосни соловецькі над могилами рабів…»

Серед 1111 розстріляних в’язнів були: поет-неокласик професор Микола
Зеров, творець театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш,
Антон, Остап та Богдан Крушельницькі, письменники Валер’ян Підмогильний,
Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко
Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, академіки
Степан Рудницький і Матвій Яворський, науковці Сергій Грушевський,
Михайло Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола
Трохименко, творець гідрометеослужби СРСР голландець родом професор
Олексій Вангенгейм, міністр фінансів совєтської України Михайло Полоз…
Із цими людьми вільна Україна могла б створити великі духовні скарби
нарівні з іншими цивілізованими народами.

Сандармох – край мук і відчаю

Сандармох – останній земний притулком Цвіту української нації. Третього
листопада 1937 р. за одну лише добу в Сандармосі було страчено 139
українців. У цих списках – 680 прізвищ.  Серед них – відомі  на весь
світ (вищезгадані), але більшість – невідомі імена наших земляків. Вони
не мали наукових праць, вищої освіти, не обіймали високих посад, деякі
були неписьменними. Я впевнена в одному: вони були працьовиті, чесні,
глибокорелігійні люди… Серед них 15 жінок – чиїхось наречених, матерів,
сестер. Страшно собі уявити, що вони пережили! Деяким було по 20–30
років. Вони страждали, як усі – мерзли, голодували, тяжко працювали. Та
ще ж були вони молоді й гарні, їх принижували, з них знущалися,
ґвалтували… Нібито незручно про це казати, ми соромливо опускаємо очі,
але ж це було! Замість ніжних рук чоловіків, наречених – нахабні пики,
брудні лапи катів!.. і матюки, матюки, матюки… Тепер ми багато знаємо,
але ще більше про них не знаємо. Ніколи не будемо знати, про що думали
страждальці у свою останню мить… Чи хотіли жити? Чи молили Бога, щоб
закінчилися їхні страждання?

«Боже всесильний, чи зміг би ти видумать муку ще більшую, гіршую,
тяжчую?» – може, це про них писав Олександр Олесь?

Дай Боже, щоб нікому не судилася така доля. І ніколи не повторилися
страшні шляхи до Сандармоху і Биківні, Левашово і Красного Бору, Бесовця
і Сулажгори, Колими і Магадана… Цей список можна продовжувати і
продовжувати… Прости нас, Господи! Хочеться впасти на коліна і кричати
на весь світ: «Прости нас, Господи!»…

У жовтні 1997 р. уряд Карелії прийняв рішення про виділення коштів на
які було відкрито меморіал, де всіх страчених в урочищі Сандармох уперше
належно вшановано. Встановили пам’ятник з написом «Люди, не убивайте
друг друга» (скульптор Григорій Салтуп з Петрозаводська). Юрій Дмитрієв
знайшов і організував доставку пам’ятного каменя, на якому написано про
злочин, вчинений з 27 жовтня по 4 листопада 1937 р. Священики різних
конфесій відслужили панахиди, адміністрація Медвежогорського району
влаштувала поминальний обід… На відкриття меморіалу приїхала
представницька українська делегація на чолі з поетом Іваном Драчем.

З Києва привезли дубовий хрест, зроблений художником Миколою Малишком.
Тоді було зимно – мороз, сніг, і хреста встановили «тимчасово». Члени
делегації просили нас, українців Карелії, навесні вкопати його як слід.
Весною ми зробили під хрестом підвалину, посадили квіти. З того часу
кілька разів на рік приїздимо в Сандармох. До хреста покладаємо квіти,
молимося, читаємо вірші політв’язнів України, згадуємо наших страчених
земляків, привозимо гостей, дітей, творчі колективи. Провели Міжнародну
науково-практичну конференцію. Щороку в серпні приїздить українська
делегація, біля дубового хреста проводяться жалобні заходи.

За певний час на галявині Пам’яті поставили хрести католики і
православні росіяни, обеліск – мусульмани, збиралися встановити
меморіальний камінь євреї…

Історія будівництва Козацького Хреста

Пам’ятаючи про страждання наших українців, хотілося, щоб люди в усьому
світі знали про них. Ми мріяли про гідний пам’ятник нашим землякам
роботи скульптора-фахівця.

, . 0 d f ¤

¦

. f ¦

???????¤?¤?$???????i?Овсієнком. Зустрічаючись з ними, спілкуючись, я
гостро відчувала свою провину за те, що не була з ними в ті страшні роки
(не впевнена, чи вистачило б у мене мужності не зламатися, як вони…).
Тому хотілося хоч чимось тепер віддати свій борг іУкраїні, і всім тим,
хто недожив до перемоги, до нашої Великої Незалежності. Окрім того, з
огляду на досить складне становище в Україні, виникало питання: чи маємо
ми моральне право щось просити, а тим більше – наполягати?

Отже, спорудити пам’ятник – стало метою мого життя, його виправданням.
Мене підтримали члени нашого товариства, особливо заступник правління
пан Олег Місілюк. І в 1998 р. член нашого товариства художник Олег Чумак
зробив ескізний проект пам’ятника. Ми його надіслали до Києва,
рівнобіжно я вела переговори з українцями Америки (зокрема з панею
Марічкою Шкамбарою) про можливу фінансову допомогу, але, на жаль, а
може, на щастя (як знати?), тоді не вистачило сили на цю роботу.

Наприкінці 2003 р. пролунав доленосний для нашої справи телефонний
дзвінок. То була для мене велика честь – розмова з народним депутатом
України паном Віктором Ющенком. У розмові він запропонував мені очолити
будівництво української каплички за проектом Івана Кушніра з Києва.
Звичайно, я з радістю погодилась, але з об’єктивних причин будівництво
каплички не відбулося.

Перші внески на майбутній пам’ятник наше товариство зібрало в урочищі
Сандармох 5 серпня 2003 р. – в День Пам’яті жертв політичних репресій. У
жовтні 2002 р. Київський державний інститут декоративно-прикладного
мистецтва і дизайну ім. М.Бойчука та редакція вісника «Ант» організували
відкритий конкурс на проект пам’ятника завдяки фінансовій допомозі
Веніаміна Трохименка – сина розстріляного в Сандармосі українського
мовознавця Миколи Трохименка. Проект нашого О.Чумака на той конкурс не
потрапив. Найліпшими було визнано роботи лауреата премії імені Василя
Стуса художника М.Малишка та скульптора Н.Білика. Їм запропонували
об’єднати проекти. Саме тоді ініціативна група на чолі з головним
редактором «Ант» М.Селівачовим написала офіційний лист на ім’я
Президента Росії пана Путіна з проханням виділити земельну ділянку для
будівництва пам’ятника. Відповіді недочекалися. Чиновники ще влітку 2002
р. показували ініціативній групі кілограми безплідного листування з
інстанціями в Україні та Росії (з останніми – через МЗС). Залишилися без
відповіді й колективні звернення до глав обох держав, підписані відомими
митцями, науковцями, громадськими діячами.

Товариство української культури Карелії «Калина» прийняло рішення, що
будівництво Хреста, увічнення пам’яті страчених земляків у Карелії – то
справа честі нащадків, тобто нас, українців Карелії, і ми мусимо зробити
все від нас залежне, а може, й трохи більше.

Те, що це Божа справа, підтверджувалося на кожному кроці. До честі моєї
другої батьківщини Карелії – я скрізь знаходила порозуміння та
підтримку. Наприклад, від моменту мого звернення в адміністрацію
Медвежогорська про виділення ділянки під будівництво пам’ятника до
позитивної відповіді не минуло й 10 днів! І всі погодження (архітектор,
інспекції тощо) також пройшли без проблем.

Практично справа розпочалась у березні 2004 р., коли в Києві мене і пана
Василя Овсієнка прийняв голова блоку «Наша Україна» пан Віктор Ющенко.
На зустрічі було прийняте остаточне рішення про будівництво пам’ятника
страченим українцям в урочищі Сандармох. Від блоку «Наша Україна»,
особисто від пана Ющенка, надійшов перший вагомий внесок. У пана Ющенка
з Карелією, як відомо, пов’язане й особисте горе: на Біломорканалі
працював як політв’язень його батько – Андрій Ющенко.

У березні-квітні 2004 р. про початок будівництва пам’ятника сповістили
газети «Україна молода», «Літературна Україна», «Шлях перемоги»,
«Українське слово», «Слово Просвіти», бюлетень «Права людини» (Україна),
«Гомін» (Канада), «Свобода» (США), «Карелія», «Северный курьер»,
«Петрозаводск» (Карелія). Були передачі та інтерв’ю на радіо «Свобода»,
на третьому каналі Українського радіо, Державному каналі телебачення
Карелії. Об’єднував, координував спільні зусилля у збиранні пожертв на
спорудження Хреста невтомний просвітник і публіцист, лауреат премії
імені Василя Стуса, палкий син України пан Василь Овсієнко. Його
енергія, авторитет, вболівання  за святу справу – неоціненний внесок у
роботу по спорудженню пам’ятника.

Люди всього світу (не лише українці!) не залишились байдужими. Особливої
вдячності заслуговують пані й панове: Надія Світлична, Веніамін
Трохименко, Лариса Кий (США), Геннадій Журавльов, Микола Ковтун, Віктор
Крисевич (Карелія), Богдан Федорак (Канада) та багато інших (списки
всіх, хто склав пожертви, вміщено у книжці «Сандармох. Убієнним синам
України», яку видало наше товариство з нагоди відкриття Козацького
Хреста).

Відколи нам надали дозвіл на будівництво пам’ятника (грудень 2003 р.) й
до завершення робіт (жовтень 2004 р.) не минуло й року! То була нелегка
справа. По-перше, абсолютно вся організаційна робота проводилася на
громадських засадах. А роботи було чимало: від планування ділянки й
усіляких узгоджень – до пошуку матеріалів, майстрів-будівельників,
транспорту, розв’язання інших малих і великих проблем. Може, справді:
хто щиро прагне щось зробити – знаходить способи й кошти, а хто не хоче
– той шукає причини.

Співавтори проекту не мали сумнівів, з якого матеріалу робити пам’ятник
– це граніт, бо в природі то найміцніший камінь, що добре переносить і
морози, і перепади температури, і вологість. Козацький Хрест має стояти
довго, він ставиться навіки. З усіх зразків, які ми дивилися, митці
зупинили вибір на світло-сірому граніті Мансуровського родовища, що на
Уралі.

Не одразу знайшли відповідну брилу, але підприємство «Карельський
граніт» потрібну брилу завезло, було зроблено термічну й первинну
механічну обробку на верстатах. Взагалі, допомога «Карельського граніту»
була вагома на всіх рівнях: від директора, який знизив загальну вартість
робіт на 20% (у рахунок спонсорської допомоги), і начальника виробництва
А.Морозова – до працівників, які всіляко допомагали нашим скульпторам.
Митці, виконуючи ручну роботу, працювали з натхненням, не шкодуючи себе,
по 12-14 годин щодоби!

Наприкінці вересня 2004 р. авторську працю було закінчено. Щодо
фундаменту ми вели переговори з чотирма підприємствами, поки зупинилися
на фірмі «Радуга» В.Могутіна. І не помилилися. Робота виконувалася
чітко, якісно, вчасно, інколи й безплатно. Зварювання арматури зробила
судноремонтна база в Медвежогорську в рахунок спонсорської допомоги
(директор пан М.Ковтун). На 6 жовтня того ж року запланували вивезти
пам’ятник із заводу і встановити на фундамент. Врешті-решт Козацький
Хрест «Убієнним синам України» навічно зайняв своє місце на лісовій
галявині, де вже стояли православний і католицький хрести,
мусульманський і єврейський камені. Були сумніви: чи впишеться органічно
наш пам’ятник у меморіал? Інші хрести – дерев’яні, а наш – з граніту.
Та, на диво, наш пам’ятник не просто вписався, здавалося, що для
завершення скульптурного ансамблю саме його й бракувало. За хрестом
посадили великий кущ калини. Хай прилітає сюди соловейко, хай щебече,
хай тішить душі страчених, хай передасть їм нашу тугу за ними… І
посадили барвінок, привезений з України, і чорнобривці.

Дев’ятого жовтня 2004 р. українці Карелії приїхали до нового пам’ятника.
Священик отець Леонід відслужив панахиду. Говорили мало. Один з авторів
пам’ятника М.Малишко був такий схвильований, що довго не міг вимовити
жодного слова.

Проникливо виступили Є.Михайлов – заступник глави місцевої адміністрації
м.Медвежогорська, К.Стасюк – керівник хору «Українська пісня» та інші.
Ще одним хрестом на світі стало більше, і стоїть він у сосновому лісі, в
далекій Карелії. Стоїть цей Козацький Хрест, символ нашої
багатостраждальної, вільної, незалежної вишневої України, щоб не забули
люди про страхітливі, прокляті сталінські часи.

П’ятого серпня 2005 р. відбулося офіційне відкриття пам’ятника. Від
уряду Карелії був голова Держкомнацу пан Є.Шорохов, представники
Міністерства культури, глава адміністрації м.Медвежогорська пан
В.Карпенко, представники державного комерційного телебачення Республіки
Карелії.

Українську делегацію очолював генеральний консул України у
Санкт-Петербурзі М.Рудько. Приїхали паломники з України. Серед них –
колишній політв’язень Василь Овсієнко (координатор поїздки), родичі
репресованих: Веніамін Трохименко, Тетяна Крушельницька, Валентина
Бовсунівська, Борис Романчук.

Подію висвітлювали журналісти з Києва С.Шевченко, В.Ковач, Б.Кутєпов,
О.Рябокрис та інші. Був один з авторів пам’ятника художник М.Малишко,
науковці М.Селівачов, О.Кочарян, група студентів Інституту журналістики
та багато інших людей з різних регіонів України. Були й гості із США,
Москви, Санкт-Петербурга, Тули, Мурманська.

Панахиду відслужив священик Володимир Черпак.

Ми пишаємося тим, що перший професійний пам’ятник українським
політв’язням поза Україною, на теренах колишнього СРСР, збудували ми,
громадська організація «Товариство української культури Карелії
«Калина», за допомогою й на пожертви людей усього світу.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020