Реферат на тему:
Рупор громадської думки
В сучасних умовах, коли на порядку денному в Україні стоять питання
розбудови демократичної правової держави та формування громадянського
суспільства, особливого значення набуває феномен громадської думки.
Дослідження обставин, що впливають на формування громадської думки,
вивчення й узагальнення умов її стійкості, динамічних процесів її
мінливості (з метою врахування цих факторів у практиці суспільного
урядування тощо) віддавна привертали і привертають увагу філософів від
класиків (Аристотель, Гольбах, Дідро, Кант, Фіхте, Маркс та ін) – до
сучасників (Біблер, Бубер, Хайдегер, Хабермас, Каган, Грушин, Толстих,
Липинський, Донцов та ін.), політиків та соціологів (Плеханов,
Луначарський, Тард, Дюркгейм, Аріарський, Андреєва, Овчинников, Павлова,
Ядов та ін), психологів (Фрейд, Бехтєрєв, Лебон, Леонтьєвта ін.),
педагогів (Макаренко, Ушинський, Сухомлинський та ін.).
Метою даної статті є виклад результатів дослідження процесу становлення
інституційних засобів оприлюднення громадської думки, зокрема генезису
історичних форм парламентаризму.
Загальновизнано, що ті чи інші форми “представницьких органів” при
владі, що нагадують собою сучасні “парламенти”, відомі з давніх часів і
практично у всіх народів, що мали “державоподібну” форму організації.
Але в наш час є люди, які заявляють мало не про національні “авторські
права” на цей історичний “винахід”. Майже півтора століття тому (18
січня 1865 р.) Джон Брайт – один з найактивніших діячів тодішнього
англійського парламенту – оголосив Британію “матір’ю парламентаризму”.
Цю амбітну претензію він виголосив у час і в контексті боротьби за
розширення виборчих прав громадян, що передувало запровадженню
парламентського уряду в країні. Згодом, на обґрунтування зазіхань на
національне авторство у справі парламентаризму англійці посилаються на
те, що подібні законодавчі структури у колишніх британських колоніях, а
тепер країнах-членах Британської співдружності, “змодельовані за
англійським зразком” [4].
Заради справедливості, треба визнати: певні підстави для відстоювання
англійцями національного пріоритету в цій галузі є, бо британський
парламент має чи не найтривалішу історію і при тому – по суті
безперервного функціонування.
Справді, починаючи від 1215 р., коли король Джон підписав так звану
“Велику Хартію” (Magna Carta), тривав майже чотирьохсотлітній період,
хоч і конфліктного, та все ж співробітництва парламенту з монархією.
Незгоди часом набирали ґвалтівного характеру, іноді доходило до
насильства, навіть до кровопролиття, проте, чвари завжди завершувалися
певним порозумінням. Так, у XVII ст. справа дійшла до відкритого
протиборства. У ході громадянської війни воювали армії, які
представляли, з одного боку, монархію (“Лицарі” – the ‘Cavaliers’), а з
іншого – парламент (“Круглоголові” – the ‘Roundheads’). У цій борні
переміг парламент, і король (Карл І) був страчений. Позате, за кілька
років по тому монархія була реставрована, і на трон зійшов Карл II.
Боротьба між парламентом та монархією закінчилася 1869 р. – з прийняттям
Закону про права (Bill of Rights), згідно з яким законодавча ініціатива
передавалася не тільки “суверену” (королю), а й парламенту.
Однак, ґенеза британського парламенту має більш глибоке і не зовсім
“чисто британське” коріння, сягаючи часів завоювання островів
англо-саксами, чиї королі користувалися порадами членів своєрідного
політичного інституту, що йменувався Witenagimot, або скорочено Witan
(“Зібрання мудрих”). Ця назва походить від староанглійських слів witan –
мудра людина (сьогодні в англ. мові – wit) та gemot – збори, зібрання,
асамблея тощо; folkmote – народні хори). Цей політичний інститут
історично походить від аналогічних старогерманських зібрань королівських
радників, до яких входили найповажніші люди країни.
Подібна практика політичного самоврядування була характерною і для інших
германських спільнот. Там урядуючі зібрання складалися з вільних (не
рабів) людей і йменувалися, залежно від діалекту, – ting, ping або
thing, в перекладі й означає власне збори, зібрання. Це слово й сьогодні
входить до складу термінів, якими означують законодавчі, політичні та
юридичні інститути у північно-німецьких країнах: Данії – Folketing
(Фолькетінг) – Народне зібрання , Ісландії – АІюіngі (Аппінг) –
Всезагальне зібрання, Норвегії – Storting (Стортінг) – Велике зібрання,
відповідно також у Гренландії, на Фароеських островах. В ряді країн цієї
географічної смуги урядові органи стали називатися за місцем
законодавчих зібрань (наприклад, Tynwal – від tynwald) або за часом їх
проведення. Так, у німців, з огляду на те, що законодавчі зібрання
відбувалися лише при денному світлі і часто тривали впродовж усього дня,
у їх назві ключовим стало слово Таg (день), яке замістило первісне ting
(збори) звідси – назви німецького парламенту – Bundestag або Таgung.
Відповідно увійшло це слово і в означення урядового приміщення
Reichstag, – в пам’ять того, як раніше називалось державне законодавче
зібрання. Подібно й у Швеції: Riksdag – що є ідентичним до стародавнього
німецького означення законодавчих зборів.
В англо-саксонській Англії запозичені у германців Witenagemot’и, до
складу яких первісне входили переважно сини та брати короля, проіснували
загалом від VII до XI ст. коли Англію упокорив Вільям Нормандський (1066
р.), що запровадив феодальну систему, до якої звик у рідній Франції, та
відповідно реформував політичний устрій. Він роздав землі у володіння
своїм найближчим військовим прихильникам, а ті – своїм. Так утворилася
нова феодальна ієрархія. Вільгельм І був абсолютним правителем, але, як
і всі, потребував вірних радників, отож запровадив свою королівську раду
(curia regis, або King’s court), до якої входили гранти, що одержали
владу безпосередньо від нього (манори – manors) та впливові церковники
(ecclesiastics).
У деяких аспектах Witenagemot був попередником (прототипом) сучасного
Парламенту, проте мав істотно відмінну владу та ряд значних обмежень
(limitations,), таких, як відсутність фіксованої процедури, порядку
денного (меж компетенції – schedule) та визначеного місця засідань.
Король у ті часи відігравав роль дещо подібну до сучасної
президентської. Witan, все ж здійснював помітний контроль за
королівською владою, запобігаючи автократії та уладнуючи суперечності.
Вплив рідної для Вільгельма-Завойовника країни позначився на означенні
англійського законодавчого органу й мовно-лінгвістично: складаючись
по-британськи традиційно із двох палат (Лордів та Общин), він все ж має
назву французьку: парламент (parlement). Саме так іменується
законодавчий орган цієї країни – Національні збори Франції.
Слово parlement походить від дієслова parler – говорити – і означає,
отже, говоріння, тобто, сам процес, а також приміщення, де представники
народу (громадськості) говорять – висловлюють громадську думку.
У цьому зв’язку видаються надзвичайно близькими як до давньогерманської,
так і до французької традиції давньослов’янські форми парламентаризму:
віче, вече (рос. та серб.), wies (польськ.). Термін походить від
праслов’янського слова ћтъ – говорити. Значення це збереглося в коренях
українських слів вітати, привіт, повість, заповіт та багатьох інших, а
також у російських – привет, совет, завет, навет і т.п. та в інших
слов’янських мовах.
Якщо в Західній Європі для політичного життя часів середньовіччя типовим
був державний устрій Німеччини, Франції та Англії, то для слов’янської
Східної Європи подібним зразком була давня українська Київська держава.
Вже протягом доісторичної доби предки українського народу досягли
високого ступеня культурного розвитку. Вони встигли не тільки
закріпитися на території, що займала приблизно середню частину водозбору
Дніпра, Буга, Дністра аж до Карпатських гір, а й витворити оригінальну
культуру, в тому числі значну кількість норм народного звичаєвого права,
яким і керувались у громадському й приватному житті [18]. В основі цих
норм лежали: у приватному – принципи рівноправності всіх у суспільному
та прагнення до індивідуальної автономії у приватному житті, в
публічному – принципи народоправства.
Українські племена жили на своїй сталій території в державах-землях, для
політичного устрою яких була характерною наявність головного міста –
укріпленого центру культурно-політичного та господарського життя та
менших міст при ньому . На чолі держави, міста стояли народні збори –
віче, – яке тримало у своїх руках владу; подекуди були й виборні князі
місцевого походження. Центральне місце на торговельних шляхах зі Сходу
на Захід і з Півдня на Північ займала держава племені полян (яке також
мало назву “Русь”) із головним містом Києвом на Дніпрі. Завдяки своєму
вигідному географічному положенню досить високому культурному розвитку
населення, та енергійності князів у боротьбі з хазарською та іншими
загрозами свободи, Київська Русь у IX ст. не лише відстояла державну
незалежність, але й поширила свою владу на сусідні землі та
перетворилася (за часів князів Володимира та Ярослава) на потужну
наддержаву, імперію.
В устрої Київської держави принципи давнього народоправства поєднувалися
з новим князівсько-дружинним порядком, що виник у процесі природної
історичної еволюції форм державності. Нова державна система базувалася
на досить своєрідному політичному інституті, до складу якого належали
віче та княжа рада [3].
Віче, що за доісторичних часів складалося зі старших, кращих людей із
часом перетворилося в установу більш демократичну, в якій брало участь
усе повноправне населення держави. Компетенція віча обіймала всі функції
державної влади, але найголовнішими функціями його були вибір князя,
укладання з ним договору та рада з князем у важливих державних справах.
Віче не мало сталих періодичних сесій і при задовільній діяльності князя
збиралося лише на заклик князя. При незгоді з князем, віче виступало
проти нього, могло скинути його й обрати собі іншого, ліпшого.
?????¤?¤?$?????+?Князь із другорядного місця, яке він займав раніше, від
часу налагодження більш високо організованого державного життя, до чого
він і сам великою мірою спричинився, при допомозі своєї дружини (наймане
військо), перейшов на вище місце у владній ієрархії та став на рівень із
вічем. Віднині владні повноваження поділяли між вічем і князем на
підставі угоди: віче передає князеві всю повноту влади за умови
здійснення її на підставі волі народу, висловленої в угоді, відтак князь
ставав носієм і виконавцем (через призначених ним “урядовців”,
“чиновників”) усіх функцій державної влади (законодавчої, судової,
адміністративної), очолював власну дружину (прототип “королівської
гвардії”, “мушкетерів” і т.п.), а також військо цілої держави. Поряд із
центральною владою в містах, містечках, селах функціонувала місцева –
самоуправа, органи якої найдовше зберігали риси раннього родового та
племінного устрою. При князеві, як його дорадчий орган, була княжа рада,
що складалася спочатку зі старших дружинників, а почасти із старших бояр
(згодом лише з бояр). З боярською Радою князь радився у державних
справах, хоч рішення її не мали обов’язкової сили [18].
Ця проста державна система з часом ускладнилась. За князя Володимира
Київська держава охопила не тільки суто українські, а й інші слов’янські
землі на півночі, сході та заході.
Найперші згадки у літописах про функціонування віче на руських землях
припадають на роки 997 (Білгород на Дніпрі), 1016 (Великий Новгород),
1068 (Київ). У Києві віче збиралося на площі біля Софійського собору, у
Пскові (функціонувало до 1510 р) – біля собору Св. Трійці, у Новгороді
(функціонувало до 1478 р) – на Ярославовому дворі [3].
Останні два користувалися найвищим ступенем юрисдикції. В їх компетенції
були питання війни та миру, прийняття законів, закликання та скинення
князів. На новгородському віче обиралися також найвищі церковні ієрархи.
Віче в Новгороді міг скликати будь-хто із громадян міста: для цього
досить було вдарити у Вічовий Дзвін. Цей новгородський вічовий дзвін,
уособлюючи авторитет громади, громадської думки, перетворився за час
свого функціонування на своєрідний символ народовладдя і став настільки
ненависним для прихильників монархізму, що після упокорення Новгорода
московським царем був “арештований” і під конвоєм відправлений “на
заслання до Сибіру” (Д.Любимов).
Хоча для українського народу характерний нахил до індивідуальної
свободи, устрій життя в родових та племінних зв’язках і в первісних
державних об’єднаннях України-Русі мав багато спільних рис з устроєм
життя інших слов’янських народів, а де в чому і з давньогерманським
світом. Проте за княжої доби державне життя українського народу пішло
вже іншими, відмінними шляхами.
Історичний слід колишньої ролі віче у Сербії тепер простежується лише у
назві приміщення, де засідає нинішній національний парламент, який,
проте, має назву Сабор, тобто збори. Перший напівлегендарний правитель
Польщі Siemowit, який започаткував династію П’ястів, згідно з Галлом
Анонімом, був обраний віче. Ідея, що лежить в основі віче, згодом
привела до витворення (1182) польської національної форми парламенту –
сейму. Подібним чином у Великоросії трансформація та істотне звуження
ідеї віче призвела до формування боярської, а далі – Державної Думи. В
Україні, натомість, ідея віча відродилась у конструкції політичного
інституту парламентського типу, що іменується Радою. Не буде зайвим у
цьому зв’язку нагадати, що в даному разі слово “рада” означає не тільки
і не стільки “совет”, “сouncil”. Походження цього слова пов’язують із
німецьким Rat:, яке означає справді “совет”, “сouncil” і яке, мовляв,
через польські варіанти перейшло в Україну. Насправді це далеко не так,
навпаки – мова може йти про прямо зворотній процес: про походження
німецького – від українського (праукраїнського =
загальнослов’янського!).
М.М.Красуський, з походження поляк, російський та польський мовознавець
за фахом, ще 1980 р., поділяючи вже на той час досить поширену, якщо й
не загальновизнану думку про безпідставність уявлень про первісність
санскриту в індоєвропейських мовах, переконливо довів (показав засобами
порівняльної лінгвістики), що саме в українській мові збереглися
(внаслідок несприятливих умов побутування українців) ті історичні мовні
шари, з яких беруть свої витоки не тільки всі інші слов’янські мови
(включаючи й російську), але й давньогрецька, латинь та й навіть
санскрит [8].
На користь вище висловленого твердження про походження з українських
термінів німецьких, що стосуються парламентаристського лексикону,
свідчить порівняльне мовознавство, Зокрема те, що в українській мові (та
й у споріднених слов’янських) існує величезна група слів, які мають цей
граматичний “корінь” (ряд, обряд, підряд, наряд, заряд, снаряд, ряжені,
відрядження, враження, ураження, … і т.д. і т.п.), тим часом як у
німецькій їх всього декілька.
Загальновідомо, що іменники у мовах утворюються, переважно, від дієслів.
Українське (власне праукраїнське) дієслово радити, від якого утворився
зазначений ряд однокореневих слів, означало, насамперед, щось робити. І
сьогодні у споріднених з українською мовах (наприклад, болгарській,
сербохорватській) радити означає саме робити. “Радник” там – зовсім не
“совітник”, не “adviser”, а працівник, робітник. Дати раду (чомусь) і
сьогодні українською означає зовсім не “посоветовать”, а – зробити щось.
Відповідно зарадити справі означає не “засоветовать дело”, а саме
зробити, залагодити справу. Подібно й зрадити – означає зіпсувати
справу, а не “предать”.
Коли наші далекі предки стали землеробами, вони прагнули землю
о(б)радити, тобто обробити, облаштувати. Звідси бере початок ціле
“гніздо” українських (і не тільки) слів: ора(ди)ти? орати? оранка?
орачі? орії; знаряддя цієї праці орад(и)ло? радло? рало… Останнє і
сьогодні у чехів пишеться (та вимовляється) відповідно: radlo, подібно,
як мило – mydlo… Відлуння цього значення слова радити як робити, його
далеких і не зовсім далеких “родичів” ми й сьогодні знаходимо не тільки
у слов’янських, а й в інших індоєвропейських мовах : від рядна (ря(а)дно
– те, що зроблено, виготовлено, вироблено: виріб) – до раджі (раджа –
правитель), не кажучи вже про уряд (urjed) та самоврядування [1].
Наприклад, коли у 20-х роках XX ст. індійці розпочали рух за вихід із
Британської імперії, вони назвали його sva radje (сварадж), тобто
самоврядування! Навіть слово радість пов’язане із поняттям радити у
значенні робити: “коріння” його досить виразно проглядаються у
давньогрецькому слові радтос, що походить від рад тоне – легкість;
особливо – полегшення (роботи), відпочинок (від праці), спокій,
бездіяльність тощо [2].
Німецькі слова Ratuscha (ратуша), Ratification (ратифікація), Bundesrat
(бундесрат) та ще декілька інших утворені від дієслова raten, яке
(вочевидь не випадково!) відноситься у німецькій граматиці до групи
“неправильних” і яке має значення давати пораду (советовать, to do
cousultation) щось (з)робити, у такий спосіб утримуючи в собі відтінок
первісного значення в мові запозичення.
Разом із Магдебурським правом та іншими явищами німецької правової та
політичної культури історичними вітрами були занесені до нас і ці,
вищеназвані, терміни та відповідні поняття. І наші предки, за давнім
звичаєм шанування зарубіжних гостей, зняли перед ними капелюха та й так
і залишилися “опростоволосеними”, не впізнавши у цих іноземцях своїх
давніх родичів та знайомих. До якої міри дійшло нерозуміння значення і
походження слова “Рада” вітчизняних політиків можна судити з того, що
кілька років назад ряд депутатів Верховної Ради України вносили
пропозиції змінити цю історичну національну назву на
загальноєвропейську: назвати її просто українським парламентом.
Втім, як би не іменувалися ці політичні органи у різних народів колись
(Земский собор у росіян, Віче в українців та інших східних слов’ян,
Вітан у англійців) та як би не називалися ще й тепер (Джірга у афганців
та пакистанців, Національні збори у французів, Курултай у
татаро-монголів та тюрків, Бундестаг у німців, Стортинг у норвежців,
Конгрес у американців і т.д. і т.п.), всі вони засвідчують потужну силу
“всесвітнього закону політичного тяжіння”, основний вектор якої
спрямований до громадської думки, народовладдя.
Інша справа – наскільки реальні “парламенти” відповідають цьому своєму
покликанню – бути речниками, глашатаями, “рупорами” громадської думки.
Література:
С.Безклубенко. Теорія культури. – К., 2002.
А.Д.Вейсман. Греческо-русскй словарь. – епринт V издания 1899. – М.1991.
М.Грушевський. Історія України-Руси. – К., 1991.
Норман Дейвіс. Європа. Історія. – К.,2001.
Democracy in America. Ed. by Richard D. Heffner. Published by New
American Library, 2001.
История дипломатии в 3-х т. – М., 1948 – 1950.
Історія Сполучених Штатів Америки. Видання інформаційного агентства США,
2002.
М.Красусский. Древность малороссійского языка. // Індоєвропа. – К.1991.
Will Kumlicka. Contemporary Political Philosophy. An Introduction. –
Oxford University Press, 2002.
Langenscheidt’s Pocket Dictionary. English-German, German-English.
Berlin-New York, 1998.
John Locke. Second Treatice of Government. Ed. by C.B.Macpherson.
Printed sn USA, 1980.
Gerald M. Mara. Socrates’ Discursive Democracy: Logos and Ergon in
Political Philosophy. – State University of N.Y Press, 1997.
Sara Monoson. Plato’s Democratic Entanqbemerkts. Athenian Politics and
the Practice of Philosophy. – Prinstone University Press, 2000.
Norsk-russisk ordbok (Норвежко-русский словарь). – M., 1963.
X. Ортега і-Гасет. Бунт мас // Вибрані твори. – К.,1994.
Sellers, Charles, Henry May and Neil R/ McMillan. A Synopsis of American
History. 7th rev.? comb, ed., Ivan R. Dee, 1992.
French-English, English-French Dictionary. William Collins? Co/Ltd, pr.
in Britain, 1992.
А.Яковлів. Українське право // Українська культура. Лекції за редакцією
Дм. Антоновича. – К.,1993.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
