.

Розвиток церковнопарафіяльних шкіл на півдні України у другій половині ХІХ ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2237
Скачать документ

Реферат на тему:

Розвиток церковнопарафіяльних шкіл на півдні України у другій половині
ХІХ ст.

Процес реформування освіти у 2-й половині ХІХ ст. залежав від напрямків
внутрішньої політики. Однією з головних тенденцій розвитку народної
початкової освіти стало існування двох підходів до навчально-виховного
процесу: світського і духовного.

Дослідження істориків щодо місця і ролі церковнопарафіяльних шкіл в
основному проводилися в рамках вивчення загального процесу становлення і
розвитку народної початкової освіти у 2-й половині ХІХст. Серед робіт, у
яких висвітлюється вищезазначена проблема, в першу чергу, виділяємо ті,
що були опубліковані до 1917 р.: А.Пругавіна [10], В.Фармаковського
[16], І.Борець [1], С.Степняка-Кравчинського [15]. За радянських часів
увага до церковнопарафіяльних шкіл цілком природно зменшилася, до того
ж, ця проблема висвітлювалась у певному ідеологічному ключі. Безсумнівна
перевага цих наукових праць полягає у широкому використанні фактичного
матеріалу. До них належать дослідження з історії освіти та педагогіки
В.Й. Борисенка [2], М.Д. Ярмаченка [11], Е.Д. Дніпрова [9] та ін. Окремо
виділяємо роботу радянських дослідників, що присвячувалася історії
православної церкви, і в якій розглядалася роль духовного відомства у
початковій освіті [12]. Щодо сучасних вітчизняних досліджень, то в них
питання функціонування церковнопарафіяльних навчальних закладів
розглядаються у контексті більш глобальних проблем. У зв’язку з цим,
постає необхідність більш детального розгляду цього явища в історії
початкової народної освіти 2-ї половини ХІХ ст.

Джерельною базою дослідження є фонди державних архівів Херсонської та
Дніпропетровської областей, а також Центрального державного історичного
архіву в м.Києві.

У даній статті розглянемо політику офіційних органів влади церковного
керівництва у сфері народної початкової освіти, основні тенденції
навчально-виховного процесу, динаміку росту церковнопарафіяльних шкіл у
південноукраїнських губерніях.

18 січня 1862 р. вийшла постанова Міністерства народної освіти, в якій
вирішувалося питання про підпорядкування народних училищ духовному
відомству за умови сприяння їх розвитку з боку Міністерства народної
освіти. За Міністерством народної освіти зберігалося право засновувати
народні училища, причому інші державні відомства мали активно сприяти
цьому процесу [13, 703].

У 1862 р. під час засідання Ради Міністрів обговорювалася проблема
покращання побуту духовенства. Для розробки заходів створилася Особлива
комісія. Члени комісії вбачали вихід у тому, щоб доручити парафіяльному
духовенству функцію навчання дітей грамоті і відповідно оплачувати це
“додаткове навантаження”. Таким чином, планувалося вирішити одразу три
проблеми: покращити матеріальне становище парафіяльного духовенства,
забезпечити навчання дітей селян грамоті, а також посилити “моральний
вплив” священика серед простого люду [12, 361]. Ця пропозиція під час
обговорення не отримала загальної підтримки, що аж ніяк не зменшило
вплив духовенства на народну освіту.

Прикладом обраного курсу може слугувати «Положення про початкові народні
училища» від 14 липня 1864 р., згідно з яким контроль за діяльністю
навчальних закладів на рівні губернії виконувала губернська училищна
рада на чолі з призначеним єпархіальним архієреєм. Рішення цієї ради
стали остаточними і попечителю учбового округа тільки повідомлялися.

Контроль духовенства над освітою посилився, коли обер-прокурор Синоду
Д.Толстой був призначений у 1866 р. міністром народної освіти. Імператор
Олександр ІІ у своєму рескрипті від 15 квітня 1866 р. вказував на те, що
поєднання цих двох посад надасть можливість Толстому виказати свої
зауваження з приводу церковного впливу на всю систему народної освіти.
Через місяць, 13 травня 1866 р., у черговому рескрипті були сформовані
позиції Д.Толстого, який бачив мету освіти у вихованні юнацтва в дусі
релігійної поваги до приватної власності та дотримання традиційних основ
громадського порядку [12, 364].

Початкові народні училища підпорядковувались різним відомствам, але
впродовж 2-ї половини ХІХ ст. спостерігалися спроби якомога чіткіше
організувати роботу шкіл. Про це свідчили закони, що приймалися 20
грудня 1877 р. та 29 березня 1883 р. У них до обов’язків міністерств
входило узгодження з Міністерством народної освіти положень і статутів
навчальних закладів, що відкриватимуться у майбутньому. Але найбільш
тісними стали відносини Міністерства народної освіти з духовним
відомством. Представники Міністерства обов’язково були членами
єпархіальних училищних рад та їх повітових відділень. У свою чергу, до
складу центральної училищної ради при Святійшому Синоді входили
чиновники Міністерства народної освіти [16, 12].

Знову до ідеї посилення церковного впливу на початкову освіту
можновладці повернулися у 80-х рр. ХІХ ст. Комітет міністрів висловив
одностайне переконання, що духовно-моральний розвиток народу складає
основу державного устрою, а тому не може бути досягнутий без надання
духовенству участі у контролюванні народних шкіл. Реалізацію цієї
загальної директиви взяв на себе призначений обер-прокурором Синоду
К.П.Побєдоносцев. 22 березня 1881 р. він доповідав імператору Олександру
ІІІ, що у справі народної початкової освіти Міністерству народної освіти
необхідно шукати головну опору в духовенстві та церкві [12, 366].

Вплив вищого духовенства на внутрішню політику 80-х років ХІХ ст. був
настільки сильним, що певний час обговорювалась можливість взагалі
забрати початкові школи від земства і передати їх виключно під
управління духовенства. Реакція ліберально налаштованої громадськості
була однозначною: з таким же успіхом уряд міг би запропонувати надати
право керувати школами самим дітям, все одно школи були б покинуті та
знищені, оскільки у духовенства не було ані часу, ані бажання для чогось
іншого, крім виключно церковних треб [15, 292].

Незважаючи на потреби часу, послідовність офіційної позиції щодо
пріоритету церковнопарафіяльних шкіл над іншими типами навчальних
закладів не похитнулася і наприкінці ХІХ ст. Так, у статті “Урядового
вісника” від 15 травня 1891 р. обстоювалася думка про необхідність
створення церковнопарафіяльних шкіл, оскільки їх головною метою
проголошувалося не стільки навчання, скільки виховання “богобоязливих”
[12, 368]. Пояснювалася така перевага церковних навчальних закладів дуже
просто. У своїй доповіді Олександру ІІІ обер-прокурор Синоду
К.П.Побєдоносцев відзначав позитивні результати діяльності
церковнопарафіяльних шкіл, а саме те, що вони ставали «…заслоном проти
різних псевдовчень, що проникали у селянське оточення» [12, 367].

Отже, обов’язком парафіяльного духовенства, незважаючи на відсутність
часу, досвіду, а інколи й бажання, залишалося навчання селянських дітей
грамоті саме у церковнопарафіяльних школах. Тому політика офіційних
органів влади впродовж 2-ї половини ХІХ ст. спрямувалася на підтримку.

Навчально-виховний процес у церковнопарафіяльних школах регламентувався
«Положеннями про початкові народні училища» від 1864 – 1874 рр. Лише 1
квітня 1902 р. було видане «Положення про церковнопарафіяльні школи
відомства православного сповідання». Школи ці були однокласними з
дворічним терміном навчання та двокласними з чотирирічним терміном. В
однокласних навчальних закладах дітей навчали молитвам, священній
історії, короткому катехізису, церковному співу, читанню, церковному та
світському друку, письму, початковим арифметичним правилам. У двокласних
школах, окрім вищезазначених предметів, викладалася історія церкви і
держави. Викладання вели священики або церковні службовці, іноді
запрошувалися вчительки, але тільки після затвердження їх кандидатур
єпархіальним архієреєм і під наглядом священиків [12, 367].

За рівнем загальноосвітньої підготовки учнів, оснащенням посібниками,
шкільним обладнанням церковнопарафіяльні школи значно поступалися
земським та міністерським школам. Найбільш низьким був рівень навчання
грамоті у школах, які перейшли у відомство Синоду в 1891 р., але так і
не отримали статусу повноцінних навчальних закладів. Тут викладали Закон
Божий, церковний спів, читання, письмо та чотири арифметичні дії [9,
102]. Це були школи з дво- або тримісячним курсом навчання. Проводили
його селяни, що закінчили двокласну церковнопарафіяльну школу, або дяки.
Серед підручників, які Синод видавав для цих навчальних закладів, були
«Початкові уроки Закону Божого», «Абетка церковнослов’янської мови»,
«Євангеліє», «Часослов», «Псалтир» [12, 367].

29 грудня 1896 р. херсонський єпархіальний спостерігач
церковнопарафіяльних шкіл та шкіл грамоти у листі херсонському окружному
спостерігачеві зазначав, що у деяких церковнопарафіяльних школах та у
більшості шкіл грамоти практикувалася одинична система навчання замість
класної, яка є значно легшою для вчителя і надає змогу отримати якісніші
результати навчання. Іноді одинична система навчання була виправданою за
умови невміння вчителя користуватися класною системою, іноді –
неодночасним вступом дітей до школи або неакуратним відвідуванням її
учнями, а у деяких випадках – недостатньою кількістю однакових
підручників. Виходом з даної ситуації могло бути пояснення переваг
класної системи, сприяння одночасному вступу дітей до школи,
заохочування дітей відвідувати школу регулярно [4, 18].

Рівень освіти у церковнопарафіяльних школах залежав від двох факторів:
від рівня освіченості священика, який виконував функції вчителя, та від
матеріального достатку церковної громади. У Таврійській губернії деякі
священики викладали у двох, іноді навіть у трьох церковнопарафіяльних
школах. У північних повітах губернії багато громад запрошували вчителя
викладати навчальні дисципліни, залишаючи священикам Закон Божий.
Залежно від матеріального достатку громад, церковнопарафіяльні школи
різнилися за кількістю класів, тобто в одній школі могли працювати від
одного до шести класів. Причиною популярності церковнопарафіяльних шкіл
серед народу була пільга для хлопчиків, які успішно закінчували навчання
(вони звільнялися від служби в армії для продовження навчання) [5, 14].

Згідно офіційної концепції, виховання громадянина включало і володіння
державною мовою. Тому церковнопарафіяльні школи відкривалися і в
місцевостях, де мешкали представники національних меншин.
Навчально-виховний процес пристосовували відповідно до потреб місцевого
населення. 28 жовтня 1898 р. Святійший Синод повідомив Сенат, що
обер-прокурор Синоду запропонував у місцевостях з чужоземним населенням
встановити в однокласних церковнопарафіяльних школах трирічний курс
навчання замість дворічного. 24 грудня 1898 р. імператор підписав наказ,
у якому термін навчання було подовжено [3, 987].

Таким чином, характерними особливостями навчально-виховного процесу
церковнопарафіяльних шкіл стали: детальне ознайомлення з основами
православ’я і перевага виховної складової над навчальною.

Статистичні показники динамічного розвитку мережі церковнопарафіяльних
шкіл у південноукраїнських землях, на жаль, дуже важко визначити. Дані,
що фіксувалися різними установами, мають розбіжності. До того, іноді
офіційні показники не відображали реального стану речей. Тим не менш,
відомості, які маємо, дають можливість проаналізувати загальні тенденції
розвитку цих навчальних закладів.

Прикладом недбалого ставлення до статистики одночасно з одвічним
бажанням прикрасити дійсність може слугувати ситуація, яка склалася в
Катеринославській губернії. Тут, згідно відомостей місцевого
духовенства, станом на 1866 р. нараховувалося 400 церковнопарафіяльних
шкіл. Однак після перевірки земства спростували ці статистичні дані і
довели, що церковнопарафіяльні школи існували тільки на папері [1, 4].
Через кілька років зроблена наступна спроба земства визначити реальну
кількість підпорядкованих духовному відомству шкіл. 6 січня 1869 р. на
засіданні Катеринославського губернського земства було вирішено прохати
консисторію надати відомості про кількість церковноприходських шкіл.
Але, оскільки статистичних даних земці так і не отримали, 28 жовтня 1869
р. зібрання уповноважило губернську управу скласти доповідь
обер-прокурору Святійшого Синоду про формальність існування
церковнопарафіяльних шкіл [14, 959].

Увага офіційних органів влади до церковнопарафіяльних шкіл спричинила
появу більш точних статистичних даних. Так, про збільшення популярності
цих типів навчальних закладів свідчать наступні цифри: тільки за 1882 р.
у Таврійській губернії відкрито 239 церковнопарафіяльних шкіл, де
навчалися 18713 дітей. У 1895 р. на теренах Таврійської губернії діяло
208 церковнопарафіяльних шкіл [5, 14]. Щоправда, статистику закриття
початкових закладів практично не вели. І все ж статистичні показники
демонстрували непохитність позицій церковнопарафіяльних шкіл серед інших
навчальних закладів. Прикладом слугують кількісні дані, що порівнюють
становище церковнопарафіяльних шкіл та земських народних училищ.

Таблиця 1

Початкові школи Херсонської губернії у 1893 р. [7, 47]

Повіти Кількість ЦПШ Кількість земських шкіл

Олександрійській 94 54

Єлисаветградський 112 71

Одеський 51 41

Ананіївський 53 43

Херсонський 115 60

Все ж динаміка розповсюдження мережі церковнопарафіяльних шкіл упродовж
2-ї половини ХІХ ст. була хвилеподібною. Причиною нестабільності
кількісних показників навчальних закладів стало, насамперед, послаблення
матеріального достатку населення, яке не могло фінансувати школи у
колишньому розмірі, а інколи припиняло видачу грошової допомоги.
Негативно впливало і зменшення церковних прибутків, частина з яких ішла
на утримання церковнопарафіяльних шкіл [6, 25]. Мотивація закриття
церковнопарафіяльних шкіл могла бути досить незвичною. Так, в одній
парафії Херсонського повіту школу закрив священик з метою викликати
серед населення «духовну спрагу» [7, 48]. Але у більшості випадків
закриття шкіл відбувалося внаслідок недостатнього співчуття з боку
священиків церковно-шкільній справі.

Треба зазначити, що церковнопарафіяльні школи та школи грамоти
орієнтувалися не лише на сільське населення. Наприклад, в Одеському
градоначальстві у 1896 р. нараховувалося 12 церковнопарафіяльних шкіл з
727 учнями та 4 школи грамоти з 113 учнями [8, 7].

Церковнопарафіяльні школи всіляко підтримувалися державою і церквою.
Фінансову підтримку навчальним закладам надавали також різні громадські
установи та приватні особи. Прикладом може слугувати звіт земства
Херсонської губернії за 1892 р.

Таблиця 2

Кошти на утримання ЦПШ Херсонської губернії(крб.) [6, 27]

Повіти Єпархіальна училищна рада Земства Сільські громади

Олександрійський 600 510 1458

Єлисаветградський 700 870 2163

Ананіївський 955 300 2163

Одеський 3489 795 1905

Херсонський 1075 – 2078

Таблиця 2 (продовження)

Повіти Церкви Приватні особи Плата за навчання

Олександрійський – 1350 200

Єлисаветградський 836 1227 –

Ананіївський 1085 1193 –

Одеський – 1423 958

Херсонський 3048 1469 –

Отже, у післяреформенну епоху закладалася солідна основа початкової
народної освіти, в якій церковнопарафіяльні школи відігравали не останню
роль. Це пояснюється, по-перше, підтримкою з боку держави навчальних
закладів духовного відомства, що спричинило бурхливе зростання мережі
церковнопарафіяльних шкіл. Крім того, ці навчальні заклади мали
підтримку, щонайменше фінансову, з боку населення.

Стосовно навчально-виховного процесу, то, на відміну від інших типів
початкових училищ, завданням церковнопарафіяльних шкіл стало
морально-релігійне виховання без будь-якого світського втручання.
Випускники цих навчальних закладів вміли читати і володіли навичками
чотирьох арифметичних дій. Для більшості населення цього було достатньо,
аби вважатися «грамотними».

Незважаючи на певну хвилеподібність розповсюдження церковнопарафіяльних
шкіл, статистичні дані підтверджують, що ці навчальні заклади впродовж
2-ї половини ХІХ ст. набули статус чи не найбільшого масового типу
початкових шкіл.

Література:

Борец И. Очерк деятельности земских учреждений Екатеринославской
губернии по народному образованию.// Сборник статей Екатеринославского
научного общества по изучению края./Под общей редакцией В.В.Курилова. –
Екатеринослав, 1905.

Борисенко В.Й. Боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в
60 – 90х рр. ХІХ ст. – К.: Наукова думка, 1980. – 154 с.

Вести Одесской Городской Думы. – 1899. – № 7.

Державний архів Херсонської області. – Ф. 209. – Оп. 1. – Спр.1.

Катунин Ю.А. Система духовного образования в Таврической губернии в
к.ХIХ в. // Проблемы материальной и духовной культуры народов Крыма и
Северного Причерноморья от античных времен до наших дней. Материалы I
научных чтений 14 – 15 ноября 1996 года. – Симферополь, 1996. – 76 с.

Народное образование в Херсонской губернии за 1892 г. – Херсон, 1894. –
36 с.

Народное образование в Херсонской губернии за 1893 г. – Херсон, 1895. –
68 с.

Народное образование в Херсонской губернии за 1896 г. – Херсон, 1898. –
155 с.

Очерки истории школы и педагогической мысли народов СССР. Конец ХIХ –
нач. ХХ ст./ Под ред. Э.Г.Днепрова, С.Ф.Егорова, Ф.Г.Папачина. – М.:
Педагогика, 1991. – 448 с.

Пругавин А.С. Законы и справочные сведения по начальному образованию. –
СПб., 1904. – 1095 с.

Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х – поч. ХХ
ст.): Нариси./ Редколегія: М.Д.Ярмаченко, Н.П.Калениченко,
С.У.Гончаренко та ін. – К.: Радянська школа, 1991. – 381 с.

Русское православие: вехи истории./ Науч. ред. А.И.Клибанов. – М.:
Политиздат, 1989. – 719 с.

Сборник постановлений по Министерству народного просвещения.
Царствование государя императора Александра II. 1855 – 1864 гг. – СПб.,
1865. – Т.ІІІ. – 1434 с.

Систематический свод постановлений Екатеринославского губернского
земского собрания 1866 – 1913 гг. Составлен под редакцией П.К.Соколова.
1866 – 1889 гг. – Екатеринослав, 1914. – Т.І. – 1176 с.

Степняк-Кравчинский С.М. Россия под властью царей. Пер. с англ.
М.Ермашевой. – М.: Мысль, 1965. – 407 с.

Фармаковский В. Начальная школа Министерства народного просвещения. –
СПб., 1900. – 200 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019