.

Роль церкви у збереженні духовних, моральних і національних вартостей українського соціуму (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
4 2086
Скачать документ

Реферат на тему:

Роль церкви у збереженні духовних, моральних і національних вартостей
українського соціуму

“Радість і надія, смуток і журба сучасних людей, передовсім убогих і
пригноблених, є також радістю і надією, смутком і журбою Христових
учнів” [1], – такими словами звертається до читачів Душпастирська
Конституція ІІ Ватиканського Собору “Про Церкву в сучасному світі”,
підкреслюючи відтак основне завдання та місію Церкви – провадити людство
до Христа, котрий є ключем і осередком [1] усієї історії. І тут, перш
ніж почати говорити про роль Церкви для українців, зокрема для так
званої “четвертої хвилі еміграції” в Італії, хочу коротко зупинитися на
характеристиці емігрантського життя в цій країні.

Коротка характеристика українців в Італії

Українців, котрі працюють в Італії, можна умовно поділити на кілька
груп:

1. Ті, хто приїхав сюди вже у старшому віці. Єдина причина їхнього
приїзду – це бажання покращити економічне становище своєї сім’ї. Люди
такого типу мислення, попрацювавши кілька років, повертаються назад в
Україну, де на зароблені гроші намагаються почати власну справу. Уже
чимало людей такої, сказати б, “емігрантської ментальності” поїхало в
Україну і не повертається до Італії. Та у процентному відношенні це дуже
мала частка заробітчан. Людей такого типу мислення асиміляційні процеси
зачіпають дуже мало й, у переважній більшості випадків, поверхово. Саме
вони творять основу громад, які за останні роки масово створюються в
усіх регіонах Італії і кількість яких постійно зростає.

2. Українці більш молодого віку, котрі, тривалий час попрацювавши в
Італії, пов’язують своє майбутнє з цією країною. Вони намагаються
“стягнути” до Італії членів своєї родини (чоловіка або дружину, дітей).
Але, попри стабільні заробітки, більшість із них залишається соціально
та юридично незахищеними, що в ментальному зрізі більше ріднить їх із
українськістю. Такий тип людей, незважаючи на те, що робить основний
акцент на власному збагаченні, все ж таки намагається жити в
“українському контексті”, не ізолюючись від усього українського.

3. Українці, котрі, живучи в Італії, створили сім’ю з італійцями. У цій
групі можна розрізнити дві підгрупи:

а) та, яка асимілюється;

б) та, яка “українізує” італійців.

 Саме остання, у більшості випадків, є допомогою Церкві при поширенні
духовних, моральних і національних цінностей.

 Початки “четвертої хвилі еміграції” в Італії та роль Церкви

Спершу формування спільнот у різних містах Італії виглядало дуже
хаотично та мало родинний (збиралися члени родини) або базарний
(збирались у частині міста, куди приїздили “буси” з України) характер
[2]. Розуміючи необхідність духовної опіки українців з боку Церкви, УГКЦ
почала дбати про утворення у більших містах Італії церковних громад,
яким, за домовленістю з італійським єпископатом, надавалася можливість
служити в римо – католицьких храмах. Передумови для таких дій Церкви
були доволі добрі, позаяк у Римі є дві українські колегії, де навчаються
семінаристи і священики, котрі радо підтримали ідею духовного проводу
українців Італії. У великих містах Італії утворилося ще одне осердя,
довкола якого гуртувались українці, – Церква. Звичайно, відразу слід
застерегти від висновку, що всі українці-емігранти почали ходити до
церкви і стали моральними. Та поза тим, що у своїй суті людина є “homo
economicus” (людиною господарською), є також вона ще й “homo adorans”
(людиною релігійною) [3], тому присутність Церкви тут була гарантом і
виразником української традиції та моральності, певним стимулом не
“загубитись” у чужому світі.

Таким чином, перший етап формування української спільноти в Італії мав
суто локально-урбаністичний характер.

Наступним етапом стали пошуки певної консолідації локальних громад [2].
Тут Церква також відіграла не останню роль. Насамперед, було призначено
Координатора для українців в Італії, котрий поряд із тим, що дбав, як
забезпечити духовною опікою ті італійські території, де скупчена велика
кількість українських мігрантів, також мав налагоджувати контакти між
уже наявними українськими громадами. А 14 січня 2003 р. офіційним
декретом Конгрегації Східних Церков, на прохання Блаженнійшого Любомира
Гузара, було призначено Владику Гліба Лончину Апостольським Візитатором
для українців в Італії. Станом на сьогодні тут постійно служать 18
священиків (не беручи до уваги тих, хто тимчасово виконує служіння, та
священиків-студентів), і обслуговують вони близько 80 церковних станиць
у різних регіонах країни.

Поза тим, однією з реляційних форм праці з українськими емігрантами в
Італії було обрано проведення Дня Матері [4]. На перше свято приїхали
представники українських громад з усієї Італії. Наступного року в межах
святкування Дня Матері було організовано Форум українців Італії, під час
якого обговорювалися різні шляхи утворення об’єднаного товариства
українців в Італії та було випрацювано відкритий лист про позицію
українців в Італії щодо соціальної та політичної ситуації в Україні [5].

Ще одним об’єднавчим аспектом став часопис “До Світла” (перший примірник
журналу побачив світ у листопаді 2001 р.), який розповсюджується серед
українців усіх регіонів Італії та намагається висвітлювати різноманітні
аспекти заробітчанського побуту і життя, а також місця в цьому житті
Церкви. Зростання тиражу та кількості дописувачів стало доказом того, що
журнал має не тільки інформаційну, але й об’єднавчу силу та виховує
українців у переконанні не цуратись українства та своїх традицій.

Українські народні традиції захоплюють глобалізований Захід

Не хочу зачіпати різноманітні геополітичні аспекти перебування українців
у Європі – для цього, думаю, потрібно буде провести ще не одне
дослідження. Певен, що рано чи пізно вони з’являться. Наведу лише кілька
життєвих прикладів зустрічі двох культур – української та італійської –
і спробую прокоментувати їх в еклезіологічному аспекті.

Уже не є новиною, що дуже багато італійців приходить на наші
богослужіння, щоби насолодитися їх духовною красою та співучістю.
Більшість італійських родин, в яких працювали українці, знає, що таке
кутя, йорданська вода, пасхальний кошик. На стінах, як одну з прикрас,
вішають вишиваний рушник. А в День Незалежності України деякі італійські
діти одягають вишиті сорочки, які їм подарувала “сіньйора Україна”.
Софія Римська, яка вся прикрашена мозаїкою, за свою невелику історію
побачила, напевно, сотні (якщо не тисячі) пар італійських молодят, котрі
забажали брати шлюб саме в ній.

Усі ці факти спонукають до простого висновку: українцям є що показати, й
італійці це прекрасно розуміють. Наша глибока традиція захоплює їх, бо в
ній збереглися давні звичаї, які живуть і розвиваються Церквою та через
Церкву. Тому саме Церква, як гарант цих традицій, є однією з основних
запорук ідентичності українця, де б він не був –  в Україні, Італії чи
Америці. Вона його виховує у традиції, закликаючи водночас і надалі її
розвивати. Ще в 1914 р. Митрополит Андрей Шептицький у “Пам’ятці для
руських робітників в Англії, Аргентині, Бразилії, Данії, Канаді,
Німеччині, Сполуч. Державах, Франції, Швейцарії і Швеції” писав: “Не
один з тих, що з великими надіями йшли в чужину на роботу, згинув марно.
Не один при тяжкій роботі стратив здоров’я, вернувся домів калікою,
жебраком; а ще інші дістались в таку неволю, що хоч ціле життя тужать за
домом, за селом, домів не можуть вернутися… Але і не хочу і не можу
боронити і здержувати, бо ті, що свій розум мають, або є повнолітні, або
з позволення і благословення родичів пускаються в світ, самі за себе
відповідають, мають свою долю ніби у своїх руках. Великою мірою від Вас
самих залежить, чи далека подорож, чи робота на чужині вийде на добро
Ваше чи на нещастя”[6].

Проблематика “четвертої хвилі еміграції” в Італії

На жаль, нещастям цієї порівняно нової хвилі еміграції, яку ми називаємо
“еміграцією мимоволі” або “четвертою – економічною – еміграцією”, є її
нелегальність, яка сумно свідчить про образ нашої держави в очах
світового співтовариства. А в Італії нелегальне становище українських
заробітчан на початках мало фатальний характер і окреслювалося поняттями
“кландестіні” (з іт.: “підпільні, таємні; без виду на проживання”),
“іллеґалі” (з іт.: “нелегали”) чи – в найкращому разі – “страніері” (з
іт.: “чужинці, іноземці”), що зовсім не допомагало та не прикрашало
українського емігранта.

Надзвичайно ускладнював ситуацію гендерний чинник, оскільки переважна
більшість українських трудових емігрантів в Італії – це жінки, зокрема
матері, молоді й літні, що вже є негативним явищем. Так, соціологічне
дослідження, яке проводила у 2003 р. п. Наталія Шегда, охопивши
італійські регіони: Абруццо, Венето, Емілію, Романію, Калабрію,
Кампанію, Лаціо, Ломбардію, П’ємонт, Марке, Сан-Марино, Венецію та ін.,
виявило таке: зі ста відсотків опитаних респондентів 91,1% – особи
жіночої статі й лише 8,9% – чоловічої. За національністю 96,7% опитаних
є українцями, 2,9% – росіянами і зовсім незначним виявився відсоток
білорусів, молдаван, татар. Проте 99,9% респондентів на час опитування
були громадянами України. Сімейний стан з усіх опитаних: одружені –
64,4%, неодружені – 8,4%, розлучені – 16,4%, вдови чи вдівці – 10,7%.
При тому,  90,1% мають дітей, з котрих лише 5,5% перебувають разом із
батьками в Італії. Ще болючішою виявляється ситуація, коли
проаналізувати статистику освітнього рівня українських
працівників-емігрантів в Італії. Наприклад, середню або неповну середню
освіту мають 14,2% опитаних, середню спеціальну – 35,8%, вищу або
неповну вищу здобули 36,4%. Відтік з України висококваліфікованих
спеціалістів і людей інтелектуальної сфери діяльності – очевидний.
Найбільший відсоток українських фахівців, котрі виїхали за кордон, – це
педагоги (15,1%), економісти і бухгалтери (13,9%), інженери (12,3%),
медпрацівники (10,3%). Для порівняння: найнижчий показник мають
держслужбовці, що становить 0,7% [7].

Така статистика, звичайно, має певну похибку, та й ситуація за три роки
змінилася, але, мушу наголосити, в гірший бік. Бо чисельність
української трудової еміграції в Італії з кожним днем зростає, що знову
ж таки доводить безвихідь економічної ситуації в Україні. Це ніщо інше,
як вихід нації з власної держави! І саме цю, останню, “четверту хвилю”
трудової української еміграції я не побоюся назвати національним лихом.
Звичайно, Церква зі свого боку бажає допомогти і допомагає всім, чим
може, та цього замало. Ефективність допомоги залежить, насамперед, від
іще одного чинника – Держави. Лише коли така співпраця Церкви та Держави
буде, ми зможемо говорити про значний крок уперед.

За відсутності певних структур на державному рівні, Церква була змушена
братися за координацію та інтеграцію українського населення в Італії. І
не один раз церковні інституції озвучували потреби та допомагали в їх
вирішенні. Проте всі ми, навіть на рівні інтуїції, розуміємо, що це не
завдання Церкви – заступати Державу чи бути альтернативною її
сублімацією. Церква має тільки співпрацювати з нею, дбаючи про духовний
вимір людини – спасіння.

Насамкінець хотів би закінчити словами Митрополита Андрея Шептицького, з
якими він звернувся до всіх емігрантів: “Їдьте з Богом, з Богом
повертайтеся, здорові душею й тілом, вертайтеся кращими, як ви виїхали,
вертайтеся з Божою ласкою.

Всіх Вас, дорогі, виїжджаючих і тих, що вже там, за границею, працює,
прощаю словами св. Письма “Обитай на небеси Бог, благоустроит путь ваш и
ангел єго да спутешествуєт вам” (Тов. 5:17)” [6].

Література:

Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі //Документи ІІ
Ватиканського Собору. – Львів, 1996. – С. 499,509.

HYPERLINK
“http://www.foreignpolicy.org.ua/ua/papers/index.shtml?id=2436”
www.foreignpolicy.org.ua/ua/papers/index.shtml?id=2436

Клеман О. Влада і віра // Соціальна Доктрина Церкви. – Львів, 1998. – С.
105.

Дукас Л. Репортаж зі Свята Матері в Римі // До Світла. – 2002. – №7-8
(9-10) (червень). – С. 6-15; Нестерова О. Відгомін Свята Матері // До
Світла. – 2003. – №6 (19) (червень). – C. 11-12; Лебіщак В. Всі дороги
ведуть до Риму //До Світла.–2003.–№6(19) (червень).– С. 12-13; Дулеба
Г.   Спогади гріють душу… // До Світла.–2003.–№6(19)– С. 13-14;
Гаврущенко Л., Сковронський П. Свято Матері. Репортаж… // До Світла. –
2004. – №6 (29) (червень). – С. 6-22; Рентюк О. Залишайся з нами,
Господи // До Світла. – №6-7 (39-40) (червень – липень). – С.
68-69;Котляр С. Свято Матері // До Світла.–№6-7.– С. 70-71; Лазоришин І.
Свято материнської молитви //До Світла.–№6-7.– С. 71-72; Ваврик О.
Експериментуємо на собі. Що в цьому поганого? // До Світла.–№6-7.– С.
72-73.

Лебіщак В., Городецький О. Форум українців… // До Світла. – 2003. – №5
(18) (травень). – С. 1-14.

Шептицький А., Митр. Пам’ятка для руских робітників в Англії, Аргентині,
Бразилії, Данії, Канаді, Німеччині, Сполуч. Державах, Франції, Швейцарії
і Швеції // Шептицький А., Митр. Церква і душпастирство: Пастирські
листи і послання. 1901-1914. – Івано-Франківськ, 2000. – С. 421–445.

Городецький О., Шегда Н. Стан сучасної української еміграції в Італії:
результати соціологічного дослідження // До Світла. – №8-9 (21-22)
(вересень – жовтень). – С. 13-17.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019