РЕФЕРАТ
на тему:
Роль Народного Руху у відродженні державності
ПЛАН
Вступ
1. Зародження Народного руху України
2. Народний рух України у боротьбі за ідею державотворення
3. Розкол Народного руху України та його вплив на державотворчі процеси
в країні
4. Сучасний період діяльності
двох гілок колишнього Народного руху України
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Як вияв незламності духу української нації, незнищенності її
національної й громадянської гідності, наприкінці 80-х років зародилася
перша у новітній українській історії масова громадсько-політична
організація національно-демократичного спрямування – Народний Рух
України. Супроти комуністичної тоталітарної системи вперше постала
організована політична сила, об’єднана спільною метою і спільними
завданнями.
Найпершою метою, найголовнішим завданням Руху стало здобуття
незалежності України. Для цього необхідно було насамперед зруйнувати
комуністичну імперію, звільнити український народ від впливу
більшовицької ідеології, відродити високі почуття національної й
громадянської гордості, патріотизму, поваги до своєї історії, мови,
культури.
Антиімперська, антикомуністична, державницька позиція Руху знайшла
широку підтримку в українському суспільстві. Разом з Українською
Гельсінською Спілкою, Всеукраїнським товариством Меморіал, Товариством
української мови Народний Рух України очолив боротьбу українського
народу за незалежність, демократію, права і свободи людини та нації. Цю
самовіддану боротьбу увінчало здобуття Україною державної незалежності.
Основна програмна мета Руху, визначена ІІ Всеукраїнськими Зборами НРУ,
була реалізована Актом проголошення державної незалежності України 24
серпня 1991 року і Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року.
Завершилася ера змагань за державність.
Розпочалася ера будівництва держави, зміцнення й захисту державності,
усталення її національного та демократичного характеру.
В нових суспільно-політичних умовах постала необхідність перетворити
громадсько-політичну організацію, якою був Рух, у потужну українську
політичну партію національно-демократичного спрямування.
1. Зародження Народного руху України
Сучасний Народний рух України та Український народний рух об’єднує
величне спільне минуле – Народний рух України, очолюваний В. Чорноволом.
У цієї політичної сили був могутній електорат. У неї була владна
перспектива. У неї ще щось може бути. Але навряд чи об’єднання цих
партій дозволить наповнити фактично нове утворення настільки ж сильним
змістом, сутністю якого було устремління до державотворення і
національно-демократичного відродження України.
І (установчий) з’їзд Народного руху України за перебудову відбувся 8–10
вересня 1989 року в Києві. Це була перша масова громадсько-політична
сила, яка об’єднала в своїх лавах противників радянської системи, які
прагнули підтримати курс КПРС на оновлення.
З’їзд прийняв Декларацію про створення Народного руху України за
перебудову, програму і статут Руху, відозву “До народу України”,
звернення “До всіх неукраїнців в Україні”, “Проти антисемітизму”, “На
підтримку прагнень кримськотатарського народу”, “До українців, що
проживають на території Української РСР і обрали своєю рідною мовою
російську”, заяву “Про вибори”. Головою Руху обрано Івана Драча,
заступниками – Михайла Гориня, Сергія Конєва, Володимира Яворівського. В
перший же рік свого існування Рух організував ряд значних масових
заходів, метою яких було здобуття державної незалежності, відродження
української нації та державності українського народу. Найгучнішими
заходами НРУ були “живий ланцюг” до дня злуки ЗУНР і УНР (22 січня 1990
року), виїзд на Нікопольщину та Запоріжжя на святкування 500-ліття
запорозького козацтва (серпень 1990 року), масові акції під Берестечком,
Батурином, у Лубнах і Хотині.
НРУ Івана Драча, В’ячеслава Чорновола зробив дуже багато для незалежної
України.
Відомі політики Ігор Юхновський та Іван Заєць у парламенті ХІІ скликання
очолювали Народну раду – демократичну платформу у ВР, яка відіграла
вирішальну роль у прийнятті всіх реформістських законів, Декларації про
державний суверенітет України та Акта проголошення незалежності України.
Назву НРУ було затверджено ІІ Всеукраїнськими зборами (з’їздом) Руху в
жовтні 1990 року. Основною метою діяльності НРУ було визначено
“досягнення державної незалежності України; створення ненасильницькими
методами демократичної республіки”. На цьому зібранні було прийнято 12
документів, зокрема заяву проти підписання союзного договору, звернення
“До українського народу” з приводу спроби московського патріарха Алексія
провести богослужіння в Софійському соборі та побиття народних депутатів
під стінами собору; “До громадян України – членів КПРС” – із закликом
виходити з лав Компартії; “К гражданам Украины, считающим русский язык
своим родным” – із закликом підтримати боротьбу за незалежність України;
“До парламенту і народу України щодо ситуації в Криму” – проти
сепаратизму та з вимогами щодо забезпечення юридичних і матеріальних
гарантій повернення до Криму кримських татар; ухвалу “Про міжнаціональні
відносини в Україні” та інші документи.
Головою Руху було знову обрано Івана Драча, заступниками – Михайла
Гориня (голова Політради), В. Бурлакова, І. Зайця, О. Бураковського, О.
Лавриновича, М. Поровського. До складу Центрального проводу також
увійшли Олена Бондаренко, Сергій Головатий, Олесь Доній, Любомир Сеник,
Лариса Скорик, Віктор Цимбалюк, Микола Яковина. Відбулася перша спроба
об’єднати навколо Руху новостворені партії – УРП і ДемПУ; для цього був
запроваджений інститут асоційованого членства в Русі. Однак партії
відмовилися від асоційованого членства.
2. Народний рух України у боротьбі за ідею державотворення
Після путчу, організованого ДКНС у серпні 1991 року, коли відкрилася
можливість для реалізації завдань, поставлених НРУ, ідея державотворення
отримала надзвичайно сильну підтримку серед народу. Рух виступив
могутньою силою опору і відіграв вирішальну роль у формуванні суспільної
думки, котра отримала яскравий вираз у результатах усенародного
референдуму 1 грудня, коли понад 90% громадян України висловилися за
незалежність своєї держави.
1 вересня 1991 Велика рада Руху висунула кандидатом у Президенти України
В. Чорновола. Результати виборів глави держави були такими: Л. Кравчук –
61,59%, В. Чорновіл – 23,27%, Л. Лук’яненко – 4,49%. В. Гриньов – 4,17%,
І. Юхновський – 1,74%, Л. Табурянський – 0,57%.
Поступово хвиля національно-демократичного піднесення наштовхнулася на
опір можновладців. Згодом прихильники демократичних перетворень
зрозуміли, що потрібно створювати партію, яка виступатиме на політичній
арені і матиме намір здобути владу, щоб мати змогу реалізовувати свої
наміри. НРУ розробив програму невідкладних заходів для здійснення
системних реформ у державі, серед головних напрямків яких були: земельна
реформа, розвиток малого та середнього підприємництва, нова податкова та
бюджетна політика.
Та вже на ІІІ зборах НРУ в лютому-березні 1992 року проявилися
суперечності, зумовлені різним баченням шляхів подальшого розвитку Руху.
І. Драч висловлювався за “цілковиту відповідальність… за долю
України”, яку має взяти на себе Народний рух. Йому заперечив В.
Чорновіл: “Щодо Президента, то ми підтримуємо ті його кроки, які служать
розбудові державності, і опонуємо тим, які ту розбудову гальмують”.
Іван Драч, Дмитро Павличко, Лариса Скорик, Володимир Яворівський, Юрій
Костенко, Василь Червоній та деякі інші рухівці виступили за те, щоб
провести перереєстрацію членів Руху, а через три місяці розпочати другий
етап зборів, на яких слід прийняти зміни до програми та статуту й обрати
керівні органи Руху. З огляду на ці розбіжності узгоджувальна комісія
прийняла паліативне рішення, що Рух мають очолити троє співголів – Драч,
Горинь і Чорновіл. Невдовзі Іван Драч вийшов із НРУ. На запитання, чому
він полишив лави Руху, поет відповів у жовтні 1996 року так: “Свого часу
я обстоював думку про те, що Рух має залишатися громадсько-політичною
організацією, а не переростати в іще одну партійну структуру. Я схилявся
до думки, щоби допомагати Президентові (Л. Кравчуку), активно
співпрацювати з ним. Але прибічники Чорновола пішли іншим шляхом,
опозиційним. І про жодну співпрацю вже не могла йти мова”.
Повноваження із себе склав і Михайло Горинь, якого було обрано головою
Української республіканської партії. Було оголошено і про розпад
коаліції навколо Руху. УРП та ДемПУ проголосили себе послідовними
прихильниками Президента України Л. Кравчука, а НРУ заявив про свою
опозиційність.
На IV зборах НРУ в грудні 1992 року головою було обрано В’ячеслава
Чорновола, а його заступниками – Олександра Лавріновича та Михайла
Бойчишина (доля М. Бойчишина, який 15 січня 1994 року вийшов із
приміщення секретаріату і безслідно зник, і досі залишається невідомою;
його зникнення пов’язують з тією організаційною та фінансовою роботою,
якою він опікувався в Русі). До складу ЦП було обрано С. Головатого та
В. Івасюка. Свої повноваження склав М. Поровський. Тоді ж із НРУ
виділився Всенародний рух України на чолі з Ларисою Скорик (нині вона є
співголовою Всеукраїнської партії міжнаціонального порозуміння “Новий
світ” і йде на вибори в блоці з Українською партією). Водночас на цьому
зібранні було зроблено суттєвий крок до перетворення НРУ на партію.
Після прийняття закону “Про об’єднання громадян” НРУ було зареєстровано
як партію, що нараховувала 51 тисячу членів.
16 жовтня 1993 року відбулися установчі збори молодіжної організації НРУ
“Молодий рух”, яку очолив В’ячеслав Кириленко.
У 1993 році почалася підготовка до парламентських і позачергових
президентських виборів. У грудні 1993 року першим етапом V
Всеукраїнських зборів НРУ було ухвалено платформу партії на виборах до
ВР, другий етап у квітні 1994 року підбив підсумки кампанії.
Проте НРУ утримався від участі у президентських виборах 1994 року.
Натомість Рух ставив завдання посилити роботу в виборчій кампанії до
місцевих органів влади, провести консультації з політичними та
громадськими організаціями щодо можливості висування спільних кандидатур
до місцевих рад та узгодження кандидатур претендентів на пости голів
місцевих владних структур. Тоді НРУ тримала “в руках” 3 обласних
адміністрації.
Другий етап V Всеукраїнських зборів НРУ першим заступником голови НРУ
обрав О. Лавриновича. До складу Центрального проводу ввійшли 32
партійці, серед них – В. Чорновіл, М. Бойчишин, О. Бондаренко, Б. Бойко,
Л. Бірюк, І. Заєць, Р. Карташов, Ю. Костенко, Ю. Ключковський, П. Качур,
В. Кириленко, О. Лавринович, О. Майборода, Г. Манчуленко, С. Одарич,
Л.Танюк, В. Цимбалюк, В. Черняк, І. Шовковий, І. Шулик, І. Шутов.
У жовтні 1997 року відбулися VІІ збори НРУ. Оновився склад ЦП, до якого
ввійшло багато відомих політиків, зокрема В. Чорновіл, Б. Бойко, О.
Бондаренко, І. Заєць, О. Лавринович, В. Черняк, В. Коваль, В. Дончик, Р.
Зварич, В. Кириленко, М. Косів, Ю. Костенко, Л. Танюк, Я. Федорин, В.
Червоній, В. Альошин, Л. Бірюк, І. Бойчук, Р. Василишин, Л. Григорович,
О. Гудима, І. Драч, Ю. Ключковський, Б. Кожин, Б. Костинюк, Г.
Манчуленко, П. Мовчан, А. Пашко, Л. Пілунський, В. Піпаш, О. Слободян,
О. Ткаленко, Г. Філіпчук, В. Цимбалюк, Д. Чобіт, В. Шевченко, О.
Шевченко та ін.
НРУ досить вдало провів виборчу парламентську кампанію 1998 року, хоча
В. Чорновіл висловлювався доволі стримано щодо досягнутого результату.
Адже з 224 кандидатів, зареєстрованих ЦВК (219 на день виборів) у списку
Руху, 211 були членами партії. За НРУ проголосували 9,402% виборців, що
було другим результатом після КПУ. За списками було здобуто 32 мандати.
а ще 14 – по мажоритарних округах (загалом в одномандатних округах
висувалися 183 члени НРУ). Відтак парламентська фракція НРУ нараховувала
48 депутатів.
Перед виборами ЦП НРУ звернувся до партій демократичного спрямування з
пропозицією відмовитися від висунення своїх кандидатів за партійними
списками і підтримати на виборах Рух. Голова НРУ В’ячеслав Чорновіл
обгрунтував цю пропозицію тим, що, за підсумками соціологічних
опитувань, в Україні було лише п’ять партій (а серед них і НРУ), які
могли подолати 4-відсотковий бар’єр, тому участь у виборах 30 партій
могла тільки розпорошити голоси виборців. Однак жодна з партій не
захотіла приєднуватися до НРУ, супроводжуваного як внутрішніми, так і
зовнішніми скандалами, які не додавали партії авторитету. Ті скандали не
були випадковими – в них виплескувалось усе те нездорове, що
накопичувалось у Русі, як і в будь-якій організації, практично з часу
його утворення. Внутрішні бурі були пов’язані з іменами шеф-редактора
газети “Киевские ведомости” Віктора Чайки та його однодумця-підприємця,
президента концерну “Денді” Михайла Бродського (з 1999 року обидва вони
представляють партію “Яблуко”), як були членами НРУ, проте почали
ставити під сумнів роль В. Чорновола як інтегратора
національно-демократичних сил. М. Бродський, який “самовільно” висунув
свою кандидатуру по мажоритарному округу і склав конкуренцію
кінорежисеру Юрію Іллєнку, чию кандидатуру підтримала конференція НРУ,
та В. Чайка, газета якого створила і підтримувала передвиборне
об’єднання “Кияни”, таки поплатилися за своє “вільнодумство”. Загалом,
за словами В. Чорновола, починаючи з 1994 року з партії було виключено
20 її членів. Напередодні виборів він зробив суворе попередження всім
недостатньо дисциплінованим членам Руху: “…вибори – це випробування
для будь-якої політичної партії і дисципліна в ній обов’язкова” (УТН, 24
січня 1998 р.).
Порушене В. Чорноволом на початку року питання про приєднання до НРУ
інших партій залишалося відкритим. Керівник НРУ відзначив, що “загроза
комуністичної більшості стає майже очевидною. З вини дрібних партій і
блоків, які фактично передадуть свої голоси лівим. Може, хоч ця тривожна
перспектива зупинить наших доблесних кунівців, уерпістів, зелених,
християнських та інших демократів? Невже не бояться вони
відповідальності перед Україною та історією, свідомо ведучи лівих до
влади? Ще є час і можливість – зняти свої списки з голосування і
закликати всіх патріотів голосувати за Рух – єдину силу, що може
зупинити прихід до влади комуносоціалістів. Що скажете на це, пані
Стецько, панове Лук’яненко, Яворівський, Поровський, Головатий,
Журавський, Соболєв?.. Україна чекає відповіді” (“Час/Tіme”, 22–28 січня
1998 р.).
Але відповіддю було або затяте мовчання, або ж критика Руху.
Представники “Національного фронту” (а його передвиборна програма
базувалася на ідеї української національної революції) Слава Стецько і
Богдан Ярошинський були переконані у своїй правоті: “Обраний нами шлях –
єдино вірний” (“Сегодня”, 28 лютого 1998 р.). “Навіщо він (В. Чорновіл)
так чинить? – питала С. Стецько. – Ми відчинили двері й хочемо
об’єднуватися. А він каже, що має бути лише одна партія Руху. Треба, щоб
він пішов на об’єднання партій у єдиний фронт, а не приєднував до своєї
партії” (“Урядовий кур’єр”, 26 березня 1998 р.). В. Чорновіл же вважав,
що “триголова гідра” (КУН, УРП і УКРП) не зможе подолати 4-відсотковий
бар’єр. І як засвідчили наступні події, він мав рацію… Пізніше голова
РХП Микола Поровський стверджував, що перед виборами до ВР були варіанти
об’єднання правоцентристів, але саме В. Чорновіл заявив, що Рух
виступатиме самостійно (ТСН, 30 травня 1998 р.). Очевидно, що таке
протистояння націонал-демократів і націонал-патріотів призвело лише до
послаблення обох цих сил і, зрозуміло, до посилення монолітних
політичних угруповань, якими були КПУ та блок СПУ і СелПУ “За правду, за
народ, за Україну!”.
Після виборів про своє прагнення до об’єднання з НРУ й усіма
правоцентристськими партіями заговорила РХП. Основна причина, яка
спонукала РХП зробити крок назустріч Руху, була стара, як світ: грошей у
партії, яка програла вибори, не було, та й чекати їх не було звідки. А
щоб існувати як самостійна сила РХП потребувала мінімум 20 тисяч грн. на
місяць. Звісно, далеко не всі республіканці-християни були переконані в
доцільності такого кроку, адже про паритетне представництво можна було
тільки мріяти – Рух, у свою чергу, прагнув до поглинання інших партій.
Заступник голови РХП Т. Просяник заявила, що об’єднання з НРУ – це
смерть не просто партії, а певної тенденції – моральності в політиці
(УТН, 30 травня 1998 р.). На VIII зборах НРУ, які пройшли 30 травня,
виявилося, що, за словами прес-секретаря Руху, питання про його
об’єднання з РХП та іншими партіями було знято з порядку денного як
недостатньо підготовлене (УТН, 30 травня 1998 р.). Питання про те, хто з
ким не хотів об’єднуватися і чому, так і залишилося нез’ясованим.
Зрозуміло, що РХП не хотів “вливатися” в НРУ, втрачаючи свою власну
назву.
Зате збори виявили, що кризові процеси всередині НРУ давно визріли і з
кожним днем розгоряються чимдужче. За пропозицією В. Чорновола
заступником голови НРУ було обрано члена Центрального проводу Руху Юрія
Костенка (колишнього міністра охорони навколишнього середовища та
ядерної безпеки України). А ось О. Лавриновича, котрий критикував
керівництво фракції за блокування виборів голови парламенту і до того ж
не потрапив до Центрального проводу Руху, було з цієї посади звільнено з
формулюванням “за моральні збитки, завдані організації, котрі
позначилися на підсумках виборів, зокрема у Києві”. Цю акцію народний
депутат охарактеризував як “досить абсурдне” явище. З’ясування стосунків
вилилось і на газетні шпальти. В. Чорновіл стверджував: “У Русі немає
авторитаризму, просто в мене є авторитет”, а О. Лавринович заперечував:
“Усім очевидні розходження між деклараціями і реальними кроками
керівництва Руху” (“Зеркало недели”, 16 травня 1998 р.).
3. Розкол Народного руху України та його вплив
на державотворчі процеси в країні
Попри твердження В. Чорновола стосовно того, що НРУ єдиний і розколу в
партії не буде, просто “виявилися ті певні, я б сказав, не розходження,
а навмисні намагання внести якесь протистояння в Рух” (СТБ, “Вікна”, 1
червня 1998 р.), усе ж на той момент уже стало зрозумілим, що в НРУ
сформувалися два табори, принципово налаштовані один проти одного.
Перший із них беззастережно підтримував свого давнього лідера, а другий
дозволяв собі критику на його адресу.
На осінь визрів скандал і у львівському осередку НРУ, який очолював
Олекса Гудима. Нова буря була пов’язана з невдоволенням частини
організації авторитаризмом В. Чорновола та його небажанням поступитися
місцем новому, молодому лідерові, якого вони вбачали в Ю. Костенку. О.
Гудима окреслив різку позицію крайової організації НРУ: “Коли йдеться
про психологічну сумісність голови партії та його заступника, ми
допускаємо, що лідер, згідно зі статутом, має право пропонувати іншого
заступника. Але ми наголошували, що неприпустимо виводити О. Лавриновича
зі складу Центрального проводу. Проте до думки крайової організації
керівництво партії тоді не прислухалось. Але ж у сьомому пункті нашого
статуту чітко зазначено: “Рух діє демократичними конституційними
методами з дотриманням принципу гласності і плюралізму думок,
неприпустимості переслідування за переконання, поваги до особистості”.
Цей параграф на восьмих Всеукраїнських зборах був проігнорований. Тому
що вивід Лавриновича зі складу Центрального проводу означав саме те, що
ми починаємо когось переслідувати за переконання. Я вважаю вивід
Лавриновича з проводу великою помилкою з’їзду” (“Високий замок”, 17
липня 1998 р.). Львівські рухівці, занепокоєні явною схильністю
керівництва Руху до авторитарних методів, почали пропонувати зміни і
доповнення до статуту, які мали б зміцнити демократичні засади побудови
організації. Олекса Гудима твердив, що керівників усіх ланок НРУ, в т.
ч. й голову партії, треба обирати таємним голосуванням, як це було в
Русі до 1993 року. Він також вважав неприпустимим проводити з’їзди
партії та інші партійні заходи в закритому режимі (“Високий замок”, 21
липня 1998 р.). Не будучи обраним на XІV звітно-виборній конференції
Львівської крайової організації головою цього рухівського осередку
(набравши на 20 голосів більше, переміг Ярослав Кендзьор, депутат ВР
XІІІ скликання, головний редактор газети “Час” – саме так почав
іменуватися після перереєстрації рухівський “рупор гласності”), О.
Гудима влився в партію “Реформи і порядок”, засвідчивши тим самим, що
“процес пішов”: отже, колишньої єдності в лавах НРУ вже бути не може, а
нова генерація політиків у Русі ще не стала фундаментом партії.
У грудні 1998 року ПРП і НРУ оголосили про створення передвиборного
блоку – і голови партій підтвердили намір підтримати єдиного кандидата у
Президенти на виборах 1999 року.
Претендентами в кандидати в Президенти Народний рух назвав трьох своїх
керівників – В. Чорновола, Г. Удовенка та Ю. Костенка, але з’їзд партії
кандидатуру останнього не підтримав. Ухвала ІX Всеукраїнських зборів НРУ
“Про участь Народного руху у виборах Президента України в 1999 р. та
визначення кандидата від НРУ” містила таке рішення: “…рекомендувати на
розгляд другого етапу ІХ Всеукраїнських зборів НРУ для остаточного
визначення кандидата в Президенти України від НРУ двох кандидатів –
голову Народного руху України, голову фракції Народного руху України у
Верховній Раді п. Чорновола В’ячеслава Максимовича і голову Комітету
Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин та
міжнаціональних відносин, члена фракції Народного руху України у
Верховній Раді п. Удовенка Геннадія Йосиповича. Продовжити переговори з
іншими політичними партіями з метою визначення спільного кандидата від
усіх державницько-патріотичних сил та створення єдиної коаліції на
президентські вибори” (“Час”, 18–25 грудня 1998 р.).
Нова стратегія, новий статут, більш наближений до партійного, нова
Політрада, що увійде до Центрального проводу, новий порядок прийому
членів – такі підсумки роботи ІX позачергового з’їзду партії.
На кінець року заступник голови НРУ Юрій Костенко врешті-решт теж
відкрито виступив проти свого партійного начальства, долучившись до
гурту невдоволених відсутністю демократичних норм життя в партії. Йому
приписували “образу” через те, що рухівський з’їзд не підтримав його
кандидатуру на пост Президента, як це планувалося раніше. Сам він
пояснив такий поворот долі особистим суперництвом за лідерство і –
тиском державної верхівки: “…причина – в особливостях характеру самого
В’ячеслава Максимовича. Він не терпить навколо себе людей, які можуть,
образно кажучи, затіняти постать лідера НРУ. Я вважаю, що це є
політичною помилкою В’ячеслава Максимовича. Адже партія сильна лише
тоді, коли має багато яскравих постатей. Мабуть, саме цим пояснюється
те, що ні наші представники в обласних адміністраціях – Філіпчук, Бойко,
ні рухівці-урядовці фактично ніколи не потрапляли на сторінки рухівської
преси, їхні дії не популяризувалися. А від цього, звісно, втрачала
партія. <...> НРУ дуже сильно контрольований владою. <...> Я
переконаний, є втручання владних структур у президентські наміри НРУ”.
Підсумував він ці звинувачення так: “Якщо Рух невдало виступить на
президентських виборах, то восени саме лідер партії має пояснити причини
поразки та свої дії” (“Високий замок”, 25 грудня 1998 р.).
Отже, в 1998 році НРУ пережив серйозну кризу. Молоді перспективні
політики – О. Лавринович, Ю. Костенко – спробували і не змогли вплинути
на процеси “демократизації” всередині партії. Така їхня позиція
спостерігачів немалим чином спричинилася до виходу з лав НРУ багатьох
членів і вливання їх до інших партій. Рух поступово ставав на ту стежку,
де можна було так легко втратити рештки авторитету, що шлейфом тягнувся
за ним у народній пам’яті, у якій саме НРУ ототожнювався зі здоровою
альтернативою лівим силам.
У ніч на 17 лютого 1999 року відбулося засідання фракції НРУ у ВР
України за відсутності В. Чорновола, і наступного дня з трибуни ВР
фракція оповістила про висловлення недовіри своєму голові В. Чорноволу
та покладення його обов’язків на Ю. Костенка. Рішення про це підтримали
30 із 48 членів фракції: В. Альошин, В. Асадчев, Б. Бойко, І. Бойчук, О.
Гудима, Я. Джоджик, І. Драч, Є. Жовтяк, І. Заєць, Р. Зварич, О. Іщенко,
В. Кириленко, Б. Кожин, Ю. Костенко, О. Кулик, О. Лавринович, Г.
Манчуленко, П. Мовчан, Д. Павличко, І. Полюхович, Є. Сігал, О. Слободян,
І. Тарасюк, Я. Федорин, Г. Філіпчук, В. Червоній, В. Черняк, Д. Чобіт,
В. Шевченко, І. Юхновський. Апарат секретаріату НРУ був
перепідпорядкований Богданові Бойку.
Своє членство у фракції НРУ, яку очолював голова партії, підтвердили 17
народних депутатів. Голова секретаріату Богдан Бойко консолідувався з
тими 29 членами ЦП, які висловили недовіру лідерові партії.
Події березня 1999 року в НРУ розвивалися дуже стрімко, по пресі
прокочувалися буквально лавини взаємних звинувачень. Суть претензій до
В.Чорновола полягала в незадоволенні стилем його керівництва, який, на
думку більшості членів НРУ, був авторитарним, та характером відносин з
іншими партіями національно-демократичного спрямування, що його вважали
недостатньо активним. “Нерозуміння” в багатьох викликала і кандидатура
Геннадія Удовенка, яка навряд чи могла стати консолідуючим фактором як
для самого НРУ, так і для націонал-демократів загалом. Відчувалася
гостра потреба в новому лідері, який не побоїться вийти зі стану
“конструктивної опозиції” і спробує привести НРУ до влади. Такого лідера
вбачали в Юрієві Костенку, котрого грудневі збори 1998 року так і не
висунули претендентом у кандидати. Проте сам він був не проти стати біля
керма НРУ і не віднікувався, коли його особу пропонували висунути
кандидатом на пост Президента держави. Делегати грудневих зборів
розглядали кандидатури Г. Удовенка і В. Чорновола, проте останній зняв
свою.
Відтак “внутрішні опозиціонери” скликали свій X (позачерговий) з’їзд 28
лютого, а прихильники В. Чорновола (представники 13 крайових
організацій) призначили свій на 6 березня. Координаційна рада Молодого
руху підтримала рішення ЦП про висловлення недовіри В. Чорноволу і про
скликання з’їзду партії 28 лютого.
В. Чорновіл охарактеризував спробу розколу як “верх політичного
цинізму”, оскільки за короткий строк неможливо висунути делегатів на
з’їзд у визначеному статутом порядку. Крім того, він не підписав рішення
“так званого Центрального проводу”, оскільки вважав їх неправомочними. А
відтак їх виконання він розцінював як позастатутні дії.
Ю.Костенко, котрого з’їзд обрав головою НРУ, в своєму виступі зазначив,
що ситуація в Русі відображає не конфлікт груп чи персоналій, а
стратегічні помилки в політиці партії, які призвели до того, що Рух
перетворився на “партію обслуговування інтересів влади”. “Президентські
вибори покажуть провал політики В’ячеслава Чорновола”, – заявив він,
однак підтвердив, що НРУ підтримуватиме рухівського претендента в
кандидати на пост Президента України Геннадія Удовенка
(“Інтерфакс-Україна”, 12 березня 1999 р.). Мінюст визнав, що проведення
X з’їзду до проведення другого етапу ІX не відповідає здоровому глузду,
як і юридичним нормам.
На другому етапі ІX з’їзду “консервативні” рухівці не стали виключати
прихильників Ю. Костенка з партії. В. Чорновіл був переконаний у тім, що
до травневого (X) з’їзду НРУ багато хто з них усвідомить свою помилку,
тож таким чином вдасться запобігти розколу партії. Проте не так сталося,
як гадалося. Загибель В. Чорновола 25 березня 1999 року стала приводом
для створення “костенківцями” нової партії.
14 травня 1999 року в Києві відбулися Х Всеукраїнські збори НРУ. 346-ма
голосами “за” з-поміж 368 присутніх на ньому делегатів головою партії
було обрано Г. Удовенка, його ж таки висунули й претендентом у кандидати
в Президенти від НРУ, а на додаток затвердили зміни до статуту.
Заступниками Г. Удовенка обрали О. Бондаренко, Ю. Ключковського, В.
Коваля, М. Косіва, Л. Танюка; до складу Політради замість М.
Кульчинського ввійшла голова Союзу українок А. Пашко. Було прийнято
рішення вважати народних депутатів В. Альошина, В. Асадчева, І. Драча,
Є. Жовтяка, І. Зайця, Р. Зварича, О. Іщенка, В. Кириленка, Б. Кожина, Ю.
Костенка, О. Лавриновича, П. Мовчана, І. Полюховича, Є. Сігала, О.
Слободяна, І. Тарасюка, Я. Федорина, Г. Філіпчука, В. Червонія, В.
Черняка, В. Шевченка та І. Юхновського такими, що вибули з НРУ та
рухівської фракції у ВР. З 1998 року ведеться облік за партійними
квитками: на травень 1998 року в лавах НРУ налічувалося близько 25 тис.
членів, на травень 1999-го – близько 21 тисячі. З’їзд вніс зміни до
статуту партії, якими передбачалося скорочення складу Центрального
проводу, створення замість Президії Політради і формування виконавчого
органу замість секретаріату.
Установчий з’їзд Українського народного руху (Юрія Костенка) пройшов аж
18 грудня 1999 року. Остаточному відмежуванню УНР від НРУ передувало
немало подій, які відображали непевність взаємин, що складались упродовж
року між двома гілками Руху.
Цілий рік діяльність “костенківців” супроводжувалася не цілком
коректними вчинками. 7 квітня Ю. Костенко звернувся до Київського
облсуду з позовом до Міністерства юстиції України про утиск своїх
конституційних прав, проте облсуд (а невдовзі і Верховний Суд України)
відмовив у задоволенні позову та відновив дію змін і доповнень до
статуту НРУ, яку було припинено з моменту подання позову. Крім того,
крило Ю. Костенка висунуло претензії на стару назву – Народний рух
України, в чому їм також було відмовлено. Образа “костенківців” на
Верховний Суд, який визнав легітимність частини НРУ під проводом Г.
Удовенка, була настільки сильною, що їхній лідер пригрозив звернутися до
“відповідних європейських структур” із проханням провести незалежну
юридичну експертизу рішень обласного і Верховного судів. “Влада, –
запевняв Ю. Костенко, – намагається знищити ту політичну силу, яка
привела Україну до незалежності” (“Інтерфакс-Україна”, 2 липня 1999 р.).
Характерними для тактики Руху (К) були постійні метання – то
проголошення підтримки кандидатури Г. Удовенка, то тривке небажання
об’єднувати “крила” партії. Зазначимо, що обидві сторони періодично
зверталися одна до одної з такими пропозиціями, обидві запевняли своїх
прихильників та одна одну в намірах об’єднатися, але так само вперто
обидві вони не хотіли визнати доцільності такого кроку для майбутнього
НРУ. Ю. Костенко твердив про готовність зняти свою кандидатуру виключно
на користь єдиного кандидата від демократичних сил, проте не хотів
визнавати таким Г. Удовенка. От “якщо буде висунуто потужну фігуру,
наприклад, чисто теоретично, голову Національного банку України Віктора
Ющенка, то я готовий зняти свою кандидатуру негайно і братиму участь в
агітації за цього претендента” (“Інтерфакс-Україна”, 15 травня 1999 р.),
– запевняв він, прекрасно знаючи, що ще в грудні 1998 року В. Ющенко
рішуче відхрестився від участі у президентській виборчій кампанії.
Мінюст дещо забарився з реєстрацією Руху Ю.Костенка попри запевнення
Василя Червонія в тому, що в УНР на момент проведення установчого з’їзду
було зареєстровано 20,3 тис. членів (що набагато менше, ніж кількість
голосів, відданих за Ю. Костенка на президентських виборах), і попри те,
що сам голова партії нарешті відмовився від затятого відстоювання
належності атрибутів і назви НРУ саме його крилу розшматованого Руху (їх
успадкували-таки “удовенківці”). Врешті-решт УНР Ю. Костенка було
визнано Міністерством юстиції як партію – аж 30 грудня 1999 року.
Тим не менш Юрій Костенко та Геннадій Удовенко взяли участь у поточній
виборчій кампанії, зареєструвавшись кандидатами на пост Президента
України. Результати голосування виявилися для Рухів плачевними: Л. Кучма
набрав 36,49% голосів виборців, П. Симоненко – 22,24%, О. Мороз –
11,29%, Н. Вітренко – 10,97%, Є. Марчук – 8,13%, Ю. Костенко – 2,17%, Г.
Удовенко – 1,22%, інші 7 кандидатів отримали менше 1% голосів. Вкупі
голів Рухів підтримало аж 3,39% з тих, хто взяв участь у голосуванні.
Загалом Ю. Костенку симпатизувало 570 тисяч виборців, а Г. Удовенку –
319 тисяч.
2000–2001 роки минули для Рухів у з’ясуванні “надважливих” питань “Хто в
домі господар?”, “Хто більше винен?”, “Хто більш рухливий?”.
Та 29 листопада 2000 року НРУ утворив спільний блок з партією “Реформи і
порядок” та Конгресом українських націоналістів, завданням якого стало
висунення спільного списку на вибори до ВР у 2002 році. УНР не виявляв
ніяких намірів долучитися до цього блоку.
НРУ, слідуючи традиції, активно співпрацював з Меджлісом
кримськотатарського народу. 31 липня 2001 року було ухвалено угоду про
політичне співробітництво між Меджлісом кримськотатарського народу і
НРУ, погоджена спільна участь у виборах 2002 року
Врешті-решт 8 вересня 2001 року розрізнені Рухи на спільному засіданні
Центральних проводів все ж вирішили, що воля “рядових членів Руху” таки
щось важить, а “об’єднання Руху є визначальним у процесі консолідації
патріотичних сил”, а відтак підтвердили намір увійти у спільний виборчий
блок “Наша Україна”.
Головного болю двом Рухам додав третій Рух – “Народний рух за єдність”,
лідери якого Богдан Бойко та Георгій Філіпчук зробили свою публічну
політичну кар’єру на намірі виступити об’єднувачами Рухів. Усі закиди в
спекулюванні Б. Бойко відкидав з порога: “…у мене квиток члена НРУ за
номером 2”. Діяльність “Народного руху за єдність” активізувалася восени
2001 року, коли було утворено виборчий блок під назвою “Народний рух
України”. Обурення Г. Удовенка і Ю. Костенка використанням “торгової
марки” НРУ правових наслідків для “бойківців” не мало. НРУ(є) став
базою, навколо якого дістали можливість згуртуватися всі, хто був
переконаний у “неавтентичності” діяльності Рухів та їхніх програмових
засад.
За словами Б. Бойка, “виборчий блок “Народний рух України” послідовно
займатиме державницьку націонал-демократичну нішу політичного спектру.
Адже за існуючої ситуації українському виборцеві, який завжди голосував
за Рух, нині немає за кого віддати свій голос: блок Віктора Ющенка “Наша
Україна”, за всієї поваги до його учасників, не є носієм
національно-консервативної ідеології, його ідеологічна платформа є
ліберальною. Ми ж послідовно відстоюємо традиційні рухівські ідеали,
зокрема – виступаємо за заборону компартії як антидержавної сили.
Фактично виборчий блок “Народний Рух України” залишається єдиним
правонаступником Народного руху України взірця 1989-го – початку 90-х
років”. Щодо можливості спільного виступу на виборах до ВР 2002 року з
двома іншими гілками Руху Б. Бойко переконаний: “Ми вичерпали всі
ресурси для реального продовження переговорного процесу, зокрема із
Рухом Г. Удовенка, з яким провели кілька раундів переговорів. Не
зустрівши зустрічного прагнення до єднання, вважаємо, що робили все
можливе з нашого боку для повернення Руху до його первинного стану.
Костенко та Удовенко, ведучи свої партії до “Нашої України”, фактично
вже вирішили їхню долю – обидві рухівські гілки розчиняться у
“Вавилонській вежі” ющенківського блоку. Ми ж прагнемо зберегти для
України Народний рух. Саме тому творимо однойменний виборчий блок”
(“Укрпартінформ”, 8 вересня 2001 р.).
До Богдана Бойка приєднався виключений 20 жовтня 2001 року на засіданні
Центрального проводу НРУ з керівництва НРУ колишній голова
Дніпропетровської організації НРУ, голова секретаріату НРУ, один із
перших членів Руху Сергій Конєв, котрий у своїх численних інтерв’ю
“порочив” ідею входження НРУ Г. Удовенка до виборчого блоку “Наша
Україна” і переконував усіх у тому, що не можна “розчиняти” НРУ в блоці.
Зокрема, ще залишаючись керівником апарату ЦП НРУ, С. Конєв окреслив
своє концептуальне бачення майбутньої виборчої долі НРУ. Він твердив, що
НРУ зможе не турбуватися з приводу своєї майбутньої політичної долі,
якщо піде на парламентські вибори самостійно і під власною назвою. А
поточну ситуацію він охарактеризував як легкий політичний невроз, що
охопив політичних партнерів партії. Воднораз С. Конєв зазначив хибність
тієї тези, що в широкому блоці, складеному з різних партій, Народний рух
матиме рівноцінне своєму місцю на політичній арені представництво у
Верховній Раді. “Втратити фракцію, – указав він, – це втратити партію”
(УТ–1, “Доброго ранку, Україно!”, 5 вересня 2001 р.).
У листопаді 2001 року в заяві НРУ було висловлено “рішучий протест у
зв’язку з рішенням від 24 листопада про утворення виборчого блоку
“Народний рух України: “Ця штучно створена організація (НРУ за єдність)
має своєю справжньою метою не єдність, задекларовану в назві, а
компрометацію справжнього Народного руху України, рішень і дій
керівництва і активістів нашої партії, цинічне використання рухівського
загалу, наших прихильників на виборах 2002 року…”
11 вересня було оприлюднено коментар секретаря ЦП партії “НРУ за
єдність” Віри Ярмоленко з приводу перспектив об’єднання Рухів:
“Керівники УНР та НРУ лукавлять, говорячи про неможливість об’єднання
Руху до виборів… Призначення ними нібито об’єднавчого з’їзду двох
Рухів на 22 січня 2002 р. – це чергове намагання вкотре ввести в оману
рядових рухівців та виборців. Ніякі обставини не заважають провести
об’єднавчий з’їзд усіх трьох Рухів до 15 жовтня, обрати на ньому спільне
керівництво об’єднаного Руху і затвердити спільний виборчий список…
Якщо Костенко та Удовенко і надалі блокуватимуть цей процес…, то тоді
вони нестимуть всю відповідальність за наслідки своїх діянь для долі
всієї України” (“Укрпартінформ”, 11 вересня 2001 р.).
4. Сучасний період діяльності
двох гілок колишнього Народного руху України
8 грудня 2001 року XІІ з’їзд НРУ ухвалив таке рішення: НРУ піде на
вибори спільно з УНР, ПРП, КУН, “Солідарністю”, ХНС, “Вперед, Україно!”,
Молодіжною партією України, ЛПУ, увійшовши до складу передвиборного
угруповання “Виборчий блок Віктора Ющенка “Наша Україна” для участі у
виборах народних депутатів України, а лідером цього блоку стане В.
Ющенко.
З’їзд виключив із керівництва партії Дмитра Понамарчука, члена Політради
Романа Василишина. Також було виключено з лав партії Сергія Конєва “за
діяльність, спрямовану на розкол у партії”. Було затверджено виборчий
список НРУ в складі виборчого списку блоку Віктора Ющенка “Наша
Україна”, ухвалено рішення продовжувати курс партії на збереження
єдності та консолідації рухівського братства, а також засудити
деструктивні дії Богдана Бойка як такі, що дискредитують українську
національну ідею та посилюють зневіру виборців у можливість консолідації
національно-демократичних сил напередодні парламентських виборів.
Проте в цей доленосний час лави НРУ покинули і такі партійці-народні
депутати, як Олена Бондаренко та Михайло Косів; із парламентської
фракції НРУ вийшов син В. Чорновола Тарас.
Оновлену Політичну раду НРУ нині представляють Г. Удовенко, Л. Танюк, Ю.
Ключковський, Н. Богашева, Л. Григорович, Л. Глухівський, Р. Зварич, Я.
Кендзьор, Б. Костинюк, М. Кульчинський, О. Лавринович, А. Пашко, О.
Чорноволенко, Р. Шмідт, В. Банада, Г. Білецький, К. Білолюбська, О.
Бурденюк, Ю. Громовський, В. Данилов, Ю. Діденко, Я. Кендзьор, І. Клюс,
В. Лабазов, О. Багнюк, Г. Петрук-Попик, Л. Пілунський, В. Піпаш, А.
Ревенко, А. Семенченко, В. Сиченко, Ф. Снохацький, О. Ткаченко, Л.
Фісоченко, І. Щмигельський, Г. Щіпковський.
УНР розвивалась паралельно до НРУ (У), і хоча якихось гучних акцій з
боку “костенківців” не спостерігалось, прихильники Ю. Костенка
дотримувалися думки про те, що саме вони уособлюють
національно-демократичні сили.
8 грудня 2001 року ІІІ (XІІ) Всеукраїнські збори УНР обрали своє
керівництво: головою УНР став Ю. Костенко, його першим заступником – І.
Заєць, а заступниками – В. Кириленко, М. Ратушний, О. Слободян, В.
Черняк. Президія ЦП представлена в такому складі: В. Асадчев, О. Гудима,
Є. Жовтяк, І. Заєць, В. Кириленко, Б. Кожин, Ю. Костенко, П. Мовчан, В.
Петров, М. Ратушний, О. Слободян, В. Ступак, В. Червоній, В. Черняк і В.
Шевченко.
У січні 2000 року УНР входив до громадсько-політичного об’єднання
національно-демократичних сил “Українська правиця”, метою якого були
“активізація та координація… діяльності з усіх суспільних проблем для
повного втілення в життя української національної ідеї, яка стала
визначальною при здобутті української Незалежності як 82 роки тому, так
і 10 років тому. Наступне створення на цій політичній основі виборчого
блоку для спільної участі в майбутніх виборчих кампаніях усіх рівнів”.
Проте невдовзі, так і не досягши своїх цілей, “Українська правиця”
розпалася.
УНР вирішив також узяти участь у виборах у складі блоку В. Ющенка. 16
січня 2002 року на міжпартійному з’їзді виборчого блоку Віктора Ющенка
“Наша Україна” було затверджено передвиборну програму “Пора єднання та
розквіту” і спільний список від блоку.
Від НРУ до списку блоку увійшло 37 осіб (Г. Удовенко посів у ньому третє
місце), від УНР – в цілому 39 чоловік (Тут маються на увазі тільки члени
партій, а не всі кандидатури, подані в списках від цих двох партій.)
Костенко опинився на четвертій позиції).
22 січня 2002 року мав відбутися перший етап об’єднавчого з’їзду НРУ та
УНР. Він пройшов у березні: делегати його прийняли “політичне рішення”
про об’єднання Рухів, але “фактичне” злиття має відбутися на другому
етапі об’єднавчого з’їзду восени 2002 року. Пропозицію очолити
об’єднаний Рух було висунуто Вікторові Ющенку, проте той не дав
однозначної позитивної відповіді, остерігаючись до президентських
виборів звужувати базу своєї підтримки прихильниками обох гілок Рухів.
Висновок
Отже, історія політичної партії Народний Рух України веде свій початок
від громадсько-політичного руху, який був заснований на базі численних
демократичних угруповань, на основі запропонованих Спілкою письменників
України Програми і Статуту (надруковано в “Літітературній Україні”
16.02.1989). У березні – вересні 1989 року – в більшості областей
пройшли установчі конференції. Установчий з’їзд – 8-10 вересня
1989р. у Києві під назвою “Народний Рух України за перебудову”.
У Народному Русі об’єдналися люди різних політичних переконань – від
ліберальних комуністів до тих, хто сповідував ідеї інтегрального
націоналізму. Домінували настрої національної демократії, що привели до
виходу з Руху частини комуністів і національних радикалів.
У перший же рік свого існування Рух організував ряд великих масових
заходів, метою яких була боротьба за державну незалежність, відродження
української нації, відтворення історії українського народу і
державності. Особливу увагу в пропагандистській роботі Рух приділяв
вихованню історією. Найбільшими заходами Руху були: “Живий ланцюг”
до дня Злуки ЗУНР та УНР (22.01.1990), масовий виїзд на Нікопольщину та
Запоріжжя до 500-ліття запорізького козацтва (7-12 вересня 1990), великі
заходи під Берестечком, Батурином, в Лубнах і Хотині.
Зареєстрований Радою Міністрів 9 лютого 1990 р., цього ж року Рух досяг
значних успіхів у виборчій кампанії, що дало змогу створити у Верховній
Раді України впливову фракцію “Народна рада” та забезпечити більшість в
ряді місцевих рад Західної України. Робота рухівських депутатів в
областях і Верховній Раді, масові заходи Руху, активна позиція Руху під
час референдумів та інших політичних акцій мали вирішальний вплив на
становлення незалежної української держави і забезпечили перемогу
незалежної ідеї на референдумі 1 грудня 1991 року.
Народний Рух заявив про свою опозицію режиму. Був перереєстрований у
січні 1992 р. Мінюстом України в зв’язку з принциповими змінами Програми
та Статуту.ІV з’їзд РУХу зробив вирішальний крок до утвердження Руху як
політичної партії. На цьому і наступних з’їздах вносилися зміни до
Статуту в напрямку від організаційних засад громадської організації до
розбудови партії. Головою Руху обраний Вячеслав Чорновіл, підтверджені
повноваження членів керівництва, обраних на третьому з’їзді (окрім
М.Поровського, який склав повноваження). До Центрального проводу
дообрані С.Головатий, В.Івасюк, О.Савченко. Частина делегатів зборів,
незгодна з політикою В.Чорновола, оголосила про створення Всенародного
руху України (ВНРУ).
У січні 1999 р. частина керівництва Руху на чолі з Ю.Костенком, незгодна
з рішеннями першого етапу дев?ятого з’їзду, пішла на розкол Руху,
виступивши відкрито проти В.Чорновола. 28 лютого вони організували
нестатутне зібрання, оголошене ними “десятим з’їздом”, і проголосили
Ю.Костенка “головою НРУ”.
ХІІ з?їзд Народного Руху України (Київ, 8 грудня 2001 року) прийняв
Ухвали “Про утворення виборчого блоку Віктора Ющенка “Наша Україна””,
“Про затвердження виборчого списку Народного Руху України у складі
виборчого списку блоку Віктора Ющенка “Наша Україна””, “Про рекомендації
Народного Руху України щодо кандидатів у народні депутати України від
виборчого блоку Віктора Ющенка “Наша Україна” в одномандатних виборчих
округах”. 3 травня 2003 року на ХІІІ з?їзді НРУ Головою партії було
обрано Бориса Тарасюка. Заступниками Голови Руху стали Роман Зварич,
Юрій Ключковський, Вячеслав Коваль, Василь Куйбіда, Лесь Танюк. У новому
складі обрано Політичну Раду та Центральний Провід НРУ.
ХІV з?їзд Народного Руху України, що відбувся у столиці 20 березня 2004
року, ознаменувався ухваленням рішення щодо утворення виборчого блоку
для участі у виборах Президента країни та прийняттям змін та доповнень
до Статуту НРУ.
Найпершою метою, найголовнішим завданням Руху стало здобуття
незалежності України, подальші досягнення Народного руху України
виглядають не більш яскраво, ніж досягнення інших політичних сил
сучасної України.
Список використаної літератури
“Час/Tіme”, 22–28 січня 1998 р.
“Зеркало недели”, 16 травня 1998 р.
“Високий замок”, 17 липня 1998 р.
“Час”, 18–25 грудня 1998 р.
“Інтерфакс-Україна”, 12 березня 1999 р.
“Укрпартінформ”, 11 вересня 2001 р.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
