.

Роль газети «Киевлянин» у дискусіях про місце і статус української мови наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
250 4266
Скачать документ

Реферат на тему:

Роль газети «Киевлянин» у дискусіях про місце і статус української мови
наприкінці ХІХ на початку ХХ ст.

В історії розвитку національного руху наприкінці ХІХ – на початку XX
ст. значне місце посідала боротьба української інтелігенції за
розширення сфери вживання української літературної мови як однієї з
найважливіших прикмет окремості народу. Видатний український громадський
і релігійний діяч І.Огієнко називав мову душею нації. Він наголошував,
що поки живе мова – житиме й народ як нація. “Тому й вороги наші завжди
так старанно пильнували, аби заборонити насамперед нашу мову, аби звести
та знищити її дощенту”, – писав він [1]. Уряд Російської імперії,
зважаючи на близькість православних українців до росіян за мовою,
культурою, історичними традиціями, розглядав їх як частину єдиного
російського народу. Ця ідея нав’язувалась і всьому суспільству.
Доведення другосортності, безперспективності “малоросійського наріччя”
було підставою для урядових заборон та обмежень щодо вживання
української мови.

На жаль, рецидиви шовіністичних тлумачень мовного питання проявляються в
Україні і в період незалежності. У деяких сучасних засобах масової
інформації з’являються твердження, що заперечують окремість і давність
української мови [2]. Тему активно підігрівають російські публіцисти
[3]. Це засвідчує, що досліджувана проблема є злободенною не лише з
історико-мовознавчої точки зору, але і як важливий чинник суспільного
життя. На сучасному етапі політологи відзначають активізацію спроб
використати національну й мовну карту в політичній боротьбі. Окремі
політичні сили продовжують експлуатувати ідею відновлення єдності
східнослов’янських народів, діючи, зокрема, під гаслом “Святої Русі та
єдиного православного народу”. У зв’язку з цим, дослідження статусу
української мови у ХІХ – на початку XX ст. та дискусій навколо нього не
втрачає як наукової, так і політичної актуальності.

Досліджувана проблема знайшла певне відображення в історіографії.
Підвалини наукового, системного вивчення становища української мови в
Російській імперії закладалися ще наприкінці ХІХ ст., зокрема у працях
М.Грушевського, Б.Грінченка, Б.Кістяківського, В.Дорошенка,
В.Прокоповича [4]. З позицій офіційної ідеології царизму на початку XX
ст. висвітлювали “мовне питання” філологи І.Сікорський, О.Соболевський,
Т.Флорінський [5] а також київський цензор, активний діяч Київського
відділення “Союза русского народа” С.Щеголєв [6].

У радянській історіографії боротьба за розширення сфер ужитку
української мови в Російській імперії висвітлювалась епізодично, а
українська інтелігенція, яка вела цю боротьбу, трактувалась офіційною
наукою як носій “українського буржуазного націоналізму”.

Окремі аспекти досліджуваної проблеми знайшли відображення у працях
сучасних істориків і мовознавців М.Палієнко, Б.Сокола, С.Румянцевої [7].
Водночас, слід зазначити, що в цих дослідженнях в основному
розглядається філологічний бік проблеми. Проте у пресі кінця ХІХ ст. як
монархічної спрямованості (газети “Киевлянин”, “Новое Время”), так і
ліберально-демократичного напрямку(журнали “Вестник Европы”, “Киевская
Старина”, “ЛНВ”) тенденції політизації мовного питання чітко
прослідковуються. Отже, джерела дозволяють виокремити політичний аспект
дискусій щодо використання української мови у науковому житті кінця ХІХ
ст. Окрім того, важливо дослідити матеріали газети “Киевлянин” не лише
як такі, що висвітлювали і розкривали політику царизму щодо українства,
а і з огляду на той вплив, який справляла газета на громадську думку.

Всупереч україножерній політиці царизму, кінець ХІХ – початок XX ст.
став періодом бурхливого розвитку української літературної мови.
Українське слово почало звучати не лише в художній літературі, а й у
театрі, публіцистиці, науці, пресі. Значне розширення сфери вживання
української мови стимулювало збагачення її стильових різновидів,
лексичного, фразеологічного складу, стилістичних засобів. Ці процеси
викликали занепокоєння реакційних кіл імперії, що проявилося у посиленні
наступу охоронної російської ідеології на українську мову. Наукові та
ідеологічні дискусії щодо місця й ролі української мови у колі
слов’янських мов у 1899 – 1900 рр. прокотилися сторінками різних видань.
Активну позицію в обговоренні проблеми сфер вживання і перспектив
розвитку української мови займала газета “Киевлянин”. Як редакційні
статті, так і виступи на сторінках видання науковців, що розглядали
українську мову як прояв “українофільського сепаратизму”, свідчать про
послідовну й непримиренну позицію газети у “мовній полеміці”. Початок
лінгвістичній дискусії, участь у якій взяли українські мовознавці
К.Михальчук, В.Науменко, Є.Тимченко, історики В.Антонович та
М.Грушевський, письменник та історик Д.Мордовець, поклав виступ
професора-славіста Київського університету св. Володимира
Т.Флорінського. У критико-бібліографічному огляді праць зі
слов’янознавства, вміщеному в одинадцятому номері “Киевских
Университетских Известий” за 1898 рік, він розкритикував статтю І.Франка
“Українсько-руська (малоруська) література”, надруковану чеським
виданням “Slovansky Prehled”

І.Франко стверджував, що українці здавна мали окрему літературу своєю
мовою. Від “Слова о полку Ігоревім” і Волинського літопису вона не
припиняла свого розвитку, вийшла на шлях широкого розвою, стала, за
словами письменника, “за формою, мовою, змістом літературою сучасною,
європейською”. Творами найкращих представників – Т.Шевченка, Панаса
Мирного, Марка Вовчка, Ю.Федьковича, українська література засвідчила,
що виступає органічним виявом духовних потреб і культурних інтересів
народу, вийшла за межі провінційного письменства. І.Франко був
переконаний, що українська література не зійде зі шляху, вказаного її
провідниками і займатиме нарешті своє місце серед інших слов’янських
літератур [8].

Т.Флорінський у своєму критико-бібліографічному огляді взявся довести,
що “на малоросійську мову і літературу може бути й інший погляд, який
істотно відрізняється від викладеного у статті доктора Франка”. Визнаючи
за українською літературою право на існування, здобуте нею “давністю і
високими досягненнями деяких її творів”, російський славіст основну
увагу приділив з’ясуванню “відношення малоросійської літератури до
загальноросійської” та розгляду її функцій і місця. На ці визначальні
для існування будь-якої літератури запитання Т.Флорінський відповів так:
“Якщо вже малоросійська література виникла й існує, то вона має
відігравати роль другорядної, побічної, слугувати доповненням літератури
загальноросійської, може мати значення лише як прояв племінної
індивідуальності… але не може і не повинна брати на себе виконання
всіх тих функцій, які виконують загальноросійська мова і література”
[9].

Згодом професор Т.Флорінський на сторінках газети “Киевлянин” виступив з
цілою низкою статей, у яких розглядав місце української літературної
мови та “спроби присвоїти їй роль органу науки та освіти”. Із незначними
змінами вони вийшли окремою книжкою під назвою “Малорусский язык й
“украинско-русский” литературный сепаратизм”.

Т.Флорінський відстоював думку про те, що українська мова – лише наріччя
російської. Вихідною точкою для цього твердження служила теза про
етнічну єдність українців, росіян і білорусів, яку Т.Флорінський
розглядав як “безсумнівне основне положення слов’янської етнографії”, що
давно вже стало аксіомою в науці і житті. Визнаючи існування своєрідних
особливостей українців у мові, побуті, народному характері та історичній
долі, професор стверджував: вони були і залишаються частиною одного
цілого – російського народу [70].

Пояснюючи етнографічні відмінності між росіянами і українцями,
Т.Флорінський коментував їх таким чином: “Малороси не зовсім те, що
великороси, великороси не зовсім схожі на малоросів; кожна з цих гілок
має свої цікаві етнографічні особливості”. При цьому поважний учений
вважав, що про належність українців та росіян до одного народу свідчить
не лише етнографічна спільність рис, а й відмінності, які “взаємно
доповнюються і в сумі служать для характеристики цілісного етнічного
типу” [77].

Т.Флорінський стверджував, що етнографічна єдність російської сім’ї
проявляється у спільній російській мові, наріччям якої є “малоросійська
говірка”. Незаперечним доказом на користь цієї теорії він уважав факт
дослідження найавторитетнішими представниками слов’янського і
російського мовознавства І.Срезнєвським, О.Потебнею, А.Соболевським,
І.Ягічем, О.Шахматовим “не лише літературної російської мови, але і
простонародних великоруської, малоруської та білоруської говірок”.
Посилаючись на авторитет відомих мовознавців, Т.Флорінський водночас
оголошував хибною будь-яку точку зору, яку не міг підігнати під свою
теорію. Він заявив, що старе твердження Ф.Міклошича, згідно якого
малоросійська мова посідає самостійне місце серед інших слов’янських
мов, не витримує критики. Так само, за словами професора-славіста,
“сучасною наукою визнана неспроможною” думка учня Ф.Міклошича, професора
О.Огоновського, який визнавав самостійність й окремість української мови
і відводив їй у сім’ї слов’янських мов таке ж місце, як і південним та
західним мовам. Виходячи з цих хистких положень, автор “Киевлянина”
критикував точку зору тих публіцистів, які, “не зважаючи на висновки
слов’янського мовознавства, не перестають твердити при зручній і
незручній нагоді про повну “самостійність” і “відрубність”
малоросійської мови” [72].

Цій, на його думку, антинауковій тезі Т.Флорінський протиставляв “точно
встановлений сучасною наукою факт” існування складного лінгвістичного
утворення – російської діалектичної групи, яка включає великоросійську,
малоросійську, білоруську народні говірки та “загальноросійську
літературну мову”. За твердженням Т.Флорінського, в утворенні
загальноросійської мови брали участь всі три гілки “руського племені”,
зокрема, такі українські вчені, як Є.Словинецький, С.Полоцький,
Д.Ростовський, С.Яворський, Ф.Прокопович, С.Кохановський. У Х\/ІІІ – ХIХ
ст., “безпосередньо після політичного об’єднання Малоросії з Московським
царством”, за його словами, відбулося “злиття західноруської мови зі
східноруською у загальноросійську”. Це злиття завершилося у “Петровську
епоху, коли поступово припинився старий книжний дуалізм у російській
державі”. За твердженням російського славіста, загальноросійська
літературна мова, сформована на “великоруській основі”, не може бути
ототожнена з простонародною російською говіркою, оскільки поглинула
елементи малоросійської та білоруської говірок і церковнослов’янської
мови. Таким чином, він прийшов до висновку, що загальноросійська мова –
“продукт українців, росіян і білорусів”, а, отже, спільна, і
користуватись нею як літературною повинні усі народності [73].

Отже, за переконанням Т.Флорінського, російський народ мав єдину
могутню, прекрасно розроблену літературну й освічену мову, створену
спільними зусиллями усіх гілок нації. Саме з огляду на цей “безперечний
факт”, він розглядав питання: наскільки необхідно й корисно для кожної
із російських народностей розвивати й розробляти свої окремі говірки і
створювати на їх основі свої особливі літератури? Допускаючи розвиток
“окремих простонародних літератур, що не виходять за межі етнографічних
інтересів і повинні задовольнятися скромною роллю підлітератур”,
Т.Флорінський категорично відкидав як марні і нездійсненні прагнення
передати говіркам ті функції, які вже давно виконує загальноросійська
мова – мова освіти і літератури. За його переконанням, малоруська
література не може виходити за межі, визначені для “підпітератури”: вона
повинна служити органом безпосередньої поетичної творчості і, окрім
того, може бути засобом поширення елементарних знань серед простих
селян, її зміст повинен обмежуватися художньо-поетичними творами, що
змальовують народне життя, виданням пам’яток малоруської народної
творчості і простонародними книгами, що мають на меті поширення освіти
на селі. “Малоросійська література може бути літературою переважно
простонародною за мовою і змістом і повинна відмовитися від претензій на
виконання непосильних для неї завдань органу вищої освіченості, що є
сферою загальноросійської літератури”, – писав він [14].

Таку позицію Т.Флорінський обґрунтовував тим, що створення нової
освіченої мови потребуватиме від українців значних зусиль і праці, маси
енергії і часу. На думку реакційного науковця, успішне завершення цієї
важкої роботи не лише нездійсненне, а й шкідливе, оскільки “внесло б у
духовне життя Русі літературний сепаратизм і розкол, розривало б
створювану впродовж століть культурну єдність народу, створювало б
перепони для спільної культурної діяльності і послаблювало б політичну
міць”. За переконанням професора Флорінського, поява великоросійської,
малоросійської і білоруської літературних мов паралізувала б можливість
будь-якого культурного спілкування між частинами одного народу. Він
визнавав право кожної нації виробити свою самобутню культурну мову, але
наполягав, що у даному випадку йдеться про великі етнічні утворення,
такі як російський, польський, чеський народи. Проте, він відмовлявся
розуміти під націями “різновиди великих етнічних груп, як от
великоросів, малоросів і білорусів” [75].

Заслуговує на увагу “науковість” та “переконливість” аргументів
шанованого професора. Він, зокрема, наполягав, що опонентам необхідно
“відмовитися від своєї, не підтвердженої висновками науки, віри в
самостійність малоросійського народу і мови, визнати незаперечні
положення про племінну єдність великоросів, малоросів і білорусів, про
спорідненість всіх російських говірок, про участь малоросів у створенні
загальноросійської літературної мови”. Ці положення він вважав “само
собою зрозумілими кожному об’єктивному досліднику”, дивувався
“короткозорості прихильників українофільських сепаратистських тенденцій”
та обурювався “фантастичними планами жменьки малоросійських патріотів”.
Питання ж про “єдність всіх різновидів російського народу в спільній
літературній і освіченій мові” назвав безповоротно вирішеним самим
життям [76].

Значне місце в лінгвістичних дискусіях займало питання про доцільність
розробки української літературної мови в Західній Україні. Такі
мовознавці та громадські діячі, як К.Михальчук, В.Науменко, В.Антонович
обстоювали необхідність всебічного та широкого розвитку української
літературної мови як потребу, викликану безпосередньо умовами життя
українських земель під владою Австро-Угорщини. Вони наполягали на тому,
що лише мова, яка вже використовується українцями у церковному житті,
суді, освіті, адміністративних відносинах, зможе протистояти натиску
полонізації чи мадяризації. Полемізуючи з цією точкою зору,
Т.Флорінський на сторінках “Киевлянина” наполягав: єдиний вихід для
галичан – “літературне єднання” на ґрунті “добре виробленої, багатої
російської літературної мови, яку з повним правом можна було б
протиставити іноземним мовам, що претендують на панування на території
малоросів”. Т.Флорінський вважав зусилля, що спрямовані на вироблення
української літературної мови безперспективними, оскільки в Галичині ця
“необґрунтована і неприродна робота” не підтримується народними масами і
навіть викликає протести, а в Малоросії вона відома ледве десяткам осіб
[77].

Дописувач “Киевлянина” повідомляв читачам, що за утвердження
національної мови у Галичині “стоїть лише відома політична партія –
народовська, або українофільська, чи сепаратистська”, а поряд діє
“москвофільська, по суті – справжня руська партія”. При цьому
Т.Флорінський звинувачував народовців у пропольській політиці, в
наближеності до урядових кіл та заявляв про урядову підтримку та
фінансові дотації, які вони немовби отримували. Москвофіли ж, навпаки,
продовжував він, переслідувані урядом, зазнають утисків, не мають
нізвідки допомоги і покладаються лише на власні сили. Зате на їх боці
моральна перевага, оскільки вони відстоюють не якийсь нашвидкуруч
вигаданий і безплідний принцип, а ідею загальноруської національної і
культурної єдності. Російська літературна мова, можливо, і не така
чиста, як у російських виданнях – ось, на його думку, альтернатива
українській мові у Галичині й Буковині, а в Закарпатті – єдина мова
українців [78].

Будь-які критичні зауваження на адресу мови, якою видавали періодику та
писали твори представники “староруської” партії, Т.Флорінський відкинув
як незначні. Він заявив, що галицько-руська мова, яку на посміх
називають “язичієм”, з кожним роком стає все чистішою і висловив надію
на подальше її покращення, “аби тільки українофіли-сепаратисти не
створювали перешкод успішному поширенню російської мови у Галичині і
Буковині”. Якщо народовці й далі носитимуться з думкою про заснування
українсько-руського університету й академії наук, якщо не бажатимуть
надати підтримку російській народній партії у її прагненні добитися
заснування у Львівському університеті кафедри російської мови та
літератури та введення їх в гімназіях як предмета викладання, то
принаймні нехай не переслідують молодь за читання російських книг і
вивчення російської мови, – закликав Т.Флорінський [79].Автор
“Киевлянина” був переконаний, що впровадженню літературної російської
мови на західноукраїнських землях заважає саме надумана, штучна і
непотрібна “українсько-руська мова”. За його словами, народовці
з’явились і активно виступили якраз тоді, коли постало питання про
допущення російської мови у школах та адміністративних відносинах у
Галичині. У розширенні сфер уживання української мови Т.Флорінський
убачав політичне підґрунтя – “польську інтригу”. Саме політичними
мотивами, бажанням довести відмінність української мови від російської,
він пояснював уведення фонетичного правопису на противагу російському
етимологічному. У статтях “Киевлянина” народовці неодноразово
звинувачувалися у проявах ненависті до росіян, в угодах з поляками.
Розкол і сепаратизм, підтримані поляками і урядом, стверджував
Т.Флорінський, відрізали малоросіян Австро-Угорщини від Русі, “створили
хворобливий наріст на здоровому тілі російського народу”.

Тому, згідно рекомендацій “Киевлянина”, народовці, незважаючи на
перевагу і в культурному, і в політичному житті, повинні були
відмовитися від вироблення літературної української мови і спрямувати
зусилля на поширення російської. З “незаперечною” логікою та апломбом
професор Флорінський стверджував, що, якби не існувало народовської
сепаратистської партії, а її члени, замість того, щоб працювати над
українською мовою, спрямували свої сили разом з діячами “староруської
партії” на поширення російської, питання вирішилося б “само собою за
відсутності нововигаданої малоросійської освіченої мови”. Для
українських патріотів, на його думку, така відмова не стала б особливою
жертвою, оскільки українська наукова література незначна, а мова, якою
вона написана, не вироблена [20].

Положення, викладенні у статтях Т.Флорінського, спростовували
В.Науменко, В.Антонович, М.Грушевський, К.Михальчук, Д.Мордовець.
Українські науковці доводили неспроможність шовіністичних поглядів на
права та можливості української мови. У ряді досліджень проводилася
думка про те, що межі, відведені російським славістом для української
мови, не відповідають дійсності як з теоретичної, так і з практичної
точок зору. Якщо говорити про практику, то й українська “поетична
творчість”, і “розповсюдження елементарних знань” рідною мовою в
Російській імперії зв’язані цензурними путами або й зовсім заборонені, –
зазначав М.Грушевський. За останні 25 років, за свідченням В.Антоновича,
в Росії українською мовою вийшло лише три чи чотири просвітні брошури
для народу, та й то лише завдяки неймовірним зусиллям авторів, яким
довелося витримати 2 – 3 роки мороки та звертатись до двох міністерств
[21].

З ґрунтовною науковою критикою поглядів Т.Флорінського виступив на
сторінках журналу “Киевская Старина” В.Науменко у ряді статей: “Книжная
речь у малоруссов й русинов”, “Ревнители русскаго языка в Галиции”,
“Решен ли проф. Т.Д.Флоринским вопрос о книжной малорусской речи?”,
“Подведем итоги”. Він відзначив “факт дещо необережного ставлення
професора Флорінського до питання про літературну мову малоросів і
галичан” та відсутність у критико-бібліографічних замітках вченого
славіста суто академічного підходу [22].

В.Науменко наголошував, що питання про літературну мову ще повністю не
з’ясоване науковцями. Сумніви філолога викликала теза Т.Флорінського про
єдність у спільній загальноросійській мові великоросійської,
малоросійської, білоруської та літературної російської говірок.
Розглядаючи це громіздке утворення, В.Науменко запитував: невже поважний
професор не відчуває порушення принципу логічного визначення елементів
поняття за єдиною ознакою? Він поєднав три простонародні говірки й
літературну мову у нове утворення на основі народних наріч. У всякому
випадку, зауважив філолог, славіст зробив би меншу помилку, якби
розглядав три наріччя, на основі яких поки що створено дві літературні
мови: російську й українську [23].

Науковець поставив під сумнів і категоричний висновок Т.Флорінського про
те, що “факт етнічної єдності всіх гілок російського народу, сам по
собі, незалежно від політичних причин і обставин, передбачає єднання їх
в одній спільній літературній мові”. Визнаючи бажаність такої єдності,
В.Науменко наголошував: для того, щоб говорити про об’єднання,
необхідні, по-перше, незначні лексичні, фонетичні та морфологічні
відмінності у мовах кожної етнографічної одиниці; по-друге, рівномірне
поєднання рис кожної такої одиниці у створюваній літературній мові;
по-третє, однорідність державного, суспільного життя, побуту всіх носіїв
мови, причому не силоміць нав’язана, а природна. Визнаючи малоросійську
і великоросійську говірку гілками однієї мови, В.Науменко наголошував на
величезній кількості істотних відмінностей, особливо у фонетиці і
морфології [24].

В.Науменко також звернув увагу на відсутність науковості у статтях про
мову “Киевлянина”. Досить дивним, на його думку, виглядав стислий виклад
тисячолітньої історії розвитку російської мови, яка у будь-якому
гімназійному підручнику розглядається набагато ширше. Цей школярський
екскурс, наголошував В.Науменко, був потрібен поважному професору для
того, щоб зробити висновок про російську літературну мову як про
результат тривалої культурної роботи всього російського народу. В той же
час замість фактів, які повинні були б стати основою розгляду питання
про російську літературну мову, Т.Флорінський обмежився фразою проте, що
“доводити правильність цих положень шляхом аналізу самої літературної
мови і, зокрема, визначати частку в ній білоруської і малоруської стихій
видається незручним у статті загального характеру”. На що В.Науменко
зауважив, що для вченого славіста відкриті ті наукові видання, в яких
зручніше вести полеміку [25]. Таким чином, можна зробити висновок, що,
незважаючи на численні посилання на “незаперечні докази науки”, сторінки
“Киевлянина” стали для професора Флорінського трибуною для політичної
боротьби.

E

E

E

????¤?¤?$???????u? що саме малоросійське, крім участі талановитих
письменників, у ній зберігається. Він звернувся до “шановного професора”
із конкретними запитаннями: які фонетичні й морфологічні риси
малоросійської мови відбилися у літературній російській мові? Чи багато
малоросійських слів увійшло до її складу? [26]

В.Науменко вказав на нездійсненність і безпідставність ідеї використання
російської літературної мови в культурному житті Галичини. Дослідник
наполягав, що єдиним правильним шляхом у вирішенні галичанами питання
про літературну мову, є шлях створення і вироблення мови на основі свого
рідного фундаменту (виділено В.Науменком) [27].

Що ж до діяльності народовської та москвофільської партій, зазначав
В.Науменко, то попри “дуже ліричний опис” заслуг москвофілів у роботі
Т.Флорінського, факти свідчать про те, що народовці і в культурному, і в
політичному плані незрівнянно сильніші. Нехай наш вчений славіст покаже
в староруській партії когось рівного за силою наукового таланту
І.Франку, О.Колессі, М.Грушевському, С.Смаль-Стоцькому та ін.; нехай у
галузі белетристики вкаже імена, рівнозначні тому ж таки І.Франку,
Н.Кобринській, О.Кобилянській; нехай відзначить хоч одне видання, що
наближається до “Записок Наукового Товариства імені Шевченка” чи до
“Галицького Літературно-Наукового Вісника”. Вченому-славісту В.Науменко
порадив “краще вивчити малоросійську народну і літературну мову, щоб не
впадати в ті помилки, на які доводиться йому вказувати” [28].

Думку про те, що кожна літературна мова повинна пережити перехідний
період штучності і неорганічних нашарувань, перш ніж перетворити,
асимілювати їх до свого природного ядра, “узгодити вищі форми своєї
індивідуальності з природними формами індивідуальності, закладеної в
основу її живої говірки”, відстоював і відомий український мовознавець
К.Михальчук у статті “Что такое малорусская (южнорусская) речь?”[29].

Виступивши на захист української мови, він зауважив, що Т.Флорінський
розглядав питання “у догматичному і не позбавленому упередженості тоні”.
Вчений наполягав, що близькість української мови до інших говірок
російської групи аж ніяк не означає, що малоросійська говірка становить
з іншими російськими одне ціле. За його словами, південноруська і
великоруська говірки розійшлися далеко за семасіологічними,
стилістичними і психологічними характеристиками, до того ж, у своєму
історичному розвитку формувалися під абсолютно несхожими зовнішніми
впливами [30].

Розглядаючи тезу Т.Флорінського про існування російської мовної групи,
яка включає великоросійську, малоросійську, білоруську народні говірки
та “загальноросійську літературну мову”, К.Михальчук указав на явну
несумірність таких мовних величин, як три групи народних говірок і одна
літературна мова, хоч би і названа “загальноросійською”. Не міг
український учений погодитися і з виключенням з визначеного таким чином
загального обсягу російської мови ще однієї фактично наявної
літературної мови – української. Філолог наголошував, що як і кожна
мова, російська не прагне до перетворення на різнорідний мовний
конгломерат, як це зобразив Т.Флорінський, а, навпаки, з часів О.Пушкіна
набула живого великоросійського забарвлення. З огляду на панівне
становище в Росії і в освічених класах російської літературної мови,
вона може видаватися “загальноросійською” і за своєю природою.
К.Михальчук вважав ненауковими спроби проф. Т.Флорінського нав’язати
читачам “ілюзію того, що російська літературна мова – є безумовно
загальноросійською за своєю суттю” [37].

Завершуючи свою статтю, український мовознавець висловив переконання, що
рідна мова кожного народу – це живий символ його особистості, його
духовного життя і творчого генія. Цими життєвими внутрішніми
властивостями мови кожного народу і зумовлюється природне право її на
існування та моральний обов’язок і необхідність розвивати, культивувати
її. Роль, відведена Т.Флорінським українській літературі, дорівнює
приреченню її на насильство над собою, неминучу загибель [32].

На захист української мови виступив і В.Антонович, надрукувавши на
сторінках журналу “Киевская Старина” працю “К вопросу о галицко-русской
литературе”. Розглядаючи надруковані “Киевлянином” статті
Т.Флорінського, В.Антонович вказував на недостатню аргументованість
зроблених у них висновків, засудив безапеляційність і категоричність
суджень, неприпустиму в науковій дискусії. Він вважав завчасним визнання
у розвідці російського славіста аксіомами тих положень, які в
етнографічній науці залишаються відкритими [33].

В.Антонович, посилаючись на думку такого авторитета в галузі
слов’янського мовознавства, як професор Ягіч, наголосив, що проблема,
яка обговорюється, аж ніяк не є вирішеною безповоротно. Він зазначав, що
історія пам’ятає прогнози щодо розвитку мов, яким не судилося
справдитись. Учений нагадав про відгуки німецької преси на відродження
чеської літератури в середині XIX ст., про виступи єзуїта Петра Скарги,
який на початку XVII ст. дорікав православним, що вони пишуть “мовою без
майбутнього”. Отже, зауважував історик, дискусія ця відкрита, люди науки
можуть лише наводити аргументи рrо і соntrа і чекати вирішення питання
від самого життя, не вдаючись до практичних заходів [34].

Крім того, В.Антонович зазначив, що підхід Т.Флорінського не лише не
прийнятний у науковій дискусії, а й шкодить науці. Важливо відмовитись
від абсолютних присудів і спрямувати енергію на дослідження наукових
етнографічних матеріалів, – писав він. Як приклад, науковець навів
діяльність Південно-Західного відділу Російського географічного
товариства у 70-х роках XIX ст. Саме завдяки поборникам, що
дотримувалися поглядів проф. Флорінського, нагадував учений, діяльність
відділу була припинена [35].

В.Антонович не міг погодитись і з методами ведення полеміки на сторінках
“Киевлянина”. Він відзначав, що Т.Флорінському варто було б вказати, у
чому помиляються такі фахівці, як І.Пулюй, Ом. та Ол. Огоновські,
С.Смаль-Стоцький, М.Грушевський, О.Колесса, замість ставитися до них
зневажливо, закидаючи “фанатизм і незнання”. На думку В.Антоновича,
варто навіть розглянути питання: хто з опонентів заслуговує на ці
епітети більше? “Фанатизм, – нагадував він, – це упереджене переконання
в тому, що дана особа володіє з даного питання абсолютною, непохитною,
незаперечною істиною, а всі, незгодні з цією уявною абсолютною істиною,
діють лише з намови злого духа або через крайнє невігластво; що
обговорювати з ними нема чого, але варто до них уживати конкретні
заходи, можливі за даного культурного розвитку суспільства: колись –
вогнище, тепер – адміністративні перепони і стягнення”. У даному питанні
фанатизм навряд чи можна закинути опонентам професора Флорінського, які,
оприлюднюючи свої переконання, ніколи не видавали їх за абсолютну істину
і прагнули лише до вільної наукової полеміки і публічного обговорення, –
підсумував В.Антонович [36].

Що ж стосується докору щодо сепаратизму, який часто зустрічається у
статтях Т.Флорінського, то і в даному випадку у В.Антоновича виникли
сумніви щодо справедливості звинувачення. Оскільки сепаратизм – це
виділення з цілого певної частини, що прагне до самостійності, то чи
можна говорити про літературний сепаратизм галичан? Галицька Русь ніколи
не брала участі у творенні літератури загальноросійської, спроби ж
окремих діячів прищепити її на галицький ґрунт виявились неспроможними.
“Не було потреби відокремлювати себе від будь-чого, виникла просто
самостійна, а не сепаратистична діяльність”, – зазначав український
історик [37].

Виступ таких авторитетних науковців на захист української мови не
залишився непоміченим редакцією газети “Киевлянин”. Відразу після
публікації-розвідки В.Антоновича у редакційній статті було звинувачено
вченого в тому, що він вів не стільки наукову полеміку, до якої
закликав, скільки здійснював “екскурси на слизький шлях публіцистики і
політики”. У статті зазначалося, що “кабінетні заняття археологією
послаблюють здатність оцінювати життєві сили і їх вплив”. Видання
головним аспектом дискусії вважало саме політичний, наполягаючи:
“українофільське питання завжди представляло собою не лише цикл наукових
питань…, але й було тісно пов’язане з питаннями політики”. Причому у
практиці такого “поєднання” “Киевлянин” звинувачував “відомі групи
українофілів, що трактують українське питання з широкої політичної точки
зору”. Своїм завданням редакція “Киевлянина” вважала заперечення
“українофілам-політиканам на тому ж ґрунті”. Видання виступало від імені
“малоросів, серед яких політичні переконання українофільських груп
зустрічають палкий протест”.

Відкидаючи філологічні аргументи, газета стверджувала, що “політична і
культурна історія Росії круто повернула б свій курс, якби ідеали і
прагнення політичного українофільства змогли б реалізуватися хоча б
частково”. Боротьба з “українофільським літературним сепаратизмом”
розглядалася редакцією як підтвердження історичного “волимо”
Переяславської ради, прагнення не лише політичної, але і культурної
єдності російського народу.

У статті висловлювався глибокий сум з приводу “політичних і культурних
поневірянь Галичини, що стоїть на історичному перехресті і захаращує
єдиний можливий для неї вихід колодами і сміттям”. Редакцію хвилювало
питання, на що витрачається енергія “цілих поколінь бідного спорідненого
племені”. “Киевлянин” засудив роботу над розвитком української мови як
“заміри, що не мають майбутнього і сіють лише хаос і усобиці” [38].

З такою оцінкою статті В.Антоновича не погодилося впливове російське
видання “Вестник Европы”. Розгляд справи українським ученим оглядач
журналу назвав простими і повчальними поясненнями, написаними у
спокійному, серйозному тоні. Автор, за переконанням часопису, прагнув
розглянути питання з наукової точки зору, з повною неупередженістю.
Редакція російського журналу висловила надію, що такий науковий і
виважений підхід вплине на опонентів українських діячів [39].

Проте, викриття “українофільської інтриги” на сторінках газети
“Киевлянин” не припинилося. Т.Флорінський продовжив дискусію у серії
статей “Где правда?”. Зі сторінок охоронного видання він звертався до
російського суспільства, яке, на його думку, не має точних даних щодо
проблеми і вводиться в оману “українофільськими балачками”.

У нових статтях, не коментуючи заперечення та наукові аргументи своїх
опонентів, Т.Флорінський заявив, що у попередніх своїх публікаціях,
“спираючись на новітні і найбільш авторитетні праці із російського і
слов’янського мовознавства… довів, що питання про місце малоросійської
говірки у науковій класифікації слов’янських мов можна вважати остаточно
вирішеним”. Він повторив у ще більш категоричному тоні тезу про
“малоросів як різновид російського народу” та висновок, згідно якого
“факт етнічної єдності передбачає і єднання в єдиній літературній мові”.
Ці заяви, як стверджував Т.Флорінський, – “загальний закон культурного
розвитку”. Посилаючись на названі “наукові аксіоми”, професор виносив
вирок окремій “українсько-руській” літературній мові, існування якої, на
його думку, “не виправдовується ні теоретичними підставами, ні
практичними міркуваннями” [40].

Досить показовою з точки зору “науковості” аргументації професора можна
вважати його заяву про те, що за малоросійською мовою неможливо визнати
самостійне місце в сім’ї слов’янських мов, як за чеською, польською чи
болгарською мовами, оскільки “це означало б заперечення факту єдності
російських говірок, адже інакше довелося б підвести під російську
лінгвістичну одиницю такі мови, як польська, чеська чи сербо-хорватська,
що було б абсурдом” [41]. Подібні висновки свідчать про маніпулятивний
характер доказів Т.Флорінського, спроби створити “науковий фон” для
викладу політичних міркувань.

Т.Флорінський у нових публікаціях повторно звинуватив “місцевих
українофілів-сепаратистів” у створенні перепон для поширення в Галичині
російської мови. Він був переконаний, що, якби вони не вигадували своєї
мови, а вимагали визнання прав російської як органу освіти для всіх
гілок російського народу, то їх зусилля увінчалися б успіхом [42].

Не залишив без уваги Т.Флорінський і полемічні матеріали своїх
опонентів. У досліджені В.Науменка він “не знайшов” неупередженого
викладу фактів і висновків, які заслуговували б на наукові заперечення.
У захисті української мови професор убачав лише “багато завзяття,
недоцільного сарказму і різких випадів”. Він звинуватив редактора
“Киевской Старины” у “крайній безцеремонності при виборі засобів для
боротьби з неприємною для нього думкою, дивовижній сміливості, з якою
він морочить читачів свого журналу” [43].

“Не виявив” ні науковості, ні точності і ясності Т.Флорінський і в
статті В.Антоновича. Щоправда, професор визнав справедливим зауваження
щодо слабкості інтелектуальних і творчих сил москвофілів. Проте, ця
проблема не видавалася йому серйозною, адже, за його переконанням, для
галичан, що не цураються російської літературної мови, вся багата
російська література стає своєю, рідною. Москвофілам не варто цим
перейматися, так само, як і росіянам не спадає на думку підраховувати,
скільки талановитих письменників дала російській літературі та чи інша
губернія.

Т.Флорінський не вважав за можливе підходити до розгляду питання з точки
зору науково-філософського спокою, як це пропонував В.Антонович. “Людину
із серцем не може не хвилювати питання, на що витрачається енергія цілих
поколінь бідного спорідненого племені – на справу корисну, чи на затію,
що не має майбутнього і створює лише хаос і усобиці”, – писав реакційний
професор. “Малоросійське питання”, за його переконанням, давно вже
перейшло з галузі філологічних і теоретичних суперечок на практичний
ґрунт і стосується життєвих інтересів всього російського племені. Його
сентенції дозволяють зробити висновок про те, що занепокоєння реакційних
кіл, які представляв “Киевлянин”, викликали заяви “галицьких
українофілів” щодо проведення роботи над створенням нової мови не лише
для Австрійської Русі, але і для всього українського народу. Саме спроби
галицьких наукових та громадсько-політичних діячів “усіма силами, не
зважаючи на засоби, передати плоди своєї роботи в Росію, маючи собі тут
союзників та помічників”, найбільше обурювали і турбували представників
охоронної ідеології. За їх переконанням, прагнення “галицьких
українофілів-сепаратистів та їх союзників у Росії” мати літературу,
освіту, науку, пресу рідною мовою несли в собі небезпеку для Російської
імперії. Т.Флорінський вважав, що “інтриги українофілів” вносять розбрат
у російське суспільство, відволікають “незрілі уми молоді від серйозної
роботи в область фантастичних планів та утопій”, негативно впливають на
розвиток російської освіченості. Українських діячів він звинуватив у
прагненні внести в сім’ю російського народу “різку культурну
відособленість”, а розробку української мови трактував як підготовку
“відокремлення (виділено Т.Флорінським) в культурному відношенні
Галицької і Буковинської Русі від нашої Русі” [44].

Матеріали “Киевлянина”, присвячені мовній полеміці не залишилися
непоміченими рядом російських і галицьких видань. Так, статті
Т.Флорінського “Несколько слов о малорусском языке (наречии) и новейших
попытках усвоить ему роль органа науки и высшей образованности”

були практично в повному обсязі передруковані москвофільським
“Галичанином”. Високо оцінило “чудові статті професора Флорінського” і
столичне “Новое Время”. Своїм читачам, незнайомим з дописами професора,
редакція охоронного видання повідомила: “У цих статтях, полемізуючи з
українськими літературними сепаратистами, автор з’ясував, що нова мова
вигадується у Львові за ініціативою найбільших ворогів Галицької Русі –
пануючих у цьому нещасному руському краї поляків. Вона примусовими
державними заходами нав’язується населенню, щоб відірвати від духовного
спілкування з рештою Русі і цим полегшити його національне
знеособлювання, а потім і поглинання”. “Новое Время” обурювалося тим, що
“ці канібальські зусилля (як з’ясував професор Флорінський) знаходять
дієву і енергійну підтримку серед українофільської інтелігенції не лише
зарубіжної, а й російської”. Заслугу Т.Флорінського “Новое Время”
вбачало у тому, що він “з чудовою ясністю і переконливою силою викривав
усю шкоду цієї затії з точки зору інтересів російської народності”.
Поряд з цим видання висловлювало занепокоєння з приводу можливості
розвитку “відцентрових прагнень, які тепер проявляються у вигляді таких
хворобливих потворностей, як літературний сепаратизм так званих
українофілів, українців, хохломанів” у сепаратизм більших масштабів
[45].

На захист українства виступили окремі російські ліберальні видання.
Зокрема, “Вестник Европы” відзначив в аргументах Т.Флорінського
нетерпимість, яку представник науки не може собі дозволити. Здивування
оглядача журналу викликав лист професора до редакції часопису, в якому
“поважний учений” визнавав, що за час свого вісімнадцятилітнього
перебування у Києві не мав ніяких стосунків з українофілами, не
цікавився ні їх життям, ні діяльністю. За переконанням співробітника
“Вестника Европы” таке зізнання свідчить про те, що дослідник не захотів
побачити живих фактів, проникнутись народними почуттями, а без цього
неможливо чекати неупереджених висновків [46].

Отже, газета “Киевлянин” стала трибуною для тих представників російської
інтелігенції, які не визнавали українців самостійним народом, а
розглядали їх як різновид великої слов’янської спільноти – російського
народу. З огляду на це, українська мова визнавалася як наріччя
російської. Недоцільним і шкідливим вважалося функціонування української
літературної мови не лише на Наддніпрянщині, а й у Галичині, Буковині та
Закарпатті. Єдиною мовою освіти, науки, культури визнавалася російська.
Одним з найбільш авторитетних виразників таких поглядів був російський
філолог Т.Флорінський, що активно співпрацював з редакцією газети
“Киевлянин”, яка, таким чином, відіграла важливу роль у лінгвістичних
дискусіях щодо місця і статусу української мови. “Киевлянин” був, з
одного боку, виразником ставлення частини російського суспільства до
українського національного руху, а з другого – формував це ставлення. По
суті, частина російської громадськості, яка стояла на офіційно-охоронних
позиціях, одержала соціальне замовлення і дозвіл на відверте цькування
українства. Вивчення мовної проблеми на межі XIX – XX ст. дозволяє
прослідкувати один з важливих етапів, коли, незважаючи на репресивні
заходи, українство гуртувалось і давало відсіч реакційним
великоросійським ідеологам, науковцям, політикам, відстоювало в пресі та
поширювало власну позицію щодо місця та статусу української мови серед
інших слов’янських мов.

Література:

Огієнко І. Історія української літературної мови. – К.: “Либідь”, 1995.
– С. 3.

Алексеев В., Тирнов В. Викорінення рояля // Голос України. – 1996. – 8
лютого. – С. 6 – 7;Чернь і авантюристи // Голос України. – 1997. – 20
листопада. – С. 3.

Солженицын А. Как нам обустроить Россию: Посильные соображения. –
Ленинград, 1990. – С. 6 – 11; Украинский сепаратизм в России. Идеология
национального раскола: Сборник / М.Смолин (сост., авт. предисл.). – М.,
1998.

Грушевський М. Про українську мову і українську школу. – К., 1991; його
ж: Украинство в России, его запросы и нужды. – СПб., 1906; Наши
требования // Украинский Вестник. – 1906. №5. – С. 267 – 273;
Освобождение России и украинский вопрос: Статьи и заметки. – СПб.,1907;
Грінченко Б. Народні вчителі і вкраїнська школа. – К., 1906;
Кистяковский Б. (Украинец) К вопросу о самостоятельной украинской
культуре // Русская мысль. – 1911. – №5. – С. 131 – 146; Прокопович В.
Народная школа и родной язык на Украине // Украинская жизнь. – 1914. –
№3. С. 19 – 26; Дорошенко В. Українство в Росії. Новійші часи. – Відень,
1916.

Флоринский Т. Малорусский язык и «украинско-русский» литературный
сепаратизм. – Спб., 1900; Соболевский А.И. Лекции по истории русского
языка. – М., 1907; Сикорский Й.Й.Русские и украинцы. Главы из
этнографического катехизиса. – К., 1913.

Щеголев С. Современное украинство. Его происхождение, рост и задачи. –
К., 1913. – 155 с.

Палієнко М. Боротьба “Киевской старины” за українську мову як мову науки
і літератури //Дослідження з філології: 36. наук, праць. – К.,1994. –
Вип.. 3; Сокіл Б.М. Дослідження особливостей української літературної
мови і лінгвістичні дискусії навколо неї у XIX – поч. XX ст. –
Тернопіль,1998; Румянцева С. Інтелігенція України у
культурно-просвітительському русі кінця XIX – початку XX століть
(історіографічний аспект) // Вісник Київського університету імені
Т.Шевченка. Історія. – К., 1999. – Вип. 44. – С. 21 – 24.

Франко І. Українсько-руська (малоруська)література // Франко І. Твори: У
50 т. – Т. 41. – С. 84.

Т.Д. Флоринский Критико-библиографический обзор новейших трудов и
изданий по славяноведению // Университетские Известия. – 1898. – №11. –
С. 217.

Флоринский Т. Несколько слов о малорусском языке (наречии) и новейших
попытках усвоить ему роль органа науки и высшей образованности. Попытка
пропаганды научного “украинско-русского” языка на XI археологическом
съезде// Киевлянин. – 1899. – 1 октября. – №271.

Флоринский Т. Несколько слов о малорусском языке (наречии) и новейших
попытках усвоить ему роль органа науки и высшей образованности. Попытка
пропаганды научного “украинско-русского” языка на XI археологическом
съезде // Киевлянин. – 11 октября. – 1899. – №281.

Флоринский Т. Несколько слов о малорусском языке (наречии) и новейших
попытках усвоить ему роль органа науки и высшей образованности. Попытка
пропаганды научного “украинско-русского” языка на XI археологическом
сїезде // Киевлянин. – 1899. – 2 октября. – №272.

Флоринский Т. Несколько слов о малорусском языке (наречии) и новейших
попытках усвоить ему роль органа науки и высшей образованности. Попытка
пропаганды научного “украинско-русского” языка на XI археологическом
съезде // Киевлянин. – 11 октября. – 1899. – №281.

Флоринский Т. Несколько слов о малорусском языке (наречии) и новейших
попытках усвоить ему роль органа науки и высшей образованности.
Малорусская литература прежде и теперь; отношение её к общерусской
литературе // Киевлянин. – 1899. – 17 октября – № 287.

Там само.

Флоринский Т. Несколько слов о малорусском языке (наречии) и новейших
попытках усвоить ему роль органа науки и высшей образованности.
Малорусская литература прежде и теперь; отношение её к общерусской
литературе // Киевлянин. – 1899. – 17 октября – № 287.

Там само.

Флоринский Т. Несколько слов о малорусском языке (наречии) и новейших
попытках усвоить ему роль органа науки и высшей образованности.
Малорусская литература прежде и теперь; отношение её к общерусской
литературе // Киевлянин. – 1899. – 29 октября – № 300.

Флоринский Т. Несколько слов о малорусском языке (наречии) и новейших
попытках усвоить ему роль органа науки и высшей образованности.
Малорусская литература прежде и теперь; отношение её к общерусской
литературе // Киевлянин. – 1899. – 27 октября № 298.

Флоринский Т. Несколько слов о малорусском языке (наречии) и новейших
попытках усвоить ему роль органа науки и высшей образованности.
Малорусская литература прежде и теперь; отношение её к общерусской
литературе // Киевлянин. – 1899. – 2 ноября – № 304.

Грушевський М. Нова “пря” про українсько-руську книжну мову. – ЛНВ. –
1899. – т.6. – с.85; Антонович В. К вопросу о галицко-русской
литературе. – Киевская Старина. – 1990. – №3. – с.400 – 401.

НауменкоВ. Решен ли проф. Т.Д. Флоринским вопрос о книжной малорусской
речи? // Киевская Старина. – 1900. – №1. – С. 124 – 125.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020