Реферат на тему:
Римо-католицька церква в суспільному житті Волині у другій половині ХІХ
– на початку ХХ ст.
Діяльність римо-католицької церкви була важливим фактором у збереженні
і відродженні національної самобутності польської національної меншини
на Волині в умовах русифікаторської, дискримінаційної політики
російського самодержавства у досліджуваний період.
Пожвавлення національно-визвольного руху в Польщі на початку 60-х рр.
ХІХ ст. призвело до посилення репресивних заходів царату проти
католицизму. Чимало римо-католицьких священиків на Волині, що
підтримували ідею відновлення незалежності Польщі, були репресовані.
Так, за патріотичні проповіді у Горохівському костьолі
Володимир-Волинського повіту 25 березня 1861 р., за розпорядженням
волинського губернатора, був заарештований і відправлений до Києва
ксьондз В.Громадський. На вимогу єпископа Луцько-Житомирської
римо-католицької консисторії, священики повинні були суворо
дотримуватись визначених правил щодо цензурування написаних проповідей
[7, арк. 10, 11]. За керівництво політичною демонстрацією у м.Рівному 22
листопада 1861 р. був заарештований і засланий до м. Петрозаводська
Оленецької губернії законовчитель місцевої гімназії, ксьондз К.
Твардовський. Туди ж був засланий ксьондз В.Чешковський лише за те, що
під час проповіді у Старокостянтинівському костьолі відмовився засудити
дії А. Березовського, який 6 червня 1867 р. здійснив замах на життя
імператора Олександра ІІ в Парижі.
Римо-католицькі священики брали участь у повстанні 1863 р., допомагали
його учасникам, за що були жорстоко карані. Ксьондз Л. Малєвич був
заарештований і засуджений до 12 років каторжних робіт на копальнях за
підтримку повсталих поблизу с. Маньковець Заславського повіту. До 10
років каторги на Акатуєвських копальнях Нерчинської губернії був
засуджений у лютому 1864 р. ксьондз П.Храневич за зберігання зброї та
заклики до боротьби із самодержавством серед мешканців с.Киселівки
Житомирського повіту [2, 92].
Документи архівів проливають додаткове світло на переслідування осіб
римо-католицького віросповідання на Волині. Так, в описі таємних справ
канцелярії волинського губернатора за 1875 – 1890 рр. зазначалась
необхідність установлення нагляду за мирянкою Ганною Шпаковською тому,
що вона відійшла від православ’я і попросила ксьондза В.Леснобродського
хрестити її немовля. За римо-католицькими священиками нерідко
встановлювався поліційний нагляд [6, арк. 137, 13 зв.]. Чинилися
перепони виїзду ксьондзів до Росіъ [5, арк. 6]. Священикам не дозволяли
здійснювати обряди поховання померлих католиків на православних місцевих
кладовищах, часто заборонялося хрещення дітей за латинським обрядом, а
також шлюби православних ыз католиками [6, арк. 144.].
Динаміку асиміляційних процесів серед поляків, здійснених російським
царатом після повстання 1863 р. на Правобережжі наведено в таблиці.
За дослідженням польського історика Л.Заштовта, найбільше скорочення
польської людності простежується у таких повітах губернії: Житомирському
(13308 осіб), Новоград-Волинському (2354 особи), Заславському (3632
особи в 1864 – 1865 рр.), Дубнівському (685 осіб), Рівненському (2460
осіб), Луцькому (1920 осіб у 1864 – 1865 рр.) і Володимир-Волинському
(4729 осіб) [19, 244].
У 2-ій половині ХІХ ст., особливо на Волині, було закрито чимало
римо-католицьких монастирів. Так, у 1865 р. київський, подільський і
волинський генерал-губернатор віддав наказ про закриття Бернардинського
монастиря св. Михайла Архистратига, жіночого монастиря кармеліток св.
Йосипа Обручителя у Дубно [18, 147]. У 1866 р. була припинена діяльність
чоловічого монастиря францисканців у Межиріччі Острозького повіту, у
1887р. – чоловічого монастиря капуцинів у Старокостянтинові, 1891 р. –
ченців-реформаторів у Великих Дедеркалах Кременецького повіту. Після
1869 р. був ліквідований монастир тринітаріїв у Луцьку. Припинили
існування жіночі монастирі у Луцьку: в 1863 р. – сестер-шариток (сестер
милосердя) і в 1878 р. – сестер-бригідок [13, 171 – 173]; у 1884 р. –
монастир кармеліток у м. Дубні, приміщення якого згодом було передано
Хрестововоздвиженській православній церкві [6, арк. 144 зв.]. На початок
ХХ ст. на Волині залишився лише один Бернардинський монастир у м.
Заславі [13, 173].
Натомість, для утвердження панування російського православ’я як
державної релігії, у 2-ій половині ХІХ ст. на Правобережній Україні було
засновано багато православних братств. Серед них – у Волинській губернії
Острозьке Кирило-Мефодіївське, засноване графинею Блудовою. За її ж
сприяння в Острозі було відкрите “Жіноче вище імені графа Д. Блудова
училище”, яке мало виховувати православно-релігійні та “патріотичні”
почуття у майбутніх матерів. Засновані були також Яполотське братство в
Рівненському повіті, Олександро-Невське в м.Радзивілові Кременецького
повіту, Преображенське в м.Дубні, Хрестововоздвиженські братства в
містах Луцьку і Старокостянтинові, Почаївське просвітницьке братство та
ін. [17, 95 – 96].
Однак, незважаючи на репресії, релігійні запити католиків наприкінці ХІХ
ст. задовольнялися краще, ніж у православних. Переконливою є така
статистика: у 1886 р. на 1622244 православних припадало 11 монастирів,
1821 церква, 183 дзвіниці, а на 179446 католицького (польського)
населення – 3 монастирі, 109 костьолів і 130 каплиць. Отже, на 800
православних припадала одна церква, а на 735 католиків один костьол або
каплиця, культові будівлі православних були переважно дерев’яними, а у
католиків — кам’яними [1, 286].
В губернії на 1920 тис. осіб православного віросповідання припадало 1860
православних храмів, тобто 1000 прихожан на один православний храм, тоді
як на 200 тис. римо-католицького населення – 242 костьоли та каплиці,
тобто 820 католиків мали можливість відвідувати латинський храм (1899
р.) [3, 365].
Переважаюча кількість римо-католицьких культових споруд по відношенню до
незначного відсотка польського населення на Волині викликала
незадоволення російських чиновників, зокрема П.Батюшкова. У доповідній
записці, складеній ним на основі проведеної в 1-ій половині 1860-х років
інспекції західних і південно-західних губерній Російської імперії,
зазначалося, що костьоли, монастирі, каплиці були побудовані в краї з
метою ополячення та окатоличення місцевих жителів [4, 10]. Отже,
наприкінці ХІХ ст. римо-католики на Волині мали кращі умови для
задоволення своїх духовних потреб, ніж православні миряни.
Римо-католицька церква, особливо на початку ХХст., виступала активним
захисником польського населення в Південно-Західному краї. Однією з форм
її впливу на населення була благодійна діяльність. Так, за постановою
Волинського губернського присутствія, 20 вересня 1906 р. було
зареєстровано Заславське римо-католицьке благодійне товариство, що мало
своєю метою поліпшення матеріального і морального стану бідних
римо-католиків м. Заслава і Заславського повіту. Волинське товариство
взаємодопомоги римо-католицькому духовенству, зареєстроване 26 лютого
1907р., надавало матеріальну допомогу особам похилого віку та хворим
ксьондзам [9, арк. 1, 2, 7; 8, арк. 26].
Житомирське римо-католицьке благодійне товариство, що було зареєстроване
26 липня 1905 р., ставило перед собою таке ж завдання. Воно відкривало
також громадські їдальні, гуртожитки, лікарні, народні читальні,
бібліотеки тощо. У 1912 р. воно надало допомогу 1174 особам; утримувало
для бідних дітей та літніх людей притулки, при яких діяли бібліотеки і
ремісничі майстерні [10, арк. 340; 14, 163]. Аналогічною діяльністю у
краї займалися Кременецьке та Луцьке римо-католицькі благодійні
товариства, засновані 1906 р. [8, арк. 26].
Aвати опіку над своїми членами, що були молодшими від вісімнадцяти років
і потребували матеріальної і моральної підтримки; організовувати, з
дозволу влади, позичково-заощаджувані каси та каси взаємодопомоги для
матеріальної підтримки членів товариства, відкривати літні колонії,
гуртожитки, притулки, влаштовувати дешеві їдальні, квартири тощо [11,
арк. 453].
Засновниками Товариства християнської жіночої прислуги в ім’я св. Зіти в
м.Житомирі, зареєстрованого 3 серпня 1907р., виступили шляхтянки Ганна
Андзилевич та Валерія Бохенська [10, арк. 1]. У статуті організації
визначалися такі завдання: виховувати у прислуги набожність, скромність,
працелюбність і бережливість, християнську любов до ближнього, сумлінне
виконання своїх обов’язків, матеріально підтримувати прислугу під час
хвороби і втрати роботи, а також надавати допомогу в її пошуках [12; 9,
арк. 1]. Подібна діяльність римо-католицького духовенства сприяла
згуртуванню польського етносу не лише навколо римо-католицької церкви, а
й навколо польської національної ідеї.
Римо-католицьке духовенство здійснювало на Волині просвітницьку роботу.
Воно організовувало Товариства доброчинності, які діяли в окремих
містах, на заводах і в містечках. На чолі їх стояло римо-католицьке
Товариство доброчинності в Житомирі, яке очолювали ксьондзи Мурашко,
Скальський, Загурський, Дубовський. Заславське Товариство доброчинності,
в жовтні 1906 р. відкрило дитячі притулки в містечках Заславі,
Шепетівці, Славуті, Бєлгородці та селах Антонінах, Городищах, Ледянці,
Татарському [16, арк. 42зв.].
За даними 1911 р., у Волинській губернії католики становили 10% від
усього населення і були помітною групою не тільки в релігійному, а й у
політичному, культурному і громадському житті краю [15, 96]. В першу
чергу вони боролися за відродження незалежності Польщі. Наприклад,
ксьондз Лішевський з Новоград-Волинського повіту відмовився прийняти
присягу російською мовою, у своїй проповіді до віруючих заявив, “що
будемо молитися, щоб Бог дав нам свого короля”. Ксьондз Седлецький з
Любомля Володимир-Волинського повіту в проповіді висловився так:
“католики-поляки не повинні падати духом, а на утиски російського уряду
повинні об’єднатися… і що Бог доведе нас до того часу, коли землі
будуть наші”.
Римо-католицькі священики проводили активну діяльність щодо організації
на Волині римо-католицьких братств. У Троянівському приході
Житомирського повіту в с. Гвоздаві за сприяння місцевого ксьондза
Кожуховського і Луцько-Житомирської консисторії селяни були записані в
“рожанцеві братства.” “Братства, ? зазначалося в офіційних документах, ?
поширювали полонізаторські ідеї, сприяли відкриттю при костьолах
бібліотек з підбором книг, які видавалися польською мовою в
польсько-католицькому дусі”. Просвітницьку діяльність серед польського
населення на Правобережній Україні здійснювали також нелегальні польські
жіночі монастирі. На Волині вони діяли в Житомирі (2), Луцьку і
Кременці. Ці монастирі ставили за мету підготувати польських учителів –
пропагандистів католицизму [16, арк. 27 зв., 28, 2, 6 зв., 22, 20].
Особливо дратувало царську адміністрацію те, що в таємних монастирях
активно діяли польські школи, які були, на їхню думку, головним засобом
ополячення російського, хоча і католицького, населення [16, арк. 35,
37].
Варто зазначити, що римо-католицьке духовенство проводило на Волині
значну культурно-громадську роботу. Вона активізувалася у квітні 1905 р.
після того, як під тиском революційних подій 1905 р. царат трохи
лібералізував своє ставлення до католицизму. Особливо цілеспрямовано
виступали священики проти пияцтва; організовуючи гуртки тверезості,
поширювали газети і журнали, відкривали бібліотеки польської книги.
Через періодичну пресу “Люд Божи” (“Божий народ”) і “Голос католіцкі”
(“Католицький голос”), які виходили в 1905 р. в Києві, не лише
проповідувалися релігійні погляди, але й давалися практичні поради щодо
ведення сільського господарства, організації кооперативів, кредитних
спілок тощо.
З 1909 р. для римо-католицьких священиків знову наступили несприятливі
часи, пов’язані з правлінням уряду П.Столипіна. Однак, вони залишалися
проповідниками національно-патріотичних традицій серед польського
населення Волині, послідовно боролись проти його насильницької
асиміляції, вносили високу християнську моральність у його життя [15,
96].
Хоч царська влада забороняла діяльність польських бібліотек, що
функціонували без відповідного дозволу, тобто нелегально, проте, таємна
бібліотека функціонувала навіть при Житомирській римо-католицькій
духовній семінарії [16, арк. 47].
Підсумовуючи, можна констатувати, що в 2-ій половині ХІХ – на початку ХХ
ст. римо-католицька церква виступала вирішальним чинником протистояння
асиміляційним процесам, переслідуючи мету збереження національної
самобутності, культури польського населення Волині, а також здійснювала
широку культурно-громадську діяльність серед населення краю.
Література:
Батюшков П.Н. Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края. – СПб.,
1888. – 288 с.
Білоусов Ю. Київсько-Житомирська римсько-католицька єпархія. Історичний
нарис. – Житомир, 2000. – 314 с.
Волынские епархиальные ведомости. – 1899. – №11 – 12.
Гаврилюк С.В. Еволюція українсько-польських стереотипів упродовж ХІХ –
початку ХХ ст. (на прикладі Волині, Холмщини і Підляшшя) // Науковий
вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Історичні
науки. – 2001 – №11 – С. 8 – 14.
Державний архів Житомирської області (далі – ДАЖО), ф. 70, оп. 1 спр 89.
Опис таємних справ канцелярії волинського губернатора (1860 – 1865).
Там само, спр. 280. Опис таємних справ канцелярії волинського
губернатора (1875 – 1890).
ДАЖО, Ф. 178 (Луцько-Житомирська римсько-католицька консисторія), оп.
50, спр. 26. Справа про урядові розпорядження за 1861 р. (1861).
ДАЖО, Ф.329 (Волинське губернське у справах про товариства і союзи
присутствіє), оп. 1, спр. 1. Список товариств, зареєстрованих у
діловиробництві Волинської губернії про товариства присутствія,
розглянутих відповідно до Тимчасових правил 4 березня 1906 р. (1906).
Там само, спр. 3. Реєстр товариств і союзів Волинської губернії (1906 –
1911).
Там само, спр. 7. Про заснування товариства католицької жіночої прислуги
в ім’я св. Зіти в Житомирі (1907 – 1914).
ДАЖО, Ф. Р-405 (Виконавчий комітет Житомирської міської Ради об’єднаних
громадських організацій), оп. 1, спр. 7. Листування щодо реєстрації
організацій м. Житомира. Статути товариств і списки членів товариств
(1917).
Там само, спр. 8. Листування щодо реєстрації організацій м. Житомира.
Статути товариств і списки членів товариств (1917).
Лісевич І.Т. Духовно спраглі (Духовне життя польської національної
меншини на Наддніпрянській Україні в 1864 – 1917рр.). – К., 1997. – 240
с.
Надольська В.В. Національні меншини на Волині (середина ХІХ – початок ХХ
століть). – Диc. … канд. істор. наук. – 07.00.05. – Луцьк, 1996. – 258
с.
Стронський Г.Й., Ніжинська Л.А. Римо-католицький костьол на Житомирщині
на початку ХХ ст. // Малинщина у просторі і часі. Матеріали
Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції 25 – 27 вересня 1996р. –
Малин, 1996. – С. 95 – 96.
Центральний державний історичний архів України у м.Києві, ф. 442
(Канцелярія київського, подільського і волинського генерал-губернатора),
оп. 861, спр. 218, Ч.1. Справа з огляду діловодства Луцько-Житомирського
римо-католицького Єпархіального управління, здійсненого членом Ради
Міністрів внутрішніх справ С.С. Зайончковським (1911 – 1913).
Щербак Н.О. Національна політика царату у Правобережній Україні в кінці
ХІХ – на початку ХХ ст. (За матеріалами звітів місцевих державних
установ). Дис. … канд. істор. наук. – 07.00.02. – К., 1995. – 163 с.
Nadolska W. Osadnictwo polskie w guberni Wolynskiej, (2 polowa XIX –
poczatek XX wieku) // Zamojszczyzna i Wolyn w minionym tysiacleciu.
Historia, Kultura, Sztuka. Konferencja naukova. – Zamosc, 2000. – S.141
– 150.
Zasztowt L. Zsylka i przessedlenia ludnоsci Polskiej z zachodnich w glab
cesarstwa rosyjskіеgo po powstaniu styczniowym // Kwartalnik Przeglad
Wschodni. – Tom V. – Zeszyt 2 ( 18). – Warszawa, 1998. – S. 237 – 262.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
