Реферат
Релігійна культура українців
Українці пережили (й переживають) процеси як одно- (язичництво), дво-
(язичництво й християнство), так і багатовір’я (політеїзм), а також як
відсутності, так і наявності, а той непомірної розгалуженості
конфесійних інституцій, зокрема: при вірі в єдиного Бога, як у
християнстві існують не тільки православ’я й католицизм, а й численні
протиборствуючі церкви в православ’ї.
Інша справа — релігія як частина культури. Слушно зауважують автори
збірки «Релігія в духовному житті українського народу», що на сучасному
етапі необхідний всебічний, неодномірний, науково-аналітичний метод, як
і врахування того, що «складність історичного буття українського народу
формувала у нього плюралістичний світогляд. Крім релігійності, його
свідомості притаманні й елементи вільнодумства, що проявилося у вигляді
релігійного інакодумання, скептицизму, індеферентизму, антиклерикалізму,
пантеїзму, антитеїзму. Раціоналістичні та ірраціоналістичні підходи
мають місце у різних сферах української духовної культури — в науці,
філософії, освіті, мистецтві, навіть богослов’ї… Крім того треба
додати конфесійну упередженість в оцінці релігійно-духовного життя
українців, не переносити міжрелігійні суперечності на грунт
раціонального».
Не важко переконатися, що сфера й проблема релігії належать до
багатогранних, а їхнє коріння в глибинах праісторії. Суперечливий уже
сам початок: віровання зароджується як процес складного комплексу
почуттів: захоплення природою, благоговіння перед нею, але водночас і
страх: природа була багатою й щедрою, проте й нежадною. Тому її
обожнювали і намагалися то пізнати, то прихилити, привабити. На цій
основі кристалізувалися «атоми» філософії й містики, поезії й інших форм
мистецтва. Загалом — духовно-мистецький синкретизм. У ньому поєднувалися
і релігійні форми (образовість), і духовні чинники: віра в упирів і
берегинь (як «філософія» життя і смерті, добра і зла), в Рода
(рожаниць), а паралельно — творення ідолів, що символізували
природно-життєві сили (від Землі до Космосу). Найчастіше божества
уособлювали образи-сили, пов’язані з хліборобською (скотарською)
культурою, сім’єю і родом (Лєль, Лада). Синкретизм виявився і в
поєднання елементів релігій різних племен та континентів. На цій
підставі, а також враховуючи роль християнства І.Огієнко твердив, що в
язичництві не завершилося формування цілісної викінченої системи. Проте
має цілковиту рацію й О.Домбровський, твердячи: крім спільних
вселюдських «проявів релігійних вірувань як фетишизм, анімізм, тотемізм,
культ вогню, рік і культ предків, а далі політеїзм та дуалізм у поняття
розуміння й персоніфікування добра і зла, світла й темряви, територія
України із своїм населенням відзначалася у загальному власним стилем
змісту й форми релігійного життя».
Друга проблема раннього періоду — суворість чи й жорстокість традицій,
зумовлюваних фетишизацією природи (непізнаних сил). Маємо на увазі
жертвоприношення, які робилися спочатку гаям, колодязям і рікам, а
потім, як зазначається в «Повісті временних літ» Диявол (за визначенням
філософа) «у ще більші спокуси ввергнув людей»; вони почали «кумирів
творить: одні дерев’яні і мідні, а другі мармурові, золоті і срібні, і
кланялися їм, і приводили до них своїх синів і дочок і заколювали перед
ними…» Внутрішньо надзвичайно суперечливим, а головне — незрівнянно
жорстокішим виявилося християнство. Особливо з часу, коли стало
офіційною релігією і , на відміну від забобонності язичників,
здійснювало людиножерство з «ідейних міркувань». Язичники приносили в
жертву одиниць, і не з помсти чи озлобленості, а віри в доброчинність
також і стосовно жертв (на підтвердження достатньо нагадати свідчення
арабського мандрівника Ібн-Фадлана: староруський князь, ідучі з життя
одну частину набутого добра залишав спадкоємцям, іншу — йому клали в
могилу; померлого обряджали в дорогий парчевий одяг із золотими
гудзиками, соболину шапку й садовили на корабель, спорядивши особистою
зброєю, їжею, жертовними тваринами і навіть дівчиною, яка погоджувалася
супроводити небіжчика у «сад красивий і зелений».
Християнсьво як офіційна релігія йшло у сполохах кривавих вогнищ,
хрестів, аутодафе.
З часу легалізації римськими імператорами християнство стає ідейно
нетерпимим: і щодо інших релігій, і щодо «Єресей» в своїй системі, і,
зрештою, навіть щодо людини загалом («єретиків»).
Причини відомі: римські імператори усвідомили, що утримати імперію
навіть ще численнішими легіонами, оружно, — неможливо. Потрібна охоронна
духовна сила.
З цієї причини на християнства й покладалася держвно-охоронна місія. І
лідери християнства взяли на себе цю роль (запрагши, до речі,
підпорядкувати собі не тільки душі людей, а й державну владу, світську
еліту). Логічно, що віра і церква стали не тільки аналогами, а й
різнорідними частинами.
Церква, як не дивно, але взяла на себе й слідчо-каральні функції. І не
тільки щодо людей-відступників особливо— язичників), а й в ставленні до
науки загалом й філософії зокрема; до мистецтва, особливо — сповненого
життя, гуманістично-волелюбних ідеалів (за що пізніше не без успіху
розвінчував християнство Ніцше).
За цих умов багатобожжя стало незручним. Мав бути один Бог як воля й
закон для всіх. Раніше віруючий визначав свої святині. Віднині виршитем
всіх помислів і справ став Бог.
R
г був далеко, його іменем діяли церковники. Їх уже менше цікавили
інтереси, а тим більше особовість віруючих. Зайвими стали розум і
самосвідомість. Бог став символом сили, гніву і кари, людина ж —
втіленням духовного рабства. Рабства як символу добровільного вибору
стану несвободи; приреченості на землі й сподівань ціною самозречення та
покори удостоїтися щастя «на небі».
Прийняття християнства русами-полянами не лишало можливості вибору
(християнство було нещадним до інакомислячих). Але чи могли
укри-руси-поляни, виплекавши ідеал благодаті — свободи, легко (не кажучи
вже — добровільно!) докорінно змінити свою ментальність?
Розгорнулася нещадна боротьба: і фізичним побиттям язичників та
язичницьких богів; і дискредитацією основ — релігії — філософії —
«поганства». Зіткнулися тисячоліття власної, сповненої крові і поту,
життєдіяльності з чужоземними нововведеннями. Зіткнулися інтереси людей,
держави і церкви. Вибір мали робити всі: народ, інтелігенція, урядуючі
кола.
Необхідно рахуватися і з зазначеною парадигмою; відбулася і зустріч двох
культур.
Християнство було відоме ще династії києвичів: князь Аскольд, здійснивши
кілька переможних походів на Візантію, 860р. запровадив державі
християнство, Константинопольський патріарх Фотій благословив створення
в Києві митрополії. Розпочинає діяльність архієпископ Михайло Сірин.
Однак здійснюється переворот, місце вбитого Аскольда посядає малолітній
Ігор з династії Рюриковичів. Християнство ще не посідає панівного
становища. Запанує воно лише після об’єднання Куявії і Славії
(Новгородщини) в Київську Русь та освячення киян Володимиром Великим, до
того ж шляхом, далеким від «діалогу культур».
Язичництво було життєрадісним, сонячним і оптимістичним. Воно бачило
можливість залежності життя від волі Богів. Аде смерть не була не тільки
предметом бажань, з підвищеної уваги.
Християнство ж, як зазначав М.Бердяєв, навпаки: зачарувало світ «красою»
смерті. Життя стало вважатися дрібним епізодом в безкінечному плині
часу.
З цієї причини візантійські місіонери й почали з винищення язичницької
енергії життєлюбства.
Їхній фанатизм діставав іронічну реакцію ще в ті давні часи. Лукіан,
наприклад, писав: «Ці нещасні упевнили себе, що вони зробляться
безсмертними і будуть жити вічно; внаслідок цього християни зневажають
смерть, а багато хто навіть шукає її. Інший критик раннього
християнства, враховуючи аскетизм і пуризм нововірців, виносив їм
нищівний вирок: «Ви, отже, відмовляєтесь від наших богів і водночас
боїтеся їх… Нещасні, ви й тут не живете, і там не воскреснете».
І все ж християнство перемогло.
Починається боротьба з автохтонною релігією-філософією русів —
язичництвом засобами не лише урядового терору, а й церковної
ідеологічної дискредитації.
Першими розгорнули його місіонери християнства, прийшли до Русі з чужих
земель. І не дивно: руське було для них чужим. Хотіли ж вони утвердити
своє, бо зайняті фортеці можна відвоювати, заполонені ж душі — не
завжди. При цьому важливо, що, як те довідуємося з «Повісті временних
літ», чужинців-філософів непокоїло не стільки те, що русичі були
язичниками раніше, скільки те, що й за умов християнизації, «й нині те
роблять»: шанують природу, Рода і породіль та «потайки моляться…
проклятому богу Перуну, і Хересу, і Мокоші, і Вилу (Слово святого
Григорія»).
«Потайки моляться…» — ось наша давня драма! Але, можливо, і наше
спасіння: поступаючись вигодами життя перед силою зла, зовнішніх
обставин, пращури залишалися непоступливими у своїй вірі, зберегли
власний внутрішній світ.
Отже, з приходом і перемогою християнства на Русі-Україні відбувається
спроба докорінно змінити світовідчуття і світосприйняття давніх слав’ян,
змінити і нав’язати їм нову філософію, нові ідеали і ціннісні орієнтири,
але, незважаючи на те, що ці перетворення впроваджувалися насильницькими
методами, тисячолітні традиції нації неможливо було змінити повністю.
Упродовж віків хритияни України святкують язичницькі свята (тільки тепер
вони називаються християнськими), співають язичницькі пісні (колядки,
щедрівки, веснянки тощо), христосуються крашенками з язичницькими
візерунками і т.д., тобто християнство і язичництво переплелися в
кульутрі українців. Створилася нова, особлива релігія, нова, особлива
культура, яка характерна саме українській нації, релігія, яка була
джерелом освіти і культури протягом столять, яка допомогола людям
виживати в складних умовах існування, пдтримувала їх духовна. З приходом
християнства з’являється таке поняття як міжконфесійні конфлікти (то
ворогували католики та православні, зараз же навіть православні не
можуть поділити владу та майно. Постійні конфлікти між Київським та
Московським патріархатами, Українською автокефальною церквою та
Греко-католицькою церквами відштовхують молодь (а це майбутнє нації і
дежави!) в обійми заокеанських сектантів, які роблять з релігії шоу. Але
в той же час прийняття християнство Руссю мало неабияке значення в
політичному плані— після хрещення Русі, вона стала на рівні з
наймогутнішими імперіями християнської Європи.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
Кононенко П.П. «Проблеми розвитку української літератури».
Кононенко П,П. «Українознавство».
Кононенко П.П. «Свою Україну любіть».
Літопис руський. Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця; Відп. ред. О.В.Мишанич.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
