Реферат
на тему:
Радіомистецтво як відповідь нації на виклики часу: лінгвістичний аспект
феномена
Предмет і завдання дослідження.
Предметом дослідження є вплив акустичного мистецтва на мовну ситуацію в
Україні; завданням – теоретичне обґрунтування і практичне доведення
можливості поступової оптимізації мовної ситуації в Україні за допомогою
суто мистецьких механізмів впливу, зокрема, імпліцитних можливостей
акустичної драматургії. Визначення національної, суто української
специфіки зазначеного процесу (порівняно із досвідом інших країн).
Наукова критика шляху так званої “примусової українізації” і визначення
альтернативного, “ненасильницького” методу поширення української мови в
соціумі. Практична частина дослідження ґрунтується на безпосередньому
творчому досвіді автора та інших учасників експериментального
радіомовного проекту “Зв’язок часів” і виконана на базі Національної
радіокомпанії України.
Огляд літератури за темою дослідження.
Лінгвістичні аспекти радіомистецтва розглядалися дослідниками різних
країн – Е.Барноу [1] та С.Філдом [9] (США), І.Черновою [12] та Звєрєвим
[3, 4] (Росія), В.Миронченком [6] (Україна) та ін. Разом із тим, таке
специфічне питання, як оптимізація мовної ситуації в державі засобами
акустичного мистецтва, досліджено недостатньо, спеціальної літератури з
цього питання не існує.
Теоретичне обґрунтування і практичне підтвердження результатів
дослідження.
Напевно, найбільш придатною мовою, для відповідей на виклики часу, є
мова мистецтва. З цієї точки зору мистецтво – унікальний засіб дослідити
національну ментальність і водночас вдосконалити її; висловити актуальні
ідеї і консолідувати навколо них націю. Мистецтво може бути й ліками, і
закликом до боротьби. Притаманна йому щирість робить його знаряддям
впливу, потужнішим за будь-яку рекламу й пропаганду. Митець завжди
домінує над пропагандистом і агітатором. Відомо, що більшість
декабристів перебували під прямим чи опосередкованим враженням від
творів російського сентименталізму, зокрема від “Бідної Лізи” Карамзіна.
Шлях від почуття до переконання виявився коротшим, ніж від ідеї до
переконання. Думка про те, що “и крестьянки любить умеют”, що соціальний
устрій, підвалинами якого є кріпацтво, прирікає на рабське життя не
Хамових нащадків, не плебс, а людей, нічим не гірших за тих, хто їх
пригнічує, виявилася нестерпною для совісних аристократів.
Карамзін-письменник несподівано переміг Карамзіна-історика,
Карамзіна-мислителя, що створював цілком щиру й науково обґрунтовану
апологію ладу, який існував. Так само Бічер-Стоу – митець перемогла
свого часу Бічер-Стоу – помірного ліберала (недаремно Лінкольн
стверджував, що громадянська війна між Півднем і Північчю почалася з
“Хатинки дядечка Тома”) [13]. Подібний конфлікт свого часу спіткав і
великого Гоголя…
У цьому розумінні окреме й надзвичайно важливе місце серед інших
мистецтв посіла народжена XX ст. радіоп’єса. Ганс Швіцке недаремно
називав її “кульмінаційною точкою людської культури” [5]. Цей
унікальний, зорієнтований не на зовнішню, а на внутрішню дію, на
дослідження “руху в людині, а не людини в русі” (Кессер) [12], жанр
виявився абсолютно несумісним з будь-якими формами неправдивої
пропаганди. Причини подібного феномена недостатньо досліджені. Можна з
упевненістю констатувати лише історичний факт: будь-яка держава, яка
ставала на шлях інформаційного тоталітаризму, передусім під корінь
знищувала оригінальне радіомистецтво (залишаючи право на радіоефір
тільки за репродуктивними жанрами, творами, що вже пройшли “ідеологічне
ліцензування” – ефірними адаптаціями сценічних вистав, інсценізаціями
опублікованої прози і т. п.).
І в СРСР часів “культу особи”, і в нацистській Німеччині, і в США доби
“полювання на відьом” першими жертвами політичних репресій ставали саме
радіодраматурги і радіоредактори. Черга нонконформістів – письменників,
кіно-митців, газетярів – наставала вже потім [10;11].
На нашу думку, причину цього варто шукати не тільки у мистецькій природі
радіодрами, а також у нейрофізіології сприйняття акустичної інформації.
Радіоп’єса не належить до так званих “фонових” передач, які створюють
другорядне звукове тло в оселях. Зацікавившись радіо-виставою, її
слухають уважно. Ще сімдесят років тому видатним фізіологом, професором
Подкопаєвим [7] (і майже одночасно – дослідниками Гарвардського
університету) було доведено, що, сприймаючи інформацію виключно через
акустичний канал, мозок працює у шість-десять разів потужніше, ніж коли
задіяні одночасно акустичний і візуальний канал. Почуття загострюються,
і людина перетворюється на живий “детектор брехні”, здатний відчути
кон’юнктурну спрямованість і художню неорганічність на будь-якому рівні
(від фальшивої акторської гри – до авторської нещирості). Можна
ситуативно ввести аудиторію радіотеатру в оману якоюсь фантастичною
історією (як зробив це Орсон Уеллс своїм вигаданим репортажем про
вторгнення з Марсу в 1938 р. [8]), але неможливо переконати її, що біле
є чорним, якщо ти сам у це як письменник не віриш. Обравши кон’юнктурний
шлях, митець не створить шедеврів у жодному різновиді мистецтва. Але в
кіно у нього є шанс приховати свою нещирість за гарним відеорядом і
зовнішньою привабливістю виконавців, на сцені – за яскравим видовищем і
гарною сценографією… На радіо – такої можливості нема, там “ніби граєш
під мікроскопом” (Бабанова) [5], тому будь-яка нещирість – приречена.
У цій статті не передбачена детальна розповідь про тих українських
радіодраматургів і радіорежисерів, що стали жертвою режиму в 1933 р.
лише через прагнення розповісти – бодай на рівні прихованих алегорій –
про політичні репресії і реальний стан українського села, про долю
інтелігенції в умовах тоталітаризму, яким би він не був –
капіталістичним чи соціалістичним. Так, у шкідництві та націоналізмі був
обвинувачений перший український радіодраматург О.Димінський, та інші
співробітники Всеукраїнського радіокомітету. (Так само відповів у роки
маккартизму на виклик часу інший українець, громадянин США У.Козленко,
опублікувавши в книзі “Сто радіоп’єс” заборонені до ефіру твори
драматургів, звинувачених в антиамериканській діяльності). Але
відчайдушна спроба тих людей залишитися чесними у безчесні часи була
відповіддю на виклики двадцятого століття, а не двадцять першого.
Якою ж може бути відповідь сучасного українського мистецтва на виклики
двадцять першого століття?
Розглянемо це питання лише в одному і дуже вузькому аспекті –
лінгвістичному. Відомо, що одним із загальнолюдських гуманітарних
завдань (певно, не менш важливим, ніж охорона біологічних видів, що
зникають, захист різноманіття генофонду планети) є збереження і
збагачення національних мов. Можливість досягти позитивного результату у
цьому напрямку насильницькими, репресивними заходами – ілюзорна. Дія
народжує протидію. Змушуючи людей читати, розмовляти і мислити мовою,
яка їм не подобається, ми матимемо контрпродуктивний ефект (розмовляти,
може, не перестануть, а читати – точно), і примножиться він на латентне
зростання напруги в суспільстві. Єдиний шлях до розвитку і збагачення
мови, яка тривалий час перебувала під тиском, витіснялася із сфери
активного використання, – підвищення її престижу.
?????¤?¤?$????мецької мови радіодрама Урса Відмера “Новий Ной” [2]).
Можна навести діаметрально протилежний приклад. Філологам добре відомий
феномен захаращення сучасної англійської мови лексичними
новоутвореннями, що аж ніяк її не прикрашали. Процес цей свого часу
видавався настільки небезпечним, що навіть був віддзеркалений у
фантастичних творах – антиутопіях (можна згадати у зв’язку з цим,
насамперед, таких авторів, як Дж. Оруелл, Е.Берджес, Д.д’Агата).
Розмивання лексико-граматичних норм англійської мови було пов’язане не з
тим, що вона тривалий час штучно “виштовхувалася” на периферію
комунікації (як це, відповідно до “теорії зональності”, відбувалося з
українською), а, навпаки, з тим, що “in English” заговорили в усьому
світі. Навіть люди, які не товаришують з рідною орфографією, досить
часто замість того, щоб подолати цей недолік, намагаються оволодіти
англійською бодай на рівні кількох десятків популярних фраз. Це сприяє
повільному перетворенню мови Шекспіра і Фолкнера на такий собі “pidgin
English”. Так ось, одна з найцікавіших спроб протидіяти цьому процесу
була пов’язана саме з радіодраматургією. Класик “золотої доби”
американської радіодрами, постійний автор Сі-Бі-Ес Норман Корвін свідомо
робив свої надзвичайно популярні радіоп’єси лексично різнобарвними.
Персонажі його радіовистави “Зіткнення з дикуном” [74] взагалі
розмовляли архаїчною, майже шекспірівською (на межі розуміння
сучасників) мовою, що аж ніяк не робило радіосерії Корвіна менш цікавими
для масової аудиторії.
Специфіка сучасного інформаційного простору України (порівняно з
австрійським і швейцарським) – у безальтернативності, у тотальному
заповненні радіоефіру програмами FМ формату. Але слід зважити на те, що
Frequency Modulation – це лише технічний стандарт, який дозволяє
передавати й стереофонічні радіовистави, й акустичні фільми, і музику
всіх напрямків – від класичної до сучасної концептуальної. Але у
специфічно українському розумінні терміну FМ відповідає така програмна
політика: попса, балачки, реклама, новини “другої свіжості”. Це спонукає
до пошуків нових художніх радіоформ, таких, які за зовнішніми ознаками
(хронометражем, темпом, ритмом) нагадували б аудиторії щось звичне,
наприклад, рекламний кліп, але мали б зовсім інше мистецьке й соціальне
завдання, інтелектуальне й емоційне наповнення.
Спробою створити такий ефірний продукт став серіал драматичних мініатюр
“Пам’ятаймо” (“Зв’язок часів”), що транслюється Першим каналом
Національної радіокомпанії України (автори – І.Хоменко, В.Фоменко,
редактор – С.Тютюн, керівник проекту – А.Табаченко, в ролях – артисти
київських театрів, а також відомі українські кіноактори). Концепцію
радіосерії можна сформулювати лаконічно: “У будь-який час можна
залишатися порядною людиною. Хочеш бути хоробрим, чесним, незрадливим –
будь таким. А не хочеш – не звинувачуй у цьому кепські часи”.
Намагаючись створити новий, оригінальний формат, автори спиралися на
традиції радіомистецтва США “золотої доби” радіодрами, а також на досвід
кращих сучасних соціальних телерадіопроектів різних країн.
Окремий блок драматичних мініатюр проекту “Пам’ятаймо” присвячено якраз
історії боротьби за українську мову. Точніше – спробам інтелігенції
захистити своє право говорити й мислити тією мовою, тими
інтелектуальними категоріями, з тим ступенем свободи, які вона сама
вважає за потрібне визначити. Михайло Коцюбинський і Борис Грінченко,
збирач старожитностей Василь Тарновський і художник Олександр Агін,
Павло Грабовський і Марія Вілінська (Марко Вовчок), вчитель Лука
Гарматій і професор Хрисанф Ящуржинський – постають перед слухачем у
несподіваних, драматично загострених ситуаціях. Разом із тим, кожен
факт, викладений у драматичних міні-виставах, відповідає дійсності.
Мініатюри не вміщують ніяких закликів, просто в них упродовж
трьох-чотирьох хвилин ефірного часу розповідається про гідні вчинки
порядних людей, які не знали, що будуть канонізовані як класики й
подвижники, які були такими ж незахищеними від негараздів часу, як і
всі, але намагалися, навіть попри особисту небезпеку, чинити, як личить
порядним людям.
Інтерес до постатей, обставин і вчинків проектується на мову, якою
говорили герої. Він викликає бажання наслідувати їм також у вживанні
рідної мови. З точки зору авторів проекту – це одна з можливих
відповідей українського радіомовлення на виклик сучасності. І відгуки
слухачів засвідчують: мета проекту не залишилася поза увагою.
Висновки
Отже, можна вважати доведеним, що національна акустична драматургія,
крім специфічно мистецьких завдань, може виконувати функцію своєрідного
“пілот – сигналу” для розповсюдження знань, а також для формування
суспільно корисних ментальних домінант. Доведено, що кон’юнктурні зразки
так званого “пропагандистського парамистецтва” не можуть мати успіху на
сучасному радіо, і пов’язано це з нейрофізіологією сприйняття інформації
через акустичний канал (науковою підставою для такого висновку є
дослідження російських і американських фізіологів). Практикою
підтверджено тезу про те, що сучасний драматичний радіотвір, метою якого
є формування суспільно-корисних ментальних домінант, повинен
створюватися з урахуванням специфіки національного ефірного наповнення.
Однією з можливих концепцій такого твору є синтез форми рекламного
радіокліпу і семантичного наповнення, яке одночасно розважає, освічує,
інформує (тобто, відповідає класичному, запропонованому Бі-Бі-Сі ще
півстоліття тому визначенню специфіки некомерційних суспільно корисних
програм).
Подібні передачі реально спроможні оптимізувати лінгвістичну ситуацію в
Україні, не перетворюючи процес масової просвіти на “барикадні бої за
українську мову”, поза сумнівом, вони стануть на захист мовної
самобутності українського народу.
Література:
Барноу Э. Как писать для радио: пер. с англ. – М.: НМО ГКРТ, 1960. – 38
с.
Видмер У. Новый Ной: радиопьеса // Ночной разговор с палачом: радиопьесы
Австрии, ФРГ, Швейцарии-М.: Искусство, 1991. – с. 189 – 220.
Зверев В. Звук и смысл // Радиоискусство: Теория и практика.-Вып.2.-М.:
Искусство.- 1983. – С.75 – 93.
Зверев В.П. У истоков радиодраматургии // Радиоискусство: Теория и
практика. – М.: Искусство.-1981. – С.49 – 74.
Марченко Т.А. Радиотеатр: страницы истории и некоторые проблеми. – М.:
Искусство, 1970 – 221 с.
Миронченко В. Основи інформаційного радіомовлення: Підручник.. – К.:
ІЗМН, 1996. – 440 с.
Подкопаев Н. Радиопередача с точки зрения физиологии. // Радиослушатель.
– 1930. – №18. – с.3-14
Уэллс О. Война миров. Радиопостановка // Уэллс об Уэллсе: пер. с англ. –
М.: Радуга, 1990. – с.268 – 283.
Филд С. Как писать для радио и телевидения: пер. с англ. – М.: НМО ГКРТ,
– 1962. – 152с.
Хоменко І. А. Оригінальна радіодрама: Навч. посібник. – КНУ ім. Тараса
Шевченка. – К., 2002. – 320 с.
Хоменко І.А. Оригінальна радіодрама: історія, теорія, практика (десерт,
на здобуття ст. к. філол. н.), К.: КНУ ім. Тараса Шевченка., 2002. – 249
с.
Чернова И.М. Радиопьеса в беспокойном мире. Предисловие // Ночной
разговор с палачом. Радиопьесы Австрии, ФРГ, Швейцарии. – М.:
Искусство.-1991. – С. 5 – 15.
Чуковский К. Бичер-Стоу и ее книга. // Чуковский К. Собр. Соч. в 6 т.,
т. 3. – М.: Художественная литература, 1966. – с. 815 – 833.
Corwin N. Untitled and Other Radio Dramas: New York: Holt, 1947. – 412
p.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
