Реферат на тему:
“Сорочка народного духу” – вдома і у світі
”Маємо відродити в наших сучасних українцях і українках генетичну
пам’ять, почуття гордості, маємо і до збайдужілих їхніх душ торкнутися
запашним євшан-зіллям рідного слова” [1].
Олесь Гончар
Істинну вагу слова до кінця, здається, ще ніхто не збагнув. І чи
станеться це колись? Бо для кожної людини, яка вколисана і натхненна
жити, творити в одежі рідного слова, – це найвища суть. “Слово не
значок, не символ – це вогонь, а перефразовуючи вже відоме: сорочка духу
народу” [2], – так глибоко й мудро висловився відомий український
письменник Борис Харчук у своїй пристрасній публіцистичній статті “Слово
і народ”.
Мені, як українці з Буковини, яку доля занесла в далекі Сполучені Штати
Америки, понад усе зрозуміла й посутньо важлива феноменальність слова у
вираженні самобутності мого народу, піднесені його самодостатності
посеред рівних народів і мов загальнолюдської цивілізації та культури.
Часто американці, які не знають жодного українського слова, перепитують:
“А ви українка?”.
Відповідаючи ствердно, я цікавлюся, з чого вони дізналися. Щоразу чую
приблизно однакове пояснення: “Мова – мелодійна й лагідна, а ще – і
тиха, і дзвінка”. Як без перебільшення сказав поет: “Наша мова –
солов’їна”. У цьому і є її самобутність. Та ще у колоритній
глибокообразності, суфіксальних та префіксальних барвах, витонченості
закінчень, тихих акордах сполучників і шляхетно-піднесеній формі
звертань. Хіба ж розповіси про всі принади нашої мови?! Її самобутність
тисячоліттями творили наші предки. Вони й донесли та передали, як
найдорогоцінніший скарб, мову – золото української душі. Пронесли
мученицьки, попри зневажання і нищення, але непокірливо – через
валуєвські і сусловські державницькі циркуляри. Щоправда, немало й
сьогодні таких, котрі, якби могли, то затягнули б зашморг на ще
тендітній шиї нашої мови, хоча вільній од чужинських ланцюгів.
Тож, якщо українська мова нищилася на державному рівні, тоді й про її
відродження має подбати держава. Але, за висловом відомого вченого й
письменника А.Г. Погрібного, “це – держава, на величезній території якої
духовно-культурне українство витісняється, ущемлюється, зневажається, не
зрідка переслідується” [3]. Саме це болить не тільки кожному свідомому
українцеві у рідній державі, а й за кордоном. Людям, які живуть далеко
від землі праматері, багато що просто невтямки. Чому ще так тяжко на
світ Божий народжуються українські книжки у видавництвах, а потім
коштують непомірно дорого, особливо для дітей, школярів і студентів?
Чому більшість телеканалів та багатотиражних газет “спілкуються”
недержавною мовою? Чому в будь-якому українському місті (та навіть і в
селах) рекламні вивіски з такими карколомними мовними “неологізмами” та
покручами, іншомовними абревіатурами та викрутасами, що подумки кричати
хочеться: невже в цьому наша самобутність, яку намагаємося на всіх
перехрестях продекларувати світові? Хто ж нас поважатиме, якщо ми самі
не шануємо рідне слово, принижуємо його власним невіглаством, бундючним
космополітизмом? Нині ж у світі, скажімо, у тих же США, намагаються
всіляко піднести людей, які розвивають культуру етносів, чиє коріння
живить творчість сучасних американців.
e e N
P
P
?????¤?¤?$????? ?, Миколи Бідняка, Петра Мегика, Аки Перейми, Тані
Осадци, Михайла Коргуна, Галини Хоткевич, Ксенії Колотило та багатьох
інших, які завжди й в усьому були українцями. Й у відданості рідному
слову – перш за все. Бо це всеосяжне поняття – невід’ємна складова
висококультурної особистості не тільки власного народу, а й світової
спільноти. Шкода, що в нашій Україні – ні в недалекому радянському
минулому, ні до сьогодні – це не всі розуміють.
Дозволю собі висловити деякі міркування щодо розвитку української мови в
діаспорі. Як колись, так і тепер, ми багато втрачаємо, коли наші
мовознавці, літературознавці ще недостатньо вивчають рідну мову в
закордонні, адже представники різних хвиль еміграції зберігали і
бережуть такі перлини мовного багатства, зразки народного епосу, які
варті ґрунтовних досліджень. Якщо лише звернутися до лексики майстрів
того народного ремесла, яким займаюся я, – вишивки, – то зустрічаємо
рідкісні назви технік вишивки (“мошкатик”, “риб’ячий хвостик”, “кучер за
кучер”, “плавуни”), назви сорочок (“рукавівка”, “кантівка”, “викроїнка”,
“морщенка”, “з плечиками”), сардаків (“клинник”, “довбушівський”),
кептарів (“з дармовисами”, “з отченашами”, “з ганями”, “ясінський”,
“горіський”). Зустрітися з носіями таких мовних розсипів, що дійшли до
нас з глибини віків, не так і важко – цих колоритних людей, які є
своєрідними харизматиками в українській діаспорі, знають наші земляки.
Це – з одного боку. З іншого, хоча існують у США українські школи,
науково-дослідницькі та культурні центри, діють численні громадські
організації, українські церкви, видаються книжки, газети, журнали,
мовлять українською теле- і радіоканали, все ж проблема відірваності від
розвитку сучасної української мови в діаспорі існує. Для прикладу
відкрийте навіть найповажніші видання, видрукувані у США чи Канаді
українською мовою. Якщо навіть не перейматися постійними
невідповідностями щодо лексичних норм та стилістики української мови, то
елементарне незнання орфографії, пунктуації деколи просто приголомшує.
Отут, здається, була б доречною конкретна допомога наших філологів,
професійних літредакторів, коректорів, можливі інтернет-уроки
української тощо. Працювати спільно є над чим. Вслухайтеся, які з
дозволу сказати, словотвори на устах деяких українців у діаспорі:
“покліпувати” – себто почистити в хімчистці, “зазипирувати” – затягнути
замок-“блискавку”, “шапувати” – купувати… Інколи просто необхідно
знати українські відповідники, аби не утворювати, скажімо, від
англійських слів дієслова на український лад.
І це тільки окремі штрихи щодо побутування та розвитку української мови
в умовах певної відірваності її від ґрунту праматері. Без ретельного
аналізу функціонування нашої мови в діаспорі та конкретного пошуку
шляхів вирішення цих нагальних проблем неможливо буде забезпечити її
належний розвій у багатомовному середовищі зарубіжжя. Важливою і справді
материнською була б тут турбота з боку Української держави, яка б
розробила й постійно здійснювала відповідну програму підтримки розвитку
української мови в діаспорі. Натомість з досвіду високорозвинених країн
Заходу, де властива орієнтація на полікультурне виховання громадян, нам
є чому повчитися. Під терміном “полікультурне виховання громадян”, пише
М.П.Лещенко, “мається на увазі усвідомлення окремими особистостями
багатогранної світової культури, що складається з різноманітних
унікальних і неповторних цінностей з одночасним збереженням своєї
національної ідентичності. Намагання української діаспори виховувати в
умовах чужинного середовища особистість, яка б не поступалася
естетико-інтелектуальним розвитком перед носіями домінуючої культури, а
де в чому переважала їх, переконливо довели великі можливості
полікультурного виховання з ціннісними орієнтаціями національного і
загальнолюдського виміру” [5].
Так, саме рідна мова, мистецтво, церква, освіта допоможуть вивести наші
ціннісні орієнтації на світові обшири.
Література:
Гончар О. Феномен незнищенності. Слово на відкритті установчої
конференції Товариства української мови їм. Т.Г.Шевченка 11 лютого 1989
р. // газета “Слово Просвіти”. – ч. 4. – 1989.
Харчук Б. Слово і народ // УМЛШ. – 1991. – ч. 9. – с. 61.
Погрібний А. Розмова про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба…
К: “Просвіта”, 2000.
Сороханюк Є. Гуцульщина в низинці. Пенсокен, Н.Дж., США – 2002. – с.8.
Рудницька О.П. Українське мистецтво у полікультурному просторі. К.:
“ЕксОб”, 2000. – с. 191 – 192.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
