Реферат на тему:
Проблеми української освіти в творчому доробку П.Куліша
Час соціальних зламів, зміни ціннісних орієнтацій людини і спільноти
вимагають переосмислення ролі освіти у суспільному житті, перетворення
освітянської галузі у важливий чинник відродження національної культури,
духовності, відтворення інтелектуального потенціалу народу.
Але проблема національної освіти не є лише проблемою ХХ ст. Питання
розвитку освіти, виховання в системі координації суспільного розвитку
були в центрі уваги уже в ХІХ ст., коли основною силою пробудження
народного духу були М.Костомаров, М.Драгоманов, І.Франко, К.Ушинський,
які своїм творчим доробком і громадянською позицією зробили вагомий
внесок у піднесення національної свідомості українського народу. В числі
тих, хто своєю творчістю сприяв вирішенню цих важливих питань, був і
П.Куліш. Його багатогранна діяльність привертає увагу сучасних
дослідників з точки зору не лише літератури, мови, а й науки та освіти.
Певні аспекти його творчості у різні часи досліджували І.Франко
(«Українські «народовці» і радикали»), П.Кононенко та Т.Кононенко
(«Могутній талант»), М.Жулинський («Із забуття в безсмертя»),
В.Погребенник («Образ України в поезії Пантелеймона Куліша»), Л.Токар
(«Духовна спадщина Куліша як джерело українознавства»). Збагатили знання
про письменника і вченого конференції, присвячені 180-річчю від дня
народження – «Творчі та ідейні шукання Пантелеймона Куліша в контексті
сьогодення» та інші. Але доробок П.Куліша в розв’язанні питання
української освіти ще чекає свого висвітлення.
П.Куліш виховувався на просвітительських і християнських ідеалах
братолюбства, і завжди його увагу привертали загальнолюдські цінності,
необхідність і доцільність яких він доводив своїми
„культурно-просвітительськими проповідями”, тому що письменник вірив в
історичну місію людей розумової праці, які можуть і повинні привести
народ „під вічне скипетро науки та культури”.
Питання освіти і виховання розроблялися П.Кулішем протягом усього життя.
Про це свідчать його листування з І.Хильчевським (1809 – 1899) –
учителем гімназії з Луцька, П.Чуйковичем (1818 – 1874) – земляком,
інспектором прогімназії м. Глухова. Крім того, письменник із
зацікавленістю знайомився з працями педагогів. Про це є записи у його
записнику, що зберігається в архіві.
Палкий патріот України, Куліш уже на початку своєї творчої діяльності
замислювався над станом освіти в Україні. Працюючи тривалий час
викладачем у Луцьку, Рівному, Києві, він наполегливо шукає шляхи її
покращання. Саме задля розв’язання просвітянської ідеї (серед інших
проблем) він підтримував зв’язки з кирило-мефодіївцями. Про це ми
дізнаємося з листів до них, де письменник пропонував відійти від
політики, а займатися культурно-просвітницькою роботою. Як слушно
відмітив І. Франко, письменник «завжди звертав увагу на простий люд» [7,
204 ] і намагався плідно працювати задля покращення його життя. Перед
Кулішем було широке «з терном» поле діяльності на ниві української
освіти.
Він відчував себе покликаним виховувати українську людину, збагачуючи її
різноманітними знаннями. До програми навчання входило обов’язкове
вивчення рідної мови, історії (наука пізнання й самопізнання),
знайомство з творами кращих українських письменників, вивчення
фольклору, наукових досліджень, які друкувалися в українському журналі у
його власній друкарні; знайомство з найкращими зразками європейської
літератури і, насамкінець, Святе Письмо на рідній мові…
Щоб учити український народ, необхідно, як вважав письменник,
ознайомитися з його минулим. Куліша вразила багатюща історія народу,
коли він вивчав літописи та думи. Історія, на думку Куліша, підняла б
самосвідомість народу і гордість у власних очах. Тому письменник вирішив
відкрити правду своєму народу на його героїчне минуле, що спричинило
написання історичного роману «Чорна рада». Важливим моментом на той час
було те, що, крім російської, роман вийшов і українською мовою. Цей твір
був першою історією на рідній мові. Роман був написаний настільки жваво,
цікаво, що читався на одному подиху. Романтичний настрій зробив його
доступним для широких верств населення, що було дуже важливо. На думку
Куліша, цей роман спонукав українця зрозуміти та глибше пізнати історію
держави Україна. Та й події (Руїни), відображені письменником, були саме
ті, що показали народу, як було втрачено державність. Куліш своїм першим
історичним романом «Чорна рада» зробив великий прорив у самосвідомість
українців.
Першочергове значення Куліш надавав мові, бо розумів, що вона повинна
стати тим цементуючим чинником, який зможе підняти людину з колін, дасть
їй відчути себе гордою, самодостатньою. Тому, дбаючи про розвиток
української мови й освіти свого народу, він створює фонетичний правопис,
нову орфографію. Враховуючи особливості української вимови, вводить
познаки и, е, є, ї, і, ’ (апостроф) для розкриття її краси і
своєрідності. У граматиці Куліша знайшли відображення й прадавні
українські літери «є» та «ї», які використовувалися ще в грамотах
Богдана Хмельницького. Розроблений і широко популяризований автором
правопис дістав назву «кулішівка». До речі, спрощений правопис
української мови [3, 3] був уперше вжитий Кулішем у «Записках о Южной
Руси», потім у Шевченковому «Кобзарі», а також Санкт-Петербурзькому
журналі «Основа».
Перебуваючи завжди у пошуку шляхів покращення освіти як дорослих, так і
підростаючого покоління, Куліш видає для них «Граматку». У передмові до
неї він пише: «Найперше діло в отця-матері…, щоб дитину своєю рідною
мовою доводити, щоб дитина, вчившись письменства, од своїх людей не
одвикала і на добро своїй громаді до розуму доходила: з тих-бо
письменних мало добра буває, що чужоземцями через науку робляться, і до
свого рідного люду слова промовити по-своєму не вміють» [3, 3]. Ці його
думки дуже слушні і в наш час розбудови країни. Письменник добре
розумів, яку велику вагу матимуть знання для дитини, щоб вона, нарешті,
відчула себе особистістю в дорослому віці. Тому дуже прискіпливо добирав
він до підручника змістовні твори, серед яких і оповідання про славне
минуле українського народу, і відомості про видатних історичних осіб, і
уривки з пам’яток культури та фольклору. Але через те, що «Граматка»
піддавалася духовній та цивільній цензурі, в ній були присутні релігійні
мотиви, відомості про християнську віру. В кінці підручника, у «Слові до
письменних», митець закликає шанувати рідне слово, бо, на його думку,
«хто його зневажає і забуває, той самохіть виганяє себе з рідної сім’ї
української…» [2, 135].
«Граматка» Куліша на той час мала велику популярність. З її появою
пов’язана епоха освітнього відродження в Україні. Це було авторитетне
видання, яке і пізніше наслідували укладачі шкільних підручників. Навіть
Т.Шевченко, який видав свій «Буквар» у 1860 р., був якоюсь мірою під
впливом Кулішевої «Граматки».
Постійно дбаючи про поширення знань серед простого народу, Куліш
знаходив для цього все нові шляхи. Так, разом з Т.Шевченком і
В.Білозерським він організовує у Санкт-Петербурзі у власній друкарні
журнал «Основа». На сторінках цього видання друкувались
науково-популярні історичні розвідки Куліша: «Історія України од
найдавніших часів», «Хмельниччина», «Виговщина» та інші. Саме цією своєю
подвижницькою роботою письменник доводив, що історичну науку теж можна
викладати рідною мовою. За два роки було видано 22 товсті книжки. Це був
достойний внесок Куліша у розвиток української освіти. Митець розумів,
що для більшості народу великі книжки недоступні, тому він видає
«метелики» – дешеві книжки для народного читання. За період 1860 – 1862
рр. вийшло 39 видань, де були надруковані твори Шевченка, Марка Вовчка,
Ганни Барвінок, Квітки-Основ’яненка, Куліша та інших авторів. Вони
відрізнялися простотою оформлення, але були добре виконані і мали гарну
коректуру.
Свою місію Куліш вбачав у тому, щоб підняти націю з духовного занепаду,
тому і намагався своєю подвижницькою працею формувати в українця почуття
власної гідності, відчуття самодостатності. Ці особливості творчості
Куліша були відмічені у статті І. Франка «Українські «народовці» і
радикали», де критик писав, що одним із своїх завдань Куліш ставив
«працювати для освіти простого народу» [7, 204].
Письменник був щирим патріотом, глибоко відчував ментальнісну
особливість українця і розумів, що український народ можна залучити до
участі у вирішенні проблем буття через прості й зрозумілі форми
звернення. Тому й пише «Зазивний лист до української інтелігенції». В
ньому письменник з гіркотою зазначав, що Україна і, власне, українці,
які в сиву давнину мали все і були самодостатні, втратили це через чвари
своїх князів. Тому і не стало ні української церкви, ні самостійних
урядовців, забувся традиційний трибунал, звичаєві права. Та й саме
виховання дітей – майбутнього нації – пройняте чужим духом. А головне –
нема навіть де висловити свої думки, бо всюди цензура. Єдине, що ще
залишилося, на думку Куліша, це «живе українське слово» [5, 406 – 407],
яке ніколи не згине саме тому, «що його тиснуть і гонять» [5, 407], бо
має вже достатній досвід, як боронитися: «Наше слово загартоване в устах
Олегів, Святославів, Володимирів іще тоді, як Москва й не наклюнулась.
Загартували ми його і в устах того рицарства, до котрого слалась із
зазивами вся Європа, воюючи з ворогами віри Христової, або свободи
релігійної» [5, 407]. І далі Куліш зауважує, що хоча Москва і
піднімалася за спинами та за підтримкою українців, але тепер вона знає
тільки своїх «царів та героїв. Нас ніби ніколи й не було на світі…» [5,
407]. Своїм «Зазивним листом…» Куліш закликав земляків культурницькими
засобами протидіяти «сліпому і тиранському вбиванню нашого національного
духу» [5, 407]. Добре розуміючи значення мови в житті народу, письменник
у «Зазивному листі…» закликав забути про класове розмежування в ім’я
збереження рідного слова – «цієї скарбниці нашого духу». А також палко
закликав усіх до співпраці: «До гурту паненята з мужичатами!» [5, 407].
«Зазивний лист…» Куліша був відповіддю на відомий Ємський указ 1876 р.,
що забороняв публікації творів українською мовою, перекладів з інших мов
на українську, також унеможливлював сценічні вистави та читання рідною
мовою. Кулішеві думки актуальні й у наш час. Слідуючи їм, нам треба
діяти, вчити молоде покоління бути патріотами своєї Батьківщини,
захищати рідну мову – цей скарб духу народного.
Про долю і призначення рідного слова Куліш пише в багатьох творах. Це
дума „Старець”, поезії „До братів на Вкраїну”, „Рідне слово”, „До
рідного народу”, „До Шевченка”, „На незабудь року 1847” та інші. У
„Побоянщині” він висловлював мрії „про визвіл просвіти із тьми”, у
„Псалтирній псалмі” корив свій народ за те, що не вчиться „ні в греків,
ні в латинів, темнотою і москаля соромиш”. Куліш гаряче захищав право на
існування та розквіт літературної мови, про що пише у статті „Переднє
слово до громади. Погляд на українську словесність”, наголошуючи:
„Українська словесність – діло велике – се нове слово між народами.
Котре на те й явилось, щоб якось інше, не по-давньому, людський розум
повернути” [6, 504].
Куліш натхненно працював, щоб підтягнути пересічного громадянина до
знань світового європейця. Він здійснює переклад класиків світової
літератури (знав кілька іноземних мов, більшість з яких осилив
самотужки), особливо повно В.Шекспіра, бо, на його погляд, у
англійського класика він знайшов саме те, що на той час було притаманне
українцям. Так у його перекладі звучить вірш «До рідного народу»:
Народе без пуття, без честі і поваги,
Без правди у завітах предків диких.
– Єдиний скарб у тебе, рідна мова [4, 231].
На думку Куліша, поезія Шекспіра допомагала йому краще розуміти свій
народ, яким він хотів його бачити. З великої любові народжувалися такі
переповнені болю й розпачу рядки, як у наведеному вірші. Але
відчувається і сміливість думки, і бажання допомогти рідному народу, бо
він був впевнений, що ще не все загублено, бо у народу ще залишився
скарб – мова, який і тримає його як націю. За Кулішем, треба берегти цей
скарб, бо він – основа життя. Митець добре усвідомлював, що мова – це
те, що об’єднає людей для кращого майбутнього, а майбутнє – це держава
Україна, про яку безнастанно мріяв Куліш. Своїми перекладами доводив, що
українською мовою можна відтворити всі багатства світової культури, всю
глибину людської мислі.
За ствердженням М.Грушевського, в Куліша «культурна програма нерозривно
зливалась для нього з програмою релігійною і освітньою» [1, 92]. І це
так. Бо Куліш разом із І.Пулюєм, наче надихані Святим Духом, не шкодуючи
ні сил, ні часу, працювали над великою справою: дати Боже слово
українському народові його рідною мовою. Ніби Боже Провидіння
підказувало їм, що народ, який має Біблію власною мовою, – вічний,
незнищенний, та мова, на яку перекладена Біблія, не вмре. Грушевський,
оцінюючи внесок Куліша у справу перекладів пам’яток світової літератури,
назвав його «провідником єднання України з Вселюдством на ґрунті
культури» [1, 92].
Куліш – палкий патріот України, і патріотом він хотів бачити кожного
українця, тому плідно працював усе своє життя для освіти українського
народу, бо саме в освіті й вихованні він бачив той шлях, який міг
привести його народ до кращого життя.
Сьогодні у незалежній державі повинна відроджуватися національна освіта,
духовність. Використовуючи світовий досвід, все найцінніше, що
напрацьоване людством у галузі освіти, не слід втрачати свого
національного обличчя. Про це писав і П.Куліш. Його твори актуальні.
Вони нам нагадують, що ще у 2-й половині ХІХ ст. скрізь в Україні люди
відкривали рідні школи, а зараз іще не всі усвідомлюють важливість цього
питання.
Література:
Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. – К., 1992.
Куліш П. Граматка. – СПб, 1857.
Куліш П. Граматка. – СПб, 1861.
Куліш П. До рідного народу, подаючи йому український переклад
Шекспірових творів // Чорна рада. Літературний портрет. – К.: Бібліотека
українця, 2000.
Куліш П. Зазивний лист до української інтелігенції // Твори: У 2 т. –
К.: Наук. думка, 1998. – Т. І.
Куліш П. Переднє слово до громади. Погляд на українську словесность //
Твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1989. – Т. 2.
Франко І. Українські «народовці» і радикали // Твори: У 50 т. – К.,
1980. – Т. 28.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
