Реферат
не тему:
Проблеми сталого розвитку в усьому світі і в Україні
У 70 – 80 роках минулого століття в Україні спостерігався підвищений
інтерес до екологічних проблем як з боку суспільства в цілому, так і з
боку державних органів, науковців, кандидатів у депутати, проектних
організацій тощо. Україна не тільки досягла певних реальних результатів
щодо відхилення недосконалих проектів, шкідливих для довкілля
(наприклад, проекту каналу «Дніпро-Дунай»), подолання ерозії чорноземів,
попередження забруднення і загибелі малих річок, поліпшення в лісовому
господарстві. У цьому напрямку особливо багато в той час робили Академія
наук та природоохоронні державні органи. Важливо й те, що Україна
прагнула також слідкувати за екологічною ситуацією на всій планеті,
виявляла екологічну стурбованість, включалась до лав «зелених».
Запозичуючи досвід інших країн, державні і громадські організації
України все глибше усвідомлювали необхідність прийняття більш жорстких
природоохоронних законів щодо безвідповідальності та аморальності життя
розвинених країн за рахунок бідної, залежної, слаборозвиненої частини
земної кулі. З’явилися гасла про відповідальність перед майбутніми
поколіннями і заклики економити ресурси для їх достойного існування.
Світова наука запропонувала нові безвідходні й маловідходні технології.
На словах, у виступах перших осіб держави, в українській пресі ніколи не
було нестачі у підтримці світової тенденції серед усіх видів діяльності
віддавати пріоритети екологічним проблемам. Насправді ж, ніяких
серйозних змін щодо поліпшення довкілля в Україні не відбулося. Навпаки,
ситуацію можна вважати драматичною чи навіть катастрофічною – ерозія
чорноземів поглиблюється, малі ріки гинуть, ліси і полезахисні смуги
вирубаються і вивозяться за кордон чи спалюються, повітря все більш
забруднюється, викиди твердих відходів накопичуються, захворювання
населення як наслідок неблагополуччя в довкіллі зростають.
Українське суспільство, захоплене політичними баталіями, економічними
негараздами, стабілізацією виробництва, національно-державними
проблемами, зростанням злочинності, безробіття, житловими питаннями,
дискусіями про офіційну чи державну мову та багатьма іншими
повсякденними турботами, втратило інтерес до проблеми навколишнього
середовища – може найважливішої у розвитку людства. Україна, широкі
верстви її населення, на мій погляд, навіть не помітили події
величезного світового значення – Всесвітньої конференції в
Ріо-де-Жанейро (1992 р.) по навколишньому середовищу і розвитку.
У її роботі брала участь делегація України, очолювана Головою Верховної
Ради України І.С.Плющем, який підписав відповідні конвенції, зокрема
Конвенцію про біологічну різноманітність. Але ця подія безмірно мало
схвилювала суспільну думку України, яка й сьогодні не знає офіційної
позиції держави. Та це було б півбіди, якби офіційні органи й
організації розпочали активну діяльність по втіленню в життя рішень
міжнародного форуму.
Конференція в Ріо-де-Жанейро не тільки прийняла конкретні міжнародні
екологічні конвенції по змінах клімату, біологічній різноманітності та
декларацію по лісах. Дискусії на конференції були досить гострими й
глибокими за науковим і політичним змістом. На думку деяких вчених,
дискусія по екологічних конвенціях продемонструвала анахронізм розподілу
світу на країни розвинуті і такі, що розвиваються, оскільки природні
географічні умови не узгоджуються з соціально-економічним діленням, а
геополітичний стан планети за повоєнні роки так змінився, що
використання лише двох категорій є безглуздим. У світі склалась нова
геополітична ситуація, і старі уявлення не відображають політичних
реалій, які впливають на стан навколишнього середовища.
Але оцінюючи значення конференції в Ріо, насамперед слід мати на увазі
те, що форум державних діячів і вчених майже всіх країн планети
започаткував, по суті, нову ідеологію, новий світогляд сучасної
цивілізації. Принаймні була зроблена перша серйозна спроба в цьому
напрямку, форум обговорив ключову проблему XXI сторіччя: співвідношення
екології й економічного розвитку, політики й навколишнього середовища.
Природоохоронна діяльність людства, його турбота про стан навколишнього
середовища розглядались не окремо, ізольовано від інших найважливіших
проблем розвитку планети, а навпаки, у взаємозв’язку і взаємозалежності
з ними. Всі нарешті зрозуміли, що тільки стійка, прогресуюча,
ресурсозберігаюча світова економіка, яка враховує свою залежність від
біосфери і ноосфери, забезпечить стабільне й довічне існування усієї
природи, не тільки виживання, а й нормальне життя людей на Землі.
Дискусія на Всесвітньому конгресі по навколишньому середовищу і розвитку
в Ріо-де-Жанейро показала, що об’єднання зусиль усіх країн у галузях
економіки, політики, техніки, науки, культури й освіти в інтересах
збереження довкілля на екологічно обґрунтованому рівні можливе, якщо ця
ідея оволодіє усіма об’єднаними націями і їх колективний розум та
організована праця зосередяться на її втіленні в життя. Конгрес показав
урядам і парламентам усіх країн світу, що може найважливішою проблемою
сучасності є зміна світогляду всього людського суспільства. Якщо не
вдасться досягти порозуміння усіх країн – людство прийде до
самознищення. А порозуміння можливе лише на основі спільної ідеї,
ідеології, світогляду. Світогляд має допомогти кожній людині нашої
планети усвідомити, що тільки спираючись на нього людство може уникнути
екологічного самогубства. Ця ідеологія чи світогляд, має об’єднати
політичних, релігійних, наукових, культурних і просвітницьких діячів в
єдиному прагненні зберегти природне оточення людини. У літературі вже
з’явилась і назва цього нового світогляду – інвайронменталізм. Ця
ідеологія розглядається як альтернативна усім існуючим у
капіталістичному чи соціалістичному суспільствах, яким вона приходить на
зміну.
Сприйняття цієї могутньої загальної ідеї всіма політичними, державними і
міжнародними силами може забезпечити успіх новій парадигмі суспільного
розвитку, а природі і людині – надійне, вічне й достойне співіснування.
Ідеологія інвайронменталізму висуває новий погляд на світ, на
взаємовідносини людства й біосфери. Головне в ньому – визнання
залежності кожної людини й людства в цілому від біосфери. Становище в
світі визначається не тільки соціально-економічними умовами, а й станом
навколишнього середовища планети в цілому і в кожній країні. Природне
середовище істотно обмежує діяльність людини, потенціальні можливості
якої стримуються закономірностями функціонування глобальних і
регіональних екосистем. Прийняття нової інвайронментальної ідеї зачіпає
основоположні людські цінності й вимагає перегляду багатьох постулатів
релігій, економіки, політики, науки, культури, освіти. Уся система
економічних, політичних і соціальних інститутів, які керують
національними й світовою громадською діяльністю має в своїх
великомасштабних проектах повною мірою враховувати їх віддалені
екологічні наслідки.
У кінці серпня 2002 р. відбулась наступна зустріч 65000 представників
більшості країн світу в Йоганнесбурзі з участю їх перших осіб. На цей
раз українську делегацію очолював президент України Л.Д.Кучма. Ця
конференція ООН стала продовженням Самміту Землі в Ріо-де-Жанейро
десятилітньої давнини. На жаль, більшість зобов’язань бразильського
Самміту залишились невиконаними. Можливо, лише у вирішенні проблеми
біорізноманітності відбулися деякі зрушення. Що ж до викидів шкідливих
газів в атмосферу, то вони збільшилися, а природні ресурси планети
виснажуються ще інтенсивніше. Нічого не змінилося на краще й у вирішенні
проблеми опустелювання все нових і нових земель на планеті. До речі, цей
процес відбувається й в Україні.
На сьогодні результати Йоганнесбурзької конференції ООН із питань
сталого розвитку оцінюються досить критично і навіть отримують на свою
адресу відверті кепкування, оскільки їй не вдалося вирішити основне
завдання – поліпшити добробут жителів найбідніших країн світу й зберегти
та збагатити природу. Дехто називає конференцію ООН в
Південно-Африканській республіці форумом втрачених можливостей, який
продемонстрував перемогу егоїзму й жадібності розвинутих країн. На мою
думку, ще рано робити остаточну оцінку результатів форуму хоча б тому,
що ми не мали ще можливості навіть ознайомитися з його заключними
документами. Треба також враховувати, що зустрічі, подібні тим, які
відбулися в Стокгольмі, Ріо-де-Жанейро, Йоганнесбурзі дуже важливі тому,
що вони формують колективну, міжнародну науково і політичне виважену
думку про подальший розвиток світу. У науці й політиці великомасштабні
самміти, конгреси, форуми, конференції, симпозіуми тощо вкрай необхідні,
вони створюють особливу атмосферу, у якій ведуться дискусії, полеміка,
виробляються спільні рішення з того чи іншого питання. Для серйозних
результатів потрібен час. Нерідко досить тривалий. Але його слід пройти,
активно працюючи над втіленням колективно прийнятих документів.
Руйнування навколишнього середовища відбувається за цілком, так би
мовити, «мирної» діяльності промисловості, будівництва і сільського
господарства. Але інвайронментальний підхід передбачає врахування і
збройних конфліктів, мілітаризації, різних форм сепаратизму; й
економічної відособленості, які, врешті-решт, призводять до
розтрачування ресурсів і підривають стійкість екосистем. Тому в
будь-якій сфері діяльності людини слід враховувати інвайронментальну
вартість тієї чи іншої дії. Інвайронменталізм ми розглядаємо як носій
нової системи вселюдських цінностей, як новий всесвітній світогляд. Ясна
річ, він стане або вже є утопійним, якщо інвайропментальні ідеї не
оволодіють усім людством і, насамперед, правлячою та інтелектуальною
елітою планети. Планетарний характер ідеї вимагає планетарного й
сприйняття. Але для цього потрібний час. А саме його при загрозливій
глобальній інвайронментальній кризі майже немає.
Перш ніж продовжити інвайронментальну розмову, вважаю за доцільне
коротко зупинитись на термінологічному аспекті нашої теми. Ми вжили
термін «інвайронменталізм». Близькими до нього є «інвайронментапістика»,
«інвайронментальний» тощо. В українській науковій літературі ці терміни
або зовсім відсутні, або вживаються дуже рідко. Значно частіше їх можна
зустріти в зарубіжній. Вони стають звичними і розповсюдженими, оскільки
виникли не випадково.
Посилення суспільного й наукового інтересу до проблем навколишнього
середовища, взаємозв’язків між природою, людиною та живою і неживою
природою почало змінювати зміст академічної екології вже 10 – 20 років
тому. Багато дослідників визначають екологію як міждисциплінарну,
інтегруючу науку, яка створює міст між природничими і суспільними
науками. Екологія, яка нещодавно була розділом біології, вийшла за межі
останньої. В літературі і громадському житті, спілкуванні, виступах
політичних діячів розпочалась плутанина в термінах. Все, що стосується
охорони природи, будь-якого забруднення (в природі, побуті, поведінці
людей тощо), знищення живої і неживої природи, безвідходних чи
маловідходних технологій, зводиться часто-густо до поняття «екологія».
Екологія як наука поступово втрачає предмет і методи своїх досліджень,
чіткі їх орієнтири. Такі вирази, як «екологічна криза», «екологія
харчування» не мають ні логіки, ні змісту, якщо виходити з понять
академічної екології. Справжні екологи мають чимало попрацювати, аби
зберегти й поняття, і зміст, і предмет своєї науки. Головним змістом
екології повинні запишатись накопичення і розвиток біологічних знань про
взаємозв’язки, взаємовідношення і взаємозалежність між живими
організмами та між останніми і неживою природою. Носіями і творцями
справжніх екологічних знань повинні бути насамперед ботаніки, зоологи і
мікробіологи. Юристи, економісти, філософи, технологи та інші фахівці,
які мають науковий інтерес до навколишнього середовища, фактично
розглядають юридичні, економічні та інші аспекти природоохоронної
діяльності, яка в прикладному плані, безперечно, пов’язана з екологією,
але не є екологією.
Сьогодні термін «екологія» відомий кожній людині. Він вживається де
треба, де й не треба, став траплятися на сторінках газет, наукових і
популярних книжок, лунає з екранів телевізорів. Його чуємо від
політичних, громадських і державних діячів. Рідко, майже зовсім не
зустрінеш термінології, похідної від англійського «environment» –
«навколишнє середовище». Але вся наукова термінологія перевантажена
термінами англійського походження. Гадаю, що досить швидко і в
українській науковій літературі, а потім і в публіцистиці швидко
набудуть широкого розповсюдження поняття й терміни, котрі вживатимуться
завжди, коли мова йтиме про науку, що вивчає ті аспекти екології,
економіки, політології, освіти, технології, які визначають сучасний стан
і віддалене майбутнє навколишнього середовища. Ця наука одержала назву
«інвайронменталістика». Деякі вчені пропонують назву
«інвайронментологія». Важко сказати чи стане це поняття поширеним
найближчим часом, але для мене очевидно, що зміст, який вкладається в це
поняття, буде все глибше проникати у свідомість не тільки учених, а й
широкої громадськості. Принаймні вкрай необхідно, щоб люди усвідомили:
загроза глобальної інвайронментальної катастрофи реальна, запобігти їй
чи уникнути її можна, лише об’єднавши інтелектуальні й матеріальні
ресурси планети.
В екологічній та інвайронментальній літературі нам все частіше
трапляється поняття екологічного імперативу, змістом якого є нагальна
вимога, що постала перед суспільством, – розробляти економічні, технічні
та соціальні плани на найближчу та віддалену перспективу, спираючись
насамперед на закони живої природи. Стабільне й довічне існування
людства на середньоєвропейському рівні можливе лише за умови, коли воно
забезпечить відповідний стан біосфери. Від докембрію до XIX ст. живий
покрив – біосфера – функціонував злагоджено. Стійкість усієї цілісної,
динамічної й організованої системи підтримувалась майже непорушеним
кругообігом неживої матерії, енергії й органічних форм. У круговороті
живої речовини важливу роль відіграють процеси взаємодії популяцій
різних видів, які створюють біоценоз. Біогеохімічні закономірності
біосфери виявляються в закономірностях екологічної організації живої
матерії. Різноманітність видів, що зростала в ході еволюції,
забезпечувала стійкість біосфери. Поява на Землі людини, виникнення
могутньої індустрії призвели до інтенсивного й масштабного впливу на
біосферу з боку промислового й сільськогосподарського виробництв, котрий
все посилюється. Ринкова економіка виявилась неспроможною опанувати
глобальні екологічні проблеми. Ринкові сили орієнтовані на окремих осіб,
промислові компанії чи країни. Поза увагою залишається вселюдський,
глобальний екологічний імператив. Інтереси людей розійшлись з вимогами
живої природи. Все гостріше відчувались глибока потреба у прискоренні
наукового пізнання й законів, обмеженість існуючих біологічних концепцій
і недостатність природознавчої методології. Це в теорії. А на практиці
навіть «поточний ремонт» біосфери не завжди проводиться належною мірою,
оскільки прагнення підприємств і компаній одержати найвищий прибуток
ставить перепони на шляху подолання інвайронментальної кризи навіть у
багатих розвинутих країнах. Але сьогодні мова йде вже не про локальні,
регіональні проблеми захисту навколишнього середовища: охорону зникаючих
видів у окремих країнах, небезпеку забруднення ґрунтів, повітря, води,
парниковий ефект, озонові діри, створення мережі заповідників, охорону
окремих природних компонентів тощо. Нині ми підкреслюємо, що розпочався
зовсім новий етап в історії людства, бо виникла реальна серйозна і
неминуча небезпека швидкої, за якихось 50 – 100 років,
інвайронментальної катастрофи. Для такого прогнозу вистачає наукових
даних. Багато вчених вважають, що єдиний вихід для людства – у переході
від біосфери до ноосфери.
Брак сучасних концепцій і надійної методології в науці про навколишнє
середовище та їх обмеженість штовхають до пошуку нового світогляду
людства. У цьому зв’язку було б корисно, на мій погляд, всебічно оцінити
ідеологію інвайронменталізму, принаймні як основу для подальшого
формування ідей, методів і підходів до усвідомлення людством
необхідності зосередити економічні, політичні й екологічні зусилля
всього світового співтовариства для спрямування еволюції життя планети
по шляху норгенезу (антропогенезу), тобто розумного управління розвитком
біосфери й людства. Переконаний, що велику користь у цьому відношенні
принесе людству Йоганнесбурзький форум ООН.
Серйозні екологи знають, що сучасні міжнародні організації, уряди й
парламенти усіх країн, президенти і прем’єри, крім нескінченних розмов
про те, що екологічна катастрофа стрімко насувається на нашу планету,
нічого або майже нічого не роблять для її подолання й попередження.
Глобальна катастрофа майже неминуча, якщо, зрозуміло, людство не змінить
докорінно не тільки своє життя, а й його мету – такою є думка багатьох
фахівців про долю сучасної цивілізації.
Інвайронментальна проблема залежить від інших глобальних проблем, що
стоять перед людством, і глибоко пов’язана з ними. Сьогодні шоста
частина людства страждає від голоду та вмирає від нього, половина не
забезпечена медичною допомогою і джерелами чистої води. Вичерпуються
запаси корисних копалин, насамперед палива і сировини. Все більше
ускладнюється демографічна ситуація. Засоби масової інформації шалено,
наввипередки намагаються принаймні налякати людей конкретними проявами
екологічного, демографічного, епідеміологічного чи енергетичного лиха.
Але на превеликий жаль, люди їх не чують. Ні світова громадськість, ні
більшість урядів зовсім не усвідомили справжніх масштабів і серйозності
катастрофи, яка насувається. Може тому це нас «лякає», що здається
неймовірною страшна доля наших онуків, правнуків? Чи така байдужість
спричинена втомою від нагнітання усіляких жахів, економічних негараздів,
регіональних аварій, катастроф тощо? А може люди просто не вірять, що
глобальну катастрофу можна попередити і подолати? Мабуть, діють усі ці
та й інші причини.
На наше переконання, інвайронменталізм є дуже привабливою ідеологією, бо
це надійна альтернатива загибелі природи і людства. Щоб переконатись у
цьому, назвемо лише деякі проблеми і питання, якими в комплексі,
системно, взаємопов’язано має займатися інвайронменталістика як наука
про навколишнє середовище: економіка, нормальний процес відновлення
фізичних і соціальних потенцій людини, здоровий, доброзичливий,
повноцінний спосіб життя людини в незабрудненому й неагресивному
середовищі, перебудова національної і глобальної економічних систем та
створення стійкої прогресуючої світової економіки, відновлення порушених
балансів у енергетиці, сировинних ресурсах, продовольстві, на
транспорті, у демографії, торгівлі, піднесення їх на новий рівень,
поширення найновітніших технологій із розвинутих країн у «треті» країни
заради вирівнювання рівня та якості життя окремих держав і окремих
верств населення, повна демілітаризація й усунення загрози війни в
будь-якому районі Землі, просвітницька діяльність держав в ім’я спасіння
усього людства від агонії й кінцевої загибелі. Сучасний світ – це
транснаціональна система з притаманною їй динамікою розвитку. Для
порятунку середовища життя потрібні надзвичайно рішучі дії міжнародного
співтовариства. Щоб здійснити ці рішучі дії, які торкаються
фундаментальних основ нашої цивілізації, потрібна науково обгрунтована
загальнолюдська стратегія виживання, збереження рівноваги у біосфері та
попередження глобальних катастроф. Якщо до останнього часу охорона
навколишнього середовища спиралась на емпіричні уявлення й обмежені
знання про природу, а вжиті заходи були спрямовані на збереження окремих
популяцій, біоценозів та ландшафтів, то сьогодні йдеться про біосферу в
цілому. Подолання глобальної, загальнобіосферної кризи вимагає
кардинальних перетворень в галузях етики, права, економіки,
природознавства філософії, а у Україні – системи українознавства.
Питання про збереження на нашій Планеті Життя і Людини повинно стати
пріоритетним для світового співтовариства. Вже зараз багато хто розуміє,
що зміни в навколишньому середовищі, спричинені дією однієї чи кількох
держав, можуть позначитись на екологічній ситуації в багатьох інших. Це
й трансграничне перенесення забруднювачів, і зміни клімату, й озонові
«діри» в атмосфері тощо. Такі події загрожують «екологічними війнами»,
хай і за допомогою юридичних, правових дій, але ж здатними призвести до
серйозних ускладнень в усьому світі. Світовому співтовариствові слід
винайти надійні важелі для їх попередження. Думаю, що сьогодні це
головне завдання Організації Об’єднаних Націй. Для цього їй слід
створити Раду екологічної безпеки, це сприятиме й виконанню рішень,
прийнятих у Йоганнесбурзі. Ідеологія інвайронменталізму насамперед має
оволодіти умами вищих керівників усіх країн і міжнародних організацій
об’єднаних націй. На жаль, у світі дуже мало політичних діячів на рівні
перших осіб, які б розуміли всю глибину сучасної інвайронментальної
кризи. Керівники більшості держав мають дуже низьку екологічну та
інвайронментальну свідомість і обізнаність. Може, це одна з причин того,
що світове співтовариство до цього часу не змогло зробити надійних,
розумних, рішучих кроків до вирішення надзвичайно складних екологічних
та інвайронментальних проблем сучасної, цивілізації На превеликий жаль,
перші особи України також не розуміють усієї глибини, важливості й
пріоритетності проблеми охорони довкілля. Участь І.Плюща й Л.Кучми у
всесвітніх саммітах із сталого розвитку суспільства не сприймаються ними
як персональна відповідальність за виконання Україною їх рішень.
????¤?¤?$???????:?о не помічаючи негативної дії людського розуму.
Сьогодні вже всі переконались, що крім «розумної» розумової діяльності
людини, ми занадто часто стикаємося з «нерозумною». Політики й
економісти нерідко подають екологічну дійсність у спотвореному вигляді,
прикрашають її, а вона незмірно складніша, небезпечна й загрожує людству
катастрофою, бо неминучими є трагедії планетарного масштабу, якщо будемо
жити ілюзіями, а не реальністю.
У цьому відношенні дуже привабливою є позиція М.М.Мойсеева, який писав:
«Если не будут найдены новые пути влияния человека на природу (которые
еще нужно будет отыскать), на самого себя, если не будут созданы иные
системы взаимоотношений между людьми, государствами и цивилизациями, то
человечество очень бистро и бесславно завершит своё земное
существование». Цей висновок автор робить на основі глибокого аналізу
історії перебудови людиною своєї екологічної ніші. Ця перебудова є
результатом розвитку науки, виробництва нових товарів, підвищення рівня
життя. І завжди люди намагались бачити в своїх діях по улаштуванню життя
більше позитивного, прогресивного і не помічати негативних боків
модернізації. Водночас виникали проблеми, які слід було негайно
вирішувати, і не одній країні, а всьому людству, усім його цивілізаціям.
При цьому зіштовхуються основоположні інтереси останніх, що може
призвести до конфліктних ситуацій. Такою проблемою, зокрема, є проблема
ресурсів. Можна тільки дивуватися, чому багато науковців і державних
діячів поводять себе так, начебто не розуміють, що вже сьогодні (краще
сказати – позавчора) стукає у двері нагальна потреба практичного
вирішення цієї проблеми. А це означає, що слід визначити й розподілити
обов’язки та відповідальність окремих народів за долю людства як
біологічного виду. Ознаками інвайронментальної кризи вже зараз, у наші
дні, є нестача багатьох мінеральних ресурсів, чистої води і повітря,
родючої землі, повноцінної їжі.
За даними деяких дослідників, щоб забезпечити у 2050 р. споживання для
всього людства на європейському рівні, треба збільшити обсяг виробництва
в 10 разів. Але це абсолютно неможливо. За цих умов більшість країн не
можуть досягти тих стандартів життя Homo sapiens, яких досягли
індустріальне розвинуті країни світу. А це означає, що неминучою є
боротьба за ресурси. Вона відбувається вже сьогодні, але продовжиться ще
в ширших масштабах як внутрішньовидова боротьба за існування, буде
гострою і драматичною. Такою, яка не була притаманна ніякому іншому
біологічному виду.
Уся наукова література сучасності переповнена запевненнями, що
інвайронментальну кризу можна подолати технічними засобами. На думку
більшості авторів, цього можна досягти, створивши нові безвідходні
технології, нові методи переробки відходів, забезпечивши очищення річок,
відновлення лісів тощо.
Усі ці засоби насправді можуть лише віддалити катастрофу, а не подолати
кризу. Технічне переозброєння суспільства і можливе, і потрібне, але
воно повинне супроводжувати підготовку, розробку і виконання багатьох
інших програм докорінної перебудови суспільства, його потреб, освіти,
моралі. Слід знайти якісно новий шлях розвитку людської цивілізації,
який би відкинув звичні ілюзорні сподівання, начебто можливо простим
удосконаленням існуючих пріоритетів досягти гармонізації відносин між
природою і суспільством. На цьому шляху чи не найважливішим є
усвідомлення людством необхідності змінити себе, свої потреби. Хоча годі
сподіватися, що в найближчі десятиріччя людство багаторазово скоротить
свої потреби, але можна твердити, що воно зможе за цей час навчитися
значно ефективніше використовувати природні ресурси й набагато зменшити
навантаження на біосферу. Негативні наслідки науково-технічного прогресу
будуть долатись новими досягненнями науки й техніки. Більше того,
інтелект людства нині цілком достатній для того, щоб перевести біосферу
і суспільство на шлях, який забезпечить їм вічне існування. Люди та
уряди і сьогодні знають, як зберегти тропічні ліси і тайгу, але не
хочуть цього робити. Для сприйняття нових вимог їм треба змінити норми
своєї поведінки, своїх дій, підкорити сучасні зусилля забезпеченню
існування майбутніх поколінь. Перед людством виникає завдання вести
загальнопланетарну науково-технічну політику, розробити нові принципи
розподілу природних та інтелектуальних ресурсів. Але сьогодні різні
цивілізації по-різному сприймають необхідність адаптуватися до нових
умов та зміни життєвих стандартів аж до регламентації життя народів і
навіть окремої родини. Навіть коли керівники держав і вчені знайдуть
спільну мову й оберуть правильний шлях подолання інвайронментальної
кризи, північноамериканська, японська, китайська, російська та інші
цивілізації можуть не сприйняти цього шляху і не підуть на утвердження
нових моральних засад, підкорення колективним обов’язкам, бо одна
цивілізація, наприклад японська, може вважати, і скоріше так воно й
буде, – що вона має переваги над іншою й повинна визначати стандарти
майбутнього життя, існування природи та суспільства. Занадто різними є
тихоокеанські й атлантична, африканські й південноамериканська
цивілізації, щоб вони легко сприйняли інвайронменталізм. Ще важче
досягти злагоди, домовленостей, спільних дій в інвайронментальній
політиці, скажімо, мусульманського і християнського світів. А світові
потрібний компроміс, злагода усіх цивілізацій і релігій, подолання
конфронтацій між ними. Для цього людство має усвідомити, що стоїть перед
безпосередньою небезпекою інвайронментальної катастрофи, яку слід
загальмувати, відтягнути в часі і підготуватись до переходу на нові
стандарти життя. Але цього важко, дуже важко досягти. Наведу лише один
доказ слушності своїх слів. Серед глобальних проблем науки й суспільства
чи не найгострішою є демографічна ситуація на планеті. Через 50 років
населення Землі подвоїться, а через 150 – збільшиться до 25 мільярдів
осіб. Щодобово нині народжується 260 тис. чоловік. Лише 20% населення
Землі споживають 80 відсотків світових продовольчих ресурсів. На одну
дитину в США витрачається в 300 разів більше коштів, ніж на одну
непальську. Як узгодити два паралельні процеси: посилення екологічної
кризи та швидкий і постійний ріст народонаселення? 16 тис. представників
160 країн, які зібрались у вересні 1994 р. в Каїрі на Міжнародній
конференції з питань народонаселення і розвитку, не змогли досягти угоди
щодо прийняття плану спільних дій по скороченню приросту населення Землі
на майбутні 20 років. А як багато інших інвайронментальних проблем! І
всі вони не менш складні, без їх вирішення настане катастрофа. Світова
наука й світова демократія мають її попередити, хоч досвід Каїрської
конференції показує, наскільки це важко зробити.
У цій статті читач відчує певний песимізм в оцінці інвайронментальної
ситуації на нашій планеті. Заради об’єктивності слід сказати, що деякі
вчені не поділяють цього песимізму і твердо та самовпевнено заявляють:
«Катастрофи не буде». Автор цих слів також стверджує: «Ніякої
демографічної кризи немає. Реальної небезпеки голоду не існує. Не слід
перебільшувати й рівні штучно створеної, наведеної радіації. В
глобальному масштабі ні екологічної, ні якоїсь іншої незворотної кризи
на планеті не існує». Треба сказати, що більшість людей лише інтуїтивно
передчувають загрозу загальнопланетарного характеру як у природі, так і
в суспільстві, не спираючись на наукові факти про можливість
катастрофічного кінця сучасного шляху еволюції планетарної цивілізації.
На жаль, і Конгреси в Ріо та Йоганнесбурзі певною мірою заспокоїли
громадськість, створили деякі ілюзії, зосередили зусилля окремих країн і
світового співтовариства на локальних практичних заходах, але не
відкрили перед народами справжніх горизонтів цивілізації, не підняли
громадську свідомість до розуміння безумовної і термінової необхідності
якісних змін у планетарній інвайронментальній обстановці й політиці.
Конгреси породжують безгрунтовні сподівання світу на стійкий позитивний
розвиток і відволікають його увагу від інвайронментальної кризи, яка
значно глибша, ніж можна її уявити, спираючись на рішення Конгресів.
Попри усі протиріччя і розмаїття думок, наукова громадськість має
формувати інвайронментальний підхід до кризової ситуації, у якій
опинилися природа й людство. На мій погляд, вона може спиратись при
цьому на такі напрямки загальнолюдської діяльності.
Перше, слід стабілізувати народонаселення світу шляхом створення в
кожній країні умов, потрібних для переходу від динамічної рівноваги на
рівні високих народжуваності і смертності до стабільної динамічної
рівноваги на низькому рівні народжуваності і смертності, характерної для
більшості індустріальне розвинутих країн.
Друге, потрібно подбати про створення в короткі строки нових
безвідходних технологій у тих галузях промисловості, які все ще
забруднюють навколишнє середовище.
Третє, ситуація вимагає прийняти пакет нових міжнародних угод, які
передбачали б механізм обмежень і заборонних актів, взаємопогодження
планування, стимули, штрафи, взаємні зобов’язання, потрібні для успіху
глобального генерального плану відновлення рівноваги в природі.
Четверте, слід виробити програми співробітництва у справі виховання
громадян планети на основі природоохоронних знань.
Нарешті, потрібно шукати шляхи підвищення принаймні моральної
відповідальності державних діячів за долю біосфери, домогтися
поінформованості всього людства про дисонанс у взаємовідносинах природи
й суспільства.
Людство може обрати або шлях інвайронменталізму, або шлях катастрофи і
самогубства. Сподіваюсь, переможе розум і мудрість, буде обрано кращий
шлях. Україна має виходити в своїй екологічній і природоохоронній
політиці з перелічених вимог і принципів.
Свою екологічну свідомість і природоохоронну діяльність Україна має
будувати на основних принципах сприяння її переходу на засади сталого
розвитку. Світова комісія з навколишнього середовища та розвитку
визначила термін «сталий розвиток» як такий «розвиток, що задовольняє
потреби сучасності, не ставлячи під загрозу здатність майбутніх поколінь
задовольняти їх потреби». Багато авторів визначають поняття сталого
розвитку як баланс розвитку та діяльності людини, що не призводив би до
незворотної руйнації природного (навколишнього) середовища. Для
кількісного вимірювання рівня людського розвитку використовують індекси
тривалості життя, досягнутого рівня освіти та реального валового
внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення (у доларах СІНА). Сталий
людський розвиток означає задоволення фізичних, духовних та інших потреб
сучасних людей на сталій основі, тобто розвиток, який є тривалим у часі
та не відбувається за рахунок погіршення можливостей наступних поколінь
людей. В основі сталого розвитку лежить розвиток світового господарства
і кожної країни зокрема, з обов’язковим врахуванням обмеженості
ресурсного та екологічного потенціалу нашої планети в цілому і кожного
регіону зокрема. Проблеми економічного розвитку мають вирішуватися
комплексно, узгоджено в часі й просторі та забезпечувати людству
безпечне життя. На жаль, сучасне міжнародне співробітництво в галузі
сталого розвитку має серйозні вади, недоліки та труднощі, бо людство
структуроване у формі національних держав, соціально-економічний
розвиток та стан навколишнього середовища яких часто-густо знаходяться
на різних рівнях, що, у свою чергу, викликає не співдружність в їх
відносинах, а боротьбу між країнами за використання обмеженого
ресурсного та екологічного потенціалу планети. Комплексне ж і узгоджене
вирішення проблеми може бути досягнуте лише спільними зусиллями в рамках
всесвітнього співробітництва. Ось чому на базі світової Програми дій у
галузі сталого розвитку національному урядові України слід розробити і
впровадити національну стратегію сталого розвитку. Ми не можемо терпіти
відірваності від світового досвіду, не можемо не прийняти відповідних
рішень, інакше невдовзі Україна зіткнеться зі ще більш важко
вирішуваними проблемами, яких нам тільки й не вистачає в умовах
перманентної, багаторічної соціально-економічної кризи. Особливо
наполегливо над розробкою нової парадигми національного розвитку мають
працювати природознавці, суспільствознавці, а також технологи
промислової й аграрної сфер виробництва.
Стати на шлях сталого розвитку будь-якій країні буде значно легше, якщо
вона встановить і буде постійно підтримувати стосунки партнерства з
іншими країнами світу. Це забезпечить можливість побудувати ефективний і
справедливий світовий економічний порядок, глобалізує світову економіку
і створить нові можливості для досягнення сталого розвитку. Швидке
наростання упродовж останніх років зовнішньої заборгованості України та
витрат на їх обслуговування вже є (і вона буде посилюватися) однією з
головних перешкод на шляху до сталого розвитку нашої країни. Але навіть
у цих умовах ми, вчені, повинні постійно й наполегливо радити урядовцям,
бізнесменам, кожному громадянину при прийнятті та виконанні рішень, що
стосуються сталого розвитку, ні в якому разі не розглядати економічні,
соціальні й екологічні чинники окремо, а лише добре усвідомлюючи
наявність зв’язків між проблемами розвитку і навколишнього середовища.
Наш український уряд, розробляючи стратегію сталого розвитку країни, має
об’єднати воєдино політику в економічній, соціальній і екологічній
сферах в усіх міністерствах і на всіх рівнях, включаючи податкові заходи
і бюджет. Соціальне спрямований економічний розвиток у цій стратегії
виступає поряд і разом з охороною ресурсної бази та навколишнього
середовища заради не тільки нинішнього, а усіх майбутніх поколінь.
Я переконаний, що XXI вік повинен стати віком збереження й відновлення
лісів. У країнах, що розвиваються, і в розвинутих країнах вже у
найближчі роки слід розпочинати широку кампанію з охорони і насадження
лісів для підтримання та відновлення екологічного балансу й задоволення
потреб людини. Україні також треба мати тривалу політику зі збереження
лісів і лісокористування для кожного лісового масиву і басейну річки.
Ліси потрібно поширювати і відновлювати скрізь, де вони колись росли і
де немає перешкод для їх нової появи. Для забезпечення виживання лісів,
збереження їх екологічної, кліматично-охоронної, соціальної,
рекреаційної, економічної цінності уряд має залучати місцеву владу,
населення, вчених, неурядові й громадські організації, приватний сектор.
Ботаніки на основі новітніх знань майбутнього століття розроблять заходи
розширення використання лікарських рослин, барвників, волокон, різних
лісових продуктів.
Думаю, що в XXI сторіччі в Україні, якщо своєчасно не вжити відповідних
заходів, можуть виникнути проблеми з опустелюванням земель. У степовій
зоні ми маємо чимало посушливих, екологічно найбільш вразливих земель. У
них може бути та ж доля, що й у 70% посушливих земель нашої планети (3,6
млрд. га), які вже постраждали від деградації ґрунту. Це одна четверта
частина зеленої суші, тобто територія, площа якої втричі більша від
Європи.
Деградація ґрунтів, їх засолення – прямий шлях до появи й поширення
пустелі в Україні. Інших шляхів запобігання цьому лиху, ніж насадження
дерев та інших рослин, здатних затримувати воду, підтримувати якість
ґрунту, давати паливо, деревину, сіно, продукти харчування тощо немає.
Але й лісорозведення слід здійснювати грамотно, на наукових основах, щоб
не одержати наслідків, подібних до тих, які ми спостерігаємо останні
десятки років від процесів осушення боліт, зрошування чорноземів тощо.
Наші лісове, водне і аграрне відомства мають спільно виробити і спільно
виконувати заходи щодо зниження й усунення небезпеки, яка загрожує
екологічно вразливим землям України. Ми, екологи, зобов’язані
інформувати відповідні владні інстанції про необхідність оздоровлення
ґрунтів, використовуючи для цього досягнення лісівництва,
болотознавства, технологій водозбереження, аграрного й лісового
господарств.
В останні роки з’явилося багато інформації про значення і роль
біологічної різноманітності, необхідності й збереження. Я хочу навести
дані спеціалізованої установи системи Організації Об’єднаних Націй –
Програми ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП) – про
соціально-економічні вигоди від біологічної різноманітності:
– вартість ліків, вироблених у світі з дикорослих рослин та природних
продуктів, становить близько40 млрд. доларів США;
– 87 млрд. доларів на рік США отримують за рахунок диких видів;
– у 1960 р. тільки одна дитина з п’яти хворих на лейкемію мала шанс
вижити завдяки лікуванню лікарським препаратом, одержаним з тропічного
лісового виду Rosy periwinkle (з Мадагаскару), зараз четверо з п’яти
виживають;
– один ген з ефіопського жита захищає зараз від жовтого карликового
вірусу врожай усього каліфорнійського жита вартістю в 160 млн. доларів
нарік;
– в Азії в середині 70-х років генетичні удосконалення забезпечили
збільшення виробництва пшениці на 2 млрд., а рису – на 1,5 млрд.
доларів.
Таким чином, ні в кого не може бути сумніву в тому, що генетичний
матеріал диких видів рослин має надзвичайно важливе потенційне значення
для сільського господарства, медицини, добробуту людей й охорони
навколишнього середовища. XXI вік, безперечно, ознаменується величезними
відкриттями щодо використання потенційних можливостей біологічної
різноманітності. Для цього треба на загальнонаціональному рівні
проводити оцінку її стану та розробити національну стратегію зі
збереження, раціонального використання і збільшення. Нинішнє і майбутні
покоління не повинні допускати зменшення біологічної різноманітності
внаслідок своєї діяльності, а навпаки, постійно дбати про те, щоб у
країні завжди було достатньо ботанічних ресурсів, які годують, одягають,
забезпечують житлом, ліками усіх нас. Додам, що різноманітний зелений
світ збагачує нас духовно, створює умови для приємного і корисного
відпочинку, відновлює творчі сили, викликає духотворчі оптимістичні
емоції.
Серед багатьох чинників, які визначають екологічну ситуацію в Україні
сьогодні і будуть впливати на неї ще декілька віків, є радіоактивні
відходи. Щорічно при виробництві ядерної енергії накопичується близько
200 тис. м відходів з низькою активністю та 10 тис. куб. м
високоактивних відходів та відпрацьованого ядерного палива. На всіх
атомних станціях України, крім Запорізької, не здійснюється переробка
твердих радіоактивних відходів (спалювання, пресування).
Зараз в Україні відсутній ядерно-паливний цикл. Це створює проблеми щодо
вивезення відпрацьованого ядерного палива, накопичення і переповнення
басейнів витримки. Урановидобувна і переробна промисловості України
накопичили 65,5 млн. г радіоактивних відходів, які є джерелом
забруднення навколишнього середовища. У зоні відчуження Чорнобильської
АЕС знаходиться величезна кількість радіоактивних відходів, які
забруднюють ґрунт, будівлі, споруди, машини, механізми, рослини і
тварин, малопроточні та замкнені водойми (вони містять стронцій-90 та
цезій-137). Завдання полягає в тому, щоб якомога швидше, ще в перші два
десятиріччя XXI віку забезпечити безпечне й екологічно обґрунтоване
видалення радіоактивних відходів, зведення до мінімуму їх обсягів,
транспортування та ліквідацію. Зусилля науковців мають бути спрямовані
па пошук шляхів мінімізації та обмеження обсягів відходів, забезпечення
їх безпечного зберігання й переробки, створення наукових основ мораторію
чи поховання малоактивних радіоактивних відходів, вивчення віддалених
наслідків дії радіоактивних відходів на рослинний і тваринний світ.
Фундаментальна екологія XXI століття повинна забезпечити суспільство
надійною, науково обґрунтованою програмою дій і прогнозом наслідків цих
дій, спрямованих на всебічне комплексне та узгоджене вирішення проблем
соціально-економічного розвитку та охорони, збереження і збагачення
навколишнього середовища. Таку програму можна створити лише спільними
зусиллями різних за фахом вчених: екологів, географів, кліматологів,
економістів, демографів, інвайронментологів, геологів, ґрунтознавців,
лісознавців, степознавців, болотознавців, паркознавців, гідрологів,
океанографів та багатьох інших, насамперед технологічних і
біотехнологічних спеціальностей. Загроза незворотної шкоди довкіллю має
об’єднати вчених для її попередження. Суспільство очікує довгострокових
наукових оцінок можливого виснаження природних ресурсів, використання
альтернативних джерел енергії, впливу різноманітних чинників на стан
здоров’я, а також демографічних тенденцій. Ця наукова інформація буде
використана для кращого розуміння стану довкілля та розвитку на
місцевому, регіональному й глобальному рівнях. Обов’язковою умовою
реалізації пропозицій учених є широке залучення громадськості до участі
у визначенні довгострокових цілей суспільства. Люди мають знати, що
наукові дослідження відповідають громадським інтересам. Дуже потрібно,
щоб і політичні діячі, перші особи держави усвідомлювали роль науки й
техніки в захисті навколишнього середовища та розвитку людства. Є
нагальна потреба в тому, щоб політики і державні службовці всіх рівнів
надійно і досконало взаємодіяли з ученими, щоб політичні діячі більше
цікавилися найновішими знаннями, потрібними для розробки планів сталого
розвитку. Держава має забезпечити повний та відкритий обмін інформацією
між ученими та державними і бізнесовими керівниками.
Нарешті, я хочу підкреслити, що глобальний характер проблем екології
вимагає від країн та міжнародних організацій забезпечення інформацією
всіх людей, яким вона потрібна, у потрібний час і в зрозумілій для них
формі: населення повинно мати можливість ознайомитися в газеті, журналі
чи інших джерелах з даними про довкілля, природні ресурси та розвиток,
про стан повітря, питної води, земельних ресурсів, лісів, пасовищ,
опустелювання, деградацію ґрунтів, біологічну різноманітність, відкрите
море, озоносферу, стан здоров’я тощо на всеукраїнському та регіональному
й місцевому рівнях. І в цій роботі першу скрипку мають грати найкращі
знавці рослинного світу – ботаніки, бо в центрі довкілля знаходиться
саме світ рослин. Саме їх зусиллями можна переконати суспільство і
спрямувати його увагу на збереження багатства видів рослинності повною
мірою. Не лише національні, а й міжнародні інтереси багатьох поколінь
пов’язані з доцільним використанням рослинних ресурсів.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
