.

Проблеми і перспективи розвитку національної культури в системі освіти (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 8231
Скачать документ

Реферат на тему:

Проблеми і перспективи розвитку національної культури в системі освіти

Національна культура посідає значне місце в духовному житті всіх
народів світу. Вони пишаються нею, бережуть і примножують. Реконструкція
й осмислення реалій тисячолітніх надбань людства на території України,
вивчення давніх компонентів української культури – не тільки
необхідність вивчення минулого, а й забезпечення майбутнього.

Питання, що постало в процесі державотворення незалежної України, а
саме: про необхідність відродження, збереження та примноження культурних
цінностей українського народу в сучасному та майбутньому суспільствах,
на перший погляд, просте й зрозуміле. Та проблема полягає у тому, що
багато з тих, хто добре усвідомлює значення національної культури в
процесі виховання наступних поколінь і працює в різних галузях культури,
має різне бачення, підходи, політичне замовлення, внутрішній супротив
процесам національного її розвитку. Саме такі чиновники культури
продукують меншовартісність української культури. Звідси – живучий
синдром Штепселя і Тарапуньки.

У запропонованій статті неможливо охопити все коло питань розвитку
національної культури, які були і будуть предметом вивчення багатьох
дослідників. У ній лише зроблена спроба розглянути проблеми, що
заважають розвиткові культури, і з’ясувати можливі шляхи подолання
кризових моментів.

Питання виховання через систему українознавчих знань етнокультурних
цінностей серед визначних дослідників української культури, історії,
політології, діячів національно-визвольного руху завжди виносилося на
перше місце. Особливо важливим предметом поставало українознавство “як
цілісна система самопізнання, виховання й навчання, єдності знання,
любові і творення” [1,19]. М.Грушевський надавав великого значення
українознавству, бачив необхідність спеціалізації, розглядав складові
українознавства, до яких відносив історію, мову, фольклор, економічну
історію і географію, економіку і статистику, археологію, етнологію,
антропологію, фізичну географію, право, медицину тощо. Він писав, що
“поняття українознавства, як дослідження минулого і сучасного
українського народу, його властивостей і особливостей, його території і
різноманітних умов, які впливають на життя і розвиток, – могло
сформуватися лише поступово і головним чином протягом минулого (ХІХ –
В.Б.) століття” [2, 82]. У процесі виховання і всебічного розвитку
особистості М.Грушевський особливо підкреслював важливість родинного
виховання, дотримання принципів народності, природовідповідності й
культуровідповідності, народної етнопедагогіки в цілому, яка нерозривно
пов’язана з мовою, історією, релігією, трудовою діяльністю [3, 127].

Дослідник української культури, видатний громадський діяч доби УНР
Д.Антонович у лекціях говорив про значення національної культури та про
необхідність висвітлення того, що “українці зробили для культури
вселюдської та яка вага їхньої власної культури” [4, 21]. Висновок
вченого, що не можна пізнати сучасну культуру, не знаючи історію всієї
культури українців, не втратив своєї актуальності й нині. Він, зокрема,
писав: “Щоб зрозуміти сучасність культурного стану народу, щоб зрозуміти
культуру народу взагалі, треба знати закони, по яких культура
розвивається, зрозуміти закони постійної зміни культурних форм, щоб
розібратися, що у культурі народу є нового, а що є пережитком, що є
старе й відмираюче, а що є хоч старе, але повне життєвої сили; для цього
всього треба приходити до студіювання народної культури…” [4, 25].

До думки, що національну свідомість, яка є основним складником
націєтворення, формують, насамперед, знання про нашу історію та
культуру, приходили багато вчених та політиків, громадських діячів.
Різні грані цієї проблеми бачили у своїх працях теоретики
національно-визвольного руху. На значимості культури у згуртуванні нації
наголошували Донцов, В.Липинський, Ю.Липа, В.Старосольський,
В.Кубійович, С.Рудницький та багато інших істориків та громадських
діячів.

Зокрема, відомий громадський діяч, історик В.Липинський писав, що лише
самостійна українська держава (мав на увазі монархію – В.Б.) може
поставити на відповідну висоту українську мову й культуру, яка стане
всенаціональним добром [5, 23].

До піднесення культурних цінностей звернулися й представники
національного відродження в Україні у 1923 – 1929 рр., у період так
званої “українізації”, яка потрібна була більшовикам лише для
радянизації. Останні, як завзяті денаціоналізатори, дуже добре
усвідомлювали небезпеку відродження саме національної культури. Тому
вони, починаючи з 1929 р., косою викосили всю творчу й наукову
інтелігенцію, учителів, агрономів, правників, знищивши їх у таборах,
в’язницях, розстрілявши більшість за рішенням трійок НКВС лише за те, що
вони справжній цвіт нації, її потужна енергія. “Влада зацікавлена була в
нейтралізації цієї енергії, оскільки без неї решта “народу”
перетворюється на звичайну тяглову силу історії, котра піддається
керуванню без найменшого опору” [6, 6]. Втрата у 1920 – 1930-х рр. людей
потужного інтелекту, відданості національним інтересам відчутна і
донині.

«Шестидесятники» у ХХ ст. почали працю з піднесення національної
свідомості людей, з повернення їм народної культури. Вони організували
групи колядників у містах, що мало силу шторму для розбудження
свідомості. З придушенням шестидесятництва посилилося шельмування
етнічної культури українців, наступ на мистецтво, пісню, мову. Цензурі
піддавався кожен концерт художньої самодіяльності, кожен опублікований
рядок. Українська культура подавалася як примітивна, її загалом назвали
“шароварщиною”, перекручуючи зміст цього слова, яке вживали М.Хвильовий
та його однодумці.

Настала довгоочікувана незалежність. Прокинулася зденаціоналізована
Україна, з’явилися нові твори української літератури, виставки
мистецтва, концерти. Чимало ентузіастів, аматорів, учителів взялися за
відродження національної культури в школах, клубах. Започатковували
шкільні курси з народознавства, українознавства, стали відроджувати
народні звичаї, обряди. Дуже стрімко зростав інтерес до етнічної
культури. Ще у 1990 р. пропонувалося “…творити нового типу –
гуманістичну, демократичну, правову, національну школу. Школу як
систему: від сім’ї до садка, середнього, вищого навчального закладу,
академії наук” [7, 22]. Та недремне око денаціоналізатора робило свою
справу. З розпущених райкомів, обкомів керівні посади «засівалися»
ідеологічно «підкованими» кадрами в дитсадках, школах, бібліотеках,
закладах культури. Войовничі атеїсти й інтернаціоналісти в минулому
тепер почали керувати в освітніх закладах, викладати чужі для них
предмети – народознавство, історію. Чи не правий був В.Липинський, коли
головною причиною краху нашої державності у 1920-х рр. вважав: “Боротьба
за створення Української Держави, тобто за здобуття повної волі для
української нації, була ведена людьми, які в державну незалежність
України не тільки перед тим ніколи не вірили, але навіть до самої ідеї
“державної незалежності ставились з погордою й вороже” [5, 14]. Звісно,
серед учителів 1990-х рр. була досить велика когорта справжніх світочів
відродження нації, та їх не підтримала антиукраїнська влада, і вони
взяли торбинки та й подалися у світи.

І як слушно зауважують вчені, “школа позбулася фінансів, технологій,
методологічних засад, системи підготовки й передпідготовки, атестації
кадрів. Оголився трагічний розрив між освітою й наукою, між прагматизмом
“риночників” і філософією гуманістів-державників” [7, 33].

А “райкомівські”, на теплих містечках обласкані проросійською владою, не
тільки вижили, але й оговталися і стали на шлях послідовного викорінення
всього українського, насамперед, в системі освіти й культури. Тепер
перелицьовані і розбагатілі чиновники вдалися до практики:
“науково-вивіреному українознавству вони оголосили їх “последний и
решительный бой”, а як доказ реформаторської інноваційності проголосили
курс на тотальне утвердження “інтернаціоналістсько-глобалістських”
курсів типу “всесвітня історія”, “всесвітня культура”, “всесвітня
література…” [7, 33]. Витиснули з вузів та шкіл вивчення таких
предметів, як історія України, і повернулися до читання курсів
робітничого руху, затвердили програму з естетичного виховання, але учням
у школі читають предмет “Світова культура”, де про українську культуру
немає навіть згадки, начебто її і не було.

Протягом першого десятиріччя на розвиткові національної культури в
Україні позначилися суперечливі процеси творення і руйнування водночас.
Дискусії навколо культурних явищ мають декілька тенденцій, які лежать у
трьох площинах.

Одні в цих дискусіях надмірно міфологізують етнічну культуру, займаються
переважно новітнім міфотворенням, бажане часто видають за дійсне, а
реконструкції давнього світогляду українців деяких авторів-аматорів не
витримують ніякої критики. У пошуках давніх божеств вони доходять до
сміхотворного вимислу, вдаються до фальсифікації фактів. Яскравий
приклад – поява “нової богині “Берегині”.

Інші домагаються якнайшвидше викорінити всі елементи провінційної (на їх
погляд) – селянської культури, бачать єдиний вихід з матеріальної й
духовної кризи в суперурбанізмі, входженні до європейського
цивілізованого світу. Одна з причин цього напряму – дія певних
стереотипів, які тяжіють і досі над уявленнями про українську культуру.
Один з них, за визначенням вчених, “стереотип сільськості: уявлення про
українську культуру, літературу як про породжені сільським побутом і
переважно на селянина зорієнтовані (вульгаризований варіант цього
стереотипу – уявлення про все українське як про “мужицьке”). Цей
стереотип склався й утвердився ще в часи царату; він виявився живучим і
в радянські часи. Здобуття Україною незалежності допомогло трохи
витіснити його зі свідомості багатьох людей, але сліди його ще
залишаються, особливо серед малоосвіченої верстви населення самої
України та поза її межами” [8, 610].

Треті, розмахуючи червоними прапорами, брутально заперечують усю етнічну
культуру українців, фальсифікують її історію, ладні жорстоко розтоптати
будь-які паростки національної культури.

Всі ці тенденції – архаїчна, футуристична й більшовицько-нігілістична
–стали виявом глибокої духовної кризи пострадянського, постгеноцидного
суспільства.

З демократизацією процесів в Україні, від осені 2004 р. відчутні
намагання звернути увагу на національні цінності, традиції народу, його
мистецтво, звичаї тощо. У 2005 – 2006 рр. для піднесення національної
культури зроблено немало. За указом Президента, розпочата робота
Інституту національної пам’яті, організовано цілий ряд виставок творів
мистецтва, зокрема в Українському національному музеї образотворчого
мистецтва експонувалися виставки живопису ХVІІ – ХVІІІ ст., українського
авангарду 20-х рр. ХХ ст. та ряд інших. Пересувна виставка творів
народного мистецтва побувала майже в усіх обласних центрах України.
Розпочата робота зі вшанування видатних українських громадських діячів,
пам’ятних місць, визначена дата (26 листопада) зі вшанування жертв
голодомору 1932 – 1933 рр. За програмою Міжнародного благодійного фонду
“Україна-3000” багато уваги приділяється піднесенню музейної справи в
Україні, розробляються нові проекти зі збереження пам’яток давніх
культур на території України. Помітні успіхи українських співаків,
митців на світових конкурсах та виставках.

У середовищі вчених, інтелігенції відбувається пошук шляху побудови
демократичного суспільства. Це шлях гармонійного поєднання традиційної
аграрної культури з її величезним багажем духовності, моралі, етики,
поведінки, святково-обрядової культури та досягнень урбанізованого
середовища. Цей шлях має проходити через глибоке розуміння і знання
етнічної та звичаєвої культури, екологічного досвіду народу та освоєння
західних передових технологій, умов побуту, бережного ставлення до
історичних національних цінностей. Торування цим шляхом є також
непростим, бо необхідно відійти від штучно і заплановано створених
стереотипів непрестижності, вторинності української культури. За
висловом відомих вчених, “стереотип непрестижності – плід безпідставної
екстраполяції нинішніх передсудів на весь історичний простір української
культури. Насправді ж, українська культура знала і щасливі періоди свого
високого престижу в Європі, композитори і співаки високо цінувалися в
Росії у ХVІІІ ст. (та й живописці також); Києво-Могилянська академія
була одним із найважливіших центрів освіти та науки для всього
слов’янства…” [8, 617].

Для того, щоб молоде покоління через систему правдивих і повних знань
про свою історію, культуру, досягнення швидше могло позбутися створених
міфів та стереотипів щодо походження українського етносу, його багатої
тисячолітньої культури, варто розробити нову концепцію розвитку
національної культури. Не можна не погодитися з думкою І.Дзюби, що така
концепція потрібна “не для самовтішання чи витворення підбадьорливих
міфів та ілюзій, а для справедливої оцінки зробленого багатьма
поколіннями, для врахування як очевидного, так і прихованого потенціалу
та підключення до нього, для тверезого уявлення про те, що є і чого
немає, для вироблення перспектив дальшого розвитку” [8, 617].

Чимало чинників заважають перспективі дальшого розвитку. Залишається
дієвою серед політиків, які надають їй пріоритетного значення, “ковбасна
ідеологія”. Мовляв, піднесемо економіку, а культура тоді сама стане
високою. Хоч очевидно, що безкультурна й бездуховна людина не зможе
піднести рівень продуктивності праці та економічного зростання. Вона
стане жертвою суспільства споживачів.

X

Z

Z

????¤?¤?$???????Z?Втрата духовності, денаціоналізація народу вже
вочевидь позначилася на збільшенні таких негативних явищ, як
злочинність, збайдужіння до рідних, аморальність, жорстокість.
Статистика показує високий зріст наркоманії, алкоголізму, поширення
вірусних смертельних хвороб. Причинні зв’язки тут очевидно глибинніші,
але фактор втрати своєї ідентичності позначається на посиленій
деградації людей, що доведено вченими, зокрема ще О.Потебнею, у середині
ХІХ ст.

У системі виховання морально-етичних, цивілізованих норм поведінки
необхідний ланцюг спадкоємності традицій, який розпочинається у родині,
далі він продовжується у дитячих садках та школі.

Важливе значення для фізичного й духовного зросту дитини мали колискові
пісні, пестощі, забавлянки, дитячі ігри. Колискові співали дітям від
перших днів їх народження. Витоки цього давнього жанру фольклору сягають
далеких часів. За народними віруваннями, гріх було співати у піст,
п’ятницю, бо пісна п’ятниця Бога просить відпустити всім гріхи. Виняток
робився тільки для колискових пісень. Мати просила у Святої п’ятінки
прощення, щоб співати дитині колискову, але не співати дитині вважалося
у народі неможливим. Мати зверталася до п’ятниці словами:

Пєтнонько-дівонько, прости мою душу,

Бо я своїй дитиночці заспівати мушу…

Можна сказати, що материнська пісня – основа творення усієї української
пісенності, шанованої і знаної у світі. У традиційній культурі
сформувалася система обрядодій, які сприяли соціалізації дитини,
адаптації до взаємодії з суспільством. Ця система родинного виховання
гальмувала агресивні наміри індивідів один супроти іншого. Та тепер інші
пісні слухають діти, чужою мовою. Молоді мами втрачають можливість
ніжного діалогу з дитиною, що на шкоду обом. Це явище має свою
першопричину, бо ще з приходом до влади більшовицька система занедбувала
родинне виховання, створювала свої важелі впливу на наймолодших. Важка
праця жінок на заводах, у колгоспах зумовила необхідність колективного
виховання. Відомий педагог С.Сірополко писав: “Влада це використовує, бо
за всяку ціну хоче зреалізувати свій план – перебрати від батьків до
своїх рук виховання дітей дошкільного й переддошкільного віку, щоб мати
змогу скерувати виховний процес над ними “на засадах інтернаціональности
й антирелігійности” ще з раннього дитинства” [9, 662].

Протягом тривалого часу порушено природну спадкоємність поколінь. Цей
травматогенний чинник у розвитку української культури, фальшива
інтернаціоналізація дуже відчутні й після 15-ти років незалежності
України. Як приклад, сценарій випускного балу в українському дитячому
садку міста Києва у 2006 р. Шестирічні малюки у красивому бальному
вбранні (без використання національних елементів) мандрують у країну
знань під виконання російських пісень, змісту яких частина україномовних
дітей не зрозуміла. Віддаючи данину “інтернаціоналу”, дівчата у
циганських костюмах виконують російську пісню: “Заходила я в лесок и
нашла я там цветок. Приколола к голове, чтоб понравиться тебе…” Хто ж
збагатився від цієї еклектики “шедеврів”? Програма проводилася суржиком,
а українською звучали лише вірші самодіяльних поетів-виховательок, які
присвячувалися керівникам закладу з словами подяки (зрозуміло якого
рівня поезії). Отже, українське слово начебто і було, але не
запам’яталося, і причина в цьому, на думку дослідників, полягає в тому,
що й досі “для ідеологічно та психічно зашорених українців національне
не тільки було, а часом і досі залишається неприйнятним, а то й
ганебним. Інша справа – “інтернаціоналізм” і “глобалізм”, хоча для інших
(особливо розвиненіших) народів саме ті фетиші постають знаками суто
теоретичними, а національне символом розквіту і надійності” [10, 4].

Отже, як бачимо, в системі освіти, засобах масової інформації
національна культура ще й досі знаходить прихисток переважно у
викривлених формах, з маркуванням другосортності. У ХХ ст. внаслідок
навмисних голодоморів українців та стрімких темпів урбанізації,
відбулася значна втрата цілісності культури, перервано взаємозв’язок
фольклорного пласту з професійною творчістю. Через руйнацію традиційної
культури поглиблено розрив ланцюга спадкоємності, в результаті чого
утворюється агресивність у мотивації вчинків, дій, схильність до
відродження екзотичних моделей, запозичень як східних, так і західних,
певний хаос у культурі міста, набуває нових активних форм процес
денаціоналізації в суспільстві під прикриттям модернізації та
глобалізму.

Як приклад можна назвати спосіб нав’язування російської етнокультури на
території сучасної України, бо національна – це ж “шароварщина”.
Російські або зросійщені масовики-витівники організовують тепер у містах
і селах для українців російську масляну з самоварами, “блинами”,
сарафанами, кокошниками під назвою “слов’янська”. Проте ж, добре відомо,
що традиція української Масниці (Сирний тиждень, Пущення, Колодка)
типологічно різниться від російської. Символами, атрибутами, структурою
свята, розвагами, стравами вони наближені до західноєвропейських
традицій жартівливого покарання молодих людей, що не вступили торік до
шлюбу. Про це писали й російські дослідники ще у ХІХ ст. Ще в 1-й
половині ХХ ст. українці зберігали давню традицію варити на це свято
вареники з сиром, а тепер наші традиції замінив “блін”. І уже
святкування Масниці в смт Узин на Київщині у 2006 р. відбувалося під
впливом нових стереотипів свята, нав’язаних ззовні. Старенькі бабусі (на
жаль, беззубі) кружляли у хороводах (відеорепортаж на «5 каналі»
телебачення), на їхні барвисті хустки були приладнані саморобні
російські кокошники, декількох можна було побачити й у вінках, що також
не має нічого спільного з українською традицією, бо вінки одягали лише
дівчата. Можна на багатьох подібних прикладах зробити висновок, що
політика денаціоналізації (або розукраїнення українців), на жаль,
продовжується. Денаціоналізатори виробили “серйозний підхід до нищення
етнічного, сакрального, ритуального життя українського етносу, його
історичної пам’яті, духовності, традиційно-культурного буття”.

Отже, розглядаючи проблеми розвитку національної культури в системі
освіти, можемо констатувати, що причини, які негативно впливають на її
поступ, знаходяться у площинах об’єктивного і суб’єктивного характеру.
Перш за все, це відсутність концепції розвитку національної культури,
яка мала б забезпечувати органічне поєднання традиційної культури з
професійною, або, як її називають, корпоративною, оскільки маємо досить
великий розлам у цілісності української культури, що означає хворобу
цілого культурного організму. Одну його частину “мудреці” навмисне
кваліфікують як селянську й непрестижну “шароварщину”, хоч селяни у
шароварах ніколи не ходили, а іншу – корпоративну, як недолугу,
низьковартісну, другорядну.

Таке становище пояснюється тим, що розвиток української культури
тривалий час, а особливо протягом ХХ ст., відбувався в досить складних
історичних умовах, часто екстремальних (голод, відчуження хлібороба від
землі, від рідної мови, війни, економічні кризи, розруха, репресії,
політичні та ідеологічні утиски, радянська уніфікація культури).
Внаслідок цього, сталася насильницька перерваність у спадкоємності
традицій, порушилася природна еволюція народної, традиційної культури.
Заборонялася, принижувалася, ігнорувалася етнічна специфіка, а натомість
адміністративно впроваджувалися уніфіковані загальнорадянські форми
святково-обрядової культури. Утворився своєрідний вакуум у пам’яті не
одного покоління, яке жило в умовах нестабільності соціально-політичного
й економічного життя. Вже практично два покоління людей виросли на
постулатах ідеології і цілеспрямованої пропаганди, що все українське –
“шароварщина”. З екрану телебачення це підсилюється образом Вєрки
Сердючки, різноманітними сценками “кумів”. Комерційний підхід в
індустрії розважальної культури спрямований на космополітичне виховання,
відчуженість молоді від своєї культури, природи, родинних цінностей.

Другим потужним травматогенним чинником є подвійність життєвих
стандартів, зденаціоналізованість масовиків-витівників від культури
різного рівня, які у дитсадках, школах, ВНЗ, засобах масової інформації,
розмаїтих антиукраїнських шоу навмисне впроваджують справді низькопробні
музично-пісенні зразки, псевдофольклорні твори, аргументуючи такий
підбір пресловутою і добре продуманою тезою: “Доки є споживач – доти
буде такий продукт”. Ця облуда вироблена денаціоналізаторами, адже при
культивуванні примітиву дуже швидко зростатиме попит примітивного,
меркантильного споживача. Бо все ж залишається істина: “Прекрасне
виховує людину”.

Культурний простір досить далекий від національного й сьогодні. Ще в
радянські часи нищилася структура національного культурного феномену. В
той період, як зауважують дослідники, “ми повинні визнати, по-перше, що
на відміну від нормального простору, в якому рух всебічний, тут
переважав однобічний рух з боку російської культури в національні,
протилежний процес не був співмірним. По-друге, ми повинні об’єктивно
визнати, що в цьому просторі національні культури не були репрезентовані
своїми кращими явищами” [11, 29]. Це слушно, бо всі ми знаємо, скільки
заборонялося тем, творів у культурному просторі України. Ніхто й не чув
ніколи про знаменитий хор О.Кошиця, відомий у світі, але не в Україні,
балетмейстерів В.Верховинця, В.Авраменка, театр Л.Курбаса, Г.Хоткевича,
митців М.Бойчука, Г.Мазепу, Л.Морозову та багатьох інших. “Водночас,
навпаки, нав’язувалися часто офіціозні явища, псевдокультурні,
псевдомистецькі, які мали репрезентувати ту чи іншу національну
культуру” [11, 29 – 30]. Цей процес, на жаль, ще має тенденцію до
збереження.

Звідси випливає необхідність широкої інформованості людей з питань
цілісного образу української національної культури через систему освіти
всіх типів та через мас-медіа. Людина повинна знати свою, часом хоч і
гірку, історію та свою національну культуру в історичному розвиткові,
від її витоків. Лише ґрунтовні знання сформують певні стереотипи, дадуть
можливість вибирати між своїм і чужим або ж збагачувати своє й чужою
мудрістю. За своєю структурою (хоч і зруйнованою) та функціональним
сенсом, національна культура ще має певний запас життєздатності та
потенціал для справжнього відродження. Загалом, національна культура
українців мала синкретичну єдність, але в результаті нищення утворився
вакуум знань, який швидко заповнюється низьковартісними зразками
маскультури у примітивній пострадянській формі. Руйнування духовної
культури нації не сприяє її консолідації та державотворчим тенденціям.

Формування естетичних і моральних цінностей має відбуватися спочатку в
сім’ї, коли батьки будуть носіями української культури, бо саме батьки
“найперше, чому вони вчать: мудрості – досвіду, поваги й любові до
сім’ї, природи й культурно-мистецьких традицій, людяності й самоповаги,
честі й свободи” [12, 7].

Через систему освіти можна і потрібно подолати перешкоди у розвиткові
національної культури. Тут необхідно враховувати різні грані проблеми:
“…загальнотеоретичний, який враховує основні підходи до культури
взагалі, психологічний підхід – культура розуміється як рівень
інтелектуального удосконалення людини; соціально-етичний підхід – коли
культура розуміється як моральний розвиток суспільства чи народу;
історичний – коли культура розуміється як корпус художніх та наукових
досягнень суспільства або народу; синтетичний – коли культура
розуміється як цілісність матеріального, інтелектуального та духовного
розвитку суспільства чи народу” [11, 28].

“Перспективи розвитку національної культури полягають у новому змісті
концепції освіти, в основі якої має бути національно-світова
гуманістична традиція; фундаментом, методологічно-філософською основою,
найважливішим засобом та джерелом формування характерів громадян,
органічним компонентом усіх ланок та всіх форм системи освіти є
національне виховання, фундоване на засадах національно-державницької
ідеї” [13, 130].

Для вирішення проблем розвитку і перспективи національної культури в
Україні вкрай необхідно виробити чітке розуміння цілісності культури з
її локальною специфікою, направити зусилля держави, культурологів,
освітян на гуманізацію культурних заходів, які б збагачували людину
духовно, а не деморалізували її. Також потрібно розробити систему
захисту від надмірної комерціалізації культури, від наркотизації
людської психіки. Через систему знань утверджувати національну культурну
самобутність, її універсальні цінності, які шануватимуться у світі.

Література

Кононенко П.П. Українознавство: Підручник для вищих навчальних закладів.
– К., 2006.

Грушевський М. Развитие украинских изучений в ХІХ с. и раскрытие в них
основных вопросов украиноведения. Переклад Л.Лимана // Український
історик. – 1989. – Ч. 103.

Веремчук А.П. Теоретичні основи виховання у працях М.С.Грушевського. –
Рівне, 1998.

Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. – К., 1993.

Забаревський М. В’ячеслав Липинський і його думки про українську націю і
державу. – Аусбург, 1945.

Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Антологія 1917 – 1933. – К.,
2001.

Кононенко П., Кононенко Т. Освіта ХХІ століття: філософія родинності. –
К., 2001.

Дзюба І. З криниці літ. – К., 2001. – Т.ІІ.

Сірополко С. Історія освіти в Україні. – К., 2001.

Кононенко П. Національна ідея, нація, націоналізм. – К., 2005.

Дзюба І. Між культурою і політикою. – К., 1998.

Кононенко П. Українська освіта: стан, проблеми, перспективи в Україні і
в світі // Українознавство. – К., 2006. – №1.

Кононенко П. Українознавство – наука любові, етики, життєтворчості: Зб.
наук. праць. – Львів, 2006.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020