.

Проблема законів історії в сучасній українській соціально-філософській думці (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 5624
Скачать документ

Реферат

не тему:

Проблема законів історії в сучасній українській соціально-філософській
думці

Соціально-політична, наукова й філософська актуальність проблеми
законів історії ніколи не була такою вагомою в Україні, як у наш час.
Адже нині в галузі політико-соціологічних візій однією з провідних є
ідея будівництва нового суспільства. Як всяка технологія будівництва
ґрунтується на знаннях різних фізичних і механічних законів, так і намір
побудувати суспільство також передбачає опору на знання, зокрема –
законів історії.

Ця тема слабо представлена в сучасній вітчизняній соціально-філософській
та політичній думці, тому вважаємо за необхідне розглянути ставлення до
питань законів історії на рівні сучасного українського політикуму та
стан висвітлення цих питань у межах вітчизняної соціально-філософської
думки. Об’єктом дослідження, таким чином, є стан розробки й розуміння
законів історії в українській філософській думці та в практичній
політиці, предметом вивчення в межах цього об’єкта виокремлюємо
ставлення до цієї проблеми в теперішній поточній вітчизняній політиці та
соціальній філософії.

Методологічною базою дослідження нам слугували традиційні принципи
української філософської думки, а також праці В.Андрущенка,
І.Добронравової, П.Кононенка, В.Кременя, В.Литвина, В.Лук’янця,
М.Михальченка, О.Реєнта, В.Ткаченка та інших сучасних дослідників, в
яких прямо чи опосередковано аналізується проблема законів історії.

У коло завдань входить і розгляд ставлення до питання про існування чи
неіснування законів історії теперішнього українського політикуму, а
також аналіз стану розробки теми законів історії в сучасній вітчизняній
соціально-філософській літературі.

1.Сучасна політика та її ставлення до проблеми законів історії

Упродовж кількох десятиліть в українському суспільстві, що перебувало в
складі СРСР, твердилося про створення “розвиненого соціалістичного
суспільства”, а далі – комунізму, де людина стане всебічно й гармонійно
розвиватися. Вважалося, що виконання такого завдання спирається на
відкриті марксистсько-ленінською філософією відповідні закони історії. У
радянсько-комуністичну добу українським вченим було відомо, що на Заході
не тільки марксизм, але й позитивізм (О.Конт, Г.Спенсер та ін.)
обґрунтовували ідею існування законів історії. Проте в СРСР (відповідно
в УРСР) монопольне право першовідкривача законів історії визнавалося, як
відомо, тільки за марксистсько-ленінською філософією. Нагадаємо, що
“розбудова розвиненого соціалізму” закінчилась на початку 90-х років
минулого століття, тобто коли розпався СРСР, а Україна набула державної
незалежності. Даний факт засвідчив, що посилання на закони історії як
базу створення соціалізму було широкомасштабною політичною і теоретичною
симуляцією.

Здавалося б, навчені гірким і близьким досвідом неможливості створення
штучного суспільства, всілякі “ентузіасти новобудов” відмовляться від
намагань опредметнити свої та чужі утопії. Проте новітнє українське
життя показало, що такі ентузіасти входять до когорти “самородків”,
котрі, в контексті суджень відомого неомарксиста 60 – 70 років ХХ ст.
Г.Маркузе, належать до числа тих “реалістів”, що завжди “вимагають
неможливе”. Конкретніше – йдеться про те, що і попередня, і теперішня
“команда будівників”, складена з різних партійних прапорів, також жадає
створити “якісно нове”, але не соціалістично-комуністичне, а
“демократичне”, чи “громадянське” (міщанське або цивілізоване),
суспільство. В ньому має продовжитися розпочате за часів “розвиненого
соціалізму” формування такої людини, котра всебічно та гармонійно
самореалізується. “Гармонійний розвиток людини, – говорить “Угода про
створення коаліції демократичних сил у Верховній Раді України V
скликання”, котра, як відомо, на початку липня 2006 р. розпалася, –
можливий за умови побудови громадянського суспільства, забезпечення
свободи слова, культурно-духовних потреб, якісної освіти та науки,
свободи віросповідання, сучасної медицини, безпечного довкілля,
реалізації права на працю та гарантій соціального захисту” [8].

Втілення окреслених вище догматико-політичних і моральних установок, що
кочують просторами програм різних партій, потребувало б від політиків
вищого владного ешелону з самого початку створити предметно-практичне
домінування в Україні певних моральних цінностей, зокрема “гідних умов
життя” та “рівних можливостей для всебічного розвитку кожного
громадянина”. Запорукою здійснення цих моральних постулатів мало б стати
зміцнення громадянського суспільства, утвердження результативної і
відповідальної влади на всіх рівнях управління державою. Необхідно
“комусь” також вирішити і деякі технократичні завдання, а саме:
спеціально побудувати конкурентоспроможну в глобальному вимірі
національну економіку та перетворити Україну на рівноправного партнера
спільноти розвинених європейських держав.

Для здійснення таких намірів потрібні, безумовно, не тільки люди, котрі
вже побували у “новому суспільстві”, мають досвід життя в ньому, через
що є зразками гармонійних особистостей при реалізації політики створення
всебічно розвинених громадян. Потрібна також і солідна
філософсько-методологічна база, одним із суттєвих елементів якої має
бути вирішення питання про ставлення “будівників суспільства”, тобто
можновладних політиків, до необхідних (тобто до таких, які “не є
обхідні”) суспільних зв’язків. Цей тип суспільних зв’язків називається
також “законами суспільства” (на відміну від законів держави, які можна
“обійти”, встановити або відмінити). Коли необхідні зв’язки пізнаються і
стають відомими, вони утворюють також суттєвий елемент оповіді, тобто
історії про суспільне буття. Натомість доводиться констатувати, що
реальне управління Українською державою було і залишається далеким від
філософських міркувань про закони історії, хоча без цього, по суті,
неможлива ефективна державна політика. Методологія теперішньої політики,
фактично, зводиться до обмеженого набору ірраціональних
суспільно-політичних чинників, серед яких засадничими вважаються “воля
та вибір народу”.

Безперечно, риторико-пропагандистське посилання на волю й вибір народу
спроможне вплинути на стан свідомості “масової людини”. Проте
філософській думці України здавна відоме і те, що методом голосування на
підтримку якого-небудь “плану суспільного будівництва” ніколи не
встановлюється істинність такого плану. Голосуванням, отже, не
визначаються і не встановлюються також і закони, що належать до
складових частин змісту історії.

Загалом світоглядні орієнтації багатьох політиків належать до сфери суто
позараціонального характеру і не вирішують питання суспільної
раціональності, передусім питання про наявність чи відсутність законів
історії. Так, декому уявляється, що владна верхівка “поділить” спільну
відповідальність за реалізацію надій і прагнень “усіх громадян”, хоча
вже сама думка про поділ відповідальності за здійснення людських надій
більше нагадує відому міфопоетичну спробу нагодувати всіх людей трьома
хлібами. Твердиться також і про важливість сповідування цінностей
демократії “по-українськи”, тобто цінностей “нібито демократії”,
очолюваної олігархічними різноваговими “грошовими мішками”. Зрештою
бажається, щоб влада і всі в державі керувалися верховенством права,
отже, деякою сумою юридичних актів, котрі загалом встановлюються
олігархічною “демократичною більшістю” для інших. Точніше – для тих, хто
належить до числа підпорядкованих представленій Верховною Радою
“недоторканій” групі випадково визначених індивідів.

Особливу негативну значущість набула нині ще й філософська плутанина
політиків у питаннях розрізнення й визначеності національних інтересів
та інтересів держави. Мова про те, що багато сучасних українських
провідників бажає захищати “національні інтереси держави”, хоча якраз у
держави, і це вже давно з’ясовано українською філософією (М.Драгоманов
та ін.), завжди є свої реальні інтереси, котрі, за певних умов, можуть
різко конфліктувати саме з національними інтересами. Адже “сильною” є
завжди така держава, котра перемагає, перш за все, власних підданих і
панує над ними.

Самовпевненість теперішнього українського політикуму в тому, що він
промовляє “від імені народу”, “замість народу” і “для народу”, отже,
вона насичена аматорством ірраціонального штибу. Причому засилля
ірраціоналізму, згідно з класичними соціально-філософськими уявленнями,
свідчить не про високу інтелектуальність, а про дезорганізацію
політичного думання. “Революція, – писали вчені ще на початку ХХ ст., –
висувала на перший план силу розуму, реакція виставила ідею стихійного
розвитку народного духу” [9, 286]. Проте поворот політики до
обслуговування стихійного, тобто до ірраціонального аспекту суспільства,
не звільняє її від потреби прямо чи опосередковано формулювати відповіді
на суто філософське питання про засади своїх рішень та дій. Тобто
політик повинен хоч трохи розуміти: або він приймає рішення і вибудовує
діяльність згідно з вираженими історією необхідними зв’язками в
суспільстві, тобто із законами суспільного буття, або діє згідно вимог
“народного духу”.

Причому діяльність на основі вимог “народного духу” (громадської думки,
всенародного волевиявлення і т.д.) означає діяльність політика у злагоді
із наївною вірою “масової людини” в те, що суспільна істина визначається
виключно її участю у виборах “висунутих” осіб, котрі від імені “волі
народу” встановлюють свою владу над народом. Закони історії в такому
разі для політика не важливі. Істотним є число виборців, що обирають
деяке число осіб для їхнього тимчасового перебування у лавах касти
“недоторканих” народних депутатів.

2. Ритуальність визнання законів історії

Відсутність серед теперішніх політичних провідників України будь-якого
виразного ставлення до філософського вирішення проблеми законів історії
можна вважати віддзеркаленням загального стану розробки цієї проблеми в
сучасній українській філософській та “історичній” літературі. “Сучасна
вітчизняна історична наука, – відзначає О.Реєнт, – нагадує флот без
пізнавального прапора. Методологічна невизначеність більшості авторів
засвідчує прикрий факт відсутності чітких наукових засад, апробованого
методологічного інструментарію. Результатом цього є поява праць, що у
кращому разі човгають рейками, прокладеними ідеологами партапарату
радянської доби, а в гіршому – линуть у вільне плавання з вітрилами, в
які дмуть вітри кон’юнктури” [7, 3].

Зауважимо також, що й вислів “історичне” взятий нами в лапки умисно, з
тих міркувань, що нині спостерігається значний розкид думок з приводу
того, що потрібно, а що не потрібно визнавати історією. Нерідко під
історією розуміють деякий аспект політології чи вчення про держави, коли
пишуть, що “історія є в основному історією держав і державоподібних
суспільних одиниць та інститутів, а також ідей, котрі ведуть до їх
створення” [6, 4]. Таке розуміння історії загалом випливає із
твердження, згідно з яким “історія – це політика, перекинута в минуле”
[3, 20].

Зважаючи на розмаїття тлумачення поняття “історії”, а також на те, що
нашим завданням є аналіз стану досліджень проблеми законів історії у
філософській та іншій вітчизняній літературі, обмежимось із визначеністю
цього поняття. Тобто в даній статті йдеться, насамперед, про ту
літературу, котра інтерпретує історію не як “історію держав”, а як
“спеціально-наукову дисципліну” або просто як суспільну науку, об’єктом
якої, за Я.Калакурою, є “історична дійсність, процеси, події, явища і
фрагменти історичного розвитку, його дійові особи, вся сукупність умов,
що характеризують життя суспільства і впливають на нього, тобто все, на
що спрямовано пізнавальну функцію історичної науки” [2, 270].

Вказане вище визначення історії та її об’єкта розглядається нами як
логіко-теоретична даність, котра найпоширеніша в суспільстві. Вона не
викликає якихось суттєвих заперечень з боку основної маси вчених, які
вбачають в історії науку “про розвиток суспільства” або, як відзначає
В.Гусєв, про “конкретне і розмаїте життя людства в усіх його виявах в
історичній послідовності, починаючи з появи людського суспільства до
наших днів” [2, 178 – 179]. Вважається, у зв’язку з цим, що “історична
наука повинна зрозуміти і пояснити описувані факти. На підставі аналізу
їх у сукупності, вона з’ясовує сутність специфічних законів розвитку
суспільства (виділення – А.М.), особливості історичного процесу окремих
країн і народів порівняно з іншими” [2, 179].

Підкреслимо, що викладене вище опорне для даної статті визначення
історичної науки, її завдань та об’єкта дослідження взяте з навчального
посібника “Історична наука: термінологічний і понятійний довідник” (2002
р.). Зроблено це з тих міркувань, що праця навчально-пізнавального
призначення, як правило, узагальнює значний обсяг різноманітних
інтерпретацій, типових як для наукових досліджень, так і в межах
навчального процесу. Здавалось би, що згадане видання повинне було б
більш-менш різнобічно репрезентувати також і закони, котрі слід вважати
“законами історії як науки”. Адже головним завданням будь-якої науки є
встановлення фактів і далі – виявлення законів на основі дослідження
співвідношень між фактами. Історія, в цьому відношенні, зазначає
М.Варшавчик, спочатку “завжди наявна в актах первинної орієнтації людей
у вигляді традицій, норм, настановлень, авторитетів, цінностей, мови,
звичаїв, ритуалів тощо, а також осмисленого вживання матеріальних
предметів культури” [2, 305]. Після дослідження цих “актів” та
встановлення фактів потрібно з’ясовувати зв’язки фактів і визначати
закони історії, опосередковані “актами” і фактами. Проте, на жаль,
питання про закони історії не розглядається у згаданому навчальному
посібнику. Створюється враження, що вони не належать до основних понять
історичної науки. А якщо про закони історії деякі автори і згадують у
своїх публікаціях, то це більше подібне до ритуалу, який механічно
виконується без усвідомлення його змісту.

Підставою для такого твердження є безперечний факт, що при інтерпретації
історії як науки про розвиток суспільства багато дослідників чомусь не
керується законами цього розвитку. Проте вони прагнуть якнайкраще і
найстаранніше описувати цей процес у межах тих уявлень про нього, котрі
були почерпнуті з різних джерел. Але під час опису “розвитку
суспільства” з важкозрозумілих причин автори найменше звертають належну
увагу на те, що розвиток – це не що інше, як стан і визначення способу
існування живого організму. Причому суспільство ніколи не було
організмом, не є тепер і ніколи не буде в перспективі, навіть коли
назвати його “соціальним організмом”. Адже суспільство не функціонує як
деяке “ціле”, що властиве організмам. Воно було і є взаємодією
конкуруючих між собою індивідів-організмів, кожен з яких у цих
взаємодіях розвивається окремо, отже, живе особисто.

Якщо погодитися з тими сучасними дослідниками, котрі уявляють собі
суспільство як організм, що розвивається, а історію разом з ними
тлумачити як науку про розвиток цього метафоричного організму, слід
логічно визнавати й те, що закони розвитку пояснює не філософія, історія
чи соціологія, а наука про живий організм, тобто біологія. Це означає,
що метафоричне тлумачення суспільства як соціального організму заводить
філософське вирішення питання про існування чи неіснування законів
історії на шлях міфопоетики й естетики, а це виключає потребу виявлення
історичних законів. Міфопоетика не ставить завдання встановлювати ці
закони, а естетика мову веде про красу, тобто про довершеність і тим
самим непорушність людських і природних витворів, та про форми їх
чуттєвого сприйняття людьми.

?????¤?¤?$?????

??¤?¤?$?????

?????¤?¤?$?????y?“об’єктивним суддею”, який слідкує за тим, щоб при
оповіді про події суспільного буття не було ні применшення того, що
відбулося, ні перебільшення його значущості [5, 15]. Хоча авторами, які
висловлюють такі переконання, не вказуються критерії, що слугують для
них мірилами подій, проте сам факт визнання можливості перебільшень і
применшень їхньої значущості означає, що “історик-суддя” таки має в
своєму розпорядженні знання законів історії. Вони й слугують йому мірою
під час  опису тлумачення подій.

Та чомусь ці закони історики-дослідники, а також філософи, які вивчають
історію, не намагаються формулювати, тобто теоретично визначати
історичні закони. Цим ставиться під сумнів репутація “історика-судді”,
бо без посилання на закони історії, його оцінки – свавільні, а суддя в
такому випадку є не “представником науки”, а самозванцем.

Відмітимо ще один аспект, який нині також свідчить про стан розробки
проблеми законів історії в українській філософській та науковій
літературі. Мається на увазі інерція механіко-об’єктивістичного
тлумачення “історичної закономірності”, або ж “об’єктивних законів
історії”, що була занесена в Україну переважно разом із гегельянством та
марксизмом-ленінізмом і продовжує використовуватися при розробці питань
філософії і методології історії. Протягом останніх років вона посилилась
завдяки використанню природничо-синергетичного вчення про уявну “стрілу
часу”, перші намітки якої тісно узгоджуються з
міфологічно-есхатологічною “точкою Омега”, пов’язаною з біблійним
тлумаченням Ісуса Христа як “Альфи і Омеги”, початку й кінця світобуття.
Вважається, що уявна лінія “стріли часу” в історії утворює “осьовий
час”, про який вчили більшою або меншою мірою пов’язані із християнським
світоглядом католик Тейяр де Шарден, вихованець єзуїтів М.Гайдеггер,
протестант К.Ясперс та інші вчені за межами України.

Внаслідок поєднання тлумачення закономірності історії в дусі
лінійно-механічного об’єктивізму і детермінізму, що визнає її як
результат, продукт взаємодії різних чинників, з есхатологічними
уявленнями про “стрілу часу”, котра нібито об’єктивно спрямовує суще й
оповідь про нього до “кінця історії”, поняття про цю закономірність
набуває містичного характеру. Тобто, в межах лінеарності тлумачення
“стріли часу”, йдеться не про закони, якими міряють події та їхні
взаємозв’язки, що, власне, й означає поняття “закономірність”, а про
щось фатально-невідворотне, котре стихійно нав’язує людям порядок їхньої
життєдіяльності. На підставі подібних уявлень про закономірність,
історію інтерпретують у контексті суджень А.Тойнбі про динаміку
цивілізацій, наприклад, так: “…всередині цивілізації, що зазнає процесу
розпаду, закономірно відшукуються моделі відповіді на виклик історії, та
претенденти на роль рятівника” [3, 55].

Отже, маємо можливість констатувати, що в сучасній філософській
літературі проблема законів історії або замовчується, або згадка про них
подібна механіці ритуалу. Тобто існування законів історії нібито і
визнається, але майже ніхто не пробує пояснити ні їх зміст, ні їх число,
ні методику використання в дослідницькій, політичній та іншій
діяльності. Спостерігається при цьому певний дуалізм інтерпретацій,
пов’язаний із двозначністю розуміння змісту поняття “історія” у межах
лінеарно-одномірного підходу. У тому випадку, коли історія розуміється
як розвиток суспільства, з’являється потреба уявляти суспільство за
аналогією до організму. Це тягне за собою спроби пристосувати закони
біології, котра й описує розвиток організмів, для тлумачення законів
поетико-метафоричного “соціального організму”. Закони ж суспільства в
цьому випадку не пояснюються. Коли ж історія розуміється як оповідь або
наука про суспільство, то, знову-таки, закони утворення й функціонування
оповіді – наукової чи ненаукової – не можуть бути тотожними законам
суспільства, бо вони виражають тільки діяльно-пізнавальне освоєння
суспільства дослідником, а не закони суспільства.

Потрібно також відзначити, що окремі дослідники усвідомлюють вказані
вище суперечності у тій мірі, в якій вони представлені в науковій
літературі. Частково це проявляється і в намаганнях зробити певний
внесок у вирішення питання про суть та існування законів історії,
ґрунтуючись на спробах урахувати різноманітність
теоретико-методологічних підходів та дослідницьких методик.

3.Пошуки “спільного знаменника”

Загальною особливістю спроб знайти вирішення питання про існування чи
неіснування законів історії в сучасній українській
соціально-філософській думці можна вважати звернення до праць тих
закордонних учених, котрі тією чи іншою мірою розробляли цю тему.
Стосується це переважно праць західноєвропейських та російських авторів,
які орієнтуються на марксистські, позитивістські, екзистенціальні та
християнсько-есхатологічні тенденції. Принагідно можна зустріти під час
обговорення питань законів історії згадку про одного – двох українських
філософів минулих століть. Іноді українські дослідники підносять до
рівня законів історії, наприклад, окремі положення вчення А.Тойнбі про
саморозпад цивілізацій. Внаслідок аналізу його уявлень робляться
висновки, згідно з якими історія спирається, головним чином, на два
закони. Першим вважається закон співвідношення “історичного виклику” та
“історичного стимулу”: “Чим сильніший виклик, тим сильніший стимул” [3,
51]. Оскільки стимул у даному випадку розуміється як альтернатива
виклику, остільки цей “закон”, по суті, тільки переформульовує відомий
закон механіки, згідно з яким “сила дії рівна протидії”. Але, якщо
скерована “стимулом” масова “історична” дія виявляється невдалою, тоді
нібито “починається дія закону “знижувального повернення”, коли
суспільство переходить до розряду народів, у яких немає власної історії”
[там само]. Тобто і в цьому випадку йдеться не про закон історії, а про
моральну оцінку можливої долі якогось невдахи, піднесену в межах
авторських візій до рівня його особистого уявлення законів.

Доречно нагадати, що в Україні в 70-і роки ХХ ст. в межах історичного
матеріалізму розроблялася інтерпретація історії, методологічно подібна
до світоглядних установок вчення А.Тойнбі. Маємо на увазі, перш за все,
публікації В.Куценка, в яких історія витлумачена, згідно
марксизму-ленінізму, як “розвиток суспільства”, що здійснюється
“творчістю мас”, і уявно була представлена як безперервна лінія
постановки і вирішення певних “соціальних задач” [4]. Отже, і в цьому
випадку мова йшла не про закони історії, а про “озадачування” політичне
чи фантастичне, котре включає “виклик задачі” та “стимули рішення
задачі”. Причому таке тлумачення історії вкладається в річище
лінеарності, а в її межах, оскільки вона виключає аспект випадкового і
злучного, будь-який елемент опису ситуації життя на основі принципу
детермінізму можна оголошувати історичним законом, якщо це комусь
заманеться.

Зважаючи на значні складнощі і суперечності, що виникають у межах
лінеарного вирішення питання про закони історії, деякі автори
намагаються уникнути їх, розширивши методологічний діапазон та джерельну
базу інтерпретацій. Насамперед, у даному разі йдеться про дослідження
І.Бойченка, який існуюче в зарубіжній філософській літературі розмаїття
тлумачень законів історії спробував розглянути з точки зору онтології,
теорії пізнання та морально-смислової значущості історії. Важливе й те,
що своє дослідження він спирає на такі фундаментальні принципи
української філософії, якими є субстанціональний та методологічний
плюралізм, людиноцентризм, котрі, на наш погляд, виражають і особисту
прихильність І.Бойченка до Вітчизни.

Тобто йдеться про те, що загальною точкою зору, з позицій якої
розглядається тема законів історії, вченому слугує не якась окремо взята
доктрина, а Україна. Тривалий час, аж до сьогодення, в ній функціонував,
як цілком слушно вважає І.Бойченко, “традиційний, класичний”, тобто
лінійно-механістичний варіант інтерпретації законів історії, в той час
як некласична парадигма тлумачення цих законів не розроблялася. Тому
цілком обґрунтовано він констатує обмеженість розуміння законів історії
“у нашій філософсько-історичній, соціально-філософській та
філософсько-соціологічній літературі”, котра не залишає меж “лінійного
одновимірного підходу до закономірностей історії” [1, 411]. Актуально
звучить висновок І.Бойченка і про те, що прагнення уніфікувати
міркування різних дослідників слід вважати “органічним породженням
командно-адміністративної системи і зорієнтованим на жорстке
підпорядкування суспільної науки потребам, інтересам і цілям політики”
[там само].

Оригінальність же розгляду І.Бойченком стану вивчення проблеми законів
історії, на нашу думку, проявляється в розробці, на основі вказаних вище
підходів і принципів, трьох аспектів розуміння законів історії. Першим є
традиційний, або класичний, про суть якого було вже сказано. Другий – це
посткласичний погляд на закони історії, а третім є антропологічний
погляд, притаманний першим двом у тому розумінні, що при вивченні
класичного і некласичного розуміння законів історії треба завжди
враховувати не тільки існування суспільного цілого (суспільства), але й
окреме буття людини, особистості [1, 412].

Керуючись, отже, некласичною методологією інтерпретації законів історії,
І.Бойченко зміг (причому вперше в історії української філософської
думки) систематизувати й узагальнити досить значний пласт інтерпретацій
законів історії, властивих західноєвропейській філософії. Початки
осягання цих законів вбачаються дослідником ще у міфопоетичних формах,
на основі перетворення яких виробляється поступово і класичне
субстанціональне тлумачення цих законів Г.Гегелем, марксизмом і
позитивізмом (переважно М.Вебером). Найважливішу ж рису класичного
розуміння законів історії, крім згаданої вище лінійності, дослідник
вбачає в перебільшенні значущості субстанціональності та намаганнях
створити універсальну систему “всеохоплюючих” законів цілераціональної
діяльності. Враховується при цьому, що в західноєвропейській літературі
наукова і практична шкідливість законів історії зводиться до ролі
інструмента тотального політиканства [1, 429]. Притаманне ж поширеному
нині в Україні класичному підходу до законів історії з акцентом на
субстанціонально-номологічне тлумачення (за І.Бойченком) демонструє
“обмеженість у розумінні історичної реальності”. Намагання подолати таку
обмеженість зумовили “актуальність пошуків альтернативних щодо…
традиційного підходу способів з’ясування соціально-номологічної
проблематики” [1, 430], серед якої свою значущість має і проблема
законів історії.

Безумовно, альтернативність у творчих дослідженнях законів історії в
сучасних умовах проявляється, насамперед, у їхній протилежності
традиційному раціонально-детерміністичному, хронологічному і далі –
діахронному поглядам на тлумачення цих законів. Такою протилежністю є
нелінійний підхід, у якому провідну роль відіграє опора на синергетику
дисипативних систем. “З позицій нелінійного аналізу, – зазначає
І.Бойченко, – суспільство постає як система не тільки складна, а й
дисипативна. Тобто система, в якій, на відміну від систем
консервативних, притаманні якісні й необоротні зміни” [1, 435].
Дослідник констатує, що певні форми нелінійного тлумачення законів
історії властиві німецьким і французьким філософам (Ф.Шеллінг, Ж.Мішле,
К.Маркс, Ф.Енгельс тощо). Проте найвиразніше це тлумачення проявилося у
зв’язку із загальним “синергетичним поворотом” у філософії історії, що
настав переважно з 70-х років ХХ ст. Проте цей напрямок тільки починає
розгортатися. “Праці монографічного характеру з цієї проблематики, –
констатує І.Бойченко, – поки що відсутні, по суті, повністю. Явно бракує
навіть спеціальних наукових розвідок на рівні статей чи розділів
монографій, хоч ця тематика за сучасних умов стає дедалі актуальнішою”
[1, 435].

Доцільно зазначити, що, характеризуючи закони в межах класичної та
посткласичної парадигм, І.Бойченко, як і інші дослідники, утримується
від суджень про те, скільки існує таких законів. Очевидно, варто нині
вести мову не про число законів історії, а про те, які, сформульовані
науковцями попередніх століть, закони не викликають у сучасної
філософсько-історичної думки заперечень.

Правда, при антропологічній інтерпретації вчений формулює закони, котрі
не являють собою “закони-приписи цілераціональної діяльності” у межах
суспільства, зрозумілого як механізм. Заодно не говорить І.Бойченко і
про закони суспільства, витлумаченого як “соціальний організм”, бо в
межах антропологічного виміру законів постають не субстанціональні, а
смисложиттєві критерії. “Тут у центрі уваги, – зазначає І.Бойченко, –
смисложиттєві, внутрішні закони, творцем, носієм і провідником яких у
життя виступає людина” [1, 438].

Виходячи з тези, згідно з якою історія – це інтегративний процес
сумісного існування етносів, культур, цивілізацій і людських індивідів,
І.Бойченко робить висновок про те, що людиноцентризм – один з наріжних
законів історії. Про нього потрібно вести мову в першу чергу саме тому,
що не історичний процес, “а, навпаки, – саме буття людини є основою і
формою вияву історичної реальності” [1, 439]. Тому потрібно брати до
уваги, що в межах антропоцентризму “на перший план виходить тлумачення
закону як об’єктивного закону виникнення суб’єктивності” [там само].

Другим же за значущістю в ієрархії законів історії І.Бойченко вважає
“самопізнання й самоздійснення індивідуальної людської істоти” [1, 443].
Даний закон, з погляду вченого, пояснює співвідношення свободи особи і
суспільної необхідності, мікро- і макрокосму, суть самопізнання,
горизонт актуалізованої сучасної та горизонт історичної свідомості тощо.
Зрештою, цей закон найбільше сприяє пізнанню та розумінню суті людської
відповідальності за особисту й загальну історію людства.

Підкреслимо, що ми так детально зупинилися на аналізі І.Бойченком стану
вивчення проблеми законів історії, насамперед, з тих міркувань, що на
сьогодні воно залишається першим і єдиним ґрунтовним вивченням цієї теми
в українській філософській думці. Разом з тим воно виявило і загальні
складнощі подібних досліджень, оскільки часто вчені розповідають, як
треба уявляти закони історії, хоча їх не називають і не формулюють.

Одночасно стало відомим, що визнання чи невизнання законів історії
залежить від трактування “історії”. Якщо історія тлумачиться як термін,
котрий є синонімом “оповіді”, то закони історії мають розумітися як
закони оповіді. Якщо ж історія трактується як “об’єктивний процес
розвитку суспільства”, тоді слід говорити не про закони історії, а про
закони суспільства.

Загалом же вивчення стану дослідження проблеми законів історії в
сучасній українській філософській думці дозволяє зробити висновок про
те, що вітчизняна історія дослідження цих законів, по суті, не вивчена і
належить до перспективних об’єктів історико-філософських та
філософсько-історичних досліджень.

Література

Бойченко І.В. Філософія історії. – К.: Знання, 2000.

Історична наука: термінологічний і понятійний довідник: Навчальний
посібник / В.М.Литвин, В.І.Гусєв, А.Г. Слюсаренко та ін. – К.: Вища
школа, 2002.

Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: альтернативи поступу
(критика історичного досвіду). – К.: ARC-UKRAINE, 1996.

Куценко В.І. Социальная задача как категория исторического материализма.
– К.: Наукова думка, 1976.

Литвин В.М. Україна-2004. Події. Документи. Факти: У 3 т. – К.: 3 Медіа,
2005. – Т. 1.

Потульницький В.А. Українська та світова історична наука: рефлексії на
межі століть // Український історичний журнал. – 2000. – № 1.

Реєнт О.П. Деякі проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: стан і
перспективи наукової розробки // Український історичний журнал. – 2000.
– № 2.

Угода про створення коаліції демократичних сил у Верховній Раді України
V скликання // “Голос України”. – 24 червня 2006 р.

Энциклопедический словарь: 7-е изд. – М.: Т-во “Бр. А. и И. Гранат и
Ко”, 1914. – Т. 22.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020