Реферат на тему:
Проблема Русі у світлі новітніх історико-лінгвістичних досліджень
Три століття тому було запроваджено традицію починати вітчизняну
історію з легендарної події. Ще на світанку російської історичної науки
її родоначальники – німецькі історики Байєр, а пізніше Міллер і Шльоцер,
перебуваючи на службі в Російської імперії, поставили собі за мету
створити зведений варіант її історії. Дарма, що при цьому вони сплутали
історію Росії з історією Русі – воно й не дивно, якщо зважити, що деякі
з них писали російську історію не знаючи навіть російської мови. Не
дивно й те, що саме з їхньої легкої руки літописний уривок про
закликання варягів було витлумачено так, ніби й ідеями державності, і
самою своєю назвою Давня Русь мала завдячувати прибульцям із півночі.
Дивує інше: попри всю безглуздість такого твердження “норманська теорія”
не лише благополучно дожила до початку XXI ст., а й досі панує у
поглядах на проблему витоків Русі. І нині чимало істориків щиро вірять у
скандинавське походження Русі й саме від закликання варягів починають
вітчизняну історію.
І це незважаючи навіть на те, що від перших представників російської
історіографії сплинуло вже чимало часу. І що у XVIII ст. не було відомо
й сотої частки того, що відомо сучасним історикам. І що допоміжні
історичні дисципліни, зокрема порівняльне мовознавство, кілька століть
тому перебували ще в пелюшках. І що за увесь цей час жодних вагомих
доказів на користь норманської теорії норманісти так і не запропонували,
а ступінь її доказовості й досі лишається на рівні кількасотрічної
давнини. Що навіть заперечувати норманську теорію нині вже немає
необхідності – це вже і так давно й переконливо зроблено. І все ж саме
вона сьогодні найбільш поширена і популярна. Чому?
Справа в тому, що за кілька століть справедливої критики норманської
теорії вчені-антинорманісти так і не спромоглися запропонувати жодної
прийнятної альтернативної теорії. Найпоширеніша з існуючих спроб
“слов’янізації” назви русь – зведення її до місцевих гідронімів на Рос –
(Рось, Росава та ін.) – неспроможна ані лінгвістичне, ані методологічно,
на що не раз вказувалося в історичній літературі. Це саме можна сказати
й про інші подібні спроби: їх чимало й вони здебільшого добре відомі.
Зауважимо, що саме лінгвістична аргументація, вирішальна при визначенні
етнічної належності, досі лишалася найбільш вразливим місцем “південної”
гіпотези. Та й не лише “південної”: об’єктивно жодна з нині існуючих
гіпотез не може вважатися лінгвістичне переконливою. Тому й розв’язання
“проблеми Русі” насправді є лише вибором найбільш правдоподібної серед
кількох однаково неправдоподібних версій. І зрозуміло, що на такий вибір
здебільшого впливають суто суб’єктивні моменти.
Нездатність дослідників упродовж тривалого часу розв’язати “проблему
Русі” спонукає шукати причини такого становища в методологічній площині.
Методологічно хибний підхід до “проблеми Русі” як до однієї загальної
проблеми, що так само вимагає однієї конкретної відповіді, виявився у
намаганні дослідників розв’язати одночасно кілька абсолютно різних за
змістом і значенням історичних проблем (етимологія назви русь, проблема
давньоруської державності, суть конкретних політичних подій середини
IXст., відомих в історичній науці як закликання варягів тощо), що завело
розв’язання проблеми походження Русі в глухий кут. Це й не дивно, бо в
тій постановці питання, яка існує сьогодні, “проблему Русі” розв’язати
годі. Нині її слід розбити на конкретні історичні проблеми й
зосередитися на їх розв’язанні, діючи за принципом від конкретного до
загального, а не навпаки, як велося досі. Сама проблема в такому разі
постане у зовсім іншому світлі.
Проте найперше, що необхідно зробити – це рішуче відділити розв’язання
“проблеми Русі” від літописної згадки про закликання варягів. Так уже
склалося, що дискусія про походження Русі велася саме з огляду на це,
тож і основні наукові зусилля були скеровані на період ІХ – ХІ ст., а
увага до попередніх епох носила спорадичний характер. Нині цілком
очевидно: дослідникам час, урешті, вирватися з вузьких рамок
антинорманізму й почати діяти у ширшому руслі автохтонізму. Без
залучення матеріалу попередніх історичних епох (століть і навіть
тисячоліть) розв’язання “проблеми Русі” – справа безнадійна.
Зрозуміло й те, що позитивне вирішення такого роду проблеми неможливе
без належної лінгвістичної аргументації. Натомість більшість етимологій,
що їх пропонують дослідники для терміна русь – пояснення, які нічого не
пояснюють. Ідеться навіть не про те, наскільки правомірне те чи інше
тлумачення. Витлумачення того чи іншого слова, а надто етноніма, аж ніяк
не зводиться до пошуку в різних мовах слів, близьких фонетичне – так
можна знайти все, що завгодно. Закони наукового дослідження вимагають
історично обґрунтувати, вмотивувати, підтвердити прикладами кожне
тлумачення і строго лінгвістичне довести можливість наявних фонетичних
перетворень. Без цього жодна гіпотеза нічого не доводить і нічого не
заперечує, тому з наукового погляду мало чого варта.
Основна вада більшості існуючих етимологій – нехтування основних
методологічних засад при роботі з етнічною назвою. Наявність двох
споріднених слів ще не означає, що одне утворилося від іншого (хоча в
такому разі ще потрібно довести, яке з них – первісне, а яке – похідне).
Навпаки, досить часто споріднені слова мають саме незалежне походження,
хоча й сходять до спільної основи. Так, існує твердження про
спорідненість назв Русь і Рось. Що це означає? Лише те, що в обох назв –
спільний попередник. Але це зовсім (!) не означає, що одне слово
неодмінно похідне від іншого. І якщо ми кажемо, що гіпотеза про
походження етноніма русь від гідроніма Рось історично неспроможна, то
маємо на увазі лише неможливість походження назви конкретного етносу від
назви конкретної річки. І зовсім не ставиться під сумнів мовний та
історичний зв’язок обох цих назв.
Кожна історична проблема, навіть винятково складна на перший погляд,
неодмінно має просте й зрозуміле вирішення, загальну схему, в яку чітко
лягають усі наявні історичні свідчення, вилаштовуючи логічно єдину,
цільну й несуперечливо вивершену картину. Це розв’язання, поза сумнівом,
існує і для “проблеми Русі”. І його слід шукати. Зробити це було б
набагато легше, якби ми бодай трохи абстрагувалися від дотеперішніх
уявлень з цієї проблеми й підійшли до її розв’язання з нових, може, поки
й не зовсім звичних методологічних позицій.
…А поки що проблема походження Русі лишається майже такою ж
загадковою, як і кілька століть тому. І все ще в силі слова, сказані
відомим польським істориком і мовознавцем Олександром Брюкнером: “Хто
вдало пояснить назву Русі, оволодіє ключем для розуміння початків її
історії”…
Походження і значення назви Русь
При тлумаченні назви русь норманісти вказують на термін
руотсі-“веслярі”, що ним начебто фіни означували шведів. Цілком
очевидно, що це – лише намагання хоч якось підкріпити лінгвістичне
літописну версію про закликання варягів. Намагання, відверто кажучи,
невдале, і не лише мовно, але й історично, оскільки породжує цілу низку
запитань, відповісти на які нездатне. Чому, скажімо, назва русь відсутня
в скандинавських джерелах? Чому слов’яни запозичили саме цю назву, а не,
наприклад, назву варяги (які, до речі, теж невідомі скандинавським
джерелам)? Чому назва русь утвердилася саме в Київській землі, куди, як
прийнято вважати, варяги проникли пізніше, аніж у Новгородські області,
тоді як останні ще довго протиставлялися Русі як землі слов’ян? Як шведи
могли передати свою назву слов’янам, якщо самі себе вони руотсі не
називали? Перелік запитань можна продовжувати. Але не треба бути фаховим
істориком, аби зрозуміти: ймовірність того, що назвою слов’янської
держави стало слово, яким фіни позначали шведів, дорівнює нулю. Тим
більше, як засвідчують джерела, і це дедалі впевненіше визнають
історики, найдавнішим ареалом, з яким термін русь виявляє особливий
зв’язок, є зовсім не Скандинавія, а береги Чорного моря.
Вважається, що найдавніша така згадка сягає ще VI ст. до н.е., коли в
книзі Ієзекіїля, що входить до так званих пророцьких книг Біблії,
згадується народ рош. Прикметне, що він подається в етнічному контексті
з кіммерійцями й скіфами. Тобто всі три етноніми: рош, кіммерійці та
скіфи прив’язуються до одного ареалу – Північного Причорномор’я, Давньої
України. Саме цей напівміфічний народ рош в уявленні візантійців пізніше
часто-густо ототожнюється з реальним народом росів або русів. Принаймні
походи Русі на Царгород у середині IX ст. викликали негайну асоціацію
саме з цими біблійними згадками. Лев Диякон оповідає про дружину
київського князя Святослава, що “переможені тавро-скіфи ніколи живими не
здаються ворогу…, що народ цей відважний до безумства, хоробрий,
сильний, що нападає на всі народи, про що багато свідчать і навіть
божественний Ієзекїіль про це згадує”.
Сирійський автор Псевдо-Захарій (VI ст.) знає у Східній Європі народ
hros. Руси, як свідчать арабські автори, беруть участь у політичних
подіях VII ст. на Північному Кавказі. Кінцем VIII – початком IX ст.
датуються згадки народу росу Тавриді й на берегах Чорного моря в житіях
Георгія Амастридського й Стефана Сурозького. Саме в Криму, давній
Тавриці, дослідники фіксують найраніші й найрясніші назви на рус-/рос-.
Керченська протока здавна відома як Руська ріка, а Чорне море – як
Руське море. Саме у Криму у середині IX ст. Кирило-Костянтин, майбутній
творець слов’янської писемності, виявляє Євангеліє і Псалтир, писані
руськими письменами. Руси – учасники давніх історичних подій у
“Велесовій книзі”. Зв’язок русів із берегами Чорного моря видно і з
характерного для візантійців ототожнення русів/росів із таврами й
скіфами – безумовного населення півдня України. Баварський географ у
середині IX ст. локалізує русів (ruzzi) поряд із хозарами (caziri), що
безумовно промовляє на користь південної гіпотези; про це свідчить і
титул глави Русі – каган, північне походження якого неймовірне. Подібних
свідчень можна навести ще чимало, але й цього достатньо, аби повністю
погодитися зі словами акад. О.М.Трубачова: “береги Понту і Меотиди
лишаються тим місцем, де ім’я русь виступає перед нами в документованій
історії за 300 років до закликання варягів”.
Отож саме звернення до Північного Причорномор’я має стати відправною
точкою при з’ясуванні походження і значення слова русь. Вже зараз є
очевидною надзвичайна давність цієї назви, вона сягає не те що
доварязьких, але, ймовірно, й дослов’янських часів. В.Мавродін щодо
цього зазначає: “термін русь сходить до дуже давніх часів, і якщо колись
був не ім’ям власним країни і народу, а мав якесь змістове значення…,
то вже в епоху Київської Русі його початковий зміст був значною мірою
забутий”.21 продовжує: “десь на території Русі, в лісостепу Придніпров’я
і Подоння в перші століття н.е. мешкали племена, у назві яких
зустрічається у тій чи іншій огласовці корінь рос. Що він означав, ми не
знаємо… Безперечно одне – корінь росу топоніміці Середнього
Подніпров’я дуже давнього походження і веде нас у часи, що набагато
передували літопису й Київській Русі”.
Отже, логіка дослідження відсилає нас до часів значно давніших, до нашої
передісторії. Сюди влада норманістів не сягає, тут немає ані Рюрика, ані
фінів зі шведами. Можна нарешті полегшено зітхнути й зосередитися на
нашому прямому завданні: шукати народ, назва якого співзвучна назві
русь. Бо досі питання про те, що це за народ, відповіді не знаходило. Та
сьогодні, нехай і з обережним оптимізмом, уже можна сказати, що
відповідь на це питання все ж існує.
Руси й таври
Дослідники не раз звертали увагу на досить примітний в історичній
традиції факт, а саме на зв’язок русі з таврами, засвідчений багатьма
джерелами. Справді, візантійські автори досить послідовно називають
русів таврами або тавро-скіфами. Лев Диякон, свідок русько-візантійської
війни 970 – 971 рр., називає великого київського князя Святослава
ватажком тавро-скіфів. Іоанн Кіннам означує Київ столицею тавро-скіфів,
“Житіє Георгія Амастридського” взагалі має русь за прямих нащадків
таврів. Цей зв’язок найчастіше пояснювали тим, ніби візантійські автори
воліли замінювати грубі назви сучасних їм варварських народів на вже
відомі літературні, вживані ще давньогрецькими авторами. Проте таке
пояснення не переконує. А якщо й справді тісний зв’язок русів і таврів у
візантійських джерелах не випадковий? І чи не підстава це, щоб
придивитися до цього народу уважніше? То хто ж такі таври?
Без перебільшення, таври в давній історії України посідають особливе
місце. За поширеного уявлення про етнічну історію давньої України як
сповнену міграцій і колонізаційних рухів, історія таврів від самих
першопочатків пов’язана з Україною, з Кримом. На тлі “прийшлих”
кіммерійців, скіфів, сарматів, гунів і десятків інших народів нашої
давньої історії таври постають чи не єдиним народом-автохтоном. Етнонім
таври простежується тут упродовж значного історичного відтинку: першим
постає серед етнічних найменувань Північного Причорномор’я (у Гомера,
бл. XIII ст. до н.е.) і зникає через два з половиною тисячоліття – у
XIII ст., після монгольського нашестя на Русь.
Тривалий час не вдавалося навіть наблизитися до розв’язання проблеми
походження таврів. Насамперед через обмаль даних про їхню мову, чи не
єдиним зразком якої міг бути їхній етнонім. Втім, дослідники давно майже
одностайні в тому, що таври – не місцева назва, а її грецький варіант
(від грец. таврос – “бик”), переклад грецькою етноніма, який в оригіналі
звучав по-іншому, хоч і мав те саме значення: “бики” або “ті, що шанують
бика”. Іншими словами, греки знали самоназву таврів і передавали її або
схожим грецьким словом, або, що ймовірніше, перекладали своєю мовою. Але
в такому разі самоназва таврів лишається невідомою, як і їхня етнічна
належність.
Здавалося б, можна обмежитися констатацією того, що наявні історичні
джерела не дають змоги відповісти на це питання. Якби не ще одна згадка
з-поміж тих, що засвідчують зв’язок русів і таврів. Йдеться про слова
візантійського автора Іоана Цеца, що “назва таври тотожна назві руси”.
Як не дивно, але це чи не єдине в історичній традиції свідчення, яке
прямо (!) й недвозначно вказує на зміст слова русь, чомусь лишилося поза
увагою істориків. А між тим виняткова важливість його очевидна. Коли
зважити, що назва таври означає “бики” або “ті, що шанують бика”, то чи
не те ж саме означає й назва русь! І чи не саме русь – справжня назва,
самоназва загадкового народу, що його греки означували таврії і чи не
тут розгадка взаємозв’язків русі й таврів?
Суть проблеми зводиться до того, щоб знайти мову, у якій слово бик було
б фонетичне близьким до етноніма руси, русь. Оскільки йдеться про
Північне Причорномор’я, то логічно було б шукати її серед
індоєвропейських мов. І виявляється, така мова є, навіть не одна. У
цьому ряді:
санскр. vrish – «бик», де vrish на слов’янському ґрунті відповідає форма
рош/рос, іран. rus – «бик», латин. verres – «самець», латис. versis –
«віл», «бик», а також urs, urus, vrus, ors із тим самим значенням у
романських мовах. Спорідненість цих мов незаперечна, тож можна впевнено
говорити про їх індоєвропейську мовну основу. В контексті нового
тлумачення етноніма русь зовсім по-іншому бачаться і слова автора “Житія
Георгія Амастридського”, який означає русів як “згубний і на ділі і за
ім’ям (!) народ”. Цю характеристику важко прикласти до тлумачень на
зразок “веслярі” чи “річкові жителі”.
Новітні мовознавчі дослідження свідчать, що саме “бичачу” етимологію
приховують сотні українських зокрема й східноєвропейських загалом
топонімів і гідронімів. Назва протоки Боспор Кіммерійський означає
“Переправа (Брід) Бика” (лат. bos – “бик”). Давня назва Чорного моря –
Понт Аксинський або Евксинський – огречене туземне (це передбачав і
М.Фасмер) пантха укшан – із санскриту “Шлях Бика”. Окрім назви Русь із
биком пов’язуються назви Таврика, Скіфія, Ексампай, Волинь, Буковина,
Гуцульщина.* Як і назва Бористен – “Бик-ріка” (vrish+danu “ріка”) на
означення Дніпра. Культ Священного Бика засвідчений у Причорномор’ї –
Придніпров’ї з найдавніших часів: тут і написи Кам’яної Могили з її
“Гротом Бика”, і бичачі статуетки й букранії Трипілля. Та й божество
наших предків, скотій бог” Велес архетипічно відповідає Тельцю.
“Велесова книга” мовить: “Дажбог народив нас від корови (!) Замунь. І
були ми кравенцями (!): скіфи, анти, руси, боруси і сурожці” (ВК, 7є). У
тій же “Велесовій книзі” є уривок, де слова русь і бик сусідують в
одному рядку. Не випадково й давні астрологи розміщують Скіфію-Україну
саме під знаком Тельця, Тавра, Бика. На найдавнішій (серед збережених)
астрогеографічній карті Марка Манілія (І ст. до н.е.) саме знаком Тельця
(_) позначено Скіфію (Північне Причорномор’я – Придніпров’я – Придоння).
До речі, часово астрологічна епоха Тельця охоплює період 4400 – 1700 рр.
до н.е. Санскритська назва цього знаку – Vrish “Бик”.
При стількох відповідниках терміна русь в індоєвропейських мовах цілком
природне сподівання знайти їх і в слов’янських мовах. Проте всі
дотеперішні намагання знайти сліди цієї назви в слов’янських мовах не
приносили успіху. Річ у тім, що слов’яни серед індоєвропейських народів
посідають особливе місце, їх традиційно вважають “молодим народом”,
зважаючи на те, що їхні мови пізніше за інші відділилися від
спільноіндоєвррпейської основи, а тому вони й найбільш архаїчні з усіх
індоєвропейських мов. Тому віднайти такі сліди – справа непроста. Проте
вже зараз зрозуміло, що ці сліди є, і їх немало. Інша справа, що вони
більш завуальовані, приховані, тому й менш помітні. А що їх досі не
знаходили, ще не означає, що їх немає. Не знаходили, бо не шукали. І
просто проходили повз них.
Втім, слов’янське походження етноніма русь справді сумнівне, і сьогодні
є вагомі підстави пов’язувати його з перебуванням у Північному
Причорномор’ї давнього індоарійського етносу. Про це свідчить переважно
ономастика Північного Причорномор’я, переконливо пояснювана лише з
індоіранських мов. Можливо, саме тут лежить і причина певного
протиставлення слов’ян і русі, простежуваного в ряді джерел, яке, до
слова, нині найбільше живить норманську теорію. Але ж не слов’янство
русі зовсім не промовляє за її скандинавське походження. Навпаки, русь і
слов’яни – дві гілки одного народу, які шляхами історії ішли поряд,
свідомі своєї етнічної спорідненості.
Отож є вагомі підстави вважати, що таври й руси – два означення одного й
того самого народу різними мовами, грецькою і місцевою. – Цю
спорідненість, схоже, добре усвідомлювали й самі руси. Певно, саме тому
для київських князів так важила Корсунська земля і давній Херсонес,
столиця загадкових таврів, заборона воювати в якій виділена окремою
статтею у договорі Ігоря з греками. Новітні історико-лінгвістичні
дослідження дають сьогодні можливість по-іншому поглянути на “проблему
Русі”. І на зміну північній, скандинавській, норманській теорії
походження назви русь приходить нова, південна, таврська, індоарійська.
Втім, проблема Русі набагато складніша, аніж ототожнення русів і таврів
на історичному рівні. Термін русь, хоч уперше й постає на півдні
України, у Північному Причорномор’ї, на кінець І тис. н.е. (час
літописних подій) у різних формах фіксується на всій території Східної
Європи. Сама “проблема Русі” в такому разі виявляється набагато ширшою
за своєю суттю: тут, поза сумнівом, є над чим потрудитися історикові. А
ми тим часом поглянемо на проблему під трохи іншим кутом зору. Під кутом
конкретних політичних подій середини IX ст. Адже саме літописна оповідь
про закликання варягів – чи не основна підвалина “норманської теорії”.
2. “Закликання варягів”
Певно, зайве ще раз повторювати цю оповідь: вона добре відома, як і
оцінка її істориками. Ще перші представники російської історіографії
сприйняли її як безприкладну в історії: ще б пак, слов’яни добровільно
позбуваються свого давнього, традиційного управління і шукають
правителів серед варягів, своїх недругів. “Скрізь меч сильних і хитрість
честолюбних вводили єдиновладдя, у Русі ж воно утвердилося зі спільної
згоди громадян… Батьківщина наша, слабка й поділена на малі області до
862 р., зобов’язана своєю величчю щасливим введенням монархічної влади”,
– писав М.Карамзін.
Це наївне пояснення витоків державності на Русі, природне для російської
монархічної історіографії ХVІІ – ХVІІІ ст., дивно чути від сучасного
історика. Це при тому, що дослідники не раз звертали увагу на хибне
розуміння літописного уривка про закликання варягів, надто його частини,
визначальної для розуміння самої події. “… Земля наша велика й обилна,
а наряда в ней нет. Да поидете княжити й володети нами” – шлють
новгородці посольство до варягів. Дослідник “Влесової книги” Сергій
Лєсной (Парамонов), який чимало зробив, аби норманська теорія
розглядалася лише як прикре непорозуміння, сумнівається в логічності
такого перекладу. Справді, навіщо ж відмовляти в здоровому глузді нашим
предкам – де логіка: порядку немає, а земля “велика й багата”. Зміст
уривка стає прозорим, якщо словосполучення наряда в ней нет сприйняти не
як відсутність порядку, а як відсутність правителя (у деяких літописних
текстах – нарядника в ней нет). І тоді сама подія постає в зовсім іншому
світлі: мова не про нездатність слов’ян до державного управління, а про
конкретну історичну подію: запрошення на престол іншого правителя тоді,
коли місцева князівська династія з якихось причин перервалася. А отже,
про цілком нормальну політичну практику.
Новгородський літопис повідомляє про ці події докладніше. Династія
місцевих князів у середині IX ст. уривається на князі Гостомислі, котрий
не залишив по собі спадкоємця чоловічої статі. Ряд європейських хронік
(Ксатенські аннали) навіть датують цю подію – 844 рік. Тому цілком
зрозуміла потреба відновити згаслу гілку правлячої династії.
Никонівський літопис оповідає про це: “… / зібралися й вирішили,
пошукаємо між себе, хто б у нас князем був та володів нами ~ пошукаємо і
встановимо такого або від нас, або від хозарів, або від полян, або від
дунайців, або від варягів. І була про це велика суперечка’, одні хотіли
того, інші – іншого’ але, порадившись, послали до варягів”.
Тож вибір випав на трьох братів-варягів – Рюрика, Синеуса й Трувора.
Вони, якщо вірити літопису, “разом із родом своїм і вірною дружиною”
прийшли до слов’ян і поділили їхні землі. Зауважимо: закликанню варягів
передувало обговорення, звідки краще взяти князя. Була, до речі, думка
обрати князя і з-поміж себе. Цікавий список племен, з яких новгородці
мали вибирати собі правителя: хозари, поляни, дунайці, варяги…
Зрозуміло, що такий критерій мусив чимось пояснюватися. Щодо полян і
дунайців особливих питань не виникає: їхнє слов’янство поза сумнівом,
тож новгородці цілком могли шукати правителя серед своїх етнічних
родичів. Що ж до хозар і варягів, то їхня поява серед претендентів на
новгородський престол дещо загадкова. Втім, лише на перший погляд.
Ще десятиліття тому було б досить складно збагнути, у чому тут річ. Та
історичні дослідження останніх років дають змогу по-новому глянути на
факти нашої давньої історії. Зокрема, й на проблему хозарів. Не
зупиняючися на ній детально, зазначимо тільки, що з’явилися вагомі
підстави усумнитися в слушності усталеного погляду на походження
хозарів. І насамперед через показовий зв’язок хозарів із руссю, виразно
простежуваний у давній традиції. Так, “Велесова книга” оповідає легенду
про трьох братів – Кімарі, Хозара й Руса, чим стверджується їхня етнічна
спорідненість. Анонімний твір “Зібрання історій” (1126) наводить іншу
легенду про спорідненість русів і хозарів: “…Оповідають також, що Рус
і Хозар були від однієї матері й батька. Потім Рус виріс і, оскільки не
мав місця, яке було б йому по душі, написав листа (!) Хозару й попросив
у того частину його країни, щоб там поселитися”. Сюди ж можна віднести і
факт, що руські князі (до речі, Рюриковичі) означували себе титулом
хакан, як і хозарські правителі. Ібрагім ібн Йа’-куб (X ст.) відносить
хозарів, русів і печенігів до народів, які розмовляли слов’янською
мовою. Інтенсивність історичних зв’язків між русами й хозарами дає
підстави деяким дослідникам доходити висновку, що й сама Русь своїм
виникненням завдячує Хозарському каганату. Доречно згадати й літописну
згадку, коли Аскольд і Дір запитують у киян, хто править Києвом. А ті їм
відповідають: “були три брати, але загинули, а ми платимо данину роду
їхньому, хозарам (!)”. А саме Кий, Щек та Хорив вважаються не лише
засновниками Києва, а й родоначальниками полян. І якщо новгородці могли
шукати правителя собі у полян, то чому вони з таким же правом не могли
шукати його і в хозар?
Лишаються варяги, з яких, власне, новгородці й вибрали собі князя. І
хоча питання про походження варягів і досі гостро дискутується,
долучатися й собі до цих дискусій, як на нас, немає потреби. Варто лише
розглянути це питання конкретніше: кого ж саме запросили новгородці в
особі Рюрика і його братів?
Уже перші дослідники відзначали, що історична традиція, виявляється,
досить добре знає і Рюрика, і його батька – князя ободритів Готлейба
(Годлав західних джерел); про що, зокрема, свідчить Фрідріх Хемніц у
своїй “Генеалогії мекленбурзьких принців”. Легенда про закликання трьох
синів ободритського князя виявилася настільки популярною, що її ще в
середині XIX ст. записав і опублікував француз Ксав’є Марм’є у своїх
“Листах з півночі”:
“… У VIII ст. н.е. племенем ободритів правив король на ім’я Годлав,
батько трьох юнаків, однаково сильних, сміливих і прагнучих слави.
Перший звався Рюрик, другий – Сівар, третій – Трувар. Не маючи змоги
випробувати свою хоробрість у мирному батьковому королівстві, троє
юнаків вирушили на пошуки битв і пригод в інші землі… Вони подалися на
схід і прославилися в тих країнах, через які проходили. Всюди, де брати
зустрічали гноблених, вони приходили на допомогу, скрізь, де зчинялася
війна між двома правителями, брати намагалися з’ясувати, хто з них
правий, і ставали на його бік. Після багатьох славних діянь і запеклих
битв брати, якими захоплювалися і яких благословляли, прийшли до Русії.
Народ цієї країни страждав під тягарем тривалої тиранії, проти якої не
наважувався повстати. Троє братів, перейнявшися його нещастям, пробудили
в ньому приспану мужність, зібрали військо, очолили його і скинули владу
гнобителів. Відновивши мир і лад у країні, брати вирішили повернутися до
свого старого батька, але вдячний народ попросив їх не йти й посісти
місце колишніх королів. Тоді Рюрик отримав Новгород, Сівар – Плесков, а
Трувар – Білоозеро”.
Прикметне, що матір’ю Рюрика історична традиція вважає Умілу, середульшу
дочку Гостомисла, того самого новгородського князя, по смерті якого
новгородці почали шукати собі правителя. Зміст літописного уривка в
такому разі постає в зовсім іншому світлі: новгородці кличуть до себе не
чужоземця, а онука свого померлого князя, щоб відновити згаслу
князівську династію. Відтак Рюрик виявляється не родоначальником нової,
а продовжувачем давньої династії, бо, за традицією, Гостомисл – нащадок
легендарного Славена в одинадцятому коліні. Втім, ще В.М.Татіщев, знаючи
таке Рюрикове походження, наголошував: “Рюрик …как сын дочери
Гостомыслова, по наследию в Руси государем учинился…”, “Рюрик… от
русских прежних государей произошел…”
Але хто ж такі ободрити, що з них походив Рюрик? Ще на початку XVII ст.
італієць Мавро Орбіні, посилаючись на Сігізмунда Герберштейна, писав:
“Рюрик (Rurich) прибув на Русь з двома братами з вандальської провінції
Вагрії, слов’янської області на берегах Балтійського моря”. 1613 року
Клод Дюре видав у Кельні книгу про історію мов, де зазначає, що варяги,
з яких походив Рюрик, були вандали, що звалися венди. За генеалогією
Іоганна Хюбнера 1725 року, ободрити – відгалуження герульських,
вандальських і венедських князів. Ксатенські аннали повідомляють, що
Гостомисл (Gestimus) загинув під час війни короля Людовіка проти вендів.
Йордан уточнює, що венедами, вендамиабо віндами раніше називалися
слов’яни. До речі, саме венедами називають балтійських і полабських
слов’ян більшість німецьких джерел. Називають вони їх і вандалами,
причому вандали й венеди сприймаються як назви одного і того самого
етносу. У XV ст. анонімний польський автор пояснював, що тих, кого
поляки називають поморці, німці (тевтони) зовуть венди, галли й італійці
– вандали,’ а рутени – галмати.
Адам Бременський у “Діяннях Священиків Гамбурзької церкви” (ст.) так
описує розселення слов’янських племен: “…Слов’янія – це дуже розлога
область Германії, населена вінулами, що колись називалися вандали.
…Слов’янських народів існує багато.. Серед них найбільш західні –
вангри (вагри). …їхнє місто біля моря зоветься Алдінбург (Старгород).
Тоді йдуть ободрити, яких тепер називають ререги і їхнє місто –
Магнополіс (Велеград). На схід від нас (тобто від Гамбурга) живуть
полабінги (полаби), місто яких – Рацисбург (Ратибор). За ними лінгони
(глиняни) й вараби. Далі йдуть хижани й черезпеняни, відділені від
доленчан і ратарів річкою Піною та містом Диміном. …Ці чотири народи
за їхню хоробрість називаються вільці або лютичі…
…Три острови варто виділити серед островів, звернених до слов’янської
землі. Перший із них зоветься Фембре. Він розташований проти області
вагрів так, що його, як і острів Лаланд, можна бачити зі Старгороду.
Інший острів розташований навпроти вільців: ним володіють руяни, дуже
хоробре слов’янське плем’я, без рішення якого, згідно з законом, не
приймається жодних суспільних ухвал. …Третій острів називається
Семланд, він знаходиться поблизу русів і поляків. Його населяють серби
або пруси, дуже людинолюбні й відчайдушні, що завжди прагнуть прийти на
поміч тим, хто зазнав загрози в морі чи нападу піратів”.
Що варяги – слов’яни, а не скандинави, засвідчують й інші джерела.
Воскресенський літопис, оповідаючи про закликання Рюрика, пише: “поищемь
себе князя, иже бы владель нами, й рядил ны и судил бы во правду… й
послаша к Немцемь”. Німцями ніколи не називали скандинавів, а лише
континентальні народи. Шамсаддін Дімешкі (XIV ст.) повідомляє: “Тут є
велика затока, називана Морем варенгів. А варенги – народ, що розмовляє
незрозумілою мовою. Вони слов’яни слов’ян.” Сам літописець прямо
відділяє варягів, до яких пішли новгородці, від скандинавів: “бо
зовуться ті варяги русь, так само як інші зовуться шведи, інші –
норвежці, англи, інші готи (готландці), так і ці”. Отже, посилали не до
всіх варягів, а до певних, до русі. Що ж то за Північна Русь?
Йоакимівський літопис, що дійшов у фрагментарному переказі Татіщева,
робить стислий екскурс в історію. Він повідомляє, що “Славен із братом
Скіфом, маючи багато війн на сході, пішов на захід, багато земель побіля
Чорного моря та на Дунаї підкорив… І від старшого брата прозвалися
слов’яни. Славен-князь, залишив у Фракії й Іллірії та по Дунаю сина
Бастарна, пішов на північ і велике місто створив і своїм ім’ям назвав –
Словенськ. Скіф лишився біля Понту й Меотиди… По заснуванні великого
міста помер Славен, і після нього владарювали сини його й онуки багато
років. І був князь Вандал, який володів слов’янами, ходив на північ,
схід та захід морем і землею, багато земель біля моря повоював і народи
собі підкорив, а тоді повернувся до міста Великого…”. Майже дослівно
цю легенду переповідає і “Влесова книга” (І ба).
Проблема походження Русі винятково складна й тому, що в історичні часи
джерела знають стільки різних Русій, що в них неважко й заблукати. Назва
Русь, окрім Подніпров’я, пов’язується з Прикарпаттям, Приазов’ям,
Прикаспієм, гирлом Дунаю, Прибалтикою. Область Рузіка входила до
Вандальського (!) королівства в Північній Африці. Щодо Північної, або
Прибалтійської русі, то джерела фіксують їх як руги. Саме княгинею ругів
візантійська традиція називає Ольгу, дружину князя Ігоря і матір
Святослава. В.М.Татіщев твердить, що Ольга належить до роду Гостомисла.
Князем ругів називають джерела й князя Одоакра (Одонакора), який 475
року очолив повстання проти Риму, завоював його і 14 років правив
“вічним містом”. Цікаві рядки з універсала Богдана Хмельницького
наводить у своєму “Літописі” Самійло Величко: “Коли давній Рим, який
можна назвати матір’ю всіх європейських міст, володів численними
державами й пишався 645-тисячним військом, а його набагато менше військо
войовничих русів із Ругії на чолі з князем їх Одонацором 470 року
звоювало і 14 років ним володіло, то нам тепер, як і тим давнім русам,
предкам нашим, хто заборонить воїнство і применшить відвагу лицарську?”
Ще 1648 року українські козаки вважали Одоакра та його русів своїми
предками. Ця традиція була настільки сильною, що коли 1657 року Богдан
Хмельницький помер, Самійло Зірка, генеральний писар Запорозького
війська, біля його труни казав: “Милий вождю! Давній руський Одонацере!”
Чим вочевидь ототожнював значимість Хмельницького зі значимістю в
давнину Одоакра. Щоправда, з роками ця традиція, що пов’язувала
українських козаків із русами Одоакра, поступово блякла через втрату
державності.
Отож літописна оповідь знаходить просте й логічне пояснення: посланці
новгородських та інших північних племен ішли до варягів, слов’янського
народу, нащадків венедів у західному куті Прибалтики. Вибір князя собі
новгородці обмежували слов’янським світом: їм і гадки не було
запрошувати до себе чужоземного правителя, з Франції чи, скажімо, з
Візантії.
Вийшло, що дослідники втрапили в тенета ними ж створеної схеми.
Безпідставне твердження, ніби літописні варяги – просто інша назва
скандинавських вікінгів (норманів), а ще рядок із “Повісті полум’яних
літ”, що звалися ті варяги русь, призвели до низки безглуздих
умовиводів. Оскільки, мовляв, варяги – скандинави, то й русь просто
зобов’язана бути скандинавського походження. І як наслідок – безкінечні
пошуки напівміфічної русі серед шведів, норвежців і фінів. Про що
відомий антинорманіст Ю.І.Венелін ще на початку XIX ст. рішуче заявляв:
“Русь або руси як народ норманський, скандинавський, ніколи не існував,
і є лише наслідком жалюгідного тлумачення або фантастичних результатів
деяких дослідників. Не зрозуміли Нестора! Ще й як не зрозуміли!”
Тож і роль варягів в історії Русі постає зовсім іншою, аніж прийнято
вважати. Ще важко говорити про місце і роль в українській історії
Аскольда і Діра – це велика самостійна проблема, яка потребує окремого
дослідження. Можливо, Аскольд і Дір справді були чужими у Києві,
зважаючи на негативне ставлення до них і у літописі, і у “Влесовій
книзі”. Похід Олега в такому разі виглядає як спроба відновити законний
порядок престолонаслідування, скинути князя-узурпатора. Отримавши владу
в Києві, Олег вирішує саме його зробити новою столицею і сказав: “Се
буди мати городів руських”. Саме за Віщого Олега Київ перетворюється на
центр, довкола якого починається збирання земель. Термін русь, історично
спільний і для південної і для північної Русі, з часом стає єдиним
означенням племен, що поступово входять до цієї держави: “й седе Олег
княжа в Києве… й беша у него варяги, й словене, й прочий, прозваша(ся)
Русью”. Очевидно, саме це мав на увазі літописець, коли писав про
новгородців: “от варяг бо прозвашася Русью, а первое беша словене”, а
також “поляни, иже нине зовомое русь”.
Отже, внаслідок тривалого історичного розвитку назви на рус/рос
поширюються на значний ареал від Чорного до Балтійського морів. Долі
русі, слов’ян і венедів на IX ст. настільки взаємопереплітаються, що
становлять своєрідне ціле й відсилають нас до набагато давніших часів.
Бо коріння Русі сягає сивої індоєвропейської давнини. Саме звернення до
неї дає сподівання на те, що питання, на які ми сьогодні ще не в змозі
відповісти, завтра стануть пояснені й зрозумілі. На IX ст. вже цілком
можна говорити про певну історичну єдність слов’янського світу, відбиту,
зокрема, в подіях політичної історії цього періоду, їх важливість і
значення ще належить з’ясувати й осмислити. Але схоже, для Києва
тогочасні події були визначальними: із зміною князівської династії Київ
стає центром давньоруської держави. Починається вітчизняна історія,
зафіксована літописами.
Нині можна впевнено говорити про те, що норманська теорія відійшла у
минуле, а їй на зміну прийшла нова автохтонна концепція походження Русі.
Значення цієї події не лише суто академічне, адже відомо, що гострота
суперечки про початок Русі не в останню чергу визначалася політичною
важливістю питання. Не випадково свого часу ідеологи фашистської
Німеччини Гітлер, Гіммлер і Геббельс включились у цю полеміку,
розмірковуючи про народи, “спроможні” й “неспроможні” до наведення
порядку, до створення власної державності. Ми пам’ятаємо, до якої
трагедії призвело втілення цієї теорії в життя. Сьогодні, без
перебільшення, від результату цієї дискусії залежить, яку історію
України ми отримаємо. А історія, як відомо, слугує зв’язком між сучасною
людиною та її минулим. І ми ще повною мірою не усвідомлюємо, чим для нас
може обернутися втрата цього зв’язку…
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
