.

Проблема природи в системі українознавства (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4800
Скачать документ

РЕФЕРАТ

не тему:

Проблема природи в системі українознавства

Безпосереднім дослідженням ботанічних, географічних, зоологічних,
екологічних та інших аспектів сучасного масштабного вивчення довкілля
Планети українознавство не займається. Лише опосередковано українознавці
торкаються цих питань, та й то – у сув’язі з дослідженнями становлення
українців як етносу та формуванням їх як політичної Нації. Через це
співробітників нашого відділу природи і екології етносу Інституту
українознавства завжди запитують: навіщо ми займаємось
найрізноманітнішими питаннями, які безпосередньо не стосуються нашої
теми «Проблеми Природи в системі українознавства». Це відбувається не
через бажання «знати зайве краще, ніж не знати потрібного», та ми й не
маємо змоги займатися вивченням питань з різних галузей науки.
Усвідомлюючи, що українознавство – інтегруюча галузь науки, ми прагнемо
використовувати порівняльний аналіз до певних досліджень з археології,
етнографії, ботаніки, біогеографії, загальної біології, етнопсихології
тощо. Потрібно це задля того, щоби, простеживши виявлені споріднення і
подібності, робити висновки, які повинні бути основою психології етносу
та сприяти розумінню державотворчих пріоритетів та формуванню на
майбутнє далекоглядних стратегічних геополітичних структур. Наведемо
приклад, чому в паркобудівництві Іспанії, Франції, Риму, Північної
Африки, Давнього Єгипту, Західної Азії аж до Індії пріоритетним є
мавританський або регулярний стиль, а в Ірландії, Англії, Швейцарії,
Україні, Китаї, Кореї, Японії тощо – природний стиль, згодом
пойменований як англо-китайський? А це до чого?

А для того, щоби зрозуміти, кому психоетнічно більш притаманна
«англійська» парламентська система, де т.з. коронована республіка, або
американська, в якій президент республіки має більше влади, ніж
коронований голова парламентської держави, або де є дві партії –
близнюки без суттєвої різниці в програмах, або де декілька справжніх
партій з різними

програмами і де державотворчий парламент, а президент не «весільний
генерал», а особа, яка здатна гідно і пристойно представляти державу в
Світі. Таким порівняльним аналізом на перший погляд непорівнюваного і
займається психоетнічна екологія. В нашому випадку в проблематиці
українознавства. Саме через культурні природні символи певних народів
можливо розгледіти ті аспекти історії, які здаються аномальними, а
зрозумівши, їх можливо усвідомити, якою ідеологією керується етнос, і
тоді виявляться очевидними і прогнозованими ті або інші кроки
відповідної держави, також, спираючись на них як безпомилково обирати
партнерів.

Не слід вважати, що котрийсь із народів Землі ставиться свідомо
негативно до живого. Проте у загальнолюдському ставленні обов’язково
існують свої психоетнічні особливості, які сформувалися під впливом
природного довкілля та господарських пріоритетів. Ще з найдавніших
часів, коли людина почала вже осмислювати Світ і своє існування в ньому,
то вона збагнула, що усе, що існує навколо неї, не виникло випадково і
не існує само по собі: воно усе є Живим, а людина не зникає в просторі,
бо душа ЇЇ переходить в довкілля. Сучасні філософи і психологи
наголошують, що примітивність розумових здібностей лише дозволяла давній
людині лякатися усього і через це усе обожнювати. Проте ми вважаємо, що
одухотворене, возвеличене пошанування Природи, яке є незбагненим на
сучасному рівні науки, слід вважати проявом феноменальної
психогенетичної якості людини – гуманістичності у ставленні до живого.
Хіба цю обставину слід вважати виявленням примітивізму, а наприклад,
усвідомлення планетарної ґенези, як наслідок випадку, виявленням
досконалого? Яким же чином «випадкова істота» змогла усвідомити, що вона
є Людина, та ще й створила сама собі пояснення того, яким чином вона
виникла і хто її «створив»? Та не лише виключно її, а і усе навколо?! І
як та примітивна «випадкова істота» усе «закрутила», що мільйони її
майбутніх поколінь намагаються спростувати «це»!

Обожнення людиною Природи через своє конкретне природне довкілля,
щонайперше почалося з Неба. Небо завжди було над людиною, воно було
вічним. Проте людина помічала в ньому щонайменші зміни, навіть нюанси, а
зорі, які ніколи не змінювали свого розташування у своїх поєднаннях, –
сузір’я, відображені у найдавніших культурних символах на камені, на
чурингах, на кістках та рогах тварин, на стінах печер. Деякі народи в
подальшій своїй міфогенезі почали пов’язувати Небо із земними ситуаціями
і навіть з рослинами.

У нашого народу найдавнішим і найдужче психічно закріпленим є культ
дерев. Проте і культ птахів пов’язаний із культом дерев. Цікаве таке
спостереження стосовно горобців. Вважають, що 14 вересня усі горобці
злітаються до очерету, де їх чорти міряють спеціальною міркою. Скільки
їх вмістилося в ту мірку – чортові, а те, що виявилося поза міркою –
людське. Тому 31 грудня на Ковельщині, згадує П.Чубинський, ловили в
сараї горобців і кидали у вогонь, попіл від них збирали і ретельно його
берегли до сівби і лише тоді разом із насінням кидали у землю. На
Берестейщині ще й донедавна спалювали двох голубів. З цього можливе
припущення, коли княгиня київська Ольга за переповіданням взяла із
деревлян по три голуби і по три горобці, то це було пов’язане із
жертвоприношенням, якимось традиційним культом пращурів. Далебі, в
подальші часи ця традиція перейшла до ослов’янених народів і тяжіє до
росіян, наприклад, має поширення на Алтаї, який і ботаніко-географічно
поєднаний з Україною т.з. лісостеповою природною смугою. Марійці ж
шанують ворона, сороку і горобця. У нас же більше поширення має культ
ластівки: вона на крилах весну приносить і разом із першим березовим
листячком та вербовими “котиками» чи “зайчиками» Новий рік розпочинає.
Ластівка своїм співом сповіщає прихід небесної зірки тепла. Чи живуть ще
десь так безпосередньо близько до людини ще якість птахи, як наші
ластівки, нам не відомо, про те що вони живуть так давно, роблять
гніздечка, висиджують яйця та вигодовують малечу безпосередньо над
головою і перед очима людей, свідчить така обставина: ніякі інші птахи
цього більше не роблять, як би гарно в наш час до них не ставилась
людина. В містах почали також дуже близько селитися голуби, але це не в
усіх народів, бо, наприклад, давні перси знищували білих голубів,
вважаючи їх носіями хвороби. У нас ще є птах шпак, який з радістю
поселяється в шпаківнях, спеціально побудованих для них людиною.

Нам достеменно не відомо, що визначає «пелазги», але серед т. з.
пелазгічних народів, які населяли південь Балкан в доеллінські часи,
було плем’я лелегів. От ця назва нам усе говорить і без перекладу, бо це
ж ще одна птаха, яка на Україні робить гнізда в місцях, які для неї
пристосовує людина: лелеки, чорногузи, бусли – білий птах з чорною
ознакою – у дуже великому пошануванні у більшості слов’ян.

В 60-ті роки у зв’язку з оприлюдненням результатів багатьох
різнопланових досліджень ставлення до дельфінів із споживацького
перетворилося на зачарування, навіть на державному рівні: міністерство
рибного господарства СССР в 1966 р. оголосило заборону на промисел
дельфінів, через те, що їхній мозок «вражаюче близький до нашого», і
було висловлено побажання в газеті «Известия» (N60, 13.03.1966), щоби
«їх промисел в усіх морях та повинен був припиненим». Проте інша газета,
«Джерузалем пост», процитувала думку спілки ізраїльських моряків, які
вважають дельфіна не морським братом, а своїм найгіршим ворогом, бо він
поїдає рибу, володарями якої вони вважають виключно себе. Ізраїльські
рибаки виголошували «тотальну війну» усім дельфінам Середземного моря, а
міністру риболовного господарства СССР пропонувалося забрати усіх
дельфінів до себе, тобто в Чорне та в Азовське моря. Єдине, з чим
ізраїльські рибалки погоджувалися із радянськими, так це з тим, що
дельфіни дуже розумні, «хоча ми вважаємо, що вони не на стільки розумні,
як хитрі та зловтішні… Ми не одноразово бачимо, як, побенкетувавши
нашим виловом, ці дельфіни навмисне висовують з води свої потворні
голови, щоби поглузувати над нами з безпечної відстані» (3). Проте
більшість людей вбачають у виразі досконалої голови дельфіна веселу
посмішку.

Дельфіни були визнані в елліністичні часи праведною істотою, а давнє
святилище із віщуючим дубом було в Дельфах, назва якого споріднена із
назвою розумної морської істоти.

Ці приклади ми навели, щоби продемонструвати різне ставлення до живих
істот різних народів. Слід зауважити, що рибалки – це єдина соціальна
група, у якій дельфіни викликають негативні асоціації, як і в усіх
голуб’ятників – коти, які, потрапивши до голуб’ятні, можуть винищити
усіх голубів. Проте ставлення до голубів на рівні етносу з давніх-давен
було негативним лише у давніх іранців, а до дельфінів – позитивне у
давніх еллінів та в Криму. Тому ми вважаємо, що ставлення до тих чи
інших тварин і рослин є специфічною психоетнічною рисою різних народів;
в давнину це було засвідчено природними тотемами, священними історичними
рослинами, а згодом і державними гербами. Найбільш поширені леви, орли,
а от, наприклад, у ірландців – арфа, в українців – тризуб, у японців –
стилізована хризантема. Це оригінальні виключення.

В Світі існує досить багато сучасних держав (наприклад, США) які обрали
своїм символом орла, бо, як говорив Еразм Ротердамський, відомого
західноєвропейського мислителя: «З усіх птахів лише орел здався мудрецям
втіленням монарха – не мав ані краси, ані мелодійного співу, непридатний
до їжі, проте усеїдний, пожадний, для усіх ненависний і є прокляттям
усім, він володіє величезною силою та ще більшим бажанням творити зло».
Наразі досить глибоке спостереження. В давньоукраїнській міфогенезі орел
– явище рідкісне і, окрім як символ князя київського Ярослава, сокіл
сапсан у великій пошані не був. Інша справа – лебеді. Це одна із
самоназв тюрків – лебеді.

Проте слід зауважити, що різнобічні жертвоприношення горобців не мали на
меті тотального винищення, як це відбувалося в комуністичному Китаї 60-х
років XX ст. Як і жертвоприношення богам інших живих тварин.
Великочисельні жертвоприношення, в Давній Греції їх називали гекатомбою,
відбувалися в часи визначних подій, а на підсвідомому рівні – коли
кількість тотемних істот перебирала межі доцільності, або коли ця подія
була символічною – ісламісти вбивали биків на знак перемоги над
індуїзмом.

Ґенеза людства є складовою частиною загальної ґенези Планети, відповідно
цьому усі процеси, які відбуваються в Природі, притаманні і людським
суспільствам загалом і людським організмам зокрема. Загальновідомо, що
екологічні системи не еволюціонують, а природний відбір впливає виключно
на особину або на групу споріднених істот. Проте людство, як частина
довкілля, має свої адаптаційні особливості, які втілені в
комунікативно-адаптаційній системі людини, які на суспільному рівні
виявляють себе у психоетнічних особливостях ставлення до природного
довкілля: рослин, тварин, птахів, комах, плазунів, неживої природи тощо.
Людству притаманна оригінальна і унікальна риса – уберегти від безвиході
вироку природного відбору усе живе на Планеті.

Присутність живих рослин в сучасних помешканнях та службових офісах є
показником культурного рівня їхніх господарів. Дім без рослин – не живий
дім, кажуть на Британських островах. І правдиво говорять. Проте,
сьогодні помешкання вже наповнені вщерть не лише “рослинами-людожерами»,
а й собаками, козами, крокодилами, удавами, кондорами та левами. Чи
потрібно це? Складно відповісти. Наразі психоетнічні особливості у
ставленні до сусідів по Планеті з рослинного та тваринного царств
існують.

Прадавнє людство сприймало оточуючий його Увесь Світ – малий і великий,
живу та неживу Природу – виключно обожнено, бо сама ідея Бога – це
відображене в свідомості тогочасної людини наповнене життям природне
довкілля. Сучасна людина, на відміну від цього, прагне пізнання самої
себе. Довкілля ж існує немов саме по собі. Навіть не усвідомлюючи,
навіщо створювати парки, сквери та інші рослинні об’єкти в місті? Ці ж
бо сучасні фрагменти живої Природи – це підсвідоме відтворення давніх
праведних гаїв, які слугували природними храмами і в них людина
спілкувалася безпосередньо з Богом. Тому і сьогоднішні міські
парки-храми треба оберігати та пестити.

Є повідомлення, що давні новгородці (1061р.) на Софійській стороні мали
зоопарк, там, де знаходився Зверінецько-Надєінскій монастир. Вважаємо,
що там ніякого, у сучасному розумінні, зоопарку не було, а був
“звіринець», як і в Давньому Києві, тобто замовник (заборонена територія
для сторонніх), де князі полювали чи відпочивали, або для них збирали
гриби та ягоди. Проте до утвердження княжих замовників там були праведні
ліси, де волхви-чародії виконували свої обряди. Згодом, після введення
християнства, на волхвинських територіях відбулися зміни: винищили
бузину (праведну волхвинську рослину), а замість лісів в Києві,
наприклад, штучно насаджували дуби за кельтсько-друідичною традицією, бо
раніше рослинна більшість на Київщині була за буками. І вже в
християнські часи, на місці праведного гаю, крім звіринця побудували
Видубецький монастир, а в Новгороді – Звіринецько-Надєінський, бо це
були природні містично-сакрапьні місця – геопсихоенергетичні центри. До
введення на Русі культу Перуна (символом його є дуб) київським князем
Володимиром був Род – божество Неба, дощу, блискавок, усієї Природи,
людей і підземелля. Вшановували його 2 серпня за новим літочисленням. В
цей час урожай зернових вже готовий до збирання і, відповідно, зовсім
інша семантика, ніж “Перунового дня”, й інше святочне дійство.

В Античні часи та в часи Відродження в Європі ставлення до Природи було
захопленим, хоча і тоді вже справжня містичність первозданної природи
зникла, але виникло культурно-естетичне, мистецьке обожнення та
гуманізація Природи. Поступово утверджувалось усвідомлення, що і людина
зі своїм власноруч створеним штучним Світом є об’єктом краси і
чарівності. Гарно – коли присутня гармонія, а гармонія – поєднання
раціонального й натурального. Визнання цього – це активний психічний
процес одночасного відшукання певної природної упорядкованості та аналіз
і оцінка рівня цієї упорядкованості нашим уявленням про Природу. Існує
усвідомлення, що людина виявляє красу в природних явищах, сприймаючи їх
як “творіння Природи», і наділяє явища Природи критеріями своїх
особистих творчих здібностей та категоріями своєї творчої діяльності.
Природні еволюційні зміни завжди були рушійною силою ґенези усього
живого і неживого на Планеті. Еволюційна адаптованість – це постійний
конкурсний відбір серед великого розмаїття природних варіацій, а також
комплекс випадковостей та необхідностей: еволюція – неочікувана
необхідність з двома визначальними процесами. В результаті першого
процесу екологічна пластичність до умов довкілля зростає, цей процес є
відображенням змін середовища існування; результат другого –
видотворення або розщеплювання виду, цей процес є джерелом розмаїття
органічного світу. Наприклад, прадавня людина не мала тих расових, а
згодом і психоетнічних особливостей, які утворилися у процесі
інтенсивного розселення та адаптації. Ще приклад – поширення квіткових
рослин, які виникли в Папеомалайзії, а зараз в великому розмаїтті
володіють усією Планетою. Яка вражаюча зовнішня подібність між
папоротями, саговниками та пальмами?! І при тому – яка велика відстань
поміж ними на еволюційних щаблях природної ґенези Планети! Проте існують
види рослин, які належать до однієї ботанічної родини, а знаходяться в
абсолютно віддалених регіонах, наприклад, родина орхідних, більшість її
видів росте в тропічних регіонах у вигляді епіфітів на деревах, є
декілька орхідей і у нас, але з іншим способом існування, тому живуть
вони як наземні види.

На якому б ступені еволюційного розвитку не знаходились живі організми,
вони успішно функціонують лише у вигляді певних модифікацій, проте,
неодмінно треба зважити, що це не “законсервовані” зібрання статичних
рис. Ці модифікації є динамічними структурами конкретних життєвих форм,
які є еталонними для існування в певних регіонах Планети, вони увесь час
екологічно спеціалізовано вдосконалюються. Наприклад ірбіс (сніговий
барс – Рапіпега ипсіа), хоча і окремий вид, проте він є лише генетичне
адаптаційною варіацією спільного роду пантер, представники якого існують
в теплих регіонах, але генетично вони приадаптовані і до низьких і до
високих температур. Саме приадаптованість до низьких температур сприяла
розселенню ірбіса в Гімалаях з певного часу після виникнення цих гір, і
вже за рахунок зростання адаптаційних можливостей, в процесі еволюції
він зайняв свою високогірну еволюційну нішу, поширившись від Гімалаїв до
Алтая. Інші варіації, преадаптовані до значно інших умов, адаптувалися,
еволюційно вдосконалилися і, наприклад, леопард (пантера – Рапіпега
рагсіиз) поширився в Південній Азії. Великі кішки жили свого часу і на
теренах України, проте еволюційно закріпитися не змогли.

В певні періоди формування відбувалися спалахи виникнення різноманітних
життєвих форм усіляких модифікацій. Під час такого значного збільшення
розмаїття в ранні періоди ґенези Планети, наприклад, на початку Кембрію
в тваринному світі з’явилося декілька різноманітних планів побудови,
кожен з яких був адаптованим до певного способу існування (1). Багато з
них виявилися приадаптованими до майбутніх умов довкілля і вони
достатньо поширились, інші ж або масово вимерли, або перейшли на стадію
поступової деградації. Проте слід обов’язково зауважити, що ані Земна
куля уся або якась її частина не були перенаселені тваринами в одну
якусь епоху і порожні в іншу, і не було якихось екологічних ніш, які б
тривалий час лишались порожніми. Завжди (крім малотривалих періодів)
існували травоїдні і хижаки, великі форми і мілкі тощо, але усі вони
завжди були у певному співвідношенні один з одним. В сучасній фауні
спостерігається та сама рівність: фауна кожного материка відповідає його
площі та клімату, існує раціональне, природне співвідношення
рослиноїдних та хижаків – це не може бути випадковим (П. Дж. Дарлінгтон)

Для науковців завжди було дивним, чому, наприклад, на Британських
островах постійно живе лише 60 різновидів метеликів, а на Новій Гвінеї –
майже 1000? Або чому харчові ланцюги складаються всього з 3 – 4 ланок
(рослина – рослиноїдна тварина – хижак першої групи – хижак другої
групи), нерахуючись з великою різницею в кількості енергії, яка
перетікає через них, та в фізичних особливостях істот, які складають ці
природні ланцюги? Ці питання потрібні для розуміння потреб Природи і
компетентного вирішення питань охорони довкілля та бережливого
користування природними ресурсами не в абстрактному просторі, а на
Україні.

В еволюції людства існує унікальний процес, притаманний виключно людині,
– культурна еволюція, і це значно коротший процес, ніж природна
еволюція; він тим досконаліший, чим суттєвіші засоби комунікації.
Подібність людських спільнот в різних регіонах є результатом спільного
генетичного зародження та біологічної еволюції. Ідентичність міфів
свідчить не про перебирання традицій і моделі творення світу одним
народом у іншого, а конвергенцією, подібністю умов існування та схожістю
адаптативної ґенези. Це може виступати як свідчення споріднених груп
людських спільнот (метапсихоетнічних угрупувань) за своїми геопсихічними
ознаками і ставленням до довкілля, до живого, до Природи, господарський
устрій є однією із складових цього комплексу.

Людина еколого-психічно адаптовувалась до усього того комплексу умов,
який їй запропонувало природне довкілля конкретного регіону. Це
зовнішній вигляд регіону, його клімат, відсутність певних хвороб,
сировина для харчування. Вживаючись в існуюче природне довкілля,
людський організм істотно переформувався зовні та зсередини, а
фізіолого-біохімічні процеси в самому організмі істотно впливали на
мозкову діяльність, яка формувала комунікативну систему і закладала
підсвідоме. Фізіолого-біохімічні ж процеси людського організму
безпосередньо залежні від традиційного харчування (5; 6). Наприклад
“Літопис Руський”, коли характеризує племена, які складали Київську
імперію, щоби наголосити на нікчемності деяких, пише, що “їли все
нечисте” вони. Таким саме чином визначали варварів і семіти (юдеї,
араби, а зараз ісламісти) – це ті, хто споживає свинину, або п’є вино,
для китайців – ті, що споживають кисле молоко, для декого – ті, хто їсть
ящірок, собак, або тухлі яйця тощо. Для коровичів – хто споживає м’ясо
корів та теляток – бридка потвора. Перехід мозку у новий режим
функціонування – є результатом нової дії довкілля і харчування.
Відповідно починає в іншому режимі діяти і людська спільнота,
адаптуючись до нових умов і поступово формуючи нову психологію етносу,
долаючи певні фази дестабілізації. Чим суспільство свідоміше, чим воно
скерованіше на спільні пріоритети етносу, тим спільнота оптимальніше
відбуде періоди нестабільності, не втративши своєї геополітичної
особливості та психоетнічної унікальності (7).

????¤?¤?$???????R?Анна Київська – майбутня королева Франції, приїхавши
до нової і для неї дикої західноєвропейської країни, привезла із собою
духовну книгу «Євангеліє» та «Травник» для лікувального використання, і
вони їй гарно прислужилися, бо везла їх княжна, цілком реально
усвідомлюючи, що в чужинецькому, естетично і науково слабко розвиненому,
амбіційному, психоенергетично агресивному суспільстві їй потрібна буде
психічна розрада для душі: здоров’я і краса далеко не останні чинники в
житті. Перша книга надавала їй упевненості в своїх силах, у
всепереможність правди, честі та моральності. Слов’янське та
давньоукраїнське суспільство не мало гаремів та багатоженства, бо
традиційне обожнення жінки не дозволяло цього робити. Прикрий приклад
продемонстрував майбутній київський князь Володимир Великий, коли ще
князював у Новгороді, і там прийняв іслам (пише О.Пріцак, посилаючись на
арабомовні джерела), який дозволяв мати багато дружин. Проте цей випадок
не характерний ані для його батька, Святослава Великого – Завойовника,
ані для інших київських, чернігівських та галицьких князів. Навпаки: не
лише багато дружин не було характерним, а і щонайменша подружня зрада
розцінювалася як гріх. Відчуття рівня родинності, спертого на рівності і
любові жінки і чоловіка, дуже відчутні у “Слові о полку Ігоревім”.
Західна Європа також не практикувала на той час кількох дружин, проте
полюбовниці, фаворитки тощо були неодмінним і традиційним атрибутом
західноєвропейської аристократії. Коли дочка іспанського короля
Марія-Тереза Австрійська одружилася із французьким королем Людовиком, то
вже через рік він мав офіційних фавориток, дружина ж мала робити вигляд,
що це її не цікавить. Та й із сучасного життя західного суспільства –
«діяльність» президента США Клінтона і реакція його дружини – це речі
традиційні. Хоча і стосовно жінок літературні джерела наводять багато
свідчень їхньої традиційної “пустотливості”, бо саме через це виник
специфічний західноєвропейських винахід – залізна конструкція “пасок
вірності”. Такі традиції не влаштовували ані Анну, ані Євпраксію, ані
їхню попередницю Медею. Це один із суттєвих моментів в різниці поміж
західноєвропейською та східно-центральноєвропейською свідомістю. І він
часто ставав трагічним.

Західна Європа, як і уся Європа взагалі, та Західна Азія завжди упадали
перед красою і розумом слов’янок. Вісім поколінь польських монархів були
одруженими з давньоукраїнськими князівнами. Проте основою зовнішньої
краси було гарне здоров’я усіх слов’ян і їхнє душевне здоров’я. Тому
Анна й взяла з Києва «Травник», який значно доповнила особистими
спостереженнями: лікування та профілактика рослинними природними
засобами – це найдавніший пріоритет слов’ян та індійців. Наприклад, в
Рігведі мандала X, 97 виключно присвячена «вихвалянню лікарських
рослин». В цьому гімні з перших слів означено, що мова ітиме лише про
рослини «народжені на три покоління раніше богів», їх сто сім різновидів
і вони коричневі за кольором. В українців, балканців, болгарів
знахарство-травознавство – чи не найдавніша професія.

Гарне здоров’я формується з дієтичного, але поживного харчування та
догляду за собою, не полишеною є й традиційна рослинна косметика. Усе це
існувало в українського народу з давніх часів, але воно було немов для
внутрішнього користування без виходу в Світ; західноєвропейська традиція
ці здобутки ігнорувала, зверхньо ставлячись через свою одвічну природну
пихатість. Сьогодні ж дуже багато чого стає у них на Заході одкровенням,
але ж воно апробовано у нас ще за давньоукраїнських часів. «Каву», яку
сьогодні пропонують західному Світу прагматичні бразильці чи японці, яка
не те що не шкодить здоров’ю, а ще й надає лікувально-оздоровчого
впливу, наш народ споживав ще за часів, коли з’явився ячмінь, бо цикорій
(народна назва Петрові батоги) росте на нашому терені мільйони років.
Хіба додавши ще трохи жолудів тощо. І в побуті, особливо в селах, вона
була присутня завжди аж до кінця XX ст. Західна Європа та США страждають
від переїдань, тож придивімось, що домінує в їхній кухні, а це ще видно
із літературних джерел – «Гаргантюа й Пантагрюеля» або «Тіля
Уленшпігеля» – м’ясна їжа. Звичайно, не слід розглядати усіх в одній
площині і не зважати на кліматичні умови: холод і вологість вимагають
споживання більшої кількості їжі, вищої її калорійності та жирності.

Проте на теренах сучасної України ще за часів протолюдей не існувало
карієсу, тобто хвороби зубів, поширенню якої сприяє споживання м’яса; в
Західній Європі і в ті часи був поширений карієс, як і поїдання м’яса
без обмеження. Наші ж пращури надавали перевагу рослинній їжі, віл
використовувався як тягова сила, а не для їжі, а корова – для отримання
молочних продуктів, а серед тваринної їжі домінувала свиня.

Слід наголосити, що свійська свиня широко представлена серед одомашнених
тварин однієї з найдавніших землеробських цивілізацій Світу – в
Давньоукраїнській-Трипільській. Вона присутня і в давньокитайській
землеробській цивілізації Яньшао. Китайський ієрогліф “дім” складається
з графеми “свиня” під “дахом”. Та й у Давньому Єгипті богиню неба Нут
зображували у вигляді свині, яка годує своїх поросят – небесні зорі, а
богиню Ісіду ототожнювали із свинею. Богині материнства у образі свині
були в Месопотамії, Скандинавії, у давніх кельтів. Через те, що у давніх
українців корова і віл були священними і недоторканними тотемами (як і у
індійців), то жертовною істотою була свиня. С. Наливайко (4) наголошує,
що поняттю “українці” тотожні “коровичі”. Традицію жертвоприношення
богині землеробства Деметрі, а також Аресу та Геї було привнесено до
Еллади з наших терен, як і харчування свининою. Те саме і з давнім
Римом. На теренах сучасної Росії і по сей день пріоритетним є споживання
яловичини, у тюрків – баранини, у монголів – конини. Цю обставину слід
вважати суттєвою психоетнічною рисою. Традиція давніх семітських народів
не мала негативного ставлення до свиней, навіть найдавніші зображення
цієї істоти відомі з Месопотамії. Проте іудейсько-мусульманське
світосприйняття, яке асоціює свиню з тваринною похітливістю (в
давньогрецькому міфі Цирцея перетворювала своїх залицяльників на
свиней), мало вплив на інші культури. Та й Ісус Христос, лікуючи двох
біснуватих, вигнав з них бісів, які увійшли до свинячого гурту, посприяв
негативному ставленню до образу свині.

Але слід наголосити, що українців від інших народів, які харчуються
свининою, відрізняє прихильність до сала. Саме сало сприяє людському
організму позбавлятися від шкідливих речовин, які потрапили в середину
організму. Сало забирає на себе тяжкі метали, радіонукліди і разом з
рослинною їжею сприяє їх виведенню з організму. Україна завжди мала
підвищений радіаційний фон, тому можливості покращення життя в цих
умовах були пріоритетними. Саме тому сало й перетворилося в традиційний
продукт української національної кухні. Люди ж, які не бажали приймати
український спосіб харчування, зникали, а ті що обирали – ставали
українцями. Сьогодні це питання на підсвідомому рівні є актуальним для
усіх мігрантів на український терен. Питання споживання сапа і
української національної кухні для Криму є дуже актуальним, хоча на
свідомому рівні це і не виглядає очевидним. Допокищо!

Людська спільнота з терен давньої України мала землеробсько-скотарський
господарський устрій, зародилась і психоетнічно сформувалась вона в
умовах змішаних листяно-соснових лісів з різнотрав’яними луками, які
сприяли такому господарському устроєві. З часу свого утвердження та
поступового чисельного зростання, керуючись відповідною творчо активною
настановою та екологічною необхідністю, ця спільнота почала на півночі
свого регіону перетворювати праліси в лісо-лукове рідколісся з допомогою
вогню, вола, сокири та рала. Сокирою рубали ліс, випалювали порубане, це
давало попіл як підживлення, потім землю ще угноювали і переорювали. Усе
більше земель із природного стану переходило до окультуреного, це
сприяло посухам. На півдні, де панівним був скотарсько-землеробський
господарський устрій, давньоукраїнці безоглядно вторгалися в
ковилево-полинові та злакові степи, рішуче перетворюючи їх на свої
угіддя, широко використовуючи вогонь та коня. Через велику кількість
хижаків люди тримали худобу найближче до стійбищ, це перенасичувало
пасовиська – виникала ерозія. Випускали “веселих півнів” – вільно
запалювали вогонь на величезних територіях рідколісся та степу. Таким
чином готувалися угіддя для вільного випасу великих отар худоби. Це
значно змінювало та збіднювало флору і фауну. Проте така діяльність дала
результат – великий надлишковий натуральний продукт з подальшим
великомасштабним демографічним вибухом. Далебі, ця діяльність спричинила
суттєві зміни клімату, що і викликало природні катаклізми – довготривалі
посухи, а в інших регіонах, особливо в гірських (в наших Карпатах, на
Балканах), страшні зливи, .де викликало міграційні процеси. Людність на
прадавній Україні деградувала. Дуже багато людей вимерло, а про зміни в
якісному складі, то годі й казати. Культурні фітоценози занепали і без
догляду людини поросли бур’янами, а родючість землі значно погіршилась.
Відбулося інтенсивне поширення степової рослинності полинового типу,
дуже змінився склад тварин, птахів, поширились плазуни та кровоссучі
комахи.

Нова ж людність, яка відроджувалась на теренах України, і людність, яка
мігрувала в західні та південно-західні регіони Європи, вже тримала в
своїй підсвідомості велику екологічну пересторогу. Ця пересторога
втілювалась в різних за формою духово-магічних обрядах та в традиції
праведних гаїв та священних лісів. На нашій території цю функцію
виконували священні ліси Київщини, Волині та Карпат, проте з часом
ставлення до них докорінно змінилося – екологічна стурбованість
підмінилась споживацькою ненаситністю.

Обожнення Природи лишилося не лише в різноманітних культових спорудах,
де мистецтво відтворювало рослинну естетику лісу, якою її бачив вже
новий етнос, геопсихічний спадкоємець попередніх насельників терену, а і
в різноманітних штучних насадженнях: парках, квітниках та декоративних і
плодових садах, а також вирощуючи рослини в приміщеннях. Обожнення,
втілене в орнаментах, вишиванках, посуді, писанках, килимах тощо.

Давньоукраїнське світосприйняття сформувалося ще задовго до
християнських часів на українських теренах в природних праведних лісах:
дібровах, сосняках та липняках, а також в букових, яворових та ясеневих
гаях, які волхви ретельно доглядали і оберігали від чужинців. Головною
формуючою засадою етносу є самосвідомість, яка складається з низки
певних духовних цінностей, які створюють важливий
понятійно-психологічний феномен: мова, культура, освіта, мистецтво. Чому
більшість із нас, наприклад, ідентифікує себе з буковинцем, поліщуком,
галичанином, хорватом та словаком і сербом, але не погоджуються
ідентифікувати себе з білорусом чи поляком? Проте є бажання сучасних
українців, наприклад, ідентифікувати себе з росіянами або із
західноєвропейцями чи північноамериканцями та ізраїльцями тоді, коли це
їм матеріально вигідно. Нам сучасникам – це конче необхідно дослідити.
Цікавою обставиною є те, що прискіпливе ставлення кельтів до дубів
повернулося із Західної Європи і вже як новація в часи Київської Русі
почали інтенсивно поширюватись штучним шляхом дуби на Київщині, замість
найпоширеніших, в більш давні часи, букових дерев. На схилах Дніпрових
та Почайни в дохристиянські часи були дуже поширені черешневі та
червоного дикого винограду зарості.

Більшість людей вважає, що вже в ті давні часи (1000 років тому) на
Україні була така, як зараз, велика кількість плодових дерев. Це хибний
погляд. Більшості плодових, якщо не усіх, ще не було. Ще не було
майбутніх розкішних яблунь і груш тощо. Було багато волоського горіха (в
рос. мові грєцкій орєх), інтродукованого з Балкан. В “Іпатіївському
списку” згадується, що в 1151 році, під час облоги Києва, “були спалені
передмістя та порубані огороди”, тобто порубані сади, проте ані слова,
що ж у тих садах. Яблунь там не було, бо ще у 1653 р. Павло Алепський,
перебуваючи в Києві, згадує велику кількість садів з волоським горіхом,
сливами, вишнями та виноградом. Про шовковицю мова також не йде, бо вона
вільно росла, а не при садибах. Якщо звернути погляд на Схід у напрямку
т.з. Великого Євразійського Степу, яким він є в наш час, раніше це був
Лісостеп – змішані та листяні ліси, лукові різнотрав’я. Наразі цим
шляхом рухались на Великий Схід і з нього до нас. Так, саме Шовковий
шлях. Бо для давньої України ніколи не був важливішим нав’язаний нам
згодом шлях “із варяг в грєкі”; і ті й інші завжди були ворогами
(жорстокими і підступними) для народу нашого – варяги до греків рабів
возили, а торгівельні факторії греків було розкидано по усьому
причорноморському узбережжі. Дякуючи легендарному Святославу
Великому-Завойовнику, трохи наш народ позбувся від тої пошесті. А
справжні торгівельні шляхи на Захід і дуже далеко на Захід (Анну,
королівну французьку, везли відомим Битим шляхом, а не по закуткам
диким) і на Схід і дуже далеко на Схід ( Олександр Великий-Македонець не
випадково з нашого терену шлях до Індії і Персії розпочав). Саме цим
шляхом із Сходу потрапили до нас справжня пшениця і жито. Проте
найдивнішою річчю був шовк і вироби з нього, тому і шлях в наш бік був
шовковим. На землю Давньої України шовковичні дерева завезли, щоби
зайняти великі площі, бо такі можливості тут були, а працьовитість
людей, вихованих біля землі, засвідчена Геродотом та й в пізніші часи
арабомовними мандрівниками. Листя шовковиці у великій кількості поїдає
гусінь шовковичного шовкопряду. Нагадуємо, що аналогічна є і дубовою і
сосновою, а сибірський шовкопряд нападає на кедрові та листяні ліси,
винищуючи їх, перетворюючи на сухостій, непридатний для існування
живого. Наприклад, гусінь непарного шовкопряду, за якою спостерігали на
протязі 100 років в Криму, дає масоване розмноження в середньому кожні
10 – 12 років і на протязі 3 – 4 років опісля цього гусінь відмирає
майже повністю, вважають що через хвороби та інших ворогів. Рештки ледь
животіють, проте з часом поступово відновлюються і увесь цикл
повторюється. Шовкопряд може нападати на фруктові дерева та на дуб і
об’їдає їхнє листя вщент. Із штучно виведених плодових сортів садів
Давня Україна ще не мала, черешні, виноград, волоський горіх, дику грушу
та яблуню гусінь шовковичного шовкопряду не чіпала. Тож можливості для
одержання великої кількості коконів були якнайкращі. Сьогодні вже майже
ніхто й не знає, що для найпершого та найкращого паперу в Китаї
використовувався шовк і тому потреба в ньому була дуже великою. Тож з
України на Схід йшов Шовковичний шлях – кокони дуже легкі, проте дуже
об’ємні та й загарбати їх ніхто не загарбає. Якщо прискіпливо
придивитися, де зупинився і повернув на Індію Олександр
Великий-Македонець, то буде зрозуміло, що простував він в тяжких умовах
гір не задля прогулянки, а задля Тохарського князівства. Великої загадки
минувшини: мова була одним із давніших зразків індоєвропейської мови;
культурний комплекс поєднав в собі давні елліністичну та
північно-індійську з певними елементами китайської культури; проте
мешканці не були монголоїдами. І там було поширене шовкотворіння! Ці
обставини є дуже великим тлом для порівняльних досліджень психоетнічної
екології.

Розуміння краси, яке проходить через естетику природи, істотно залежить
від природного середовища і досить прозаїчних обставин, пов’язаних з
ним: у половців одне спільне слово визначало зелений та синій колір,
вони не потребували розмежування цих кольорів, але якщо б вони помітили,
що світло-зелена вода приємна на смак, а синя викликає отруєння через
присутність у ній шкідливої мікрофлори, тоді вони були б вимушені цілком
свідомо розрізняти їх за кольором і відповідно позначати різними
найменуваннями. А життя островитян усього світу безпосередньо залежить
від кольору води. Життя ж в довкіллі півночі навчило автохтонів на око
визначати найменші нюанси білого кольору – снігу, а тубільців тропічних
теренів – нюанси зеленої барви лісу, тубільців пустелі жовтої – піску.
Тому усі ці природні утилітарні пріоритети кольору перейшли і в побут, і
в фольклор, а опосередковано вони визначають культурні символи, навіть –
державні.

Коліроподіл в природі чи не найдивовижніша подія, бо він сприймається у
найбільш повному обсязі лише людиною. Природний жовтий колір у квітах
завжди ніжний і теплий, він дуже шанований людьми, хоча жовтизна обличчя
самої людини викликає стурбованість про здоров’я. В Китаї жовтий колір
стиглих плодів – символ землі, яка віддає своє багатство людям, а вислів
“персикове лице” – свідчив про чарівність. Бузковий, присутність якого в
кольорі обличчя свідчить про серцево-судинну хворобу, – в квітах вабить
своєю вишуканістю. Світло-синя фарба в усіх своїх поєднаннях нагадує
небесні простори. Космонавти свідчать, що планета наша голубого кольору
та й голубі очі завжди милі людині, проте елліни не культивували цей
колір. Стиглі плоди персика і граната – символ безсмертя, весни,
родинного щастя, добробуту є результатом взаємодії землі (жовтий колір)
та неба (голубий), – вважає китайська міфологія.. Зелений –
заспокійливий колір є символом достатку і комфортності для людини, а в
природних умовах він одвічно втілював в собі безпечне існування всього
живого. Символічні кольори Давньоукраїнської Трипільської культури:
червоний, чорний, білий.

На ранніх етапах ґенези людства рослини були символічним втіленням
богорозуміння, являли собою візуальний образ того чи іншого Бога. В усіх
народів семантичною основою психоетнічної “моделі Світу” є Дерево
Пізнання, Дерево Життя, яке тримає Всесвіт. Таким на Далекому Сході були
персикове дерево, сосна, слива, а в Єгипті – платан, фінікова пальма.
Китайські монахи вважали гінкго дволопастеве прадеревом Світу. Тому цей
давній релікт третинного періоду зберігся до наших днів. Милування
китайців квітучим персиковим деревом аналогічне українському милуванню
квітучою вишнею, а сьогодні бузком.

Українська рослинна магічність надає вербі першість. Верба біла – це
найдавніше наше праведне дерево. Тому її гілки у Вербну неділю
використовують замість листя священної. В Середземномор’ї – пальми,
якими зустрічали Ісуса Христа. До речі Т. Шевченко згадує в своєму
щоденнику, веденого на засланні, про вербу, що росла у нього на
Мангишлаці на городі і біля якої він проводив увесь свій вільний час.
Під нею він бачив “дивні сни”, напівреальні, напівмістичні, які
повертали його додому, до друзів; багато чого з тих снів перейшло в
вірші. А парк на Сінній (Львівській) площі у Києві, який він також
побачив уві сні, сьогодні вже розпочав своє існування. Усі китайські
поети як за обов’язок оспівували вербу, а про художників то й годі
говорити. Як в наших, так і в китайських селах вербовими віниками
вимітали нечисту, лиху силу з хати. У китайців верба – символ жінки, і
жінки вербними гілочками заколювали волосся або сплітали віночки на
голову. Проте на Україні в більш наближені до нас часи образ прадерева
Світу перебрала на себе яблуня; семантику ж яйця-райця – молодильне
яблуко.

Психоетнічною особливістю, засвідченою в українському фольклорі, є певна
лагідність у ставленні до Природи. Лад і Лада у давніх українців були
божествами кохання і злагоди. І разом з тим, Ладо – божество весни.
Отже, рослини в українському національному світогляді втілювали в собі
одвічну гармонію Всесвіту, а Ладо в найширшому розумінні – любов
всесвітню, гуманізовану духовність суспільства. Тобто Ладо –
духовно-містичний символ природного довкілля, заплідненого Всевишньою
Ідеєю, у загальній моделі світобудови давніх українців.

Дослідження психоетнічних особливостей українського етносу у
безпосередній сув’язі із національним природним довкіллям і порівняння
отриманих результатів з результатами досліджень, аналогічних проблем у
інших етносів, допомагають розгледіти, що українські партнерські
пріоритети в Європі знаходяться в Балкано-Дунайському регіоні, але не в
Західній Європі, азійські пріоритети – це Китай та Індія.

На завершення наведемо фрагмент 26 дощечки Велесової Книги, який
свідчить про те, яким пращури наші вважали Вирій:

А там зла немає, і трави зелені зустрічають їх

І зустрічають шелестом своїм про волю Божу і щастя людей тих

І маємо глядіти степи райські на небі, яке є синім,

І та синь іде од бога Сварога.

І Велес іде править отарами їхніми;

І йдуть на злаки і води живі,

І ніхто не поневолений у краї тому, і нема рабів там,

І жертви іншої, як хліби, немає.

І се виноград, і мед і зерно дають до молитов тих.

І тако проголошуємо славу богам, які суть отці наші і ми сини їхні.

Використана література:

Валлентайн Дж. У. Эволюция многоклеточных растений и животных.//
Эволюция – М: Мир, 1981.

Велесова книга: Легенди. Міти. Думи. \Упорядкування Б.І. Яценка\ – К.:
Індоєвропа. 1995.

Вуд Ф.Г. Морские млекопитающие и человек. – Л.: Гидромет, 1979.

Наливайко С. І. Таємниці розкриває санскрит. – К.: Просвіта, 2000

Снєжко Є.В. Традиційне харчування українського народу як об’єкт
українознавчих досліджень HYPERLINK “file://Українознавство/”
file://Українознавство/ – наука самопізнання українського народу – К.:
НДІУ, 2001.

Сніжко В. В. Нариси з психоетнічної екології України – К.: Веселка,
2001.

Сніжко В. В Проблеми єдності етногенезу та розвитку природи в Україні \\
Українознавство, ч 1 – 2, 2002, с 46 – 53.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020