.

Проблема національної своєрідності українського письменства у працях дослідників діаспори (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4185
Скачать документ

Реферат на тему:

Проблема національної своєрідності українського письменства у працях
дослідників діаспори

Останнім часом спостерігається значне посилення уваги науковців до
найрізноманітніших аспектів проблеми національного в літературі.
Дослідження національної ідентичності письменства, національних
особливостей художнього мислення, національних характерів у художніх
творах, національно-державницьких ідей у літературі, з’ясування
специфіки української словесності у порівнянні з літературами інших
народів набуває сьогодні особливої актуальності. Про це, зокрема,
свідчить жваве обговорення на сторінках фахової періодики питання
концепції нової 10-томної “Історії української літератури”. Багато
науковців наголошують на необхідності враховувати національні
особливості літератури при створенні такої фундаментальної праці.
Гадаємо, що дана настанова цілком відноситься ідо методології сучасних
українознавчих досліджень у цілому. Разом з тим спостерігається ще
досить нечітке і розмите уявлення про зміст і обсяг самих категорій
“національна своєрідність”, “національна ідентичність” тощо. У пошуках
оптимального шляху дослідницької стратегії доречно, на наш погляд,
звернутися до традицій вітчизняної науки в цілому та її зарубіжного
відламу зокрема. Попередньо зауважимо, що за відносно короткий часовий
термін (з початку XIX до початку XX ст.) українською наукою про
словесність і українознавством загалом було закладено потужну теоретичну
основу для наукового розв’язання проблеми національної специфіки
української словесності. Від розуміння романтиками одвічного
національного духу, що визначає національну самобутність словесності й
найяскравіше представлений у фольклорі, культурно-естетична думка йшла
до більш ґрунтовного усвідомлення національної специфіки як такої, що
пояснюється цілим комплексом історично обумовлених факторів буття народу
і найбільш виразно проявляється у творчості основного суб’єкта
літературної діяльності – талановитого митця.

Але багатообіцяючим перспективам розвитку українознавчих студій у галузі
осмислення національного письменства не судилося повною мірою
реалізуватися внаслідок несприятливих суспільно-політичних умов.
Поступове утвердження в Україні тоталітарного режиму з його абсолютним
контролем над усіма сферами життя суспільства, ідеологічним диктатом,
фізичним та духовним терором призвело до перетворення науки у механізм
по обслуговуванню інтересів влади. У особливо трагічному становищі
опинились гуманітарні галузі знань, адже внаслідок специфіки предмета
свого осмислення вони найпершими наражались на небезпеку бути
звинуваченими в “українському буржуазному націоналізмі”, боротьба з
проявами якого стала першочерговим завданням репресивного молоха. Багато
видатних дослідників, зокрема С.Єфремов, М.Зеров, П.Филипович та ін.,
були фізично знищені, а їхні праці на довгі роки запроторені до
спецфондів. Було згорнуто цілі наукові напрями, накладено табу на
перспективні теми досліджень, визначено чіткі межі, за які науковець не
мав права переступати. Унаслідок примусового насаджування єдино
правильної “марксистсько-ленінської” методології в науці запанувала
уніфікованість, схематизація, відсутність творчих пошуків. Цей погром
української науки на тривалий час відкинув її на узбіччя світового
поступу, призвів до негативних наслідків, які й досі даються взнаки.

Серед тем, які були наглухо закриті для дослідників, була і проблематика
національного у літературі. Склався дивовижний парадокс – з одного боку,
було створено відносно велику кількість праць, присвячених українському
письменству, а з іншого – ми не знайдемо жодного дослідження, у якому б
розкривались його своєрідність, сутнісні риси, все те неповторне, що
вирізняє його на тлі інших літератур світу і, власне, дає змогу говорити
про нього як самодостатню цілісність.

Українське письменство поставало збідненим, недокрівним – як сума певних
імен, творів, образів, тенденцій, але без того системоутворюючого
чинника, який і дає підстави говорити про національну літературу як
індивідуально-неповторну духовну єдність. Чи могла ситуація скластись
інакше в країні, де стратегічною метою проголошувалось створення нової
історичної спільноти – радянського народу, а тому будь-яке акцентування
національних відмінностей трактувалось як ідеологічна диверсія і
жорстоко каралось?

У кінці 50-х рр., уже на хвилі лібералізації радянського життя в роки
хрущовської відлиги, провідний український літературознавець О.Білецький
у ряді своїх праць, ведучи мову про небувалі звершення і здобутки
української радянської науки, змушений був побіжно визнати, що серед її
слабких місць залишається вивчення національної специфіки та
національної форми української літератури. У цій справі “поки що не
пішло далі проголошення загальних істин” і це питання “залишається
нерозв’язаною науковою проблемою”. Звичайно, вчений не назвав справжніх
причин такого прикрого становища, але досить симптоматичною видається
фраза з його виступу на IV Міжнародному з’їзді славістів у 1958 р.; “Ми
знаємо, як обережно (підкреслення наше – С.Д.) слід поводитися з
проблемою “національного характеру”, так само як і з проблемою
“національної специфіки”. І хоча О.Білецький наголошував на необхідності
створення синтетичної праці, у якій би простежувалось своєрідне життя
українського народу, визначились характер і межі цієї своєрідності –
згадувана ним обережність радянських вчених не дала змоги втілити в
життя цю ідею, а комплекс питань і проблем, пов’язаних з національною
своєрідністю української літератури, так і залишились для радянської
науки нерозв’язаною проблемою. Але, незважаючи на ідеологічний пресинг,
все ж у працях окремих учених цього періоду знаходимо згадки про
національні характери в літературі. Серед таких робіт варто згадати
монографії Б.Буряка “Художній ідеал і характер” (1967), В.Фащенка “У
глибинах людського буття” (1981), П.Кононенка “Село в українській
літературі” (1984).

За таких умов можливості для дослідження національної специфіки
словесності були лише в науковців, що перебували поза межами СРСР.
Йдеться насамперед про діяльність українознавців, що опинились у
еміграції. Для більшості з них домінантною стала увага до національних
джерел і основ культури, пізнання, інтерпретація та оцінювання явищ
словесності з національних позицій. Таку дослідницьку стратегію яскраво
засвідчує багатоаспектна українознавча, літературознавча,
культурологічна, публіцистична спадщина Є.Маланюка. Особливий інтерес
для нас становлять історико-теоретичні та методологічні аспекти
запропонованого Є.Маланюком національного підходу до української
літератури. Стрижневою ідеєю його концепції стало положення про
національний характер культури в цілому й літератури зокрема: “В природі
немає справжньої творчості, мистецької передовсім і найяскравіше, яка б
не була національною, ц.т. такою, що випливає з найглибшої глибини
людської істини, там, де духовною пуповиною своєю людина в’яжеться з
родом і народом, де вічно живуть образ матері і краєвиди дитинства, де
дихає вітер Батьківщини і гріє сонце рідної землі”. Відповідно до цього
справжній митець залишається й може бути особистістю лише національною.
Оскільки література “завше є проекцією всього комплексу національного чи
державного буття – на площу духовну”, важливим завданням дослідника є
встановлення зв’язку “поміж процесом мислення в літературній творчості
та національною підсвідомістю й таємничою глибиною раси”. Зазначені
положення не втрачають свого значення і для сучасних
дослідників-українознавців.

Важливою віхою у розгляді проблематики національного в літературі стала
полеміка навколо концепції національно-органічного стилю, висунута
Ю.Шерехом у період МУРу. Вона постала як спроба знайти вирішення
проблеми пошуків шляхів розвитку українського письменства, що
забезпечили б йому місце в загальносвітовому культурному процесі. Таким
магістральним напрямом Ю.Шерех вважав “витворення глибоко своєрідного,
глибоко українського літературного стилю” . Учений виходив з існування
сталих національних ознак (національна субстанція), які за всієї
динаміки історичної процесуальності залишаються незмінними і присутні у
творчості письменника завжди. Під пером Ю.Шереха саме поняття стилю
набуло більш широкого значення, що не брали до уваги його опоненти,
котрі закидали дослідникові прагнення обмежити вільний розвиток
письменства рамками не зовсім зрозумілого національно-органічного стилю.
На наш погляд, сама концепція національно-органічного стилю значною
мірою біла породжена реакцією на тривале нищення українського світу,
його духовності, брутальною денаціоналізацією культурно-мистецького
життя України. З іншого боку, і на це вказав у своїй праці “Проблеми
літературної критики” Г.Костюк, концепція Ю.Шереха була новою хвилею
великого процесу синтезу в українському духовному житті, яскраво
вираженого у діяльності покоління “Розстріляного Відродження”. Задля
справедливості зазначимо, що концепція Ю.Шереха не заперечує історично
сформованих стилів, але зумовлює всі “наявні стилі” прагненням “вищого,
досконалішого й національне органічнішого”. Задля обґрунтування своєї
концепції Ю.Шерех звертався до інших літератур, де знаходив митців, яких
вважав майстрами національно-органічного стилю. І хоча пізніше вчений
відмовився від концепції національно-органічного стилю, багато з
висловлених ним ідей і положень безсумнівно збагатили й поглибили
бачення проблеми національного в літературі. Пошук національної основи,
етногенетичних джерел словесності став також спільним для найвагоміших
концепцій літературного розвитку, запропонованих дослідниками діаспори,
зокрема, кларнетизму Ю.Лавріненка, вітаїзму Г.Костюка.

Українознавство в еміграції в особі своїх кращих представників
успадкувало й розвинуло традиції вітчизняної науки, методологічні засади
осмислення проблеми національної своєрідності літератури. Це, зокрема,
виразно засвідчує багата творча спадщина видатного українського
філософа, філолога та культуролога, українознавця європейського рівня
Д.Чижевського. Серед близько тисячі його наукових праць почесне місце
посідає “Історія української літератури” (1956), у якій вчений
використав досягнення дослідників XIX – першої половини XX ст. і
водночас вивів українську науку на якісно новий рівень розвитку. Серед
своїх попередників особливо високо оцінював М.Грушевського, який як
автор “Історії української літератури” “з надзвичайною ерудицією та
володінням різними науковими методами сполучив у своїй праці
філологічну, духовно-історичну та соціально-політичну методи”. Сам
Д.Чижевський у своєму дослідженні виходить з необхідності дати
якнайповніший синтетичний огляд української літератури від початків до
доби реалізму, що можливо лише через з’ясування формального боку та
змісту твору і розкриття його ідейної спрямованості. Лише таким чином,
за Д.Чижевським, можна визначити місце певного твору та його автора в
історичному процесі розвитку літератури. Тому стиль як центральна
категорія наукової концепції вченого, втрачає мертву антиномію змісту й
форми і виступає поняттям синтетичного характеру. Д.Чижевський розглядає
весь комплекс чинників, що зумовлюють своєрідність культурно-історичних
епох і визначають їх неповторне обличчя на національному ґрунті.
Особливу роль відіграє національний характер, який “виробився під
впливом усіх минулих епох і історичних подій”. Ще у своїй праці “Нариси
з історії філософії на Україні” (1931) Д.Чижевський зазначав, що до
характеристики національного типу можна йти трьома шляхами. “Перший –
дослідження народної творчості, другий – характеристика найбільш
яскравих, виразних історичних епох, які цей народ пережив, третій –
характеристика найбільш значних, видатних представників даного народу”.
Можна стверджувати, що в “Історії української літератури” найповніше
зреалізовано саме другий шлях дослідження, що, очевидно, насамперед
пояснюється підручниковою стислістю роботи.

Чи не найважливішим здобутком Д.Чижевського стало ґрунтовне дослідження
бароко в його українському різновиді, який за всієї спорідненості із
зарубіжними аналогами мав власну національну своєрідність. Ця специфіка
проявилась, зокрема, у “поміркованому” характері українського бароко,
підвищеній декоративності, “надзвичайної сміливості нових думок та
устремлінь з тяжінням до традиції, та ще часто традиції “прастарої”.
Д.Чижевський також накреслив ті проблеми, що ще чекають своїх
дослідників: бароковий національний рух, барокова національна
свідомість, ідеологічні підвалини бароко, релігійні та національні
мотиви у свідомості барокової людини тощо.

Безпосередньо проблеми національної своєрідності літератури стосується
питання “неповноти” вітчизняного літературного процесу, яке Д.Чижевський
вперше увів до наукового обігу. Неповнота української літератури,
виявлена вченим у кінці XVIII ст., зумовлена драматичним процесом
денаціоналізації культурно активних верств суспільства в умовах
бездержавності, внаслідок чого нація стала неповною. “Весь сенс і зміст
українського національного руху протягом XIX ст. складається з
“доповнення” національного організму до певного культурно-самостійного
стану. Це нелегке завдання в сфері літератури полягало між іншим у тому,
щоб утворити повну систему літературних форм”. За Чижевським створення
повної літератури, тобто такої, що може задовольнити духовні потреби
усіх суспільних груп, відбулося лише на початку XX ст. і стало заслугою
модерної літератури з її різноманітністю напрямів, течій та стилів. “Але
тут на перешкоді стала політика, – російський більшовицький уряд
навмисне утримує національні літератури, крім російської, на рівні
“неповних” літератур”. Сьогодні ця проблема не менш актуальна і для
української постколоніальної літератури та культури в цілому.

Не можна обминути важливих для нас у методологічному плані робіт
В.Державіна, який, до речі, у період МУРу виступав опонентом Ю.Шереха,
скептично ставлячись до перспектив створення національно-органічного
стилю. Разом з тим В.Державін вказав на дефінітивну розмитість терміна
“національна література”. У своїй роботі “Національна література як
мистецтво” він наводить три основні значення цього поняття: національна
література як література певної нації; національна література як
література національною мовою; національна література як специфічно
національне у літературі певної нації, те, що формує націю духовно,
тривало позначаючись на її ментальності. Власне, національній літературі
в останньому трактуванні і присвячена розвідка вченого, її
представниками В.Державін вважав Т.Шевченка, П.Куліша, діячів “Руської
трійці”, І.Франка, Лесю Українку, неокласиків, пражан. Мовний чинник не
може бути вирішальним при визначенні національної приналежності митця чи
твору – доводить В.Державін. Неврахування упродовж тривалого часу цього
фактора призвело до штучного відсікання від української літератури
багатьох письменників, творів і навіть цілих літературних явищ
(наприклад – українська, латино- чи польськомовна література), а відтак
– збіднення і спотворення духовно-культурної скарбниці українського
народу. В.Державін наголошував на необхідності враховувати дослідниками
той фактор, що українська національна література є явищем естетичним і
водночас ідеологічним. “Тому рівнобіжне з естетичним аналізом
національної літератури як мистецтва повинен постати (і, сподіваємось,
невдовзі постане) філософічний аналіз національної літератури як ідеї”.
Іншими словами, йдеться про необхідність вкрай актуального нині
комплексного, системного підходу до українського письменства як
багатогранної реальності.

Немає можливості у межах однієї статті зупинитися на всіх здобутках
учених діаспори, важливих для вироблення методологічного інструментарію
сучасного українознавця. До того ж, сьогодні триває розпочатий ще з
кінця 80-х рр. XX ст. процес повернення до єдиного лона української
науки досягнень учених усіх країн і континентів, їх критична рецепція та
переосмислення. А тому багато імен і творів ще належить відкрити й
проаналізувати. Однак уже сьогодні можна з певністю стверджувати, що
подальший прогрес українознавства можливий лише за умови синтезування
кращих традицій вітчизняної з сучасними пошуками світової науки.

Література:

Див. напр.: Мороз Л. Триєдність як основа універсалізму (національне –
загальнолюдське – духове) // Слово і час (далі Січ). – 2002. – №3. –
С.22 – 32; Шумило Н. Ідея національного розвитку // Там само. – С.33 –
39; Дончик В. Про історію літератури, якої досі не було // Січ. – 2002.
– №4. – С.6 – 12; Моторнюк І. То якою ж має були “Історія української
літератури” // Січ. – 2003. – №4. – С. 15 – 33.

Білецький О. Зібрання праць. – К., 1965. – Т.З. – С.61.

Білецький О. Українська література серед інших слов’янських літератур. –
К., 1958. – С.37.

Маланюк Є. Гоголь в літературознавстві // Вежа. – 1997. – №6 – 7. –
С.214.

Маланюк Є. Книга спостережень. – 1962. – Т.1. – С.344.

Там само. – С.195.

Шерех Ю. Стилі сучасної української літератури на еміграції // Пороги і
Запоріжжя. – X., 1998. – Т.3. – С.168.

Чижевський Д. Історія української літератури. – Нью-Йорк, 1956. – С.13.

Там само. – С.200.

Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – К., 1992. – С.18.

Чижевський Д. Сімнадцяте сторіччя в духовній історії України // Арка. –
1948. – №3 – 4. – С.9.

Чижевський Д. Історія української літератури. – С. 323.

Там само.

Державін В. Національна література як мистецтво // Українське слово. –
К., 2001. – Кн. З. – С.601.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019